Рішення від 14.07.2025 по справі 910/6029/25

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 334-68-95, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Київ

14.07.2025Справа № 910/6029/25

Господарський суд міста Києва у складі судді Удалової О.Г, за участю секретаря судового засідання Літовки М.В., розглянув у відкритому судовому засіданні

справу № 910/6029/25

за позовом Керівника Солом`янської окружної прокуратури міста Києва в інтересах держави в особі:

Міністерства освіти і науки України

до 1. Регіонального відділення Фонду державного майна України по місту Києву

2. Фізичної особи - підприємця Остапця Віктора Івановича

3. Київського національного університету будівництва і архітектури

про визнання недійсним договору оренди державного майна, повернення нежитлового приміщення,

За участю представників:

прокурор Синюк І.А.

від позивача не з`явився

від відповідача-1 Павленко А.О.

від відповідача-2 Остапець В.І.

від відповідача-3 Лапоша Д.Ю.

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

Керівник Солом`янської окружної прокуратури міста Києва (далі - Прокурор) в інтересах держави в особі Міністерства освіти і науки України (далі - позивач, Міністерство) звернувся до Господарського суду міста Києва з позовом до Регіонального відділення Фонду державного майна України по місту Києву (далі - відповідач-1, Відділення), фізичної особи - підприємця Остапця Віктора Івановича (далі - відповідач-2, Підприємець) та Київського національного університету будівництва і архітектури (далі - відповідач-3, Університет) про:

- визнання недійсним договору оренди нерухомого майна, що належить до державної власності № 8918, укладеного 06.10.2021 між Відділенням (орендодавець), Підприємцем (орендарем) та Університетом (балансоутримувачем) щодо частини нежилого приміщення в підвалі архітектурного корпусу площею 33 кв. м. по вул. Преображенській, 2 у Солом`янському районі міста Києва, яке перебуває на балансі державного навчального закладу - Університет;

- зобов`язання Підприємця повернути державному навчальному закладу (відповідачу-3) за актом приймання-передачі нерухоме майно - нежиле приміщення в підвалі архітектурного корпусу площею 33 кв. м. по вул. Преображенській, 2 у Солом`янському районі міста Києва.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 20.05.2025 відкрито провадження у даній справі в порядку загального позовного провадження, підготовче засідання призначено на 26.06.2025.

02.06.2025 від відповідача-1 до суду надійшов відзив на позовну заяву.

04.06.2025 від відповідача-3 до суду надійшов відзив на позовну заяву.

05.06.2025 від відповідача-2 до суду надійшов відзив на позовну заяву.

13.06.2025 до суду від Солом`янської окружної прокуратура міста Києва надійшла відповідь на відзив.

16.06.2025 від Міністерства до суду надійшли письмові пояснення, в яких заявлено клопотання про розгляд справи за відсутності представника.

17.06.2025 від Солом`янської окружної прокуратура міста Києва до суду надійшла відповідь на відзив.

18.06.2025 від відповідача-3 до суду надійшли заперечення на відповідь на відзив.

23.06.2025 від відповідача-2 до суду надійшли заперечення на відповідь на відзив.

25.06.2025 від відповідача-1 до суду надійшло клопотання про відкладення розгляду справи.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 26.06.2025 закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті на 14.07.2025.

У судове засідання 14.07.2025 представники позивача не з`явилися, про дату, час і місце судового засідання були повідомлені належним чином.

У судовому засіданні 14.07.2025 суд, заслухавши вступне слово представника прокуратури, з`ясувавши обставини, дослідив в порядку статей 209-210 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) докази у справі.

Після закінчення з`ясування обставин справи та перевірки їх доказами суд перейшов до судових дебатів.

У судовому засіданні 14.07.2025 було оголошено вступну та резолютивну частини рішення відповідно до статті 233 ГПК України.

Судом, відповідно до вимог статей 222-223 ГПК України, здійснювалося повне фіксування судового засідання технічними засобами та секретарем судового засідання велися протоколи судових засідань, які долучені до матеріалів справи.

Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з`ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, відзиви на позовну заяву, відповіді на відзиви, заперечення, письмові пояснення, тощо, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Господарський суд міста Києва

ВСТАНОВИВ:

За змістом частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно з пунктом 3 частини першої статті 131-1 Конституції України прокуратура здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.

Законом України "Про прокуратуру" визначено правові засади організації і діяльності прокуратури України, статус прокурорів, порядок здійснення прокурорського самоврядування, а також систему прокуратури України. Зокрема, за змістом статті 1 зазначеного Закону прокуратура України становить єдину систему, яка в порядку, передбаченому цим Законом, здійснює встановлені Конституцією України функції з метою захисту прав і свобод людини, загальних інтересів суспільства та держави.

Статтею 23 Закону України "Про прокуратуру" передбачено, що представництво прокурором інтересів громадянина або держави в суді полягає у здійсненні процесуальних та інших дій, спрямованих на захист інтересів громадянина або держави, у випадках та порядку, встановлених законом.

Згідно з частиною третьою цієї норми прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті. Не допускається здійснення прокурором представництва в суді інтересів держави в особі державних компаній, а також у правовідносинах, пов`язаних із виборчим процесом, проведенням референдумів, діяльністю Верховної Ради України, Президента України, створенням та діяльністю засобів масової інформації, а також політичних партій, релігійних організацій, організацій, що здійснюють професійне самоврядування, та інших громадських об`єднань. Представництво в суді інтересів держави в особі Кабінету Міністрів України та Національного банку України може здійснюватися прокурором Генеральної прокуратури України або регіональної прокуратури виключно за письмовою вказівкою чи наказом Генерального прокурора або його першого заступника чи заступника відповідно до компетенції.

Частиною четвертою статті 23 Закону України "Про прокуратуру" передбачено, що наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді. Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва. Прокурор зобов`язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб`єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу. Наявність підстав для представництва може бути оскаржена громадянином чи її законним представником або суб`єктом владних повноважень.

Виключно з метою встановлення наявності підстав для представництва інтересів держави в суді у випадку, якщо захист законних інтересів держави не здійснює або неналежним чином здійснює суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, прокурор має право отримувати інформацію, яка на законних підставах належить цьому суб`єкту, витребовувати та отримувати від нього матеріали та їх копії.

У разі відсутності суб`єкта владних повноважень, до компетенції якого віднесений захист законних інтересів держави, а також у разі представництва інтересів громадянина з метою встановлення наявності підстав для представництва прокурор має право: 1) витребовувати за письмовим запитом, ознайомлюватися та безоплатно отримувати копії документів і матеріалів органів державної влади, органів місцевого самоврядування, військових частин, державних та комунальних підприємств, установ і організацій, органів Пенсійного фонду України та фондів загальнообов`язкового державного соціального страхування, що знаходяться у цих суб`єктів, у порядку, визначеному законом; 2) отримувати від посадових та службових осіб органів державної влади, органів місцевого самоврядування, військових частин, державних та комунальних підприємств, установ та організацій, органів Пенсійного фонду України та фондів загальнообов`язкового державного соціального страхування усні або письмові пояснення. Отримання пояснень від інших осіб можливе виключно за їхньою згодою.

Аналіз положень частини третьої статті 23 Закону України "Про прокуратуру" дає підстави для висновку, що прокурор може представляти інтереси держави в суді лише у двох випадках:

- якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження;

- у разі відсутності такого органу.

Перший "виключний випадок" передбачає наявність органу, який може здійснювати захист інтересів держави самостійно, а другий - відсутність такого органу. Однак, підстави представництва інтересів держави прокуратурою у цих двох випадках істотно різняться.

У першому випадку прокурор набуває право на представництво, якщо відповідний суб`єкт владних повноважень не здійснює захисту або здійснює його неналежно.

"Нездійснення захисту" виявляється в усвідомленій пасивній поведінці уповноваженого суб`єкта владних повноважень - він усвідомлює порушення інтересів держави, має відповідні повноваження для їх захисту, але всупереч цим інтересам за захистом до суду не звертається.

"Здійснення захисту неналежним чином" має прояв в активній поведінці (сукупності дій та рішень), спрямованій на захист інтересів держави, яка проте є неналежною.

"Неналежність захисту" може бути оцінена з огляду на встановлений порядок захисту інтересів держави, який серед іншого включає досудове з`ясування обставин порушення інтересів держави, обрання способу їх захисту та ефективне здійснення процесуальних прав позивача.

Так, захищати інтереси держави повинні насамперед відповідні суб`єкти владних повноважень, а не прокурор. Щоб інтереси держави не залишилися незахищеними, прокурор виконує субсидіарну роль, замінює у судовому провадженні відповідного суб`єкта владних повноважень, який всупереч вимогам закону не здійснює захисту або робить це неналежно. У кожному такому випадку прокурор повинен навести (а суд перевірити) причини, які перешкоджають захисту інтересів держави належним суб`єктом, і які є підставами для звернення прокурора до суду.

При цьому прокурор не може вважатися альтернативним суб`єктом звернення до суду і замінювати належного суб`єкта владних повноважень, який може і бажає захищати інтереси держави.

Аналогічну правову позицію викладено, зокрема, у постановах Верховного Суду від 05.12.2018 у справі № 923/129/17, від 25.04.2018 у справі № 806/1000/17 та від 20.09.2018 у справі № 924/1237/17, від 02.10.2018 у справі № 4/166"б", від 23.10.2018 у справі № 906/240/18, від 01.11.2018 у справі № 910/18770/17, від 05.11.2018 у справі № 910/4345/18, від 30.01.2019 року у справі № 47/66-08, у справі № 923/35/19 від 31.10.2019, у справі № 925/383/18 від 23.07.2020.

Також суд враховує рішення Конституційного Суду України у справі за конституційними поданнями Вищого арбітражного суду України та Генеральної прокуратури України щодо офіційного тлумачення положень статті 2 Арбітражного процесуального кодексу України (справа про представництво прокуратурою України інтересів держави в арбітражному суді від 08.04.1999 №3-рп/99).

Конституційний Суд України, з`ясовуючи поняття "інтереси держави", визначив, що державні інтереси закріплюються як нормами Конституції України, так і нормами інших правових актів. Інтереси держави відрізняються від інтересів інших учасників суспільних відносин. В основі перших завжди є потреба у здійсненні загальнодержавних (політичних, економічних, соціальних та інших) дій, програм, спрямованих на захист суверенітету, територіальної цілісності, державного кордону України, гарантування її державної, економічної, інформаційної, екологічної безпеки, охороні землі як національного багатства, захист прав усіх суб`єктів права власності та господарювання тощо.

З врахуванням того, що інтереси держави є оціночним поняттям, прокурор у кожному конкретному випадку самостійно визначає з посиланням на законодавство, на підставі якого подається позов, в чому саме відбулося чи може відбутися порушення матеріальних або інших інтересів держави, обґрунтовує у позовній заяві необхідність їх захисту та зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах (частина четверта мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України).

Наведене Конституційним Судом України розуміння поняття "інтереси держави" має самостійне значення і може застосовуватися для тлумачення цього ж поняття, вжитого у статті 1311 Конституції України та статті 23 Закону України "Про прокуратуру".

Підставою для представництва прокурором інтересів держави в суді є належне обґрунтування, підтверджене достатніми доказами, зокрема, але не виключно, повідомленням прокурора на адресу відповідного суб`єкта владних повноважень про звернення до суду від його імені, відповідними запитами, а також копіями документів, отриманих від суб`єкта владних повноважень, що свідчать про наявність підстав для такого представництва. Доведення цих підстав здійснюється відповідно до вимог статей 74, 76, 77, 79 ГПК України шляхом подання належних, допустимих та достатніх доказів.

Відповідно до частини третьої статті 23 Закону України "Про прокуратуру" прокурор може представляти інтереси держави в суді лише у двох випадках: 1) якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює компетентний орган; 2) у разі відсутності такого органу.

Бездіяльність компетентного органу (нездійснення захисту інтересів держави) означає, що компетентний орган знав або повинен був знати про порушення інтересів держави, мав повноваження для захисту, але не звертався до суду з відповідним позовом у розумний строк. Прокурор, звертаючись до суду з позовом, повинен обґрунтувати та довести бездіяльність компетентного органу.

Зокрема, звертаючись до компетентного органу до подання позову в порядку, передбаченому статті 23 Закону України "Про прокуратуру", прокурор фактично надає йому можливість відреагувати на стверджуване порушення інтересів держави, зокрема, шляхом призначення перевірки фактів порушення законодавства, виявлених прокурором, вчинення дій для виправлення ситуації, а саме подання позову або аргументованого повідомлення прокурора про відсутність такого порушення.

Невжиття компетентним органом жодних заходів протягом розумного строку після того, як цьому органу стало відомо або повинно було стати відомо про можливе порушення інтересів держави, має кваліфікуватися як бездіяльність відповідного органу.

Розумність строку звернення визначається судом з урахуванням того, чи потребували інтереси держави невідкладного захисту (зокрема, через закінчення перебігу позовної давності чи можливість подальшого відчуження майна, яке незаконно вибуло із власності держави), а також таких чинників, як значущість порушення інтересів держави, можливість настання невідворотних негативних наслідків через бездіяльність компетентного органу, наявність об`єктивних причин, що перешкоджали такому зверненню, тощо.

Таким чином, прокурору достатньо дотриматися порядку, передбаченого статті 23 Закону України "Про прокуратуру", і якщо компетентний орган протягом розумного строку після отримання повідомлення самостійно не звернувся до суду з позовом в інтересах держави, то це є достатнім аргументом для підтвердження судом підстав для представництва. Якщо прокурору відомі причини такого незвернення, він обов`язково повинен зазначити їх в обґрунтуванні підстав для представництва, яке міститься в позові. Але якщо з відповіді зазначеного органу на звернення прокурора такі причини з`ясувати неможливо чи такої відповіді взагалі не отримано, то це не є підставою вважати звернення прокурора необґрунтованим (аналогічна правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.05.2020 у справі №912/2385/18).

З огляду на викладене, підставою для представництва прокурором інтересів держави в суді є належне обґрунтування, підтверджене достатніми доказами, зокрема, але не виключно, повідомленням прокурора на адресу відповідного органу про звернення до суду від його імені, відповідними запитами, а також копіями документів, отриманих від органу, що свідчать про наявність підстав для такого представництва.

У такому випадку суд зобов`язаний дослідити: чи знав або повинен був знати відповідний орган про допущені порушення інтересів держави, чи мав відповідні повноваження для їх захисту, проте всупереч цим інтересам за захистом до суду не звернувся (аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 15.09.2020 у справі № 906/982/19).

При цьому обставини дотримання прокурором установленої частинами третьою, четвертою статті 23 Закону України "Про прокуратуру" процедури, яка повинна передувати зверненню до суду з відповідним позовом, підлягають з`ясуванню судом незалежно від того, чи має місце факт порушення інтересів держави у конкретних правовідносинах, оскільки відповідно до приписів статей 53, 174 ГПК України, недотримання такої процедури унеможливлює розгляд заявленого прокурором позову по суті.

Аналогічні висновки щодо застосування цієї норми викладені у постановах Верховного Суду від 26.02.2019 у справі № 920/284/18, від 03.04.2019 у справі № 909/63/18, від 17.04.2019 у справі № 916/641/18, від 31.07.2019 у справі № 916/2914/18, від 06.08.2019 у справі № 912/2529/18, від 15.12.2020 у справі № 904/82/19, від 27.07.2021 у справі № 909/835/18.

Частина четверта статті 23 Закону України "Про прокуратуру" передбачає, що наявність підстав для представництва може бути оскаржена суб`єктом владних повноважень. Таке оскарження означає право на спростування учасниками процесу обставин, на які посилається прокурор у позовній заяві, поданій в інтересах держави в особі компетентного органу, для обґрунтування підстав для представництва.

Крім того, саме лише посилання у позовній заяві на те, що уповноважений орган не здійснює або неналежним чином здійснює відповідні повноваження, для прийняття заяви для розгляду недостатньо. В такому разі, прокурор повинен надати належні та допустимі докази відповідно до вимог процесуального закону (наприклад, внесення відомостей до Єдиного реєстру досудових розслідувань про вчинене кримінальне правопорушення на підставі статті 367 Кримінального кодексу України (службова недбалість); вирок суду щодо службових осіб; докази накладення дисциплінарних стягнень на державних службовців, які займають посаду державної служби в органі державної влади та здійснює встановлені для цієї посади повноваження, за невиконання чи неналежне виконання службових обов`язків тощо) [аналогічну правову позицію викладено у постановах Верховного Суду від 21.12.2018 у справі № 922/901/17, від 31.10.2018 у справі № 910/6814/17 та від 06.02.2019 у справі № 927/246/18].

Пред`явлення цього позову, на переконання прокурора, спрямоване на захист інтересів держави, оскільки укладено незаконний договір щодо державного майна.

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Тобто імператив зазначеного конституційного положення встановлює обов`язок органів державної влади, місцевого самоврядування та їх посадових осіб дотримуватись принципу законності при здійсненні своїх повноважень, що забезпечує здійснення державної влади за принципом її поділу.

Відповідно до статті 326 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) у державній власності є майно, у тому числі грошові кошти, яке належить державі Україна. Від імені та в інтересах держави Україна право власності здійснюють відповідно органи державної влади. Управління майном, що є у державній власності, здійснюється державними органами, а у випадках, передбачених законом, може здійснюватися іншими суб`єктами.

Враховуючи, що спірне приміщення є державною власністю, правомочності щодо володіння, користування та розпорядження ним здійснюється уповноваженим державним органом - Міністерством освіти і науки України, саме до компетенції Міністерства віднесені повноваження щодо захисту порушених інтересів держави у разі укладення незаконних договорів щодо зазначеного майна.

Прокурор визначив Міністерство як орган, який мав здійснювати захист інтересів держави з огляду на таке.

Відповідно до статті 1 Закону України «Про управління об`єктами державної власності» управління об`єктами державної власності здійснюється уповноваженими органами влади з метою задоволення державних та суспільних потреб.

Частиною першою статті 4 Закону України «Про управління об`єктами державної власності» визначено, що суб`єктами управління об`єктами державної власності, поміж інших, є міністерства (далі - уповноважені органи управління) та Фонд державного майна України.

Відповідно до пункту 32 частини першої статті 6 Закону України «Про управління об`єктами державної власності» уповноважені органи управління відповідно до покладених на них завдань надають орендодавцям об`єктів державної власності згоду на оренду державного майна і пропозиції щодо умов договору оренди, які мають забезпечувати ефективне використання орендованого майна та здійснення на орендованих підприємствах технічної політики в контексті завдань галузі та організовують контроль за використанням орендованого державного майна.

Згідно з частинами першою - третьою статті 69 Закону України «Про освіту» державний нагляд (контроль) у сфері освіти здійснюється з метою реалізації єдиної державної політики в цій сфері та спрямований на забезпечення інтересів суспільства щодо належної якості освіти та освітньої діяльності.

Державний нагляд (контроль) у сфері освіти здійснюється центральним органом виконавчої влади із забезпечення якості освіти та його територіальними органами. Центральний орган виконавчої влади із забезпечення якості освіти та його територіальні органи діють на підставі, в межах повноважень та у спосіб, визначені цим Законом та іншими законами України.

Відповідно до Положення про Міністерство освіти і науки України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 16.10.2014 № 630, Міністерство освіти і науки України є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сферах освіти і науки, наукової, науково-технічної та інноваційної діяльності, трансферу (передачі) технологій, а також забезпечує формування та реалізацію державної політики у сфері здійснення державного нагляду (контролю) за діяльністю навчальних закладів, підприємств, установ та організацій, які надають послуги у сфері освіти або провадять іншу діяльність, пов`язану з наданням таких послуг, незалежно від їх підпорядкування і форми власності.

За змістом підпункту 89 пункту 4 вказаного вище Положення Міністерство здійснює управління об`єктами державної власності, що належать до сфери його управління.

Отже, Міністерство є центральним органом виконавчої влади та у нього наявні правомочності на управління об`єктами державної власності, які належать до сфери його управління.

У цьому випадку спірне майно належить до сфери управління Міністерства, а тому воно повноважне представляти інтереси держави у спірних правовідносинах як державний орган та може бути позивачем у суді у випадку, коли це необхідно для реалізації відповідних повноважень задля забезпечення виконання функцій держави.

Прокурор вказує, що Міністерство, знаючи про порушення інтересів держави, та маючи відповідні повноваження для їх захисту, не вчинило належних дій щодо захисту інтересів держави, а тому у прокурора наявні підстави для здійснення представництва інтересів держави в суді.

Солом`янською окружною прокуратурою міста Києва 14.04.2025 за № 44-3983вих-25 на адресу Міністерства з метою встановлення наявності підстав для представництва інтересів держави в суді скеровано запити про надання інформації щодо законності укладення Договору оренди нерухомого майна, що належить до державної власності № 8918 від 06.10.2021, чи вбачає Міністерство порушення вимог чинного законодавства при використанні спірного приміщення не за цільовим призначенням, чи вживало Міністерство або має намір вживати заходів на їх усунення, якщо ні - вказати причини.

Листом від 22.04.2025 № 1/8099-25 Міністерство повідомило окружну прокуратуру про те, що інформація щодо порушення умов спірного Договору оренди нерухомого майна та неналежного його використання у Міністерстві відсутня, у зв`язку з чим Міністерство не ініціювало питання щодо припинення договору.

Враховуючи викладене вище, суд дійшов висновку, що при зверненні до суду з вказаним позовом прокурор дотримався вимог статті 23 Закону України "Про прокуратуру", у зв`язку з невжиттям компетентними органами жодних заходів, спрямованих на захист інтересів держави у спірних відносинах протягом розумного строку після того, як цьому органу стало відомо про порушення інтересів держави.

У цьому випадку підлягають застосуванню положення статті 55 ГПК України та висновки, що містяться у пунктах 55-56 постанови Великої Палати Верховного Суду від 26.05.2020 у справі № 912/2385/18.

У п. 55 постанови Великої Палати Верховного Суду від 26.05.2020 у справі № 912/2385/18 зазначено, що при вирішенні питання про необхідність звернення до суду з позовом компетентний орган може діяти в умовах конфлікту інтересів - коли порушення інтересів держави, про яке стверджує прокурор, може бути пов`язане з раніше вчиненими протиправними діями цього органу чи бездіяльністю. Для врахування цих обставин статті 55 ГПК України передбачає такі правила:

- якщо особа, яка має процесуальну дієздатність і в інтересах якої подана заява, не підтримує заявлених позовних вимог, суд залишає заяву без розгляду, крім позову прокурора в інтересах держави;

- відмова компетентного органу від поданого прокурором в інтересах держави позову (заяви), подання ним заяви про залишення позову без розгляду не позбавляє прокурора права підтримувати позов (заяву) і вимагати розгляду справи по суті.

У пункті 56 постанови від 26.05.2020 у справі № 912/2385/18 Велика Палата Верховного Суду вказала на те, що у перелічених у цій статті випадках йдеться про активні дії компетентного органу, який як учасник процесу та сторона спору (позивач) не підтримує позовних вимог або подає заяву про залишення позову без розгляду чи про відмову від позову. У таких випадках суд не повинен залишати позов прокурора без розгляду, адже такі процесуальні дії свідчать про те, що компетентний орган по суті відмовляється від захисту інтересів держави в судовому процесі.

Однак, у цій справі матеріалами підтверджено бездіяльність Міністерства після звернення до нього прокуратури з відповідним листом.

Прокуратура попередньо 08.05.2025 повідомила Міністерство про звернення в його інтересах до суду з позовом (зареєстровано Міністерством 09.05.2025 за № 21938/0/1-25).

Зазначене вище у сукупності свідчить про належне підтвердження прокурором підстав для представництва інтересів держави у цій справі в особі Міністерства в порядку, передбаченому статтями 53, 54 ГПК України та статті 23 Закону України "Про прокуратуру".

Прокурор вказує, що при виконанні повноважень, визначених статтею 131-1 Конституції України та статтею 23 Закону України «Про прокуратуру», встановлено факт порушення інтересів держави при укладенні договору оренди приміщення державного закладу освіти зі зміною цільового призначення його використання з метою розміщення торгівельного об`єкта з продажу канцтоварів, надання послуг із ксерокопіювання, поліграфічних та фотопослуг, тобто, на переконання прокурора, не за освітнім (навчально-виховним чи науковим) призначенням, що свідчить про порушення сторонами при вчиненні оспорюваного правочину положень частини четвертої статті 80 Закону України «Про освіту» (в редакції, чинній на момент укладення правочину) та є підставою для визнання договору недійсним відповідно до вимог частини першої статті 203 та частини першої статті 215 ЦК України, та, як наслідок, зобов`язання орендаря повернути орендоване нерухоме майно, яке перебуває на балансі Київського національного університету будівництва та архітектури, шляхом підписання акта приймання-передачі.

З метою впорядкування обліку об`єктів державної власності Міністерством 06.04.2016 прийнято наказ № 374, відповідно до якого нерухоме майно, зазначене у додатку до цього наказу, закріплено на праві господарського відання за Університетом.

Так, згідно з додатком 1 до вищевказаного наказу за Університетом закріплюється на праві господарського відання архітектурний корпус площею 14 567 кв. м. (інвент. номер 10100040, поз. 36) по вул. Преображенській, 2 у Солом`янському районі міста Києва.

Відповідно до інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно вбачається, що вказане майно - архітектурний корпус зареєстровано на праві власності за Міністерством, вид іншого речового права - право господарського відання, балансоутримувач - Університет.

Варто зазначити, що відповідно до пункту 3.1 Статуту Університету, затвердженого наказом Міністерства від 27.05.2024 № 763, Міністерство реалізує права та обов`язки уповноваженого Кабінетом Міністрів України органу стосовно Університету як центральний орган виконавчої влади у сфері освіти і науки, у підпорядкуванні та сфері управління якого перебуває Університет.

З огляду на викладене, Університет є державним навчальним закладом, який підпорядкований Міністерству.

Прокурор вказує, що внаслідок опрацювання офіційного порталу про публічні закупівлі України «ProZorro продажі» встановлено, що між відділенням (орендодавець), Підприємцем (орендар) і Університетом (балансоутримувач) за результатами проведеного електронного аукціону LLE001-UA-20210819-61040 укладено Договір оренди нерухомого майна, що належить до державної власності, від 06.10.2021 № 8918 (далі - Договір), за умовами якого орендодавець передає, а орендар приймає у строкове платне користування частину нежитлового приміщення в підвалі архітектурного корпусу площею 33 кв. м., яке знаходиться по вул. Преображенській, 2 у Солом`янському районі міста Києва та перебуває на балансі Університету будівництва та архітектури, який належить до сфери управління Міністерства, балансова залишкова вартість, визначена на підставі фінансової звітності балансоутримувача, становить 28 127,00 грн (пункти 4.1, 6.1 розділу І Змінювані умови).

Відповідно до пункту 7 Договору майно передається в оренду для розміщення торгівельного об`єкта з продажу канцтоварів, надання послуг із ксерокопіювання, поліграфічних та фотопослуг.

Строк дії Договору становить 4 (чотири) роки 11 (одинадцять) місяців з дати набрання чинності Договором (пункт 12.1 розділу І Змінювані умови).

Відповідно до пункту 2.1 розділу II Незмінювані умови Договору орендар вступає у строкове платне користування майном у день підписання акта приймання-передачі майна.

На виконання Договору Університетом (балансоутримувач) і підприємцем (орендар) 06.10.2021 підписано акт прийому-передавання вказаного орендованого майна.

Відповідно до інформації Відділення від 09.05.2025 Договір на даний час чинний та діє до 06.09.2026.

Обґрунтовуючи наявність підстав для визнання Договору недійсним, прокурор посилається, зокрема, на таке.

Правовий режим використання державного майна закладу освіти регулюється Законом України «Про оренду державного та комунального майна», Законом України «Про освіту».

Стаття 53 Конституції України передбачає, що держава забезпечує доступність і безоплатність дошкільної, повної загальної середньої, професійно-технічної, вищої освіти в державних і комунальних навчальних закладах; розвиток дошкільної, повної загальної середньої, позашкільної, професійно-технічної, вищої і післядипломної освіти, різних форм навчання; надання державних стипендій та пільг учням і студентам.

Суспільні відносини, що виникають в процесі реалізації конституційного права людини на освіту, права та обов`язки фізичних та юридичних осіб, які беруть участь в реалізації цього права, а також компетенція державних органів та органів місцевого самоврядування у сфері освіти, визначено положеннями Закону України «Про освіту».

Відповідно до частин першої та другої статті 5 Закону України «Про освіту» (в редакції станом на момент укладення договору від 06.10.2021 № 8918) освіта є державним пріоритетом, що забезпечує інноваційний, соціально-економічний і культурний розвиток суспільства. Фінансування освіти є інвестицією в людський потенціал, сталий розвиток суспільства і держави. Державну політику у сфері освіти визначає Верховна Рада України, а реалізують Кабінет Міністрів України, центральний орган виконавчої влади у сфері освіти і науки, інші центральні органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування.

Приписами частини першої статті 10 Закону України «Про освіту» визначено, що до невід`ємних складників системи освіти входить, зокрема, вища освіта.

Положення частини третьої статті 22 Закону України «Про освіту» передбачають, що заклад освіти залежно від засновника може діяти як державний, комунальний, приватний чи корпоративний.

Статтею 17 Закону України «Про освіту» визначено, що метою вищої освіти є здобуття особою високого рівня наукових та/або творчих мистецьких, професійних і загальних компетентностей, необхідних для діяльності за певною спеціальністю чи в певній галузі знань.

Рівні, ступені вищої освіти, порядок, умови, форми та особливості її здобуття визначаються спеціальним законом.

Відповідно до частини першої статті 80 Закону України «Про освіту» до майна закладів освіти та установ, організацій, підприємств системи освіти (матеріально-технічна база) належать, зокрема нерухоме та рухоме майно, включаючи будівлі, споруди, земельні ділянки, комунікації, обладнання, транспортні засоби, службове житло тощо, майнові права, включаючи майнові права інтелектуальної власності на об`єкти права інтелектуальної власності, зокрема інформаційні системи, об`єкти авторського права та/або суміжних прав; інші активи, передбачені законодавством. Майно закладів освіти та установ, організацій, підприємств системи освіти належить їм на правах, визначених законодавством.

Відповідно до Статуту Університету він є державним навчальним закладом, який підпорядкований Міністерству.

Основним видом діяльності Університету за КВЕД є 85.42 Вища освіта.

Освітня діяльність Університету ґрунтується на концептуальних засадах національної Доктрини розвитку освіти, Закону України «Про освіту», Закону України «Про вищу освіту», Закону України «Про фахову передвищу освіту», Закону України «Про наукову і науково-технічну діяльність», на гуманістичних традиціях світової та вітчизняної освіти, науки і культури. Метою освітньої діяльності Університету є відтворення інтелектуального потенціалі держави (пункти 2.1, 2.2 Статуту).

Головною метою навчально-виховного комплексу є забезпечення реалізації права громадян на здобуття позашкільної освіти (пункт 10 Статуту).

Відповідно пункту 8.1 Статуту матеріально-технічна база Університету включає будівлі, споруди, землю, комунікації, обладнання, транспортні засоби, службове житло та інші матеріальні цінності.

Відповідно до законодавства та з урахуванням організаційно-правової форми Університету з метою забезпечення його статутної діяльності Міністерством закріплюються на основі права господарського відання будівлі, споруди, майнові комплекси, комунікації, службове житло.

Майно закріплюється за Університетом на праві господарського відання, не може бути предметом застави, а також не підлягає вилученню, відчуженню, приватизації або використанню не за призначенням, передачі у власність юридичним, фізичним особам без згоди Міністерства та Конференції трудового колективу Університету, крім випадків, передбачених законодавством.

Джерелами формування матеріально-технічної бази Університету є, зокрема, майно, передане Університетові; кошти, отримані із загального фонду Державного бюджету; капітальні вкладення, субсидії та дотації з Державного бюджету (пункт 8.2 Статуту).

Отже, як вказує прокурор, Університет є закладом вищої освіти державної форми власності, підпорядкований Міністерству, за ним на праві господарського відання закріплюються будівлі, споруди, майнові комплекси, комунікації обладнання, транспортні засоби та інше майно, з метою забезпечення статутної діяльності закладу.

Прокурор зазначає, що виходячи з вимог законодавства про освіту, об`єкт освіти - це не тільки навчальний заклад, а й будівлі, споруди, землі, комунікації, обладнання та інші цінності підприємств системи освіти (подібний правовий висновок викладений у постановах Верховного Суду від 15.06.2018 у справі № 906/164/17, від 25.07.2018 у справі № 906/143/17, від 10.10.2018 у справі № 917/1934/17).

Відповідно до частини шостої статті 2 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» галузеві особливості оренди державного та комунального майна можуть встановлюватися виключно законами.

Згідно з вимогами частини четвертої статті 80 Закону України «Про освіту» (в редакції станом на момент укладення договору від 06.10.2021) об`єкти та майно державних і комунальних закладів освіти не підлягають приватизації чи використанню для провадження видів діяльності, не передбачених спеціальними законами, крім надання в оренду з метою надання послуг, які не можуть бути забезпечені безпосередньо закладами освіти, пов`язаних із забезпеченням освітнього процесу або обслуговуванням учасників освітнього процесу, з урахуванням визначення уповноваженим органом управління можливості користування державним або комунальним нерухомим майном відповідно до законодавства.

Таким чином, за твердженням прокурора, вирішальним в аспекті неухильного дотримання вимог Закону України «Про освіту» законодавець визначає обов`язкове використання об`єктів освіти і науки, що фінансуються з бюджету, за цільовим призначенням, тобто тісну пов`язаність з навчально-виховним процесом мети такого використання (у тому числі на умовах оренди).

Отже, прокурор вважає, що за змістом положень частин першої та четвертої статті 80 Закону України «Про освіту» нежитлові приміщення, які становлять матеріально-технічну базу об`єктів освіти, не можуть використовуватися не за освітнім призначенням, а можуть бути передані в оренду виключно для діяльності, пов`язаної з навчально-виховним чи навчально-виробничим процесом.

При цьому саме по собі невикористання навчальним закладом спірних приміщень не дає права передання цих приміщень в оренду з іншою метою, аніж пов`язаною з освітньою діяльністю самого навчального закладу, а недостатнє фінансування державного чи комунального навчального закладу також не є підставою для використання об`єктів освіти для цілей, не пов`язаних з освітньою діяльністю.

Згідно з частиною шостою статті 80 Закону України «Про освіту» майно закладів освіти, яке не використовується в освітньому процесі, може бути вкладом у спільну діяльність або використане відповідно до статті 81 цього Закону (державно-приватне партнерство у сфері освіти і науки).

У підпункті 2 пункту 8 Переліку платних послуг, які можуть надаватися навчальними закладами, іншими установами та закладами системи освіти, що належать до державної і комунальної форми власності, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 27.08.2010 № 796 (далі - Перелік №796), зазначено, що навчальні заклади мають право надавати інші послуги, зокрема надавати в оренду будівлі, споруди, окремі тимчасово вільні приміщення і площі, інше рухоме та нерухоме майно або обладнання, що тимчасово не використовується в освітній, навчально-виховній, навчально-виробничій, науковій діяльності, у разі, коли це не погіршує соціально-побутових умов осіб, які навчаються або працюють у закладі (установі) освіти.

Водночас, як зазначено вище, відповідно до частини шостої статті 2 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» особливості оренди державного та комунального майна можуть встановлюватися виключно законами.

Як зазначив прокурор, вищевказаний Перелік № 796 не може мати перевагу над Законом України «Про освіту», оскільки є підзаконним нормативно-правовим актом і має застосовуватися лише з урахуванням приписів вказаного Закону, який має вищу юридичну силу, тобто за умови дотримання імперативних вимог частини четвертої статті 80 цього Закону щодо заборони використання об`єктів освіти і науки не за цільовим (освітнім) призначенням.

Отже, виходячи зі змісту наведених правових норм, як додаткове джерело фінансування навчальних закладів законодавством передбачається можливість залучати, у тому числі, доходи від надання в оренду приміщень, споруд, обладнання. Однак надання в оренду нерухомого майна, що тимчасово не задіяне в освітній діяльності, дозволяється лише для його використання, пов`язаного з навчально-виховним процесом відповідного навчального закладу, за умови, коли це не погіршує соціально-побутових умов осіб, які навчаються або працюють у такому закладі.

Таким чином, враховуючи наведені норми Закону України «Про освіту», прокурор вважає, що можливо дійти обґрунтованого висновку, що хоча згідно з абзацом шостим частини першої статті 79 Закону України «Про освіту» джерелами фінансування суб`єктів освітньої діяльності можуть бути доходи від надання в оренду приміщень, однак оренда приміщень у них дозволяється лише у випадках та в порядку, визначеному частино. четвертою 80 Закону України «Про освіту», тобто якщо об`єкт оренди використовується для провадження видів діяльності, передбачених спеціальними законами, або для надання послуг, пов`язаних із забезпеченням освітнього процесу, чи обслуговуванням учасників освітнього процесу, які не можуть бути забезпечені безпосередньо закладом освіти.

Прокурор вказав, що спірний договір оренди не містить положень щодо форми використання спірних приміщень одночасно в навчальних (освітніх) цілях, доступу викладачів та студентів Університету до орендованого майна в процесі освітньої діяльності, про взаємовідносини та співпрацю орендаря із закладом освіти, яка буде спрямована виключно на обслуговування учасників освітнього процесу, а не для здійснення господарської діяльності.

Крім того, прокурор зазначає, що орендар у контексті положень Закону України «Про освіту» не є суб`єктом та учасником освітнього процесу та не надає освітні послуг, а тому використовує орендуючі спірні приміщення в цілях своєї господарської діяльності, а не для цілей, пов`язаних із забезпеченням освітнього процесу або обслуговуванням учасників освітнього процесу.

Відповідачі заперечили проти доводів прокурора та просили суд у задоволенні позову відмовити, зокрема, з огляду на недоведеність позивних вимог.

Суд дійшов висновку про відмову у задоволенні позовних вимог в частині визнання Договору недійсним, виходячи з такого.

Статтею 215 ЦК України передбачено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним.

Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Частиною першою статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Як зазначено вище, прокурор вважає, що спірний договір оренди не відповідає нормам Закону України «Про освіту», оскільки Підприємець не надає освітніх послуг, а майно можна було передати в оренду лише для цілей, пов`язаних із забезпеченням освітнього процесу або обслуговуванням учасників освітнього процесу.

Зі змісту Договору чітко вбачається, що його сторони визначили те, що цільовим призначенням майна є розміщення торговельного об`єкта з продажу канцтоварів, надання послуг із ксерокопіювання, поліграфічних та фотопослуг.

Означену цільове призначення у повній мірі відповідає приписам частини четвертої статті 80 Закону України «Про освіту» (в редакції станом на момент укладення договору від 06.10.2021), оскільки продаж канцтоварів, надання послуг із ксерокопіювання, поліграфічних та фотопослуг не може бути забезпечена безпосередньо Університетом, пов`язана із забезпеченням освітнього процесу та обслуговуванням учасників освітнього процесу, ураховуючи те, що студентам необхідні, зокрема, канцтовари та ксерокопіювання під час навчання.

Прокурор не підтвердив документально та не довів, що Підприємець у порушення умов Договору використовує орендоване майно не за цільовим призначенням.

Також прокурором не підтверджено, що спірний Договір суперечить іншим приписам чинного законодавства, зокрема, Закону України «Про оренду державного та комунального майна».

Враховуючи вищевикладене, заявлені позовні вимоги не підлягають задоволенню, оскільки прокурором не доведено їх обґрунтованість та наявність підстав для визнання недійсним Договору, а тому у задоволенні позову в цій частині слід відмовити.

Що ж до позовної вимоги про зобов`язання Підприємця повернути нежиле приміщення, яке було предметом оренди, то така вимога як похідна також не підлягає задоволенню.

Суд не може застосовувати також приписи пункту 3.19 Державних санітарних правил і норм влаштування, утримання загальноосвітніх навчальних закладів та організації навчально-виховного процесу ДСанПіН 5.5.2.008-01, затверджених постановою Головного державного санітарного лікаря України від 14.08.2001 № 63, відповідно до якого здача в оренду території, будівель, приміщень, обладнання підприємствам, установам, організаціям іншим юридичним та фізичним особам для використання, що не пов`язано з навчально-виховним процесом, не дозволяється. Вказаний документ втратив чинність 01.01.2021 на підставі Наказу Міністерства охорони здоров`я від 25.09.2020 № 2205, тобто ще до укладення спірного Договору (06.10.2021), а тому не може регулювати спірні правовідносини.

Стосовно правових позицій Верховного Суду, які наведені прокурором у контексті наявності підстав для визнання спірного Договору недійсним, то вони не можуть бути враховані при розгляді цієї справи, з огляду на неподібність спірних правовідносин.

Разом з тим, суд відзначає, що у викладі підстав для прийняття рішення суду необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення.

Згідно з практикою ЄСПЛ очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 28.05.2020 у справі № 909/636/16.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів учасників справи та їх відображення у судовому рішенні, суд першої інстанції спирається на висновки, що зробив ЄСПЛ від 18.07.2006 у справі «Проніна проти України», в якому ЄСПЛ зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень.

У рішенні ЄСПЛ «Серявін та інші проти України» вказано, що усталеною практикою ЄСПЛ, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункті 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 09.12.1994, серія A, N303-A, п. 29).

Аналогічна правова позиція викладена у постанові від 13.03.2018 Верховного Суду по справі № 910/13407/17.

З огляду на вищевикладене та встановлені фактичні обставини справи, суд надав вичерпну відповідь на всі питання, що входять до предмета доказування у даній справі та виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах.

При цьому, суд зазначає, що іншим доводам сторін оцінка судом не надається, адже вони не спростовують встановлених судом обставин та не впливають на результат прийнятого рішення.

Відповідно до частини першої статті 74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Статтею 73 ГПК України передбачено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.

Згідно зі статтею 86 ГПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

За таких обставин, враховуючи подані учасниками справи докази, які оцінені судом у порядку статті 86 ГПК України, у позові слід відмовити повністю.

За приписами статті 129 ГПК України витрати зі сплати судового збору слід покласти на прокуратуру.

Керуючись статтями 129, 233, 236, 237, 240 та 241 Господарського процесуального кодексу України, Господарський суд міста Києва

ВИРІШИВ:

У позові відмовити повністю.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Повне судове рішення складено 07.08.2025.

Суддя О.Г. Удалова