Рішення від 31.07.2025 по справі 910/4562/25

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД КИЇВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

вул. Симона Петлюри, 16/108, м. Київ, 01032, тел. (044) 235-95-51, е-mail: inbox@ko.arbitr.gov.ua

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"31" липня 2025 р. Справа № 910/4562/25

Господарський суд Київської області у складі судді Щоткіна О.В., розглянувши господарську справу

за позовом Приватного акціонерного товариства НИВА

до Акціонерного товариства Банк Форвард

про стягнення 229493,80 грн,

без виклику учасників справи

СУТЬ СПОРУ:

До господарського суду Київської області за територіальною підсудністю надійшла позовна заява Приватного акціонерного товариства НИВА (далі ПрАТ НИВА) до Акціонерного товариства Банк Форвард (далі АТ Банк Форвард) про стягнення 229493,80 грн, з яких: заборгованість по сплаті плати за оренду 148953,92 грн; заборгованість по сплаті компенсації витрат на комунальні послуги 32854,30 грн; пеня 2908,49 грн; штраф 43890,33 грн; 3% річних 290,94 грн; інфляційні втрати 595,82 грн.

Позовні вимоги обґрунтовані неналежним виконанням відповідачем грошових зобов`язань за Договором оренди нежитлового приміщення від 02.06.2023 № 1НИВ0230002.

Ухвалою від 05.05.2025 Господарський суд Київської області прийняв позовну заяву до розгляду, відкрив провадження у справі та постановив здійснювати розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження без проведення судового засідання (без виклику учасників справи).

Через підсистему Електронний суд 12.05.2025 від Фонду гарантування вкладів фізичних осіб (далі Фонд) надійшла заява 12.05.2025 про вступ у справу як третьої особи, у якій заявник просить суд залучити його до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача.

Вказана заява мотивована тим, що Фонд із 07.02.2023 здійснює заходи щодо виведення неплатоспроможного банку АТ Банк Форвард з ринку виключно відповідно до положень Закону України Про систему гарантування вкладів фізичних осіб.

Зважаючи на те, що на момент укладення Договору від 02.06.2023 № 1НИВ0230002 саме на Фонд було покладено обов`язок контролювати та затверджувати витрати неплатоспроможного банку, включно з орендною платою, ухвалою суду від 19.05.2025 було задоволено заяву Фонду від 12.05.2025 та залучено Фонд гарантування вкладів фізичних осіб до участі у справі в якості особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача.

21.05.2025 з використанням підсистеми Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи "Електронний суд" у формі електронного документа до Господарського суду Київської області Акціонерним товариством Банк Форвард подано клопотання про зупинення провадження у цій справі до набрання законної сили судовим рішенням у справі № 911/1177/25 на підставі статті 227 ГПК України.

Вказане клопотання мотивовано тим, що в межах господарської справи № 911/1177/25 (суддя Бабкіна В.М.), що перебуває в провадженні Господарського суду Київської області, розглядається позов про визнання недійсними пунктів договору оренди, на підставі яких позивачем нараховано штрафні санкції за невиконання відповідачем умов договору оренди у справі №910/4562/25.

Звідси, за доводами відповідача, обставини, які підлягають встановленню у справі №911/1177/25 мають істотне значення для вирішення спору у справі №910/4562/25 та не можуть бути самостійно встановлені судом в межах розгляду цієї справи.

За таких обставин відповідач зауважив, що задоволення позовних вимог у справі №911/1177/25 призведе до відновлення порушеного права відповідача та зменшення розміру позовних вимог у справі № 910/4562/25, відтак розгляд даної господарської справи за номером 910/4562/25, є неможливим до закінчення розгляду господарської справи №911/1177/25.

Позивач у запереченнях на клопотання (заяву) стосовно зупинення провадження у справі, поданих до суду через підсистему «Електронний суд» 10.06.2025 вказав на те, що в даному випадку підлягає застосуванню ст. 204 Цивільного кодексу України, яка наголошує, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов`язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема на підставі рішення суду, яке набрало законної сили.

Тобто, згідно доводів позивача, з урахуванням ст. 227 ГК України, а також правової позиції Верховного Суду, викладених в постановах від 23.04.2021 у справі № 922/1644/20, від 01.04.2021 у справі № 902/1177/15, суд не може посилатись на об`єктивну неможливість розгляду справи у випадку, коли зібрані докази дозволяють встановити та оцінити обставини (факти), які є предметом судового розгляду. Тобто, в поданому заявником (відповідачем) клопотанні, на думку позивача, слід відмовити.

Оцінивши подані сторонами пояснення та заперечення стосовно зупинення провадження справі, з урахуванням норм процесуального законодавства та практики Верховного суду, суд зазначає наступне.

За ч. 1 ст. 2 Господарського процесуального кодексу України завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов`язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави. Водночас як верховенство права, так і розумність строків розгляду справи судом належать до основних засад (принципів) господарського судочинства за частиною 3 цієї ж статті.

Глава 8 розділу ІІІ Господарського процесуального кодексу України містить норми, які регулюють залишення позову без розгляду, зупинення і закриття провадження у справі.

Зупинення провадження у справі зупиняє перебіг процесуальних строків (ч. 1 ст. 117 Господарського процесуального кодексу України), який продовжується з дня поновлення провадження у справі (ч. 2 ст. 117 цього Кодексу), а самі випадки, які регламентують зупинення провадження у справі чітко передбачені ст. 227, 228 Господарського процесуального кодексу України і є вичерпними.

Згідно з пунктом 5 частини 1 статті 227 Господарського процесуального кодексу України суд зобов`язаний зупинити провадження у справі у випадку об`єктивної неможливості розгляду цієї справи до вирішення іншої справи, що розглядається в порядку конституційного провадження, адміністративного, цивільного, господарського чи кримінального судочинства, - до набрання законної сили судовим рішенням в іншій справі; суд не може посилатися на об`єктивну неможливість розгляду справи у випадку, коли зібрані докази дозволяють встановити та оцінити обставини (факти), які є предметом судового розгляду.

Положеннями пункту 4 частини 1 статті 229 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що провадження у справі зупиняється у випадку, встановленому пунктом 5 частини 1 статті 227 Господарського процесуального кодексу України - до набрання законної сили судовим рішенням, від якого залежить вирішення справи.

Для вирішення питання про зупинення провадження у справі господарському суду слід у кожному конкретному випадку з`ясовувати:

- як пов`язана справа, яка розглядається господарським судом, зі справою, що розглядається іншим судом;

- чим обумовлюється неможливість розгляду справи.

Пов`язаною з даною справою є така інша справа, у якій інший суд встановлює обставини, що впливають чи можуть вплинути на подання і оцінку доказів у даній справі, в тому числі йдеться про факти, які мають преюдиціальне значення.

Сама по собі взаємопов`язаність двох справ не свідчить про неможливість розгляду та прийняття рішення у справі.

Під неможливістю розгляду даної справи до вирішення справи іншим судом слід розуміти неможливість для даного господарського спору самостійно встановити обставини, які встановлюються іншим судом в іншій справі.

Метою зупинення провадження у справі до розгляду іншої справи є виявлення обставин, підстав, фактів тощо, які не можуть бути з`ясовані та встановлені в цьому процесі, але мають значення для справи, провадження в якій зупинено.

Верховний Суд у складі суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду у постанові від 01.03.2024 у справі № 910/17615/20 виснував, що: по-перше, провадження у справі слід зупиняти лише за наявності беззаперечних підстав для цього; по-друге, під неможливістю розгляду справи до вирішення іншої справи необхідно розуміти те, що обставини, які розглядаються в такій справі, не можуть бути встановлені судом самостійно через обмеженість своєї юрисдикції щодо конкретної справи внаслідок непідвідомчості, обмеженості предметом позову, неможливості розгляду тотожної справи, черговості розгляду вимог тощо; по-третє, обов`язкова пов`язаність справи, що зупиняється, з іншою, в якій суд встановлює обставини, що впливають чи можуть вплинути на докази у цій справі, зокрема факти, що мають преюдиційне значення.

Таким чином, для вирішення питання про зупинення провадження у справі з огляду на вимоги п. 5 ч. 1 ст. 227 Господарського процесуального кодексу України суд повинен у кожному конкретному випадку з`ясувати:

- чи існує вмотивований зв`язок між предметом судового розгляду у справі, яка розглядається судом, з предметом доказування в конкретній іншій справі, що розглядається в порядку конституційного провадження, адміністративного, цивільного, господарського чи кримінального судочинства;

- чим обумовлюється об`єктивна неможливість розгляду цієї справи з вказівкою на обставини, які встановлюються судом в іншій справі.

Вказаний висновок Верховного Суду у складі суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду узгоджується із постановою Верховного Суду у складі об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 14.02.2022 у справі № 357/10397/19.

Водночас Верховний Суд у складі суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду у постанові від 01.03.2024 у справі № 910/17615/20 вказав, що за приписами п. 5 частини 1 статті 227 Господарського процесуального кодексу України суд не може посилатися на об`єктивну неможливість розгляду справи у випадку, коли зібрані докази дозволяють встановити та оцінити обставини (факти), які є предметом судового розгляду.

Як свідчать матеріали справи, предметом спору у даній справі №910/4562/25 є встановлення обставин і підстав для стягнення з відповідача на користь позивача заборгованості, яка виникла згідно Договору № 1НИВ0230002 від 02.06.2023 у вигляді плати за оренду 148953,92 грн; заборгованості по сплаті компенсації витрат на комунальні послуги 32854,30 грн; пені 2908,49 грн; штрафу 43890,33 грн; 3% річних 290,94 грн; інфляційних втрат 595,82 грн.

Отже, встановленню підлягають саме обставини невиконання (неналежного виконання) відповідачем зобов`язань щодо сплати орендної плати за користування приміщенням, які суд в силу приписів норм Господарського процесуального кодексу України може встановити на підставі наявних у справі доказів, адже він наділений повноваженнями щодо оцінки доказів у справі та встановлення відповідних обставин/фактів, на яких ґрунтуються вимоги та заперечення сторін, що надає йому можливість самостійно встановити всі обставини справи та ухвалити рішення по суті спору.

При цьому, посилання відповідача, що у справі № 911/1177/25 розглядаються вимоги про визнання недійсним п. 7.2. договору № 1НИВ0230002 від 02.06.2023, не свідчать про неможливість розгляду даної справи, зважаючи на презумпцію правомірності правочину, визначену приписами ст. 204 Цивільного кодексу України.

Суд надав належну правову оцінку вказаній нормі та врахував, що закріплена зазначеною статтею Цивільного кодексу України презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов`язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема на підставі рішення суду, яке набрало законної сили; у разі неспростування презумпції правомірності договору всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а створені обов`язки підлягають виконанню.

Тобто, наявність спору щодо визнання недійсним договору (в частині штрафних санкцій) не свідчить про об`єктивну неможливість здійснення розгляду цієї справи, відповідно не може бути підставою для зупинення провадження у цій справі на підставі п. 5 ч. 1 ст. 227 Господарського процесуального кодексу України, який, зокрема, містить виключення щодо обов`язку суду зупиняти провадження у справі, у зв`язку з об`єктивною неможливістю розгляду справи, а саме у випадку коли зібрані докази дозволяють встановити та оцінити обставини (факти), які є предметом судового розгляду.

Подібну правову позицію викладено Верховним Судом у постанові від 24.05.2021 у справі №910/7331/20.

Крім того, суд також акцентує увагу на тому, що обов`язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінку сторін, предмет спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням частини першої статті 6 Конвенції (рішення ЄСПЛ від 08.11.2005 у справі «Смірнова проти України», від 27.04.2000 у справі «Фрідлендер проти Франції»).

Необґрунтоване зупинення провадження у справі призводить до затягування строків її розгляду і перебування в стані невизначеності учасників процесу, що свідчить про порушення положень ч. 1 ст. 6 Конвенції, які покладають на національні суди обов`язок здійснити швидкий та ефективний розгляд справ упродовж розумного строку.

Подібні правові висновки викладені у постановах Верховного Суду від 05.03.2019 у справі №910/5425/18, від 07.05.2018 у справі № 903/351/16 та від 20.06.2019 у справі № 910/12694/18.

З огляду на наведене, господарський суд вважає, що підстави для зупинення провадження у цій справі до набрання законної сили судовим рішенням у справі № 911/1177/25 відсутні, як наслідок, у задоволенні клопотання Акціонерного товариства Банк Форвард про зупинення провадження у цій справі до набрання законної сили судовим рішенням у справі №911/1177/25 суд відмовляє.

Через підсистему Електронний суд 22.05.2025 АТ Банк Форвард подало відзив на позовну заяву.

У відзиві позиція відповідача зводиться наступних фактів:

- згідно з ч. 3 ст. 46 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» під час здійснення ліквідації у банку не виникає жодних додаткових зобов`язань (у тому числі зі сплати податків і зборів (обов`язкових платежів), крім витрат, безпосередньо пов`язаних із здійсненням ліквідаційної процедури). Це пояснюється тим, що основною метою ліквідаційної процедури є збереження майна та коштів Банку та погашення заборгованості перед кредиторами банку, а згідно ч. 1 ст. 52 Закону кошти, одержані в результаті ліквідації та продажу майна (активів) банку, інвестування тимчасово вільних коштів банку в державні цінні папери, спрямовуються Фондом на задоволення вимог кредиторів.

- станом на 30.12.2024 все майно Банку, що перебувало в орендованому приміщенні, було реалізовано, вивезено, саме приміщення звільнено, приведено до належного стану і надалі не використовувалось Банком.

- останнім днем дії договору є 31.12.2024, про що свідчать дії стосовно зняття об`єкту з охоронної сигналізації, що підтверджується Додатковою угодою від 24.12.2024 до договору № 740-ТО про надання послуг з технічної охорони.

- відповідач двічі надсилав позивачеві листи про розірвання Договору оренди, тому позовні вимоги стосовно нарахування орендних платежів є безпідставними, оскільки Банк не користувався об`єктом оренди з 01.01.2025, відключив охорону та сигналізацію.

- позивачем незаконно нараховано ПДВ на суми, що складаються з податкових зобов`язань (в даному випадку комунальні платежі, а також Додаткові послуги), оскільки згадані послуги надаються не позивачем безпосередньо, а спеціалізованими організаціями, у зв`язку з чим заявлені до компенсації суми є такими, що не відповідають дійсним витратам позивача та не можуть бути покладені на відповідача в заявленому обсязі.

- відповідач заперечує проти штрафу, нарахованого згідно п. 7.2 Договору, поряд із пенею, оскільки такі санкції мають однакове призначення забезпечення належного виконання одного і того ж зобов`язання.

- компенсація витрат за комунальні послуги за лютий 2025 є необґрунтованою, оскільки користування приміщенням припинено 31.12.2024.

- неефективний спосіб захисту, що є підставою для відмови в позові, оскільки після прийняття рішення про початок процедури ліквідації банку, потенційному кредитору необхідно користуватись спеціальною процедурою заявлення вимог, в порядку, визначеному ЗУ «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» та звертатись безпосередньо до ліквідаційної комісії.

На підставі вищевизначених обставин, відповідач просив відмовити в задоволенні позовних вимог.

Через підсистему Електронний суд 10.06.2025 від ПрАТ НИВА надійшла відповідь на відзив (документ сформований в системі Електронний суд 09.06.2025), у якій позивач виклав клопотання про поновлення строку на подачу відповіді на відзив.

Через підсистему Електронний суд 16.06.2025 від відповідача надійшли заперечення на відповідь на відзив, в яких він також виклав прохання відмовити в долученні до матеріалів справи відповіді на відзив, у зв`язку з пропущеним строком на його подання.

Враховуючи конкретні обставини у цій справі, виходячи із положень ст. 119 ГПК України, суд постановив ухвалою суду від 16.06.2025 продовжити Приватному акціонерному товариству НИВА строк для подання відповіді на відзив до 09.06.2025.

Варто зазначити, що у відповіді на відзив позивач вказав на безпідставність та необґрунтованість посилань, якими Банк керується у відзиві, зокрема стосовно визнання позивачем факту невикористання приміщення з 31.12.2024 Банком. Крім того, зі слів позивача, АТ «Форвард Банк» звертався в судовому порядку з вимогою розірвати Договір №1НИВ0230002 оренди нежитлового приміщення від 02.06.2023, та рішенням від 03.06.2025 у справі № 911/1179/25 в позові було відмовлено.

Також ПАТ «НИВА» вказує на правомірність нарахування розміру плати за оренду та компенсації комунальних послуг, що також підтверджується нормами Податкового кодексу України; вірно обраному способу захисту порушеного права, що узгоджується зі ст.ст. 15,16 ЦК України, а також правомірністю нарахування штрафу та пені одночасно, про що неодноразово наголошував Верховний Суд у своїх постановах від 29.08.2023 у справі № 902/1144/22, від 28.03.2024 у справі № 922/1061/23 та від 21.01.2025 у справі № 916/901/24.

У поданих 16.06.2025 запереченнях на відповідь на відзив, АТ «Банк Форвард» вказав на невірне тлумачення позивачем Податкового кодексу України при нарахуванні ПДВ на комунальні послуги та інші супутні витрати, в позові просив відмовити.

25.07.2025 через підсистему «Електронний суд» від третьої особи надійшли пояснення стосовно заявлених позовних вимог аналогічні поясненням, викладеним відповідачем у відзиві, однак з порушенням терміну, визначеного ухвалою суду від 19.05.2025 (довідка про доставку листа ухвали до електронного кабінету 19.05.2025). Вказані пояснення долучені до матеріалів справи.

Відповідно до ч. 8 ст. 252 ГПК України при розгляді справи у порядку спрощеного провадження суд досліджує докази і письмові пояснення, викладені у заявах по суті справи.

Згідно з ч. 4 ст. 240 ГПК України, у разі розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи, суд підписує рішення без його проголошення.

Дослідивши наявні в матеріалах справи докази, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні дані, на яких ґрунтується позов, та об`єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд

ВСТАНОВИВ:

02.06.2023 між ПрАТ НИВА (орендодавець), АТ Банк Форвард в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на здійснення ліквідації АТ Банк Форвард (орендар) та Фондом гарантування вкладів фізичних осіб було укладено Договір №1НИВ0230002 оренди нежитлового приміщення, за умовами якого:

- орендодавець передає, а орендар приймає у тимчасове оплачуване користування нежитлове складське приміщення загальною площею 565,29 кв.м. за адресою Київська область, м. Вишневе, вул. Промислова 10 (п. 1.1). Об`єкт оренди може використовуватися орендарем винятково для розміщення складу. Цільове призначення використання об`єкта оренди протягом строку дії договору може бути змінене за письмовим узгодженням сторін (п.1.2);

- об`єкт оренди передається орендарю 02.06.2023 по Акту приймання-передачі (Акт №1) (п.1.5). Строк оренди починається з моменту прийняття об`єкта оренди за Актом №1 та закінчується 28.02.2026 (п. 10.2);

- орендар має право на дострокове припинення Договору у випадках, передбачених договором та чинним законодавством (п. 2.4.5);

- орендар передає орендодавцю об`єкт оренди в день закінчення строку оренди або дострокового припинення цього договору. Передача об`єкта оренди оформлюється Актом приймання-передачі (Акт №2), який складається у двох примірниках та підписується сторонами (п. 9.1);

- у випадку, якщо орендар з будь-яких причин не повертає об`єкт оренди орендодавцю після закінчення строку користування, орендар зобов`язаний сплатити орендодавцю плату за оренду та всі інші платежі за весь строк до моменту фактичного повернення об`єкта оренди орендодавцю (п. 9.4);

- Фонд зобов`язаний відповідно до ЗУ Про систему гарантування вкладів фізичних осіб своєчасно і в повному обсязі затверджувати кошторис витрат орендаря в частині його витрат щодо користування об`єктом оренди в межах цього договору з метою своєчасного виконання орендарем умов розділу 3 (плата за оренду, інші платежі та порядок розрахунків) (п. 2.5.2). Фонд має право на дострокове припинення договору у випадках, передбачених цим договором та чинним законодавством (2.6.1);

- плата за оренду нараховується орендареві з дати підписання Акту №1 (п. 3.2), сплачується орендарем щомісячно не пізніше 10 числа поточного місяця (п. 3.3). Крім плати за оренду орендар повинен компенсувати витрати на комунальні послуги, якими він користується (електроенергія, водопостачання, опалення й т.д.), та витрати на комунальні послуги у місцях загального користування, які розподіляються між всіма орендарями пропорційно площі об`єкта оренди (п. 3.6);

- сторони звільняються від відповідальності за невиконання або неналежне виконання зобов`язань, передбачених Договором, у випадку якщо це сталось внаслідок непереборної сили, яка безпосередньо вплинула на виконання цього договору (п. 8.1). Під такими обставинами в цьому Договорі слід розуміти будь-які обставини, що виникли поза волею або всупереч бажанням сторін, і які неможливо передбачити або уникнути, включаючи: військові дії, природні катаклізми, епідемії, пожежі, повені, підтверджені документально відповідними компетентними органами (ТППУ) (8.2);

- цей Договір набуває чинності з моменту його підписання сторони і діє до повернення об`єкта оренди по Акту № 2 та повного розрахунку між сторонами згідно з умовами цього Договору (п.10.1);

- строк оренди починається з моменту прийняття орендарем об`єкта оренди за Актом № 1 і закінчується 28.02.2026 року (включно) (п.10.2).

- сторони дійшли згоди, що строк оренди та строк дії договору припиняється через 15 робочих днів після направлення орендодавцем відповідного письмового повідомлення орендарю у випадках, якщо: орендар використовує об`єкт оренди для здійснення інших видів діяльності, ніж визначені сторонами в пункті 1.2 договору; орендар своїми діями або бездіяльністю позбавляє інших орендарів можливості користуватись приміщеннями відповідно до укладених ними договорів оренди; орендар передав об`єкт оренди в подальшу оренду без письмового погодження з орендодавцем (10.3). Дія договору може бути припинена в односторонньому порядку за ініціативою орендодавця, за умови попередження листом у письмовій формі за 60 календарних днів до дати припинення (10.5). у випадку належного виконання усіх положень договору орендар має переважне право укладення нового договору оренди на новий строк (10.6);

- всі питання, які не врегульовані цим договором, підлягають вирішенню у відповідності до чинного законодавства. Спори, які виникають між сторонами, вирішуються шляхом переговорів. У випадку недосягнення згоди розглядаються господарським судом (12.1).

Також сторонами підписано додатки до Договору:

№1 План об`єкта оренди,

№2 Розмір плати за оренду, порядок розрахунків,

№3 Комунальні платежі;

№4 Акт №1 приймання-передачі;

№5 Ліміти використання орендарем комунальних послуг.

31.05.2023 сторони уклали Додаткову угоду №1, у якій погодили додаткову плату, якою є вартість експлуатаційних витрат;

01.07.2024 сторони уклали Додаткову угоду №2, у якій дійшли згоди внести зміни з 01.07.2024 щодо розміру орендної плати.

Згідно Акту № 1 приймання-передачі від 02.06.2023 ПрАТ «НИВА» передало, а АТ Банк Форвард прийняло нежитлове складське приміщення загальною площею 565,29 кв.м., у тому числі площу загального користування 51,39 кв.м. за адресою: Київська область, місто Вишневе, вул. Промислова, 10 у належному технічному стані. Копія Акту, засвідчена підписами та печатками підприємств подана до позовної заяви.

Разом з тим, як повідомив позивач, в порушення умов Договору та наявності в користуванні об`єкта оренди, в період з лютого 2025 року по березень 2025 відповідачем не було здійснено розрахунку за оплату орендних платежів в сумі 148953,92 грн, а також компенсації витрат на комунальні послуги за лютий 2025 в розмірі 32854,30 грн, за стягненням яких ПАТ «НИВА» і звернулось до суду. Поряд із цим, на суму основного боргу позивачем також заявлені до стягнення 2908,49 грн пені; 43890,33 грн штрафу; 290,94 грн3% річних; 595,82 грн інфляційних втрат.

Як вказувалось вище, відповідач вимоги позивача не визнав та у запереченнях навів аргументи стосовно невірного розрахунку орендних платежів, в які також входить Додаткова плата; подвійного застосування неустойки у вигляді одночасного стягнення пені і штрафу; подвійного стягнення ПДВ; невірно обраного способу захисту.

Надаючи правову кваліфікацію викладеним обставинам, з урахуванням правових підстав позовних вимог, суд виходить з наступного.

Згідно зі ст. 509 Цивільного кодексу України зобов`язання це правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

Господарським визнається зобов`язання, що виникає між суб`єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб`єкт (зобов`язана сторона, у тому числі боржник) зобов`язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб`єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб`єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов`язаної сторони виконання її обов`язку (ч. 1 ст. 173 Господарського кодексу України).

Відповідності до приписів ст. 174 Господарського кодексу України господарські зобов`язання можуть виникати з господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать.

До виконання господарських зобов`язань застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених Господарським кодексом України (ст. 193 Цивільного кодексу України).

Зі змісту ч. 1 ст. 626 Цивільного кодексу України випливає, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Згідно з ч. 1 ст. 627 Цивільного кодексу України відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд та за погодженням сторін, та умов, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства (ст. 628 Цивільного кодексу України).

Як виснував Верховний Суд у постанові від 11.01.2024 у справі № 916/1247/23, цивільний договір як домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків, виявляє автономію волі учасників щодо врегулювання їхніх відносин згідно з розсудом і у межах, встановлених законом, тобто є актом встановлення обов`язкових правил для сторін, індивідуальним регулятором їхньої поведінки.

Договір, з якого виникли спірні відносини №1НИВ0230002 від 02.06.2023, за своєю правовою природою є договором найму (оренди), регулювання відносин за яким здійснюється приписами чинного цивільного та господарського законодавства.

На відносини сторін не розповсюджуються положення Закону України Про оренду державного та комунального майна, про що сторони зробили застереження у пункті 12.7 договору.

Так, згідно із ст. 759 Цивільного кодексу України, за договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов`язується передати наймачеві майно у користування за плату на певний строк. Законом можуть бути передбачені особливості укладення та виконання договору найму (оренди).

Аналогічні положення містить ч. 1 ст. 283 Господарського Кодексу України, згідно з якою за договором оренди одна сторона (орендодавець) передає другій стороні (орендареві) за плату на певний строк у користування майно для здійснення господарської діяльності.

Згідно із ст. 763, 764 Цивільного кодексу України договір найму укладається на строк, встановлений договором; якщо наймач продовжує користуватися майном після закінчення строку договору найму, то, за відсутності заперечень наймодавця протягом одного місяця, договір вважається поновленим на строк, який був раніше встановлений договором.

Строк договору оренди як істотна умова договору оренди згідно ст. 284 Господарського кодексу України визначається за погодженням сторін; у разі відсутності заяви однієї із сторін про припинення або зміну умов договору оренди протягом одного місяця після закінчення строку дії договору він вважається продовженим на такий самий строк і на тих самих умовах, які були передбачені договором.

Як встановлено в п. 10.2 Договору строк оренди починається з моменту прийняття орендарем об`єкта оренди за Актом № 1 (тобто 02.06.2023) і закінчується 28.02.2026 року (включно).

Тобто, період виникнення заборгованості, за словами позивача, охоплюється періодом дії договору.

При цьому, відповідач зі свого боку вказує, що орендоване приміщення використовувалося ним для зберігання рухомого майна банку, яке підлягало реалізації в процедурі ліквідації, а у зв`язку із завершенням продажу майна відпала необхідність у використанні складського приміщення, тобто достроково.

Зважаючи на вказані обставини, відповідач звернувся до генерального директора ПрАТ НИВА із листом від 20.11.2024 №1963 щодо розірвання договору та зарахування забезпечувальних платежів. Вказаний лист із проектом додаткової угоди були направлені ПрАТ Нива рекомендованим листом з описом №0100198978390 та отримані адресатом 24.11.2024.

У відповідь ПрАТ НИВА листом від 28.11.2024 №2263 (отриманий банком 03.12.2024, вхідна відмітка №02-3104) повідомило, що строк оренди закінчується 28.02.2026 року включно. Орендодавець врахує лист орендаря і буде намагатись якнайшвидше знайти потенційних орендарів для здачі приміщення в оренду. У випадку наявних потенційних орендарів повідомить АТ Банк Форвард.

До матеріалів справи додано також лист від 10.01.2025 №25/02 (без доказів направлення або вручення), у якому банк просив ПрАТ «НИВА» забезпечити присутність представника для передачі ключів від приміщення за місцезнаходженням приміщення 17.01.2025 з 10:00 до 12:00.

Тобто, позиція відповідача зводиться до того, що оскільки потенційний орендар не використовував вказане приміщення (у зв`язку з реалізацією майна), зняв систему охорони та розірвав договір охорони № 740-ТО, а орендодавець був з цим обізнаний, останнім днем Договору оренди є 31.12.2024, тобто з 01.01.2025 орендоване приміщення ним не використовується, відтак всі нараховані платежі по орендній платі, комунальні послуги є безпідставними.

З даного приводу суд зазначає, що підстави та умови припинення та розірвання Договору, визначені нормами господарського та цивільного законодавства, а також самим Договором оренди.

Відповідно до ст. 1 ст. 651 ЦК України зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом.

Укладений між сторонами Договір оренди не містить умов, за яких він може бути розірваний за ініціативою орендаря.

Як виснував Верховний Суд у постанові від 11.01.2024 у справі № 916/1247/23, цивільний договір як домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків, виявляє автономію волі учасників щодо врегулювання їхніх відносин згідно з розсудом і у межах, встановлених законом, тобто є актом встановлення обов`язкових правил для сторін, індивідуальним регулятором їхньої поведінки.

Тобто ні законом, ні договором не передбачено такої підстави для дострокового розірвання договору оренди з ініціативи орендаря, як відсутність необхідності та наміру подальшого користування орендованим приміщенням.

Фактичні обставини свідчать про те, що відповідач вживав заходи для вирішення питання про дострокове розірвання договору, однак сторонами не було досягнуто згоди про дострокове розірвання договору за згодою сторін.

Таким чином, як на момент подачі позову, так і на момент розгляду справи, відповідачем не надано жодних доказів, які б свідчили про розірвання Договору.

Суд також критично оцінює доводи відповідача, що оскільки Банк фактично припинив використовувати об`єкт оренди та вивіз все обладнання ще у грудні 2024, то позивач неправомірно нараховував орендну плату та інші обов`язкові платежі в лютому 2025 та березні 2025.

Так, згідно п. 9.1 Договору Розділу 9 «Умови повернення об`єкта оренди» передбачено, що орендар передає орендодавцю об`єкт оренди в день закінчення строку оренди або дострокового припинення цього Договору. Передача об`єкта оренди оформлюється Актом приймання-передачі, який складається в двох примірниках та підписується сторонами (їх уповноваженими представниками).

Зважаючи, що Договір свою дію не припинив (п. 10.2), а матеріали справи не містять доказів передачі об`єкта оренди орендодавцю на підставі двостороннього Акту (п. 9.1), у суду є всі підстави вважати, що об`єкт оренди знаходиться в користуванні у відповідача та з його користування не вибував.

Тобто, період стягнення орендних платежів, а також комунальних послуг з лютого 2025 по березень 2025, за стягненням яких звернувся позивач, охоплює дію Договору та є правомірним; зі сторони відповідача доказів оплати договірних зобов`язань не надано.

Відповідно до п. 1.2 Додатку № 2 до Договору від 02.06.2023, плата за оренду об`єкта оренди за кожен місяць складається з двох частин: орендної плати та Додаткової плати.

Згідно з п. 1.2.2 Додатку № 2 до Договору, до складу Додаткової плати включаються витрати на експлуатацію об`єкта нерухомого майна, зокрема: плата за землю, податок на нерухоме майно, інші податки та збори, хімічний аналіз стічних вод, обслуговування та ремонт ліфтів, електричних мереж, ливневої каналізації та інші аналогічні види робіт і послуг, пов`язаних з утриманням об`єкта тощо.

Пунктом 1.2.1 Додаткової угоди № 2 від 01.07.2024 внесено зміни до Договору та Додатку 2 та вказано, що орендна плата за кожний місяць визначається на момент виставлення рахунку за наступною формулою:

Орендна плата=Базова ставка*Пл, де Базова орендна плата становить з 01.07.2024 по 28.02.2026 - 80 грн.в т.ч. 20% ПДВ.

За таким же принципом в п. 1.2.2 Додаткової угоди № 1 від 31.07.2023 визначається розмір Додаткової плати (вартість експлуатаційних послуг), де Додаткова плата за 1 кв.м. об`єкта складає 51,75 грн., в т.ч. ПДВ 20%.

Крім того, Додатком № 2 до Договору від 02.06.2023, в п. 1.3 за підписом орендодавця, орендаря та Фонду визначено, що суми плати за оренду (орендної плати та Додаткової плати) сплачуються орендарем орендодавцю відповідно до умов цього Додатку, містять у собі податок на додану вартість в розмірі 20% та всі інші податки, що підлягають оплаті та включаються орендодавцем в склад кінцевої ціни послуг відповідно до чинного законодавства.

З поданих позивачем рахунків вбачається, що нарахована орендна плата та Додаткова плата, а також нараховані на кінцеву суму 20% ПДВ здійснено виключно на виконання умов чинного Договору, та виставлено в подальшому відповідачеві для оплати.

Таким чином, посилання відповідача на необґрунтоване та неправомірне нарахування позивачем 20% ПДВ на Додаткові платежі не знайшли свого документального підтвердження та спростовуються вищезазначеними умовами договору.

Відповідно до п. 3.3. Договору, плата за оренду сплачується щомісяця, не пізніше 10-го числа поточного місяця.

Відповідно до п. 3.4 Договору, орендодавець виставляє орендареві рахунок на оплату за оренду, розрахованої відповідно до Додатка № 2 до цього Договору.

Орендар зобов`язаний сплачувати плату за оренду не пізніше строку зазначеного в цьому договорі, незалежно від факту одержання їм зазначених рахунків. При неотриманні орендарем зазначених рахунків, плата за оренду розраховується орендарем самостійно відповідно до Додатка № 2 до цього Договору.

Відповідно до ч. 1 ст. 530 Цивільного кодексу України якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Згідно ч. 3 ст. 285 ГК України, орендар зобов`язаний берегти орендоване майно відповідно до умов договору, запобігаючи його псуванню або пошкодженню та своєчасно і в повному обсязі сплачувати орендну плату.

За своєю правовою природою рахунок на оплату не є первинним документом, а є документом, який містить тільки платіжні реквізити, на які потрібно перераховувати грошові кошти в якості оплати, тобто, носить інформаційний характер. Ненадання рахунку не є відкладальною умовою у розумінні приписів статті 212 ЦК України та не є простроченням кредитора у розумінні статті 613 ЦК України, а тому не звільняє відповідача від обов`язку сплати платежів.

Тобто, обов`язок відповідача сплачувати орендні платежі виникає в силу закону (стаття 762 ЦК України) та умов договору та не залежить від факту виставлення позивачем рахунку на оплату відповідачем орендних платежів.

Аналогічна правова позиція є сталою в судовій практиці і викладена у постановах Верховного Суду: від 21.01.2019 у справі № 925/2028/15, від 02.07.2019 у справі № 918/537/18, від 29.08.2019 у справі № 905/2245/17, від 26.02.2020 у справі № 915/400/18.

Тобто, в будь-якому випадку, крайній строк оплати 10 число поточного місяця.

Разом з тим, згідно поданого позивачем позову та розрахунку, заборгованість по орендних платежах та Додатковій платі у відповідача виникла за період з лютого 2025 по березень 2025 та як вбачається з поданих сторонами доказів та матеріалів зі сторони відповідача не оплачена.

Вказані вище обставини та досліджені докази підтверджують правомірність заявленого позову та правильність виставлених рахунків і вказаних в них сум за рахунком № 0000000022/2025 від 29.01.2025 на загальну суму 74476,96 грн та рахунком № 0000000068/2025 від 25.02.2025 на суму 74476,96 грн, загалом 148953,92 грн, які визнаються судом обґрунтованими, доведеними та такими, що підлягають задоволенню в повному обсязі.

Також підлягає задоволенню сума комунальних платежів, яка за рахунком №000013302025/3854 від 10.03.2025 за лютий 2025 (разом із ПДВ) склала 32854,30 грн.

Відповідач в заперечення вказаної суми зазначив, оскільки приміщенням з січня 2025 не користується, ця сума є значно завищеною, так як станом на 01.01.2025 ані техніки, ані персоналу в приміщення не було. В якості доказу подав Акт про звільнення орендованого об`єкта від 31.12.2024 та фотокопії фіксації показів лічильників. Також заперечує проти нарахування на суму компенсації ПДВ.

Суд розглянув вказані пояснення відповідача та подані на їх обґрунтування докази та вказує, що Акт фіксації показів лічильника від 31.12.2024 та від 10.04.2025 підписано зі сторони працівників АТ «Банк Форвард», тобто в односторонньому порядку. Самі фотокопії лічильників, на яких містяться покази фіксації спожитої електроенергії не мають так само доказовості, з огляду на приписи ч. 1 ст. 76 ГПК України, тобто не є належними доказами, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Це пояснюється тим, що з фотокопій неможливо встановити, колі саме ці фото були здійснені та чи вказаний лічильник встановлено на об`єкті оренди.

Згідно з пунктом 3.6. Договору, крім плати за оренду, орендар повинен компенсувати/сплачувати витрати на комунальні послуги, якими він користується (електроенергія, водопостачання, опалення й т.д.), та витрати на комунальні послуги в місцях загального користування, які розподіляються між всіма орендарями будівлі пропорційно площі об?єкта оренди до загальної площі будівлі.

Відповідно до 3.6.3. Договору, перерахування компенсації витрат на комунальні послуги здійснюється орендарем на підставі виставлених орендодавцем рахунків або Актів наданих послуг (щодо компенсації комунальних послуг), не пізніше 10 числа місяця, наступного за оплачуваним місяцем. Орендодавець до 5 числа місяця, що слідує за оплачуваним місяцем, виставляє орендареві рахунки на компенсацію витрат на комунальні послуги та Акт наданих послуг (щодо компенсації комунальних послуг). Обов?язок по отриманню вищевказаного рахунка та Акта покладається на орендаря. У разі неотримання рахунка на компенсацію витрат на комунальні послуги за оплачуваний місяць або відповідного Акта орендарем, останній зобов`язаний сплатити таку компенсацію орендодавцю у розмірі витрат на комунальні послуги за місяць, попередній оплачуваному. Після отримання орендарем рахунка або відповідного Акта за такий оплачуваний місяць сторони проводять перерахунок. У разі якщо сплачена орендарем сума витрат перевищує суму, що мала бути сплач переплата зараховується в рахунок оплати витрат на комунальні послуги наступний місяць, якщо сплачена орендарем сума витрат менша, ніж сума, що мала бути сплачена - орендар здійснює доплату протягом трьох банківських днів з дати одержання рахунка або підписання Акта.

За лютий 2025 року позивачем нараховано компенсацію комунальних послуг в розмірі 32854,30 грн (разом з ПДВ), про що також складено Акт № 000013302025/3854 від 28.02.2025 зі сторони виконавця ПАТ «НИВА».

Варто вказати, що відповідач свої правом стосовно здійснення перерахунку, як вказано в п.3.6.3 не скористався, Акт не оскаржив, хоча як зазначено вище саме на орендаря покладено обов`язок по отримання рахунку та Акту.

Стосовно нарахувань ПДВ, відповідач не надав обґрунтованих пояснень та доказів неможливості такого нарахування або ж наявності інших рахунків (за попередні місяці), в яких ПДВ на комунальні платежі не були нараховані. Таким чином, пояснення викладені у відзиві та запереченнях на відповідь на відзив є непереконливими.

При цьому, встановлені судом обставини укладення між сторонами Договору оренди №1НИВ0230002 та прямого обов`язку відповідача здійснити оплату комунальних платежів на підставі рахунка та Акту, а також встановленого Договором терміну не пізніше 10 числа місяця, наступного за оплачуваним місяцем дає підстави вважати про правомірність та обґрунтованість заявленої суми в розмірі 32854, 30 грн, яка підлягає задоволенню в повному обсязі.

З підстав несвоєчасного здійснення розрахунків позивачем на підставі п. 6.2 Договору та 7.2 нараховано пеню та штраф відповідно.

Пеня нарахована окремо за кожним рахунком за загальний період з 11.02.2025 по 18.03.2025 та складає 2908,49 грн.

Штраф обрахований за формулою: штраф = сума несвоєчасно виконаного грошового зобов`язання, грн.*розмір штрафу згідно з п. 7.2 Договору, %. Розмір штрафу склав 43890,33 грн.

Відповідач заперечує проти нарахування штрафу, заявленого позивачем відповідно до п. 7.2. Договору, поряд із пенею, оскільки такі санкції мають однакове призначення забезпечення належного виконання одного і того ж зобов`язання. Застосування одночасно штрафу та пені є подвійною відповідальністю за одне й те саме порушення, що суперечить положенням частини першої статті 551 Цивільного кодексу України, відповідно до якої, у разі відсутності спеціального обґрунтування або різного правового призначення, може бути стягнуто лише один вид неустойки.

Суд дослідив позиції сторін та умови Договору та встановив наступне:

Стаття 628 Цивільного кодексу України передбачає, що зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Згідно зі ст. 216 Господарського кодексу України учасники господарських відносин несуть господарсько-правову відповідальність за правопорушення у сфері господарювання шляхом застосування до правопорушників господарських санкцій на підставах і в порядку, передбачених цим Кодексом, іншими законами та договором. Одним із видів господарських санкцій, які відповідно до статті 217 Господарського кодексу України можуть застосовуватися у сфері господарювання, є штрафні санкції, що можуть застосовуватися у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня) відповідно до умов договору між сторонами.

Частиною першою статті 548 цього Кодексу передбачені загальні умови забезпечення виконання зобов`язання. Одна з цих умов передбачає забезпечення виконання зобов`язання (основного зобов`язання), якщо це встановлено договором або законом.

Одним із видів забезпечення виконання зобов`язання є неустойка (частина перша статті 546 ЦК України).

У разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема сплата неустойки (пункт 3 частини першої статті 611 ЦК України).

Відповідно до частини першої статті 230 ГК України неустойка є штрафною санкцією, яка застосовується до учасника господарських відносин у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов`язання.

Неустойкою (штрафом, пенею), за статтею 549 ЦК України, є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов`язання; штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов`язання; пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов`язання за кожен день прострочення виконання. Якщо предметом неустойки є грошова сума, її розмір встановлюється договором або актом цивільного законодавства (частина друга статті 551 ЦК України).

При цьому за приписами частини першої статті 550 ЦК України право на неустойку виникає незалежно від наявності у кредитора збитків, завданих невиконанням або неналежним виконанням зобов`язання.

Отже нормами ЦК України передбачено сплату неустойки як один із видів забезпечення виконання зобов`язання, встановлених договором або законом, та як один із встановлених договором або законом правових наслідків порушення зобов`язання (пункт 3 частини першої статті 611 цього Кодексу).

Поширене застосування неустойки саме з метою забезпечення договірних зобов`язань обумовлено насамперед тим, що неустойка є зручним інструментом спрощеної компенсації втрат кредитора, викликаних невиконанням або неналежаним виконанням боржником своїх зобов`язань.

Неустойка як господарсько-правова відповідальність за порушення договірних зобов`язань започатковує визначеність у правовідносинах за зобов`язаннями, а саме - відповідальність має настати щонайменше в межах неустойки.

Тобто неустойка підсилює дію засобів цивільно-правової відповідальності, робить їх достатньо визначеними, перетворюючи в необхідний, так би мовити, невідворотній наслідок правопорушення. Отже неустойка стає оперативним засобом реагування у разі порушення або неналежного виконання зобов`язання, яким можна скористатись як тільки було порушено зобов`язання, не чекаючи викликаних ним негативних наслідків.

Отже, завданням неустойки як способу забезпечення виконання зобов`язання та як міри відповідальності є одночасно забезпечення дисципліни боржника стосовно виконання зобов`язання (спонукання до належного виконання зобов`язання) та захист майнових прав та інтересів кредитора у разі порушення зобов`язання шляхом компенсації можливих втрат, у тому числі, у вигляді недосягнення очікуваних результатів господарської діяльності внаслідок порушення зобов`язання.

Аналогічна правова позиція викладена у висновках Верховного Суду, викладених у постановах від 29.08.2023 у справі № 902/1144/22, від 28.03.2024 № 922/1061/23, від 29.08.2024 у справі N 910/14265/23, від 29.08.2024 у справі N 910/14264/23, від 21.01.2025 у справі № 916/901/24.

Також Велика Палата Верховного Суду вказала, що можливість одночасного стягнення пені та штрафу за порушення окремих видів господарських зобов`язань не лише не заборонено, але й передбачено частиною 2 статті 231 ГК України.

Одночасне стягнення з учасника господарських відносин, який порушив господарське зобов`язання за договором, штрафу та пені не суперечить статті 61 Конституції України, оскільки згідно зі статтею 549 ЦК України пеня та штраф є формами неустойки, а відповідно до статті 230 ГК України - видами штрафних санкцій, тобто не є окремими та самостійними видами юридичної відповідальності. У межах одного виду відповідальності може застосовуватися різний набір санкцій.

Відповідну правову позицію викладено в постанові від 1 червня 2021 року у справі № 910/12876/19.

Відповідно до п. 7.2 Договору оренди у випадку затримок з боку орендаря в перерахуванні будь-яких платежів, передбачених цим Договором, на користь орендодавця, орендар сплачує пеню в розмірі офіційно встановленої подвійної облікової ставки НБУ, що діяла в період прострочення, за кожний день прострочення від суми заборгованості.

Згідно п. 7.2.1 Договору, крім зазначеного вище в п. 7.2 цього Договору, до орендаря застосовується додаткова відповідальність за прострочення виконання грошових зобов`язань:

- якщо період прострочення становить більше 3 робочих днів, то орендар зобов`язаний сплатити орендодавцю штраф у розмірі 10% від простроченої суми грошового зобов`язання;

- якщо період прострочення становить більше 5-10 робочих днів, то орендар зобов`язаний сплатити орендодавцю штраф у розмірі 20% від простроченої суми грошового зобов`язання;

- якщо період прострочення становить більше 10 робочих днів, то орендар зобов`язаний сплатити орендодавцю штраф у розмірі 30% від простроченої суми грошового зобов`язання.

Проаналізувавши зазначені умови Договору, а також заявлені вимоги позивача про стягнення і пені, і штрафу суд встановив, що сторони Договору, врегульовуючи між собою правовідносини щодо надання приміщення в оренду, досягли згоди щодо його умов, тобто вільно, на власний розсуд визначили та погодили умови Договору, підписавши його; доказів того, що під час укладення правочину сторони пропонували інші умови в частині відповідальності за порушення договірних зобов`язань надано не було, протоколу розбіжностей стосовно застосування до орендаря відповідальності у виді нарахування штрафних санкцій у разі порушення договірних зобов`язань, передбачених розділом 7 Договору, сторони не склали, тож дійшли висновку про можливість стягнення і пені, і штрафу, вказавши про різні види відповідальності, передбачені умовами Договору.

Здійснюючи нарахування пені, позивач посилається на п. 7.2 договору, де на суму боргу за лютий 2025 в розмірі 74476,96 грн здійснює нарахування пені за період з 11.02.2025 по 18.03.2025, на суму боргу за березень 2025 в розмірі 74476,96 грн здійснює нарахування пені за період з 11.03.2025 по 18.03.2025 та на суму боргу з оплати комунальних платежів за лютий 2025 в розмірі 32854,30грн здійснює нарахування пені за період з 11.03.2025 по 18.03.2025.

Перевіривши зазначений позивачем розрахунок пені в системі «Ліга:Закон», суд встановив, що наданий позивачем розрахунок є арифметично правильним і таким, що відповідає умовам договору та вимогам чинного законодавства, періоди вказані позивачем є вірними, у зв`язку з чим вимога про стягнення з відповідача 2908,49 грн пені підлягає задоволенню повністю.

Щодо стягнення 43 890, 33 грн штрафу:

За лютий 2025 року існує заборгованість з оренди 74476,96 грн, строк оплати якої настав 10.02.2025, відтак з 11.02.2025 відповідач порушив зобов`язання з оплати вказаної суми, що на момент здійснення розрахунку становить 26 робочих днів, тобто у позивача виникає право на стягнення 30% штрафу згідно п. 7.2.1.3 Договору; За підрахунком суду зазначена сума склала 22343,08 грн. (у таблиці позивача вказана сума становить 22424,08 грн).

За березень 2025 існує заборгованість з оренди 74476,96 грн, строк оплати якої настав 10.03.2025, відтак з 11.03.2025 відповідач порушив зобов`язання з оплати вказаної суми, що на момент здійснення розрахунку становить 6 робочих днів, тобто у позивача виникає право на стягнення 20% штрафу згідно п. 7.2.1.2 Договору. За підрахунком суду зазначена сума склала 14895,39 грн.

За лютий 2025 існує заборгованість з комунальних платежів 32854,30 грн, строк оплати якої настав 10.03.2025, відтак з 11.03.2025 відповідач порушив зобов`язання з оплати вказаної суми, що на момент здійснення розрахунку становить 6 робочих днів, тобто у позивача виникає право на стягнення 20% штрафу згідно п. 7.2.1.2 Договору. За підрахунком суду зазначена сума склала 6570,86 грн.

Загалом сума штрафу за підрахунком суду склала 43809,33 грн (22343,08+14895,39+6570,86). Таким чином, штраф в розмірі 43890,33 грн, заявлений позивачем в прохальній частині позовної заяви, підлягає частковому задоволенню в сумі 43 809,33 грн.

Відповідно до ч. 2 ст. 625 Цивільного кодексу України боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Розрахунок інфляційних втрат позивачем здійснено за один місяць лютий 2025 на суму боргу 74476,96 грн та складає 595,82 грн. Зазначений розрахунок перевірено за допомогою калькулятора штрафів системи «Ліга:Закон». Його розмір підтверджений та підлягає задоволенню повністю.

Також позивач просив стягнути з відповідача 290, 94 грн 3% річних за загальний період з 11.02.2025 по 18.03.2025 на кожен рахунок окремо. Суд здійснив власний розрахунок 3% річних та встановив, що за період з 11.02.2025 по 18.03.2025 на суму боргу 74476,96 грн відсотки річних становлять 220,37 грн; за період з з 11.03.2025 по 18.03.2025 на суму боргу 74476,96 грн відсотки річних становлять 48,97 грн; за період з 11.03.2025 по 18.03.2025 на суму боргу 32854,30 грн відсотки річних становлять 21,60грн, загалом 290,94 грн.

Таким чином 3% річних у заявленій позивачем сумі 290,94 грн суд задовольняє в повному обсязі.

Відповідач у відзиві також висловив свої заперечення стосовно неефективного способу захисту порушеного права, оскільки, на думку останнього, позивач спочатку мав звернутись до ліквідаційної комісії зі зверненням стосовно своїх кредиторських вимог, а потім (у разі відмови або ухилення від розгляду) кредитор мав право звернутись до суду. Тобто, звернення до суду про стягнення заборгованості, на думку відповідача, є неефективним способом захисту.

За змістом статей 15 і 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 02 лютого 2021 року в справі № 925/642/19 зазначено, що порушенням вважається такий стан суб`єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок чого суб`єктивне право особи зменшилося або зникло як таке; порушення права пов`язано з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково.

При цьому позивач, тобто особа, яка подала позов, самостійно визначається з порушеним, невизнаним чи оспорюваним правом або охоронюваним законом інтересом, які потребують судового захисту. Обґрунтованість підстав звернення до суду оцінюються судом у кожній конкретній справі за результатами розгляду позову.

Згідно ч. 1,2 статті 5 Господарського процесуального кодексу України, здійснюючи правосуддя, господарський суд захищає права та інтереси фізичних і юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного права чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Згідно п.12.1 Розділу 12 Договору від 02.06.2023, сторони - ПАТ «НИВА», АТ «Банк Форвард» та Фонд гарантування вкладів фізичних осіб визначили, що всі питання, які не врегульовані Договором, підлягають вирішенню у відповідності з чинним законодавством України. Спори, які виникають між сторонами під час виконання зобов`язань за цим Договором вирішуються шляхом переговорів. У випадку не досягнення згоди, будь-які спори, що стосуються тлумачення Договору та/або виконання цього договору, розглядаються господарським судом.

Частиною третьою статті 46 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" передбачено, що під час здійснення ліквідації у банку не виникає жодних додаткових зобов`язань (у тому числі зі сплати податків і зборів (обов`язкових платежів), крім витрат, безпосередньо пов`язаних із здійсненням ліквідаційної процедури.

Кошти, одержані в результаті ліквідації та продажу майна (активів) банку, інвестування тимчасово вільних коштів банку в державні цінні папери, спрямовуються Фондом на задоволення вимог кредиторів за умови достатності коштів для забезпечення процедури ліквідації у визначеній законом черговості. Разом з тим, оплата витрат банку, пов`язаних із здійсненням процедури ліквідації, у тому числі витрат Фонду, пов`язаних із здійсненням ліквідаційної процедури банку (управлінням майном (активами), продажем майна (активів) та іншими витратами), проводиться позачергово протягом усієї процедури ліквідації банку в межах кошторису витрат банку, затвердженого Фондом (частини перша-друга статті 52 ЗУ «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб»).

При цьому, в Договорі (п. 2.5) сторони прописали обов`язок Фонду виконувати зобов`язання, передбачені цим Договором, належним чином (в строк та в повному обсязі); відповідно до ЗУ «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» своєчасно і в належному обсязі затверджувати кошторис витрат орендаря в частині його витрат щодо користування об`єктом оренди в межах цього Договору з метою своєчасного виконання орендарем умов розділу 3 цього Договору.

Тобто, укладаючи Договір №1НИВ0230002 оренди нежитлового приміщення від 02 червня 2023 року і відповідач, і третя особа на стороні відповідача, усвідомлювали, що цей договір укладається у зв`язку із здійсненням процедури ліквідації, а витрати на здійснення платежів за Договором безпосередньо пов`язані із здійсненням ліквідаційної процедури.

Таким чином, наведені відповідачем норми та обставини, а також судова практика стосовно неефективного способу захисту не можуть бути застосовані при вирішенні даного спору, оскільки не є ідентичними предмету та підставам заявленого позову.

Конституційний Суд України неодноразово підкреслював, що виконання судового рішення є невід`ємною складовою права кожного на судовий захист і охоплює, зокрема, визначений у законі комплекс дій, спрямованих на захист і поновлення порушених прав, свобод, законних інтересів фізичних та юридичних осіб, суспільства, держави (абзац третій пункту 2 мотивувальної частини Рішення від 13 грудня 2012 року N 18-рп/2012); невиконання судового рішення загрожує сутності права на справедливий розгляд судом (перше речення абзацу другого пункту 3 мотивувальної частини Рішення від 25 квітня 2012 року N 11-рп/2012); право на судовий захист є конституційною гарантією прав і свобод людини і громадянина, а обов`язкове виконання судових рішень - складовою права на справедливий судовий захист (абзац п`ятий підпункту 2.1 пункту 2 мотивувальної частини Рішення від 26 червня 2013 року № 5-рп/2013).

Інші посилання та аргументи сторін судом уважно розглянуті, досліджені та не спростовують висновків суду, викладених у мотивувальній частині рішення. Європейський суд з прав людини у рішенні від 10.02.2010 у справі Серявін та інші проти України зауважив, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях, зокрема, судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.

У справі Трофимчук проти України Європейський суд з прав людини також зазначив, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довод.

За таких обставин, повно та ґрунтовно дослідивши матеріали справи, перевіривши на відповідність закону та дійсним обставинам справи позиції сторін, суд дійшов висновку про задоволення позову частково. З відповідача на користь позивача підлягають до стягнення: заборгованість по сплаті плати за оренду 148953,92 грн; заборгованість по сплаті компенсації витрат на комунальні послуги 32854,30 грн; пеня 2908,49 грн; штраф 43809,33 грн; 3% річних 290,94 грн; інфляційні втрати 595,82 грн. в іншій частині позову суд відмовляє.

Вирішуючи питання розподілу судових витрат, пов`язаних зі сплатою судового збору, суд керується п. 2 ч. 1 ст. 129 ГПК України, відповідно до якого судовий збір покладається, у спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших підстав, на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Виходячи з наведеної норми процесуального закону, витрати позивача в розмірі 2752,95 грн, понесені у зв`язку зі сплатою судового збору за подання позовної заяви, при частковому задоволенні позову покладаються на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Керуючись ст. ст. 73, 74, 76-80, 129, 231, 237, 238, 240, 242 Господарського процесуального кодексу України, суд

ВИРІШИВ:

1. Задовольнити позов частково.

2. Стягнути з Акціонерного товариства Банк Форвард (01032, м. Київ, вул. Саксаганського, буд. 105, код ЄДРПОУ 34186061) на користь Приватного акціонерного товариства НИВА (08132, Київська обл., Києво-Святошинський р-н, м. Вишневе, вул. Промислова, буд. 10, код ЄДРПОУ 19253407) 148953 (сто сорок вісім тисяч дев`ятсот п`ятдесят три) грн 92 коп. заборгованості по сплаті плати за оренду; 32854 (тридцять дві тисячі вісімсот п`ятдесят чотири) грн 30 коп. заборгованості по сплаті компенсації витрат на комунальні послуги; 2908 (дві тисячі дев`ятсот вісім) грн 49 коп. пені; 43809 (сорок три тисячі вісімсот дев`ять) грн 33 коп. штрафу; 290 (двісті дев`яносто) грн 94 коп.3% річних; 595 (п`ятсот дев`яносто п`ять) грн 82 коп. інфляційних втрат, 2752 (дві тисячі сімсот п`ятдесят дві) грн 95 коп. судового збору.

3.Відмовити в решті заявлених позовних вимог.

4. Видати наказ після набрання рішенням законної сили.

Дане рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. Апеляційна скарга може бути подана протягом двадцяти днів з дня складення повного тексту рішення відповідно до ст. ст. 240-241 Господарського процесуального кодексу України.

Суддя О.В. Щоткін