Постанова від 23.07.2025 по справі 552/1473/23

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

23 липня 2025 року

м. Київ

справа № 552/1473/23

провадження № 61-5453св25

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Синельникова Є. В.,

суддів: Білоконь О. В. (суддя-доповідач), Осіяна О. М., Сакари Н. Ю., Шиповича В. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: товариство з обмеженою відповідальністю «Промінвестбуд», товариство з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Інвест Фінанс», акціонерне товариство «Альфа Банк», яке є правонаступником акціонерного товариства «Укрсоцбанк», приватний нотаріус Полтавського міського нотаріального округу Дробітько Вікторія Вікторівна, товариство з обмеженою відповідальністю «Веста»,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Київського районного суду м. Полтави у складі судді Турченко Т. В. від 03 вересня 2024 року та постанову Полтавського апеляційного суду у складі колегії суддів: Панченка О. О., Пікуля В. П.,

Пилипчук Л. І., від 11 березня 2025 року,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У березні 2023 року ОСОБА_1 звернулася до суду із позовом до товариства з обмеженою відповідальністю (далі - ТОВ) «Промінвестбуд»,

ТОВ «ФК «Інвест Фінанс», акціонерного товариства (далі - АТ) «Альфа Банк», приватного нотаріуса Полтавського міського нотаріального округу

Дробітько В. В., ТОВ «Веста» про визнання договорів недійсними, скасування рішення реєстратора та витребування майна з чужого незаконного володіння.

Позовну заяву мотивовано тим, що 08 грудня 2005 року між АКБ «Укрсоцбанк» та ОСОБА_2 було укладено кредитний договір, відповідно до умов якого останній отримав кредит на поточні потреби в сумі 59 000 доларів США з кінцевим терміном погашення заборгованості 05 грудня 2012 року.

Крім того, 16 червня 2006 року між АКБ «Укрсоцбанк» та ОСОБА_2 було укладено кредитний договір, за умовами якого ОСОБА_2 отримав кредит на поточні потреби в сумі 185 600 доларів США з кінцевим терміном погашення заборгованості 10 червня 2016 року.

Також, 15 червня 2007 року між ПАТ «Укрсоцбанк» та ОСОБА_2 укладено кредитний договір, відповідно до умов якого останньому було надано кредит на поточні потреби в сумі 94 000 доларів США з кінцевим терміном погашення заборгованості 14 червня 2011 року.

На забезпечення виконання умов кредитних договорів між банком та ОСОБА_2 08 грудня 2005 року, 16 червня 2006 року та 15 червня

2007 року укладені договори іпотеки, предметом яких є належні іпотекодавцю нежитлові будівлі на АДРЕСА_1 .

Крім того, 14 грудня 2006 року між АКБ «Укрсоцбанк» та ОСОБА_2 було укладено договір про відкриття банківського карткового рахунку та обслуговування платіжної картки GOLD, згідно з умовами якого

ОСОБА_2 було відкрито відновлювальну кредитну лінію з максимальним лімітом заборгованості 8 000 євро, з кінцевим терміном погашення заборгованості по кредиту 01 березня 2008 року. Зазначений кредит наданий без забезпечення.

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_2 помер. Після смерті

ОСОБА_2 спадкоємцем частки спадкового майна є позивачка (мати померлого).

Зазначала, що 19 жовтня 2018 року між АТ «Укрсоцбанк» та ТОВ «ФК «Інвест Фінанс» укладено договір факторингу від 19 жовтня 2018 року, відповідно до умов якого на користь останнього було відступлено право вимоги за кредитними договорами від 08 грудня 2005 року, 16 червня 2006 року, 15 червня 2007 року, а також за договором банківського рахунку від 14 грудня 2006 року.

Позивач вважала, що у зв`язку із відсутність у ТОВ «ФК «Інвест Фінанс» ліцензій на здійснення операцій з валютними цінностями, вказаний договір факторингу повинен бути визнаний судом недійсним.

Також 19 жовтня 2018 року між АТ «Укрсоцбанк» та ТОВ «ФК «Інвест Фінанс» було укладено договір передачі прав за іпотечними договорами від 08 грудня

2005 року, 16 червня 2006 року та 15 червня 2007 року.

Позивач вважала, що вказаний договір передачі прав за іпотечними договорами повинен бути визнаний судом недійсним внаслідок визнання недійсним договору факторингу від 19 жовтня 2018 року.

Посилалася на те, що 19 жовтня 2018 року між ТОВ «ФК «Інвест Фінанс» та

ТОВ «Федуція» укладено договір передачі прав за вказаними іпотечними договорами, який позивачка також вважає недійсним внаслідок визнання недійсним договору факторингу від 19 жовтня 2018 року.

Зазначала, що 07 лютого 2019 року ТОВ «Федуція» було звернуто стягнення на предмет іпотеки - нежитлову будівлю на АДРЕСА_1 .

07 лютого 2019 року приватний нотаріус Полтавського міського нотаріального округу Дробітько В. В., як реєстратор, прийняла рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу), індексний номер №30183156, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 1759809253101, на підставі якого до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно було включено запис про право власності ТОВ «Федуція» на нежитлову будівлю на

АДРЕСА_1 .

Позивач вважала, що при набутті у власність предмету іпотеки ТОВ «Федуція» було грубо порушено встановлений порядок звернення стягнення на предмет іпотеки, зокрема зазначала, що між іпотекодавцем та новим іпотекодержателем не було укладено окремого договору про задоволення вимог іпотекодержателя, як того передбачає чинне законодавство, позивачка не отримувала вимогу про усунення порушень основного зобов`язання, а також звернення стягнення відбулося без проведення оцінки майна.

14 травня 2019 року між ТОВ «Федуція» та ТОВ «Промінвест-буд» було укладено договір купівлі-продажу спірних нежитлових будівель.

Позивач вважала, що визнання недійсними договору факторингу від 19 жовтня 2018 року, договорів передачі прав за іпотечними договорами від 19 жовтня

2018 року, а також визнання судом встановленими обставин порушення

ТОВ «Федуція» порядку звернення стягнення на предмет іпотеки є самостійними підставами для витребування нерухомого майна нежитлових будівель, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1 із володіння останнього набувача ТОВ «Промінвест-буд».

Посилаючись на викладене, ОСОБА_1 просила:

- визнати недійсним договір факторингу від 19 жовтня 2018 року, укладений між АТ «Укрсоцбанк» та ТОВ « «Фінансова компанія «Інвест Фінанс»;

- визнати недійсним договір про передачу прав за іпотечними договорами, укладений 19 жовтня 2018 року між АТ «Укрсоцбанк» та ТОВ «ФК «Інвест Фінанс»;

- визнати недійсним договір про передачу прав за іпотечними договорами, укладений 19 жовтня 2018 року між ТОВ «ФК «Інвест Фінанс» та

ТОВ «Федуція»;

- визнати протиправним та скасувати рішення приватного нотаріуса Полтавського міського нотаріального округу Дробітько В. В. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу) від 07 лютого

2019 року, на підставі якого в державному реєстрі речових прав на нерухоме майно право власності на нежитлові будівлі на

АДРЕСА_1 зареєстровано за ТОВ «Федуція»;

- витребувати частину нежитлової будівлі на

АДРЕСА_1 із чужого незаконного володіння ТОВ «ІК «Веста» на користь ОСОБА_1 .

Короткий зміст оскаржуваних судових рішень

Рішенням Київського районного суду м. Полтави від 03 вересня 2024 року, залишеним без змін постановою Полтавського апеляційного суду від 11 березня 2025 року, у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Судові рішення мотивовано тим, що договір факторингу від 19 жовтня 2018 року укладений між АТ «Уксоцбанк», яке було фінансовою установою, що мало право на здійснення операцій з надання фінансових послуг, з одного боку, та

ТОВ «ФК «Інвест Фінанс», яке також є фінансовою установою, з іншого боку, а тому приписи цивільного законодавства України щодо суб`єктного складу договору факторингу були повністю дотримані. Суди зазначили, що ліцензія на здійснення операцій з валютними цінностями необхідна тільки при укладенні кредитного договору, а не при відступленні права вимоги. Дійшовши висновку про відсутність підстав для визнання недійсним договору факторингу, суди відмовили й у задоволенні похідних вимог про визнання недійсними договору про передачу прав за іпотечними договорами, укладеного 19 жовтня 2018 року між

АТ «Укрсоцбанк» та ТОВ «ФК «Інвест Фінанс», а також договору про передачу прав за іпотечними договорами, укладеного 19 жовтня 2018 року між ТОВ «ФК «Інвест Фінанс» та ТОВ «Федуція».

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог про визнання протиправним та скасування рішення приватного нотаріуса Полтавського міського нотаріального округу Дробітько В. В. про державну реєстрацію права власності на предмет іпотеки за ТОВ «Федуція» та похідних вимог про витребування майна від останнього набувача, суди виходили із того, що ТОВ «Федуція» дотрималося позасудового порядку звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання права власності на майно. ТОВ «Федуція» було подано повний та вичерпний пакет документів для здійснення державної реєстрації права власності іпотекодержателя на предмет іпотеки на підставі відповідних застережень у вищевказаних іпотечних договорах. Зокрема, іпотекодержатель надав докази направлення на адресу позивачки вимоги про усунення порушень основного зобов`язання, а також звіт про оцінку майна.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводи

25 квітня 2025 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду через засоби поштового зв`язку касаційну скаргу на вказані судові рішення, у якій просила їх скасувати та ухвалити нове про задоволення позову у повному обсязі.

Підставою касаційного оскарження заявник зазначає застосування норм права без урахування висновку щодо застосування норми права, викладеного у постановах Великої Палати Верховного Суду та Верховного Суду від 11 вересня 2018 року в справі № 909/968/16, від 31 жовтня 2018 року в справі № 465/646/11, від 10 листопада 2020 року в справі № 638/22396/14-ц, від 16 грудня 2020 року у справі № 461/2900/11, від 20 березня 2019 року у справі № 306/2053/16-ц, від 17 квітня 2020 року у справі № 661/5615/18, від 20 лютого 2020 року у справі № 653/2857/17, тощо (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).

Касаційну скаргу мотивовано тим, що у ТОВ «ФК «Інвест Фінанс» відсутня ліцензія на здійснення операцій з валютними цінностями, а тому укладений між ним та банком договір факторингу від 19 жовтня 2018 року є недійсним, як і похідні від нього договори про передачу прав за іпотечними договорами від 19 лютого

2018 року, укладені між АТ «Укрсоцбанк» та ТОВ «ФК «Інвест Фінанс», а також

між ТОВ «ФК «Інвест Фінанс» та ТОВ «Федуція», яке також не є фінансовою установою. Зазначає, що звернення стягнення на предмет іпотеки відбулося з порушенням вимог Закону України «Про іпотеку», оскільки між іпотекодавцем і іпотекодержателем не було укладено окремого договору про задоволення вимог іпотекодержателя, позивачці не було надіслано вимогу про усунення порушень основного зобов`язання та не було проведено оцінки предмета іпотеки.

Відзив на касаційну скаргу

У липні 2025 року від АТ «Сенс Банк», яке є правонаступником АТ «Альфа Банк», надійшов відзив на касаційну скаргу, в якому відповідач посилається на необґрунтованість доводів скарги та законність ухвалених у справі судових рішень. Посилається на те, що права позивачки оспорюваними договорами порушено не було. Зазначає, що договір факторингу укладений між фінансовими установами, а тому не суперечить чинному законодавству в частині суб`єктного складу сторін правочину. Вважає помилковими посилання позивачки як на підставу для задоволення позову відсутність у ТОВ «ФК «Інвест Фінанс» ліцензії на здійснення операцій з валютними цінностями, оскільки така потрібна тільки при укладенні кредитного договору, а не при відступленні права вимоги.

Рух касаційної скарги у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 13 червня 2025 року відкрито касаційне провадження у справі, а ухвалою від 11 липня 2025 року справу призначено до судового розгляду.

Встановлені судами фактичні обставини справи

08 грудня 2005 року між АКБ «Укрсоцбанк» та ОСОБА_2 було укладено кредитний договір, відповідно до умов якого останній отримав кредит на поточні потреби в сумі 59 000 доларів США з кінцевим терміном погашення заборгованості 05 грудня 2012 року.

Крім того, 16 червня 2006 року між АКБ «Укрсоцбанк» та ОСОБА_2 було укладено кредитний договір, за умовами якого ОСОБА_2 отримав кредит на поточні потреби в сумі 185 600 доларів США з кінцевим терміном погашення заборгованості 10 червня 2016 року.

Також, 15 червня 2007 року між ПАТ «Укрсоцбанк» та ОСОБА_2 укладено кредитний договір, відповідно до умов якого останньому було надано кредит на поточні потреби в сумі 94 000 доларів США з кінцевим терміном погашення заборгованості 14 червня 2011 року.

На забезпечення виконання умов кредитних договорів між банком та ОСОБА_2 08 грудня 2005 року, 16 червня 2006 року та 15 червня

2007 року укладені договори іпотеки, предметом яких є належні іпотекодавцю нежитлові будівлі на АДРЕСА_1 .

Крім того, 14 грудня 2006 року між АКБ «Укрсоцбанк» та ОСОБА_2 було укладено договір про відкриття банківського карткового рахунку та обслуговування платіжної картки GOLD, згідно з умовами якого

ОСОБА_2 було відкрито відновлювальну кредитну лінію з максимальним лімітом заборгованості 8 000 євро, з кінцевим терміном погашення заборгованості по кредиту 01 березня 2008 року. Зазначений кредит наданий без забезпечення.

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_2 помер.

21травня 2008 року ПАТ «Укрсоцбанк» звернулося до Четвертої полтавської державної нотаріальної контори з листом-претензією до спадкоємців про наявність несплаченого боргу спадкодавцем перед кредитором.

Відповідно до спадкової справи з заявами про прийняття спадщини звернулися ОСОБА_1 - мати померлого, ОСОБА_3 - дружина померлого, ОСОБА_4 - донька померлого. Спадкоємці з заявами про видачу свідоцтв про право на спадщину не зверталися та до цього часу їх не отримали. Встановлено, що ОСОБА_1 спадкує 1/2 частину, ОСОБА_3 та ОСОБА_4 по частині спадкового майна.

Рішенням Октябрського районного суду м. Полтави від 02 жовтня 2014 року позов ПАТ «Укрсоцбанк» до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_1 про звернення стягнення на майно задоволено повністю.

Звернуто стягнення на нерухоме майно ОСОБА_2 , яке після його смерті успадковане ОСОБА_1 - в частині 1/2 частки, ОСОБА_3 в частині частки, ОСОБА_4 в частині частки: на нежитлові будівлі, які складаються з А-1 адміністративний будинок площею 472,4 кв.м, Б-1 склад площею 43,3 кв.м, В-1 гараж площею 132,2 кв.м, №1-2 огорожа, Г навіс, розташовані на земельній ділянці площею 1 926 кв.м, що знаходилась у користуванні ОСОБА_2 на правах оренди строком на 5 років відповідно до договору оренди землі від 31 травня 2007 року, укладеного з Полтавською міською радою, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 шляхом реалізації нерухомого майна на прилюдних торгах на користь ПАТ «Укрсоцбанк» з початковою ціною реалізації встановленої на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна, на підставі оцінки, проведеної суб`єктом оціночної діяльності незалежним експертом на стадії оцінки майна під час проведення виконавчих дій.

19 жовтня 2018 року між АТ «Укрсоцбанк» та ТОВ «ФК «Інвест Фінанс» укладено договір факторингу від 19 жовтня 2018 року, відповідно до умов якого на користь останнього було відступлено право вимоги за кредитними договорами

від 08 грудня 2005 року, 16 червня 2006 року, 15 червня 2007 року, а також за договором банківського рахунку від 14 грудня 2006 року.

Також 19 жовтня 2018 року між АТ «Укрсоцбанк» та ТОВ «ФК «Інвест Фінанс» було укладено договір передачі прав за іпотечними договорами від 08 грудня

2005 року, 16 червня 2006 року та 15 червня 2007 року.

19 жовтня 2018 року між ТОВ «ФК «Інвест Фінанс» та ТОВ «Федуція» укладено договір передачі прав за кредитними та іпотечними договорами.

07 лютого 2019 року, у порядку позасудового звернення стягнення на предмет іпотеки, приватний нотаріус Полтавського міського нотаріального округу Дробітько В. В., як реєстратор, прийняла рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу), індексний номер №30183156, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 1759809253101, на підставі якого до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно було включено запис про право власності ТОВ «Федуція» на нежитлову будівлю на АДРЕСА_1 .

14 травня 2019 року між ТОВ «Федуція» та ТОВ «Промінвест-буд» укладено договір купівлі-продажу, відповідно до умов якого продавець передав, а покупець прийняв у власність нежитлові будівлі, що знаходяться за адресою:

АДРЕСА_1 .

13 березня 2020 року між ТОВ «Промінвест-буд» та ТОВ «Інвестиційна компанія «Веста» укладено договір купівлі-продажу, відповідно до якого продавець передав, а покупець прийняв у власність зазначені вище нежитлові будівлі, які складаються з: адміністративного будинку «А» загальною площею 472,4 кв. м, складу 1,Б, площею 43,3 кв. м, гаражу 1,В площею 132,2 кв. м, огорожі №1-2,

навісу Г.

Позиція Верховного Суду

Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті

411 цього Кодексу.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Щодо позовних вимог про визнання недійсними договорів факторингу та договорів про відступлення права вимоги

За змістом статей 15 і 16 ЦК України кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Згідно з пунктом 1 частини першої статті 512 ЦК України кредитор у зобов`язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги).

Відповідно до статті 514 ЦК України до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов`язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом.

За частиною першою статті 513 ЦК України правочин щодо заміни кредитора у зобов`язанні вчиняється у такій самій формі, що і правочин, на підставі якого виникло зобов`язання, право вимоги за яким передається новому кредиторові.

Відповідно до частини першої статті 517 ЦК України первісний кредитор у зобов`язанні повинен передати новому кредиторові документи, які засвідчують права, що передаються, та інформацію, яка є важливою для їх здійснення.

Таким чином, у ЦК України встановлена можливість замінити кредитора у зобов`язанні шляхом відступлення права вимоги новому кредитору, вчинивши відповідний правочин у такій самій формі, що і правочин, на підставі якого виникло зобов`язання, право вимоги за яким відступається.

Відповідно до статті 1077 ЦК України за договором факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги) одна сторона (фактор) передає або зобов`язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату (у будь-який передбачений договором спосіб), а клієнт відступає або зобов`язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника). Клієнт може відступити факторові свою грошову вимогу до боржника з метою забезпечення виконання зобов`язання клієнта перед фактором. Зобов`язання фактора за договором факторингу може передбачати надання клієнтові послуг, пов`язаних із грошовою вимогою, право якої він відступає.

Згідно зі статтею 1078 ЦК України предметом договору факторингу може бути право грошової вимоги, строк платежу за якою настав (наявна вимога), а також право вимоги, яке виникне в майбутньому (майбутня вимога). Майбутня вимога вважається переданою фактору з дня виникнення права вимоги до боржника.

Якщо передання права грошової вимоги обумовлене певною подією, воно вважається переданим з моменту настання цієї події. У цих випадках додаткове оформлення відступлення права грошової вимоги не вимагається.

Відповідно до статті 1079 ЦК України сторонами у договорі факторингу є фактор і клієнт. Клієнтом у договорі факторингу може бути фізична або юридична особа, яка є суб`єктом підприємницької діяльності. Фактором може бути банк або інша фінансова установа, яка відповідно до закону має право здійснювати факторингові операції.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово формулювала правовий висновок щодо критеріїв розмежування договору факторингу та договору відступлення права вимоги (цесії).

У постанові від 16 березня 2021 року в справі № 906/1174/18 (провадження

№ 12-1гс21, пункт 38) Велика Палата Верховного Суду навела такі ознаки, що притаманні договору відступлення права вимоги: 1) предметом договору є відступлення права вимоги виконання обов`язку у конкретному зобов`язанні; 2) зобов`язання, у якому відступлене право вимоги, може бути як грошовим, так і не грошовим (передача товарів, робіт, послуг тощо); 3) відступлення права вимоги може бути оплатним, а може бути безоплатним; 4) форма договору відступлення права вимоги має відповідати формі договору, у якому виникло відповідне зобов`язання; 5) наслідком договору відступлення права вимоги є заміна кредитора у зобов`язанні.

У постанові від 11 вересня 2018 року у справі № 909/968/16 (провадження

№ 12-97гс18, пункт 106) Велика Палата Верховного Суду зазначила такі характеристики договору факторингу як правочину: а) йому притаманний специфічний суб`єктний склад (клієнт - фізична чи юридична особа, яка є суб`єктом підприємницької діяльності, фактор - банк або інша фінансова установа, яка відповідно до закону має право здійснювати фінансові, в тому числі факторингові операції, та боржник - набувач послуг чи товарів за первинним договором); б) його предметом може бути лише право грошової вимоги (такої, строк платежу за якою настав, а також майбутньої грошової вимоги); в) метою укладення такого договору є отримання клієнтом фінансування (коштів) за рахунок відступлення права вимоги до боржника; г) за таким договором відступлення права вимоги може відбуватися виключно за плату; д) його ціна визначається розміром винагороди фактора за надання клієнтові відповідної послуги, і цей розмір може встановлюватися у твердій сумі, у формі відсотків від вартості вимоги, що відступається; у вигляд різниці між номінальної вартістю вимоги, зазначеної у договорі, та її ринковою (дійсною) вартістю тощо; е) вимоги до форми такого договору визначені у статті 6 Закону № 2664-III.

Крім того, у постанові від 16 березня 2021 року у справі № 906/1174/18 (провадження № 12-1гс21, пункт 48) Велика Палата Верховного Суду додатково навела ознаки договору факторингу: 1) предметом договору є надання фінансової послуги за плату; 2) зобов`язання, в якому клієнтом відступається право вимоги, може бути тільки грошовим; 3) договір факторингу має передбачати не тільки повернення фінансування фактору, а й оплату клієнтом наданої фактором фінансової послуги; 4) договір факторингу укладається тільки в письмовій формі та має містити визначені Законом про фінансові послуги умови; 5) мета договору полягає у наданні фактором та отриманні клієнтом фінансової послуги.

Отже, за договором факторингу фактором має надаватися фінансова послуга, яка полягає в наданні коштів у позику, в тому числі і на умовах фінансового кредиту (пункт 6 частини першої статті 4 Закону № 2664-III), тобто грошові кошти мають передаватися клієнту у розпорядження, і клієнт має сплатити фактору за відповідну послуги з фінансування (надання позики або кредиту).

Така плата за надану фактором послугу може бути, як зазначила Велика Палата Верховного Суду у постанові від 11 вересня 2018 року у справі № 909/968/16 (провадження № 12-97гс18, пункт 61), встановлена у твердій сумі, у формі відсотків від вартості вимоги, що відступається, у вигляді різниці між номінальною вартістю вимоги, зазначеної в договорі, та її ринковою (дійсною) вартістю.

При цьому сама грошова вимога, передана клієнтом фактору, не може розглядатися як плата за надану фактором фінансову послугу.

Натомість грошова вимога, що передається клієнтом фактору, може відступатися клієнтом фактору у зв`язку з її продажем останньому (частина перша статті 1084 ЦК України) або з метою забезпечення виконання зобов`язання клієнта перед фактором, оскільки за змістом частини другої статті 1084 ЦК України фактор має право у разі невиконання клієнтом зобов`язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок заставленої грошової вимоги до боржника.

Таким чином, договір факторингу є змішаним договором, який обов`язково поєднує у собі елементи договору позики або кредитного договору та елементи договору купівлі-продажу грошової вимоги або договору застави грошової вимоги.

Виходячи з цього, правочин який не відповідає ознакам, притаманним договору факторингу, є не договором факторингу, а правочином з відступлення права вимоги (подібний висновок викладений в постанові Великої Палати Верховного Суду від 11 вересня 2018 року у справі № 909/968/16 (провадження № 12-97гс18, пункт 106).

Водночас, якщо предметом та метою укладеного договору є відступлення права вимоги, а інші умови договору притаманні як договору відступлення права вимоги, так і договору факторингу, то за відсутності доказів, що підтверджують надання новим кредитором фінансової послуги (надання грошових коштів за плату, тобто позики або кредиту) попередньому кредитору, відсутні і підстави вважати такий правочин договором факторингу, а не договором відступлення права вимоги.

Такі висновки викладені в постанові Великої Палати Верховного Суду від 08 серпня 2023 року у справі № 910/8115/19 (910/13492/21) (провадження

№ 12-42гс22).

У постанові від 08 листопада 2023 року в справі № 206/4841/20 (провадження

№ 14-55цс22) Велика Палата Верховного Суду зазначила, що для зобов`язань, які виникли на підставі кредитного договору, характерним є спеціальний суб`єкт, а саме кредитор - банк або інша фінансова установа. Це ж саме стосується переуступки права іпотеки, в тому випадку, коли вона забезпечує виконання кредитних зобов`язань.

У справі, яка переглядається, укладеним 19 жовтня 2018 року між

АТ «Укрсоцбанк» та ТОВ «ФК «Інвест Фінанс» договором передбачена плата за відступлення права вимоги в сумі 518 000 грн, що і є притаманним саме для договорів факторингу. Саме плата за відступлення вирізняє договори факторингу з-поміж інших договорів, за якими відбувається відступлення права вимоги, тому між АТ «Укрсоцбанк» та ТОВ «ФК «Інвест Фінанс» укладено саме договір факторингу. Отже спірний договір містить умови, які передбачають передання грошових коштів новим кредитором у розпорядження кредитору за плату, тобто його умови передбачають отримання прибутку, а тому він є саме договором факторингу.

Договір факторингу від 19 жовтня 2018 року укладений між фінансовою установою - банком та ТОВ «Фінансова компанія «Інвест Фінанс», яке також є фінансовою установою, а тому приписи цивільного законодавства України щодо суб`єктного складу договору факторингу були повністю дотримані.

Таким чином, суди дійшли правильного висновку про відмову у задоволенні позовних вимог про визнання договору факторингу недійсним.

Дійшовши обґрунтованого висновку про відсутність підстав для визнання недійсним договору факторингу, суди правильно відмовили й у задоволенні похідних вимог про визнання недійсними договору про передачу прав за іпотечними договорами, укладеного 19 жовтня 2018 року між АТ «Укрсоцбанк» та ТОВ «ФК «Інвест Фінанс», а також договору про передачу прав за іпотечними договорами, укладеного 19 жовтня 2018 року між ТОВ «ФК «Інвест Фінанс» та

ТОВ «Федуція».

Посилання у касаційній скарзі на те, що позивачку не було повідомлено про передачу права вимоги не можуть бути підставою для скасування судових рішень, оскільки виходячи зі змісту статті 516 ЦК України боржник, який не отримав письмового повідомлення про передачу права вимоги іншій особі, не позбавляється обов`язку погашення заборгованості, а лише має право на погашення заборгованості первісному кредитору і таке виконання є належним.

Аргументи касаційної скарги про відсутність у ТОВ «ФК «Інвест Фінанс» ліцензії на здійснення операцій з валютними цінностями не можуть бути підставою для скасування судових рішень, оскільки, як правильно зазначили суди, така необхідна тільки при укладенні кредитного договору, а не при відступленні права вимоги.

Щодо підстав для оспорювання правочину особою, яка не є його стороною

Верховний Суд погоджується із висновками судів про те, що

позивачка не довела належними та допустимими доказами порушення її прав внаслідок передачі права вимоги за кредитними та іпотечними договорами.

Так, правом оспорювати правочин ЦК України наділяє не лише сторону (сторони) правочину, але й інших, третіх осіб, що не є сторонами правочину, визначаючи статус таких осіб як «заінтересовані особи» (статті 215, 216 ЦК України).

З огляду на зазначені приписи та правила статей 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист, у тому числі судовий, свого цивільного права, а також цивільного інтересу, що загалом може розумітися як передумова для виникнення або обов`язковий елемент конкретного суб`єктивного права, як можливість задовольнити свої вимоги та виражатися в тому, що особа має обґрунтовану юридичну заінтересованість щодо наявності/відсутності цивільних прав або майна в інших осіб.

Таким чином, оспорювати правочин може також особа (заінтересована особа), яка не була стороною правочину, на час розгляду справи судом не має права власності чи речового права на предмет правочину та/або не претендує на те, щоб майно в натурі було передано їй у володіння. Вимоги заінтересованої особи, яка в судовому порядку домагається визнання правочину недійсним (частина третя статті 215 ЦК України), спрямовані на приведення сторін недійсного правочину до того стану, який саме вони, сторони, мали до вчинення правочину. Власний інтерес заінтересованої особи полягає в тому, щоб предмет правочину перебував у власності конкретної особи чи щоб сторона (сторони) правочину перебувала у певному правовому становищі, оскільки від цього залежить подальша можливість законної реалізації заінтересованою особою її прав.

Договір може бути визнаний недійсним за позовом особи, яка не була його учасником, за обов`язкової умови встановлення судом факту порушення цим договором прав та охоронюваних законом інтересів позивача. При вирішенні позову про визнання недійсним оспорюваного правочину підлягають застосуванню загальні приписи статей 3, 15, 16 ЦК України, які передбачають право кожної особи на судовий захист саме порушеного, невизнаного або оспорюваного цивільного права.

Таким чином, захисту у суді підлягає не лише порушене суб`єктивне право, а й охоронюваний законом інтерес.

У Рішенні Конституційного Суду України від 01 грудня 2004 року № 18-рп/2004 надано офіційне тлумачення поняття «охоронюваний законом інтерес» як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об`єктивного і прямо не опосередкований у суб`єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам.

Тобто інтерес особи має бути законним, не суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам і відповідати критеріям охоронюваного законом інтересу, офіційне тлумачення якого надано у резолютивній частині згаданого Рішення Конституційного Суду України.

Правом на звернення до суду за захистом наділена особа у разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Вирішуючи переданий на розгляд спір по суті, суд повинен встановити наявність у особи, яка звернулася з позовом, суб`єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, на захист якого подано позов, тобто встановити чи є особа, за позовом якої (або в інтересах якої) порушено провадження у справі, належним позивачем. При цьому обов`язком позивача є доведення/підтвердження в установленому законом порядку наявності факту порушення та/або оспорювання його прав та інтересів.

У справі, що переглядається, позивачка не є стороною договору факторингу від 19 жовтня 2018 року між АТ «Укрсоцбанк» та ТОВ «ФК «Інвест Фінанс», а також договору про передачу прав за іпотечними договорами, укладеного 19 жовтня 2018 року між ТОВ «ФК «Інвест Фінанс» та ТОВ «Федуція».

Отже, позивачка зобов`язана була довести, що оспорюваними договорами порушуються її певні права та інтереси, що є умовою надання судового захисту порушеному, невизнаному або оспорюваному праву особи.

Оспорюючи зазначені договори, позивачка у позовній заяві не зазначила, які саме її права порушені цими договорами. Таких обставин не було встановлено й судами попередніх інстанцій.

Колегія суддів погоджується із висновками судів про те, що права позивачки оспорюваним договором не порушені, оскільки заміна кредитора у зобов`язанні не змінює саме зобов`язання і позивач має ті ж самі права і обов`язки, визначені кредитним договором, як перед первісним кредитором, так і, у разі переходу права вимоги, перед іншим кредитором, а тому сама по собі заміна кредитора не свідчить про порушення прав позивачки. Позивачка також не посилалася на належне виконання спадкодавцем або нею як спадкоємцем своїх зобов`язань за кредитним договором та повернення кредитору коштів у порядку та на умовах, визначених кредитним договором.

Верховний Суд наголошує, що ініціювання спору про недійсність правочину не для захисту цивільних прав та інтересів є недопустимим (постанова Верховного Суду від 27 січня 2020 року у справі № 761/26815/17 (провадження № 61-16353сво18)).

Щодо вимог про визнання недійсним рішення приватного нотаріуса про державну реєстрацію права власності на предмет іпотеки та витребування майна

Згідно з частиною першою статті 7 Закону України «Про іпотеку» за рахунок предмета іпотеки іпотекодержатель має право задовольнити свою вимогу за основним зобов`язанням у повному обсязі або в частині, встановленій іпотечним договором, що визначена на час виконання цієї вимоги, включаючи сплату процентів, неустойки, основної суми боргу та будь-якого збільшення цієї суми, яке було прямо передбачене умовами договору, що обумовлює основне зобов`язання.

Частинами першою, третьою статті 33 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов`язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов`язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, встановлених статтею 12 цього Закону.

Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.

Згідно з частиною третьою статті 36 Закону України «Про іпотеку» способами задоволення вимог іпотекодержателя під час звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідного застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками, є: 1) передача іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання у порядку, встановленому статтею 37 цього Закону; 2) право іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу у порядку, встановленому статтею 38 цього Закону.

У разі порушення основного зобов`язання та/або умов іпотечного договору іпотекодержатель надсилає іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмову вимогу про усунення порушення. В цьому документі зазначається стислий зміст порушених зобов`язань, вимога про виконання порушеного зобов`язання у не менш ніж тридцятиденний строк та попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання цієї вимоги. Якщо протягом встановленого строку вимога іпотекодержателя залишається без задоволення, іпотекодержатель вправі прийняти рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору (частина перша статті 35 Закону «Про іпотеку»).

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - це офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Однією із загальних засад державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень є внесення відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно виключно на підставах та в порядку, визначених Законом України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (пункт 4 частини першої статті 3 указаного Закону).

Перевірка документів на наявність підстав, зокрема, для прийняття відповідних рішень є одним з етапів державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень (пункт 4 частини першої статті 18 вказаного Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»).

Процедуру проведення державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, перелік документів, необхідних для її проведення, права та обов`язки суб`єктів у сфері державної реєстрації прав, серед іншого, визначено відповідним Порядком.

Згідно з пунктом 61 Порядку № 1127 (у редакції, чинній на час реєстрації права власності станом на 07 лютого 2019 року) для державної реєстрації права власності на підставі договору іпотеки, що містить застереження про задоволення вимог іпотекодержателя шляхом набуття права власності на предмет іпотеки, також подаються: 1) копія письмової вимоги про усунення порушень, надісланої іпотекодержателем іпотекодавцеві та боржникові, якщо він є відмінним від іпотекодавця; 2) документ, що підтверджує наявність факту завершення 30-денного строку з моменту отримання іпотекодавцем та боржником, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмової вимоги іпотекодержателя у разі, коли більш тривалий строк не зазначений у відповідній письмовій вимозі; 3) заставна (якщо іпотечним договором передбачено її видачу).

Тобто цим Порядком визначено вичерпний перелік обов`язкових для подання документів та обставин, що мають бути ними підтверджені, на підставі яких проводиться державна реєстрація права власності на предмет іпотеки за договором, що містить застереження про задоволення вимог іпотекодержателя, і державний реєстратор у ході її проведення приймає рішення про державну реєстрацію прав лише після перевірки наявності необхідних для цього документів та їх відповідності вимогам законодавства.

У постанові Верховного Суду від 11 серпня 2021 року у справі№ 715/1788/19 (провадження № 61-6548св20) зазначено, що у разі дотримання іпотекодержателем порядку належного надсилання вимоги про усунення порушення основного зобов`язання діє презумпція належного повідомлення іпотекодержателя про необхідність усунення порушень основного зобов`язання, яка може бути спростована іпотекодавцем у загальному порядку. За відсутності такого належного надсилання вимоги відповідно до частини першої статті 35 Закону України «Про іпотеку» іпотекодавець не набуває права звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання. Таким чином, недотримання вимог частини першої статті 35 Закону України «Про іпотеку» щодо належного надсилання іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця, вимоги про усунення порушення основного зобов`язання унеможливлює застосовування позасудового способу задоволення вимог іпотекодержателя. Метою повідомлення іпотекодержателем іпотекодавця та інших осіб є доведення до їх відома наміру іпотекодержателя звернути стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання. Тому іпотекодержатель набуває право звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання лише за умови належного надсилання вимоги, коли іпотекодавець фактично отримав таку вимогу або мав її отримати, але не отримав внаслідок власної недбалості чи ухилення від такого отримання.

У пунктах 54-60 постанови Великої Палати Верховного Суду від 29 вересня

2020 року у справі № 757/13243/17 (провадження № 14-711цс19) зазначено, що належним необхідно вважати надсилання вимоги з дотриманням встановленого договором порядку на адресу отримувача, яка вказана в договорі або додатково повідомлена відповідно до умов договору. Якщо такий порядок договором не визначений, відповідно до звичаїв ділового обороту належне направлення вимоги може здійснюватися засобами поштового зв`язку чи кур`єрської служби, які дозволяють встановити зміст відправлення та підтвердити його вручення, наприклад, цінним листом з описом вкладеного відповідно до Правил надання послуг поштового зв`язку. Належним дотриманням іпотекодержателем процедури повідомлення іпотекодавця та боржника, якщо він є відмінним від іпотекодавця, про вимогу стосовно усунення порушення також необхідно вважати таке повідомлення, що було надіслане належним чином, проте не отримане внаслідок недбалості або ухилення від отримання.

У справі, яка переглядається, із наданих приватним нотаріусом Дробітько В. В. документів, на підставі яких було прийнято рішення про державну реєстрацію права власності на предмет іпотеки за ТОВ «Федуція», слідує, що на адресу ОСОБА_1 ( АДРЕСА_2 ) направлялася вимога про усунення порушень, однак доказів її отримання позивачкою такі документи не містять, як і не містять копії письмової вимоги про усунення порушень, надісланої іпотекодержателем іпотекодавцеві, як це передбачено пунктом 61 Порядку, а тому суди попередніх інстанцій дійшли помилкового висновку про дотримання досудового порядку звернення стягнення на предмет іпотеки (а. с. 131-187, т. 2).

Оскільки відповідачі не надали доказів одержання позивачкою повідомлення про звернення стягнення на предмет іпотеки чи її ухилення від отримання надісланих поштових повідомлень, а також доказів надання державному реєстратору документу, що підтверджує наявність факту завершення 30-денного строку з моменту отримання іпотекодавцем письмової вимоги іпотекодержателя, то висновок судів про набуття ТОВ «Федуція» права звернення стягнення на предмет іпотеки є помилковим.

Матеріали справи не містять доказів, що позивачка відмовилася або уникала отримання поштових відправлень з вимогою про усунення порушень основного зобов`язання, що б могло свідчити про дотримання іпотекодержателем вимог чинного законодавства про повідомлення іпотекодавця щодо звернення стягнення на предмет іпотеки.

Суди попередніх інстанцій, аналізуючи доводи позивачки про неотримання вимоги іпотекодержателя про усунення порушень основного зобов`язання, зазначили лише про направлення такої вимоги, однак не надали відповіді на доводи ОСОБА_1 про неотримання вимоги.

Отже, висновки судів про дотримання ТОВ «Федуція» позасудового порядку звернення стягнення на предмет іпотеки є помилковими, а відповідні доводи касаційної скарги - обґрунтованими.

Водночас, колегія суддів відхиляє доводи касаційної скарги про те, що звернення стягнення у позасудовому порядку здійснюється на підставі окремого договору про задоволення вимог іпотекодержателя, оскільки саме по собі застереження у договорі і є відповідним договором про задоволення вимог іпотекодержателя у розумінні положення статті 36 Закону України «Про іпотеку», а тому укладення окремого договору чинним законодавством не вимагається. Зазначене мало б місце лише у разі відсутності застереження у договорі іпотеки про можливість реєстрації за іпотекодержателем права власності на предмет іпотеки. Таке узгоджується із висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеними у постанові від 13 липня 2022 року у справі № 199/8324/19.

Також Верховний Суд вважає помилковими доводи касаційної скарги про те, що іпотекодержатель не надав нотаріусу звіт про оцінку майна, оскільки відповідно до наданих нотаріусом на запит суду матеріалів, ТОВ «Федуція» разом із заявою про проведення реєстраційної дії надало звіт про оцінку майна від 04 лютого

2019 року (а. с. 188, т. 2).

Разом з тим, позовні вимоги про скасування рішення приватного нотаріуса про державну реєстрацію права власності на предмет іпотеки за ТОВ «Федуція» не підлягають задоволенню з огляду на таке.

Щодо належного способу захисту порушених прав

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).

Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково.

Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж приватні (цивільні) права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких приватних (цивільних) прав (інтересів) позивач звернувся до суду.

При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права.

Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках (абзац 12 частини другої статті 16 ЦК України).

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (частини перша та друга статті 5 ЦПК України).

Цивільні права/інтереси захищаються у спосіб, який передбачений законом або договором, та є ефективним для захисту конкретного порушеного або оспорюваного права/інтересу позивача. Якщо закон або договір не визначають такого ефективного способу захисту, суд відповідно до викладеної в позові вимоги позивача може визначити у рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону. При розгляді справи суд має з`ясувати: чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права/інтересу позивача; чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права/інтересу у спірних правовідносинах. Якщо суд зробить висновок, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права/інтересу позивача, у цих правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню. Однак, якщо обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором, проте є ефективним та не суперечить закону, а закон або договір у свою чергу не визначають іншого ефективного способу захисту, то порушене право/інтерес позивача підлягає захисту обраним ним способом.

Власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК України).

Віндикаційний позов - це вимога про витребування власником свого майна з чужого незаконного володіння. Тобто позов неволодіючого власника до володіючого невласника. Віндикаційний позов заявляється власником при порушенні його правомочності володіння, тобто тоді, коли майно вибуло з володіння власника: (а) фізично - фізичне вибуття майна з володіння власника має місце у випадку, коли воно в нього викрадене, загублене ним тощо; (б) «юридично» - юридичне вибуття майна з володіння має місце, коли воно хоч і залишається у власника, але право на нього зареєстровано за іншим суб`єктом (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 30 липня 2020 року в справі № 752/13695/18 (провадження № 61-6415св19).

Рішення суду про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння є таким рішенням і передбачає внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. У разі задоволення позовної вимоги про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння суд витребує таке майно на користь позивача, а не зобов`язує відповідача повернути це майно власникові. Таке рішення суду є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за відповідачем. Задоволення вимоги про витребування нерухомого майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними. Власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника (див. постанову Великої Палати Верховного Суду

від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18).

Метою віндикаційного позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно (див. принцип реєстраційного підтвердження володіння нерухомістю у пункті 89 постанови Великої Палати Верховного Суду від 4 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц). Однією з підстав державної реєстрації права власності на нерухоме майно є рішення суду, яке набрало законної сили, щодо права власності на це майно (пункт 9 частини першої статті 27 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»). Цей припис слід розуміти так, що рішення суду про витребування з незаконного володіння відповідача нерухомого майна саме по собі є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за відповідачем. На підставі такого рішення суду для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за відповідачем, не потрібно окремо скасовувати запис про державну реєстрацію права власності за відповідачем. Відтак, пред`явлення власником нерухомого майна вимоги про скасування рішень, записів про державну реєстрацію права власності на це майно за незаконним володільцем не є необхідним для ефективного відновлення його права (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 07 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц (провадження № 14-256цс18).

Відповідно до усталеної практики Великої Палати Верховного Суду якщо позивач вважає, що його право порушене тим, що право власності зареєстроване за відповідачем, то належним способом захисту є віндикаційний позов, оскільки його задоволення, тобто рішення суду про витребування нерухомого майна із чужого незаконного володіння, є підставою для внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Натомість вимоги про скасування рішень, записів про державну реєстрацію права власності на це майно за незаконним володільцем не є необхідним для ефективного відновлення його права. Задоволення віндикаційного позову є підставою для внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Водночас такий запис вноситься виключно в разі, якщо право власності на нерухоме майно зареєстроване саме за відповідачем, а не за іншою особою (див. пункти 84, 85 постанови Великої Палати Верховного Суду від 09 листопада

2021 року у справі № 466/8649/16-ц (провадження № 14-93цс20).

У постанові Верховного Суду від 14 грудня 2021 року у справі № 726/1524/19 (провадження № 61-1946св21) вказано, що:

«задоволення віндикаційного позову є підставою для внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Водночас такий запис вноситься виключно в разі, якщо право власності на нерухоме майно зареєстроване саме за відповідачем, а не за іншою особою. Ефективність віндикаційного позову забезпечується саме наявністю державної реєстрації права власності за відповідачем, оскільки за відсутності такої реєстрації судове рішення про задоволення віндикаційного позову не є підставою для державної реєстрації права власності за позивачем. Тому позовна вимога про скасування державної реєстрації права власності відповідача суперечить позовній вимозі про витребування нерухомого майна. Виходячи з цього в задоволенні позовних вимог про скасування державної реєстрації права власності слід відмовити. Велика Палата Верховного Суду також звертає увагу на те, що відповідно до пункту 1 частини першої статті 4 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» право власності підлягає державній реєстрації. Задоволення позовної вимоги про скасування державної реєстрації права власності суперечить зазначеній імперативній вимозі закону, оскільки виконання судового рішення призведе до прогалини в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно в частині належності права власності на спірне майно. Отже, замість скасування неналежного запису про державну реєстрацію до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно має бути внесений належний запис про державну реєстрацію права власності позивача. Такий запис, як зазначено вище, вноситься на підставі судового рішення про задоволення віндикаційного позову. Якщо позивач вважає, що його право порушене тим, що право власності зареєстроване за відповідачем, то належним способом захисту є віндикаційний позов, оскільки його задоволення, тобто рішення суду про витребування нерухомого майна із чужого незаконного володіння, є підставою для внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Натомість вимоги про скасування рішень, записів про державну реєстрацію права власності на це майно за незаконним володільцем не є необхідним для ефективного відновлення його права».

У справі, яка переглядається, позивачка заявила позовні вимоги про витребування частки нерухомого майна із чужого незаконного володіння

ТОВ «Інвестиційна компанія «Веста» як останнього набувача спірного майна, які є належними та ефективними, а тому скасування рішення приватного нотаріуса про державну реєстрацію права власності за іпотекодержателем не є необхідним та жодним чином не відновлює порушених прав позивачки.

З огляду на вищевикладене, колегія суддів вважає обґрунтованими позовні вимоги про витребування з чужого незаконного володіння

ТОВ «Інвестиційна компанія «Веста» на користь ОСОБА_1 частки нежитлових будівель на АДРЕСА_1 , які складаються з: адміністративного будинку «А» загальною площею 472,4 кв. м, складу 1,Б, площею 43,3 кв. м, гаражу 1,В площею 132,2 кв. м, огорожі №1-2, навісу Г.

Разом з тим, суд касаційної інстанції позбавлений можливості ухвалити нове рішення, оскільки 17 квітня 2023 року представником АТ «Сенс Банк» у суді першої інстанції (у відзиві на позовну заяву) було заявлено про застосування позовної давності (а. с. 116, 118, т. 1), яку суд апеляційної інстанції, залишаючи без змін рішення суду першої інстанції про відмову у позові за необґрунтованістю, не розглядав. Суд касаційної інстанції не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (стаття 400 ЦПК України).

Таким чином, оскаржуване судове рішення апеляційної інстанції в частині позовних вимог про витребування майна підлягає скасуванню із направленням справи в цій частині до суду апеляційної інстанції.

Висновки за результатом розгляду касаційної скарги

Відповідно до пунктів 1, 2, 3, частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право: залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення; скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема за встановленою підсудністю або для продовження розгляду; скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд.

Суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права (частина перша статті 410 ЦПК України).

Згідно з пунктом 1 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази.

Згідно з частинами першою та четвертою статті 412 ЦПК України суд змінює рішення, якщо воно переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалене з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права.

Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини.

Верховний Суд дійшов висновку, що оскаржуване судове рішення апеляційної інстанції в частині вирішення позовних вимог про витребування майна підлягає скасуванню із направленням справи в цій частині на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

В частині вирішення позовних вимог про визнання протиправним та скасування рішення приватного нотаріуса Дробітько В. В. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу) від 07 лютого 2019 року судові рішення скасувати, виклавши їх мотивувальну частину у редакції цієї постанови.

В іншій частині судові рішення слід залишити без змін.

Керуючись статтями 400, 409, 410, 411, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду.

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнитичастково.

Постанову Полтавського апеляційного суду від 11 березня 2025 року в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 про витребування майна скасувати і направити справу в цій частині на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Рішення Київського районного суду м. Полтави від 03 вересня 2024 року та постанову Полтавського апеляційного суду від 11 березня 2025 року в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 про визнання протиправним та скасування рішення приватного нотаріуса Дробітько В. В. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу) від 07 лютого 2019 року скасувати, виклавши їх мотивувальну частину у редакції цієї постанови.

В іншій частині рішення Київського районного суду м. Полтави від 03 вересня

2024 року та постанову Полтавського апеляційного суду від 11 березня 2025 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Є. В. Синельников

Судді: О. В. Білоконь

О. М. Осіян

Н. Ю. Сакара

В. В. Шипович