Постанова від 21.10.2025 по справі 320/11704/23

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУДСправа № 320/11704/23 Суддя (судді) першої інстанції: Шевченко А.В.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

21 жовтня 2025 року м. Київ

Шостий апеляційний адміністративний суд у складі:

головуючого судді: Беспалова О. О. суддів: Ключковича В. Ю., Грибан І. О. . за участю секретаря: Волошка О. Л.

представника позивача Чернілеської К. Г., позивача ОСОБА_1 , представника відповідача Дехтярова В. В., розглянувши у відкритому судовому засіданні у місті Києві апеляційну громадянина Республіки Білорусь ОСОБА_1 на рішення Київського окружного адміністративного суду від 11 грудня 2023 року (місце ухвалення: місто Київ, час ухвалення: не зазначений, дата складання повного тексту 11.12.2023 року) у справі за адміністративним позовом громадянина Республіки Білорусь ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача - Центральне міжрегіональне управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити дії, -

В С Т А Н О В И В :

Громадянин Республіки Білорусь ОСОБА_1 звернувся до Київського окружного адміністративного суду з позовом до Державної міграційної служби України, третя особа - Центральне міжрегіональне управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київської області, в якому просив:

- визнати протиправним та скасувати рішення відповідача № 30-23 від 23.03.2023 про відмову позивачу у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткової захисту;

- зобов`язати відповідача прийняти рішення про визнання позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до вимог чинного законодавства.

Рішенням Київського окружного адміністративного суду від 11 грудня 2023 року у задоволенні адміністративного позову відмовлено.

Не погодившись із рішенням суду, позивач звернувся з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права.

Зокрема, апелянт вказує, що шукач притулку має обґрунтувати своє звернення, тобто, позивач має "обов`язок подачі фактів та доказів", які є у його розпорядженні (як це передбачено у Керівництві УВКБ ООН), водночас, обов`язок доказування лежить на відповідачеві, який має спростувати факти, надані позивачем, які ДМС України вважає неправдивими.

Апелянт зазначає, що відповідач, приймаючи оскаржуване рішення, не застосував норму ч. 8 ст. 9 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового Захисту", яка передбачає, що у разі виникнення сумнівів щодо достовірності інформації, поданої заявником, необхідності у встановленні справжності і дійсності поданих ним документів центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, має право звертатися з відповідними запитами до органів Служби безпеки України, інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об`єднань громадян, які можуть сприяти встановленню справжніх фактів стосовно особи, заява якої розглядається. Таким чином, на переконання апелянта, якщо у відповідача виник сумнів щодо достовірності інформації, вказаної позивачем, він мав би звернутися до органів державної влади, які можуть сприяти встановленню вказаних позивачем фактів, проте, відповідач цього не зробив.

З приводу посилання відповідача на деякі суперечності у відповідях позивача, апелянт зазначає, що ЦМУДМС у м. Києві та Київської області могло подати необхідні запити у разі виникнення у неї сумнівів щодо слів позивача, а також, уточнити у самого позивача відмінності у його відповідях, наданих у різний час.

Ухвалами Шостого апеляційного адміністративного суду відкрито провадження у справі та призначено до розгляду у порядку письмового провадження.

В подальшому, враховуючи необхідність розгляду справи у судовому засіданні, справу призначено до розгляду у відкритому судовому засіданні.

У відповідності до ст. 308 КАС України справа переглядається колегією суддів в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Заслухавши суддю - доповідача, пояснення осіб, що з`явились, дослідивши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів встановила таке.

Як вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_1 є громадянином Республіки Білорусь, ІНФОРМАЦІЯ_1 , народився в м. Мінськ, Республіка Білорусь. За національністю - білорус, за віросповіданням - православний. Не одружений. До України прибув пішки 13.01.2022 без документів, що засвідчують особу (копія паспорту). Позивач звернувся до органів міграційної служби України вперше.

В судовому засіданні встановлено, що у позивача відсутні оригінали паспорту громадянина Республіки Білорусь, а єдиним документом, що посвідчує особу позивача є посвідчення учасника бойових дій видане 23.08.2024 року серії НОМЕР_1 .

Відтак, особу позивача ОСОБА_1 встановлено та підтверджено наданими належними доказами.

Позивач звернувся до Центрального міжрегіонального управління ДМС у м. Києві та Київській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. На момент звернення із заявою про визнання біженцем на території України перебував нелегально.

У своїй заяві-анкеті про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 23.02.2023 позивач зазначив, що був змушений залишити Республіку Білорусь з політичних причин, оскільки відбуваються його переслідування, як активного учасника протестів проти влади та активного опозиціонера.

Центральним міжрегіональним управлінням державної міграційної служби у м.Києві та Київській області за результатами розгляду особової справи позивача № 2022KYIV0017, складено висновок про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 27.02.2023.

23.03.2023 Державною міграційною службою України прийнято рішення №30-23 про відмову громадянину Республіки Білорусь ОСОБА_1 у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Не погоджуючись з вказаним рішенням ДМС України, позивач звернувся з даним позовом до суду.

Надаючи правову оцінку встановленим обставинам справи та висновкам суду першої інстанції, колегія суддів зазначає наступне.

Згідно з ч. 2 ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Законом України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового Захисту" від 08 липня 2011 року № 3671-VI (далі - Закон №3671-VI) визначено порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин).

За змістом статті 1 Закону №3671-VI, біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Поняття "біженець" включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця, а саме: 1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності, або за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; 3) такі побоювання мають бути пов`язані з ознаками расової належності, релігії, національності (громадянства), належності до певної соціальної групи, політичних поглядів; 4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.

Згідно пункту 13 частини першої статті 1 Закону №3671 -VI, особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

Відповідно до пункту 4 частини першої статті 6 Закону №3671-VI, не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні.

Статтею 9 Закону №3671-VI визначено порядок розгляду заяви після прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Так, розгляд заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, здійснюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, протягом двох місяців з дня прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Строк розгляду може бути продовжено уповноваженою посадовою особою центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за вмотивованим поданням працівника, який розглядає заяву, але не більш як до трьох місяців.

Працівником центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводяться співбесіди із заявником або його законним представником, які мають на меті виявити додаткову інформацію, необхідну для оцінки справжності фактів, повідомлених заявником або його законним представником.

Співбесіда із заявником проводиться за правилами, встановленими частинами другою і третьою статті 8 цього Закону.

Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, спільно з органами Служби безпеки України проводить перевірку обставин, за наявності яких заявника не може бути визнано біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до абзаців другого - четвертого частини першої статті 6 цього Закону.

У разі виникнення сумнівів щодо достовірності інформації, поданої заявником, необхідності у встановленні справжності і дійсності поданих ним документів центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, має право звертатися з відповідними запитами до органів Служби безпеки України, інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об`єднань громадян, які можуть сприяти встановленню справжніх фактів стосовно особи, заява якої розглядається.

Після вивчення документів, перевірки фактів, повідомлених особою, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, готує письмовий висновок щодо визнання або відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Особова справа заявника разом з письмовим висновком надсилається до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, для прийняття остаточного рішення за заявою.

За змістом частини п`ятої статті 10 Закону №3671 -VI, за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Відповідно до пунктів 45, 66 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісару ООН у справах біженців особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.

Згідно з Позицією УВКБ ООН "Про обов`язки та стандарти доказів у біженців" 1998 року факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права обов`язок доказування покладається на особу, яка висловлює це твердження.

Згідно пункту 5 статті 4 Директиви Ради Європейського Союзу "Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту, що надається від 27.04.2004р. №8043/04 заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними і не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.

Як вбачається з матеріалів справи, позивач - ОСОБА_1 є громадянином Республіки Білорусь.

Позивач зазначив, що причиною його зварення до ЦМУДМС у м. Києві та Київської області із заявою про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту стали обґрунтовані побоювання стати жертвою дискримінації та переслідувань через своє етнічне походження, у зв`язку з чим, він вимушений був залишити територію Республіки Білорусь та шукати захисту в Україні.

Разом з тим, рішенням Державної міграційної служби України № 30-23 від 23.03.2023 громадянину Республіки Білорусь ОСОБА_1 відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до абз. 5 ч. 1 ст. 6 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту".

Вищевказане оскаржуване рішення прийнято на підставі Висновку ЦМУДМС у м. Києві та Київської області від 27.02.2023 року про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в якому третя особа вказала про відсутність вагомих підстав вважати, що в разі повернення до Республіки Білорусь буде існувати загроза життю, безпеці, свободі, фізичній недоторканості заявника та інші суттєві порушення прав людини або заявник зіткнеться з серйозною та індивідуальною загрозою життю або особистості виключно в силу самого факту перебування на території Республіки Білорусь. Жодних переконливих конкретних фактів особистого переслідування або загрози застосування смертної кари чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання заявником не надано та не повідомлено. Серед фактів, повідомлених Заявником, у сукупності з фактами, відомими з матеріалів ІКП, немає таких, які би могли служити підставою для визнання його особою, яка потребує додаткового захисту у відповідності до умов, передбачених п. 13 ч. 1 ст. 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового Захисту".

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що позивач не зміг повідомити обставини, які б вказували, що причини його виїзду за межі країни громадянської належності пов`язані з ймовірними переслідуваннями за ознаками визначення статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту. Додатково, позивач не надав належного обґрунтування ймовірним побоюванням стосовно існування загрози для його життя та безпеки у випадку повернення на Батьківщину.

Суд першої інстанції вказав, що в ході проведеного анкетування та протоколів співбесід встановлено, що позивач не був об`єктом переслідування та не зазнавав серйозної шкоди за ознаками громадянства (раси), національності або етнічної належності.

На переконання суду першої інстанції, факти, повідомлені заявником у ході розгляду його заяви, а також відомості, відомі з ІКП та інформації з відкритих джерел та проаналізовані в контексті обставин справи заявника, не можуть слугувати підтвердженням наявності потенційного ризику для нього зазнати переслідувань за конвенційними ознаками, зокрема за ознакою національності та належності до певної соціальної групи, в силу самого перебування його на території країни громадянської належності.

Разом з тим, апелянт наголошує, що шукач притулку має обґрунтувати своє звернення, тобто, позивач має "обов`язок подачі фактів та доказів", які є у його розпорядженні (як це передбачено у Керівництві УВКБ ООН), водночас, обов`язок доказування лежить на відповідачеві, який має спростувати факти, надані позивачем, які ДМС України вважає неправдивими.

Також, апелянт зазначає, що відповідач, приймаючи оскаржуване рішення, не застосував норму ч. 8 ст. 9 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового Захисту", яка передбачає, що у разі виникнення сумнівів щодо достовірності інформації, поданої заявником, необхідності у встановленні справжності і дійсності поданих ним документів центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, має право звертатися з відповідними запитами до органів Служби безпеки України, інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об`єднань громадян, які можуть сприяти встановленню справжніх фактів стосовно особи, заява якої розглядається.

Отже, на переконання апелянта, якщо у відповідача виник сумнів щодо достовірності інформації, вказаної позивачем, він мав би звернутися до органів державної влади, які можуть сприяти встановленню вказаних позивачем фактів, проте, відповідач цього не зробив.

Колегія суддів вважає помилковим висновок суду першої інстанції про те, що позивач не зміг повідомити обставини, які б вказували, що причини його виїзду за межі країни громадянської належності пов`язані з ймовірними переслідуваннями за ознаками визначення статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, а також про те, що позивач не надав належного обґрунтування ймовірним побоюванням стосовно існування загрози для його життя та безпеки у випадку повернення на Батьківщину, з огляду на наступне.

У першу чергу слід зауважити, що складаючи вказаний висновок із посиланням на схожість законодавчо закріпленої відповідальності за образу голови держави у Республіці Білорусь із законодавством більшості країн Європи, органами ДМС не було взято до увагу ту обставину, що Республіка Білорусь не належить до переліку держав, які ратифікували Європейську конвенцію з прав людини та основоположних свобод і не визнає юрисдикцію Європейського суду з прав людини.

Тобто, наявність порушення прав людини в Республіці Білорусь не може бути перевірено жодною незалежною юрисдикцією або міжнародною організацією.

Колегія суддів враховує, що під час проведення співбесід позивач неодноразово зазначав, що він приймав участь у мітингах в м. Мінськ у серпні-вересні 2020 проти насилля та фабрикації результатів виборів президента Білорусі.

Крім того, як під час проведення співбесід так і в судовому засіданні позивачем надано пояснення, що під час участі в одному із таких протестів він був затриманий співробітниками МВС РБ, отримав тілесні ушкодження та зазнав катувань. Вказані особи вимагали визнання позивачем своєї безпосередньої участі в організації та фінансуванні протестів.

Також, позивач пояснив, що з часу участі у протестах був вимушений переховуватись у знайомих та друзів, оскільки від батьків дізнався, що його розшукують співробітники МВС РБ. Зрозумівши, що рано чи пізно його знайдуть та застосують тортури, затримають та посадять, як і інших противників режиму Лукашенка на довгий термін, позивач вирішив втекти з Білорусі та 13.01.2022 зі сторонньою допомогою нелегально перетнув кордон України, у той же день звернувшись до міграційних органів з метою отримання притулку.

В той же час, під час складання висновку наведеним обґрунтуванням не було надано належної оцінки та не встановлювались обставини щодо поточного стану справ у Республіки Білорусь при взаємодії правоохоронних, судових та пенітенціарних органів з особами, які підозрюються або засуджені за політичними статтями.

Окремої уваги заслуговує та обставина, що позивач вже перебуваючи на території України, навіть отримавши відмову міграційного органу в наданні статусу біженця або особи, що попробує додаткового захисту вступив до Збройних Сил України та впродовж року захищав суверенітет і територіальну цілісність України проти збройної агресії російської федерації, що також свідчить про чіткі та виважені політичні переконання позивача, що переслідуються в країні його походження.

При цьому, статус комбатанта не підлягає застосуванню до позивача в даних правовідносинах, оскільки як на час звернення до відповідача із заявою та весь термін розгляду такої заяви позивач не перебував у лавах ЗСУ, а відповідний контракт укладено вже після вирішення спору у суді першої інстанції.

Колегія суддів зазначає, що Міжнародна правозахисна організація Amnesty International неодноразово звертала увагу на ситуацію з правами людини в Білорусі, зазначаючи, що взаємодія країни із системою ООН з прав людини "сягнула нижчої історичної точки". Білоруська влада в 2024 році продовжувала викорінювати всі форми публічної критики і використовувала судову систему, щоб карати за мирне інакомислення. Продовжували широко застосовуватися тортури та інші види жорстокого поводження, які виконавці могли розраховувати на безкарність. Широко практикувалося насильницьке зникнення ув`язнених: багато хто з політв`язнів досі продовжує залишатися в режимі інкомунікадо. Катування та інші види жорстокого поводження продовжували широко практикуватися, виконавці яких могли розраховувати на повну безкарність. Люди, засуджені за політично мотивованими звинуваченнями, підлягали більш жорстокому поводженню ув`язнення, на їхньому тюремному одязі жовті бирки. Кільком відомим політв`язням відмовляли у контакті із зовнішнім світом, їх часто поміщали у штрафні ізолятори на тривалі періоди та відмовляли у належній медичній допомозі. П`ять жертв політично вмотивованого переслідування померли ув`язнені. Двоє з них, мали старі проблеми зі здоров`ям, які були добре відомі владі.

AI - Amnesty International: Права людини у Східній Європі та Центральній Азії - Огляд 2019 року - Білорусь [EUR 01/1355/2020], 16 квітня 2020 р., (доступно за посиланням: https://www.ccoi.net/en/document/2028165.html (доступ 7 вересня 2020 р.): «Свобода вираження поглядів продовжувала бути жорстко обмеженою законодавством та практикою. Урядові критики та інші незгідні голоси зазнавали переслідувань та інших репресій з боку влади, в тому числі в адміністративних та кримінальних провадженнях...

В попередні роки були зафіксованими випадки надмірного застосування сили та інші порушення прав людини працівниками правоохоронних органів, включаючи багатогодинне затримання без зв`язку та жорстоке поводження з дітьми, заарештованими за правопорушення щодо наркотичних речовин, та фабрикування доказів».

USDOS - Державний департамент США: Звіт про практику в галузі прав людини за 2019 рік - Білорусь, 11 березня 2020р., доступно за посиланням (https://www.ecoi.net/en/document/2026418.html (доступ 7 вересня 2020 р.):

«Серед важливих порушень прав людини були: свавільні арешти та затримання; в`язничні умови, що загрожують життю; свавільне чи незаконне втручання у приватне життя; значні проблеми з незалежністю судової влади; невиправдані обмеження свободи слова, преси та Інтернету, включаючи цензуру, блокування веб-сайтів та існування законів про кримінальну відповідальність та наклеп на державних службовців; затримання журналістів; суворі обмеження свободи мирних зібрань та об`єднань, включаючи накладення кримінальних покарань за заклики до мирних демонстрацій та закони, що карають діяльність та фінансування груп, не схвалених владою ...

Правозахисники, опозиційні лідери, активісти та пересічні громадяни, звільнені з місць позбавлення волі, повідомляли про жорстоке поводження та інші форми фізичного та психологічного насильства щодо підозрюваних під час кримінальних та адміністративних розслідувань. За даними правозахисних неурядових організацій (НУО) та колишніх ув`язнених, органи влади регулярно знущалися над в`язнями...

Закон обмежує довільне затримання, але уряд не дотримувався цих обмежень. Влада арештовувала або затримувала осіб з політичних мотивів та застосовувала адміністративні заходи для затримання політичних активістів до, під час та після протестів та інших великих публічних заходів...

Влада затримувала активістів опозиції та громадянського суспільства з причин, які широко вважаються політично вмотивованими».

На веб-порталі Human Rights Watch розміщено матеріал під назвою «Білорусі не вдасться приховати політичні репресії», в якому висвітлено, що виступаючи зі своєю першою доповіддю перед Радою з прав людини ООН у Женеві цього тижня, нещодавно створена Група незалежних експертів ООН із ситуації з правами людини у Білорусі висловила стурбованість «державними заходами щодо здійснення репресій та залякування», спрямованими на придушення інакодумства, наголосивши на «майже повній руйнації громадянського простору та основних свобод у Білорусі» режимом Лукашенко. Експерти також описали «тенденцію до інструменталізації судової системи з метою придушення інакомислення» та «повсюдну атмосферу страху», що насаджується владою. Відповідальність за серйозні порушення прав людини щодо політичних ув`язнених у Білорусі має найважливіше значення. Держави світу повинні використовувати всі інструменти, які є в їхньому розпорядженні, для здійснення правосуддя - у тому числі на основі доказів, отриманих Групою експертів.

Таким чином, повідомлені заявником факти, встановлені в ході судового розгляду обставини та ситуація у країні походження свідчать, що суб`єктивні побоювання позивача стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об`єктивним станом у країні та інформацією, що стосується особисто заявника.

На переконання суду, побоювання позивача стати жертвою переслідувань за політичними мотивами є цілком обґрунтованими та реальними, враховуючи систематичні випадки застосування нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження і порушення прав людини в країні громадянської приналежності, зокрема, до осіб, які були засуджені за політичними статтями КК РБ.

Однак, вказані обставини залишились поза увагою відповідача, під час прийняття рішення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянина Республіки Білорусь ОСОБА_1 , що свідчить про невідповідність спірного рішення відповідача критеріям обґрунтованості та вмотивованості, які є обов`язковими для рішень суб`єкта владних повноважень в силу положень ч.2 ст.2 КАС України.

Під час прийняття спірного рішення, міграційним органом не надано об`єктивної, детальної та ґрунтовної оцінки усім обставинам на які посилався заявник, а також, не в повній мірі досліджено обставини справи, питання дотримання в країні походження позивача основоположних прав та свобод людини і не спростовано наявність об`єктивної загрози для життя та здоров`я позивача в країні походження у зв`язку із його політичними переконаннями з огляду на надані під час проведених співбесід поясненнями.

Приймаючи до уваги особливе положення осіб, які шукають статусу біженця, їм немає потреби надавати усі необхідні докази. Треба визнати, що досить часто особи, які шукають статусу біженця, позбавлені в силу тих чи інших обставин можливості надати докази в підтвердження своїх доводів. Ненадання документального доказу усних тверджень не може перешкоджати прийняттю заяви чи прийнятті позитивного рішення щодо надання статусу біженця, якщо такі твердження співпадають із відомими фактами, та загальна правдоподібність яких є достатньою. Правдоподібність встановлюється, якщо заявник подав заяву, яка є логічно послідовною, правдоподібною та не суперечить загальновідомим фактам і, отже, викликає довіру.

Слід зазначити, що в постанові Верховного Суду у складі Касаційного адміністративного суду від 19 лютого 2020 року по справі №815/2580/17 вказано наступне: "…заявник, в свою чергу, не зобов`язаний обґрунтовувати кожну обставину своєї справи беззаперечними матеріальними доказами і має доказувати вірогідність своїх доводів та точність фактів, на яких ґрунтується заява про надання статусу біженця, оскільки особи, які шукають статусу біженця, позбавлені в силу тих чи інших обставин можливості надати докази в підтвердження своїх доводів. Ненадання документального доказу усних тверджень не може перешкоджати прийняттю заяви чи прийняттю позитивного рішення щодо надання статусу біженця, якщо такі твердження співпадають із відомими фактами, та загальна правдоподібність яких є достатньою. Правдоподібність встановлюється, якщо заявник подав заяву, яка є логічно послідовною, правдоподібною та не суперечить загальновідомим фактам і, отже, викликає довіру.

Таким чином підтвердження обґрунтованості побоювань переслідування (через інформацію про можливість таких переслідувань у країні походження біженця) можуть отримуватися від особи, яка шукає статусу біженця, та незалежно від неї з різних достовірних джерел інформації, наприклад, із резолюцій Ради Безпеки ООН, документів і повідомлень Міністерства закордонних справ України, інформації, зібраної та проаналізованої Державною міграційною службою України, Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців, Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених наказом Міністерства внутрішніх справ України від 07 вересня 2011 року № 649, інших міжнародних, державних та неурядових організацій, із публікацій у засобах масової інформації, а також з інформаційних носіїв, які розповсюджуються Регіональним представництвом Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців у Білорусі, Молдові, Україні. Для повноти встановлення обставин у таких справах, як правило, слід використовувати більш ніж одне джерело інформації про країну походження".

Ситуація виникнення цілком обґрунтованих побоювань переслідування може скластися як під час знаходження людини у країні свого походження (у цьому випадку особа залишає країну у пошуках притулку), так і під час знаходження людини в Україні, через деякий час після від`їзду з країни походження (тобто ситуація в країні походження змінилася після від`їзду, породжуючи серйозну небезпеку для заявника), або може ґрунтуватися на діях самого заявника після його від`їзду, коли повернення до країни походження стає небезпечним. Таке цілком обґрунтоване побоювання повинно існувати на цей час.

Побоювання позивачів стати жертвами катувань чи нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання підтверджуються інформацією про країну походження.

Колегія суддів, також, зазначає, що обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо надання статусу біженця.

Так, Верховний суд у складі Касаційного адміністративного суду у постанові від 03 липня 2019 року у справі № 815/2017/17 зазначив наступне: "…побоювання особи є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї в її країні. Ситуація у країні походження є доказом того, що суб`єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об`єктивним положенням у країні та історією, яка відбулася особисто із заявником. При цьому, побоювання можуть ґрунтуватися не тільки на тому, що особа постраждала особисто від дій, які змусили її покинути країну, тобто ці побоювання можуть випливати не з власного досвіду біженця, а з досвіду інших людей (рідних, друзів та інших членів тієї ж расової, соціальної чи політично групи тощо). Об`єктивна сторона пов`язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними".

Колегія суддів зазначає, що ситуація у країні походження при визнанні статусу біженця є доказом того, що суб`єктивні побоювання позивача стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими.

Відповідно до пункту 5 статті 4 Директиви Ради Європи Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту, що надається від 27 квітня 2004 року № 8043/04 заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: - заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; - усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; - твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними і не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою; - заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви; - встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.

При розгляді справ щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового захисту, примусового видворення іноземця чи особи без громадянства з України та спорів, пов`язаних із перебуванням іноземця та особи без громадянства в Україні, необхідно враховувати, що інформація про країну походження належить до загальновідомої інформації. Відповідно до положень Кодексу адміністративного судочинства України, обставини, визнані судом загальновідомими, не потрібно доказувати.

Ненадання документального доказу усних тверджень не повинно бути перешкодою в прийнятті заяви чи прийнятті об`єктивного рішення щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, з урахуванням принципу офіційності, якщо такі твердження збігаються з відомими фактами та загальна правдоподібність яких є достатньою.

Відповідно до п. 196-197 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженця, обов`язок надавати докази лежить на заявнику, однак, задача встановлення та відпрацювання відповідних фактів вирішується разом з перевіряючою особою. В деяких випадках саме перевіряюча особа має використовувати засоби, якими вона володіє, щоб зібрати усі необхідні докази, які підтверджують клопотання. Проте, навіть цей незалежний пошук не завжди може бути успішним і можуть бути заяви, які неможливо підтвердити доказами.

В таких випадках, якщо викладене заявником здається правдоподібним, то перевіряючий повинен тлумачити сумніви на користь заявника. Таким чином, вимога надати докази не повинна сприйматися занадто буквально, через складність зробити це в тій ситуації, в якій знаходиться особа, яка клопоче про надання статусу біженця.

Згідно п. 2.1 Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, які затвердженні наказом МВС України №649 від 07.09.2011 року, уповноважена посадова особа органу міграційної служби, до якого особисто звернулась особа, яка має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, або її законний представник у випадках, передбачених Законом ( 3671-17 ): а) встановлює особу заявника; б) реєструє заявника в журналі реєстрації осіб, які бажають подати заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; в) інформує заявника мовою, яку він/вона розуміє, про умови, за яких в Україні особа може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, про її права та обов`язки, а також про наслідки невиконання обов`язків; г) забезпечує надання заявнику послуг перекладача; ґ) перевіряє дотримання заявником передбаченого статтею 5 Закону ( 3671-17) порядку звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; д) з`ясовує місце тимчасового перебування (проживання) заявника (фактичну адресу проживання в Україні); е) протягом одного робочого дня здійснює перевірку наявності підстав, за яких заявнику може бути відмовлено в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Перевірка здійснюється в тому числі з урахуванням оновленої інформації по країні походження заявника на момент подачі заяви; є) заносить отримані відомості до централізованої інформаційної системи.

Пунктом 2.4 та п. 2.5 згаданих вище Правил, у разі наявності передбачених Законом (3671-17) підстав орган міграційної служби ухвалює рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, яке оформлюється наказом. Після ухвалення рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, уповноважена посадова особа органу міграційної служби: видає особі письмове повідомлення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, із зазначенням підстав для відмови у прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; під підпис ознайомлює заявника з порядком оскарження рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; вносить відповідні відомості до журналу реєстрації осіб.

Оцінка заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, здійснюється на індивідуальній основі і включає в себе вивчення наявних відомостей про:

- всі відповідні факти, що стосуються країни походження на момент прийняття рішення щодо заяви, в тому числі закони і інші нормативно-правові акти країни походження заявника і порядок їх застосування;

- відповідні твердження і документи, представлені заявником, у тому числі інформацію про те, що заявник був або може стати об`єктом переслідування чи об`єктом завдання серйозної шкоди;

- особисті дані і обставини заявника, включаючи інформацію про те, що заявник був чи може стати об`єктом переслідування чи йому може бути завдано серйозної шкоди.

Той факт, що заявник вже був об`єктом переслідувань або йому було завдано серйозної шкоди, наявність прямих загроз такого переслідування або такої шкоди є важливим показником цілком обґрунтованих побоювань заявника стати жертвою переслідування або реального ризику отримати серйозну шкоду.

У висновку обов`язково робиться посилання на використану інформацію про країну походження заявника, включаючи сторінки, назви інформаційних звітів, роки та найменування установ чи організацій, що його підготували, посилання на електронну адресу, якщо звіти було опубліковано в Інтернеті та її співвідношення із змістом заяви та відомостями, отриманими під час співбесіди із заявником.

Як зазначалось, матеріали справи свідчать, що позивач вказує про наявність загрози його життю, так, як того вимагають положення Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту".

Натомість, відповідач при прийнятті оскаржуваного рішення не надав достатньої уваги питанням, які потребують з`ясуванню, та, відповідно, дають можливість достеменно дійти висновку про очевидну необґрунтованість заяви громадянина Республіки Білорусь ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Крім того, відповідачем не надано доказів, що ним здійснювалась перевірка інформації, наданої Заявником щодо його кримінального переслідування в країні походження.

Враховуючи вищезазначене, колегія суддів дійшла висновку про те, що відповідачем під час складення висновків, на підставі яких прийнято оскаржуване рішення, не здійснено вичерпної оцінки громадянина-іноземця за усіма критеріями, відповідно до п. 13 ч. 1 ст. 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", зокрема, щодо дослідження ситуації в країні походження позивача та співвідношення такої інформації із змістом заяви та відомостями, отриманими під час співбесіди із заявником, а тому, є передчасними посилання відповідача на очевидну необґрунтованість заяви.

В силу статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованої Україною Законом № 475/97-ВР від 17.07.1997 р., кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

З аналізу даної статті вбачається, що засіб захисту, що вимагається повинен бути ефективним як у законі, так і на практиці, зокрема, у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави.

У пункті 145 рішення від 15 листопада 1996 року у справі Чахал проти Об`єднаного Королівства (Chahal v. the United Kingdom, (22414/93) [1996] ECHR 54) Європейський суд з прав людини зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни.

Суть цієї статті зводиться до вимоги надати заявникові такі міри правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави - учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов`язань. Крім того, Суд указав на те, що за деяких обставин вимоги статті 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, що передбачаються національним правом.

Враховуючи вищевикладене, колегія суддів дійшла висновку про те, що рішення Державної міграційної служби України про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 11 травня 2021 року № 142-21 є протиправним, а тому підлягає скасуванню.

Відповідно до ч. 2 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Зазначені критерії, хоч і адресовані суду, але одночасно вони є і вимогами для суб`єкта владних повноважень, який приймає відповідне рішення, вчиняє дії чи допускається бездіяльності.

Суд першої інстанції, приймаючи рішення про відмову у задоволенні позовних вимог, не врахував інформацію по ситуації в Республіці Білорусь й не спростував можливість загрози життю позивача, його безпеці чи свободі в країні походження в разі повернення, що не відповідає вимогам статті 3 Європейської конвенції про права людини, яка забороняє вислання осіб у країну, де вони можуть зазнати переслідувань, тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження.

Відповідно до ч. 4 ст. 245 КАС України, у випадку, визначеному пунктом 4 частини другої цієї статті, суд може зобов`язати відповідача - суб`єкта владних повноважень прийняти рішення на користь позивача, якщо для його прийняття виконано всі умови, визначені законом, і прийняття такого рішення не передбачає права суб`єкта владних повноважень діяти на власний розсуд.

У випадку, якщо прийняття рішення на користь позивача передбачає право суб`єкта владних повноважень діяти на власний розсуд, суд зобов`язує суб`єкта владних повноважень вирішити питання, щодо якого звернувся позивач, з урахуванням його правової оцінки, наданої судом у рішенні.

Враховуючи наведене, для повного забезпечення захисту прав позивача, колегія суддів вбачає наявність підстав для задоволення позовних вимог шляхом зобов`язання Державної міграційної служби України повторно розглянути громадянина Республіки Білорусь ОСОБА_1 про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до вимог чинного законодавства.

Аналізуючи обставини справи та норми чинного законодавства, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції безпідставно відмовив у задоволенні позовних вимог громадянина Республіки Білорусь ОСОБА_1 , а тому, рішення суду підлягає скасуванню з прийняттям нового рішення про задоволення адміністративного позову.

При цьому, доводи викладені в апеляційній скарзі спростовують висновки суду першої інстанції та знайшли своє належне підтвердження в суді апеляційної інстанції.

Відповідно до ч. 3 ст. 242 КАС України, обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

Таким чином, колегія суддів вважає, що висновки суду першої інстанції не відповідають встановленим обставинам по справі, допущені судом першої інстанції порушення норм матеріального права призвели до неправильного вирішення справи, а тому оскаржувана постанова підлягає скасуванню з прийняттям нового рішення.

Згідно з п. 4 ч. 1 ст. 317 КАС України, підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.

Керуючись ст. ст. 243, 250, 315, 317, 321, 322, 325, 329 КАС України, колегія суддів, -

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу громадянина Республіки Білорусь ОСОБА_1 на рішення Київського окружного адміністративного суду від 11 грудня 2023 року у справі за адміністративним позовом громадянина Республіки Білорусь ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача - Центральне міжрегіональне управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити дії задовольнити частково.

Рішення Київського окружного адміністративного суду від 11 грудня 2023 року скасувати та прийняти нову постанову, якою позов громадянина Республіки Білорусь ОСОБА_1 задовольнити частково.

Визнати протиправним та скасувати рішення Державної міграційної служби України № 30-23 від 23.03.2023 про відмову позивачу у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Зобов`язати Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву громадянина Республіки Білорусь ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, з урахуванням висновків суду.

В іншій частині позовних вимог відмовити.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду в порядку і строки, визначені статтями 328, 329 КАС України.

Суддя-доповідач О. О. БеспаловСуддя В. Ю. КлючковичСуддя І. О. Грибан

(Повний текст постанови складено 23.10.2025)