Постанова від 24.07.2025 по справі 380/2321/25

ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

головуючий суддя у першій інстанції: Мартинюк В.Я.

24 липня 2025 рокуЛьвівСправа № 380/2321/25 пров. № А/857/19978/25Восьмий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:

головуючого судді: Бруновської Н.В.

суддів: Хобор Р.Б., Шавеля Р.М.

розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу Господарського суду Львівської області на рішення Львівського окружного адміністративного суду від 10 квітня 2025 року у справі № 380/2321/25 за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Господарського суду Львівської області про скасування наказу,-

ВСТАНОВИВ :

02.05.2024р. ОСОБА_1 звернулася з позовом до Господарського суду Львівської області, в якому просила суд:

- визнати протиправним та скасувати наказ від 01.01.2025р. №05-16/2 "Про встановлення надбавки за вислугу років державним службовцям на 2025 рік" в частині встановлення з 01.01.2025 р. надбавки за вислугу років на державній службі у розмірі 30% посадового окладу (стаж державної служби на 01.01.2025р. більше 16 років);

- зобов`язати здійснити перерахунок та виплату надбавки за вислугу років на державній службі з 01.01.2025р. відповідно до ч.1 ст.52 Закону України "Про державну службу", а саме, на рівні 3% посадового окладу державного службовця за кожний календарний рік стажу державної служби, а саме, 48% посадового окладу.

Рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 10.04.2025р. позов задоволено.

Не погоджуючись із даним рішенням, апелянт до Господарський суд Львівської області подав апеляційну скаргу, в якій зазначає, що судом першої інстанції порушено норми матеріального та процесуального права.

Апелянт просить суд, рішення Львівського окружного адміністративного суду від 10.04.2025р. скасувати та прийняти нове рішення, яким в позові відмовити повністю.

Відповідно до п.3 ч. 1 ст.311 КАС України, суд апеляційної інстанції може розглянути справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, якщо справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів, у разі: подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, які ухвалені в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у порядку письмового провадження).

Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи, перевіривши доводи скарги, законність і обґрунтованість рішення суду, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає до задоволення виходячи з наступних підстав.

Судом першої інстанції встановлено, що із змісту записів трудової книжки НОМЕР_1 видно, що ОСОБА_1 у період з 15.12.2008 року - 15.09.2021 року працювала у Львівському окружному адміністративному суді. У період з 16.09.2021 року - 30.09.2024 року, з 01.10.2024 року по теперішній час у Господарському суді Львівської області.

Наказом Господарського суду Львівської області №05-16/177 від 01.12.2023р. «Про встановлення надбавки за вислугу років» ОСОБА_1 , серед інших, з 15.12.2023р. встановлено надбавку за вислугу років на державній службі в розмірі 45% посадового окладу, стаж державної служби якої становить 15 років.

01.01.2025р. наказом Господарського суду Львівської області №05-16/2 від 01.01.2025р. «Про встановлення надбавки за вислугу років державним службовцям на 2025 рік» позивачу, серед інших, з 01.01.2025р. встановлено надбавку за вислугу років на державній службі у розмірі 30% посадового окладу (стаж державної служби станом на 01.01.2025р. більше 16 років).

ч.2 ст.19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

В ст.130 Конституції України визначено, що держава забезпечує фінансування та належні умови для функціонування судів і діяльності суддів. У Державному бюджеті України окремо визначаються видатки на утримання судів з урахуванням пропозицій Вищої ради правосуддя. Розмір винагороди судді встановлюється законом про судоустрій.

ст.4 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» встановлено, що судоустрій і статус суддів в Україні визначаються Конституцією України та законом. Зміни до цього Закону можуть вноситися виключно законами про внесення змін до Закону України Про судоустрій і статус суддів. Правовий статус працівників апарату суду визначається Законом України Про державну службу з урахуванням особливостей, визначених цим Законом.

Згідно ч.4 ст.150 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», розмір посадового окладу працівника апарату суду, посада якого віднесена до найнижчої за умовами оплати праці посади державної служби, установлюється в розмірі, встановленому законодавством про державну службу. Розмір посадових окладів інших працівників апарату суду збільшується на відповідний коефіцієнт пропорційно посадовим окладам працівників, посади яких віднесені до попередньої за умовами оплати праці посади державної служби в такому суді з урахуванням юрисдикцій державних органів.

Закон України «Про державну службу» від 10 грудня 2015 року № 889-VIII (далі Закон № 889-VIII), відповідно до його преамбули, визначає принципи, правові та організаційні засади забезпечення публічної, професійної, політично неупередженої, ефективної, орієнтованої на громадян державної служби, яка функціонує в інтересах держави і суспільства, а також порядок реалізації громадянами України права рівного доступу до державної служби, що базується на їхніх особистих якостях та досягненнях.

ст.3 Закону України «Про державну службу» визначено, що цей Закон регулює відносини, що виникають у зв`язку із вступом на державну службу, її проходженням та припиненням, визначає правовий статус державного службовця.

Відповідно до п.4 ч.1 ст.7 Закону України «Про державну службу», державний службовець має право на оплату праці залежно від займаної посади, результатів службової діяльності, стажу державної служби, рангу та умов контракту про проходження державної служби (у разі укладення).

ч.1 ст.46 Закону України «Про державну службу», визначено, що стаж державної служби дає право на встановлення державному службовцю надбавки за вислугу років.

ч.ч. 1-2, 4-5, 8 ст.50 Закону України «Про державну службу», передбачено, що держава забезпечує достатній рівень оплати праці державних службовців для професійного виконання посадових обов`язків, заохочує їх до результативної, ефективної, доброчесної та ініціативної роботи.

Заробітна плата державного службовця складається з: посадового окладу; надбавки за вислугу років; надбавки за ранг державного службовця; премії (у разі встановлення).

Джерелом формування фонду оплати праці державних службовців є державний бюджет.

Фонд оплати праці державних службовців формується за рахунок коштів державного бюджету, а також коштів, які надходять до державного бюджету в рамках програм допомоги Європейського Союзу, урядів іноземних держав, міжнародних організацій, донорських установ. Порядок використання таких коштів, які надходять до державного бюджету, затверджується Кабінетом Міністрів України.

Скорочення бюджетних асигнувань не може бути підставою для зменшення посадових окладів та надбавок до них.

Особливості оплати праці державних службовців в апаратах (секретаріатах) судів та інших органах системи правосуддя визначаються Законом України Про судоустрій і статус суддів.

ч.1 ст.52 Закону України «Про державну службу», встановлено, що надбавка за вислугу років на державній службі встановлюється на рівні 3 відсотків посадового окладу державного службовця за кожний календарний рік стажу державної служби, але не більше 50 відсотків посадового окладу.

19 .11.2024 року Верховною Радою України ухвалено Закон України "Про Державний бюджет на 2025 рік" №4059-1Х, який набрав чинності з 01.01.2025.

ч.3 розділу «Прикінцеві положення» вказаного закону, зупинено на 2025 рік дію частини першої статті 52 Закону України "Про державну службу" (Відомості Верховної Ради України, 2016 р., № 4, ст. 43; 2019 р., № 43, ст. 250) в частині встановлення надбавки за вислугу років на державній службі державним службовцям державних органів, які здійснюють оплату праці на основі класифікації посад;

ч.13 розділу «Прикінцеві положення» Закону України "Про Державний бюджет України на 2025 рік" встановлено, що у 2025 році оплата праці державного службовця державного органу, який провів класифікацію посад державної служби, складається з: сталої заробітної плати - посадового окладу, надбавки за вислугу років, надбавки за ранг державного службовця, грошової допомоги, що виплачується з наданням щорічної основної оплачуваної відпустки, інших доплат, передбачених законами України;

варіативної заробітної плати - премій, компенсацій за додаткове навантаження у зв`язку з виконанням обов`язків тимчасово відсутнього державного службовця та за вакантною посадою державної служби, матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань.

Надбавка за вислугу років на державній службі встановлюється на рівні 2 відсотків посадового окладу державного службовця за кожний календарний рік стажу державної служби, але не більше 30 відсотків посадового окладу.

Норми Закону України «Про державну службу» щодо умов та порядку оплати праці державних службовців застосовуються в частині, що не суперечить цьому Закону.

В п.13 Прикінцевих положень даного Закону, умови оплати праці державних службовців, передбачені цим Законом, не застосовуються для державних службовців у державних органах, що не провели класифікацію посад державної служби. Оплата праці таких державних службовців здійснюється відповідно до умов, встановлених на 2023 рік. При цьому, стимулюючі виплати можуть бути нараховані в граничному розмірі до 50 відсотків посадового окладу на місяць.

Державним службовцям державних органів, які провели класифікацію посад державної служби, надбавка за вислугу років у 2024 році встановлюється на рівні 2 відсотків від посадового окладу за кожний рік стажу державної служби та не може перевищувати 30 відсотків посадового окладу.

Разом з тим, колегія суддів зазначає, що до Закону України «Про державну службу» будь-яких змін щодо зменшення щорічного та граничного відсотку набавки за вислугу років, у тому числі, у зв`язку із проведенням класифікації посад не вносилось.

Таким чином, на теперішній час діють дві норми щодо визначення розміру надбавки за вислугу років державним службовцям, це п.12 Закону України «Про Державний бюджет України на 2025 рік», який поширюється на державних службовців органів, у яких проведено класифікацію посад, та ч.1 ст.52 Закону України «Про державну службу», яка поширюється на усіх без виключення державних службовців, оскільки жодних застережень з цього приводу ця норма не містить.

Водночас, слід урахувати, що п.12 Закону України «Про Державний бюджет України на 2025 рік» зменшує граничний розмір надбавки за вислугу років на державній службі з 50 відсотків до 30 відсотків, а також зменшує розмір самої надбавки з 3 до 2 % посадового окладу державного службовця за кожний календарний рік стажу державної служби, тобто запроваджує менший розмір спірної надбавки, ніж це передбачено ч.1 ст.52 Закону України «Про державну службу».

У рішенні Верховного Суду від 06 квітня 2023 року у справі №260/3564/22, яке набрало законної сили 21.09.2023р., суд зазначив, що надаючи тлумачення ст.58 Конституції України у Рішенні від 09 лютого 1999 року №1-рп/99 (справа про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів) Конституційний Суд України зазначив, що врегулюванні суспільних відносин застосовуються різні способи дії в часі нормативно-правових актів. Перехід від однієї форми регулювання суспільних відносин до іншої може здійснюватися, зокрема, негайно (безпосередня дія), шляхом перехідного періоду (ультроактивна форма) і шляхом зворотної дії (ретроактивна форма). За загальновизнаним принципом права закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі. Цей принцип закріплений у ч.1 ст.58 Конституції України, за якою дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється з втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце (абзаци перший і другий пункту 2 мотивувальної частини Рішення).

У Рішеннях Конституційного Суду України від 13 травня 1997 року № 1-зп і від 05 квітня 2001 року № 3-рп/2001 зроблено аналогічні висновки про те, що закони та інші нормативно-правові акти поширюють свою дію тільки на ті відносини, які виникли після набуття законами чи іншими нормативно-правовими актами чинності; дія закону та іншого нормативно-правового акта не може поширюватися на правовідносини, які виникли і закінчилися до набрання чинності цим законом або іншим нормативно-правовим актом.

Водночас, Конституційний Суд України звернув увагу на те, що ч.1 ст.58 Конституції України передбачає винятки із конституційного принципу неприпустимості зворотної дії в часі законів та інших нормативно-правових актів у випадках, коли вони пом`якшують або скасовують юридичну відповідальність особи, що є загальновизнаним принципом права (абз.3 п.2 мотивувальної частини Рішення від 09 лютого 1999 року №1-рп/99, абз.2 п.4 мотивувальної частини Рішення від 05 квітня 2001 року № 3-рп/2001).

Таким чином, надання нормативно-правовому акту ретроактивної дії не порушуватиме принципи незворотності дії в часі та правової визначеності, якщо ці зміни не погіршують правове становище особи: не встановлюють чи не посилюють юридичну відповідальність, не скасовують і не обмежують чинні права і свободи.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 19 лютого 2020 року у справі № 520/15025/16-а виснувала, що у разі існування неоднозначного або множинного тлумачення прав та обов`язків особи в національному законодавстві органи державної влади зобов`язані застосувати підхід, який був би найбільш сприятливим для особи.

Слід також звернути увагу, що неузгодженість між чинними нормативно-правовими актами, їхнє протиріччя з одного й того самого предмета регулювання, а також суперечність між двома або більше формально чинними нормами права, прийнятими з одного і того ж питання є колізією норм права.

За загальним правилом вирішення колізій, передбаченим ч.3 ст.7 КАС України, у разі невідповідності правового акта Конституції України, закону України, міжнародному договору, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України, або іншому правовому акту, суд застосовує правовий акт, який має вищу юридичну силу, або положення відповідного міжнародного договору України.

У п. 2.1 Рішення від 18 червня 2020 року № 5-р(II)/2020 Конституційний Суд України зазначив, що принцип верховенства права (правовладдя) вимагає суддівської дії у ситуаціях, коли співіснують суперечливі норми одного ієрархічного рівня. У таких ситуаціях до судів різних видів юрисдикції висунуто вимогу застосовувати класичні для юридичної практики формули (принципи): закон пізніший має перевагу над давнішим (lex posterior derogat priori) закон спеціальний має перевагу над загальним (lex specialis derogat generali) закон загальний пізніший не має переваги над спеціальним давнішим (lex posterior generalis non derogat priori speciali). Якщо суд не застосовує цих формул (принципів) за обставин, що вимагають від нього їх застосування, то принцип верховенства права (правовладдя) втрачає свою дієвість.

Виходячи із засад теорії права, оскільки Закон України «Про державну службу» та Закон України «Про Державний бюджет України на 2024 рік» мають однакову юридичну силу, при цьому Закон України «Про Державний бюджет України на 2024 рік» прийнятий пізніше, у спірних правовідносинах має місце змістовна та темпоральна колізії.

У випадку одночасного існування змістовної та темпоральної колізії між більш ранньою cпeціaльнoю нopмoю і пізнішою загальною нopмoю пepeвaгy мaє paнішe пpийнятa cпeціaльнa нopмa, тобто ч.1 ст.52 Закону України «Про державну службу» у спірних правовідносинах.

Поряд із цим, у рішенні від 28 серпня 2020 року № 10-р/2020 Конституційний Суд України наголосив на тому, що скасування чи зміна законом про Державний бюджет України обсягу прав і гарантій та законодавчого регулювання, передбачених у спеціальних законах, суперечить ст.6, ч.2 ст.19, ст.130 Конституції України.

Згідно Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням 46 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень статей 29, 36, частини другої статті 56, частини другої статті 62, частини першої статті 66, пунктів 7, 9, 12, 13, 14, 23, 29, 30, 39, 41, 43, 44, 45, 46 статті 71, статей 98, 101, 103, 111 Закону України Про Державний бюджет України на 2007 рік (справа про соціальні гарантії громадян) від 9 липня 2007 року № 6-рп/2007, законом про Держбюджет не можна вносити зміни до інших законів, зупиняти їх дію чи скасовувати їх, оскільки з об`єктивних причин це створює протиріччя у законодавстві, і як наслідок скасування та обмеження прав і свобод людини і громадянина. У разі необхідності зупинення дії законів, внесення до них змін і доповнень, визнання їх нечинними мають використовуватися окремі закони.

У цьому ж Рішенні Конституційний Суд України зазначив, що метою і особливістю закону про Державний бюджет України є забезпечення належних умов для реалізації положень інших законів України, які передбачають фінансові зобов`язання держави перед громадянами, спрямовані на їх соціальний захист, у тому числі й надання пільг, компенсацій і гарантій. Отже, при прийнятті закону про Державний бюджет України мають бути дотримані принципи соціальної, правової держави, верховенства права, забезпечена соціальна стабільність, а також збережені пільги, компенсації і гарантії, заробітна плата та пенсії для забезпечення права кожного на достатній життєвий рівень (ст.48 Конституції України) ( 254к/96-ВР ).

При цьому також слід урахувати, що роз`яснення НАДС, інших міністерств та центральних органів виконавчої влади щодо розрахунку заробітної плати мають лише інформаційний характер і не встановлюють правових норм, а тому не можуть покладатися в основу видання наказів щодо встановлення складових заробітної плати державних службовців.

З огляду на вищевикладене, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов вірного висновку, що у спірних правовідносинах до застосування підлягає норма спеціального нормативно-правового акту, а саме ч.1 ст.52 Закону України «Про державну службу», а не п.12 розділу Прикінцеві положення Закону України «Про Державний бюджет України на 2024 рік», яким звужується обсяг прав та гарантій державних службовців, визначених чинним законодавством.

Аналогічна правова позиція щодо спірних правовідносин викладена у Рішенні Верховного Суду від 30.05.2025 року у зразковій справі №240/7215/24 згідно висновків якого позов особи задоволено частково.

Визнано протиправним і скасовано наказ Коростенського міськрайонного суду Житомирської області від 19.01.2024р. №01/к у частині встановлення позивачу на 2024 рік надбавки за вислугу років на державній службі в розмірі 30 відсотків посадового окладу, виходячи з норм абз.2 п. 12 розділу «Прикінцеві положення» Закону України «Про Державний бюджет України на 2024 рік» від 09.11.2023р. № 3460-IX.

Зобов`язано Територіальне управління Державної судової адміністрації України в Житомирській області провести позивачу, державному службовцю Коростенського міськрайонного суду Житомирської області, нарахування та виплату надбавки за вислугу років, за 2024 рік, відповідно до ст.52 Закону України «Про державну службу» від 10.12.2015р. №889-VIII - у розмірі 50 відсотків посадового окладу за кожен місяць 2024 року.

У задоволенні інших вимог відмовлено.

За змістом рішення Верховного Суду від 30.05.2025р. у зразковій справі №240/7215/24 це рішення суду є зразковим для справ, у яких обставини зразкової справи, обумовлюють типове застосування норм матеріального права:

а) позивачем є державний службовець місцевого загального суду, якому з 01.01.2024р. встановлено надбавку за вислугу років на підставі абз.2 п.12 розділу «Прикінцеві положення» Закону №3460-IX - на рівні 2 відсотків посадового окладу державного службовця за кожний календарний рік стажу державної служби, але не більше 30 відсотків посадового окладу.

б) відповідачі - місцевий загальний суд, наказом якого державному службовцю установлено надбавку за вислугу років з урахуванням правил, передбачених абз.2 п.12 розділу «Прикінцеві положення» Закону №3460-IX, та територіальне управління ДСА, відповідальне за забезпечення фінансування та функціонування місцевого загального суду, у якому працює позивач;

в) предмет спору - розмір надбавки за вислугу років на державній службі за 2024 рік;

г) спір виник унаслідок застосування до питання обчислення надбавки за вислугу років на державній службі абз.2 п.12 розділу «Прикінцеві положення» Закону №3460-IX;

ґ) предметом позову є позовні вимоги (по-різному сформульовані, але однакові по суті) про визнання протиправним і скасування наказу місцевого загального суду в частині встановлення на 2024 рік щомісячної надбавки за вислугу років на державній службі на рівні 2 % посадового окладу державного службовця за кожний календарний рік служби, але не більше 30 % посадового окладу; та зобов`язання територіальне управління Державної судової адміністрації України нараховувати та виплачувати щомісячну надбавку за вислугу років у 2024 році відповідно до ст.52 Закону №889-VIII на рівні 3 % посадового окладу державного службовця за кожний календарний рік стажу державної служби, але не більше 50% посадового окладу.

За таких обставин, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції про наявність підстав для задоволення позов, оскільки суб`єкт владних повноважень в особі Господарського суду Львівської області діяв не у спосіб визначений законами та Конституцією України, чим порушив вимоги належного грошового забезпечення позивача.

Інші доводи апеляційної скарги фактично зводяться до переоцінки доказів та незгодою апелянта з висновками суду першої інстанцій по їх оцінці, тому не можуть бути прийняті апеляційною інстанцією.

Колегія суддів також враховує позицію ЄСПЛ (в аспекті оцінки аргументів апелянта), сформовану у справі Серявін та інші проти України (№ 4909/04): згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча п.1 ст.6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі Руїс Торіха проти Іспанії (RuizTorijav. Spain) № 303-A, п.29).

Також згідно п.41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень, обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення.

В ст.242 КАС України визначено, що рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. Судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, визначеному цим Кодексом.

ст.316 КАС України передбачено, що суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Із врахуванням викладеного, колегія суддів вважає, що рішення суду першої інстанції є законним, доводи апеляційної скарги зроблених судом першої інстанції висновків не спростовують і при ухваленні оскарженого судового рішення порушень норм матеріального та процесуального права ним допущено не було тому, відсутні підстави для скасування чи зміни рішення суду першої інстанції.

Керуючись ст.ст. 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 329 КАС України, суд,-

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу Господарського суду Львівської області залишити без задоволення, а Рішення Львівського окружного адміністративного суду від 10 квітня 2025 року у справі № 380/2321/25- без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена у касаційному порядку, виключно у випадках передбачених ч.4 ст.328 КАС України, шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Головуючий суддя Н. В. Бруновська судді Р. Б. Хобор Р. М. Шавель