Постанова від 27.08.2025 по справі 202/3156/24

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Провадження № 22-ц/803/4780/25 Справа № 202/3156/24 Суддя у 1-й інстанції - Михальченко А. О. Суддя у 2-й інстанції - Петешенкова М. Ю.

Категорія 44

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

27 серпня 2025 року м. Дніпро

Дніпровський апеляційний суд у складі колегії суддів:

головуючого судді Петешенкової М.Ю.,

суддів Городничої В.С., Красвітної Т.П.,

при секретарі - Травкіній В.Р.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Дніпро цивільну справу

за апеляційною скаргою ОСОБА_1

на рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 04 лютого 2025 року у складі судді Михальченко А.О.

у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , треті особи, які не заявляють самостійні вимоги щодо предмета спору: Комунальне виробниче житлове ремонтно - експлуатаційне підприємство Індустріального району, Орган опіки та піклування в особі Лівобережної адміністрації Дніпровської міської ради про виселення, -

В С Т А Н О В И Л А:

У березні 2024 року ОСОБА_2 звернулася до суду з вищевказаним позовом посилаючись на те, що з 1978 року вона проживала та була зареєстрована у квартирі за адресою: АДРЕСА_1 .

Після смерті ІНФОРМАЦІЯ_1 матері ОСОБА_6 , яка була наймачем вказаної квартири, маючи намір приватизувати квартиру, вона звернулася до Індустріальної районної в місті Дніпрі ради з заявою про заміну наймача квартири.

Рішенням виконавчого комітету Індустріальної районної в місті Дніпрі ради від 23 серпня 2017 року їй надано дозвіл на зміну договору найму квартири. Вказаним рішенням при зміні договору найму вказаного житлового приміщення було визначено склад сім`ї з трьох осіб, де окрім наймача неї, були зазначені, донька ОСОБА_7 та син ОСОБА_8 .

Проте, в подальшому дізналась, що 22 лютого 2018 року здійснено державну реєстрацію права власності на зазначену квартиру за ОСОБА_9 на підставі свідоцтва про право власності, виданого 26 березня 2001 року виконкомом міської Ради народних депутатів, яка 23 квітня 2018 року відчужила квартиру на користь ОСОБА_3 на підставі договору купівлі-продажу.

Постановою Верховного Суду від 15 лютого 2023 року у справі № 202/3058/19, рішення Індустріального районного суду міста Дніпропетровська від 24 грудня 2019 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 26 січня 2021 року в частині позовних вимог про визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири та скасування державної реєстрації було залишено без змін. Вказаними рішеннями встановлено, що відповідно до листа Департаменту житлового господарства Дніпровської міської ради від 02 квітня 2018 року № М-285/1, Департамент повідомив про відсутність інформації щодо передачі у власність шляхом приватизації квартири АДРЕСА_2 , свідоцтво про право власності на вищевказану квартиру органом приватизації не видавалося.

У вказаних рішеннях суди першої та апеляційної інстанції встановили, що на підставі рішення виконавчого комітету Індустріальної районної у місті Дніпрі ради від 23 серпня 2017 року вона є наймачем квартири за адресою: АДРЕСА_1 , власником якої є Дніпровська міська рада, що підтвердив і Верховний Суд у своїй постанові від 15 лютого 2023 року.

Заочним рішенням Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 18 січня 2024 року у справі №202/5746/23 за нею було визнано право на реєстрацію місця проживання за адресою: АДРЕСА_1 як наймача житлового приміщення та визнано за ОСОБА_10 право на реєстрацію місця проживання за адресою: АДРЕСА_1 , як члена сім`ї наймача житлового приміщення.

Враховуючи, що у квартирі за адресою: АДРЕСА_1 , наймачем якої вона є, перебувають та зареєстровані особи, що не є членами сім`ї наймача, а саме: ОСОБА_3 ОСОБА_4 ОСОБА_1 . ОСОБА_5 , а документ, на підставі якого була проведена реєстрація у житловому приміщені, визнаний недійсним, отже, відповідачі самоправно, без належних підстав та всупереч волі власника та наймача житла зайняли житлове приміщення, вимушена звернутися до суду за захистом своїх прав та просити виселити з квартири за адресою: АДРЕСА_1 відповідачів без надання іншого житлового приміщення.

Рішенням Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 04 лютого 2025 року позов ОСОБА_2 задоволено.

Виселено з квартири АДРЕСА_2 ОСОБА_3 , ОСОБА_1 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 без надання іншого житлового приміщення.

Вирішено питання судових витрат у справі.

Рішення суду мотивовано наявністю підстав для задоволення позову, оскільки відповідачі без будь-яких правових підстав вселилися до квартири за адресою: АДРЕСА_1 , а відтак останні підлягають виселенню без надання їм іншого жилого приміщення.

Не погодившись з таким рішенням суду, ОСОБА_1 звернулася з апеляційною скаргою, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила рішення суду скасувати та ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову.

Апеляційна скарга мотивована тим, що судом першої інстанції неповно з`ясовані обставини, що мають значне значення для справи та зроблено висновки, що не відповідають фактичним обставинам справи. Судом не враховано, що відповідачі набули право власності на вказану квартиру, та право користування такою квартирою, добросовісно у встановленому законам порядку, тому відсутність у продавця права власності на спірну квартиру не свідчить про самоуправне зайняття приміщення. Окрім того, вказує, що суд першої інстанції не звернув належної уваги на те, що законність виселення, яке фактично є втручанням у право на житло та право на повагу до приватного життя у розумінні ст. 8 Конвенції, має бути оцінено на предмет пропорційності такого втручання,а тому відсутні підстави для виселення із спірної квартири.

У відзиві на апеляційну скаргу ОСОБА_2 просила апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду залишити без змін, посилаючись на його законність та обґрунтованість.

Перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду в межах заявлених вимог і доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, виходячи з наступного.

Судом встановлено, що рішенням Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 24 грудня 2019 року у справі № 202/3058/19 встановлено, що у вересні 1978 року сім`я ОСОБА_6 (наймач) у складі п`яти осіб: чоловіка ОСОБА_11 , доньки ОСОБА_12 , сина ОСОБА_13 . Та доньки ОСОБА_14 була зареєстрована в квартирі АДРЕСА_2 .

З 06 травня 1993 року ОСОБА_9 зареєстрована у квартирі АДРЕСА_3 .

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_6 померла.

ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_11 помер.

Рішенням Індустріального районного суду міста Дніпропетровська від 05 жовтня 2016 року у справі № 202/4992/16-ц відмовлено у задоволенні позовних вимог ОСОБА_9 про визначення порядку користування вищевказаною квартирою та зміну договору найму.

Рішенням Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 25 травня 2017 року у справі № 202/1799/17 визнано безвісно відсутнім ОСОБА_13 з 01 січня 2016 року.

Станом на 30 червня 2017 року в квартирі АДРЕСА_2 були зареєстровані ОСОБА_2 , ОСОБА_15 , неповнолітній ОСОБА_16 .

Рішенням виконавчого комітету Індустріальної районної у місті Дніпрі ради від 23 серпня 2017 року № 309 «Про надання дозволу на зміну договору найму жилих приміщень» надано дозвіл Комунальному виробничому житловому ремонтно-експлуатаційному підприємству Індустріального району на зміну договору найму квартири АДРЕСА_2 на ОСОБА_2 у складі сім`ї: ОСОБА_17 (дочка), ОСОБА_8 (син), у зв`язку зі смертю наймача ОСОБА_6

22 лютого 2018 року державним реєстратором Департаменту адміністративних послуг та дозвільних процедур Дніпровської міської ради проведено реєстрацію права власності на квартиру АДРЕСА_2 за ОСОБА_9 на підставі свідоцтва про право власності на житло, виданого 26 березня 2001 року виконкомом міської Ради народних депутатів міста Дніпропетровська згідно з розпорядженням (наказом) від 26 березня 2001 року №1/1821/01.

23 квітня 2018 року ОСОБА_9 на підставі договору купівлі-продажу відчужила цю квартиру ОСОБА_3 .

Відповідно до листів Департаменту житлового господарства Дніпровської міської ради від 02 квітня 2018 року та від 10 квітня 2018 року, інформація щодо приватизації квартири АДРЕСА_2 відсутня, свідоцтво про право власності на цю квартиру органом приватизації не видавалось.

За заявою ОСОБА_2 щодо перевірки законності приватизації нерухомого майна Дніпропетровською місцевою прокуратурою № 1 Дніпропетровської області внесено відомості до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 42018042630000115 від 03 квітня 2018 року за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого ч.1 ст. 190 КК України.

Згідно з листом Департаменту адміністративних послуг та дозвільних процедур Дніпровської міської ради листом від 10 квітня 2019 року № 5/5-66, 23 квітня 2018 року ОСОБА_2 , ОСОБА_15 знято з реєстрації місця проживання за адресою: АДРЕСА_1 , за заявою нового власника.

Рішення Індустріального районного суду міста Дніпропетровська від 24 грудня 2019 року у справі № 202/3058/19 визнано недійсним свідоцтво про право власності, серія та номер: б/н, видане 26 березня 2001 року виконкомом міської Ради народних депутатів на ім`я ОСОБА_9 про приватизацію житла за адресою: АДРЕСА_1 ; визнано недійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_2 , укладений між ОСОБА_9 та ОСОБА_3 , посвідчений 23 квітня 2018 року приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Шатковською І. Ю. Та припинено право власності ОСОБА_3 , зареєстроване на підставі цього договору; скасовано державні реєстрації права власності на цю квартиру за ОСОБА_9 , проведену на підставі свідоцтва про право власності, виданого 26 березня 2001 року виконкомом міської Ради народних депутатів, та за ОСОБА_5 , проведену на підставі договору купівлі-продажу, рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень № 40771742. У задоволенні іншої частини позову відмовлено.

Частково задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив із того, що ОСОБА_9 не набула у встановленому законом порядку право власності на спірну квартиру, оскільки рішення про приватизацію квартири Дніпровською міською радою чи уповноваженим нею органом не приймалось, тому не мала права відчужувати цю квартиру на користь ОСОБА_3 .

За результатами апеляційного перегляду вказаного рішення суду, постановою Дніпровського апеляційного суду від 26 січня 2021 року рішення Індустріального районного суду міста Дніпропетровська від 24 грудня 2019 року в частині визнання недійсним свідоцтва про право власності, припинення права власності скасовано й ухвалено в цій частині нове рішення про відмову в задоволенні вказаних вимог. В іншій оскаржуваній частині рішення суду першої інстанції залишено без змін. Змінено розподіл судових витрат.

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що свідоцтво про право власності на спірну квартиру органом приватизації не видавалось, не є правочином, тому підстав для визнання його недійсним немає, як і немає підстав для задоволення позовної вимоги про припинення права власності ОСОБА_3 на квартиру, оскільки це є неефективним способом захисту.

Постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 15 лютого 2023 року рішення Індустріального районного суду міста Дніпропетровська від 24 грудня 2019 року та постанова Дніпровського апеляційного суду від 26 січня 2021 року в частині позовних вимог про визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири та скасування державної реєстрації залишено без змін.

Отже, у даній справі, відповідно до положень ст.82 ЦПК України, не підлягає доказуванню той факт, що договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_2 , укладений між ОСОБА_9 та ОСОБА_3 , посвідчений 23 квітня 2018 року приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Шатковською І.Ю. є недійсним, а також те, що право власності ОСОБА_3 на вказану квартиру, зареєстроване на підставі цього договору припинено.

Заочним рішенням Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 18 січня 2024 року справа №202/5746/23 визнано за ОСОБА_2 право на реєстрацію місця проживання за адресою: АДРЕСА_1 як наймача житлового приміщення та визнано за ОСОБА_10 право на реєстрацію місця проживання за адресою: АДРЕСА_1 , як члена сім`ї наймача житлового приміщення.

Відповідно до відомостей, викладених у листах Департаменту адміністративних послуг та дозвільних процедур Дніпровської міської ради від 29 листопада 2021 року за №6/5-3030 та за №6/5-3022, за адресою: АДРЕСА_1 зареєстровані: ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_1 , ОСОБА_5 .

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (ч.1 ст. 15, ч.1 ст. 16 ЦК України).

Статтею 41 Конституції України закріплено можливість громадян користуватися об`єктами права державної та комунальної власності для задоволення своїх потреб, однак, відповідно до закону.

Частиною 4 ст. 9 ЖК України визначено, що ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.

Відповідно до ст. 58 Житлового кодексу України на підставі рішення про надання жилого приміщення в будинку державного або громадського житлового фонду виконавчий комітет районної, міської, районної в місті, селищної, сільської ради видає громадянинові ордер, який є єдиною підставою для вселення в надане жиле приміщення.

Ордер може бути видано лише на вільне жиле приміщення.

Згідно ст. 61 Житлового кодексу України користування жилим приміщенням у будинках державного і громадського житлового фонду здійснюється відповідно до договору найму жилого приміщення.

Договір найму жилого приміщення в будинках державного і громадського житлового фонду укладається в письмовій формі на підставі ордера на жиле приміщення між наймодавцем - житлово-експлуатаційною організацією (а в разі її відсутності - відповідним підприємством, установою, організацією) і наймачем - громадянином, на ім`я якого видано ордер.

За змістом ч.1 ст. 109 ЖК України виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом. Виселення проводиться добровільно або в судовому порядку.

Відповідно до ч. 3 ст. 116 ЖК України осіб, які самоправно зайняли жиле приміщення, виселяють без надання їм іншого жилого приміщення.

З наведеної норми права можливо зробити висновок, що особа, яка самоправно, тобто без належних підстав та всупереч волі власника (наймача) житла зайняла житлове приміщення, підлягає виселенню без надання іншого жилого приміщення. Це відбувається не у зв`язку із припиненням права на житло, оскільки воно не виникло, а у зв`язку із законодавчою відмовою у визнанні права на зайняте приміщення.

Особа, яка самовільно вселилася у житло, підлягає виселенню і норми житлового законодавства не вимагають їх повідомлення заздалегідь про таке виселення.

Такою, що самоуправно зайняла жиле приміщення, вважається особа, яка вселилася в нього самовільно без будь-яких підстав або незважаючи на заборону про вселення. Виселення цієї особи пов`язано з відсутністю у неї законних підстав для зайняття жилої площі.

Згідно з рішенням ЄСПЛ від 23 вересня 1982 року у справі «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» будь-яке втручання у права особи передбачає необхідність сукупності таких умов: втручання повинне здійснюватися «згідно із законом», воно повинне мати «легітимну мету» та бути «необхідним у демократичному суспільстві». Якраз «необхідність у демократичному суспільстві» і містить у собі конкуруючий приватний інтерес; зумовлюється причинами, що виправдовують втручання, які у свою чергу мають бути «відповідними і достатніми»; для такого втручання має бути «нагальна суспільна потреба», а втручання - пропорційним законній меті.

У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, тобто дотримання «справедливого балансу» між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи, враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб`єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.

Втручання у право мирного володіння майном, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення ст. 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає такого втручання. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа - добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв`язку з позбавленням права на майно (рішення ЄСПЛ у справах «Рисовський проти України» від 20 жовтня 2011 року (заява № 29979/04), «Кривенький проти України» від 16 лютого 2017 року (заява № 43768/07)).

Враховуючи наведені вище висновки ЄСПЛ, виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену п. 2 ст. 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 13 жовтня 2020 року у справі №447/455/17 (провадження № 14-64цс20), питання про визнання припиненим права користування житлом та зобов`язання звільнити житло у контексті пропорційності застосування такого заходу має оцінюватися, зокрема, з урахуванням обставин щодо наявності чи відсутності іншого житла, а також із дослідженням питання дотримання балансу між захистом права власності та захистом права користування житлом.

Втручання у право на повагу до житла відповідачів буде відповідати Конвенції не лише тоді, коли таке втручання здійснюється не тільки згідно із законом, але й якщо для такого втручання існують легітимні цілі та воно є пропорційним у демократичному суспільстві.

Зазначене відповідає правовому висновку, викладеному у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 серпня 2019 року у справі №569/4373/16-ц.

Позбавлення права на житло не лише має ґрунтуватися на вимогах закону, але таке втручання повинно бути виправданим, необхідним для захисту прав позивача та не покладати надмірний тягар на відповідача.

Отже, законність виселення, яке по факту є втручанням у право на житло та право на повагу до приватного життя у розумінні ст. 8 Конвенції, має бути оцінено на предмет пропорційності такого втручання.

У справі «Дахус проти України» ЄСПЛ зазначив, що незважаючи на те, що виселення відповідачки є законним, однак суди не надали оцінки пропорційності такого виселення, а саме тривалості зв`язків відповідачів з житлом, відсутності іншого житла, неможливості оренди іншого житла тощо.

Відтак, вирішуючи спори щодо виселення та дійшовши до висновку про наявність законних підстав для виселення, суди повинні мотивувати пропорційність такого заходу, надавши оцінку усім обставинам що можуть перешкоджати виселенню відповідачів зі спірного приміщення.

У постанові від 06 грудня 2023 року №686/15481/22 Верховний Суд звернув увагу на те, що виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до житла, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену у п. 2 ст. 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві. Відповідність останньому критерію визначається з урахуванням того, чи існує нагальна суспільна потреба для застосування такого обмеження права на повагу до житла та чи буде втручання у це право пропорційним переслідуваній легітимній меті. Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі мати можливість, щоб її виселення було оцінене судом на предмет пропорційності у світлі відповідних принципів ст. 8 Конвенції. Недопустимим в правовому суспільстві є свавільне виселення особи із житлового приміщення.

Від так будь-який спір про припинення права користування житлом та виселення має вирішуватися з урахуванням балансу інтересів обох сторін.

Враховуючи встановлені обставини під час розгляду справи, суд першої інстанції дійшов до правильного висновку, з яким погоджується колегія суддів, що відповідачі підлягають виселенню зі спірної квартири без надання іншого жилого приміщення.

Проаналізувавши зміст рішення суду першої інстанції з точки зору застосування норм права, які стали підставою для позову по суті, колегія суддів дійшла висновку, що судом першої інстанції ухвалене рішення відповідно до встановлених ним обставин на підставі наданих доказів, які мають індивідуальний характер.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів позивача та їх відображення в оскаржуваному рішенні, питання обґрунтованості висновків суду першої інстанції, колегія суддів виходить із того, що у справі, яка переглядається, було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах.

Колегія суддів відхиляє доводи апеляційної скарги, зазначені в обґрунтування набуття відповідачами підстав для вселення до спірної квартири, як на підставу необхідності залишення позову без задоволення, з оглядуна наведені та встановлені вище обставини справи.

Посилання в апеляційній скарзі на те, що суд першої інстанції не в повній мірі встановив фактичні обставин справи, не звернув належної уваги на те, що законність виселення, яке фактично є втручанням у право на житло та право на повагу до приватного життя у розумінні ст. 8 Конвенції, має бути оцінено на предмет пропорційності такого втручання, а тому відсутні підстави для виселення із спірної квартири, колегія суддів вважає безпідставними, оскільки судом було надано на ці доводи вичерпну відповідь, вказані доводи суперечать наявним в матеріалах справи доказам, а судом в свою чергу було в повному обсязі з`ясовано всі обставин, необхідні для вирішення спору у даній справі та виселення відповідачів буде відповідати положенням ст. 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, оскільки втручання у право на повагу до житла відповідачів буде відповідати Конвенції не лише тоді, коли таке втручання здійснюється не тільки згідно із законом, але й якщо для такого втручання існують легітимні цілі та воно є пропорційним у демократичному суспільстві.

Зазначене відповідає правовому висновку, викладеному у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 серпня 2019 року у справі №569/4373/16-ц.

Доводи апеляційної скарги не спростовують встановлені у справі фактичні обставини та висновки, які обґрунтовано викладені у мотивувальній частині рішення суду першої інстанції, та зводяться до переоцінки доказів, незгоди скаржника з висновками щодо їх оцінки та містять посилання на факти, що були предметом дослідження суду першої інстанції.

Відповідно до ст. 89 ЦПК України виключне право оцінки доказів належить суду, який має оцінювати докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному повному та об`єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.

Відповідно до рішення «Проніна проти України» № 63566/00, §23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року, п. 1 ст. 6 Конвенції ( 995_004 ) зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п. 1 ст. 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE (Серявін та інші проти України), №4909/04, §58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Таким чином, доводи апеляційної скарги суттєвими не являються і не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального чи процесуального права, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи.

Будь-яких інших доказів, що спростовують правильність рішення суду в апеляційній скарзі не наведено, тому рішення суду слід залишити без змін, а апеляційну скаргу без задоволення.

Згідно із ст. 141 ЦПК України, судові витрати, у зв`язку з переглядом рішення суду, розподілу не підлягають.

Керуючись ст.ст. 367, 368, 374, 375, 382, 384 ЦПК України, колегія суддів, -

У Х В А Л И Л А:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення.

Рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 04 лютого 2025 року - залишити без змін.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення.

Вступна та резолютивна частини постанови проголошена 27 серпня 2025 року

Повний текст судового рішення складено 04 вересня 2025 року.

Головуючий: М.Ю. Петешенкова

Судді: В.С. Городнича

Т.П. Красвітна