Постанова від 30.07.2025 по справі 766/2529/24

Постанова

Іменем України

30 липня 2025 року

м. Київ

справа № 766/2529/24

провадження № 61-7130св25

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючий - Крат В. І. (суддя-доповідач),

судді: Гудима Д. А., Дундар І. О., Краснощоков Є. В., Пархоменко П. І.,

учасники справи:

позивач - товариство з обмеженою відповідальністю «Компанія «Ніко-Тайс»,

відповідачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 ,

треті особи: приватний виконавець виконавчого округу Херсонської області Манікін Дмитро Сергійович, приватний нотаріус Херсонського міського нотаріального округу Херсонської області Комаренко Алла Михайлівна,

розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю «Компанія «Ніко-Тайс» на рішення Херсонського міського суду Херсонської області від 17 лютого 2025 року в складі судді: Ус О. В. та постанову Херсонського апеляційного суду від 20 травня 2025 року (повний текст постанови складено 29 травня 2025 року) в складі колегії: Кутурланової О. В., Воронцової Л. П., Майданіка В. В.,

Історія справи

Короткий зміст позову

У лютому 2024 року ТОВ «Компанія «Ніко-Тайс» звернулося з позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , треті особи: приватний виконавець виконавчого округу Херсонської області Манікін Д. С., приватний нотаріус Херсонського міського нотаріального округу Херсонської області Комаренко А. М., про визнання недійсним договору дарування квартири та застосування наслідків недійсності.

Позов мотивований тим, що ПФ «Тавріда» на підставі постанови Господарського суду Херсонської області від 01 грудня 2015 року у справі №923/1493/15 перебувало у ліквідаційній процедурі.

Ухвалою Господарського суду Херсонської області від 30 травня 2019 року у справі №923/1493/15 покладено субсидіарну відповідальність за зобов`язаннями боржника у зв`язку із доведенням до банкрутства ПФ «Тавріда» на колишнього засновника та керівника ОСОБА_1 . Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ПФ «Тавріда» 554 180,43 грн. субсидіарної відповідальності.

Постановою приватного виконавця виконавчого округу Херсонської області від 01 серпня 2019 року відкрито виконавче провадження з примусового виконання наказу Господарського суду Херсонської області від 30 липня 2019 року у справі №923/1493/15 про стягнення з ОСОБА_1 на користь ПФ «Тавріда» 554180,43 грн. субсидіарної відповідальності.

07 червня 2021 року між ТОВ «Компанія «Ніко-Тайс» та ПФ «Тавріда» укладено договір № 07-06-2021 відступлення права вимоги.

Ухвалою Господарського суду Херсонської області від 29 червня 2021 року в справі №923/1493/15 замінено сторону виконавчого провадження НОМЕР_1 щодо примусового виконання наказу Господарського суду Херсонської області від 30 липня 2019 року у справі №923/1493/15 ПФ «Тавріда» на правонаступника ТОВ «Компанія «Ніко-Тайс».

Відповідачу ОСОБА_1 як станом на травень 2004 року, так і на 20 лютого 2014 року належала на праві власності квартира, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 .

21 лютого 2014 року між ОСОБА_1 та його дружиною ОСОБА_2 укладено договір дарування вказаної квартири. Вказує, що після укладення оспорюваного договору та здійснення формального переходу права власності, відповідач ОСОБА_1 й надалі зареєстрований за вказаною адресою, спільно з дружиною проживає в ній.

Оспорюваний договір дарування укладено після настання наприкінці 2013-початку 2014 років завершення реалізації ОСОБА_1 раніше задуманого, котре виразилось у несвоєчасному погашенні узгодженої заборгованості в добровільному порядку, тощо. Договір дарування квартири підпадає під ознаки та визначення фраудаторності та є таким, що укладений відповідачами на шкоду кредитора/позивача із врахуванням порушення загальних засад цивільного законодавства та недопустимості зловживання правом.

ТОВ «Компанія «Ніко-Тайс» просило:

визнати недійсним договір дарування квартири від 21 лютого 2014 року, посвідчений приватним нотаріусом Херсонського міського нотаріального округу Херсонської області Комаренко А. М., зареєстрований у реєстрі за №192;

застосувати наслідки недійсності правочину, скасувати рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень за ОСОБА_2 та поновити запис про право власності № 4744622 від 21 лютого 2014 року за ОСОБА_1 .

Короткий зміст судового рішення суду першої інстанції

Рішенням Херсонського міського суду Херсонської області від 17 лютого 2025 року в задоволенні позову ТОВ «Компанія «Ніко-Тайс» відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що:

16 травня 2024 року представником відповідачів адвокатом Хмілевською С. Г. подано відзив на позов, у якому просила відмовити у задоволенні позову. Зазначила, що станом на момент підписання договору про відступлення права вимоги 07 червня 2021 року, у ОСОБА_1 вже не було у власності майна, а ТОВ «Компанія «Ніко-Тайс» на момент підписання договору мало можливість перевірити інформацію щодо майна, яке є у ОСОБА_1 . Вказала, що законодавством України не встановлено обмежень щодо укладення договорів між родичами, крім того, договір укладений 21 лютого 2014 року задовго до ухвали Господарського суду Херсонської області від 14 вересня 2015 року про порушення провадження про банкрутство боржника. Вказує на пропущення позивачем строку звернення до суду;

звертаючись до суду з позовом, ТОВ «Компанія «Ніко-Тайс» зазначало, що ОСОБА_1 не вжив заходів збільшення статутного фонду боржника ПФ «Тавріда», неприйнятті управлінських рішень, направлених на недопущення банкрутства підприємства боржника, а також дій, спрямованих на приховування фінансово-майнового стану підприємства, котрі призвели до порушення провадження у справі про банкрутство та визнання боржника банкрутом розуміючи при цьому наслідки та відповідальність за вчинення вказаного, в тому числі й щодо стягнення коштів в якості субсидіарної відповідальності за ухвалою Господарського суду Херсонської області від 30 травня 2019 року у справі №923/1493/15-ц. Вказує на те, що ОСОБА_1 був обізнаний та свідомо допускав можливість настання особистої відповідальності, будучи керівником та засновником боржника, міг передбачити негативні наслідки для себе у випадку постановлення судового рішення та його подальшого виконання шляхом звернення стягнення на нерухоме майно а інші його цінності (активи). Як наслідок та маючи на меті не виконання у майбутньому судового рішення щодо стягнення коштів в якості субсидіарної відповідальності напередодні, та після настання фактів, котрі зумовлюють та підтверджують субсидіарну відповідальність ОСОБА_1 вжив заходів щодо відчуження належного майна шляхом укладення 21 лютого 2014 року відповідного договору дарування, який укладено між близькими родичами та укладення цього правочину не передбачало настання реальних правових наслідків;

судом встановлено, що ухвалою Господарського суду Херсонської області від 14 вересня 2015 року порушено провадження у справі № 923/1493/15 про банкрутство ПФ «Тавріда». Постановою Господарського суду від 01 грудня 2015 року боржника ПФ «Тавріда» визнано банкрутом, відкрито ліквідаційну процедуру строком на 12 місяців, призначено ліквідатором арбітражного керуючого Бєлоусова І. В., тоді як оспорюваний договір дарування укладений 21 лютого 2014 року. Ухвалою Господарського суду Херсонської області від 30 травня 2019 року у справі 3923/1493/15 встановлено, що на підставі рішення засновника ПФ «Тавріда» від 12 серпня 2013 року № 03 (т. 2, а. с.75), ОСОБА_1 було звільнено з посади директора ПФ «Тавріда» з 12 серпня 2013 року та призначено на посаду заступника директора, також з 12 серпня 2013 року директором підприємства призначено Шамраєнка М.М . Рішенням засновника ПФ «Тавріда» №7 від 05 березня 2014 року (т. 3 а. с.110) виключено зі складу власників ПФ «Тавріда» ОСОБА_1 за власним бажанням та передано частку ОСОБА_1 у статутному капіталі підприємства у розмірі 100%, що у грошовому еквіваленті становить 50 000 грн ОСОБА_4 ;

приватно-правовий інструментарій (зокрема, вчинення договору дарування) не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення сплати боргу (коштів, збитків, шкоди) або виконання судового рішення про стягнення боргу (коштів, збитків, шкоди), що набрало законної сили. Позивач вказує, що договір дарування від 21 лютого 2014 року є фіктивним правочином. Конструкція фіктивного правочину дозволяє поширювати її на будь-які правочини (односторонні, дво- чи багатосторонні), хоча, зазвичай, застосовується щодо договорів. Фіктивний правочин належить до оспорюваних правочинів, і, визначаючи суб`єктів, які вправі його оспорювати, слід враховувати положення частини третьої статті 215 ЦК України, відповідно до якої це може бути сторона правочину або інша заінтересована особа. У фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву, тобто сторони, укладаючи його, знають заздалегідь, що він не буде виконаний. Такий правочин завжди укладається умисно. Як правило, фіктивний правочин не служить поштовхом для дій із здійснення його сторонами своїх прав та виконання обов`язків. Натомість саме по собі невиконання правочину сторонами ще не означає, що укладено фіктивний правочин. Позивач, який вимагає визнання правочину недійсним, повинен довести, що учасники правочину не мали наміру створити правові наслідки на момент вчинення правочину, тобто тягар доказування фіктивності правочину покладається на позивача. Основними ознаками фіктивного правочину є: введення в оману (до або в момент укладення угоди) третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов`язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину;

цивільно-правовий договір (в тому числі й договір дарування) не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення сплати боргу або виконання судового рішення. Боржник (дарувальник), який відчужує майно на підставі безвідплатного договору на користь своєї матері після пред`явлення до нього позову банку про стягнення заборгованості, діє очевидно недобросовісно та зловживає правами. Тому правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом. Як наслідок, не виключається визнання договору недійсним, направленого на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України);

судом встановлено, що під час укладення спірного договору не існувало судових рішень, за якими з відповідача ОСОБА_1 стягувалися будь-які суми. Суд вважав, що стороною позивача не доведено, що внутрішня воля ОСОБА_1 21 лютого 2014 року не відповідала його намірам, що станом на 21 лютого 2014 року він міг передбачити, що через 5 років, у 2019 році на нього буде покладена субсидіарна відповідальність за зобов`язання боржника, з нього особисто будуть стягнуті суми на користь ПФ «Тавріда». Також не доведено, що його дружина відповідач ОСОБА_2 була обізнана про наявність таких прихованих намірів. Таким чином, вирішуючи питання про наявність підстав для визнання недійсним правочину внаслідок укладення договору, суд враховує, що: 1) відповідач відчужив майно за 5 років до пред`явлення до нього позову про покладення субсидіарної відповідальності; 2) майно відчужене на підставі безвідплатного договору; 3) майно відчужене на користь близького родича; 4) виконавче провадження відкрите у 2019 році. На переконання суду, сукупність наведених обставин не доводить той факт, що відповідач діяв недобросовісно, зловживаючи своїми цивільними правами на шкоду правам інших осіб, позивачем не доведено, що відчуження позивачем належного йому майна відбулося з метою уникнення звернення стягнення кредитором на його майно як боржника. При цьому рішення Господарського суду Херсонської області від 30 травня 2019 року в справі №923/1493/15 на думку суду не є достатнім для висновку про наявність вчинення правочину у період настання у нього зобов`язання із погашення заборгованості перед кредитором та набуття ознак фраудаторного правочину. Крім того, стороною позивача не доведено, що на час укладення спірного правочину 21 лютого 2014 року ОСОБА_1 мав обов`язок відповідати своїм особистим майном за боргами ПФ «Тавріда», а обставини щодо його винних дій та покладення субсидіарної відповідальності встановлені рішенням Господарського суду Херсонської області від 30 травня 2019 року в справі № 923/1493/15. Тому суд дійшов висновку про відмову у задоволенні позову. Оскільки в задоволенні позову відмовлено за суттю відсутні підстави для розгляду питання щодо строків позовної давності.

Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції

Постановою Херсонського апеляційного суду від 20 травня 2025 року:

апеляційну скаргу ТОВ «Компанія «Ніко-Тайс» залишено без задоволення;

рішення Херсонського міського суду Херсонської області від 17 лютого 2025 року залишено без змін.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що:

у цьому випадку з матеріалів справи вбачається, що оспорюваний договір дарування укладено 21 лютого 2014 року. Ухвалою Господарського суду Херсонської області від 30 травня 2019 року покладено субсидіарну відповідальність за зобов`язаннями боржника у зв`язку з доведенням до банкрутства ПФ «Тавріда» на колишнього засновника та керівника боржника ОСОБА_1 та стягнуто з ОСОБА_1 на користь ПФ «Тавріда» 554 180,43 грн субсидіарної відповідальності у зв`язку з доведенням до банкрутства ПФ «Тавріда». Ухвала набрала законної сили 30 травня 2019 року. Наказ по стягненню зазначеної суми судом видано 30 липня 2019 року та на підставі нього відкрито відповідне виконавче провадження. Отже, оспорюваний правочин укладено за 5 років до ухвалення рішення про стягнення з відповідача грошових коштів, тобто не в період настання у нього зобов`язань із погашення заборгованості перед кредитором. Як встановлено в ухвалі суду від 30 травня 2019 року, на період розгляду справи про банкрутство, єдиним кредитором відповідача виступав податковий орган із вимогами, які фактично виникли у зв`язку із порушенням вимог податкового законодавства. Інших кредиторів ПФ «Таврида» не мало. Судом також встановлено, що оспорюваний правочин вчинено у відповідності до вимог законодавства: нотаріусом вчинені всі необхідні дії для посвідчення правочину (перевірено дієздатність сторін договору, їх сімейні взаємозв`язки, встановлено відсутність будь-яких обтяжень та заборон щодо вчинення дій з відчуження спірного нерухомого майна, при цьому проведено перевірки як самих сторін, так і об`єкту нерухомого майна). Окрім того, сторони бажали настання наслідків укладення договору дарування, а саме передачі майна обдаровуваній;

судом першої інстанції вірно зазначено, що позивачем не доведено, що на час укладення оспорюваного правочину 21 лютого 2014 року ОСОБА_1 мав обов`язок відповідати своїм особистим майном за боргами ПФ «Тавріда», оскільки висновки щодо кваліфікації його дій, як винних, через невжиття ним всіх можливих заходів для уникнення банкрутства підприємства, засновником якого він був, та наявність підстав для покладення субсидіарної відповідальності були зроблені лише 30 травня 2019 року та викладені в ухвалі Господарського суду Херсонської області в справі № 923/1493/15.

Аргументи учасників справи

04 червня 2025 року ТОВ «Компанія «Ніко-Тайс» через підсистему Електронний суд подало касаційну скаргу на рішення Херсонського міського суду Херсонської області від 17 лютого 2025 року та постанову Херсонського апеляційного суду від 20 травня 2025 року (повний текст постанови складено 29 травня 2025 року), в якій просило:

оскаржені рішення судів скасувати та ухвалити нове рішення яким задовольнити позовні вимоги ТОВ «Компанія «Ніко-Тайс»;

вирішити питання про розподіл судових витрат.

Касаційна скарга мотивована тим, що:

суди не здійснили оцінку та дослідження всіх матеріалів справи (в тому числі й виходячи із сутності та обґрунтованості позовної заяви), змісту та сутності заявлених вимог Позивача з огляду на подані та існуючі в матеріалах даної справи докази, обставини та свідомі дії Відповідача-1, котрі підтверджують порушення, умисел, усвідомленість та намір ОСОБА_1 починаючи зокрема із серпня 2013 року, у фактичному доведення останнім до банкрутства ПФ «ТАВРІДА», а також у майбутньому уникнення та ухилення від виконання субсидіарної обов`язку, у відповідності до ухвали Господарського суду Херсонської області від 30 травня 2019 року по справі №°923/1493/15, котра набрало законної сили

слід враховувати, що фінансовий стан ПФ «ТАВРІДА», зокрема, за рахунок діяльності Відповідача-1, погіршувався та призводив до неплатоспроможності у майбутньому за борги/зобов`язання, котрі виникали та були створені штучно Відповідчем-1, виводячи активи Боржника у власних інтересах, починаючи із 2013-2014 років; слідчими відділу кримінальних розслідувань слідчого управління фінансових розслідувань Головного управління Міністерства доходів і зборів у Херсонській області мало місце існування досудового розслідування №32013230000000145, №32014230000000008, №12014230040001471 за підозрою ОСОБА_1 та інших невідомих осіб у вчиненні кримінальних правопорушень; дії ОСОБА_1 , як директора підприємства та особи, відповідальної за фінансово-господарську діяльність суб`єкта господарювання, що призвели до виникнення податкового боргу, невжиття ОСОБА_1 як засновником і керівником заходів щодо своєчасного погашення узгодженої заборгованості в добровільному порядку, невжиття заходів збільшення Статутного фонду, неприйняття управлінських рішень, направлених на недопущення банкрутства підприємства, а також дії, спрямовані на приховування фінансово-майнового стану підприємства, призвели до стягнення цієї заборгованості судовому порядку, порушення провадження у справі про банкрутство та визнання боржника банкрутом ПФ «ТАВРІДА»; матеріали справи та фактичні дані свідчать, що ПФ «ТАВРІДА» була доведена до банкрутства саме з вини ОСОБА_1 , який в період з 05 червня 1998 року по 05 березня 2014 року був єдиним засновником підприємства, а з 05 червня 1998 року по 12 серпня 2013 року одноосібно виконував повноваження органів управління цього боржника, був зобов`язаний приймати необхідні управлінські та організаційні рішення для запобігання банкрутству. Таким чином, наприкінці 2013 року - початку 2014 року ОСОБА_1 реалізував раніше задумане, котре виразилось у несвоєчасному погашені узгодженої заборгованості в добровільному порядку, невжиття заходів збільшення Статутного фонду Боржника, неприйняття управлінських рішень, направлених на недопущення банкрутства підприємства Боржника, а також дій, спрямованих на приховування фінансово-майнового стану підприємства, котрі призвели до порушення провадження у справі про банкрутство та визнання боржника банкрутом ПФ «ТАВРІДА», розуміючи при цьому наслідки та відповідальність за вчинення вказаного вище, в тому числі й щодо стягнення коштів в якості субсидіарної відповідальності згідно ухвали Господарського суду Херсонської області від 30 травня 2019 року по справі №923/1493/15;

преюдиціальність - обов`язковість фактів, установлених судовим рішенням, що набрало законної сили в одній справі для суду при розгляді інших справ. Преюдиціально встановлені факти не підлягають доказуванню, оскільки вони вже встановлені у рішенні чи вироку і немає необхідності встановлювати їх знову, тобто піддавати сумніву істинність і стабільність судового акта, який вступив в законну силу. Суть преюдиції полягає в неприпустимості повторного розгляду судом одного й того ж питання між тими ж сторонами. Подібний висновок міститься у пункті 4.26 Постанови Верховного Суду від 26 листопада 2019 року по справі № 902/201/19, у Постанові Верховного Суду від 04 червня 2020 року по справі №$522/7758/14-ц;

поза увагою та без належної процесуальної правової оцінки залишено сутність, зміст та обставини (підстав звернення до суду із даним позовом) порушення права Позивача щодо можливості задоволення законних вимог у відповідності до Ухвали Господарського суду Херсонської області від 30 травня 2019 року по справі №$923/1493/15 та Ухвали Господарського суду Херсонської області від 29 червня 2021 року по справі №$923/1493/15, котрі набрали законної сили, підтверджених ними фактів, обставин та умислу Відповідача-1, із врахуванням фраудаторності укладення та існування договору дарування квартири, укладеного між Відповідачами, з огляду на наступне. Укладений договір дарування квартири від 21 лютого 2014 року, що був укладений із метою невиконання у майбутньому судового рішення щодо стягнення коштів в якості субсидіарної відповідальності - зокрема, на сьогодні таким судовим рішення є ухвала Господарського суду Херсонської області від 30 травня 2019 року в справі №923/1493/15, напередодні та після настання фактів, котрі зумовлюють та підтверджують субсидіарну відповідальність, реально не породжував жодних реальних правових наслідків (окрім негативних наслідків для Позивача), оскільки дарувальник продовжував фактично володіти та користуватися даним оспорюваним нерухомим майном у вигляді квартири. ТОВ «Компанія «НІКО-ТАЙС»», вважає за необхідне звернути увагу суду щодо вилучення із власності Відповідача-1 нерухомого майна на безоплатній основі при наявності факту та обставин початку виникнення із серпня 2013 року погіршенням фінансового стану Боржника та фінансових збитків Боржнику, вартість котрих складає 554 180,43 грн;

ОСОБА_1 не вчиняє всіх залежних від нього дій, спрямованих на погашення заборгованості та виконання наказу Господарського суду Херсонської області від 30 липня 2019 року по справі №923/1493/15. ОСОБА_1 не спростовано, що заборгованість є непогашеною, а судове рішення по справі №923/1493/15 є виконаним. Разом з цим, ОСОБА_1 до цього вчиняв дії, спрямовані на уникнення відповідальності за невиконання зобов`язання згідно ухвали Господарського суду Херсонської області від 30 травня 2019 року по справі № 923/1493/15. Встановлені матеріалами даного позову обставини, дозволяють зробити висновок, що оспорюваний договір дарування квартири є фраудаторним.

Рух справи

Ухвалою Верховного Суду від 23 червня 2025 року відкрито касаційне провадження у справі.

23 липня 2025 року справа передана судді-доповідачу Крат В. І.

Ухвалою Верховного Суду від 23 липня 2025 року справу призначено до судового розгляду.

Межі та підстави касаційного перегляду

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України).

В ухвалі Верховного Суду від 23 червня 2025 року вказано, що:

наведені у касаційній скарзі доводи містять підстави, передбачені частиною другою статті 389 ЦПК України для відкриття касаційного провадження: суд апеляційної інстанції в оскарженій постанові застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду: від 27 лютого 2019 року у справі № 922/1163/18; від 29 серпня 2018 року у справі № 909/105/15; від 29 серпня 2018 року у справі № 910/23428/17; від 31 січня 2018 року у справі № 910/8763/17; від 29 жовтня 2018 року у справі № 826/14749/16; від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17; від 10 квітня 2019 року у справі № 390/34/17; від 26 листопада 2019 року по справі № 902/201/19; від 04 червня 2020 року у справі № 522/7758/14-ц; від 15 жовтня 2019 року у справі № 908/1090/18; від 22 серпня 2018 року у справі № 910/21856/16; від 09 серпня 2018 року у справі № 921/184/16-г/10; від 31 травня 2018 року у справі № 921/759/16-г/7; від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц (провадження №14-260цс19); від 27 лютого 2019 року у справі № 922/1163/18; від 29 серпня 2018 року у справі № 909/105/15; від 29 серпня 2018 року у справі № 910/23428/17; від 31 січня 2018 року у справі № 910/8763/17; від 02 жовтня 2018 року у справі № 910/18036/17; від 23 жовтня 2019 року у справі № 917/1307/18; від 18 листопада 2019 року у справі № 902/761/18; від 04 грудня 2019 року у справі № 917/2101/17; від 06 листопада 2019 року у справі № 127/27155/16-ц (провадження №61-30580св18); від 30 січня 2019 року у справі № 755/10947/17; від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц; від 07 вересня 2022 року у справі № 910/16579/20; від 08 січня 2025 року у справі № 760/21831/18; від 01 квітня 2020 року у справі № 182/2214/16-ц; від 24 липня 2019 року у справі № 405/1820/17; від 14 липня 2020 року у справі № 754/2450/18; від 19 травня 2021 року у справі № 693/624/19; від 15 вересня 2021 року у справі № 606/1636/18; від 28 листопада 2019 року у справі № 910/8357/18; від 02 червня 2021 року у справі № 904/7905/16; від 06 жовтня 2022 року у справі № 902/1023/19 (902/163/22); від 17 липня 2019 року у справі № 299/396/17; від 20 травня 2020 року у справі № 922/1903/18; від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц; від 24 липня 2019 року у справі № 405/1820/17; від 14 липня 2020 року у справі № 754/2450/18; від 19 травня 2021 року у справі № 693/624/19 (провадження №61-6420св21); від 07 жовтня 2020 року у справі № 755/17944/18; від 22 травня 2024 року у справі № 924/408/21 (924/287/23); від 03 червня 2020 року у справі № 464/5990/16-а; від 16 квітня 2018 року у справі № 12/57; від 30 січня 2019 року у справі № 755/10947/17; від 25 червня 2019 року у справі № 924/1473/15; від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц.

Фактичні обставини

Суди встановили, що ухвалою Господарського суду Херсонської області від 30 травня 2019 року у справі №923/1493/15 заяву ліквідатора арбітражного керуючого Бєлоусова І. В. про покладення субсидіарної відповідальності за зобов`язаннями боржника на його засновників та керівників у зв`язку з доведенням до банкрутства ПФ «Тавріда» задоволено частково: покладено субсидіарну відповідальність за зобов`язаннями боржника у зв`язку з доведенням до банкрутства ПФ «Тавріда» на колишнього засновника та керівника боржника ОСОБА_1 ; стягнуто з ОСОБА_1 на користь ПФ «Тавріда» 554 180,43 грн субсидіарної відповідальності у зв`язку з доведенням до банкрутства ПФ «Тавріда». Ухвала набрала законної сили 30 травня 2019 року.

В ухвалі Господарського суду Херсонської області від 30 травня 2019 року у справі №923/1493/15 встановлено, що ухвалою Господарського суду Херсонської області від 14 вересня 2015 року порушено провадження у справі № 923/1493/15 про банкрутство ПФ «Тавріда».

Постановою Господарського суду від 01 грудня 2015 року боржника ПФ «Тавріда» визнано банкрутом, відкрито ліквідаційну процедуру строком на 12 місяців, призначено ліквідатором арбітражного керуючого Бєлоусова І. В.

30 липня 2019 року Господарським судом Херсонської області видано наказ № 923/1493/15 про примусове виконання ухвали на підставі ухвали Господарського суду Херсонської області від 30 травня 2019 року, яка набрала законної сили 30 травня 2019 року про стягнення з ОСОБА_1 на користь ПФ «Тавріда» 554 180,43 грн субсидіарної відповідальності, у зв`язку з доведенням до банкрутства ПФ «Тавріда».

Постановою приватного виконавця виконавчого округу Херсонської області Манікіна Д.С. від 01 серпня 2019 року відкрито виконавче провадження № НОМЕР_2 з примусового виконання наказу Господарського суду Херсонської області від 30 липня 2019 року у справі № 923/1493/15 про стягнення з ОСОБА_1 на користь ПФ «Тавріда» 554 180,43 грн субсидіарної відповідальності у зв`язку із доведенням до банкрутства ПП «Тавріда».

07 червня 2021 року між ПФ «Тавріда» та ТОВ «Компанія «Ніко-Тайс» укладено договір № 07-06-2021 відступлення права вимоги (цесії) за яким цедент відступає цесіонарієві, а цесіонарій набуває права вимоги виконання ОСОБА_1 зобов`язання щодо сплати розміру заборгованості у сумі 547 116,56 грн, набутих цедентом та належних останньому на підставі ухвали Господарського суду Херсонської області у справі № 923/1493/15, котрі існують та винесені із підстав доведення боржником до банкрутства ПФ «Тавріда».

Ухвалою Господарського суду Херсонської області від 29 червня 2021 року у справі № 923/1493/15 замінено стягувача у виконавчому провадженні з примусового виконання наказу Господарського суду Херсонської області №923/1493/15 від 30 липня 2019 року з ПФ «Тавріда» на правонаступника ТОВ «Компанія «Ніко-Тайс».

Постановою приватного виконавця виконавчого округу Херсонської області Манікіна Д. С. від 09 липня 2021 року замінено сторону виконавчого провадження з ПФ «Тавріда» на ТОВ «Компанія «Ніко-Тайс».

21 лютого 2014 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладено договір дарування квартири, за яким ОСОБА_1 передав, а ОСОБА_2 прийняла у дар належну дарувальнику на праві приватної власності трикімнатну квартиру, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .

У пункті 11 вказаного договору зазначено, що дарувальник та обдаровувана повідомляють, що є подружжям, шлюб між якими зареєстровано 16.07.1977 року Міським відділом ЗАГС м. Херсона. Договір посвідчено приватним нотаріусом Херсонського міського нотаріального округу Комаренко А.М., зареєстровано у реєстрі за № 192.

Згідно інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна №344889174 від 31 серпня 2023 року, право власності на квартиру, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 , зареєстровано 21 лютого 2014 року за ОСОБА_2 на підставі договору дарування від 21 лютого 2014 року.

Позиція Верховного Суду

Щодо позовних вимог ТОВ «Компанія «Ніко-Тайс» про визнання недійсним договору дарування та застосування наслідків недійсності правочину

Загальними засадами цивільного законодавства є, зокрема, справедливість, добросовісність та розумність (пункт 6 статті 3 ЦК Украйни).

Тлумачення, як статті 3 ЦК України загалом, так і пункту 6 частини першої статті 3 ЦК України, свідчить, що загальні засади (принципи) приватного права мають фундаментальний характер й інші джерела правового регулювання, у першу чергу, акти цивільного законодавства, мають відповідати змісту загальних засад. Це, зокрема, проявляється в тому, що загальні засади (принципи) є по своїй суті нормами прямої дії та повинні враховуватися, зокрема, при тлумаченні норм, що містяться в актах цивільного законодавства (див. зокрема, постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 01 березня 2021 року у справі № 180/1735/16-ц, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2022 року в справі № 520/1185/16-ц, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 грудня 2022 року у справі № 214/7462/20).

Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) і дії учасників приватних правовідносин мають бути добросовісними.

Добра совість - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 10 квітня 2019 року в справі № 390/34/17 (провадження № 61-22315сво18), постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 листопада 2019 року у справі № 337/474/14-ц (провадження № 61-15813сво18)).

З урахуванням того, що норми цивільного законодавства мають застосовуватися із врахуванням добросовісності, то принцип добросовісності не може бути обмежений певною сферою (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 грудня 2023 року в справі № 463/13099/21 (провадження № 61-11609сво23), постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 19 лютого 2024 року в справі № 567/3/22 (провадження № 61-5252сво23)).

Норми закону полягають в наступному: жити чесно, не ображати інших, кожному віддавати по заслугах. Змусити жити за принципами навряд чи можливо. Але коли виникає судовий спір, то учасники цивільного обороту мають розуміти, що їх дії (бездіяльність) чи правочини можуть бути піддані оцінці крізь призму справедливості, розумності, добросовісності (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 14 травня 2024 року в справі № 357/13500/18 (провадження № 61-3809св24), постанову Верховного Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 09 вересня 2024 року у справі № 466/3398/21 (провадження № 61-2058сво23)).

При здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині (частина друга статті 13 ЦК України).

Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах (частина третя статті 13 ЦК України).

Рішенням Конституційного Суду України від 28 квітня 2021 року № 2-р(II)/2021 у справі № 3-95/2020(193/20) визнано, що частина третя статті 13, частина третя статті 16 ЦК України не суперечать частині другій статті 58 Конституції України та вказано, що «оцінюючи домірність припису частини третьої статті 13 Кодексу, Конституційний Суд України констатує, що заборону недопущення дій, що їх може вчинити учасник цивільних відносин з наміром завдати шкоди іншій особі, сформульовано в ньому на розвиток припису частини першої статті 68 Основного Закону України, згідно з яким кожен зобов`язаний не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей. Водночас словосполука «а також зловживання правом в інших формах», що також міститься у частині третій статті 13 Кодексу, на думку Конституційного Суду України, за своєю суттю є засобом узагальненого позначення одразу кількох явищ з метою уникнення потреби наведення їх повного або виключного переліку. Здійснюючи право власності, у тому числі шляхом укладення договору або вчинення іншого правочину, особа має враховувати, що реалізація свободи договору як однієї із засад цивільного законодавства перебуває у посутньому взаємозв`язку з установленими Кодексом та іншими законами межами здійснення цивільних прав, у тому числі права власності. Установлення Кодексом або іншим законом меж здійснення права власності та реалізації свободи договору не суперечить вимогам Конституції України, за винятком ситуацій, коли для встановлення таких меж немає правомірної (легітимної) мети або коли використано юридичні засоби, що не є домірними. У зв`язку з тим, що частина третя статті 13 та частина третя статті 16 Кодексу мають на меті стимулювати учасників цивільних відносин до добросовісного та розумного здійснення своїх цивільних прав, Конституційний Суд України дійшов висновку, що ця мета є правомірною (легітимною)».

Приватно-правовий інструментарій не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення чи унеможливлення сплати боргу (коштів, збитків, шкоди) або виконання судового рішення про стягнення боргу (коштів, збитків, шкоди), що набрало законної сили. Про зловживання правом і використання приватно-правового інструментарію всупереч його призначенню проявляється в тому, що:

особа (особи) «використовувала/використовували право на зло»;

наявні негативні наслідки (різного прояву) для інших осіб (негативні наслідки являють собою певний стан, до якого потрапляють інші суб`єкти, чиї права безпосередньо пов`язані з правами особи, яка ними зловживає; цей стан не задовольняє інших суб`єктів; для здійснення ними своїх прав не вистачає певних фактів та/або умов; настання цих фактів/умов безпосередньо залежить від дій іншої особи; інша особа може перебувати у конкретних правовідносинах з цими особами, які «потерпають» від зловживання нею правом, або не перебувають);

враховується правовий статус особи /осіб (особа перебуває у правовідносинах і як їх учасник має уявлення не лише про обсяг своїх прав, а і про обсяг прав інших учасників цих правовідносин та порядок їх набуття та здійснення; особа не вперше перебуває у цих правовідносинах або ці правовідносини є тривалими, або вона є учасником й інших аналогічних правовідносин) (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 червня 2021 року в справі № 747/306/19 (провадження № 61-1272св20)).

Необхідно розмежовувати конкурсне оспорювання та позаконкурсне оспорювання фраудаторних правочинів. Недійсність фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні має гарантувати інтереси кредитора (кредиторів) «через можливість доступу до майна боржника», навіть і того, що знаходиться в інших осіб.

Метою позаконкурсного оспорювання є повернення майна боржнику задля звернення на них стягнення, тобто, щоб кредитор опинився в тому положенні, яке він мав до вчинення фраудаторного правочину (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 05 квітня 2023 року в справі № 523/17429/20 (провадження № 61-2612св23)).

Договір як приватно-правова категорія, оскільки є універсальним регулятором між учасниками цивільних відносин, покликаний забезпечити регулювання цивільних відносин, та має бути направлений на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Приватно-правовий інструментарій (зокрема, вчинення фраудаторного договору) не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення чи унеможливлення сплати боргу (коштів, збитків, шкоди) або виконання судового рішення про стягнення боргу (коштів, збитків, шкоди), що набрало законної сили, чи виконавчого напису (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 05 квітня 2023 року в справі № 523/17429/20 (провадження № 61-2612св23)).

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 24 липня 2019 року в справі № 405/1820/17 (провадження № 61-2761св19) вказано, що:

«цивільно-правовий договір (в тому числі й договір дарування) не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення сплати боргу або виконання судового рішення (в тому числі, вироку). Боржник (дарувальник), який відчужує майно на підставі безвідплатного договору на користь своєї матері після пред`явлення до нього позову банку про стягнення заборгованості, діє очевидно недобросовісно та зловживає правами стосовно кредитора, оскільки уклав договір дарування, який порушує майнові інтереси кредитора і направлений на недопущення звернення стягнення на майно боржника.

Тому правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом. Як наслідок, не виключається визнання договору недійсним, направленого на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України)».

Договором, що вчиняється на шкоду кредиторам (фраудаторним договором), може бути як оплатний, так і безоплатний договір.

До обставин, які дозволяють кваліфікувати безоплатний договір як такий, що вчинений на шкоду кредитору зокрема, відноситься: безоплатність договору; момент укладення договору; контрагент з яким боржник вчиняє оспорюваний договір (наприклад, родич боржника, дружина чи колишня дружина боржника, чоловік чи колишній чоловік боржника, пасинок боржника, пов`язана чи афілійована юридична особа).

Застосування конструкції «фраудаторності» при оплатному цивільно-правовому договорі має певну специфіку, яка проявляється в обставинах, що дозволяють кваліфікувати оплатний договір як такий, що вчинений на шкоду кредитору.

До таких обставин, зокрема, відноситься: момент укладення договору; контрагент з яким боржник вчиняє оспорюваний договір (наприклад, дружина чи колишня дружина боржника, чоловік чи колишній чоловік боржника, родич боржника, пасинок боржника, пов`язана чи афілійована юридична особа); ціна (ринкова/неринкова), наявність/відсутність оплати ціни контрагентом боржника) (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 07 жовтня 2020 року в справі № 755/17944/18 (провадження № 61-17511св19), постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 26 квітня 2023 року в справі № 644/5819/20 (провадження № 61-1787св23)).

Фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним (частина перша та друга статті 234 ЦК України).

Фіктивний правочин відноситься до оспорюваних правочинів, тобто визнається недійсним на підставі судового рішення про що має бути вказано в резолютивній частині рішення (див. постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 13 січня 2021 року в справі № 712/7975/17 (провадження № 61-42114св18)).

Для визнання правочину фіктивним необхідно встановити наявність умислу всіх сторін правочину. У разі, якщо на виконання правочину було передано майно, такий правочин не може бути кваліфікований як фіктивний. Отже, фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знаючи заздалегідь, що він не буде виконаним; вчиняючи фіктивний правочин, сторони мають інші цілі, ніж ті, що передбачені правочином. Фіктивним може бути визнаний будь-який правочин, якщо він не має на меті встановлення правових наслідків. Ознака вчинення його лише для вигляду повинна бути властива діям обох сторін правочину. Якщо одна сторона діяла лише для вигляду, а інша - намагалася досягти правового результату, такий правочин не може бути фіктивним. Позивач, який звертається до суду з позовом про визнання правочину фіктивним, повинен довести суду відсутність в учасників правочину наміру створити юридичні наслідки (див., зокрема, постанову Верховного Суду України від 21 січня 2015 року у справі № 6-197цс14, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 15 травня 2019 року в справі № 723/405/17 (провадження № 61-46674св18)).

Касаційний суд вже зауважував, що: недійсність фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні має гарантувати інтереси кредитора (кредиторів) «через можливість доступу до майна боржника», навіть і того, що знаходиться в інших осіб. Метою позаконкурсного оспорювання є повернення майна боржнику задля звернення на них стягнення, тобто, щоб кредитор опинився в тому положенні, яке він мав до вчинення фраудаторного правочину; в практиці касаційного суду допускається кваліфікація фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні як фіктивного (стаття 234 ЦК України) чи такого, що вчинений всупереч принципу добросовісності та недопустимості зловживання правом (статті 3, 13 ЦК України). Одна й інша підстави для кваліфікації правочину як фраудаторного побудовані законодавцем за моделлю оспорюваного правочину. Тобто, оспорення правочину має відбуватися за ініціативою кредитора як заінтересованої особи шляхом пред`явлення позовної вимоги про визнання правочину недійсним (позов про оспорювання правочину, ресцисорний позов); кваліфікація правочину як фіктивного виключається, якщо на виконання оспорюваного правочину було передано майно чи відбувся перехід прав; натомість для кваліфікації фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні як такого, що вчинений всупереч принципу добросовісності та недопустимості зловживання правом (статті 3, 13 ЦК України) не має значення, що на виконання оспорюваного правочину було передано майно чи відбувся перехід прав. Важливим для кваліфікації такого правочину як фраудаторного є те, що внаслідок його вчинення відбувається, зокрема, унеможливлення звернення стягнення на майно боржника чи зменшується обсяг його майна; очевидно, що одночасна кваліфікація оспорюваного фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні як фіктивного (стаття 234 ЦК України) і такого, що вчинений всупереч принципу добросовісності та недопустимості зловживання правом (статті 3, 13 ЦК України) не допускається (див. постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 05 січня 2024 року в справі № 761/40240/21 (провадження № 61-13013св23)).

Велика Палата Верховного Суду зауважила, що приватноправовий інструментарій (як в договірних, так і в позадоговірних відносинах) має використовуватись особами добросовісно, не зловживаючи правом. Зокрема, такий інструментарій не може використовуватись особою на шкоду іншим учасникам правовідносин. Правочин не має вчинятись з метою заподіяти зло (тобто здійснити зловживання правом) і втілювати цей намір. Інакше такий правочин має кваліфікуватись судами як фраудаторний та, за наявності відповідної позовної вимоги, має бути визнаний недійсним. Однак у силу гнучкості та різноманіття цивільних правовідносин вичерпний та закритий перелік обставин, за яких той чи інший правочин слід вважати фраудаторним, відсутній. Натомість Верховний Суд напрацював перелік обставин, які окремо або в сукупності можуть враховуватися при оцінці правочину як фраудаторного. Остаточну кваліфікацію певного правочину як фраудаторного повинен здійснювати суд в кожній конкретній справі виходячи із встановлених обставин (див. пункти 108, 115, 116 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 грудня 2024 року в справі № 916/379/23 (провадження № 12-22гс24)).

Цей суд звертав увагу, що:

відсутність заборони чи арешту не виключає кваліфікацію правочину як фраудаторного, оскільки для оспорення правочину, що вчинений всупереч принципу добросовісності та недопустимості зловживання правом (статті 3, 13 ЦК України), важливим є те, що учасники цивільного обороту використовують приватний інструментарій всупереч його призначенню, принципу доброї совісті та, зокрема, для, унеможливлення звернення стягнення на майно боржника (поручителя) чи зменшення обсягу його майна (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 20 серпня 2024 року в справі № 947/37261/21 (провадження № 61-7737св24));

мета позаконкурсного оспорювання фраудаторного правочину досягається для того, щоб кредитор міг задовольнити своє право вимоги, тобто щоб відбулося погашення боргу боржником. Очевидно, що коли кредитор вже звернув стягнення на майно для задоволення свого права вимоги і погашення боргу боржника, то конструкція фраудаторного правочину не може бути застосована (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 14 серпня 2024 року в справі № 504/112/22 (провадження № 61-1582св23));

тлумачення статті 220 ЦК України свідчить, що рішення суду про визнання договору дійсним при недодержанні сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору «зцілює» тільки таку ваду як відсутність нотаріального посвідчення договору. І, відповідно, не виключається визнання договору недійсним, який був визнаний дійсним внаслідок відсутності його нотаріального посвідчення, як такого, що вчинений на шкоду кредитору (фраудаторний договір). Приватно-правовий інструментарій (зокрема, визнання договору дійсним внаслідок відсутності його нотаріального посвідчення) не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення сплати боргу (коштів, збитків, шкоди) або виконання судового рішення про стягнення боргу (коштів, збитків, шкоди), що набрало законної сили (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 18 листопада 2020 року в справі № 569/6427/16 (провадження № 61-39814 св18));

для застосування конструкції фраудаторного правочину важливо щоб кредитору належало суб`єктивне цивільне право (зокрема, право вимоги).Цей суд неодноразово аналізував конструкцію фраудаторного правочину, тобто правочину, який вчиняється на шкоду кредитору для уникнення чи унеможливлення, зокрема, сплати боргу (коштів, збитків, шкоди) або виконання судового рішення про стягнення боргу (коштів, збитків, шкоди), що набрало законної сили, чи виконавчого напису. Тому необов`язково для застосування вказаної конструкції, щоб існувало судове рішення про стягнення зокрема, боргу чи був розпочатий судовий процес про стягнення боргу. Необхідно, щоб той чи інший правочин вчинявся на шкоду кредитору для уникнення чи унеможливлення, зокрема, сплати боргу (коштів, збитків, шкоди) чи зменшення обсягу майна боржника (див. постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 13 березня 2025 року в справі № 159/5846/23 (провадження № 61-13665св24));

цивільно-правовий договір (в тому числі й договір дарування) не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення сплати боргу за договором. Боржник, який відчужує майно на підставі безоплатного договору на користь своєї невістки після настання строку повернення боргу, діє очевидно недобросовісно та зловживає правами стосовно кредитора, оскільки уклав договір дарування, який порушує майнові інтереси кредитора і спрямований на недопущення звернення стягнення на майно боржника. Тому правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які, хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом. Як наслідок, не виключається визнання договору недійсним, спрямованого на унеможливлення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України). Договором, що вчиняється на шкоду кредиторам (фраудаторним договором), може бути як оплатний, так і безоплатний договір. До обставин, які дозволяють кваліфікувати безоплатний договір як такий, що вчинений на шкоду кредитору, зокрема, належать: безоплатність договору; момент укладення договору (зокрема після настання строку повернення боргу); контрагент, з яким боржник вчиняє оспорюваний договір (пов`язаність осіб, які вчиняють фраудаторний правочин може бути досить різноманітною. Зокрема, між особами які вчиняють фраудаторний правочин можуть бути родинні, квазіродинні відносини, інші цивільні відносини чи навіть трудові. Наприклад, родич боржника (зокрема, син, онук, мати), дружина чи колишня дружина боржника, невістка, чоловік чи колишній чоловік боржника, пасинок боржника, пов`язана чи афілійована юридична особа) (див. постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 27 лютого 2025 року в справі № 347/721/22 (провадження № 61-17527св24)).

Обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом (частина четверта статті 82 ЦПК України).

Преюдиціальність - обов`язковість фактів, установлених судовим рішенням, що набрало законної сили в одній справі для суду при розгляді інших справ. Преюдиціально встановлені факти не підлягають доказуванню, оскільки їх з істинністю вже встановлено у рішенні і немає необхідності встановлювати їх знову, тобто піддавати сумніву істинність і стабільність судового акта, який вступив в законну силу. Суть преюдиції полягає в неприпустимості повторного розгляду судом одного й того ж питання між тими ж сторонами. У випадку преюдиціального установлення певних обставин особам, які беруть участь у справі (за умови, що вони брали участь у справі при винесенні преюдиціального рішення), не доводиться витрачати час на збирання, витребування і подання доказів, а суду - на їх дослідження і оцінку. Преюдиціальне значення мають лише рішення зі справи, в якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. Преюдицію утворюють виключно лише ті обставини, які безпосередньо досліджувалися і встановлювалися судом, що знайшло відображення в мотивувальній частині судового акта (див. постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2018 року в справі № 753/11000/14-ц (провадження № 61-11сво17)).

Преюдиціальне значення у справі надається обставинам, встановленим судовими рішеннями, а не правовій оцінці таких обставин, здійсненій іншим судом. Преюдиціальне значення мають лише рішення зі справи, в якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. Преюдицію утворюють виключно ті обставини, які безпосередньо досліджувались і встановлювались судом, що знайшло своє відображення у мотивувальній частині судового рішення. Преюдиціальні факти відрізняються від оцінки іншим судом обставин справи (див. пункт 32 постанови Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2018 року у справі 917/1345/17 (провадження № 12-144гс18)).

Правопорядок не може допускати ситуації коли нівелюється законна сила судового рішення та створюються передумови для виникнення «колізії» судових рішень (див. постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 01 березня 2023 року в справі № 442/3663/20 (провадження № 61-6501св21)).

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).

Суд при здійсненні судочинства може використовувати лише текст судового рішення, який опубліковано офіційно або внесено до Реєстру (частина третя статті 6 Закону України «Про доступ до судових рішень»).

Як свідчить аналіз Єдиного державного реєстру судових рішень господарський суд при ухваленні:

(1) ухвали Господарського суду Херсонської області від 30 травня 2019 року у справі № 923/1493/15(https://reyestr.court.gov.ua/Review/82829756) встановив, зокрема, такі обставини:

єдиним кредитором у справі є Херсонська об`єднана державна податкова інспекція ГУ ДФС України у Херсонській області;

з дати реєстрації ПФ «Тавріда» 05 червня 1998 року керівником підприємства був ОСОБА_1 №

згідно з даними АТ "Райффайзен Банк Аваль" у 2013-2014 роки підприємство отримало значні доходи (99 612 730,11 грн за 4 квартал 2013 року та 6 392 420,25 грн за 2014 рік), які не були відображені у фінансових звітах та не були скеровані на погашення заборгованості перед кредитором;

на підставі рішення засновника ПФ «Тавріда» від 12 серпня 2013 року №03 (т.2 а.с.75), ОСОБА_1 було звільнено з посади директора ПФ «Тавріда» з 12 серпня 2013 року та призначено на посаду заступника директора, також з 12 серпня 2013 року директором підприємства призначено Шамраєнка М. М. ;

рішенням засновника ПФ «Тавріда» №7 від 05 березня 2014 року виключено зі складу власників ПФ «Тавріда» ОСОБА_1 за власним бажанням та передано частку ОСОБА_1 у статутному капіталі підприємства у розмірі 100%, що у грошовому еквіваленті становить 50 000 грн, ОСОБА_4 ;

підставою для порушення провадження у справі про банкрутство ПФ «Тавріда», та, як наслідок, визнання боржника банкрутом, стало саме наявність непогашеної перед бюджетом заборгованості, яка виникла за результатами проведеної податковим органом перевірки підприємства за період з 01 липня 2007 року по 30 грудня 2008 року та стягнення якої задоволено ухвалою Одеського апеляційного адміністративного суду від 27 січня 2011 року № 2а-10046/09, про що також йдеться і в заяві ДПІ у м. Херсоні про порушення провадження у справі про банкрутство. Отже, означена заборгованість виникла та не була погашена у добровільному порядку саме за період перебування ОСОБА_1 як на посаді керівника ПФ «Тавріда», так і засновника (учасника) підприємства;

податковий борг в сумі 554 180,43 грн виник в період перебування ОСОБА_1 на посаді керівника та засновника ПФ «Тавріда». Дії ОСОБА_1 , як директора підприємства та особи, відповідальної за фінансово-господарську діяльність суб`єкта господарювання, що призвели до виникнення податкового боргу, невжиття ОСОБА_1 як засновником і керівником заходів щодо своєчасного погашення узгодженої заборгованості в добровільному порядку, невжиття заходів збільшення Статутного фонду, неприйняття управлінських рішень, направлених на недопущення банкрутства підприємства, а також дії, спрямовані на приховування фінансово-майнового стану підприємства, призвели до стягнення цієї заборгованості в судовому порядку, порушення провадження у справі про банкрутство та визнання боржника банкрутом;

ліквідаційна маса боржника становить 0,0 грн. В реєстр вимог кредиторів включено вимоги Державної податкової інспекції у м. Херсоні Головного управління ДФС у Херсонській області в сумі 556 001,43 грн, в той же час ліквідатором заявлено до стягнення 554 180,43 грн боргу. Під час розгляду справи заяв про збільшення вимог до суду не надходило, у зв`язку з чим суд задовольняє означену вимогу у заявленому ліквідатором розмірі та ухвалює про стягнення з ОСОБА_1 на користь ПФ «Тавріда» 554 180,43 грн.

(2) ухвали Господарського суду Херсонської області від 29 червня 2021 року у справі № 923/1493/15 (https://reyestr.court.gov.ua/Review/98042323), встановив, зокрема, такі обставини:

31 травня 2021 року ліквідатором боржника арбітражним керуючим Косенком С. Г. проведено другий повторний аукціон з продажу майна ПФ «Тавріда», а саме - права вимоги до ОСОБА_1 ;

відповідно до протоколу про результати електронного аукціону №UА-РS-2021-05-19-000006-1 від 31 травня 2021 року (оператор, через електронний майданчик якого Цесіонарієм/Покупцем подано пропозицію - ТОВ «Е-Тендер», 04119 м. Київ, вул. Дегтярівська, буд. 21 літ. "А", код ЄДРПОУ 39484263), переможцем електронного аукціону визначено ТОВ «Компанія «Ніко-Тайс» (код ЄДРПОУ 38039872);

07 червня 2021 року між ПФ «Тавріда» в особі ліквідатора арбітражного керуючого Косенка С.Г. та ТОВ «Компанія «НІКО-ТАЙС» було укладено договір №07-06-2021 відступлення права вимоги (цесії). Відповідно до пункту 1.1. договору №07-06-2021 метою Договору є оформлення результатів купівлі-продажу (відступлення) майнових прав банкрута ПФ «Тавріда» на відкритих електронних торгах (аукціоні) у відповідності до чинного законодавства України, результати котрого оформлено Протоколом про результати електронного аукціону №UА-РS-2021-05-19-000006-1 від 31 травня 2021 року (оператор, через електронний майданчик якого Цесіонарієм/Покупцем подано пропозицію - ТОВ «Е-Тендер», 04119 м. Київ, вул. Дегтярівська, буд. 21 літ. «А», код ЄДРПОУ 39484263);

згідно із пунктом 1.2. договору №07-06-2021 у порядку та на умовах, визначених цим Договором, Цедент відступає Цесіонарієві, а Цесіонарій набуває права вимоги виконання ОСОБА_1 зобов`язання щодо сплати розміру заборгованості у сумі 547 116,56 грн, набутих Цедентом та належних останньому на підставі ухвали Господарського суду Херсонської області від 30 травня 2019 року по справі № 923/1493/15 та згідно наказу Господарського суду Херсонської області від 30 травня 2019 року у справі № 923/1493/15, котрі існують та винесені із підстав доведення Боржником до банкрутства ПФ «Тавріда». Пунктами 1.3., 1.6., 1.7. договору №07-06-2021 Сторони визначили, що на умовах даного Договору та на підставі протоколу про результати електронного аукціону №UA-РS-2021-05-19-000006-1 від 31 травня 2021 року, Цедент зобов`язується передати Цесіонарієві за відповідним актом право вимоги до Боржника (дебіторська заборгованість) на підставі ухвали Господарського суду Херсонської області від 30 травня 2019 року по справі № 923/1493/15 та згідно наказу Господарського суду Херсонської області від 30 травня 2019 року у справі № 923/1493/15, котрі існують та винесені із підстав доведення Боржником до банкрутства ПФ «Тавріда» на суму 547 116,56 грн (як залишок боргу/невиконане грошове зобов`язання станом на 07 червня 2021 року).

ТОВ «Компанія «Ніко-Тайс» є правонаступником стягувача ПФ «Тавріда» при примусовому виконанні ухвали Господарського суду від 30 травня 2019 року та наказу від 30 липня 2019 року у справі №923/1493/15 про стягнення заборгованості з ОСОБА_1 .

У справі, що переглядається:

позивач звернувся з позовом про визнання недійсним договору дарування вчиненого боржником та його дружиною та застосування наслідків його недійсності з підстав фраудаторності та фіктивності оспорюваного договору дарування;

при залишенні без змін рішення суду першої інстанції апеляційний суд вважав, що підстави для кваліфікації оспорюваного договору як фіктивного та фраудаторного відсутні. Позивач не довів наявність порушеного права;

апеляційний суд не звернув уваги, що одночасна кваліфікація оспорюваного фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні як фіктивного (стаття 234 ЦК України) і такого, що вчинений всупереч принципу добросовісності та недопустимості зловживання правом (статті 3, 13 ЦК України) не допускається;

апеляційний суд не врахував, що для застосування конструкції фраудаторного правочину важливо щоб кредитору належало суб`єктивне цивільне право (зокрема, право вимоги). Цей суд неодноразово аналізував конструкцію фраудаторного правочину, тобто правочину, який вчиняється на шкоду кредитору для уникнення чи унеможливлення, зокрема, сплати боргу (коштів, збитків, шкоди) або виконання судового рішення про стягнення боргу (коштів, збитків, шкоди), що набрало законної сили, чи виконавчого напису. Тому необов`язково для застосування вказаної конструкції, щоб існувало судове рішення про стягнення зокрема, боргу чи був розпочатий судовий процес про стягнення боргу. Необхідно, щоб той чи інший правочин вчинявся на шкоду кредитору для уникнення чи унеможливлення, зокрема, сплати боргу (коштів, збитків, шкоди) чи зменшення обсягу майна боржника;

в цій справі, з урахуванням встановлених обставин при ухваленні (1) ухвали Господарського суду Херсонської області від 30 травня 2019 року у справі № 923/1493/15 (https://reyestr.court.gov.ua/Review/82829756) та ухвали Господарського суду Херсонської області від 29 червня 2021 року у справі № 923/1493/15 (https://reyestr.court.gov.ua/Review/98042323), позивач в порядку сингулярного правонаступництва набув право вимоги до ОСОБА_1 і це право вимоги виникло внаслідок несвоєчасної сплати податкового боргу в 2007/2008 роках. Внаслідок застосування конструкції цесії (відступлення права вимоги) в процедурі банкрутства публічне право вимоги по суті перетворилося в звичайне цивільне право вимоги;

апеляційний суд обставин, які дозволяли б кваліфікувати оспорюваний договір як фраудаторний не проаналізували, не перевірили, чи існують підстави для кваліфікації оспорюваного правочину як вчиненого всупереч принципу добросовісності та недопустимості зловживання правом (статті 3, 13 ЦК України), зокрема, щодо використання учасниками цивільного обороту приватного інструментарію всупереч його призначенню, принципу доброї совісті та для зменшення обсягу майна боржника.

За таких обставин апеляційний суд зробив передчасний висновок залишення без змін рішення про відмову в задоволенні задоволення позову про визнання договору дарування недійсним та застосування наслідків недійсності. Тому постанову апеляційного суду в частині відмови в задоволенні позову про визнання договору дарування недійсним і застосування наслідків недійсності належить скасувати, а справу в цій частині направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Суд касаційної інстанції не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом (частина четверта статті 411 ЦПК України).

Щодо позовних вимог ТОВ «Компанія «Ніко-Тайс» про скасування рішення про державну реєстрацію права за ОСОБА_2 та поновлення запису про право власності за ОСОБА_1 .

Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року в справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19)).

Спосіб захисту порушеного права повинен бути таким, що найефективніше захищає або відновляє порушене право позивача, тобто повинен бути належним. Належний спосіб захисту повинен гарантувати особі повне відновлення порушеного права та/або можливість отримання нею відповідного відшкодування (див. пункт 8.54 постанови Великої Палати Верховного Суду від 11 січня 2022 року всправі № 910/10784/16 (провадження № 12-30гс21)).

Приватно-правовими нормами визначене обмежене коло підстав відмови у судовому захисті цивільного права та інтересу особи, зокрема, до них належать: необґрунтованість позовних вимог (встановлена судом відсутність порушеного права або охоронюваного законом інтересу позивача); зловживання матеріальними правами; обрання позивачем неналежного способу захисту його порушеного права/інтересу; сплив позовної давності (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 листопада 2023 року в справі № 761/42030/21 (провадження № 61-12101св23), постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 грудня 2023 року в справі № 607/20787/19 (провадження № 61-11625сво22)).

Метою позаконкурсного оспорювання є повернення майна боржнику задля звернення на них стягнення, тобто, щоб кредитор опинився в тому положенні, яке він мав до вчинення фраудаторного правочину (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 05 квітня 2023 року в справі № 523/17429/20 (провадження № 61-2612св23)). Належним способом є відновлення становища яке існувало до порушення (пункт 4 частини другої статті 16 ЦК України), і для повернення майна боржнику оспорювання наступних правочинів (реєстраційних дій) щодо цього майна не вимагається (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 12 квітня 2023 року в справі № 161/12564/21 (провадження № 61-10546св22)).

Способом захисту цивільних прав та інтересів може бути, зокрема, відновлення становища, яке існувало до порушення (пункт 4 частини другої статті 16 ЦК України).

У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 10 лютого 2021 року в справі № 754/5841/17 (провадження № 61-17966св19) зазначено, що:

«очевидно, що учасники цивільних відносин (сторони договору купівлі-продажу від 26 червня 2018 року частки у праві спільної часткової власності на квартиру) «вживали право на зло», оскільки цивільно-правовий інструментарій (договір купівлі-продажу від 26 червня 2018 року) використовувався учасниками для унеможливлення звернення стягнення на частку ОСОБА_1 і зумовив для неї настання таких негативних наслідків. Обраний ОСОБА_1 спосіб захисту (відновлення становища яке існувало до порушення, шляхом повернення частки в праві спільної часткової власності ОСОБА_2) передбачений пунктом 4 частини другої статті 16 ЦК України та є ефективним для захисту її порушеного права/інтересу у спірних правовідносинах».

У справі, що переглядається:

при відмові в задоволенні позовних вимог проскасування рішення про державну реєстрацію права та поновлення запису про право власності суди вважали, що підстави для їх задоволення відсутні внаслідок необґрунтованості;

суди не звернули увагу, що метою позаконкурсного оспорювання є повернення майна боржнику задля звернення на них стягнення, тобто, щоб кредитор опинився в тому становищі, яке він мав до вчинення фраудаторного правочину; належним способом захисту кредитора є відновлення становища яке існувало до порушення (пункт 4 частини другої статті 16 ЦК України), і для повернення майна боржнику оспорювання наступних правочинів (реєстраційних дій) щодо цього майна не вимагається. Тому в задоволенні позовних вимог про скасування рішення про державну реєстрацію права та поновлення запису про право власності належало відмовити внаслідок обрання неналежного способу захисту. Суди зробили обґрунтований висновок про відмову в їх задоволенні, проте помилилися щодо мотивів такої відмови, в зв`язку з чим судові рішення в цій частині належить змінити з викладенням їх мотивувальних частин в редакції цієї постанови.

Висновки щодо розподілу судових витрат

Постанова суду касаційної інстанції складається крім іншого, і з розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції (підпункт «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України).

Порядок розподілу судових витрат вирішується за правилами, встановленими в статтях 141-142 ЦПК України. У статті 141 ЦПК України визначено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. У частині тринадцятій статті 141 ЦПК України передбачено, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

У постанові Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 травня 2020 року в справі № 530/1731/16-ц (провадження № 61-39028св18) зроблено висновок, що:

«згідно із підпунктом «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України постанова суду касаційної інстанції складається крім іншого, і з розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. Таким чином, встановлено дискреційне повноваження суду зазначити в резолютивній частині судового рішення про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. Порядок розподілу судових витрат вирішується за правилами, встановленими в статтях 141-142 ЦПК України. Статтею 141 ЦПК України передбачено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Разом із тим, такий обов`язок у випадку передачі справи на новий судовий розгляд не покладено. Аналіз зазначених норм дає підстави для висновку, що якщо судом апеляційної інстанції скасовано ухвалу суду першої інстанції або судом касаційної інстанції скасовано ухвалу з передачею справи на розгляд до суду першої/апеляційної інстанції, розподіл судового збору у справі, в тому числі сплаченого за подання апеляційної та/або касаційної скарги, здійснює той суд, який ухвалює остаточне рішення за результатами нового розгляду справи.

З урахуванням наведеного Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду відступає від висновку Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у додатковій постанові від 22 квітня 2019 року у справі № 756/2157/15-ц. У разі, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Разом із тим, у випадку, якщо судом касаційної інстанції скасовано судові рішення з передачею справи на розгляд до суду першої/апеляційної інстанції, то розподіл суми судових витрат здійснюється тим судом, який ухвалює остаточне рішення за результатами нового розгляду справи, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат».

Тому, з урахуванням висновку щодо суті касаційної скарги, розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, здійснюється тим судом, який ухвалює (ухвалив) остаточне рішення у справі, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Доводи касаційної скарги дають підстави для висновку, що судові рішення частково ухвалені без дотримання норм матеріального та процесуального права. У зв`язку із наведеним касаційний суд вважає, що касаційну скаргу належить задовольнити частково; судові рішення в частині відмови в задоволенні позовних вимог ТОВ«Компанія «Ніко-Тайс» про скасування рішення про державну реєстрацію права та поновлення запису про право власності змінити, виклавши їх мотивувальні частини в редакції цієї постанови; постанову апеляційного суду в частині відмови в задоволенні позовних вимог ТОВ «Компанія «Ніко-Тайс» про визнання недійсним договору дарування, застосування наслідків недійсності правочину, розподілу судових витрат скасувати та в цій частині передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Керуючись статтями 400, 409, 411, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

УХВАЛИВ:

Касаційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю «Компанія «Ніко-Тайс» задовольнити частково.

Рішення Херсонського міського суду Херсонської області від 17 лютого 2025 року та постанову Херсонського апеляційного суду від 20 травня 2025 року в частині відмови в задоволенні позовних вимог товариства з обмеженою відповідальністю «Компанія «Ніко-Тайс» про скасування рішення про державну реєстрацію права та поновлення запису про право власності змінити, виклавши їх мотивувальні частини в редакції цієї постанови.

Постанову Херсонського апеляційного суду від 20 травня 2025 року в частині відмови в задоволенні позовних вимог товариства з обмеженою відповідальністю «Компанія «Ніко-Тайс» про визнання недійсним договору дарування, застосування наслідків недійсності правочину, розподілу судових витрат скасувати та в цій частині передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

З моменту ухвалення постанови суду касаційної інстанції постанова Херсонського апеляційного суду від 20 травня 2025 рокув скасованій частині втрачає законну силу.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий В. І. Крат

Судді: Д. А. Гудима

І. О. Дундар

Є. В. Краснощоков

П. І. Пархоменко