Постанова від 02.09.2025 по справі 909/747/21

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

02 вересня 2025 року

м. Київ

cправа № 909/747/21

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Могил С.К. - головуючий, Волковицька Н.О., Случ О.В.

за участю секретаря судового засідання Амірханяна Р.К.

та представників

ОГП: Шапка І.М.,

відповідача-1: Медицька С.В. (в режимі відеоконференції),

відповідача-2: Ружицький А.В. (в режимі відеоконференції),

відповідача-3: Борзих І.М. (в режимі відеоконференції),

розглянувши у відкритому судовому засіданні в режимі відеоконференції касаційну скаргу заступника керівника Львівської обласної прокуратури

на постанову Західного апеляційного господарського суду від 10.07.2025

у справі № 909/747/21

за позовом Керівника Окружної прокуратури міста Івано-Франківська

до:

1) Івано-Франківської міської ради;

2) Чопея Максима Васильовича;

3) Товариства з обмеженою відповідальністю "РН-ІФ",

про визнання незаконними та скасування рішень міської ради, визнання недійсним договору купівлі-продажу земельної ділянки, повернення земельної ділянки та скасування реєстрації права власності,

В С Т А Н О В И В:

Керівник Окружної прокуратури міста Івано-Франківська в інтересах держави звернувся до Господарського суду Івано-Франківської області з позовом до Івано-Франківської міської ради, Чопея М.В. та ТОВ "РН-ІФ", в якому просив:

- визнати незаконним та скасувати рішення Івано-Франківської міської ради від 08.11.2019 № 303-32 "Про продаж земельних ділянок комунальної власності" в частині продажу земельної ділянки площею 0,4034 га по АДРЕСА_1 з кадастровим номером 2610100000:24:002:0113 ФОП Чопею М.В. для будівництва та обслуговування об`єктів туристичної інфраструктури та закладів громадського харчування;

- визнати недійсним договір купівлі-продажу земельної ділянки від 03.01.2020, укладений між Івано-Франківською міською радою та ФОП Чопеєм М.В. на земельну ділянку площею 0,4034 га по АДРЕСА_1 з кадастровим номером 2610100000:24:002:0113;

- зобов`язати Товариство з обмеженою відповідальністю "РН-ІФ" повернути земельну ділянку площею 0,4034 га для будівництва та обслуговування об`єктів туристичної інфраструктури та закладів громадського харчування з кадастровим номером 2610100000:24:002:0113 у АДРЕСА_1 у комунальну власність Івано-Франківської територіальної громади в особі Івано-Франківської міської ради;

- встановити порядок виконання рішення, відповідно до якого прийняте судове рішення є підставою внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно записів щодо скасування реєстрації права власності ТОВ "РН-ІФ" на земельну ділянку площею 0,4034 га (кадастровий номер 261 0100000:24:002:0113) по АДРЕСА_1 .

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що рішення Івано-Франківської міської ради від 18.12.2019 № 402-34 суперечить вимогам ст.ст. 59, 60, 83, 88, 89, 134 Земельного кодексу України, оскільки: за ним продано ФОП Чопею М.В. земельну ділянку комунальної власності, яка фактично відноситься до земель водного фонду та не може передаватись у приватну власність, так як розташована в нормативних межах прибережної захисної смуги, встановленої для ставків площею менш як 3 га, та на частині земельної ділянки знаходяться водозахисні дамби; на земельній ділянці відсутні об`єкти нерухомого майна (наявна лише сукупність будівельних матеріалів), а тому така не могла бути передана у приватну власність Чопею М.В. шляхом її продажу не на конкурентних засадах; оскільки договір купівлі-продажу земельної ділянки від 03.01.2020 укладений між Івано-Франківською міською радою та ФОП Чопеєм М. В. на підставі вказаного вище незаконного рішення, такий договір в силу ст.ст. 203, 215 ЦК України має бути визнаний недійсним; оскільки спірну земельну ділянку Чопей М.В вніс у статутний фонд ТОВ "РН-ІФ", прокурором заявлено також вимогу про повернення ТОВ "РН-ІФ" земельної ділянки у комунальну власність Івано-Франківської територіальної громади.

06.12.2023 прокурором подано заяву про зміну предмета позову (прийнята протокольною ухвалою суду), якою:

- доповнено позов вимогою про визнання незаконним та скасування рішення Івано-Франківської міської ради від 14.12.2018 № 381-22 в частині затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки площею 0,4034 га з кадастровим номером 2610100000:24:002:0113 та передання її в оренду Чопею М.В. для будівництва та обслуговування об`єктів туристичної інфраструктури та закладів громадського харчування;

- уточнено вимогу про визнання незаконним та скасування рішення Івано-Франківської міської ради про продаж земельних ділянок в частині продажу земельної ділянки площею 0,4034 га по АДРЕСА_1 з кадастровим номером 2610100000:24:002:0113 підприємцю Чопею М.В. для будівництва та обслуговування об`єктів туристичної інфраструктури та закладів громадського харчування шляхом зазначення правильних дати та номеру рішення (№402-34 від 18.12.2019, замість помилково зазначених № 303-32 від 08.11.2019);

- решту вимог залишено незмінними.

Додатково заявлена вимога прокурора про визнання незаконним та скасування рішення Івано-Франківської міської ради від 14.12.2018 № 381-22 обґрунтована прийняттям такого з порушенням вимог ст.120 ЗК України, ст. 377 ЦК України, оскільки: у попереднього власника нерухомого майна, розташованого на спірній земельній ділянці та набутого у власність Чопеєм М.В. , не було належним чином оформленого права користування земельною ділянкою, а тому положення зазначених законодавчих норм щодо переходу до нового власника нерухомого майна прав на земельну ділянку в тому ж обсязі, що були у попереднього власника застосуванню не підлягають; спірна земельна ділянка була сформована ( з визначенням її меж та площі) саме для передачі в оренду Чопею М.В., однак розмір земельної ділянки значно перевищує площу нерухомого майна, для обслуговування якого надана земельна ділянка.

Рішенням Господарського суду Івано-Франківської області від 29.11.2024 (суддя Максимів Т.В.) позовні вимоги задоволено повністю. Визнано незаконним та скасовано рішення Івано-Франківської міської ради від 14.12.2018 №381-22 в частині затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки площею 0,4034 га з кадастровим номером 2610100000:24:002:0113 та передачі її в оренду Чопею М.В. для будівництва та обслуговування об`єктів туристичної інфраструктури та закладів громадського харчування. Визнано незаконним та скасовано рішення Івано-Франківської міської ради від 18.12.2019 №402-34 про продаж земельних ділянок комунальної власності в частині продажу земельної ділянки площею 0,4034 га з кадастровим номером 2610100000:24:002:0113 Чопею М.В. для будівництва та обслуговування об`єктів туристичної інфраструктури та закладів громадського харчування. Визнано недійсним договір купівлі-продажу земельної ділянки площею 0,4034 га з кадастровим номером 2610100000:24:002:0113, який укладений Івано-Франківською міською радою та ФОП Чопеєм М.В. 03.01.2020. Зобов`язано ТОВ "РН-ІФ" повернути земельну ділянку площею 0,4034 га для будівництва та обслуговування об`єктів туристичної інфраструктури та закладів громадського харчування з кадастровим номером 2610100000:24:002:0113 у АДРЕСА_1 у комунальну власність Івано- Франківської територіальної громади в особі Івано-Франківської міської ради. Зазначено, що судове рішення є підставою внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно записів щодо скасування реєстрації права власності ТОВ "РН-ІФ" на земельну ділянку площею 0,4034 га (кадастровим номером 2610100000:24:002:0113).

Постановою Західного апеляційного господарського суду від 10.07.2025 (колегія суддів у складі: Галушко Н.А. - головуючий, Желік М.Б., Орищин Г.В.) рішення місцевого господарського суду скасовано та прийнято нове, яким у задоволенні позову відмовлено.

Судами обох інстанцій встановлено, що рішенням Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 13.12.2013 у справі №344/18334/13-ц задоволено позов Чопея М.В. до підприємця Ткачів У.М. та визнано за Чопеєм М.В. право власності на незавершений будівництвом готельно-відпочинковий комплекс, який знаходиться за адресою: по АДРЕСА_1 і складається з фундаментів трьох житлових котеджів, що розташований на земельній ділянці площею 0,2370 га та 0,0679 га.

15.08.2016 Чопей М.В. звернувся до Івано-Франківської міської ради із заявою про надання дозволу на складання проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки площею 0,4034 га, що розташована в по АДРЕСА_1 .

Рішенням Івано-Франківської міської ради №297-8 від 21.10.2016 надано дозвіл Чопею М.В. на складання проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки площею 0,4034 га по АДРЕСА_1 для будівництва та обслуговування готельно-відпочинкового комплексу, у зв`язку із знаходженням на земельній ділянці нерухомого майна заявника (підтверджується рішенням Івано-Франківського міського суду від 13.12.2013 у справі № 344/18334/13-ц).

23.10.2018 Чопей М.В. звернувся до Івано-Франківської міської ради із заявою про затвердження проекту землеустрою щодо відведення вказаної земельної ділянки та передання в оренду на 10 років.

05.11.2018 земельна ділянка кадастровий номер 2610100000:24:002:0113 зареєстрована у Державному земельному кадастрі за територіальною громадою міста Івано-Франківська в особі Івано-Франківської міської ради (комунальна власність).

Рішенням Івано-Франківської міської ради № 381-22 від 14.12.2018 затверджено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки площею 0,4034 га, кадастровий номер 2610100000:24:002:0113, цільове призначення: для будівництва та обслуговування об`єктів туристичної інфраструктури та закладів громадського харчування, по АДРЕСА_1 та передано таку в оренду Чопею М.В. (п. 31 рішення, п. 12 додатку 3 до рішення).

На підставі вказаного рішення 14.12.2018 Івано-Франківська міська рада та Чопей М.В. уклали договір оренди земельної ділянки площею 0,4034 га, у тому числі під забудовою 0,0497 га, інших угідь - 0,3537 га.

Відповідно до п. 37 договору оренди дія договору припиняється у разі придбання орендарем земельної ділянки у власність.

Відповідно до Інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно право оренди на земельну ділянку площею 0,4034 га зареєстроване за Чопеєм М.В. 06.03.2019.

17.10.2019 Чопей М.В. звернувся до Івано-Франківської міської ради із заявою про розгляд питання щодо продажу йому земельної ділянки площею 0,4034 га для будівництва та обслуговування об`єктів туристичної інфраструктури та закладів громадського харчування.

08.11.2019 Івано-Франківська міська рада прийняла рішення № 303-32 про замовлення експертної грошової оцінки вказаної земельної ділянки для її подальшого продажу.

Рішенням Івано-Франківської міської ради №402-34 від 18.12.2019 вирішено продати земельну ділянку кадастровий номер 2610100000:24:002:0113 площею 0,4034 га для будівництва та обслуговування об`єктів туристичної інфраструктури та закладів громадського харчування по ціні, що визначена експертною грошовою оцінкою, без врахування вартості виконання землеоціночних робіт, а саме за 1 829 540,00 грн без ПДВ підприємцю Чопею М.В. з розстроченням платежу на 24 місяці.

На підставі вказаного рішення, 03.01.2020 Івано-Франківська міська рада та ФОП Чопей М.В. уклали договір купівлі-продажу земельної ділянки.

Згідно з Інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна 03.01.2020 зареєстровано право власності Чопея М.В. на земельну ділянку кадастровий номер 2610100000:24:002:0113 площею 0,4034 га.

Відповідно до акта приймання-передачі майна до статутного капіталу від 10.12.2020 №1373,1374 вказана земельна ділянка внесена Чопеєм М.В. у статутний фонд ТОВ "Ресторан Національний ІФ", назва якого в подальшому змінена на ТОВ "РН-ІФ".

Згідно з Інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна 10.12.2020 зареєстровано право власності ТОВ "РН-ІФ" на земельну ділянку кадастровий номер 2610100000:24:002:0113 площею 0,4034 га.

Задовольняючи позовні вимоги, місцевий господарський суд виходив з того, що:

- виходячи з інформації, зазначеної у Витягах з Державного земельного кадастру про земельну ділянку та Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію іншого речового права, враховуючи місце розташування земельної ділянки з кадастровим номером 2610100000:24:002:0113 та земельної ділянки з кадастровим номером 2610100000:24:002:0127, на якій знаходиться міське озеро та об`єкт, який забезпечує функціонування та життєдіяльність міського озера, яке є місцем відпочинку більшості мешканців міста Івано-Франківська, міська рада при формуванні спірної земельної ділянки та надання дозволу для виготовлення технічної документації повинна була врахувати вимоги земельного та водного законодавства щодо меж прибережних захисних смуг довкола обох водних об`єктів;

- відповідно до Генерального плану міста, затвердженого рішенням Івано-Франківської міської ради від 03.07.2001, та довідки з містобудівного кадастру, яка міститься в проекті землеустрою спірної земельної ділянки, на частині земельної ділянки знаходиться водозахисна дамба;

- висновком експерта № 1101/21-22 від 21.10.2021 за результатами проведення земельно-технічної експертизи у кримінальному провадженні №42020091010000002 підтверджується, що частина земельної ділянки з кадастровим номером 2610100000:24:002:0113 площею 0,1587 га на час її продажу Чопею М.В. знаходилася в межах нормативних розмірів прибережної захисної смуги, які визначені ст. 60 Земельного кодексу України та ст. 88 Водного кодексу України для водойм площею менше 3 га;

- висновок експерта за результатами проведення судової земельно-технічної експертизи від 08.11.2023 №899-Е не може бути належним доказом у справі, оскільки містить суперечливі твердження, так як в одній частині висновку експерт зазначив, що на земельній ділянці із кадастровим номером 2610100000:24:002:0127 знаходяться 2 водні об`єкти, а у висновку без зазначення достатніх аргументів вказав, що один з об`єктів є "гідротехнічна споруда - відстійник";

- інші надані відповідачами докази (листи, акти тощо) не є належними доказами, оскільки містять суперечливу інформацію, не є правовстановлюючими документами та не можуть підтверджувати те, що спірний об`єкт є відстійником, навколо якого не потрібно встановлювати природно захисні смуги;

- на момент продажу земельної ділянки підприємцю Чопею М.В. на ній не було розташовано нерухомого майна, що свідчить про порушення Івано-Франківською міською радою вимог ст. 134 ЗК України;

- оскільки договір купівлі-продажу земельної ділянки від 03.01.2020 укладений між Івано-Франківською міською радою та ФОП Чопеєм М.В. на підставі незаконного рішення Івано-Франківської міської ради від 18.12.2019 № 402-34, суд дійшов висновку про наявність підстав для задоволення також позовних вимог прокурора про визнання такого договору недійсним та про внесення запису щодо скасування державної реєстрації права власності на нерухоме майно- спірну земельну ділянку (похідної вимоги);

- суд відмовив у задоволенні заяв співвідповідачів про застосування позовної давності, зазначивши, що оскарження рішення органу місцевого самоврядування спрямоване не на втрату ним юридичної сили, а на захист інтересу у юридичній визначеності на майбутнє. Оскільки це триваюче порушення, таке рішення можна оскаржити впродовж усього часу порушення зазначеного інтересу. Окрім того, у зв`язку зі встановленням карантинних обмежень в Україні позовна давність продовжувалась на підставі п.12 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України.

Скасовуючи рішення місцевого господарського суду та постановляючи нове - про відмову в позові, апеляційний господарський суд виходив з того, що:

- прокурор фактично звернувся з новою позовною заявою (в частині оскарження рішення Івано-Франківської міської ради від 14.12.2018 № 381-22), оскільки вимоги та обґрунтування, наведені прокурором у цій заяві, є відмінними від вимог та обґрунтувань (фактичних підстав), зазначених ним у первісній позовній заяві, що, у свою чергу, унеможливлює висновок про відповідність такої заяви приписам ч. 3 ст. 46 ГПК України;

- зі змісту позовної заяви вбачається, що прокурором оскаржено рішення Івано-Франківської міської ради від 18.12.2019 №402-34 в частині продажу земельної ділянки з кадастровим номером 2610100000:24:002:0113 Чопею М.В., однак у прохальній частині помилково зазначено реквізити іншого рішення ( № 303-32 від 08.11.2019). Отже, заявою про зміну предмета позову в цій частині прокурор лише уточнив вказану позовну вимогу шляхом зазначення правильних дати та номеру рішення;

- оскільки на момент звернення прокурора до суду рішення Івано-Франківської міської ради 18.12.2019 №402-34 було реалізоване та вичерпало свою дію шляхом укладення договору купівлі-продажу земельної ділянки від 03.01.2020, визнання незаконним і скасування цього рішення не зможе забезпечити ефективного захисту прав та інтересів територіальної громади;

- окреме заявлення позовної вимоги про визнання виконаного/частково виконаного договору недійсним без вимоги про застосування наслідків його недійсності не є ефективним способом захисту, бо не призводить до поновлення майнових прав позивача. У даній справі прокурором заявлено вимогу про визнання недійсним договору купівлі-продажу земельної ділянки від 03.01.2020, який укладений між Івано-Франківською міською радою та ФОП Чопеєм М.В. Однак, вимоги про застосування наслідків його недійсності (двосторонньої реституції) не заявлено, оскільки вказана земельна ділянка внесена у статутний фонд ТОВ "РН-ІФ", за яким і зареєстровано право власності на спірну земельну ділянку. Заявлена прокурором вимога про повернення ТОВ "РН-ІФ" спірної земельної ділянки у комунальну власність не може розглядатись як вимога про застосування наслідків недійсності договору купівлі-продажу земельної ділянки від 03.01.2020 (реституції), оскільки ТОВ "РН-ІФ" не є стороною вказаного договору. Відтак, вимога про визнання недійсним договору купівлі-продажу земельної ділянки від 03.01.2020 не є ефективним способом захисту у даній справі, а тому не підлягає задоволенню.

- існування прибережних захисних смуг визначеної ширини прямо передбачене нормами закону (ст. 60 Земельного кодексу України, ст. 88 Водного кодексу України). Тому відсутність проекту землеустрою щодо встановлення прибережної захисної смуги не означає її відсутність за наявності встановлених законом розмірів і не вказує на правомірність передання в оренду чи у власність земельної ділянки. Водночас прокурором не доведено, що спірна земельна ділянка з кадастровим номером 2610100000:24:002:0113 належить до земель водного фонду, чого не було враховано судом першої інстанції при ухваленні оскаржуваного рішення;

- оскільки, прокурор звернувся у цій справі із неналежними способом захисту, що є самостійною підставою для відмови у позові, суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про задоволення позову, а доводи, наведені скаржниками в апеляційних скаргах, знайшли своє підтвердження, відтак, рішення суду першої інстанції підлягає скасуванню. Водночас, у зв`язку з відмовою у задоволенні позову з підстав обрання неналежного способу захисту, відпала необхідність дослідження судом інших фактичних обставин справи та доводів сторін (зокрема, щодо порушення ст. 134 ЗК України та пропуску строку позовної давності).

Не погоджуючись з постановою апеляційного господарського суду, заступник керівника Львівської обласної прокуратури звернувся до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просить її скасувати, а справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

В обґрунтування своїх вимог посилається на те, що судом апеляційної інстанції порушено вимоги ст.ст. 73, 76-78, 86, 236, 237 ГПК України та неправильно застосовано положення ст. ст. 1, 3, 4, 80, 85, 88, 89, 90 ВК України, ст. ст. 58 - 62, 83 - 84, 89, 122, 127, 128, 134, 152, 186 ЗК України, ст. ст. 21, 203, 215, 391, 393 ЦК України, а також не з`ясовано обставини, що мають значення для справи, що призвело до ухвалення незаконного та необґрунтованого судового рішення. Так судом апеляційної інстанції:

- порушені положення ст. 46 ГПК України при вирішенні питання про прийняття до розгляду заяви прокурора про зміну предмету позову, внаслідок чого не вирішено питання щодо заявленої вимоги в цій частині, що є грубим порушенням процесуального законодавства;

- ухвалою апеляційного господарського суду від 23.06.2025 задоволено клопотання відповідача-3 та долучено до матеріалів справи новий доказ - рішення виконавчого комітету Івано-Франківської міської ради № 294 від 21.04.2016 з додатком, який покладено в основу оскаржуваного судового рішення, і на підставі вказаного рішення суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що малий ставок є відстійником, за відсутності об`єктивних обставин, які унеможливили своєчасне подання цих доказів суду першої інстанції;

- судом апеляційної інстанції в порушення вимог ст. 86 ГПК України не досліджено всі зібрані у справі докази, не надано їм належної правової оцінки, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, внаслідок чого зроблено хибний висновок про те, що матеріалами справи не підтверджується, що водний об`єкт, розташований поруч спірної земельної ділянки, є ставком, навколо якого передбачено обов`язкове встановлення прибережної захисної смуги, а не гідротехнічною спорудою - відстійником, відтак спірна земельна ділянка не належить до земель водного фонду. Зокрема, суд не дослідив та не надав оцінки: листу Департаменту містобудування та архітектури Івано-Франківської міської ради № 09/31.1-18/527 від 12.10.2021 та долученим до нього картографічним матеріалам, які є складовою частиною Генерального плану м. Івано-Франківська, зокрема схеми проектних планувальних обмежень, схеми моделі перспективного розвитку, схеми міського та зовнішнього транспорту, схеми інженерного обладнання території, енергопостачання, схеми вулично-дорожної мережі, схеми містобудівних обмежень забудови; листу Департаменту містобудування та архітектури Івано-Франківської міської ради від 12.10.2021 № 09/31.1-18/5 з долученими до нього картографічним матеріалам, які є складовою частиною Генерального плану міста та затверджені рішенням Івано-Франківської міської ради від 07.09.2019, із накладенням місця розташування спірної земельної ділянки, зокрема фрагменту Генерального плану м. Івано-Франківська, схеми моделі перспективного розвитку, схеми міського та зовнішнього транспорту, схеми інженерного обладнання території, схеми вулично-дорожної мережі, схеми містобудівних обмежень забудови, схеми планувальних обмежень; листу Державного підприємства «Український державний науково-дослідний інститут проектування міст «Діпромісто» № 1-1898 від 20.10.2021 із додатками (викопіюваннями з Генерального плану м. Івано-Франківська (2000 рік) та Департаменту містобудування та архітектури № 12/31.1-18/147 від 28.04.2021 № 12/31.1-18/147 із доданим викопіюванням зі схеми існуючого та прогнозованого стану навколишнього середовища, що є складовою графічних матеріалів Генерального плану міста (2000 рік). Вказані докази містять відомості про те, що водний об`єкт, розташований поблизу спірної земельної ділянки кадастровий номер 2610100000:24:002:0113, є ставком, оскільки на викопіюваннях його позначено російською мовою «пруд» (українською мовою - ставок) та синім кольором (умовне позначення: «водойми»). Окрім цього, того, на зазначених викопіюваннях зафіксовано каскад із 4 ставків поруч із міським озером станом на 2000 рік;

- суд взагалі не досліджував та не оцінював наявні в матеріалах справи докази в частині порушення вимог ст. 134 ЗК України та не встановлював фактичні обставини, що стосуються продажу земельної ділянки не на конкурентних засадах;

- не дослідивши всіх зібраних у справі доказів, суд апеляційної інстанції неправильно встановив фактичні обставини, внаслідок чого помилково не застосував до спірних правовідносин норми ст. 331 ЦК України, за приписами якої право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації. При цьому до завершення будівництва (створення майна) особа вважається власником матеріалів, обладнання тощо, які були використані в процесі цього будівництва (створення майна) (абз.1 ч. 3 ст. 331 ЦК України);

- поняття «відстійник» охоплюється поняттям водойми, а тому навколо спірного ставка встановлюється прибережна захисна смуга. Вказане також підтверджується висновками експертів та фотоматеріалами, які долучені до них та які наявні в матеріалах справи. При формуванні спірної земельної ділянки та наданні її в користування на умовах оренди, а в подальшому відчуження у приватну власність, порушено норми ЗК України;

- при формуванні висновку про неефективність обраного прокурором способу захисту шляхом оскарження рішень органу місцевого самоврядування, визнання недійсним спірного договору та повернення земельної ділянки та ефективність захисту прав та інтересів позивача у даній справі лише шляхом заявлення віндикаційного позову, за встановлених у цій справі фактичних обставин, судом апеляційної інстанції не забезпечено ефективний захист порушеного права держави а особі територіальної громади міста Івано-Франківська, що свідчить про порушення основних засад (принципів) господарського судочинства. З урахуванням вимог чинного законодавства та фактичних обставин справи обраний прокурором у цій справі спосіб захисту порушеного права (визнання недійсним рішень органу місцевого самоврядування, визнання недійсним договору купівлі-продажу та повернення земельної ділянки водного фонду) є належний, достатній та ефективний, установлений законом, об`єктивно виправданий та обґрунтований і виключає в подальшому необхідність пред`явлення інших позовів для захисту (відновлення) порушеного права. Такий спосіб захисту приведе до повного відновлення порушеного права, відповідає змісту та характеру правопорушення та цілям судочинства, не суперечить принципу верховенства права, а судове рішення буде виконуваним і відповідатиме принципу процесуальної економії.

Скаржником вмотивовано подання касаційної скарги на підставі п.п. 1, 3, 4 ч. 2 ст. 287 ГПК України, а саме:

- щодо підстави касаційного оскарження, передбаченої п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України, судом апеляційної інстанції в оскаржуваному рішенні застосовано: ст. 46 ГПК України без урахування висновків про її застосування, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 25.06.2019 (справа № 924/1473/15), постановах Верховного Суду від 15.10.2020 (справа № 922/2575/19) та від 22.07.2021 (справа № 910/18389/20) та від 01.07.2024 (справа № 908/1884/23); ст. ст. 80, 269 ГПК України без урахування висновків про застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 27.06.2018 (справа № 756/1529/15-ц), постанові Верховного Суду від 01.07.2021 (справа № 46/603); ст. 129 Конституції України, ст. ст. 2, 7, 13, 14, 15, 73 74, 76-79, 86 та 236-238 ГПК України без урахування висновків Верховного Суду про застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 18.03.2020 (справа № 129/1033/13-ц), від 16.11.2021 (справа № 904/2104/19 ), від 14.12.2022 (справа № 477/2330/18), постановах Верховного Суду від 02.10.2018 (справа № 910/18036/17), від 23.10.2019 (справа № 917/1307/18), від 18.11.2019 (справа № 902/761/18), від 04.12.2019 (справа № 917/2101/17), від 25.06.2020 (справа № 924/233/18), від 19.01.2022 (справа № 902/418/20), від 27.01.2022 (справа № 917/996/20), від 19.06.2019 (справа № 910/4055/18), від 16.04.2019 (справа № 925/2301/14), від 03.12.2021 (справа № 910/12764/20), від 28.12.2021 (справа № 911/1101/21), від 15.07.2021 (справа № 904/1604/19), від 07.02.2024 (справа № 311/2297/21), від 03.04.2024 (справа № 907/383/20); ст. 13, 14 Конституції України, ст. ст. 1, 19, 58, 59, 60, 61 ЗК України, ст. 1, 3, 4, 74, 88, 89 ВК України без урахування висновків про застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 30.05.2018 (справа № 469/1393/16-ц), від 23.05.2018 (справа № 310/5834/13-ц), від 28.11.2018 (справа № 504/2864/13-ц), від 12.06.2019 (справа № 487/10128/14), від 07.04.2020 (справа №372/1684/14-ц), від 14.07.2020 (справа № 487/10132/14-ц), від 28.09.2022 (справа № 483/448/20), від 21.02.2024 (справа № 495/4980/21), у постановах Верховного Суду від 01.07.2015 (справа № 6-184 цс-15), від 20.03.2019 (справа № 810/726/18), від 24.04.2019 (справа № 826/13358/17), від 19.11.2014 (справа № 6-175 цс-14), від 22.04.2019 (справа № 806/11/16), від 26.06.2019 (справа № 814/2389/15); ч. ч. 1, 2 ст. 16 ЦК України, ст. 391 ЦК України ст. 152 ЗК України без урахування висновків про застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 22.05.2018 (справа № 469/1203/15-ц), від 28.11.2018 (справа № 504/2864/13-ц), 04.07.2018 (справа № 653/1096/16-ц), від 12.06.2019 (справа № 487/10128/14- ц), від 11.09.2019 (справа № 487/10132/14-ц), від 15.09.2020 (справа № 469/1044/17), постанові Верховного Суду від 02.02.2022 (справа № 707/1924/20);

- щодо підстави касаційного оскарження, передбаченої п. 3 ч. 2 ст. 287 ГПК України, відсутні висновки Верховного Суду щодо правильного застосування ст. ст. 16, 21, 393 ЦК України, ст. 5 ГПК України, ст. ст. 5, 20, 21, 58-61, 134 - 135, 152, 155 ЗК України та ст. ст. 1, 3, 4,74, 80, 85, 88, 89, 90 ВК України, зокрема: 1) щодо ефективності способу захисту порушеного права держави шляхом визнання незаконним та скасування/ визнання недійсним рішення органу місцевого самоврядування, яким з порушенням вимог закону затверджено проєкт землеустрою щодо відведення земельної ділянки державної чи комунальної власності, що є однією із стадій формування земельної ділянки як об`єкта цивільних прав, на підставі якого незаконно змінено цільове призначення земель водного фонду (з підстав її розташування в межах прибережної захисної смуги та наявності на такій гідротехнічної споруди), всупереч закону сформовано земельну ділянку для передачі в оренду, а в подальшому у приватну власність під об`єктом незавершеного будівництва, що є сукупністю будівельних матеріалів, та у неспівмірному розмірі, з метою оформлення права на земельну ділянку в обхід встановленої законом процедури отримання права оренди на земельну ділянку державної чи комунальної власності за результатами аукціону; 2) щодо застосування положень ст. 17-2 ЗК України при вирішенні питання про ефективність способу захисту порушених прав держави в особі територіальної громади - визнання недійсним та скасування рішення органу місцевого самоврядування про затвердження проекту землеустрою з метою відведення земельної ділянки в користування; 3) щодо застосування ст. ст. 1, 3, 4, 74, 80, 85, 88, 89, 90 ВК України, ст. ст. 59, 60 ЗК України в частині необхідності встановлення прибережної захисної смуги до водойми - безстічного або із сповільненим стоком поверхневого водного об`єкта, в якому зосереджені води, зокрема, технологічних водойм (в тому числі ставків - відстійників), поняття яких визначено ст.ст. 1, 74 ВК України та відстійника, нормативне визначення якого відсутнє;

- щодо підстави касаційного оскарження, передбаченої п. 4 ч. 2 ст. 287 ГПК України, то суд апеляційної інстанції не дослідив зібрані у справі докази та встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів. Судом апеляційної інстанції в порушення вимог ст. 86 ГПК України не досліджено всі зібрані у справі докази, не надано їм належної правової оцінки, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи (Паспорт водного об`єкта «Ставок площею - 32,8588га, розташований по вул. Г. Мазепи в м. Івано-Франківську» (міське озеро); Технічну документацію із землеустрою щодо інвентаризації земельної ділянки, кадастровий номер 2610100000:24:002:0127; витяг з Державного земельного кадастру про земельну ділянку від 08.01.2024 та кадастровий план до земельної ділянки номер 2610100000:24:002:0127; інвентарну картку № 12 на відстійник з гідроспорудами, інвентарний номер 10316; лист Департаменту містобудування та архітектури Івано-Франківської міської ради № 09/31.1-18/527 від 12.10.2021 та долучені до нього картографічні матеріали, які є складовою частиною Генерального плану м. Івано-Франківська; лист Департаменту містобудування та архітектури Івано-Франківської міської ради від 12.10.2021 № 09/31.1-18/5 з долученими до нього картографічним матеріалам, які є складовою частиною Генерального плану міста із накладенням місця розташування спірної земельної ділянки; листи ДП «Український державний науково-дослідний інститут проектування міст «Діпромісто» № 1-1898 від 20.10.2021 із додатками - викопіюваннями з Генерального плану м. Івано-Франківська; листи Департаменту містобудування та архітектури № 12/31.1-18/147 від 28.04.2021 № 12/31.1-18/147 із доданим викопіюванням зі схеми існуючого та прогнозованого стану навколишнього середовища, що є складовою графічних матеріалів Генерального плану міста; Детальний плану території - вул. Проектна, 6 - Ленкавського); лист ДП «Український державний науково-дослідний інститут проектування міст «Діпромісто» № 1-1888 від 19.09.2023 із додатком - копія фрагменту топографічної основи частини міста Івано-Франківська в районі міського озера; рішення Івано-Франківської міської ради № 297-8 від 21.10.2016 та додаток 1; інформацію, оприлюднену на офіційному веб-сайті Міністерства юстиції України, а саме, наказ Міністерства юстиції України від 20.05.2024 № 1496/5 «Про результати проведення камеральної перевірки державного реєстратора виконавчого комітету Івано-Франківської міської ради Івано-Франківської області Пітеляк Христини Михайлівни» та акт від 20.05.2024; договори оренди землі, що були укладені з попереднім власником незавершеного будівництва; лист Управління з питань державного архітектурно-будівельного контролю виконавчого комітету Івано- Франківської міської ради від 06.03.2020; протокол огляду місця події від 30.01.2020, проведеного в межах кримінального провадження № 42020091010000002).

Ухвалою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 04.08.2025 відкрито провадження за касаційною скаргою з підстав, передбачених п.п. 1, 3, 4 ч. 2 ст. 287 ГПК України, призначено її до розгляду на 02.09.2025 та надано строк на подання відзивів на неї до 25.08.2025.

До Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду 25.08.2025 від відповідачів надійшли відзиви на касаційну скаргу, у яких вони просить постанову апеляційного господарського суду залишити без змін, а касаційну скаргу - без задоволення, посилаючись на помилковість доводів скаржника та правильність висновків суду апеляційної інстанції.

Переглянувши в касаційному порядку постанову апеляційного, а також рішення місцевого господарських судів, колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду дійшла таких висновків.

Щодо підстави касаційного оскарження, передбаченої п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України.

Відповідно до ч. 1 ст. 300 ГПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Пунктом 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України підставою касаційного оскарження судових рішень визначено застосування судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні норми права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду.

Суд враховує, що судовими рішеннями в подібних правовідносинах є такі рішення, де подібними є (1) предмети спору, (2) підстави позову, (3) зміст позовних вимог та встановлені судом фактичні обставини, а також має місце (4) однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин (аналогічна позиція викладена у постановах ВП ВС від 05.06.2018 у справі № 523/6003/14-ц, від 19.06.2018 у справі № 922/2383/16, від 20.06.2018 у справі № 755/7957/16-ц, від 26.06.2018 у справі № 2/1712/783/2011, від 26.06.2018 у справі № 727/1256/16-ц, від 04.07.2018 у справі № 522/2732/16-ц).

Зміст правовідносин з метою з`ясування їх подібності в різних судових рішеннях суду (судів) касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи ((див. постанови Верховного Суду від 27.03.2018 у справі № 910/17999/16 (пункт 32); від 25.04.2018 у справі № 925/3/17 (пункт 38); від 16.05.2018 у справі № 910/24257/16 (пункт 40); від 05.06.2018 у справі № 243/10982/15-ц (пункт 22); від 31.10.2018 у справі № 372/1988/15-ц (пункт 24); від 05.12.2018 у справах № 522/2202/15-ц (пункт 22) і № 522/2110/15-ц (пункт 22); від 30.01.2019 у справі № 706/1272/14-ц (пункт 22)).)

При цьому колегія суддів враховує позицію, викладену у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19 (провадження №14-16цс20), відповідно до якої у кожному випадку порівняння правовідносин і їхнього оцінювання на предмет подібності слід насамперед визначити, які правовідносини є спірними. А тоді порівнювати права й обов`язки сторін саме цих відносин згідно з відповідним правовим регулюванням (змістовий критерій) і у разі необхідності, зумовленої цим регулюванням, - суб`єктний склад спірних правовідносин (види суб`єктів, які є сторонами спору) й об`єкти спорів. Тому з метою застосування відповідних приписів процесуального закону не будь-які обставини справ є важливими для визначення подібності правовідносин.

На предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб`єктним і об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими.

Водночас колегія суддів зазначає, що слід виходити також з того, що підставою для касаційного оскарження є неврахування висновку Верховного Суду саме щодо застосування норми права, а не будь-якого висновку, зробленого судом касаційної інстанції в обґрунтування мотивувальної частини постанови. Саме лише зазначення у постанові Верховного Суду норми права також не є його правовим висновком про те, як саме повинна застосовуватися норма права у подібних правовідносинах.

Так, скаржник, посилається зокрема на те, що судом апеляційної інстанції в оскаржуваному рішенні застосовано ст. 46 ГПК України без урахування висновків про її застосування, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 25.06.2019 (справа № 924/1473/15), постановах Верховного Суду від 15.10.2020 (справа № 922/2575/19) та від 22.07.2021 (справа № 910/18389/20) та від 01.07.2024 (справа № 908/1884/23.

Статтею 14 ГПК України визначено, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у господарських справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.

Згідно з положеннями ст. 162 ГПК України у позовній заяві позивач викладає свої вимоги щодо предмета спору та їх обґрунтування. Позовна заява подається до суду в письмовій формі і підписується позивачем або його представником або іншою особою, якій законом надано право звертатися до суду в інтересах іншої особи. Позовна заява повинна містити, зокрема, зміст позовних вимог: спосіб (способи) захисту прав або інтересів, передбачений законом чи договором, або інший спосіб (способи) захисту прав та інтересів, який не суперечить закону і який позивач просить суд визначити у рішенні; якщо позов подано до кількох відповідачів - зміст позовних вимог щодо кожного з них; виклад обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги; зазначення доказів, що підтверджують вказані обставини; правові підстави позову. У позовній заяві можуть бути вказані й інші відомості, необхідні для правильного вирішення спору.

Частиною 1 ст. 173 ГПК України визначено, що в одній позовній заяві може бути об`єднано декілька вимог, пов`язаних між собою підставою виникнення або поданими доказами, основні та похідні позовні вимоги. Похідною позовною вимогою є вимога, задоволення якої залежить від задоволення іншої позовної вимоги (основної вимоги).

Відповідно до п. 2 ч. 2 ст. 46 ГПК України крім прав та обов`язків, визначених у статті 42 цього Кодексу позивач вправі збільшити або зменшити розмір позовних вимог - до закінчення підготовчого засідання або до початку першого судового засідання, якщо справа розглядається в порядку спрощеного позовного провадження.

До закінчення підготовчого засідання позивач має право змінити предмет або підстави позову шляхом подання письмової заяви. У справі, що розглядається за правилами спрощеного позовного провадження, зміна предмета або підстав позову допускається не пізніше ніж за п`ять днів до початку першого судового засідання у справі (ч. 3 вказаної статті ГПК України).

Предметом позову є матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої він просить ухвалити судове рішення. Предмет позову повинен мати правовий характер і випливати з певних матеріально-правових відносин.

Підставу позову становлять обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу.

Правові підстави позову - це зазначена у позовній заяві нормативно-правова кваліфікація обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги.

Тобто, зміна предмета позову означає зміну матеріальної вимоги, з якою позивач звернувся до відповідача, а зміна підстав позову - це зміна обставин, на яких ґрунтується вимога позивача.

Одночасна зміна і предмета, і підстав позову не допускається, оскільки у разі одночасної зміни предмета і підстав позову фактично виникає нова матеріально-правова вимога позивача, яка обґрунтовується іншими обставинами, що за своєю суттю є новим позовом.

Не вважаються зміною підстав позову доповнення його новими обставинами при збереженні в ньому первісних обставин та зміна посилання на норми матеріального чи процесуального права.

У вказаних висновках колегія суддів звертається до правових позицій, які викладені, зокрема, у постановах від 25.06.2019 у справі № 924/1473/15, від 15.10.2020 у справі № 922/2575/19.

Особа, яка звертається до суду з позовом, самостійно визначає у позовній заяві, яке її право чи охоронюваний законом інтерес порушено особою, до якої пред`явлено позов, та зазначає, які саме дії необхідно вчинити суду для відновлення порушеного права. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.

Предмет позову кореспондується із способами захисту права, які визначені, зокрема, у статті 16 ЦК України, а тому зміна предмета позову означає зміну вимоги, що може полягати в обранні позивачем іншого/інших, на відміну від первісно обраного/них способу/способів захисту порушеного права, в межах спірних правовідносин.

Необхідність у зміні предмета позову може виникати тоді, коли початкові вимоги позивача не будуть забезпечувати чи не повною мірою забезпечать позивачу захист його порушених прав та інтересів.

Зміна предмета позову можлива, зокрема, у такі способи: 1) заміна одних позовних вимог іншими; 2) доповнення позовних вимог новими; 3) вилучення деяких із позовних вимог; 4) пред`явлення цих вимог іншому відповідачу в межах спірних правовідносин.

Доповнення позовних вимог новими відбувається шляхом зміни предмета позову.

Заяву позивача про зміну предмета або підстав позову можна вважати новим позовом у разі, якщо в ній зазначена самостійна матеріально-правова вимога (або вимоги) та одночасно на її обґрунтування наведені інші обставини (фактичні підстави), які не були визначені позивачем первісною підставою позову та які у своїй сукупності дають особі право на звернення до суду з позовними вимогами.

У вказаних висновках колегія суддів звертається до правових позицій, які неодноразово викладені, зокрема, у постановах від 22.07.2021 у справі № 910/18389/20, від 10.11.2021 у справі № 916/1988/20 та ін.

Як вбачається з матеріалів справи № 909/747/21 та встановлено судом апеляційної інстанції, прокурор звернувся до Господарського суду Івано-Франківської області з позовом у даній справі про:

-визнання незаконним та скасування рішення Івано-Франківської міської ради від 08.11.2019 № 303-32 про продаж земельної ділянки комунальної власності в частині продажу земельної ділянки площею 0,4034 га по АДРЕСА_1 з кадастровим номером 2610100000:24:002:0113 підприємцю Чопею М.В. для будівництва та обслуговування об`єктів туристичної інфраструктури та закладів громадського харчування;

-визнання недійсним договору купівлі-продажу земельної ділянки від 03.01.2020, укладеного між Івано-Франківською міською радою та ФОП Чопеєм М. В. на земельну ділянку площею 0,4034 га по АДРЕСА_1 з кадастровим номером 2610100000:24:002:0113;

-повернення ТОВ "РН-ІФ" земельної ділянки площею 0,4034 га для будівництва та обслуговування об`єктів туристичної інфраструктури та закладів громадського харчування по АДРЕСА_1 з кадастровим номером 2610100000:24:002:0113 у комунальну власність Івано-Франківської територіальної громади в особі Івано-Франківської міської ради;

-встановлення порядку виконання рішення, відповідно до якого прийняте судове рішення є підставою внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно записів щодо скасування реєстрації права власності ТОВ "РН-ІФ" на земельну ділянку площею 0,4034 га з кадастровим номером 2610100000:24:002:0113 по АДРЕСА_1.

Позовні вимоги обґрунтовані порушенням Івано-Франківською міською радою вимог ст.ст. 59, 60, 83, 88, 89, 134 Земельного кодексу України у зв`язку з продажем ФОП Чопею М.В. земельної ділянки водного фонду та не на конкурентних засадах.

06.12.2023 прокурором подано заяву про зміну предмета позову (прийнята протокольною ухвалою суду від 08.01.2023), зі змісту якої вбачається, що позивачем:

- доповнено позов вимогою про визнання незаконним та скасування рішення Івано-Франківської міської ради від 14.12.2018 № 381-22 в частині затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки площею 0,4034 га по АДРЕСА_1 з кадастровим номером 2610100000:24:002:0113 та передання її в оренду Чопею М.В. для будівництва та обслуговування об`єктів туристичної інфраструктури та закладів громадського харчування;

-уточнено вимогу про визнання незаконним та скасування рішення Івано-Франківської міської ради про продаж земельних ділянок в частині продажу земельної ділянки площею 0,4034 га по АДРЕСА_1 з кадастровим номером 2610100000:24:002:0113 підприємцю Чопею М.В. для будівництва та обслуговування об`єктів туристичної інфраструктури та закладів громадського харчування шляхом зазначення правильних дати та номеру рішення (№402-34 від 18.12.2019, замість помилково зазначених № 303-32 від 08.11.2019);

-решту вимог залишено незмінними.

Додатково заявлена вимога прокурора обґрунтована порушенням Івано-Франківською міською вимог ст.120 ЗК України, ст. 377 ЦК України у зв`язку з відсутністю у попереднього власника нерухомого майна, розташованого на спірній земельній ділянці та набутого у власність Чопеєм М.В., належним чином оформленого права користування земельною ділянкою, а також значним перевищенням розміру земельної ділянки площі нерухомого майна, для обслуговування якого така надана.

Відтак, додатково заявлена вимога прокурора про визнання незаконним та скасування рішення Івано-Франківської міської ради від 14.12.2018 № 381-22 в частині затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки площею 0,4034 га з кадастровим номером 2610100000:24:002:0113 та передання її в оренду Чопею М.В. для будівництва та обслуговування об`єктів туристичної інфраструктури та закладів громадського харчування фактично є новою позовною заявою, оскільки вимоги та обґрунтування, наведені прокурором у цій заяві, є відмінними від вимог та обґрунтувань (фактичних підстав), зазначених ним у первісній позовній заяві, що, у свою чергу, унеможливлює висновок про відповідність такої заяви приписам ч. 3 ст. 46 ГПК України, оскільки вказує на одночасну зміну підстав і предмета позову. Вказаним спростовуються доводи прокурора, що нових доказів прокуратурою до суду не подано, вказані позовні вимоги пов`язані між собою, а у заяві лише розширено обґрунтування підстав, не доповнюючи їх новими.

Враховуючи наведене, Верховний Суд погоджується з висновками суду апеляційної інстанції про порушення судом першої інстанції норм процесуального права у зв`язку з прийняттям заяви прокурора про зміну предмета позову (в частині оскарження рішення Івано-Франківської міської ради від 14.12.2018 № 381-22).

При цьому колегією суддів не встановлено порушення ст. 46 ГПК України судом апеляційної інстанції в контексті висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 25.06.2019 у справі № 924/1473/15, від 15.10.2020 у справі № 922/2575/19, від 22.07.2021 у справі № 910/18389/20, від 01.07.2024 у справі № 908/1884/23, оскільки вказана норма була застосована Верховним Судом з урахуванням конкретних обставин кожної з цих справ, що автоматично не свідчить про помилковість висновків суду апеляційної інстанції у справі № 909/747/21.

Також скаржник посилається на те, що судом апеляційної інстанції порушено ст.ст. 80, 269 ГПК України та не враховано висновків про застосування цих норм, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 27.06.2018 (справа № 756/1529/15-ц), постанові Верховного Суду від 01.07.2021 (справа № 46/603), оскільки ухвалою Західного апеляційного господарського суду від 23.06.2025 у справі № 909/747/21 задоволено клопотання відповідача-3 та долучено до матеріалів справи новий доказ - рішення виконавчого комітету Івано-Франківської міської ради № 294 від 21.04.2016 з додатком, який покладено в основу оскаржуваного судового рішення, і на підставі вказаного рішення суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що малий ставок є відстійником, за відсутності об`єктивних обставин, які унеможливили своєчасне подання цих доказів суду першої інстанції.

Так у постанові Великої Палати Верховного Суду від 27.06.2018 у справі № 756/1529/15-ц вказано, що суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненнями фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до вимог ЦПК України, у межах заявлених ними вимог і на підставі доводів, поданих сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі (ч. 1 ст. 11 ЦПК України у редакції чинній на час ухвалення судового рішення). Відповідно до вимог ст. 303 ЦПК України (якою керувався суд і яка була чинною на час ухвалення судового рішення) апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених в суді першої інстанції. При цьому суд апеляційної інстанції перевіряє законність рішення суду першої інстанції в межах тих обставин та подій, які мали місце підчас розгляду справи судом першої інстанції.

У постанові Верховного Суду від 01.07.2021 у справі № 46/603 зазначено, що відповідно до висновку щодо застосування приписів статей 80, 269 ГПК України, викладеного Верховним Судом, зокрема, у постановах від 06.02.2019 зі справи № 916/3130/17 та від 18.06.2020 зі справи № 909/965/16, від 26.02.2019 зі справи № 913/632/17 єдиний винятковий випадок, коли можливим є прийняття судом, у тому числі апеляційної інстанції, доказів з порушеннями встановленого процесуальним законом порядку, - це наявність об`єктивних обставин, які унеможливлюють своєчасне вчинення такої процесуальної дії з причин, що не залежали від нього, тягар доведення яких покладений на учасника справи.

При цьому за імперативним приписом ч. 4 ст. 13 названого Кодексу кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних, зокрема, з невчиненням нею процесуальних дій.

Принцип рівності сторін у процесі у розумінні «справедливого балансу» між сторонами вимагає, щоб кожній стороні надавалася розумна можливість представити справу в таких умовах, які не ставлять цю сторону у суттєво невигідне становище відносно другої сторони.

Прийняття судом апеляційної інстанції додатково поданих доказів без урахування наведених вище критеріїв у вирішенні питання про прийняття судом апеляційної інстанції таких доказів матиме наслідком порушення приписів статті 269 ГПК України, а також принципу правової визначеності, ключовим елементом якого є однозначність та передбачуваність.

Так під час розгляду судом апеляційної інстанції справи № 909/747/21 через систему Електронний суд 16.06.2025 від ТОВ "РН-ІФ" поступило клопотання (вх. №01-04/4704/25) про долучення до матеріалів справи додаткових доказів, а саме копій: технічного паспорта на відстійник з гідроспорудами, що був виготовлений ОКП Івано-Франківське обласне бюро технічної інвентаризації 11.06.2025; рішення виконавчого комітету Івано-Франківської міської ради №294 від 21.04.2016 з додатком; листа Івано-Франківської обласної організації Українського товариства мисливців та рибалок від 12 червня 2025 року №01-11.

20.06.2025 через систему Електронний суд від ТОВ "РН-ІФ" поступило клопотання (вх. №01-04/4881/25) про долучення до матеріалів справи додаткового доказу договору надання послуг з технічної інвентаризації №62 від 10.06.2025 .

Обґрунтовуючи вказані клопотання, відповідач зазначав, що подані суду апеляційної інстанції додаткові докази мають виняткове значення для вирішення даного спору, оскільки підтверджують доводи скаржників, що об`єкт, розташований поруч зі спірною земельною ділянкою, є гідротехнічною спорудою (відстійником), а не ставком, як зазначає прокурор. Зазначені докази раніше суду не подавались і не могли бути подані заявником з причин, що об`єктивно не залежали від нього, оскільки такі датовані і отримані ТОВ "РН-ІФ" лише у червні поточного року.

23.06.2025 через систему Електронний суд від Першого заступника керівника Окружної прокуратури міста Івано-Франківська поступило заперечення на клопотання про долучення додаткових доказів (вх. №01-04/4910/25), мотивоване тим, що співвідповідачем-2 не наведено наявності об`єктивних причин, які унеможливлювали своєчасне подання доказів з причин, що не залежали від нього, а судом апеляційної інстанції не можуть прийматись додаткові докази, які не існували на момент прийняття рішення суду першої інстанції.

Розглянувши вказане клопотання суд апеляційної інстанції зазначив, що частинами 1,2 ст. 80 ГПК України визначено, що учасники справи подають докази у справі безпосередньо до суду. При цьому, відповідачем докази повинні бути подані разом з поданням відзиву. Якщо доказ не може бути поданий у встановлений законом строк з об`єктивних причин, учасник справи повинен про це письмово повідомити суд та зазначити: доказ, який не може бути подано; причини, з яких доказ не може бути подано у зазначений строк; докази, які підтверджують, що особа здійснила всі залежні від неї дії, спрямовані на отримання вказаного доказу.

Докази, не подані у встановлений законом або судом строк, до розгляду судом не приймаються, крім випадку, коли особа, яка їх подає, обґрунтувала неможливість їх подання у вказаний строк з причин, що не залежали від неї (ч.8 ст.80 ГПК України).

Відповідно до ч.ч. 1-3 ст. 269 ГПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього.

Верховний Суд сформулював усталений правовий висновок про те, що єдиний винятковий випадок, коли можливе прийняття судом апеляційної інстанції доказів з порушеннями встановленого процесуальним законом порядку, - це наявність об`єктивних обставин, які унеможливлюють своєчасне вчинення такої процесуальної дії з причин, що не залежали від нього, тягар доведення яких покладений на учасника справи (подібні за змістом висновки щодо застосування статті 269 ГПК України викладено Верховним Судом, зокрема, у постановах від 18.06.2020 у справі № 909/965/16, від 26.02.2019 у справі № 913/632/17, від 13.01.2021 у справі № 10/Б-921/1442/2013).

Водночас, Верховний Суд неодноразово вказував, що така обставина, як відсутність існування доказів на момент прийняття рішення суду першої інстанції, взагалі виключає можливість прийняття судом апеляційної інстанції додаткових доказів у порядку статті 269 ГПК України незалежно від причин неподання позивачем таких доказів. Навпаки, саме допущення такої можливості судом апеляційної інстанції матиме наслідком порушення вищенаведених норм процесуального права, а також принципу правової визначеності, ключовим елементом якого є однозначність та передбачуваність правозастосування, а отже системність та послідовність у діяльності відповідних органів, насамперед судів.

Аналогічна правова позиція з цього питання викладена у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 25.04.2018 у справі № 911/3250/16, від 06.02.2019 у справі № 916/3130/17, від 26.02.2019 у справі № 913/632/17 та від 06.03.2019 у справі № 916/4692/15.

Враховуючи вищенаведене, заслухавши пояснення прокурора та представників сторін, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про наявність підстав для часткового задоволення клопотання ТОВ "РН-ІФ" від 16.06.2025 (вх. №01-04/4704/25) та долучення до матеріалів справи доказу - рішення виконавчого комітету Івано-Франківської міської ради №294 від 21.04.2016 з додатком з огляду на те, що таке рішення існувало на момент розгляду справи судом першої інстанції, однак не було подане жодною із сторін та не могло бути подане відповідачем раніше, оскільки отримане ним від Комунального підприємства «Центр розвитку міста та рекреації» лише 12.06.2025.

Інші докази, зазначені ТОВ "РН-ІФ" у клопотанні від 16.06.2025 (вх. №01-04/4704/25), а також у клопотанні від 20.06.2025 (вх. №01-04/4881/25) судом апеляційної інстанції до розгляду не прийняті, оскільки їх не існувало на момент прийняття рішення суду першої інстанції. Відтак, в цій частині клопотання відповідача залишені судом апеляційної інстанції без розгляду.

Таким чином, суд апеляційної інстанції врахував висновки Верховного Суду щодо винятковості випадку, коли можливе прийняття судом апеляційної інстанції доказів з порушеннями встановленого процесуальним законом порядку, та дійшов висновку про їх наявність.

При цьому доводи прокурора зводяться до незгоди з висновком суду апеляційної інстанції про наявність достатнього обґрунтування у клопотанні відповідача об`єктивних обставин, які унеможливлюють своєчасне вчинення такої процесуальної дії з причин, що не залежали від нього, які суд визнав такими, що наявні, та відповідно прийняв такі докази до розгляду. Водночас сама по собі незгода прокурора з таким обґрунтуванням не свідчить про порушення судом апеляційної інстанції ст.ст. 80, 269 ГПК України, оскільки належність відповідного обґрунтування в контексті його достатності встановлюється судом апеляційної інстанції у кожному конкретному випадку.

Крім цього, як вбачається з мотивувальної частини оскарженої постанови апеляційного господарського суду, останній хоча і послався на наявність такого рішення (зазначив, що на підставі рішення Виконавчого комітету Івано-Франківської міської ради №294 від 21.04.2016 з балансу Комунальної організації «Івано-Франківський парк культури та відпочинку ім. Т.Г. Шевченка» передано на баланс КП «Центр розвитку міста та реакрації», а останнім прийнято майно згідно з додатком), проте не поклав його в основу своїх висновків про відмову в позові. При цьому послався суд на п.п. 38,42 додатку до вказаного рішення та акт прийняття-передачі основних засобів від 21.04.2016 на баланс КП «Центр розвитку міста та реакрації» передано озеро з гідроспорудами та відстійник з гідроспорудами, які були подані відповідачем під час розгляду судом першої інстанції (суд апеляційної інстанції зазначив посилання на них - (т.3 а.с.38)). Більше того, після цього суд апеляційної інстанції виснував, що докази розташування поруч центрального міського озера іншого водного об`єкта, який міг би бути ідентифікований як відстійник, в матеріалах справи відсутні (в контексті дослідження поданого прокурором листа КП "Центр розвитку міста та реакрації" Департаменту житлової, комунальної політики та благоустрою Івано-Франківської міської ради від 06.11.2020 №12/73-1.13/20, яким останнє повідомило, що на балансі КП "Центр розвитку міста та реакрації" перебуває центральне міське озеро з гідротехнічними спорудами, а розташоване поруч спірної земельної ділянки озерце є частиною гідроспоруд, оскільки є відстійником, куди потрапляє вода з лотків подачі з річки Млинівка).

Відтак, доводи прокурора, що зі вказаного рішення суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що малий ставок є відстійником - не відповідають мотивувальній частині оскарженої постанови, про що слушно вказано відповідачами у відзивах на касаційну скаргу.

Таким чином, Верховним Судом не вбачається неврахування висновків про застосування ст.ст. 80, 269 ГПК України, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 27.06.2018 (справа № 756/1529/15-ц), постанові Верховного Суду від 01.07.2021 (справа № 46/603), як і помилкового застосування вказаних статей.

Крім цього, скаржник посилається на порушення судом апеляційної інстанції положень ст. 129 Конституції України, ст.ст. 2, 7, 13, 14, 15, 73 ,74, 76-79, 86 та 236-238 ГПК України без урахування висновків Верховного Суду про застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 18.03.2020 (справа № 129/1033/13-ц), від 16.11.2021 (справа № 904/2104/19), від 14.12.2022 (справа № 477/2330/18), постановах Верховного Суду від 02.10.2018 (справа № 910/18036/17), від 23.10.2019 (справа № 917/1307/18), від 18.11.2019 (справа № 902/761/18), від 04.12.2019 (справа № 917/2101/17), від 25.06.2020 (справа № 924/233/18), від 19.01.2022 (справа № 902/418/20), від 27.01.2022 (справа № 917/996/20), від 19.06.2019 (справа № 910/4055/18), від 16.04.2019 (справа № 925/2301/14), від 03.12.2021 (справа № 910/12764/20), від 28.12.2021 (справа № 911/1101/21), від 15.07.2021 (справа № 904/1604/19), від 07.02.2024 (справа № 311/2297/21), від 03.04.2024 (справа № 907/383/20) в частині дослідження всіх доказів у справі; неправильне застосування ст. 13, 14 Конституції України, ст. ст. 1, 19, 58, 59, 60, 61 ЗК України, ст. 1, 3, 4, 74, 88, 89 ВК України без урахування висновків про застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 30.05.2018 (справа № 469/1393/16-ц), від 23.05.2018 (справа № 310/5834/13-ц), від 28.11.2018 (справа № 504/2864/13-ц), від 12.06.2019 (справа № 487/10128/14), від 07.04.2020 (справа № 372/1684/14-ц), від 14.07.2020 (справа № 487/10132/14-ц), від 28.09.2022 (справа № 483/448/20), від 21.02.2024 (справа № 495/4980/21), у постановах Верховного Суду від 01.07.2015 (справа № 6-184 цс-15), від 20.03.2019 (справа № 810/726/18), від 24.04.2019 (справа № 826/13358/17), від 19.11.2014 (справа № 6-175 цс-14), від 22.04.2019 (справа № 806/11/16), від 26.06.2019 (справа № 814/2389/15) в частині необхідності врахування встановленого законодавством розміру прибережних захисних смуг та необхідності в таких спорах звертатися з негаторним позовом та ч. ч. 1, 2 ст. 16 ЦК України, ст. 391 ЦК України ст. 152 ЗК України без урахування висновків про застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 22.05.2018 (справа № 469/1203/15-ц), від 28.11.2018 (справа № 504/2864/13-ц), 04.07.2018 (справа № 653/1096/16-ц), від 12.06.2019 (справа № 487/10128/14- ц), від 11.09.2019 (справа № 487/10132/14-ц), від 15.09.2020 (справа № 469/1044/17), постанові Верховного Суду від 02.02.2022 (справа № 707/1924/20) стосовно того, що розташування земель водного фонду вказує на неможливість виникнення приватного власника, а отже, і нового володільця.

Колегія суддів зазначає, що ч.ч. 2, 4 ст. 41 Конституції України встановлено, що право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

За ч. 1 ст. 316 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

При цьому, власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном (ч. 1 ст. 317 ЦК України). Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд (ч. 1 ст. 319 ЦК України).

Відповідно до ч. 1 ст. 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Серед способів захисту речових прав цивільне законодавство виокремлює, зокрема, витребування майна з чужого незаконного володіння (статті 387, 388, 1212 ЦК України) й усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном (ст. 391 ЦК України, ч. 2 ст. 52 ЗК України).

У постанові від 19.02.2025 у справі № 916/3707/22 Верховний Суд зазначив, що враховуючи специфіку речей в обороті, володіння рухомими та нерухомими речами відрізняється: якщо для володіння першими важливо встановити факт їх фізичного утримання, то володіння другими може бути підтверджене, зокрема, фактом державної реєстрації права власності на це майно у встановленому законом порядку. Визначальним критерієм для розмежування віндикаційного та негаторного позовів є відсутність або наявність у позивача володіння майном; відсутність або наявність в особи володіння нерухомим майном визначається виходячи з принципу реєстраційного підтвердження володіння; особа, до якої перейшло право власності на об`єкт нерухомості, на6уває щодо нього всі правомочності власника, включаючи право володіння. Особа, за якою зареєстроване право власності, є володільцем нерухомого майна, але право власності (включаючи право володіння як складову права власності) може насправді належати іншій особі. Тому заволодіння земельною ділянкою шляхом державної реєстрації права власності є можливим незалежно від того, набув володілець право власності (і право володіння) на таку ділянку чи ні.

Набуття особою володіння нерухомим майном полягає у внесенні запису про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно за цією особою. Якщо право власності на спірне нерухоме майно зареєстроване за іншою особою, то належному способу захисту права відповідає вимога про витребування від (стягнення з) цієї особи нерухомого майна. Метою віндикаційного позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно, а функцією державної реєстрації права власності є оголошення належності нерухомого майна певній особі (особам). Рішення суду про витребування з володіння відповідача нерухомого майна саме по собі є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно; такий запис вноситься у разі, якщо право власності на нерухоме майно зареєстроване саме за відповідачем, а не за іншою особою.

Такі висновки сформульовані, зокрема, в постановах Великої Палати Верховного Суду від 07.11.2018 у справі № 488/5027/14-ц (пункти 95- 98), від 14.11.2018 у справі № 183/1617/16 (пункти 85, 86,115), від 19.05.2020 у справі № 916/1608/18 (пункт 80), від 30.06.2020 у справі № 19/028-10/13 (пункт 10.29), від 22.06.2021 у справі № 200/606/18 (пункти 63, 74), від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц (пункт 146), від 13.07.2022 у справі № 199/8324/19).

Отже, за загальним правилом особа, за якою зареєстроване право власності на нерухоме майно, є фактичним володільцем такого майна. Відповідно, якщо позивач вважає себе власником нерухомого майна, право власності на яке зареєстроване за відповідачем, то належним способом захисту є, зокрема, віндикаційний позов.

Водночас за висновками Великої Палати Верховного Суду з цього загального правила є виключення. Так, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц (провадження № 14-2цс21) зазначено, що заволодіння громадянами та юридичними особами землями водного фонду (перехід до них володіння цими землями) всупереч вимогам ЗК України є неможливим, розташування земель водного фонду вказує на неможливість виникнення приватного власника, а отже, і нового володільця, крім випадків, передбачених у статті 59 цього Кодексу (див., зокрема, висновки Великої Палати Верховного Суду, сформульовані у постановах від 22.05.2018 у справі № 469/1203/15-ц (провадження № 14-95 с18); від 28.11.2018 у справі № 504/2864/13-ц (провадження № 14-452цс18, пункт 70); від 12.06.2019 у справі № 487/10128/14-ц (провадження № 14-473цс18, пункт 80); від 11.09.2019 у справі № 487/10132/14-ц (провадження № 14-364цс19, пункт 96); від 15.09.2020 у справі № 372/1684/14-ц (провадження № 14-740цс19, пункт 45) та інших. Тому протиправне зайняття такої земельної ділянки або державну реєстрацію права власності на неї за приватною особою слід розглядати як не пов`язане з позбавленням володіння порушення права власності держави чи відповідної територіальної громади, а таке право захищається не віндикаційним, а негаторним позовом. За змістом наведених постанов та виходячи з обставин, встановлених у цих справах, зазначені висновки не застосовуються щодо заволодіння замкненими природними водоймами загальною площею до 3 гектарів, оскільки такі водойми можуть надаватися у власність приватним особам (ст. 59 ЗК України).

Такі висновки зроблені Великою Палатою Верховного Суду виходячи з того, що в силу зовнішніх, об`єктивних, явних і видимих природних ознак таких земельних ділянок особа, проявивши розумну обачність, може і повинна знати про те, що ділянки належать до водного фонду, набуття приватної власності на них є неможливим. Як відомо, якщо в принципі, за жодних умов не може виникнути право власності, то і володіння є неможливим. Тому ані наявність державної реєстрації права власності за порушником, ані фізичне зайняття ним земельної ділянки водного фонду не приводять до заволодіння порушником такою ділянкою. Отже, як зайняття земельної ділянки водного фонду, так і наявність державної реєстрації права власності на таку ділянку за порушником з порушенням ЗК України та Водного кодексу України треба розглядати як не пов`язане з позбавленням володіння порушення права власності держави чи відповідної територіальної громади, а належним способом захисту прав власника є негаторний позов (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 28.11.2018 у справі № 504/2864/13-ц (провадження № 14-452 цс 18, пункт 71), від 12.06.2019 у справі № 487/10128/14-ц (провадження № 14-473 цс 18, пункт 81), від 11.09.2019 у справі № 487/10132/14-ц (провадження № 14-364цс19, пункт 97), від 15.09.2020 у справі № 372/1684/14-ц (провадження № 14-740цс19, пункт 46) та інші)".

Негаторний позов щодо земельної ділянки водного фонду опосередковується вимогою про повернення земельної ділянки її власникові (постанова Великої Палати Верховного Суду від 15.09.2020 у справі № 469/1044/17 (провадження № 14-317цс19)). Рішення суду про задоволення такої позовної вимоги є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем (суб`єктом, на користь якого ухвалене судове рішення) права власності на нерухоме майно; такий запис вноситься у разі, якщо право власності на нерухоме майно зареєстроване саме за відповідачем, а не за іншою особою.

Відповідно до ст. 19 ЗК України (тут і далі - у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) землі України за основним цільовим призначенням поділяються на категорії, серед яких виділяють, зокрема, землі водного фонду.

Відповідно до п. "ґ" ч. 4 ст. 83 ЗК України до земель комунальної власності, які не можна передавати у приватну власність, належать землі водного фонду, крім випадків, визначених цим Кодексом.

До земель водного фонду належать, зокрема, землі, зайняті: прибережними захисними смугами вздовж морів, річок та навколо водойм, крім земель, зайнятих лісами; гідротехнічними, іншими водогосподарськими спорудами та каналами, а також землі, виділені під смуги відведення для них (пункти «б», «в» ч. 1 ст. 58 ЗК України та ст. 4 ВК України (тут і далі - у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин)).

Згідно з ч.ч. 1, 2, 4 ст. 59 ЗК України землі водного фонду можуть перебувати у державній, комунальній та приватній власності. Громадянам та юридичним особам за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування можуть безоплатно передаватись у власність замкнені природні водойми (загальною площею до 3 гектарів). Власники на своїх земельних ділянках можуть у встановленому порядку створювати рибогосподарські, протиерозійні та інші штучні водойми. Громадянам та юридичним особам органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування із земель водного фонду можуть передаватися на умовах оренди земельні ділянки прибережних захисних смуг, смуг відведення і берегових смуг водних шляхів, озера, водосховища, інші водойми, болота та острови для сінокосіння, рибогосподарських потреб (у тому числі рибництва (аквакультури), культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних і туристичних цілей, проведення науково-дослідних робіт, догляду, розміщення та обслуговування об`єктів портової інфраструктури і гідротехнічних споруд тощо.

Відповідно до наведеного у ст. 1 ВК України визначення, прибережна захисна смуга - частина водоохоронної зони відповідної ширини вздовж річки, моря, навколо водойм, на якій встановлено більш суворий режим господарської діяльності, ніж на решті території водоохоронної зони.

За змістом положень ст. 61 ЗК України, ст. 89 ВК України прибережні захисні смуги є природоохоронною територією з режимом обмеженої господарської діяльності. У прибережних захисних смугах уздовж річок, навколо водойм та на островах забороняється, зокрема, будівництво будь-яких споруд (крім гідротехнічних, навігаційного призначення, гідрометричних та лінійних, а також інженерно-технічних і фортифікаційних споруд, огорож, прикордонних знаків, прикордонних просік, комунікацій, майданчиків для занять спортом на відкритому повітрі, об`єктів фізичної культури і спорту, які не є об`єктами нерухомості), у тому числі баз відпочинку, дач, гаражів та стоянок автомобілів.

У ст. 88 ВК України визначено, що землі прибережних захисних смуг перебувають у державній та комунальній власності та можуть надаватися в користування лише для цілей, визначених цим Кодексом. У межах існуючих населених пунктів прибережна захисна смуга встановлюється з урахуванням містобудівної документації. Прибережні захисні смуги встановлюються за окремими проектами землеустрою.

Судами обох інстанцій у справі № 909/747/21 встановлено, що у матеріалах справи немає доказів розробки окремого проекту землеустрою, який би визначав межі прибережної захисної смуги навколо спірного водного об`єкта.

Однак, Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що існування прибережних захисних смуг визначеної ширини прямо передбачене нормами закону (стаття 60 Земельного кодексу України, стаття 88 Водного кодексу України). Тому відсутність проекту землеустрою щодо встановлення прибережної захисної смуги не означає її відсутність за наявності встановлених законом розмірів і не вказує на правомірність передання в оренду чи у власність земельної ділянки (подібні висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 23.05.2018 у справі № 310/5834/13-ц, від 30.05.2018 у справі № 469/1393/16-ц, від 12.06.2019 у справі № 487/10128/14, від 28.09.2022 у справі № 483/448/20 та в постанові Верховного Суду від 21.02.2024 у справі № 495/4980/21).

Прибережні захисні смуги встановлюються по берегах річок та навколо водойм уздовж урізу води (у меженний період) шириною: а) для малих річок, струмків і потічків, а також ставків площею менш як 3 гектари - 25 метрів; б) для середніх річок, водосховищ на них, водойм, а також ставків площею понад 3 гектари - 50 метрів; в) для великих річок, водосховищ на них та озер - 100 метрів. При крутизні схилів більше трьох градусів мінімальна ширина прибережної захисної смуги подвоюється (ч. 2 ст. 60 ЗК України, ч. 2 ст. 88 ВК України).

Обґрунтовуючи позов у даній справі, прокурор покликався на те, що спірна земельна ділянка розташована в нормативних межах прибережної захисної смуги, встановленої для ставків площею менш як 3 га, та на такій знаходяться водозахисні дамби.

Заперечуючи позовні вимоги, відповідачі зазначали, що вказаний прокурором об`єкт, біля якого розташована спірна земельна ділянка, не вважається водним об`єктом, а є відстійником для життєдіяльності ставка площею 32,8588 га - міського озера. Оскільки навколо відстійника (гідротехнічної споруди) не передбачено обов`язкового встановлення прибережної захисної смуги, спірна земельна ділянка не відноситься до земель водного фонду.

Суд апеляційної інстанції правильно виходив з того, що для встановлення факту приналежності спірної земельної ділянки до земель водного фонду необхідно встановити чи є розташований поблизу такої водний об`єкт ставком, навколо якого встановлюються прибережні захисні смуги в силу законодавства.

Як встановлено судом апеляційної інстанції, за наслідками співставлення відомостей, які були отримані судовими експертами під час проведення візуального огляду водного об`єкта з бетонними лотками і шлюзами, що з`єднують його з річкою (бетонні лотки в різних рівнях служать для притоку брудної води, її відстоювання та витоку), враховуючи інформацію що міститься, зокрема, в листі КП "Центр розвитку міста та реакрації" від 06.11.2020 №12/73-1.13/20, а також ДБН [5], експерти також дійшли висновку, що інший об`єкт (якого стосується спір у даній справі) на земельній ділянці з кадастровим номером 2610100000:24:002:0127 є відстійником, який відноситься до гідротехнічних споруд. Враховуючи наведені висновки та те, що для гідротехнічної споруди відстійника вимогами чинного законодавства не передбачено встановлення природоохоронних зон, судові експерти виснували, що земельна ділянка кадастровий номер 2610100000:24:002:0113 не знаходиться в межах прибережної захисної смуги та не накладається на таку.

Відповідно до ст. 1 Водного кодексу України водний об`єкт - водний об`єкт - природний або створений штучно елемент довкілля, в якому зосереджуються води (море, лиман, річка, струмок, озеро, водосховище, ставок, канал, а також водоносний горизонт).

Ставок - це штучно створена водойма місткістю не більше 1 млн кубічних метрів.

Водойма - це безстічний або із сповільненим стоком поверхневий водний об`єкт.

Замкнений водний об`єкт - природна або штучно створена водойма, не зв`язана з іншими водними об`єктами (крім водоносних горизонтів).

Згідно з ч. 1, п. 1 ч. 2 статті 3 ВК України усі води (водні об`єкти) на території України становлять її водний фонд. До водного фонду України належать: 1) поверхневі води: природні водойми (озера); водотоки (річки, струмки); штучні водойми (водосховища, ставки) і канали; інші водні об`єкти; 2) підземні води та джерела; 3) внутрішні морські води та територіальне море.

Відповідно до ст. 95 ЗК України усі води (водні об`єкти) підлягають охороні від забруднення, засмічення, вичерпання та інших дій, які можуть погіршити умови водопостачання, завдавати шкоди здоров`ю людей, спричинити зменшення рибних запасів та інших об`єктів водного промислу, погіршення умов існування диких тварин, зниження родючості земель та інші несприятливі явища внаслідок зміни фізичних і хімічних властивостей вод, зниження їх здатності до природного очищення, порушення гідрологічного і гідрогеологічного режиму вод.

Відповідно до Державного класифікатора будівель та споруд (ДК 018-2000), затвердженого і введеного в дію наказом Держстандарту України №507 від 17.08.2000, споруди - це будівельні системи, пов`язані з землею, які створені з будівельних матеріалів, напівфабрикатів, устаткування та обладнання в результаті виконання різних будівельно-монтажних робіт.

Будівлі - це споруди, що складаються з несучих та огороджувальних або сполучених (несуче-огороджувальних) конструкцій, які утворюють наземні або підземні приміщення, призначені для проживання або перебування людей, розміщення устаткування, тварин, рослин, а також предметів. До будівель відносяться: житлові будинки, гуртожитки, готелі, ресторани, торговельні будівлі, промислові будівлі, вокзали, будівлі для публічних виступів, для медичних закладів та закладів освіти та т. ін.

Інженерні споруди - це об`ємні, площинні або лінійні наземні, надземні або підземні будівельні системи, що складаються з несучих та в окремих випадках огороджувальних конструкцій і призначені для виконання виробничих процесів різних видів, розміщення устаткування, матеріалів та виробів, для тимчасового перебування і пересування людей, транспортних засобів, вантажів, переміщення рідких та газоподібних продуктів та т. ін.

У пункті 1.5 Тимчасового положення про порядок державної реєстрації права власності та інших речових прав на нерухоме майно, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 07.02.2002 № 7/5 (чинного на момент реєстрації права власності на нерухоме майно), державній реєстрації підлягають право власності та інші речові права на споруди (інженерні, гідротехнічні тощо) - земельні поліпшення, що не належать до будівель та приміщень, призначені для виконання спеціальних технічних функцій.

Відповідно до наказу Державного комітету України у справах містобудування і архітектури від 19.12.1995 № 252 гідротехнічні споруди являють собою споруди для використання водних ресурсів, а також для боротьби з шкідливим впливом вод: греблі й дамби різного призначення та їхні конструктивні елементи; водоскиди, водоспуски, споруди водовідведення: тонелі, канали, труби, лотки; регуляційні споруди, накопичувачі промислових відходів, ставки, відкриті водозабори, гідромеханічне та механічне обладнання, призначене для нормального функціонування споруд.

Згідно з наказами Міністерства транспорту України від 20.11.2003 № 906 та від 29.03.2004 № 251, гідротехнічна споруда - це споруда для використання водних ресурсів, а також для боротьби з шкідливим впливанням вод.

Термін «гідротехнічні споруди» вживається у Додатку А до ДБН В.2.4-3:2010 Гідротехнічні, енергетичні та меліоративні системи і споруди, підземні гірничі виробки. Гідротехнічні споруди. Основні положення. Це споруди, що підпадають під вплив водного середовища, призначені для використання і охорони водних ресурсів, а також для захисту від шкідливого впливу вод.

Схожий термін використано у п. 1.3 Правил безпеки при експлуатації каналів, трубопроводів, інших гідротехнічних споруд у водогосподарських системах, затверджених наказом Міністерства надзвичайних ситуацій України №661 від 03.04.2012: гідротехнічна споруда - інженерна споруда, призначена для керування водним режимом, використовування водних ресурсів або для запобігання шкідливій дії вод.

Отже, такий об`єкт як гідротехнічна споруда ставка, є інженерною спорудою та нерозривно пов`язана із землею і призначена для управління водними ресурсами, тобто її функціонування неможливе без існування водного об`єкту та її переміщення в інше місце неможливо без його знецінення та зміни призначення. Спірні гідротехнічні споруди призначені для існування ставка на земельній ділянці водного фонду.

Вказані висновки викладено у постановах від 19.08.2025 у справі № 911/2634/23, від 05.03.2025 у справі № 904/4633/23.

Колегія суддів зауважує, що відповідно до ст. 74 ЗК України використання технологічних водойм (ставки-охолоджувачі теплових і атомних станцій, рибницькі ставки, ставки-відстійники та інші) повинно проводитись відповідно до норм і правил експлуатації, визначених у технічних проектах, затверджених у встановленому законодавством порядку.

Відповідно до постанови Верховного Суду від 25.05.2023 у справі № 909/983/16: "Загальними вимогами процесуального законодавства, передбаченими у статтях 73, 74, 76, 77, 86, 236- 238 ГПК України, є обов`язковість встановлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, з яких суд виходив при вирішенні позову. Без виконання цих процесуальних дій ухвалити законне й обґрунтоване рішення у справі неможливо".

Відповідно до ст. 86 ГПК України суд оцінює за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

При цьому, за положеннями ч. 2 вказаної статті, жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Верховний Суд у постанові від 16.05.2023 у справі № 910/16093/18 дійшов наступних висновків: "За змістом статті 76 ГПК України належність доказів полягає в тому, що господарський суд приймає до розгляду лише ті докази, які мають значення для справи. Належність доказів - це спроможність фактичних даних містити інформацію щодо обставин, які входять до предмета доказування, слугувати аргументами (посилками) у процесі встановлення обставин справи. Тобто з усіх наявних у справі доказів суд повинен відібрати для подальшого дослідження та обґрунтування мотивів рішення лише ті з них, які мають зв`язок із фактами, що підлягають установленню при вирішенні спору. Отже, належність доказів нерозривно пов`язана з предметом доказування у справі, який, в свою чергу, визначається предметом позову".

Допустимість доказів означає, що у певних випадках, передбачених нормами матеріального права, певні обставини повинні підтверджуватися певними засобами доказування (постанови Верховного Суду від 25.02.2021 у справі № 913/38/20, від 25.02.2021 у справі № 904/7804/16, від 26.02.2021 у справі № 908/2847/19, від 14.04.2021 у справі № 910/7431/19).

Відповідно до висновку, викладеного у п.п. 72-73 постанови Верховного Суду від 25.06.2020 року у справі № 924/233/18: «Тлумачення змісту цієї статті свідчить, що нею покладено на суд обов`язок оцінювати докази, обставини справи з огляду на їх вірогідність, яка дозволяє дійти висновку, що факти, які розглядаються скоріше були (мали місце), аніж не були. Слід зауважити, що Верховний Суд в ході касаційного перегляду судових рішень неодноразово звертався загалом до категорії стандарту доказування та відзначав, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов`язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний (постанови Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 02.10.2018 у справі № 910/18036/17, від 23.10.2019 у справі № 917/1307/18, від 18.11.2019 у справі № 902/761/18, від 04.12.2019у справі № 917/2101/17)».

Рішення господарського суду має ґрунтуватись на оцінці наданих учасниками справи доказів в підтвердження своїх вимог або заперечень, та на повному з`ясуванні такого: чи мали місце обставини, на які посилаються особи, що беруть участь у процесі, та якими доказами вони підтверджуються; чи не виявлено у процесі розгляду справи інших фактичних обставин, що мають суттєве значення для правильного вирішення спору, і доказів на підтвердження цих обставин; яка правова кваліфікація відносин сторін, виходячи з фактів, установлених у процесі розгляду справи, та яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору.

Відповідно до ч. 5 ст. 236 ГПК України обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

Верховний Суд звертає увагу на те, що хоча поняття "обґрунтованого" рішення не можна тлумачити як таке, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент учасників справи, а міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення, проте суд у будь-якому випадку, навіть без відображення окремих аргументів у своєму рішенні (якщо він вважає їх такими, що не впливають на правильне рішення спору або не відносяться до суті справи), повинен, під час розгляду справи, надати оцінку всім аргументам учасників справи в силу імперативних приписів ст. 236 ГПК України, особливо тим, оцінка яких є необхідною для правильного вирішення спору.

Відповідно до ст. 129 Конституції України до основних засад судочинства віднесено, зокрема, забезпечення права на апеляційний перегляд справи.

Так само і ч. 3 ст. 2 ГПК України до основних засад (принципів) господарського судочинства віднесено забезпечення права на апеляційний перегляд справи.

Вказані норми не є суто декларативними - їх необхідно розуміти не лише як положення законодавства, які надають особам безумовне право подавати апеляційну скаргу на рішення судів, які розглянули відповідну справу як суди першої інстанції, але і враховувати, що вони визначають принципи самого судочинства, які покладають на суд певні обов`язки з розгляду таких скарг і перегляду відповідних судових рішень (з урахуванням обмежень інстанційного перегляду).

Зокрема, ч. 1 ст. 269 ГПК України визначає, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

При цьому законодавець у ст. 282 ГПК України закріпив, що постанова суду апеляційної інстанції складається, зокрема, з мотивувальної частини із зазначенням: а) встановлених судом першої інстанції та неоспорених обставин, а також обставин, встановлених судом апеляційної інстанції, і визначених відповідно до них правовідносин; б) доводів, за якими суд апеляційної інстанції погодився або не погодився з висновками суду першої інстанції; в) мотивів прийняття або відхилення кожного аргументу, викладеного учасниками справи в апеляційній скарзі та відзиві на апеляційну скаргу; г) чи були і ким порушені, невизнані або оспорені права чи інтереси, за захистом яких особа звернулася до суду.

Керуючись межами перегляду справи в касаційній інстанції, не вдаючись до вирішення питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, або додаткової перевірки доказів, Верховний Суд зазначає, що суд апеляційної інстанції, висновуючи про належність відповідного водного об`єкта до відстійника як гідротехнічної споруди, фактично послався на висновок експертів Львівського НДІ судових експертиз за результатами проведення судової земельно-технічної експертизи від 08.11.2023 № 899-Е, які, за наслідками співставлення відомостей, отриманих під час проведення візуального огляду водного об`єкта з бетонними лотками і шлюзами, що з`єднують його з річкою ( бетонні лотки в різних рівнях служать для притоку брудної води, її відстоювання та витоку), враховуючи інформацію що міститься, зокрема, в листі КП "Центр розвитку міста та реакрації" від 06.11.2020 №12/73-1.13/20, а також ДБН [5], дійшли висновку, що інший об`єкт (якого стосується спір у даній справі) на земельній ділянці з кадастровим номером 2610100000:24:002:0127 є відстійником, який відноситься до гідротехнічних споруд.

Таким чином, суд апеляційної інстанції поклав в основу лише висновки експертів за результатами співставлення відомостей, отриманими під час проведення візуального огляду водного об`єкта з бетонними лотками і шлюзами, що з`єднують його з річкою (бетонні лотки в різних рівнях служать для притоку брудної води, її відстоювання та витоку), враховуючи інформацію що міститься, зокрема, в листі КП "Центр розвитку міста та реакрації" від 06.11.2020 №12/73-1.13/20, а також ДБН [5].

Водночас місцевий господарський суд стосовно вказаного висновку зазначив, що він не може бути належним доказом у справі, оскільки містить суперечливі твердження, так як в одній частині висновку експерт зазначив, що на земельній ділянці із кадастровим номером 2610100000:24:002:0127 знаходяться 2 водні об`єкти, а у висновку без зазначення достатніх аргументів вказав, що один з об`єктів є "гідротехнічна споруда - відстійник"; зазначив, що при проведенні контрольних обмірів відстань від найбільш виступаючої частини будівлі до урізу води станом на час огляду становить 25 м, не вказавши до урізу води якого водного об`єкта, а також чим керувався коли проводив такі обміри від найбільш виступаючої частини будівлі; не містить відомостей про процес дослідження, застосовані методи (методики) дослідження. Для з`ясування питань, які виникли у суду щодо викладених висновків, експерти на виклик суду не прибули.

Верховний Суд зауважує, що висновок експерта для суду не має заздалегідь встановленої сили і оцінюється судом разом із іншими доказами за правилами, встановленими ст. 86 ГПК Кодексу.

Згідно зі ст. 98 ГПК України предметом висновку експерта може бути дослідження обставин, які входять до предмета доказування та встановлення яких потребує наявних у експерта спеціальних знань. Предметом висновку експерта не можуть бути питання права.

При цьому апеляційний господарський суд, не спростувавши висновки місцевого господарського суду про неналежність відповідного доказу, фактично презюмував віднесення такого водного об`єкта до відстійника, керуючись лише висновком експертизи, без зазначення жодних інших аргументів та правових норм та не встановив, з якого часу водний об`єкт належить до відстійника, і не навів підстав, з яких він відхиляє докази прокурора (зокрема Паспорт водного об`єкта «Ставок площею - 32,8588га, розташований по вул. Г. Мазепи в м. Івано-Франківську» (міське озеро); Технічну документацію із землеустрою щодо інвентаризації земельної ділянки, кадастровий номер 2610100000:24:002:0127; витяг з Державного земельного кадастру про земельну ділянку від 08.01.2024 та кадастровий план до земельної ділянки номер 2610100000:24:002:0127; інвентарну картку № 12 на відстійник з гідроспорудами, інвентарний номер 10316; лист Департаменту містобудування та архітектури Івано-Франківської міської ради № 09/31.1-18/527 від 12.10.2021 та долучені до нього картографічні матеріали, які є складовою частиною Генерального плану м. Івано-Франківська; лист Департаменту містобудування та архітектури Івано-Франківської міської ради від 12.10.2021 № 09/31.1-18/5 з долученими до нього картографічним матеріалам, які є складовою частиною Генерального плану міста із накладенням місця розташування спірної земельної ділянки; листи ДП «Український державний науково-дослідний інститут проектування міст «Дніпромісто» № 1-1898 від 20.10.2021 із додатками - викопіюваннями з Генерального плану м. Івано-Франківська; листи Департаменту містобудування та архітектури № 12/31.1-18/147 від 28.04.2021 № 12/31.1-18/147 із доданим викопіюванням зі схеми існуючого та прогнозованого стану навколишнього середовища, що є складовою графічних матеріалів Генерального плану міста; Детальний плану території - вул. Проектна, 6 - Ленкавського) тощо) якими він обґрунтовував, що вказаний водний об`єкт відносився саме до ставка.

Відхиляючи будь-які доводи сторін чи спростовуючи подані стороною докази, господарський суд повинен у мотивувальній частині рішення навести правове обґрунтування і ті доведені фактичні обставини, з огляду на які ці доводи або докази не взято до уваги судом. Викладення у рішенні лише доводів та доказів сторони, на користь якої приймається рішення, є порушенням вимог процесуального закону щодо рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом.

У справі "Руїс Торіха проти Іспанії", Європейський суд з прав людини зазначає, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення (рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain) від 09.12.1994). Водночас, необхідно враховувати, що хоча національний суд і має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (рішення у справі "Суомінен проти Фінляндії" (Suominen v. Finland) від 01.07.2003). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті (рішення у справі "Гірвісаарі проти Фінляндії" (Hirvisaari v. Finland) від 27.09.2001).

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів скаржника та їх відображення у судових рішеннях, суди мають також враховувати практику Європейського суду з прав людини, викладену, зокрема, у справах "Проніна проти України" (рішення від 18.07.2006), Трофимчук проти України (рішення від 28.10.2010), де Суд зазначає, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Водночас, Верховний Суд зазначає, що такий висновок Європейського суду з прав людини звільняє суди від обов`язку надавати детальну відповідь на кожен аргумент скаржника, проте не свідчить про можливість ігнорувати доводи чи докази, на які посилаються сторони у справі.

Разом з тим, з тексту оскарженої постанови вбачається, що в ній немає висновків щодо відхилення доказів прокурора щодо віднесення водного об`єкта до саме до ставка, при цьому єдиний доказ, на підставі якого суд апеляційної дійшов висновку про віднесення відповідного водного об`єкта до гідротехнічної споруди - лише висновок експертів. Таким чином, очевидно, що судом повинна була бути надана повна та всебічна оцінка такого доказу на предмет його відповідності вимогам ст.ст. 76-79 ГПК України, враховуючи висновок місцевого господарського суду про його неналежність, а також оцінка іншим наявним доказам у справі.

Водночас вказані порушення не можуть бути усунуті Верховним Судом в силу меж перегляду справи судом касаційної інстанції, проте оцінка викладених вище доводів є необхідною для правильного вирішення спору по суті.

Вказане у сукупності свідчить про передчасність висновків суду апеляційної інстанції про віднесення водного об`єкта до відстійника - гідротехнічної споруди та не дослідження важливих обставин справи для правильного вирішення спору. В свою чергу, зазначені порушення не можуть бути усунуті Верховним Судом в силу меж перегляду справи судом касаційної інстанції, оскільки положення ГПК України не дають йому права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

Відтак, підстава касаційного оскарження, передбачена п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України, у сукупності з підставою, передбаченою п. 4 ч. 2 ст. 287 ГПК України, знайшла своє підтвердження.

Враховуючи викладене, колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду дійшла висновку, що постанова апеляційного господарського суду у даній справі підлягає скасуванню, а справа - направленню на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Під час нового розгляду справи суду необхідно врахувати викладене, всебічно і повно перевірити доводи, на яких ґрунтуються вимоги та заперечення сторін, надати належну правову оцінку наявним у матеріалах справи доказам та аргументам учасників справи, і, в залежності від встановлених обставин, вирішити спір відповідно до норм матеріального та процесуального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин.

При цьому Верховний Суд не досліджує підставу касаційного оскарження, передбачену п. 3 ч. 2 ст. 287 ГПК України, як передчасну.

Оскільки судові рішення підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд, розподіл судових витрат, відповідно до ст. 129 ГПК України, не здійснюється.

Керуючись ст.ст. 300, 301, 308, 310, 314, 315, 317 ГПК України, Верховний Суд, -

П О С Т А Н О В И В:

Касаційну скаргу заступника керівника Львівської обласної прокуратури задовольнити.

Постанову Західного апеляційного господарського суду від 10.07.2025 у справі № 909/747/21 скасувати.

Справу № 909/747/21 направити на новий розгляд до Західного апеляційного господарського суду.

Постанова набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий суддя Могил С.К.

Судді: Волковицька Н.О.

Случ О.В.