Постанова від 29.07.2025 по справі 676/5079/21

ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

29 липня 2025 року

м. Хмельницький

Справа № 676/5079/21

Провадження № 22-ц/820/1158/25

Хмельницький апеляційний суд у складі колегії

суддів судової палати з розгляду цивільних справ

Ярмолюка О.І. (суддя-доповідач), Грох Л.М., Янчук Т.О.,

секретар судового засідання Плінська І.П.,

з участю прокурора Косідла А.М.,

представника відповідачки Луценка Р.О.,

розглянувши увідкритому судовомузасіданні справуза позовом керівника Кам`янець-Подільської окружної прокуратури в інтересах держави в особі Хмельницької обласної державної адміністрації, треті особи Південно-Західне міжрегіональне управління лісового та мисливського господарства, Державне спеціалізоване господарське підприємство «Ліси України», до ОСОБА_1 , Кам`янець-Подільської районної державної адміністрації Хмельницької області про визнання недійсним розпорядження, скасування реєстрації земельної ділянки, скасування реєстрації права власності на садовий будинок та зобов`язання повернути земельну ділянку за апеляційними скаргами заступника керівника Хмельницької обласної прокуратури, ОСОБА_1 на рішення Кам`янець-Подільського міськрайонного суду Хмельницької області від 13березня 2025 року,

встановив:

1.Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У серпні 2021 року керівник Кам`янець-Подільської окружної прокуратури (далі Прокурор) звернувся до суду з позовом в інтересах держави в особі Хмельницької обласної державної адміністрації (далі Облдержадміністрація), Державного підприємства «Кам`янець-Подільське лісове господарство» (далі ДП«Кам`янець-Подільське лісове господарство»), третя особа Хмельницьке обласне управління лісового та мисливського господарства (далі Управління лісового та мисливського господарства), до ОСОБА_1 ,Кам`янець-подільськоїрайонної державноїадміністрації Хмельницькоїобласті (далі Райдержадміністрація) про визнання недійсним розпорядження, скасування реєстрації земельної ділянки, скасування реєстрації права власності на садовий будинок та зобов`язання повернути земельну ділянку.

Прокурор зазначив, що розпорядженням Райдержадміністрації №93/2004 від 22січня 2004 року передано у власність ОСОБА_1 земельну ділянку площею 0,12 га для ведення садівництва, що розташована на території Староушицької селищної ради за межами населених пунктів.

На підставі цього розпорядження 10 березня 2004 року ОСОБА_1 одержала державний акт на право власності на земельну ділянку з кадастровим номером 6822455800:03:008:0001 (серії ХМ №110335), який зареєстрований у Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі за №010475501726.

Відповідно до інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно ОСОБА_1 є власницею садового будинку по АДРЕСА_1 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 253785768224), який розташований на земельній ділянці з кадастровим номером 6822455800:03:008:0001.

Спірна земельна ділянка не відноситься до земель сільськогосподарського призначення, а належить до земель природно-заповідного та лісогосподарського призначення, що перебувають у власності українського народу та не можуть передаватись у приватну власність. Ця ділянка була передана в постійне користування ДП «Кам`янець-Подільськелісове господарство» та включена до складу новоствореного заказника місцевого значення «Староушицький». Натомість Райдержадміністрація за відсутності відповідних повноважень і згоди позивача передала земельну ділянку у власність ОСОБА_1 , яка незаконно побудувала на ній садовий будинок.

Оскільки спірна земельна ділянка перебуває під особливою охороною держави, має обмежений режим господарювання та не може передаватися у приватну власність, то її зайняття треба розглядати як не пов`язане з позбавленням володіння порушення права власності держави. Відтак у порядку задоволення негаторного позову ОСОБА_1 зобов`язана звільнитиземельну ділянкувід забудовита повернутиїї удержавну власність. Водночас у Державному земельному кадастрі має бути скасований запис про державну реєстрацію спірної земельної ділянки з одночасним припиненням усіх зареєстрованих щодо неї речових прав та їх обтяжень, а у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно має бути скасована державна реєстрація права власності ОСОБА_1 на садовий будинок.

За таких обставин Прокурор просив суд:

визнати недійсним розпорядження Райдержадміністрації №93/2004 від 22січня 2004 року «Про передачу у власність земельної ділянки гр. ОСОБА_1 »;

скасувати у Державному земельному кадастрі державну реєстрацію земельної ділянки з кадастровим номером 6822455800:03:008:0001, площею 0,12 га, із одночасним припиненням у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно державної реєстрації права приватної власності ОСОБА_1 на земельну ділянку із кадастровим номером 6822455800:03:008:0001 та усіх інших зареєстрованих щодо неї речових прав та їх обтяжень, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 235179668224;

скасувати у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно державну реєстрацію права приватної власності ОСОБА_1 на садовий будинок, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 253785768224, здійснену на підставі свідоцтва про право власності № НОМЕР_1 від 24 грудня 2013 року, виданого Реєстраційною службою Кам`янець-Подільського міськрайонного управління юстиції;

зобов`язати ОСОБА_1 повернути у власність держави в особі Облдержадміністрації з правом постійного користування ДП «Кам`янець-Подільськелісове господарство» земельну ділянку з кадастровим номером 6822455800:03:008:0001, площею 0,12 га, звільнивши її від незаконно споруджених (розміщених) будівель.

Короткий зміст судових рішень і процесуальні дії суду

Ухвалою Кам`янець-Подільського міськрайонного суду Хмельницької області від 14 грудня 2022 року позов Прокурора в інтересах держави в особі ДП«Кам`янець-Подільськелісове господарство» про зобов`язання повернути земельну ділянку залишено без розгляду на підставі пункту 2 частини першої статті 257 Цивільного процесуального кодексу України (далі ЦПК України).

Рішенням Кам`янець-Подільського міськрайонного суду Хмельницької області від 14 грудня 2022 року, залишеним без змін постановою Хмельницького апеляційного суду від 28 березня 2023 року, в позові Прокурора в інтересах держави в особі Облдержадміністрації відмовлено, скасовано заходи забезпечення позову та вирішено питання про розподіл судових витрат.

Ухвалою Хмельницького апеляційного суду від 9 березня 2023 року ДП«Кам`янець-Подільськелісове господарство» залучено до участі у справі як третю особу, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача.

Постановою Верховного Суду від 1 листопада 2023 року рішення Кам`янець-Подільського міськрайонного суду Хмельницької області від 14 грудня 2022 року та постанову Хмельницького апеляційного суду від 28 березня 2023 року скасовано, справу передано на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвалою Кам`янець-Подільського міськрайонного суду Хмельницької області від 8 лютого 2024 року залучено Південно-Західне міжрегіональне управління лісового та мисливського господарства (далі Управління) та Державне спеціалізоване господарське підприємство «Ліси України» (далі Підприємство) до участі у справі відповідно як правонаступників третіх осіб Управління лісовогота мисливськогогосподарства і ДП «Кам`янець-Подільське лісове господарство».

Рішенням Кам`янець-Подільського міськрайонного суду Хмельницької області від 13 березня 2025 року позов задоволено частково.

Визнано недійсним розпорядження Кам`янець-Подільської районної державної адміністрації №93/2004 від 22 січня 2004 року «Про передачу у власність земельної ділянки гр. ОСОБА_1 »

Скасовано у Державному земельному кадастрі державну реєстрацію земельної ділянки з кадастровим номером 6822455800:03:008:0001, площею 0,12 га, з одночасним припиненням у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно державної реєстрації права приватної власності ОСОБА_1 на цю земельну ділянку та усіх інших зареєстрованих щодо неї речових прав та їх обтяжень.

Зобов`язано ОСОБА_1 повернути у власність держави в особі Хмельницької обласної державної адміністрації з правом постійного користування Державного спеціалізованого господарського підприємства «Ліси України» земельну ділянку з кадастровим номером 6822455800:03:008:0001, площею 0,12 га.

У решті позову відмовлено.

Стягнуто з ОСОБА_1 на користь Хмельницької обласної прокуратури 3405 грн судового збору.

Стягнуто з Кам`янець-Подільської районної державної адміністрації на користь Хмельницької обласної прокуратури 2270 грн судового збору.

Суд першої інстанції керувався тим, що землі природно-заповідного фонду державної власності не підлягають приватизації. Такі землі можуть перебувати у приватній власності лише у зв`язку з формуванням на цих земельних ділянках об`єктів природно-заповідного фонду чи включення земельних ділянок, що належать фізичним чи юридичним особам, до земель природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення.

Спірна земельна ділянка відноситься до земель природно-заповідного та лісового фондів державної власності, перебуває у постійному користуванні Підприємства в межах ландшафтного заказника місцевого значення «Староушицький» і не може бути передана у приватну власність.

У зв`язку з цим оскаржуване розпорядження Райдержадміністрації про передачу спірної земельної ділянки у власність ОСОБА_1 для ведення садівництва є недійсним, а остання має повернути цю ділянку державі в особі Облдержадміністрації в порядку задоволення негаторного позову.

З метою повернення земельної ділянки у державну власність і відновлення її цільового призначення слід скасувати запис про державну реєстрацію земельної ділянки у Державному земельному кадастрі з одночасним припиненням у Державному реєстрі речових прав усіх зареєстрованих щодо неї речових прав та їх обтяжень.

ОСОБА_1 , оцінивши місце розташування земельної ділянки та проявивши розумну обачність, повинна була знати про належність її до земель природно-заповідного та лісового фондів і неможливість її набуття у приватну власність, отже поведінка відповідачки не була добросовісною.

Оскільки вимоги Прокурора про скасування державної реєстрації права власності ОСОБА_1 на садовий будинок і звільнення земельної ділянки від незаконно споруджених (розміщених) будівель за своєї природою є віндикаційним позовом, а розглядати як єдиний позов вимогу, в якій поєднано два способи захисту (віндикаційний і негаторний позови), спрямовані на усунення різних за змістом порушень права власності, не можна, то ці вимоги не підлягають задоволенню.

У зв`язку з частковим задоволенням позову Прокурора судовий збір слід покласти на відповідачів пропорційно розміру задоволених вимог.

Короткий зміст вимог і доводів апеляційних скарг

В апеляційній скарзі заступник керівника Хмельницької обласної прокуратури просить скасувати рішення суду першої інстанції в частині відмови у скасуванні в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно державної реєстрації права приватної власності ОСОБА_1 на садовий будинок і зобов`язанні ОСОБА_1 звільнити спірну земельну ділянку від незаконно споруджених (розміщених) будівель та ухвалити в цій частині нове рішення про задоволення позову. При цьому заступник керівника Хмельницької обласної прокуратури послався на невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права.

Апеляційна скарга мотивована тим, що предметом віндикаційного позову є вимога власника, який не є фактичним володільцем індивідуально-визначеного майна, до особи, яка незаконно фактично володіє цим майном, про повернення його з чужого незаконного володіння. Водночас предметом негаторного позову є вимога володіючого майном власника до третіх осіб про усунення порушень його права власності, що перешкоджають йому належним чином користуватися, розпоряджатися цим майном тим чи іншим способом. Вимоги Прокурора про скасування державної реєстрації права власності ОСОБА_1 на садовий будинок і звільнення земельної ділянки від незаконно споруджених (розміщених) будівель спрямовані на усунення власнику перешкод у фактичному користуванні та розпорядженні земельною ділянкою. Такі вимоги є різновидом негаторного позову та відповідають способу захисту, передбаченому статтею 391 Цивільного кодексу України (далі ЦК України). З огляду на дотримання принципів верховенства права та процесуальної економії вони належать до ефективного способу захисту порушеного права та мають бути розглянути разом з іншими вимогами. Спірний садовий будинок є самочинним будівництвом, а тому слід знести його та скасувати державну реєстрацію права власності на нього.

В апеляційнійскарзі ОСОБА_1 просить скасуватирішення судупершої інстанціїв частині:визнання недійснимрозпорядження Райдержадміністрації№93/2004від 22січня 2004року «Пропередачу увласність земельноїділянки гр. ОСОБА_1 »;скасування уДержавному земельномукадастрі державнуреєстрацію земельноїділянки зкадастровим номером6822455800:03:008:0001,площею 0,12га,з одночаснимприпиненням уДержавному реєстріречових правна нерухомемайно державноїреєстрації праваприватної власності ОСОБА_1 на цюземельну ділянкута усіхінших зареєстрованихщодо неїречових правта їхобтяжень;зобов`язання ОСОБА_1 повернути увласність державив особіОблдержадміністрації зправом постійногокористування Підприємства земельну ділянку з кадастровим номером 6822455800:03:008:0001, площею 0,12 га; стягнення з ОСОБА_1 судового збору. При цьому ОСОБА_1 послалася на неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи, порушення норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права.

Апеляційна скарга мотивована тим, що у справі відсутні докази накладення належної ОСОБА_1 земельної ділянки з кадастровим номером 6822455800:03:008:0001 на земельну ділянку Староушицького лісництва. Розпорядження Райдержадміністрації від 22 січня 2004 року №93/2004 про передачу у приватну власність ОСОБА_1 земельної ділянки для ведення садівництва є індивідуальним актом, дія якого була вичерпана його виконанням, а тому вимога Прокурора про визнання недійсним цього розпорядження не є ефективним способом захисту цивільного права. Також є неналежним способом захисту вимога Прокурора про зобов`язання ОСОБА_1 повернути спірну ділянку у власність держави, оскільки в даному випадку позивачем мав бути заявлений віндикаційний позов про витребування цієї ділянки з володіння ОСОБА_1 ДП «Кам`янець-Подільськелісове господарство» могло дізнатися про порушення свого права ще у 2014 році під час розроблення та затвердження технічної документації на земельну ділянку лісогосподарського призначення, а тому Прокурор звернувся до суду з позовом із пропуском встановленого законом строку позовної давності. До того ж, ОСОБА_1 отримала у власність земельну ділянку для ведення садівництва ще 10 березня 2004 року, від тоді минуло більше десяти років, у зв`язку з чим ця ділянка не може бути витребувана у неї за віндикаційним позовом. ОСОБА_1 є особою з інвалідністю ІІ групи, внаслідок чого присудження з неї судового збору є незаконним.

Узагальнені доводи та заперечення інших учасників справи

У відзиві на апеляційну скаргу ОСОБА_1 . Прокурор просить залишити цю скаргу без задоволення та задовольнити позов у повному обсязі посилаючись на обґрунтованість позовних вимог.

У відзиві на апеляційну скаргу заступника керівника Хмельницької обласної прокуратури Проценко Г.М. просить відмовити у задоволенні апеляційної скарги та залишити рішення суду в оскаржуваній частині без змін, вказавши на законність та обґрунтованість ухваленого судом першої інстанції рішення в цій частині.

Облдержадміністрація, Підприємство, Управління та Райдержадміністрація не висловили своєї позиції щодо апеляційних скарг.

2.Мотивувальна частина

Позиція суду апеляційної інстанції

Статтею 263 ЦПК України встановлено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону оскаржуване рішення не відповідає.

Заслухавши учасників судового процесу та дослідивши матеріали справи, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційні скарги слід задовольнити частково.

Суд першої інстанції не з`ясував у повній мірі обставини, якими обґрунтовувалися позовні вимоги та заперечення сторін, не застосував норми статей 331, 375, 376 ЦК України, статей 2, 4, 5 Закону України від 1 липня 2004 року №1952-IV «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (далі Закон №1952-IV), статті 5 Закону України від 8 липня 2011 року №3674-VІ «Про судовий збір», неправильно витлумачив норми статей 387, 391 ЦК України та не дотримався приписів статті 141 ЦПК України.

У зв`язку з неповним з`ясуванням обставин, що мають значення для справи, неправильним застосуванням норм матеріального права та порушенням норм процесуального права рішення суду в частині відмови у позові прокурора та розподілу судових витрат підлягає скасуванню з ухваленням у цій частині нового рішення.

В решті апеляційна скарга ОСОБА_1 не підлягає задоволенню.

Встановлені судами першої та апеляційної інстанції обставини

Рішенням Хмельницької обласної ради від 17 грудня 1993 року №3 «Про доповнення природно-заповідного фонду області та встановлення охоронних зон його територій та об`єктів» створено ландшафтний заказник місцевого значення «Староушицький» площею 2715,0 га (розташований на території Староушицького лісництва по березі Дністровського водосховища) з метою збереження мальовничих крутосхилів та унікального берегового ландшафту Дністра, в якому зростають дуб, граб, сосна та клен, у трав`янистому покриві ростуть види рослин, що занесені до Червоної книги України, а саме: коручка морозниковидна, гніздівка звичайна, булатка великоквіткова.

За Охоронним зобов`язанням, зареєстрованим у Державному управлінні охорони навколишнього природного середовища в Хмельницькій області за №330, 25липня 2011 року заповідний об`єкт ландшафтний заказник місцевого значення «Староушицький» переданий ДП «Кам`янець-Подільське лісове господарство» під охорону та для зберігання.

Розпорядженням Райдержадміністрації від 22 січня 2004 року №93/2004 передано у власність ОСОБА_1 земельну ділянку площею 0,12 га для ведення садівництва, що розташована на території Староушицької селищної ради за межами населеного пункту.

На підставі цього розпорядження 10 березня 2004 року Райдержадміністрація видала ОСОБА_1 державний акт на право власності на земельну ділянку з кадастровим номером 6822455800:03:008:0001, площею 0,12 га, для ведення індивідуального садівництва, який зареєстрований у Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею за №010475501726.

10 березня 2024 року земельна ділянка з кадастровим номером 6822455800:03:008:0001 зареєстрована як об`єкт цивільних прав у Державному земельному кадастрі (категорія земель землі сільськогосподарського призначення, вид використання земельної ділянки для ведення індивідуального садівництва, код цільового призначення 01.05).

4 грудня 2013 року Реєстраційна служба Кам`янець-Подільського міськрайонного управління юстиції Хмельницької області зареєструвала право власності ОСОБА_1 на земельну ділянку з кадастровим номером 6822455800:03:008:0001 у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 235179668224, номер запису про право власності 3739812).

До 2013 року ОСОБА_1 побудувала на земельній ділянці з кадастровим номером 6822455800:03:008:0001 садовий будинок А-1 загальною площею 32,8 кв.м із навісом Б (декларація про готовність об`єкта до експлуатації серії ХМ №181132800966 від 9 жовтня 2013 року). Цьому садовому будинку було присвоєно адресу: АДРЕСА_1 .

23 грудня 2013 року Реєстраційна служба Кам`янець-Подільського міськрайонного управління юстиції Хмельницької області видала ОСОБА_1 свідоцтво про право власності на нерухоме майно та зареєструвало її право власності на садовий будинок у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 253785768224, номер запису про право власності 4035939).

Мотиви, з яких виходить суд апеляційної інстанції

Статтею 14 Конституції України встановлено, що земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.

Відповідно до статті 78 Земельного кодексу України (далі ЗК України) право власності на землю це право володіти, користуватися і розпоряджатися земельними ділянками. Право власності на землю набувається та реалізується на підставі Конституції України, цього Кодексу, а також інших законів, що видаються відповідно до них. Земля в Україні може перебувати у приватній, комунальній та державній власності.

За змістом частини першої статті 81 ЗК України (тут і надалі в редакції на час виникнення та існування спірних правовідносин) громадяни України набувають права власності на земельні ділянки на підставі: придбання за договором купівлі-продажу, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами; безоплатної передачі із земель державної і комунальної власності; приватизації земельних ділянок, що були раніше надані їм у користування; прийняття спадщини; виділення в натурі (на місцевості) належної їм земельної частки (паю).

Як передбачено частиною першою статті 35 ЗК України, громадяни України із земель державної і комунальної власності мають право набувати безоплатно у власність або на умовах оренди земельні ділянки для ведення індивідуального або колективного садівництва.

В силу частин першої, третьої статті 116 ЗК України громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом. Безоплатна передача земельних ділянок у власність громадян провадиться, зокрема, у разі одержання земельних ділянок із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених цим Кодексом.

Частиною п`ятою статті 116 ЗК України визначено, що надання у користування земельної ділянки, що перебуває у власності або у користуванні, провадиться лише після вилучення (викупу) її в порядку, передбаченому цим Кодексом.

Згідно зі статтею 118 ЗК України громадяни, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності, в тому числі для ведення садівництва, у межах норм безоплатної приватизації, подають заяву до відповідної районної, Київської чи Севастопольської міської державної адміністрації або сільської, селищної, міської ради за місцезнаходженням земельної ділянки. У заяві зазначаються бажані розміри та мета її використання. Районна, Київська чи Севастопольська міська державна адміністрація або сільська, селищна, міська рада у місячний строк розглядає проект відведення та приймає рішення про передачу земельної ділянки у власність.

Із положень статті 125, 126 ЗК України слідує, що право власності та право постійного користування на земельну ділянку виникає після одержання її власником або користувачем документа, що посвідчує право власності чи право постійного користування земельною ділянкою, та його державної реєстрації. Право власності на земельну ділянку і право постійного користування земельною ділянкою посвідчується державними актами. Форми державних актів затверджуються Кабінетом Міністрів України.

Статтею 79-1 ЗК України встановлено, що формування земельної ділянки полягає у визначенні земельної ділянки як об`єкта цивільних прав. Формування земельної ділянки передбачає визначення її площі, меж та внесення інформації про неї до Державного земельного кадастру. Сформовані земельні ділянки підлягають державній реєстрації у Державному земельному кадастрі. Земельна ділянка вважається сформованою з моменту присвоєння їй кадастрового номера.

Відповідно до статті 193 ЗК України державний земельний кадастр єдина державна геоінформаційна система відомостей про землі, розташовані в межах кордонів України, їх цільове призначення, обмеження у їх використанні, а також дані про кількісну і якісну характеристику земель, їх оцінку, про розподіл земель між власниками і користувачами.

За змістом статті 202 ЗК України державна реєстрація земельних ділянок здійснюється у Державному земельному кадастрі в порядку, встановленому Законом.

В силу частини десятої статті 24 Закону України від 7 липня 2011 року №3613-VI «Про Державний земельний кадастр» державна реєстрація земельної ділянки скасовується Державним кадастровим реєстратором, який здійснює таку реєстрацію, зокрема, й у разі ухвалення судом рішення про скасування державної реєстрації земельної ділянки.

Статтею 18 ЗК України встановлено, що до земель України належать усі землі в межах її території, в тому числі острови та землі, зайняті водними об`єктами, які за основним цільовим призначенням поділяються на категорії. Категорії земель України мають особливий правовий режим.

Згідно зчастиною першоюстатті 19ЗК Україниземлі Україниза основнимцільовим призначеннямподіляються натакі категорії: землі сільськогосподарського призначення; землі житлової та громадської забудови; землі природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення; землі оздоровчого призначення; землі рекреаційного призначення; землі історико-культурного призначення; землі лісового фонду; землі водного фонду; землі промисловості, транспорту, зв`язку, енергетики, оборони та іншого призначення.

Із положень статті 43 ЗК України слідує, що землі природно-заповідного фонду це ділянки суші і водного простору з природними комплексами та об`єктами, що мають особливу природоохоронну, екологічну, наукову, естетичну, рекреаційну та іншу цінність, яким відповідно до закону надано статус територій та об`єктів природно-заповідного фонду.

До земель природно-заповідного фонду включаються природні території та об`єкти (природні заповідники, національні природні парки, біосферні заповідники, регіональні ландшафтні парки, заказники, пам`ятки природи, заповідні урочища), а також штучно створені об`єкти (ботанічні сади, дендрологічні парки, зоологічні парки, парки-пам`ятки садово-паркового мистецтва) (стаття 44 ЗК України).

В силу статті 45 ЗК України Землі природно-заповідного фонду можуть перебувати у державній, комунальній та приватній власності. Порядок використання земель природно-заповідного фонду визначається законом.

Відповідно до частини третьої статті 7 Закону України від 16 червня 1992 року №2456-ХІІ «Про природно-заповідний фонд» (далі Закон №2456-ХІІ) на землях природно-заповідного фонду та іншого природоохоронного або історико-культурного призначення забороняється будь-яка діяльність, яка негативно впливає або може негативно впливати на стан природних та історико-культурних комплексів та об`єктів чи перешкоджає їх використанню за цільовим призначенням.

Як передбаченочастиною першою статті 9 Закону №2456-ХІІ, території та об`єкти природно-заповідного фонду з додержанням вимог, встановлених цим Законом та іншими актами законодавства України, можуть використовуватися: у природоохоронних цілях; у науково-дослідних цілях; в оздоровчих та інших рекреаційних цілях; в освітньо-виховних цілях; для потреб моніторингу навколишнього природного середовища.

За змістом частини першої статті 150 ЗК України землі природно-заповідного фонду відносяться до особливо цінних земель.

Згідно з частиною першою статтею 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

Із положеньстатті 152ЗК України,власник земельноїділянки абоземлекористувач можевимагати усуненнябудь-якихпорушень йогоправ наземлю,навіть якщоці порушенняне пов`язаніз позбавленнямправа володінняземельною ділянкою,і відшкодуваннязавданих збитків. Захистправ громадянта юридичнихосіб наземельні ділянкиздійснюється шляхом: визнанняправ; відновленнястану земельноїділянки,який існувавдо порушенняправ,і запобіганнявчиненню дій,що порушуютьправа абостворюють небезпекупорушення прав; визнанняугоди недійсною; визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування; відшкодування заподіяних збитків; застосування інших, передбачених законом, способів.

Відповідно до частини третьої статті 12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Аналіз указаних норм права дає підстави для висновку, що громадяни та юридичні особи як суб`єкти права можуть набувати земельні ділянки державної або комунальної власності у приватну власність.

Громадяни набувають земельні ділянки у власність, зокрема, в порядку їх відведення із земель державної та комунальної власності. Надання земельних ділянок із земель державної та комунальної власності, у тому числі для ведення садівництва, здійснюється відповідними органами після виготовлення та затвердження проекту землеустрою з їх відведення. При цьому земельні ділянки, які передаються громадянам у порядку приватизації земель державної чи комунальної власності мають бути вільними, тобто такими, що не перебувають у власності чи в користуванні інших осіб.

Право власності громадян на земельні ділянки виникає з моменту державної реєстрації цього права.

Земельні ділянки як об`єкти цивільних прав мають бути сформовані та зареєстровані у Державному земельному кадастрі в установленому законом порядку. Державна реєстрація земельної ділянки скасовується на підставі судового рішення внаслідок визнання судом такої реєстрації незаконною.

Землекористування в Україні здійснюється з дотриманням правового режиму використання земель. У зв`язку з цим, чинне законодавство встановлює поділ земель України на відповідні категорії на основі природних (екологічних) ознак та соціально-економічних і виробничих характеристик використання земель.

Землі природно-заповідного фонду відносяться до особливо цінних земель

До земель природно-заповідного фонду належать території та об`єкти природоохоронного призначення, які можуть використовуватися лише у природоохоронних, науково-дослідних, оздоровчих, рекреаційних та освітньо-виховних цілях, а також для моніторингу навколишнього природного середовища.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 20 червня 2023 року у справі №554/10517/16-ц зазначила, що землі природно-заповідного фонду, що перебувають у комунальній власності, не підлягають приватизації. Такі землі можуть перебувати у приватній власності лише у зв`язку з формуванням на цих земельних ділянках об`єктів природно-заповідного фонду чи включення земельних ділянок, що належать фізичним чи юридичним особам, до земель природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення. Зайняття земельної ділянки природно-заповідного фонду з порушенням ЗК України та Закону №2456-XII потрібно розглядати як порушення права власності держави чи відповідної територіальної громади, що не пов`язане з позбавленням власника володіння відповідною земельною ділянкою, навіть якщо інша особа зареєструвала її право приватної власності на цю ділянку. За таких умов, ефективним способом судового захисту щодо повернення земельної ділянки природно-заповідного фонду власнику є негаторний, а не віндикаційний позов.

Зібрані докази достовірно та об`єктивно вказують на те, що земельна ділянка з кадастровим номером 6822455800:03:008:0001 розміщена в межах ландшафтного заказника місцевого значення «Староушицький», віднесена до земель природно заповідного фонду та лісового фонду, які перебувають у постійному користуванні Підприємства.

Так, згідно з довідками ДП «Кам`янець-Подільське лісове господарство» від 11березня 2021 року №69 (т. 1 а.с. 24) та 16 квітня 2021 року №108 (т. 1 а.с. 25) земельна ділянка з кадастровим номером 6822455800:03:008:0001 співпадає з матеріалами базового лісовпорядкування (планшети 2001, 2011 років) у результаті накладення цифрових баз Держгеокадастру та Українського державного проектного лісовпорядного виробничого об`єднання «Укрдержліспроект», згода на вилучення вказаної земельної ділянки не надавалась. Територія вказаної земельної ділянки відповідно до матеріалів лісовпорядкування 1981 року входила до складу Новоушицької лісомеліоративної станції, яка проводила заліснення схилів, у 1993 році частина територій Новоушицької лісомеліоративної станції була передана в постійне користування ДП «Кам`янець-Подільське лісове господарство» та включена до складу новоствореного заказника місцевого значення «Староушицький».

Як зазначено у довідці ДП «Кам`янець-Подільське лісове господарство» від 15червня 2021 року №195 (т. 1 а.с. 26), на земельній ділянці з кадастровим номером 6822455800:03:008:0001 наявні капітальні будівлі.

За змістом довідки Департаменту природних ресурсів та екології Облдержадміністрації від 29 квітня 2021 року №04.1/2334 (т. 1 а.с. 29) земельна ділянка з кадастровим номером 6822455800:03:008:0001 знаходиться на території ландшафтного заказника місцевого значення «Староушицький» площею 2715,0 га, створеного рішенням Хмельницької обласної ради від 17 грудня 1993 року №3.

Крім того, факт накладення земельної ділянки відповідача на земельну ділянку, яка перебувала в постійному користуванні ДП «Кам`янець-Подільське лісове господарство», підтверджується планшетами базового лісовпорядкування (планшети 2001, 2011 років), план-схемами (т.1 а.с. 27, 28).

Із заяви ОСОБА_1 про надання земельної ділянки Староушицького лісництва площею 0,12 га в оренду, погодженої 17 квітня 2003 року Державним управлінням екології та природних ресурсів у Хмельницькій області (т. 1 а.с. 235, 236, 247, 248), слідує, що ОСОБА_1 була обізнана про належність спірної земельної ділянки до земель природно-заповідного фонду.

Відповідачі не спростували зазначені докази.

За таких обставин суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що Райдержадміністрація неправомірно передала у власність ОСОБА_1 земельну ділянку, яка належала до земель природно-заповідного фонду.

Відтак, оскільки ця ділянка не може перебувати у приватній власності для ведення садівництва, то ОСОБА_1 має повернути її державі в особі Облдержадміністрації в порядку задоволення негаторного позову.

При цьому суд правильно керувався тим, що для відновлення порушеного права держави на землі природно-заповідного фонду слід визнати недійсним розпорядження Райдержадміністрації про передачу спірної земельної ділянки у власність ОСОБА_1 , скасувати запис про державну реєстрацію земельної ділянки у Державному земельному кадастрі з одночасним припиненням у Державному реєстрі речових прав усіх зареєстрованих щодо неї речових прав та їх обтяжень.

Посилання ОСОБА_1 на неналежність земельної ділянки до земель природно-заповідного фонду та недоведеність її накладення на землі Підприємства не відповідають фактичним обставинам справи.

Доводи апеляційної скарги про те, що Прокурором у спірних правовідносинах мав бути заявлений віндикаційний, а не негаторний позов, є помилковими.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 23 листопада 2021 року у справі №359/3373/16-ц щодо земель водного фонду, які також перебувають під особливою охороною держави та мають обмежений режим господарювання, виснувала, що в силу зовнішніх, об`єктивних, явних і видимих природних ознак таких земельних ділянок особа, проявивши розумну обачність, може і повинна знати про те, що ділянки належать до водного фонду, набуття приватної власності на них є неможливим. Як відомо, якщо в принципі, за жодних умов не може виникнути право власності, то і володіння є неможливим. Тому ані наявність державної реєстрації права власності за порушником, ані фізичне зайняття ним земельної ділянки водного фонду не приводять до заволодіння порушником такою ділянкою. Отже, як зайняття земельної ділянки водного фонду, так і наявність державної реєстрації права власності на таку ділянку за порушником з порушенням ЗК України та Водного Кодексу України треба розглядати як не пов`язане з позбавленням володіння порушення права власності держави чи відповідної територіальної громади, а належним способом захисту прав власника є негаторний позов.

У майже аналогічній справі №469/1044/17, в якій вирішувався негаторний позов прокурора щодо визнання недійсним рішень місцевої ради про передачу у власність і зміну цільового призначення земельної ділянки водного фонду, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 15 вересня 2020 року зауважила, що з огляду на цільове призначення спірної земельної ділянки як ділянки водного фонду, що не могла передаватися у приватну власність з іншою метою, ніж визначена у частині другій статті 59 ЗК України, суди попередніх інстанцій правильно виснували про те, що і передання цієї ділянки у приватну власність нібито із земель сільськогосподарського призначення, і подальша зміна її цільового призначення на землі громадської забудови є протиправними. Вимоги прокурора про визнання рішень №10 і №31 незаконними та скасування у частині є ефективним способом захисту правомірного інтересу власника. Задоволення судами цих вимог є ефективним способом захисту такого права, оскільки усуває стан юридичної невизначеності щодо цільового призначення земельної ділянки.

Відтак твердження ОСОБА_1 про обрання Прокурором неналежного та неефективного способу захисту порушеного права є безпідставними.

Також суд правомірно оцінив поведінку ОСОБА_1 під час набуття спірної земельної ділянки у приватну власність як недобросовісну, оскільки оцінивши місце розташування земельної ділянки та проявивши розумну обачність, вона повинна була знати та знала про належність земельної ділянки до земель природно-заповідного фонду.

Посилання ОСОБА_1 на пропуск Прокурором позовної давності не ґрунтуються на законі.

Статтею 256 ЦК України визначено, що позовна давність це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Відповідно до статті 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Як передбачено частиною першою статті 261 ЦК України, перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Згідно з частиною четвертою статті 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

За змістом указаних правових норм позовна давність це строк, протягом якого особа може захистити в суді своє суб`єктивне право в разі його порушення, невизнання або оспорення. Позовна давність застосовується лише при вирішенні сторонами спору в суді.

Законом установлена загальна позовна давність тривалістю у три роки.

Початок перебігу позовної давності співпадає з моментом виникнення у зацікавленої особи права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд.

Оскільки ОСОБА_1 незаконно набула право власності на земельну ділянку природно-заповідного фонду, то має місце триваюче порушення права держави в особі Облдержадміністрації на повернення спірної земельної ділянки у державну власність.

Прокурор вправі був заявити позов на захист інтересів держави упродовж всього часу, доки триває порушення цих прав, оскільки постійно відкладається початковий момент перебігу позовної давності і до таких вимог позовна давність не може бути застосована.

Отже, суд першої інстанції правомірно керувався тим, що підстави для застосування наслідків спливу позовної давності за відповідною заявою ОСОБА_1 відсутні.

У цій частині вирішення позовних вимог суд першої інстанції дав належну оцінку зібраним доказам і з`ясував усі обставини справи, а його висновки відповідають цим обставинам. Також суд правильно визначився з правовими нормами, які регулюють спірні правовідносини. Доводи апеляційної скарги про порушення судом норм матеріального та процесуального права є безпідставними.

Наведені в апеляційній скарзі правові позиції Верховного Суду щодо належності та ефективності способу захисту порушеного права, добросовісності набувача майна та необхідності застосування позовної давності за позовами прокурора не є релевантними до правовідносин у справі, яка переглядається апеляційним судом.

Водночас вирішуючи позов Прокурора про скасування в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно державної реєстрації права приватної власності ОСОБА_1 на садовий будинок і зобов`язання ОСОБА_1 звільнити спірну земельну ділянку він незаконно споруджених (розміщених) будівель суд першої інстанції припустився помилки.

Відповідно до частини третьої статті 373 ЦК України власник земельної ділянки має право використовувати її на свій розсуд відповідно до її цільового призначення.

За змістом частини третьої статті 375 ЦК України право власника на забудову здійснюється ним за умови додержання архітектурних, будівельних, санітарних, екологічних та інших норм і правил, а також за умови використання земельної ділянки за її цільовим призначенням.

В силу статті 376 ЦК України житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно вважаються самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи чи належно затвердженого проекту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил. Особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього. Якщо власник (користувач) земельної ділянки заперечує проти визнання права власності на нерухоме майно за особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво на його земельній ділянці, або якщо це порушує права інших осіб, майно підлягає знесенню особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, або за її рахунок.

Статтею 331 ЦК України встановлено, що право власності на нову річ, яка виготовлена (створена) особою, набувається нею, якщо інше не встановлено договором або законом. Право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації.

Згідно з частиною першою статті 2 Закону №1952-ІV (тут і надалі в редакції на час виникнення спірних правовідносин) державна реєстрація речових прав на нерухоме майно (далі державна реєстрація прав) офіційне визнання і підтвердження державою фактів виникнення, переходу або припинення набуття, зміни або припинення прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Із положеньстатей 4,5Закону №1952-ІVслідує,що обов`язковійдержавній реєстраціїпідлягає правовласності нанерухоме майно,а саме:підприємства якєдині майновікомплекси,житлові будинки,будівлі,споруди (їхокремі частини),квартири,житлові танежитлові приміщення.

Аналіз указаних правових норм дає підстави для висновку, що право власника на забудову земельної ділянки виникає за умови використання цієї ділянки за її цільовим призначенням.

Особа набуваєправо власностіна нерухомемайно післяйого будівництвата прийняттядо експлуатації.Право власностіна нерухомемайно підлягаєобов`язковій державнійреєстрації. Таке право набувається власником земельної ділянки у разі правомірної забудови земельної ділянки.

Самочинним будівництвомвизнається об`єктнерухомості,якщо:він збудованийабо будуєтьсяна земельнійділянці,що небула відведенав установленомупорядку дляцієї мети;його збудованобез відповідногодокумента,який даєправо виконуватибудівельні роботи,чи належнозатвердженого проекту;він збудованийз істотнимипорушеннями будівельнихнорм іправил. Наявність хоча б однієї із указаних ознак свідчить про те, що об`єкт нерухомості є самочинним.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 7 квітня 2020 року у справі №916/2791/13 зауважила, що державна реєстрація визначає лише момент, після якого виникає право власності, за наявності інших юридичних фактів, передбачених законом як необхідних для виникнення права власності. Тож реєстрація права власності на самочинне будівництво за особою, що здійснила самочинне будівництво, у силу наведених вище положень законодавства та приписів частини другої статті 376 ЦК України не змінює правовий режим такого будівництва, як самочинного, з метою застосування, зокрема положень частини четвертої цієї статті.

Аналогічний висновок сформульований у постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 червня 2020 року у справі №680/214/16-ц.

Як зазначив Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду у постанові від 29 серпня 2019 року (справа №910/551/18), у розумінні приписів статті 391 ЦК України право власності може бути також порушене без безпосереднього вилучення майна у власника. Власник у цьому випадку має право вимагати захисту свого права і від особи, яка перешкоджає його користуванню та розпорядженню своїм майном, тобто може звертатися до суду з негаторним позовом. Звернутися з негаторним позовом може власник або титульний володілець, у якого знаходиться річ, щодо якої відповідач ускладнює здійснення повноважень користування або розпорядження, а відповідачем лише та особа, яка перешкоджає позивачеві у здійсненні його законного права користування чи розпорядження річчю. Підставою для подання негаторного позову є вчинення третьою особою перешкод власнику в реалізації ним повноважень розпорядження або (та) користування належним йому майном. Однією з умов подання такого позову є триваючий характер правопорушення і наявність його в момент подання позову. Характерною ознакою негаторного позову є протиправне вчинення перешкод власникові у реалізації ним повноважень розпорядження або (та) користування належним йому майном.

Зібрані докази вказують на те, що ОСОБА_1 здійснила будівництво садового будинку на земельній ділянці природно-заповідного фонду, яка не була відведена для такої мети і на якій заборонено будівництво такого будинку.

Отже будівництво спірного садового будинку є самочинним, а державна реєстрація права власності ОСОБА_1 на садовий будинок не змінює правовий режим цього будівництва.

Оскільки зайняття ОСОБА_1 спірної земельноїділянки природно-заповідногофонду требарозглядати якпорушення прававласності держави,що непов`язане зпозбавленням власникаволодіння відповідноюземельною ділянкою,а держава заперечує проти визнання права власності на садовий будинок за ОСОБА_1 і вимагає усунення порушення свого права, то в порядку задоволення негаторного позову слід скасувати у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно державну реєстрацію права власності ОСОБА_1 на садовий будинок і зобов`язати ОСОБА_1 звільнити спірну земельну ділянку від незаконно споруджених (розміщених) будівель.

Суд першої інстанції помилково керувався тим, що вимоги Прокурора про скасування державної реєстрації права власності ОСОБА_1 на садовий будинок і звільнення земельної ділянки від незаконно споруджених (розміщених) будівель за своєї природою є віндикаційним позовом, у зв`язку з чим Прокурором застосовано два взаємовиключні способи захисту порушеного права, спрямовані на усунення різних за змістом порушень права власності.

При цьому суд першої інстанції безпідставно послався на правовий висновок, висловлений Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 18 січня 2023 року у справі №488/2807/17, оскільки в указаній справі та справі, яка переглядається судом апеляційної інстанції, встановлені різні обставини.

Зокрема, за обставинами справи, в якій Велика Палата Верховного Суду висловила правову позицію щодо належного способу захисту права державної власності на земельну ділянку, предметом спору була земельна ділянка лісового фонду, витребування якої з чужого незаконного володіння здійснюється за віндикаційним позовом, а прокурор заявив одночасно вимогу про її витребування та вимогу про знесення спорудженого на ній житлового будинку, тобто вимогу в якій поєднано два способи захисту (віндикаційний і негаторний позови). Водночас у справі, яка переглядається апеляційним судом, Прокурор просить у порядку задоволення негаторного позову зобов`язати ОСОБА_1 звільнити земельну ділянку природно-заповідного фонду та повернути її у державну власність.

Ухвалюючи рішення про звільнення спірної ділянки від незаконно споруджених (розміщених) на ній будівель апеляційний суд враховує наступне.

Відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованої Законом України від 17 липня 1997року № 475/97-ВР «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції», яка набрала чинності для України 11 вересня 1997 року (далі відповідно Перший протокол, Конвенція), кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Предметом безпосереднього регулювання статті 1 Першого протоколу є втручання держави в право на мирне володіння майном, зокрема, й позбавлення особи права власності на майно шляхом його витребування на користь держави.

Перший протокол із огляду на приписи частини першої статті 9 Конституції України, статті 10 ЦК України застосовується судами України як частина національного законодавства. При цьому розуміння змісту норм Конвенції та Першого протоколу, їх практичне застосування відбувається через практику (рішення) Європейського суду з прав людини (далі ЄСПЛ), яка згідно зі статтею 17 Закону України від 23 лютого 2006 року №3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» застосовується українськими судами як джерело права.

У практиці ЄСПЛ (серед багатьох інших, рішення у справах «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» від 23 вересня 1982 року, «Джеймс та інші проти Сполученого Королівства» від 21 лютого 1986 року, «Щокін проти України» від 14жовтня 2010 року, «Сєрков проти України» від 7 липня 2011 року, «Колишній король Греції та інші проти Греції» від 23 листопада 2000 року, «Булвес» АД проти Болгарії» від 22 січня 2009 року, «Трегубенко проти України» від 2 листопада 2004року, «East/West Alliance Limited» проти України» від 23 січня 2014 року) напрацьовано три критерії, які слід оцінювати на предмет сумісності заходу втручання в право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: чи є втручання законним; чи переслідує воно «суспільний», «публічний» інтерес; чи є такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям. ЄСПЛ констатує порушення статті 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано.

Критерій законності означає, що втручання держави у право власності особи повинно здійснюватися на підставі закону нормативно-правового акту, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм.

Втручання держави в право власності особи є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення «суспільного», «публічного» інтересу, при визначенні якого ЄСПЛ надає державам право користуватися «значною свободою (полем) розсуду». Втручання держави в право на мирне володіння майном може бути виправдане за наявності об`єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності.

Принцип «пропорційності» передбачає, що втручання в право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно з національним законодавством і в інтересах суспільства, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов`язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. «Справедлива рівновага» передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, що передбачається для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідний баланс не буде дотриманий, якщо особа несе «індивідуальний і надмірний тягар».

У справі,яка переглядаєтьсясудом апеляційноїінстанції,з оглядуна характерспірних правовідносин,установлені судомобставини тазастосовані правовінорми,не вбачаєтьсяневідповідності заходувтручання державив правовласності ОСОБА_1 критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном, сформованим у сталій практиці ЄСПЛ.

Земля як основне національне багатство, що перебуває під особливою охороною держави, є об`єктом права власності Українського народу, а органи державної влади або органи місцевого самоврядування здійснюють права власника від імені народу, в тому числі й тоді, коли приймають рішення щодо розпорядження землями державної або комунальної власності.

Прийняття рішення про передачу земель державної або комунальної власності в приватну власність позбавляє Український народ загалом (стаття 13 Конституції України) правомочностей власника землі в тому обсязі, який дозволяє її статус як землі державної або комунальної власності. В цьому контексті в сфері земельних правовідносин важливу роль відіграє конституційний принцип законності набуття та реалізації права власності на землю в поєднанні з додержанням засад правового порядку в Україні, відповідно до яких органи державної влади або органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (статті 14, 19 Конституції України).

Отже, правовідносини, пов`язані з вибуттям земель із державної власності, становлять «суспільний», «публічний» інтерес, а незаконність (якщо така буде встановлена) рішення органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, на підставі якого земельна ділянка вибула з державної або комунальної власності, такому суспільному інтересу не відповідає.

Крім того, у спорах стосовно земель, які перебувають під посиленою правовою охороною держави (зокрема земель природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення), остання, втручаючись у право мирного володіння відповідними земельними ділянками з боку приватних осіб, може захищати загальні інтереси у безпечному довкіллі, непогіршенні екологічної ситуації, у використанні власності не на шкоду людині та суспільству.

Контроль за використанням земельної ділянки на території об`єкта природно-заповідного фонду згідно з її цільовим призначенням є важливим для суспільства, оскільки люди зацікавлені у збереженні ландшафтного заказника місцевого значення, на території якого заборонене будівництво. Повернення державі земельної ділянки переслідує легітимну мету контролю за використанням відповідного майна згідно із загальними інтересами, щоб таке використання відбувалося за цільовим призначенням. Важливість цих інтересів зумовлюється, зокрема, особливим статусом цієї ділянки. Суд встановив, що вона належить до земель природно-заповідного призначення, а дотримання встановлених законодавчих заборон щодо обігу такої ділянки є необхідною умовою її використання з тією метою, щоб попередити завдання шкоди загалом навколишньому природному середовищу. Відтак у втручанні держави у право мирного володіння ОСОБА_1 земельною ділянкою для будівництва садового будинку на території об`єкта природно-заповідного фонду є легітимна мета контролю за використанням цієї ділянки за цільовим призначенням згідно із загальними інтересами.

В питаннях оцінки «пропорційності» ЄСПЛ, як і в питаннях наявності «суспільного», «публічного» інтересу, також визнає за державою достатньо широку «сферу розсуду», за виключенням випадків, коли такий «розсуд» не ґрунтується на розумних підставах (рішення в справах «Спорронґ і Льоннорт проти Швеції», «Булвес» АД проти Болгарії»).

ЄСПЛ, оцінюючи можливість захисту права особи за статтею 1 Першого протоколу, загалом перевіряє доводи держави про те, що втручання в право власності відбулося в зв`язку з обґрунтованими сумнівами щодо законності набуття особою права власності на відповідне майно, зазначаючи, що існують відмінності між тією справою, в якій законне походження майна особи не оспорюється, і справами стосовно позбавлення особи власності на майно, яке набуте злочинним шляхом або стосовно якого припускається, що воно було придбане незаконно (наприклад, рішення та ухвали ЄСПЛ у справах «Раймондо проти Італії» від 22лютого 1994 року, «Філліпс проти Сполученого Королівства» від 5 липня 2001року, «Аркурі та інші проти Італії» від 5 липня 2001 року, «Ріела та інші проти Італії» від 4 вересня 2001 року, «Ісмаїлов проти Російської Федерації» від 6листопада 2008 року).

Таким чином, стаття 1 Першого протоколу гарантує захист права на мирне володіння майном особи, яка законним шляхом, добросовісно набула майно у власність, і для оцінки додержання «справедливого балансу» в питаннях позбавлення майна мають значення обставини, за якими майно було набуте у власність, поведінка цієї особи.

Як було встановлено судом, ОСОБА_1 була обізнана про належність спірної земельної ділянки до земель природно-заповідного фонду, набула цю ділянку у власність за іншим цільовим призначенням і здійснила на ній будівництво садового будинку.

Отже встановлені судом апеляційної інстанції під час розгляду справи обставини й факти, з огляду на зміст «суспільного», «публічного» інтересу у вимогах Прокурора, не дають підстав для висновку про порушення принципу «пропорційності».

За таких обставин результат розгляду судом позову Прокурора по суті не суперечить загальним принципам і критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном, закладеним у статті 1 Першого протоколу.

3.Висновки суду апеляційної інстанції

При вирішенні спору суд першої інстанції не застосував правильно норми чинного законодавства та дійшов помилкового висновку про необґрунтованість позову Прокурора в частині скасування державної реєстрації права власності ОСОБА_1 на садовий будинок і зобов`язання ОСОБА_1 звільнити земельну ділянку від незаконно споруджених (розміщених) будівель.

У цій частині позов прокурора слід задовольнити.

В частині вирішення позовних вимог про визнання недійсним розпорядження про передачу земельної ділянки у власність ОСОБА_1 , скасування реєстрації спірної земельної ділянки та повернення її у державну власність рішення суду першої інстанції відповідає нормам матеріального та процесуального права, а тому підстави для його скасування чи зміни в цій частині відсутні.

Щодо судових витрат

Відповідно до частини першої статті 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи.

Правові засади справляння судового збору, платників, об`єкти та розміри ставок судового збору, порядок сплати, звільнення від сплати та повернення судового збору визначено Законом №3674-VІ.

Статтею 1 Закону №3674-VI встановлено, що судовий збір збір, що справляється на всій території України за подання заяв, скарг до суду, за видачу судами документів, а також у разі ухвалення окремих судових рішень, передбачених цим Законом. Судовий збір включається до складу судових витрат.

Згідно підпункту 2 пункту 1 частини другої статті 4 Закону №3674-VI за подання до суду позовної заяви немайнового характеру, яка подана юридичною особою або фізичною особою підприємцем, сплачується судовий збір за ставкою 1 розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб.

Як передбачено статтею 7 Закону України від 15 грудня 2020 року №1082-ІХ «Про державний бюджет України на 2021 рік», з 1 січня 2021 року прожитковий мінімум для працездатних осіб установлено в розмірі 2270 грн.

За змістом підпунктів 6 і 7 пункту 1 частини другої статті 4 Закону №3674-VI за подання до суду апеляційної скарги на рішення суду справляється судовий збір у розмірі 150 відсотків ставки, що підлягала сплаті при поданні позовної заяви, а за подання касаційної скарги на рішення суду у розмірі 200 відсотків ставки, що підлягала сплаті при поданні позовної заяви.

В силу частини третьої статті 6 Закону №3674-VI у разі, коли в позовній заяві об`єднано дві і більше вимоги немайнового характеру, судовий збір сплачується за кожну вимогу немайнового характеру.

Якщо скаргу (заяву) подано про перегляд судового рішення в частині позовних вимог (сум, що підлягають стягненню за судовим рішенням), судовий збір за подання скарги (заяви) вираховується та сплачується лише щодо перегляду судового рішення в частині таких позовних вимог (оспорюваних сум) (частина четверта статті 6 Закону №3674-VI)

Із положень пункту 9 частини першої статті 5 Закону №3674-VI слідує, що від сплати судового збору під час розгляду справи в усіх судових інстанціях звільняються особи з інвалідністю І т ІІ групи, законні представники дітей з інвалідністю і недієздатних осіб з інвалідністю.

Відповідно до статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Якщо сторону, на користь якої ухвалено рішення, звільнено від сплати судових втрат, з другої сторони стягуються судові витрати на користь осіб, які їх понесли, пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог, а інша частина компенсується за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Якщо обидві сторони звільнені від оплати судових витрат, вони компенсуються за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України (частина шоста цієї статті).

Позов Прокурора містить чотири вимоги, одна з яких (визнання недійсним розпорядження) заявлена до Райдержадміністрації та ОСОБА_1 , а інші три лише до ОСОБА_1 .

За подання позову у 2021 році Прокурор правомірно сплатив судовий збір у розмірі 9080 грн (2270?4).

Також прокурор поніс витрати зі сплати судового збору: 13620 грн за подання першої апеляційної скарги (9080?150%) і 18160 грн за подання касаційної скарги (9080?200%).

При поданні другої апеляційної скарги прокурор оскаржив відмову у задоволенні двох вимог (із чотирьох), які стосувалися ОСОБА_1 , а тому він мав сплатити судовий збір за подання другої апеляційної скарги у розмірі 6810 грн (2270?2?150%).

Оскільки позов Прокурора задоволено в повному обсязі, то відповідачі повинні відшкодувати Хмельницькій обласній прокуратурі 47670 грн судового збору (9080+13620+18160+6810), зокрема: Райдержадміністрація 5107 грн 50 коп. ((9080:4:2)+(13620:4:2)+(18160:4:2)), ОСОБА_1 42562 грн 50 коп. (47670,00-5107,50).

Із матеріалів справи слідує, що ОСОБА_1 є особою з інвалідністю ІІ групи (т. 3 а.с. 185), а тому ці витрати мають бути відшкодовані позивачу за рахунок держави.

Суд першої інстанції не врахував указані обставини та здійснив розподіл судових витрат між сторонами з порушенням вимог закону.

Керуючись статтями 141, 374, 376, 377, 381, 382, 384, 389, 390 ЦПК України,

ухвалив:

Апеляційні скарги заступника керівника Хмельницької обласної прокуратури, ОСОБА_1 задовольнити частково.

Рішення Кам`янець-Подільського міськрайонного суду Хмельницької області від 13 березня 2025 року в частині відмови у позові прокурора та розподілу судових витрат скасувати, в цій частині ухвалити нове рішення.

Скасувати у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно державну реєстрацію права приватної власності ОСОБА_1 (реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_2 ) на садовий будинок, об`єкт житлової нерухомості, розташований по АДРЕСА_1 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 253785768224), здійснену 23 грудня 2013 року Реєстраційною службою Кам`янець-Подільського міськрайонного управління юстиції Хмельницької області на підставі свідоцтва про право власності № НОМЕР_1 від 24 грудня 2013 року (номер запису про право власності 4035939).

Зобов`язати ОСОБА_1 (місце проживання АДРЕСА_2 ; реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_2 ) звільнити земельну ділянку з кадастровим номером 6822455800:03:008:0001, площею 0,12 га, розташовану на території Староушицької селищної ради Кам`янець-Подільського району Хмельницької області, від незаконно споруджених (розміщених) будівель.

Стягнути з Кам`янець-Подільськоїрайонної державноїадміністрації Хмельницькоїобласті (місцезнаходження 32343, Хмельницька область, Кам`янець-Подільський район, село Довжок, вулиця Смирнова, 53; ідентифікаційний код юридичної особи в Єдиному державному реєстрі підприємств і організацій України 21319591) на користь Хмельницької обласної прокуратури (місцезнаходження 29000, місто Хмельницький, провулок Військоматський, 3; ідентифікаційний код юридичної особи в Єдиному державному реєстрі підприємств і організацій України 02911102) 5107 гривень 50 копійок судового збору.

Відшкодувати з Державного бюджету України на користь Хмельницької обласної прокуратури (місцезнаходження 29000, місто Хмельницький, провулок Військоматський, 3; ідентифікаційний код юридичної особи в Єдиному державному реєстрі підприємств і організацій України 02911102) 42562 гривні 50 копійок судового збору.

У решті рішення суду залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Повне судове рішення складено 31 липня 2025 року.

Судді: О.І. Ярмолюк

Л.М. Грох

Т.О. Янчук

Головуючий у першій інстанції Вдовичинський А.В.

Доповідач Ярмолюк О.І. Категорія 47