Рішення від 23.10.2025 по справі 175/9290/24

Справа № 175/9290/24

Провадження № 2/175/1519/24

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

(заочне)

23 жовтня 2025 року с-ще. Слобожанське

Дніпровський районний суд Дніпропетровської області

в складі:головуючого судді Бойка О.М.

із секретарем судового засідання Кальченко Ю.О.

розглянувши увідкритому судовомузасіданні цивільнусправу запозовом ОСОБА_1 до Краматорської міської військової адміністрації Краматорського району Донецької області, третя особа: Товарна біржа «Євгенія Сервіс», про визнання права власності на квартиру в порядку спадкування,

ВСТАНОВИВ:

До Дніпровського районного суду Дніпропетровської області надійшла позовна заява ОСОБА_1 до Краматорської міської військової адміністрації Краматорського району Донецької області, третя особа: Товарна біржа «Євгенія Сервіс», про визнання права власності на квартиру в порядку спадкування.

Згідно протоколу автоматизованого розподілу справ між суддями, матеріали позовної заяви був розподілений до провадження судді Бойка О.М.

В позовній заяві просить суд визнати за ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП НОМЕР_1 право власності в порядку спадкування після смерті ОСОБА_2 на квартиру, розташовану за адресою АДРЕСА_1 , загальною площею 51,8 кв. м, придбаною за договором міни від 23.06.2000р. №419, посвідченого товарною біржею «Євгенія Сервіс» та зареєстрованого Бюро технічної інвентаризації 06 липня 2000 року за реєстровим №33992/П.

Свої вимогимотивує тим,що ОСОБА_1 , є сином ОСОБА_2 та ОСОБА_3 .

23 червня 2000 року між батьками Позивача - ОСОБА_3 , ОСОБА_2 та Позивачем, ОСОБА_1 , ОСОБА_4 (дружиною Позивача), яка діяла за себе та за неповнолітню дитину ОСОБА_5 відповідно до рішення органу опіки виконкому м. Краматорська був укладений договір міни №419, а саме:

- двокімнатна квартира за адресою АДРЕСА_1 , якою володіли Позивач ОСОБА_1 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , за договором міни від 23.06.2000р. перейшла ОСОБА_3 , ОСОБА_2 ;

- трьохкімнатна квартира за адресою АДРЕСА_2 , яка належала ОСОБА_3 , ОСОБА_2 за договором міни від 23.06.2000р. перейшла ОСОБА_1 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 .

Договір міни був укладений на товарній біржі «Євгенія Сервіс», місце розташування: АДРЕСА_3 . Обмін квартирами відбувся без доплат.

Угода обома сторонами повністю виконана: на той час ОСОБА_2 та ОСОБА_3 були звільнені всі приміщення, передані ключі. Ніхто із сторін угоди її не оспорював і всі умови договору виконані: ні заперечень, ні зауважень ніхто із сторін по правочину не заявляв.

Відповідно до технічного паспорту на квартиру за адресою: АДРЕСА_1 право власності по 1/2 частці належить ОСОБА_2 та ОСОБА_3 .

Відповідно до п. 14 договору міни від 23.06.2000р. №419 ОСОБА_2 та ОСОБА_3 06 липня 2000 року зареєстрували право приватної власності в Бюро технічної інвентаризації м. Краматорська за реєстровим №33992/П, про що є реєстраційна відмітка на договорі міни від 23.06.2000р. №419.

В постанові Верховного Суду від 28 серпня 2019 року по справі № 392/833/16-ц зазначив, що реєстрація бюро технічної інвентаризації за ОСОБА_1 права власності на спірну квартиру на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого біржею, а не нотаріусом, станом на червень 2001 року не суперечила чинному законодавству.

Інструкція про порядок державної реєстрації права власності на об`єкти нерухомого майна, що перебувають у власності юридичних та фізичних осіб, затверджену наказом Державного комітету будівництва, архітектури та житлової політики України від 09 червня 1998 року № 121, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 26 червня 1998 року № 399/2839, передбачала підставу для державної реєстрації договорів міни, зареєстрованих біржою.

Відповідно до п. 5 ст. 3 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень» від 01.07.2004 року за № 1952-1 право власності та інші речові права на нерухоме майно, набуті згідно з діючими нормативно-правовими актами до набрання чинності цим Законом, визнаються державою.

На час укладення договору, ні Позивач з родиною, ні ОСОБА_2 з ОСОБА_3 не знали, що правочин, в відповідності до ст. 47 ЦК України (1963 року) підлягає нотаріальному посвідченню, оскільки на той час був чинним Закон України «Про товарну біржу», відповідно до ст.15 якого, правочини зареєстровані на біржі, подальшому нотаріальному посвідченню не підлягали.

Нотаріально договір міни не був посвідчений, оскільки працівники біржі запевнили (про що також зазначено в п. 13 договору міни від 23.06.2000р.) що угоди, зареєстровані на біржі, не підлягають нотаріальному посвідченню. При цьому, угодою передбачено усі істотні умови, що оговорювались сторонами.

ІНФОРМАЦІЯ_2 померла мати ОСОБА_6 , що підтверджується свідоцтвом про смерть серія НОМЕР_2 від 06.09.2001р.

Після її смерті спадщину фактично прийняв батько Позивача ОСОБА_2 оскільки проживав разом з ОСОБА_7 , але за життя не оформив своїх спадкових прав.

ІНФОРМАЦІЯ_3 помер батько Позивача ОСОБА_2 , що підтверджується свідоцтвом про смерть серія НОМЕР_3 від 17 жовтня 2023 року, (копії свідоцтв про смерть додаються).

Заповіту після себе ОСОБА_2 не залишив, єдиним спадкоємцем першої черги є його син Позивач ОСОБА_1 . Інші спадкоємці відсутні, ніхто до нотаріальної контори з приводу оформлення спадкових прав після смерті ОСОБА_2 не звертався.

Відповідно до довідки про реєстрацію місця проживання, виданої Управлінням реєстраційних повноважень та ведення реєстру територіальної громади Краматорської міської ради від 08.05.2024р. вих. №17970 ОСОБА_2 був зареєстрований один за адресою: АДРЕСА_1 (копія довідки додається).

З метою оформлення спадкових прав після смерті батька ОСОБА_2 . Позивач ОСОБА_1 06 травня 2024 року звернувся до приватного нотаріуса Кам`янського районного територіального округу Дніпропетровської області Касицької Л.М. з заявою про прийняття спадщини та відповідними документами та отримав Постанову про відмову у виконанні нотаріальної дії, оскільки Позивач окрім іншого надав договір міни укладений та зареєстрований на товарній біржі «Євгенія Сервіс», а тому для вирішення цього питання йому було рекомендовано звернутись до суду з відповідною позовною заявою.

У судове засідання позивач не з`явилась. Про час та місце була належним чином повідомлена. Надала заяву, через свого представника - адвоката Бєлостоцьку А.В., в якій просила справу слухати без її участі. Позовні вимоги підтримує.

Відповідач у судове засідання повторно не з`явився, про час і місце судового засідання повідомлявся належним чином, причину неявки суду не повідомив, заяви про розгляд справи за його відсутності та відзив на позовну заяву не надав.

Суд ухвалює рішення при заочному розгляді справи, що відповідає положенням ст.280 ЦПК України.

Відповідно до ч. 2ст. 247 ЦПК України, в разі якщо відповідно до положень цьогоКодексурозгляд справи здійснюється судом за відсутності учасників справи, фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.

Всебічно та повно з`ясувавши обставини справи, об`єктивно оцінивши в сукупності докази, які мають значення для розгляду справи, давши їм оцінку, суд дійшов висновку про наявність правових підстав для задоволення позову.

Принцип захисту судом порушеного права особи будується при встановленні порушення такого права. Так, кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Правом звернення до суду за захистом наділена особа, права якої порушені, невизнані або оспорені.

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України.

Згідно із ч. 1 ст. 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизначених або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Статтею 55 Конституції України установлено, що права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожен має право будь-яким не забороненим законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.

Частиною 1 статті 4 ЦПК України передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Відповідно до ч. 1 ст. 5 ЦПК України здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

Відповідно до ч. 1 ст. 19 ЦПК України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.

За змістом пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року №475/97-ВР «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів №2, 4, 7 та 11 до Конвенції», кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Згідно до ч.1 ст.13 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

За змістом ч. 1 ст.81 ЦПК України кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Дослідивши наданні докази, суд встановив, що ОСОБА_1 , є сином ОСОБА_2 та ОСОБА_3 .

23 червня 2000 року між батьками Позивача - ОСОБА_3 , ОСОБА_2 та Позивачем, ОСОБА_1 , ОСОБА_4 (дружиною Позивача), яка діяла за себе та за неповнолітню дитину ОСОБА_5 відповідно до рішення органу опіки виконкому м. Краматорська був укладений договір міни №419, а саме:

- двокімнатна квартира за адресою АДРЕСА_1 , якою володіли Позивач ОСОБА_1 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , за договором міни від 23.06.2000р. перейшла ОСОБА_3 , ОСОБА_2 ;

- трьохкімнатна квартира за адресою АДРЕСА_2 , яка належала ОСОБА_3 , ОСОБА_2 за договором міни від 23.06.2000р. перейшла ОСОБА_1 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 .

Договір міни був укладений на товарній біржі «Євгенія Сервіс», місце розташування: АДРЕСА_3 . Обмін квартирами відбувся без доплат.

Угода обома сторонами повністю виконана: на той час ОСОБА_2 та ОСОБА_3 були звільнені всі приміщення, передані ключі. Ніхто із сторін угоди її не оспорював і всі умови договору виконані: ні заперечень, ні зауважень ніхто із сторін по правочину не заявляв.

Відповідно до технічного паспорту на квартиру за адресою: АДРЕСА_1 право власності по 1/2 частці належить ОСОБА_2 та ОСОБА_3 .

Відповідно до п. 14 договору міни від 23.06.2000р. №419 ОСОБА_2 та ОСОБА_3 06 липня 2000 року зареєстрували право приватної власності в Бюро технічної інвентаризації м. Краматорська за реєстровим №33992/П, про що є реєстраційна відмітка на договорі міни від 23.06.2000р. №419.

В постанові Верховного Суду від 28 серпня 2019 року по справі № 392/833/16-ц зазначив, що реєстрація бюро технічної інвентаризації за ОСОБА_1 права власності на спірну квартиру на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого біржею, а не нотаріусом, станом на червень 2001 року не суперечила чинному законодавству.

Інструкція про порядок державної реєстрації права власності на об`єкти нерухомого майна, що перебувають у власності юридичних та фізичних осіб, затверджену наказом Державного комітету будівництва, архітектури та житлової політики України від 09 червня 1998 року № 121, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 26 червня 1998 року № 399/2839, передбачала підставу для державної реєстрації договорів міни, зареєстрованих біржою.

Відповідно до п. 5 ст. 3 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень» від 01.07.2004 року за № 1952-1 право власності та інші речові права на нерухоме майно, набуті згідно з діючими нормативно-правовими актами до набрання чинності цим Законом, визнаються державою.

На час укладення договору, ні Позивач з родиною, ні ОСОБА_2 з ОСОБА_3 не знали, що правочин, в відповідності до ст. 47 ЦК України (1963 року) підлягає нотаріальному посвідченню, оскільки на той час був чинним Закон України «Про товарну біржу», відповідно до ст.15 якого, правочини зареєстровані на біржі, подальшому нотаріальному посвідченню не підлягали.

Нотаріально договір міни не був посвідчений, оскільки працівники біржі запевнили (про що також зазначено в п. 13 договору міни від 23.06.2000р.) що угоди, зареєстровані на біржі, не підлягають нотаріальному посвідченню. При цьому, угодою передбачено усі істотні умови, що оговорювались сторонами.

ІНФОРМАЦІЯ_2 померла мати ОСОБА_6 , що підтверджується свідоцтвом про смерть серія НОМЕР_2 від 06.09.2001р.

Після її смерті спадщину фактично прийняв батько Позивача ОСОБА_2 оскільки проживав разом з ОСОБА_7 , але за життя не оформив своїх спадкових прав.

ІНФОРМАЦІЯ_3 помер батько Позивача ОСОБА_2 , що підтверджується свідоцтвом про смерть серія НОМЕР_3 від 17 жовтня 2023 року, (копії свідоцтв про смерть додаються).

Заповіту після себе ОСОБА_2 не залишив, єдиним спадкоємцем першої черги є його син Позивач ОСОБА_1 . Інші спадкоємці відсутні, ніхто до нотаріальної контори з приводу оформлення спадкових прав після смерті ОСОБА_2 не звертався.

Відповідно до довідки про реєстрацію місця проживання, виданої Управлінням реєстраційних повноважень та ведення реєстру територіальної громади Краматорської міської ради від 08.05.2024р. вих. №17970 ОСОБА_2 був зареєстрований один за адресою: АДРЕСА_1 (копія довідки додається).

З метою оформлення спадкових прав після смерті батька ОСОБА_2 . Позивач ОСОБА_1 06 травня 2024 року звернувся до приватного нотаріуса Кам`янського районного територіального округу Дніпропетровської області Касицької Л.М. з заявою про прийняття спадщини та відповідними документами та отримав Постанову про відмову у виконанні нотаріальної дії, оскільки Позивач окрім іншого надав договір міни укладений та зареєстрований на товарній біржі «Євгенія Сервіс», а тому для вирішення цього питання йому було рекомендовано звернутись до суду з відповідною позовною заявою.

В постанові від 13.07.2021р. по справі 646/243/20 Верховний Суд зазначив, що рішення місцевого суду мотивоване тим, що спадкоємцем після смерті ОСОБА_5 є його онука ОСОБА_2 , тому саме вона є належним відповідачем в цій справі. Незважаючи на те, що 20 вересня 1994 року між ОСОБА_5 (продавцем) та ОСОБА_1 (покупцем) було укладено договір купівлі-продажу житлового будинку з надвірними будівлями по АДРЕСА_1 , реєстрація права власності на цей будинок за позивачем не проведена, що перешкоджає їй як власнику майна користуватися своїми правами в повному обсязі. Зазначений правочин відповідає сукупності вимог, передбачених частиною першою статті 15 Закону України «Про товарні біржі» в редакції, чинній час виникнення спірних відносин, не підлягав нотаріальному посвідченню, так як його зареєстровано на біржі. Тому позовні вимоги ОСОБА_1 про визнання дійсним договору купівлі-продажу та визнання права власності є законними та обґрунтованими.

В пункті 39 постанови Великої Палати Верховного Суду від 26 лютого 2020 року у справі № 304/284/18 (провадження № 14-517цс19) зазначено, що належним відповідачем має бути така особа, за рахунок якої можливо задовольнити позовні вимоги. Суд захищає порушене право чи охоронюваний законом інтерес позивача саме від відповідача.

В постанові від 02.11.2020 року по справі №333/2733/19 Верховний Суд визначив, що суд апеляційної інстанції зробив висновок, що у справах, зокрема про визнання права власності у порядку спадкування у разі наявності спору, належними відповідачами є спадкоємці, які прийняли спадщину, а у випадку їх відсутності, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини, а також відмови від її прийняття, належним відповідачем є відповідний орган місцевого самоврядування.

Також апеляційний суд врахував, що позивач звернулася до суду із позовом про визнання права власності на майно в порядку спадкування за законом у зв`язку із неможливістю одержання у нотаріальній конторі свідоцтва про право на спадщину за законом через відсутність у спадкоємця оригіналу правовстановлюючого документа, тому спадкові права ОСОБА_1 підлягають судовому захисту, оскільки позивач позбавлена можливості захистити свої права у позасудовому порядку.

Враховуючи вищевикладене, а також те, що чинне законодавство не передбачає можливості реєстрації права власності на нерухоме майно та нотаріального посвідчення договорів за померлою особою, а також за відсутності інших спадкоємців, які були б належними відповідачами вважаємо, що належним способом захисту прав Позивача є саме визнання права власності на квартиру в порядку спадкування.

Відповідно до ст. 5 ЦК України до застосування підлягають акти цивільного законодавства, що регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності.

Договір міни нерухомого майна між ОСОБА_1 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 та ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , укладено 23 червня 2000 року, тому на спірні правовідносини поширюється дія норм ЦК УРСР (1963 року).

Діяльність діючих на час укладення зазначеного договору міни бірж, які реєстрували угоди з нерухомості, регулювалися Законом України «Про товарну біржу» від 10 грудня 1991 року № 1957-XII.

Згідно зі статтею 41 ЦК УРСР (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) угодами визнаються дії громадян і організацій, спрямовані на встановлення, зміну або припинення цивільних прав або обов`язків.

Відповідно до статті 42 ЦК УРСР угоди можуть укладатися усно або в письмовій формі (простій чи нотаріальній).

Водночас згідно зі статтею 47 ЦК УРСР нотаріальне посвідчення угод обов`язкове лише у випадках, зазначених у законі. Недодержання в цих випадках нотаріальної форми тягне за собою недійсність угоди.

За змістом статей 128, 153 ЦК УРСР право власності у набувача майна за договором виникає з моменту передачі речі, якщо інше не передбачено законом або договором. Договір вважається укладеним, коли між сторонами в повній у належних випадках формі досягнуто згоди по всіх істотних умовах. Істотними є ті умови договору, які визнані такими за законом або необхідні для договорів даного виду, а також всі ті умови, щодо яких за заявою однієї з сторін повинно бути досягнуто згоди.

Статтею 242 ЦК УРСР передбачено, що до договору міни застосовуються відповідно правила про договір купівлі-продажу, якщо інше не випливає зі змісту відносин сторін.

При цьому відповідно до статті 241 ЦК УРСР за договором міни між сторонами провадиться обмін одного майна на інше. Кожний з тих, хто бере участь у міні, вважається продавцем того майна, яке він дає в обмін, і покупцем майна, яке він одержує.

У період укладання зазначеного договору міни існувала колізія у чинному законодавстві, оскільки згідно зі статтями 224, 227 ЦК УРСР договір купівлі-продажу жилого будинку повинен бути нотаріально засвідчений, якщо хоча б одна зі сторін є громадянином, а недотримання даної вимоги тягне недійсність договору.

Проте, згідно зі статтею 15 Закону України «Про товарну біржу» біржи мають право вчиняти угоди з будь-якими видами нерухомості і такі угоди не підлягають наступному нотаріальному посвідченню.

Згідно із частиною першою статті 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи.

Спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). До складу спадщини входять усі права та обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті. Часом відкриття спадщини є день смерті особи. Місцем відкриття спадщини є останнє місце проживання спадкодавця (ст.ст. 1216, 1218, 1220, 1221 Цивільного кодексу України далі ЦК).

У першу чергу право на спадкування за законом мають діти спадкодавця, у тому числі зачаті за життя спадкодавця та народжені після його смерті, той з подружжя, який його пережив, та батьки (ст.1261 ЦК).

Принцип «пропорційності» пов`язаний із принципом верховенства права: принцип верховенства права є фундаментом, на якому базується принцип «пропорційності», натомість принцип «пропорційності» є умовою реалізації принципу верховенства права і водночас його необхідним наслідком. Судова практика Європейського суду з прав людини розглядає принцип «пропорційності» як невід`ємну складову та інструмент верховенства права, зокрема й у питаннях захисту права власності.

Дотримання принципу «пропорційності» передбачає, що втручання в право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно з національним законодавством і в інтересах суспільства, все одно буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу, якщо не було дотримано розумної пропорційності між втручанням у право особи та інтересами суспільства.

Вжиті державою заходи мають бути ефективними з точки зору розв`язання проблеми суспільства, і водночас пропорційними щодо прав приватних осіб. Оцінюючи пропорційність, необхідно визначити, чи можливо досягти легітимної мети за допомогою заходів, які були б менш обтяжливими для прав і свобод заінтересованої особи, оскільки обмеження не повинні бути надмірними або такими, що є більшими, ніж необхідно для реалізації поставленої мети.

Зазначене узгоджується з правовим висновком Верховного Суду, викладеним у постанові від 17 жовтня 2018 року у справі № 681/203/17-ц, від 01 червня 2020 року у справі № 185/777/17.

Для подальшого оформлення спадкових справ та утримання і збереження майна Позивачу необхідно оформити право власності на майно та у зв`язку із об`єктивною неможливостю визнання договору міни дійним або нотаріально посвідчити договір у зв`язку із смертю іншої сторони договору ОСОБА_2 та ОСОБА_3 іншого шляху, окрім визнання права власності на вказану квартиру в порядку спадкування в судовому порядку, не існує.

Стаття 15 ЦК України передбачає право на захист цивільних прав та інтересів: «Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Стаття 16 ЦК України передбачає, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Стаття 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності небезпідставної заяви за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування. Зміст зобов?язань за статтею 13 також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Тим не менше, засіб захисту, що вимагається згаданою статтею, повинен бути ефективним як у законі, так і на практиці. зокрема, у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (пункт 75 рішення Європейського суду з прав людини у справі «Афанасьєв проти України» від 05 квітня 2005 року, заява №38722/02). Ефективний засіб правового захисту у розумінні статті 13 Конвенції повинен

забезпечити поновлення порушеного права і одержання особою бажаного результату.

Статтею 76 ЦПК України визначено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Відповідно до ст.80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування; питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Згідно ст.82 ЦПК України обставини, визнані сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, не підлягають доказуванню. Обставини, визнані судом загальновідомими, не потребують доказування.

Вирішення даної цивільної справи та прийняття відповідного обґрунтованого по ній рішення неможливе без встановлення фактичних обставин, вибору норми права та висновку про права та обов`язки сторін. Всі ці складові могли бути з`ясовані лише в ході доказової діяльності, метою якої є, відповідно до ЦПК України, всебічне і повне з`ясування всіх обставин справи, встановлення дійсних прав та обов`язків учасників спірних правовідносин.

Подавши свої докази, сторони реалізували своє право на доказування і одночасно виконали обов`язок із доказування, оскільки ст.81 ЦПК закріплює правило, за яким кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Обов`язок із доказування покладається також на осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси (ст. 43, 49 ЦПК України). Тобто, процесуальними нормами встановлено як право на участь у доказуванні (ст.43 ЦПК України), так і обов`язок із доказування обставини при невизнані них сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі.

Крім того, суд безпосередньо не повинен брати участі у зборі доказового матеріалу. Слід також зазначити, що позивач в разі наявності труднощів щодо витребування доказів по справі, відповідно до статті 84 ЦПК України, могла би скористатися своїм процесуальним правом та звернутися до суду з відповідним клопотанням про витребування доказів.

Відповідно до ст.89 ЦПК України суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємозв`язок доказів у їх сукупності.

Згідно ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Суд, дослідивши матеріали справи, надані до неї докази та посилання на докази, прослухавши ствердження сторін по справі, вважає, що позовні вимоги слід задовольнити.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст.12, 13, 19, 76, 77, 80, 81, 206, 247, 259, 263-265, 280-284 ЦПК України, суд,-

У Х В А Л И В:

Позовні вимоги ОСОБА_1 до Краматорської міської військової адміністрації Краматорського району Донецької області, третя особа: Товарна біржа «Євгенія Сервіс», про визнання права власності на квартиру в порядку спадкування - задовольнити.

Визнати за ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП НОМЕР_1 право власності в порядку спадкування після смерті ОСОБА_2 на квартиру, розташовану за адресою АДРЕСА_1 , загальною площею 51,8 кв. м, придбаною за договором міни від 23.06.2000 року №419, посвідченого товарною біржею «Євгенія Сервіс» та зареєстрованого Бюро технічної інвентаризації 06 липня 2000 року за реєстровим №33992/П.

Заочне рішення може бути переглянуте судом, що його ухвалив, за письмовою заявою відповідача, поданою протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Учасник справи, якому повне заочне рішення суду не було вручене у день його проголошення, має право на поновлення пропущеного строку на подання заяви про його перегляд - якщо така заява подана протягом двадцяти днів з дня вручення йому повного заочного рішення суду. Строк на подання заяви про перегляд заочного рішення може бути також поновлений в разі пропуску з інших поважних причин.

Заочне рішення набирає законної сили, якщо протягом строків, встановлених цим Кодексом, не подані заява про перегляд заочного рішення або апеляційна скарга, або якщо рішення залишено в силі за результатами апеляційного розгляду справи.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку для подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається до Дніпровського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Суддя Бойко О.М.