Постанова від 30.10.2025 по справі 910/9164/23

ПІВНІЧНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

вул. Шолуденка, буд. 1, літера А, м. Київ, 04116 (044) 230-06-58 inbox@anec.court.gov.ua

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"30" жовтня 2025 р. Справа№ 910/9164/23

Північний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого: Мальченко А.О.

суддів: Тищенко А.І.

Михальської Ю.Б.

при секретарі судового засідання Линник А.М.,

розглянувши матеріали апеляційної скарги Товариства з обмеженою відповідальністю «Орум Інвест»

на рішення Господарського суду міста Києва від 25.03.2025

у справі № 910/9164/23 (суддя Т.В. Васильченко)

за позовом Заступника керівника Київської міської прокуратури в інтересах держави в особі Київської міської ради

до Товариства з обмеженою відповідальністю «Орум Інвест»

про стягнення 3 406 134,56 грн, -

за участю представників сторін згідно з протоколом судового засідання, -

ВСТАНОВИВ:

Заступник керівника Київської міської прокуратури (далі також - Прокурор) в інтересах держави в особі Київської міської ради (далі також - Рада) звернувся до Господарського суду міста Києва із позовною заявою до Товариства з обмеженою відповідальністю «Орум Інвест» (далі також - Товариство) про стягнення 3 406 134,56 грн.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що в порушення вимог статей 125, 126 Земельного кодексу України Товариство використовує земельну ділянку кадастровий номер 8000000000:62:146:0020, площею 18,3103 га, за адресою: вул. Милославська, буд. 58, м. Київ, без оформлення правовстановлюючих документів.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 25.03.2025 у справі №910/9164/23 позовні вимоги задоволено в повному обсязі. Стягнуто з Товариства з обмеженою відповідальністю «Орум Інвест» на користь Київської міської ради безпідставно збережені кошти у вигляді недоотриманої орендної плати за користування земельною ділянкою у загальному розмірі 3 406 134,56 грн. Стягнуто з Товариства з обмеженою відповідальністю «Орум Інвест» на користь Київської міської прокуратури судовий збір у розмірі 51 092,02 грн.

Рішення суду першої інстанції мотивовано нормами статей ст. ст. 79-1, 93, 120, 125, 152, 206 Земельного кодексу України, ст. ст. 14, 287, 288, 289 Податкового кодексу України, ст. ст. 1212-1214 Цивільного кодексу України, ст. ст. 20, 23 Закону України «Про оцінку земель», а також встановленими судом обставинами використання у спірний період земельної ділянки комунальної власності за відсутності доказів набуття у встановленому законом порядку права користування земельною ділянкою, на якій розміщено належну Товариству нерухомість.

Не погоджуючись із вищезазначеним рішенням, Товариство з обмеженою відповідальністю «Орум Інвест» звернулося до Північного апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати оскаржуване рішення та прийняти нове, яким відмовити у задоволенні позовних вимог у повному обсязі.

Обґрунтовуючи вимоги апеляційної скарги, Товариство не погодилось із висновком суду першої інстанції про те, що Прокурор мав достатні правові підстави для подання цього позову та дотримався процедури, передбаченої ст. 23 Закону України «Про прокуратуру», з огляду на встановлену судом обставину незвернення Ради протягом розумного строку після отримання повідомлення до суду в інтересах держави. Вважає, що Прокурором не було надано Раді достатнього часу для реалізації свого права на захист державних інтересів.

Суд першої інстанції безпідставно відхилив аргументи Товариства про те, що земельна ділянка з кадастровим номером 8000000000:62:146:0020 не є об`єктом цивільних прав через відсутність державної реєстрації права власності за Київською міською радою (КМР). Наголошує на застосуванні до спірних правовідносин сторін висновків Верховного Суду, викладених у постанові від 09.03.2021 у справі №922/1453/20.

Судом першої інстанції також безпідставно не взято до уваги наявність правової невизначеності Прокурора. Так, у справі, що переглядається, Прокурор обґрунтовує позовні вимоги у тому числі, приналежністю майна, розташованого на спірній земельній ділянці Товариству. Натомість, у справах №910/3036/25, №910/3020/25, №910/4833/25 Прокурор просить визнати недійсним правочин та скасувати державну реєстрацію права власності щодо об`єктів незавершеного будівництва, розташованих на спірній земельній ділянці.

Така подвійність у підходах та правових позиціях у наведених судових справах суперечить як доктрині venire contra factum proprium, так і засадам добросовісності учасників процесу.

Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції безпідставно залишив поза увагою доводи Товариства про відсутність можливості користуватись спірною земельною ділянкою з огляду на фактичну неможливість доступу як до 29 недобудованих об`єктів, так і до спірної земельної ділянки з кадастровим номером 8000000000:62:146:0020, площею 18,3103 га, за адресою: м. Київ, вул. Милославська, 58.

Відповідно до Витягу з протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 18.08.2025 апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Орум Інвест» передано на розгляд колегії суддів у складі: головуючого судді Мальченко А.О., суддів Тищенко А.І., Михальської Ю.Б.

Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 25.08.2025 відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю «Орум Інвест» на рішення Господарського суду міста Києва від 25.03.2025 у справі № 910/9164/23 та призначено її розгляд на 02.10.2025. Учасникам апеляційного провадження встановлено строк для подання відзивів на апеляційну скаргу до 12.09.2025. Ухвалою суду також витребувано матеріали справи №910/9164/23.

Прокурор та Київська міська рада своїм процесуальним правом, наданим ст. 263 ГПК України не скористались, відзивів на апеляційну скаргу не надали.

Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 02.10.2025 розгляд апеляційної скарги Товариства з обмеженою відповідальністю «Орум Інвест» на рішення Господарського суду міста Києва від 25.03.2025 у справі №910/9164/23 відкладено на 30.10.2025 за клопотанням представника відповідача.

У судове засідання, призначене на 30.11.2025 апелянт не з`явився, свого уповноваженого представника не направив, про день, місце та час розгляду справи повідомлявся належним чином.

Судова колегія, вирішуючи питання щодо можливості розгляду апеляційної скарги за відсутності скаржника, вислухавши думку учасників справи, дійшла висновку про наявність підстав для подальшого розгляду справи без участі учасника справи, який не з`явився та не повідомив суд про поважність причин своєї неявки і не подав клопотання про відкладення розгляду справи.

Так, згідно з частинами 1 та 3 ст. 202 Господарського процесуального кодексу України неявка в судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час та місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, крім випадків, визначених цією статтею. Якщо учасник справи або його представник були належним чином повідомлені про судове засідання, суд розглядає справу за відсутності такого учасника справи у разі повторної неявки в судове засідання учасника справи (його представника) незалежно від причин неявки.

Відповідно до частини 12 статті 270 Господарського процесуального кодексу України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає її розгляду.

В судовому засіданні представник позивача та прокурор заперечили проти доводів та вимог апеляційної скарги, просили суд апеляційної інстанції відмовити у її задоволенні, а оскаржуване судове рішення залишити без змін.

30.10.2025 у судовому засіданні колегією суддів було проголошено вступну та резолютивну частини постанови.

Відповідно до вимог ч.ч. 1, 4 ст. 269 ГПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

Обговоривши доводи апеляційної скарги Товариства з обмеженою відповідальністю «Орум Інвест», дослідивши докази наявні у справі, проаналізувавши правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, судова колегія апеляційного господарського суду вважає, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає.

Як встановлено судом та підтверджується матеріалами справи, за Товариством з обмеженою відповідальністю «Орум Інвест» 20.08.2022 на підставі протоколу №1 від 15.08.2022 установчих зборів даного товариства та актів приймання-передачі майна до статутного капіталу товариства від 16.08.2022 зареєстровано право власності на наступні об`єкти нерухомого майна по вул. Милославській, 58 у Деснянському районі міста Києва, а саме: ангар №21, об`єкт незавершеного будівництва зі ступенем будівельної готовності 78%, фактичною площею 414,9 кв.м; адміністративний корпус загальною площею 2147,5 кв.м, об`єкт незавершеного будівництва зі ступенем готовності 70%; ТП №12, об`єкт незавершеного будівництва зі ступенем будівельної готовності 71%, фактичною площею 39,5 кв.м; будинок охорони загальною площею 482,4 кв.м, об`єкт незавершеного будівництва зі ступенем готовності 59%; церква загальною площею 272 кв.м, об`єкт незавершеного будівництва зі ступенем готовності 34%; господарський корпус № 3, об`єкт незавершеного будівництва зі ступенем будівельної готовності 63%, фактичною площею 6928,9 кв.м; ангар №22 загальною площею 343,7 кв.м, об`єкт незавершеного будівництва зі ступенем готовності 78%; склад №27, об`єкт незавершеного будівництва зі ступенем готовності 10%; ангар №19, об`єкт незавершеного будівництва зі ступенем будівельної готовності 78%, фактичною площею 413,5 кв.м; склад №29, об`єкт незавершеного будівництва зі ступенем готовності 15%; будівля (навпроти хірургічного корпусу), об`єкт незавершеного будівництва зі ступенем будівельної готовності 63%, фактичною площею 590,2 кв.м; ангар №24 загальною площею 582,3 кв.м, об`єкт незавершеного будівництва зі ступенем готовності 76%; артскважина, об`єкт незавершеного будівництва зі ступенем будівельної готовності 59%, фактичною площею 29,9 кв.м; консультативна поліклініка загальною площею 21180 кв.м, об`єкт незавершеного будівництва зі ступенем готовності 28%; діагностичний центр, об`єкт незавершеного будівництва зі ступенем готовності 4%; ТП №11, об`єкт незавершеного будівництва зі ступенем будівельної готовності 75%, фактичною площею 147,0 кв.м; склад №26, об`єкт незавершеного будівництва зі ступенем будівельної готовності 15%; ангар №20, об`єкт незавершеного будівництва зі ступенем будівельної готовності 78%, фактичною площею 580,1 кв.м; ангар №25, об`єкт незавершеного будівництва зі ступенем будівельної готовності 77%, фактичною площею 185,7 кв.м; операційний блок, об`єкт незавершеного будівництва зі ступенем будівельної готовності 26%, фактичною площею 11250,0 кв.м; склад №28, об`єкт незавершеного будівництва зі ступенем будівельної готовності 14%; господарський корпус №2, об`єкт незавершеного будівництва зі ступенем будівельної готовності 47%, фактичною площею 5547,50 кв.м; опіковий центр, об`єкт незавершеного будівництва зі ступенем будівельної готовності 52%. фактичною площею 31355,0 кв.м; терапевтичний корпус, об`єкт незавершеного будівництва зі ступенем будівельної готовності 2%; кафедральний блок, об`єкт незавершеного будівництва зі ступенем будівельної готовності 3%; відділення відновлювального лікування, об`єкт незавершеного будівництва зі ступенем будівельної готовності 40%, фактичною площею 9923,0 кв.м; господарський корпус №1, об`єкт незавершеного будівництва зі ступенем будівельної готовності 55%, фактичною площею 9935,0 кв.м; хірургічний корпус, об`єкт незавершеного будівництва зі ступенем будівельної готовності 8%, фактичною площею 47250,0 кв.м, огорожа 907 пог.м, ворота - 6 пог.м; вимощення; ангар №18, об`єкт незавершеного будівництва зі ступенем будівельної готовності 79%, фактичною площею 571,6 кв.м.

Зазначені об`єкти нерухомого майна розташовані на земельній ділянці площею 18,3103 га (кадастровий номер 8000000000:62:146:0020) по вул. Милославській, 58 у місті Києві.

Згідно витягу №НВ-1215106662021 від 12.01.2021 з Державного земельного кадастру, відділом у Синельниківському районі Головного управління Держгеокадастру у Дніпропетровській області на підставі технічної документації із землеустрою щодо інвентаризації земель від 12.02.2020 КП КІЗВ, здійснено державну реєстрацію зазначеної земельної ділянки та відомості про неї внесені до кадастру.

Отже, земельна ділянка з кадастровим номером 8000000000:62:146:0020 з 12.01.2021 сформована та є об`єктом цивільних прав у розумінні ст. 79-1 Земельного кодексу України.

Згідно витягу з технічної документації про нормативну грошову оцінку земельної ділянки від 18.04.2023 вартість земельної ділянки з кадастровим номером 8000000000:62:146:0020 становить 159 070 425,10 грн, а відтак за користування земельною ділянкою площею 18,3103 га з кадастровим номером 8000000000:62:146:0020 за період з 20.08.2022 по 24.05.2023 відповідач мав сплатити 3 406 134,56 грн.

Предметом спору у справі, що переглядається є вимога Прокурора про стягнення грошових коштів, безпідставно збережених Товариством як фактичним користувачем спірної земельної ділянки, з огляду на розміщення на цій земельній ділянці належного Товариству нерухомого майна та відсутність у нього правовстановлючих документів на землю.

Заперечуючи проти задоволення позовних вимог, Товариство вказує на те, що спірна земельна ділянка не є об`єктом цивільних прав, оскільки право власності на таку земельну ділянку у встановленому законом порядку не зареєстровано. Також у нього відсутня можливість користування даною ділянкою, в тому числі, за весь період, зазначений Прокуратурою у позові, так як земельна ділянка та розташовані на ній недобудовані об`єкти, які належать на праві власності ТОВ «Орум Інвест», використовується для постійної дислокації частин сил територіальної оборони міста Києва, а поруч із в`їздом на територію земельної ділянки влаштований блокпост із військовими Національної гвардії України, територіальної оборони міста Києва та працівниками Національної поліції.

Розглядаючи спір, суд першої інстанції дійшов висновку про наявність правових підстав для задоволення позовних вимог, з чим також погоджується колегія суддів апеляційного суду.

Надаючи оцінку наявності підстав для представництва Прокурором інтересів держави в особі Ради, колегія суддів керується таким.

Відповідно до пункту 3 частини 1 статті 131-1 Конституції України прокуратура здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.

Згідно з частиною 3 статті 53 Господарського процесуального кодексу України у визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом іншої особи, до початку розгляду справи по суті, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами.

Спеціальним законом, яким визначені виключні випадки та порядок представництва прокурором інтересів держави в суді є Закон України «Про прокуратуру».

Відповідно до частини 3 статті 23 цього Закону прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті, крім випадку, визначеного абзацом четвертим цієї частини.

Отже, виключними випадками, за яких прокурор може здійснювати представництво інтересів держави в суді, є порушення або загроза порушення інтересів держави. Ключовим для застосування цієї конституційної норми є поняття «інтерес держави».

У Рішенні Конституційного Суду України від 08 квітня 1999 року № 3-рп/99 Конституційний Суд України, з`ясовуючи поняття «інтереси держави» висловив міркування, що інтереси держави відрізняються від інтересів інших учасників суспільних відносин. В основі перших завжди є потреба у здійсненні загальнодержавних (політичних, економічних, соціальних та інших) дій, програм, спрямованих на захист суверенітету, територіальної цілісності, державного кордону України, гарантування її державної, економічної, інформаційної, екологічної безпеки, охорону землі як національного багатства, захист прав усіх суб`єктів права власності та господарювання тощо (п. 3 мотивувальної частини).

Інтереси держави можуть збігатися повністю, частково або не збігатися зовсім з інтересами державних органів, державних підприємств та організацій.

Із врахуванням того, що «інтереси держави» є оціночним поняттям, прокурор чи його заступник у кожному конкретному випадку самостійно визначає з посиланням на законодавство, на підставі якого подається позов, в чому саме відбулося чи може відбутися порушення матеріальних або інших інтересів держави, обґрунтовує у позовній заяві необхідність їх захисту та зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах (пункт 4 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України від 08 квітня 1999 року № 3-рп/99).

Ці міркування Конституційний Суд України зробив у контексті тлумачення Арбітражного процесуального кодексу України, який вже втратив чинність. Однак, висловлене судом розуміння поняття «інтереси держави» має самостійне значення і може застосовуватися для тлумачення цього ж поняття, вжитого у статті 23 Закону України «Про прокуратуру».

Відтак, «інтереси держави» охоплюють широке і водночас чітко не визначене коло законних інтересів, які не піддаються точній класифікації, а тому їх наявність повинна бути предметом самостійної оцінки суду у кожному випадку звернення прокурора з позовом.

Європейський Суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) неодноразово звертав увагу на участь прокурора в суді на боці однієї зі сторін як обставину, що може впливати на дотримання принципу рівності сторін. Оскільки прокурор або посадова особа з аналогічними функціями, пропонуючи задовольнити або відхилити … скаргу, стає противником або союзником сторін у справі, його участь може викликати в однієї зі сторін відчуття нерівності (рішення у справі «Ф.В. проти Франції» (F.W. v. France), заява № 61517/00, пункт 27).

У той же час, суд звертав також увагу на категорії справ, де підтримка прокурора не порушує справедливого балансу. Зокрема, у справі «Менчинська проти Російської Федерації» (заява № 42454/02, пункт 35) ЄСПЛ висловив таку думку: сторонами цивільного провадження виступають позивач і відповідач, яким надаються рівні права, в тому числі право на юридичну допомогу. Підтримка, що надається прокуратурою одній зі сторін, може бути виправдана за певних обставин, наприклад, при захисті інтересів незахищених категорій громадян (дітей, осіб з обмеженими можливостями та інших категорій), які, ймовірно, не в змозі самостійно захищати свої інтереси, або в тих випадках, коли відповідним правопорушенням зачіпаються інтереси великого числа громадян, або у випадках, коли потрібно захистити інтереси держави».

Водночас, ЄСПЛ уникає абстрактного підходу до розгляду питання про участь прокурора у цивільному провадженні. Розглядаючи кожен випадок окремо Суд вирішує наскільки участь прокурора у розгляді справи відповідала принципу рівноправності сторін.

Таким чином, прокурор може представляти інтереси держави в суді у виключних випадках, які прямо передбачені законом. Розширене тлумачення випадків (підстав) для представництва прокурором інтересів держави в суді не відповідає принципу змагальності, який є однією з засад правосуддя (стаття 129 Конституції України).

Так, як вже зазначалося, згідно з частиною третьою статті 23 Закону України «Про прокуратуру» прокурор може представляти інтереси держави в суді лише у двох випадках: 1) якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження; 2) у разі відсутності такого органу.

Відповідно до частини 4 статті 53 Господарського процесуального кодексу України прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. Невиконання цих вимог має наслідком застосування положень, передбачених статтею 174 цього Кодексу.

Системне тлумачення вказаних приписів дозволяє дійти висновку, що стаття 53 Господарського процесуального кодексу України вимагає вказувати в господарському позові, скарзі чи іншому процесуальному документі докази на підтвердження підстав заявлених позовних вимог із зазначенням, у чому саме полягає порушення інтересів держави, та обставини, що зумовили необхідність їх захисту прокурором.

Як убачається із матеріалів справи, Прокурор в позові зазначив, що у даному випадку, інтерес держави полягає у необхідності забезпечення прав та інтересів територіальної громади, як власника землі, що є основним національним багатством та перебуває під особливою охороною держави, забезпечення раціонального використання та охорони земель.

Як зазначає прокурор, використання відповідачем земельної ділянки для розміщення нерухомого майна без оформлення правовстановлюючих документів на землю та без сплати до місцевого бюджету обов`язкових орендних платежів, порушує інтереси територіальної громади в особі Київської міської ради, яка, у даному випадку, незаконно позбавлена можливості ефективно та виключно в інтересах територіальної громади розпоряджатись землями міста Києва, регулювати земельні відносини з метою створення умов для поліпшення соціальної інфраструктури міста.

При цьому, інтереси держави охоплюють інтереси мешканців територіальної громади, що відповідає змісту статті 3 Конституції України, згідно з якою людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканість і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю (постанова Верховного Суду від 15.10.2019 у справі №810/3894/17).

У контексті наведеного прокурор зазначає, що спірні правовідносини фактично пов`язані зі сферою формування та виконання місцевого бюджету, до якого мають своєчасно та в повному обсязі надходити кошти від використання земельної ділянки, що безпосередньо стосується прав та економічних інтересів територіальної громади міста Києва.

При цьому, неукладення та несвоєчасне укладення суб`єктами господарювання договорів оренди землі призводить до значних втрат коштів місцевого бюджету. Дотримання належного економічного регулювання земельних відносин, забезпечення надходжень платежів з орендної плати до місцевих бюджетів у законодавчо визначених межах безпосередньо належить до інтересів держави, а наповненість та збільшення бюджету, у тому числі місцевого як складової частини державних фінансових ресурсів, є запорукою стабільної економіки держави.

Стаття 60 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» визначає, що територіальним громадам сіл, селищ, міст, районів у містах належить право комунальної власності на землю.

Пунктом 5 статті 16 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» передбачено, що від імені та в інтересах територіальних громад права суб`єкта комунальної власності здійснюють відповідні ради.

Виходячи з положень частини 1 статті 13 Конституції України, згідно з якою органи державної влади та місцевого самоврядування здійснюють від імені українського народу право власності на землю та повноважень Київської міської ради у сфері земельних правовідносин, контролю за додержанням земельного законодавства у сфері забудови територій (стаття 9 Земельного кодексу України), порушені майнові права Київської міської ради, як власника земельної ділянки.

Згідно з частиною 1 статті 142 Конституції України матеріальною і фінансовою основою місцевого самоврядування є рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, земля, природні ресурси, що є у власності територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах, а також об`єкти їхньої спільної власності, що перебувають в управлінні районних і обласних рад.

За частиною 1 статті 143 Конституції України територіальні громади села, селища, міста безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування управляють майном, що є в комунальній власності.

Відповідно до статті 6 Закону України «Про столицю України - місто-герой Київ» місцеве самоврядування у місті Києві здійснюється територіальною громадою міста як безпосередньо, так і через Київську міську раду, районні в місті ради (у разі їх утворення) та їх виконавчі органи.

Згідно з ч. 1 статті 9 цього Закону, у місті Києві діють представницькі органи місцевого самоврядування - Київська міська рада, районні в місті ради (у разі їх утворення), які є юридичними особами.

Частиною 1 статті 18 вказаного Закону передбачено, що матеріальною і фінансовою основою місцевого самоврядування у місті Києві є рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, земля, природні ресурси, що є у власності громади міста або знаходяться в її управлінні.

За частиною 1 статті 1 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» територіальна громада - жителі, об`єднані постійним проживанням у межах села, селища, міста, що є самостійними адміністративно-територіальними одиницями, або добровільне об`єднання жителів кількох сіл, що мають єдиний адміністративний центр.

Відповідно до ст. ст. 16, 60 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», обов`язком органу місцевого самоврядування є здійснення в інтересах територіальної громади та від її імені права суб`єкта комунальної власності (у тому числі правомочності щодо володіння, користування та розпорядження об`єктом права комунальної власності).

Згідно зі ст. 9 Закону України «Про охорону земель» до повноважень Київської міської ради у галузі охорони земель належить, зокрема, організація і здійснення контролю за використанням та охороною земель комунальної власності, економічне стимулювання раціонального використання та охорони земель відповідно до закону.

З аналізу вказаних норм законодавства вбачається, що державою гарантується належне функціонування місцевого самоврядування, матеріальною основою якого є, у тому числі, земля, правомочності власника щодо якої від імені та виключно в інтересах територіальної громади виконує відповідна рада.

Отже, порушення прав територіальної громади, яка є невід`ємною частиною держави, беззаперечно свідчить про порушення державних інтересів.

У свою чергу, в силу ст. ст. 16, 33 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», ст. 189 Земельного кодексу України, саме Київська міська рада має виконувати відповідні функції, здійснювати контроль за використанням земель та своєчасно реагувати на порушення земельного законодавства.

Внаслідок невиконання відповідачем вимог закону територіальна громада міста в особі Київської міської ради тривалий час (з серпня 2022 року) не отримує до бюджету кошти, які заявлені до стягнення у даному позові, від використання товариством земельної ділянки, що негативно впливає на своєчасне фінансування місцевих програм соціально-економічного та культурного розвитку, розвитку комунальних підприємств, установ та організацій, вдосконалення мережі підприємств житлово-комунального господарства, торгівлі, громадського харчування, побутового обслуговування, розвитку транспорту і зв`язку, розвитку освіти та медичного обслуговування, посилення сил оборони столиці та відновлення міських об`єктів, пошкоджених внаслідок воєнних дій, а також вирішення інших питань, що стосуються територіальної громади та фінансуються з місцевого бюджету.

Таким чином, порушення інтересів держави, у даному випадку, полягає у невиконанні відповідачем вимог земельного законодавства, що призводить до безоплатного користування ТОВ «Орум Інвест» комунальною земельною ділянкою площею 18,3103 га з кадастровим номером 8000000000:62:146:0020 та збереження без достатньої правової підстави за рахунок власника землі (територіальної громади міста Києва) заявлених до стягнення у даній справі коштів, які відповідач повинен сплатити за користування землею.

Водночас, як підтверджується матеріалами справи, а саме, з відповіді Департаменту земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) від 24.04.2023 №05708-5231, наданої за дорученням заступника міського голови - секретаря Київської міської ради від 20.04.2023, будь-які належні заходи цивільно-правового характеру щодо захисту інтересів держави Київською міською радою не вживались, що свідчить про бездіяльність органу місцевого самоврядування.

За встановленого, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що прокурором була надана можливість компетентному органу відреагувати на порушення інтересів держави щодо спірної земельної ділянки, зокрема, шляхом вчинення дій для виправлення ситуації та відновлення порушених інтересів держави.

Проте, Київська міська рада з позовом про стягнення з Товариства з обмеженою відповідальністю «Орум Інвест» безпідставно збережених коштів у вигляді недоотриманої орендної плати за користування земельною ділянкою, на якій знаходиться майно товариства, не звернулась.

Більше того, на виконання вимог ч. 4 ст. 23 Закону України «Про прокуратуру», Київська міська прокуратура листом від 25.05.2023 №15/1-465вих-23 повідомила Київську міську раду про намір звернутися до Господарського суду міста Києва з даним позовом в інтересах держави.

Відповідно до позиції, висловленої Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26.05.2020 у справі №912/2385/18, невжиття компетентним органом жодних заходів протягом розумного строку після того, як цьому органу стало відомо або повинно було стати відомо про можливе порушення інтересів держави, має кваліфікуватися як бездіяльність відповідного органу. Розумність строку визначається судом з урахуванням того, чи потребували інтереси держави невідкладного захисту (зокрема, через закінчення перебігу позовної давності чи можливість подальшого відчуження майна, яке незаконно вибуло із власності держави), а також таких чинників, як: значимість порушення інтересів держави, можливість настання невідворотних негативних наслідків через бездіяльність компетентного органу, наявність об`єктивних причин, що перешкоджали такому зверненню тощо.

Прокурору достатньо дотриматися порядку, передбаченого ст. 23 Закону України «Про прокуратуру», і якщо компетентний орган протягом розумного строку після отримання повідомлення самостійно не звернувся до суду з позовом в інтересах держави, то це є достатнім аргументом для підтвердження судом підстав для представництва.

Відтак, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого і законного висновку про те, що нездійснення Київською міською радою повноважень по захисту державних інтересів відповідно до ст. 131-1 Конституції України ст. 23 Закону України «Про прокуратуру» є підставою для вжиття прокурором заходів представницького характеру шляхом пред`явлення відповідного позову з метою захисту інтересів держави.

Отже, Прокурором доведено, а судом першої інстанції обґрунтовано встановлено наявність достатніх правових підстав для звернення прокурора з даним позовом до Господарського суду міста Києва.

Водночас, колегія суддів відхиляє доводи Товариства про те, що Прокурором не надано Раді достатньо часу для реалізації права на захист державних інтересів. Так, зі змісту листів, скерованих Радою до Прокуратури убачається, що Рада не тільки не вживала заходів, спрямованих на захист порушених прав та законних інтересів, а й не мала на меті здійснювати такий захист у майбутньому. За таких обставин, колегія суддів не погоджується з доводами Товариства про необхідність надання Раді більшого часу для вжиття відповідних заходів.

Право на звернення до господарського суду в установленому порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом. Юридичні особи та фізичні особи-підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням (частини 1, 2 статті 4 Господарського процесуального кодексу України).

Відповідно до положень частин 1 та 2 статті 16 Цивільного кодексу України, кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Статтею 14 Конституції України визначено, що земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.

Відповідно до ст. 13 Конституції України, земля є об`єктом права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених Конституцією.

Згідно зі ст. 80 Земельного кодексу України, суб`єктами права на землі комунальної власності є територіальні громади, які реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування, незалежно від того, зареєстрована земельна ділянка за територіальною громадою чи ні.

За змістом ст. 122, 123, 124 Земельного кодексу України, селищні міські ради передають земельні ділянки у власність або користування із земель комунальної власності відповідних територіальних громад для всіх потреб. Надання земельних ділянок державної або комунальної власності у користування здійснюється на підставі рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування. Передання в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органів місцевого самоврядування, згідно з їх повноваженнями, визначеними статтею 122 цього Кодексу, шляхом укладення договору оренди земельної ділянки чи договору купівлі-продажу права оренди земельної ділянки.

Статтею 206 Земельного кодексу України встановлено, що використання землі в Україні є платним. Об`єктом плати за землю є земельна ділянка. Плата за землю справляється відповідно до закону.

У разі надання земельної ділянки в оренду укладається договір оренди земельної ділянки, яким за положеннями ч. 1 ст. 21 Закону України «Про оренду землі» визначається орендна плата за землю як платіж, який орендар вносить орендодавцеві за користування земельною ділянкою.

Орендна плата за земельні ділянки державної і комунальної власності - обов`язковий платіж, який орендар вносить орендодавцеві за користування земельною ділянкою (п.п.14.1.136 п. 14.1. ст. 14 Податкового кодексу України).

Майном як особливим об`єктом вважаються окрема річ, сукупність речей, а також майнові права та обов`язки (частина 1 статті 190 Цивільного кодексу України).

Відповідно до ст. 116 Земельного кодексу України, громадяни та юридичні особи набувають права власності та право користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами аукціону.

Крім того, правовий механізм переходу прав на землю, пов`язаний із переходом права на будинок, будівлю або споруду, визначено у ст. 120 Земельного кодексу України.

Виходячи зі змісту зазначеної статті, норма щодо переходу права на земельну ділянку у разі переходу права на будинок, будівлю і споруду може бути застосована у випадках, якщо земельна ділянка перебуває у власності або у користуванні колишнього власника будівлі.

Як вбачається із положень ст. 120 Земельного кодексу України, виникнення права власності на об`єкт нерухомості не є підставою для автоматичного виникнення права власності чи укладення (продовження, поновлення) договору оренди земельної ділянки, на якій вони розміщені і яка не була відведені в оренду попередньому власнику.

Право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав (ст. 125 Земельного кодексу України).

При цьому, згідно зі ст. 126 Земельного кодексу України, право власності, користування земельною ділянкою оформлюється відповідно до Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень».

Відповідно до інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, з 20.08.2022 у власності Товариства з обмеженою відповідальністю «Орум Інвест» на підставі протоколу №1 від 15.08.2022 установчих зборів товариства та актів приймання-передачі майна до статутного капіталу товариства від 16.08.2022 перебуває 29 об`єктів незавершеного будівництва (а також ворота та залишки огорожі, вимощення), стан будівельної готовності яких становить від 2% до 79%, які розташовані на земельній ділянці по вул. Милославській, 58 у Деснянському районі міста Києва площею 18,3103 га (кадастровий номер: 8000000000:62:146:0020).

При цьому, докази оформлення відповідачем права користування земельною ділянкою на якій розміщено об`єкти нерухомого майна, що зареєстровані на праві власності за відповідачем, у встановленому законом порядку відсутні.

За таких обставин, суд першої інстанції дійшов мотивованого висновку про те, що Товариство з обмеженою відповідальністю «Орум Інвест» з 20.08.2022 користується комунальною земельною ділянкою площею 18,3103 га з кадастровим номером 8000000000:62:146:0020 по вул. Милославській, 58 у Деснянському районі міста Києва для розміщення та експлуатації об`єктів нерухомого майна без оформлення правовстановлюючих документів.

Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 1212 Цивільного кодексу України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов`язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов`язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала. Положення глави 83 Цивільного кодексу України застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події.

Набувач зобов`язаний повернути потерпілому безпідставно набуте майно в натурі. У разі неможливості повернути в натурі потерпілому безпідставно набуте майно відшкодовується його вартість, яка визначається на момент розгляду судом справи про повернення майна (ст. 1213 Цивільного кодексу України).

Визначаючи суть і характер правовідносин, які виникли між сторонами, суд виходить з того, що згідно чинного законодавства України, зобов`язання за підставами виникнення поділяються на договірні та позадоговірні.

Відповідач (набувач), не сплачуючи орендну плату за користування земельною ділянкою за відсутності укладеного договору, фактично збільшив свої доходи, а позивач (потерпілий) втратив належне йому майно (кошти від орендної плати). До моменту оформлення власником об`єкта нерухомого майна права оренди земельної ділянки, на якій розташований цей об`єкт, відносини з фактичного користування земельною ділянкою без укладеного договору оренди та недоотримання її власником доходів у вигляді орендної плати є за своїм змістом кондиційними. Фактичний користувач земельної ділянки, який без достатньої правової підстави за рахунок власника цієї ділянки зберіг у себе кошти, які мав сплатити за користування нею, зобов`язаний повернути ці кошти власнику земельної ділянки на підставі частини першої статті 1212 Цивільного кодексу України.

Аналогічний правовий висновок викладено в постановах Великої Палати Верховного Суду від 23.05.2018 у справі 629/4628/16-ц, від 20.11.2018 у справі №922/3412/17, постанові Верховного Суду від 14.01.2019 у справі №912/1188/17.

Згідно зі ст. 206 Земельного кодексу України, пп. 14.1.136. п. 14.1. ст. 14 Податкового кодексу України, власником майна фактично збереженого відповідачем (коштів у вигляді орендної плати за користування земельною ділянкою) є територіальна громада міста Києва в особі позивача (Київської міської ради). Таким чином, збереження (заощадження) відповідачем коштів у вигляді орендної плати за користування земельною ділянкою призвело до збільшення (накопичення) цих коштів у відповідача за рахунок їх неодержання позивачем.

Незалежно від наявності вини в поведінці відповідача, сам факт несплати відповідачем за користування земельною ділянкою, свідчить про втрату позивачем майна, яке у спірних правовідносинах підпадає під категорію «виправдане очікування», що є загальновизнаною в т.ч. в практиці визначення Європейського суду з прав людини.

Кваліфікація спірних правовідносин, як зобов`язань у зв`язку з набуттям, збереженням майна без достатньої правової підстави, означає необхідність застосування у даній справі передбачених ст. 1212-1214 Цивільного кодексу України правових наслідків дій/бездіяльності відповідача у вигляді збереження (заощадження) у себе відповідних сум орендної плати.

Зі змісту вказаних норм, варто дійти висновку, що навіть за відсутності ознак делікту, тобто при умові правомірної поведінки відповідача у спірних правовідносинах, досягається відновлення справедливої рівноваги між правами та охоронюваними законом інтересами сторін спору, що випливають з принципу платності користування землею.

Аналогічна правова позиція викладена у постановах Великої Палати Верховного Суду від 23.05.2018 у справі №629/4628/16-ц, від 20.11.2018 у справі №922/3412/17, від 04.12.2019 у справі №917/1739/17, відповідно до яких вина не має значення, оскільки важливим є факт неправомірного набуття (збереження) майна однією особою за рахунок іншої, і до моменту оформлення власником об`єкта нерухомого майна права оренди земельної ділянки, на якій розташований цей об`єкт, відносини з фактичного користування земельною ділянкою без укладеного договору оренди та недоотримання її власником доходів у вигляді орендної плати регулюються ст. 1212 Цивільного кодексу України.

З огляду на викладене, колегія суддів вважає законним та обґрунтованим висновок суду першої інстанції про те, що Товариство з обмеженою відповідальністю «Орум Інвест», як фактичний користувач земельної ділянки площею 18,3103 га з кадастровим номером 8000000000:62:146:0020 по вул. Милославській, 58 у Деснянському районі міста Києва, що без достатньої правової підстави за рахунок власника цієї ділянки зберіг у себе кошти, які мав заплатити за користування нею, зобов`язаний повернути ці кошти власнику земельної ділянки (позивачу) на підставі ч. 1 ст. 1212 ЦК України.

Визначаючи розмір безпідставно збережених коштів, суд першої інстанції мотивовано керувався таким.

Так, згідно зі ст. 14 Податкового кодексу України, плата за землю - це загальнодержавний податок, який справляється у формі земельного податку та орендної плати за земельні ділянки державної та комунальної власності.

Відповідач не є власником або постійним землекористувачем земельної ділянки, а тому не є суб`єктом плати за землю у формі земельного податку, отже, єдина можлива форма здійснення плати за землю для нього, як землекористувача, є орендна плата (ст. 14.1.72 ПК України).

Податковим кодексом України визначено, що орендна плата за земельні ділянки державної та комунальної власності є обов`язковим платежем, а його розмір визначається на підставі законодавчих актів, тобто є регульованою ціною (статті 14.1.125, 14.1.136, 288.5 ПК України).

Згідно з п. 284.1 ст. 284 Податкового кодексу України, органи місцевого самоврядування встановлюють ставки плати за землю, що сплачується на відповідній території.

Статтею 20 Закону України «Про оцінку земель» передбачено, що за результатами бонітування ґрунтів та нормативної грошової оцінки земельних ділянок складається технічна документація, а за результатами проведення експертної грошової оцінки земельних ділянок складається звіт.

Дані про нормативну грошову оцінку окремої земельної ділянки оформляються як витяг з технічної документації з нормативної грошової оцінки земель.

Технічна документація з нормативної грошової оцінки земельних ділянок у межах населених пунктів затверджується відповідною сільською, селищною і міською радою.

Відповідно до ч. 3 ст. 23 Закону України «Про оцінку земель», витяг з технічної документації про нормативну грошову оцінку окремої земельної ділянки видається органами, що здійснюють ведення Державного земельного кадастру.

Згідно з витягом з технічної документації про нормативну грошову оцінку земельної ділянки від 18.04.2023 вартість земельної ділянки з кадастровим номером 8000000000:62:146:0020 становить 159 070 425,10 грн.

Відповідно до наданого 24.04.2023 Департаментом земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) розрахунку, загальний розмір орендної плати за фактичне використання ТОВ «Орум Інвест» земельної ділянки площею 18,3103 га, кадастровий номер: 8000000000:62:146:0020, по вул. Милославській, 58 у Деснянському районі міста Києва за період з 20.08.2022 по 24.04.2023 становить 3 013 906,11 грн.

При цьому, судом першої інстанції слушно враховано, що наведений Департаментом земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) розрахунок розміру орендної плати здійснювався відповідно до витягу № HB-9918294522023 із технічної документації з нормативної грошової оцінки земельних ділянок (дата формування витягу: 18.04.2023); відповідно до листа Державної служби України з питань геодезії, картографії та кадастру від 12.01.2023 №6-28-0.222-323/2-23 щодо значення коефіцієнта індексації нормативної грошової оцінки земель населених пунктів та інших земель несільськогосподарського призначення за 2022 рік - 1,15; у разі, якщо земельній ділянці станом на 20.08.2022 був встановлений код виду цільового призначення земельної ділянки 03.03 Для будівництва та обслуговування будівель закладів охорони здоров`я та соціальної допомоги та за розрахунковий період не змінювався, а також відповідно до Додатка 11 до рішення Київської міської ради від 09.12 2021 №3704/3745 «Про бюджет міста Києва на 2022 рік» (зі змінами): відповідно до Додатка 11 до рішення Київської міської ради від 08.12.2022 №5828/5869 «Про бюджет міста Києва на 2023 рік» (зі змінами); за умови, що приміщення нежитлових будівель, розташованих в межах запитуваної земельної ділянки, не передавались в оренду їх власником.

Отже, перевіривши наданий Прокурором розрахунок суми коштів, яка підлягає до стягнення з Товариства за період з 20.08.2022 по 24.05.2023, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що розрахунок є арифметично правильним, враховує чинну нормативно-грошову оцінку спірної земельної ділянки, а також мінімальну ставку земельного податку, встановлену ПАК України та чинним рішенням Ради для категорії земель, до яких віднесено спірну земельну ділянку.

Відповідно, висновки суду першої інстанції про наявність фактичних та правових підстав для задоволення позовних вимог та стягнення грошових коштів у розмірі 3 406 134,56 грн є законними та обґрунтованими.

Доводи апеляційної скарги цих висновків не спростовують.

Так, судом надано оцінку доводам Товариства про невизначеність у питанні законності набуття права власності на об`єкти нерухомості, з огляду на оспорювання ухвал Господарського суду міста Києва у справі №23/448-б щодо затвердження плану санації та затвердження звіту про виконання плану санації, як необґрунтовані.

Як зазначає Товариство у відзиві на позовну заяву та в апеляційній скарзі, право власності на майно, а саме: 29 об?єктів незавершеного будівництва (а також ворота та залишки огорожі, вимощення), стан будівельної готовності яких становить від 2% до 79%, ним було отримано внаслідок спільної передачі засновниками ТОВ "Транспортна компанія «Мортранссервіс», ТОВ «Хатмент» та ТОВ «Капітал-Інвест-Ресурс» в рахунок статутного капіталу ТОВ "Орум Інвест" вищезгаданого майно за актами приймання-передачі, при цьому, таке майно, перейшло у власність засновників внаслідок реалізації процедури санації ВАТ «НДМО «Діалір».

У ході розгляду справи № 23/448-б про банкрутство ВАТ «НДМО «Діалір», судом було постановлено ухвали щодо затвердження плану санації та затвердження звіту про виконання плану санації, які станом на момент розгляду справи оспорюються у судах вищої інстанції.

Відповідно до статті 235 Господарського процесуального кодексу України (в редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин) ухвала набирає законної сили негайно після її оголошення, якщо інше не передбачено цим Кодексом чи Законом України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом».

Згідно із частиною четвертою статті 9 Кодексу України з процедур банкрутства ухвали та постанова про визнання боржника банкрутом та відкриття ліквідаційної процедури, прийняті господарським судом у справі про банкрутство, набирають законної сили з моменту їх прийняття, якщо інше не передбачено цим Кодексом.

Відповідно до статті 129-1 Конституції України суд ухвалює рішення іменем України. Судове рішення є обов`язковим до виконання.

За статтею 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» та статтею 18 Господарського процесуального кодексу України судові рішення, що набрали законної сили, є обов`язковими до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об`єднаннями на всій території України. Судові рішення не можуть бути переглянуті іншими органами чи особами поза межами судочинства, за винятком рішень про амністію та помилування. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи не можуть приймати рішення, які скасовують судові рішення або зупиняють їх виконання.

Згідно з частиною 1 статті 232 Господарського процесуального кодексу України ухвала є одним з видів судових рішень.

У наведених статтях визначений принцип обов`язковості судових рішень, який з огляду на положення Господарського процесуального кодексу України поширюється також й на ухвали суду, в тому числі щодо затвердження плану санації та затвердження звіту про виконання плану санації.

З огляду на викладене, колегія суддів вважає обґрунтованим висновок суду першої інстанції про те, що у заявлений прокурором період несплати відповідачем орендної плати за фактичне використання земельної ділянки, останній був належним власником спірних об`єктів нерухомості (незавершеного будівництва), що підтверджується відомостями з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

При цьому, наявність реєстрації права власності у відповідному державному реєстрі є достатньою підставою для визнання особи власником майна до моменту поки не буде встановлено зворотного у передбаченому законом порядку. У той же час, пряме та/або опосередковане оспорювання права власності відповідача у судовому порядку, щонайменше до моменту ухвалення відповідного рішення суду, зберігає свою чинність і породжує всі правові наслідки для такого власника, зокрема і обов`язок сплати орендної плати за фактичне користування земельною ділянкою під відповідними об`єктами.

Колегія суддів також погоджується з позицією суду першої інстанції про безпідставність доводів Товариства, викладених у відзиві на позов та в апеляційній скарзі про те, що земельна ділянка з кадастровим номером №8000000000:62:146:0020 не є об`єктом цивільних прав, оскільки право власності на таку земельну ділянку за Київською міською радою у встановленому законом порядку не зареєстровано.

Так, за загальним правилом, правом власності на земельну ділянку, розташовану в межах відповідного населеного пункту, орган місцевого самоврядування наділений в силу закону, зокрема з уведенням 01.01.2002 у дію нового Земельного кодексу України, при цьому відсутність державної реєстрації речового права на земельну ділянку після 01.01.2013 не впливає на наявність права комунальної власності на відповідну земельну ділянку.

Нездійснення державної реєстрації речового права на сформовану земельну ділянку за органом місцевого самоврядування у відповідності до положень статті 79-1 Земельного кодексу України не є підставою для звільнення набувача права власності на будівлю або споруду від обов`язку сплачувати за фактичне користування земельною ділянкою комунальної власності, на якій розташований такий об`єкт нерухомості. Аналогічний висновок викладений у постанові Верховного Суду від 05.08.2022 у справі №922/2060/20.

Постанова, на яку посилається заявник апеляційної скарги та містить висновок про те, що ухвалена Верховним Судом 09.03.2021 у справі №922/1453/20. Разом з цим, Верховний Суд неодноразово наголошував на необхідності застосування правового висновку, викладеного у «більш пізній» постанові Суду.

Колегія суддів враховує під час апеляційного перегляду, що Товариством не вичинялось жодних дій, спрямованих на укладення договору оренди землі, на якій розташовано належні йому об`єкти нерухомості.

Посилаючись на принцип добросовісності, Товариство, втім, вважає, що саме воно може безкоштовно користуватись земельними ділянками, на яких розташовано належне йому майно. Хоча, алгоритм дій, які відповідають вимогам ст. ст. 3, 13 ЦК України, є набуття Товариством права оренди під належним йому нерухомим майном у «розумні строки», з врегулюванням у подальшому із Радою питання звільнення від сплати орендних платежів у зв`язку із відсутність фактичного доступу до орендованої земельної ділянки та належного йому нерухомого майна. Лише після набуття права оренди та статусу орендаря, Товариство може ставити питання про звільнення від сплати орендних платежів.

Оскільки ж предметом спору у справі, що переглядається є вимога про стягнення грошових коштів, обумовлених позадоговірним використанням землі, положення ст. 762 ЦК України не можуть бути застосовані.

Колегія суддів також вважає безпідставними аргументи Товариства, обґрунтовані посиланням на доктрину «venire contra factum proprium» (заборони суперечливої поведінки).

Так, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 25.05.2021 у справі №461/9578/15-ц вказано, що добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Доктрина venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки) ґрунтується ще на римській максимі - «non concedit venire contra factum proprium» (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці).

В основі доктрини venire contra factum proprium знаходиться принцип добросовісності. Поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них. Тобто, згадана доктрина застосовується виключно щодо цивільних прав та обов`язків, які виникли між сторонами відповідного правовідношення.

Сукупність встановлених судом обставин вказує на те, що, у силу бездіяльності Товариства та Ради між ними відсутні будь-які цивільні правовідносини, крім тих, що є предметом спору, а саме, кондикційні, тобто такі, що виникли внаслідок використання земельної ділянки без оформлення прав на неї.

Отже, згадана доктрина не може бути застосована до спірних правовідносин сторін. Також, з огляду на її правову суть, відсутні правові підстави для застосування цієї доктрини як до процесуальних прав сторін, так як і до передбаченого Конституцією права на судовий захист. Доводи Товариства у цій частині ґрунтуються на помилковому розумінні Товариством як доктрини «venire contra factum proprium», так і принципу добросовісності учасників судового процесу.

Згідно зі ст. 86 ГПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємозв`язок доказів у їх сукупності.

Частиною 1 ст. 269 ГПК України встановлено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Відповідно до ст. 276 ГПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Враховуючи усі фактичні обставини справи, встановлені місцевим господарським судом та судом апеляційної інстанції, а також доводи апеляційної скарги Товариства з обмеженою відповідальністю «Орум Інвест», колегія суддів Північного апеляційного господарського суду дійшла висновку, що рішення Господарського суду міста Києва від 25.03.2025 відповідає чинному законодавству та матеріалам справи, підстав для його скасування з мотивів, викладених в апеляційній скарзі, не вбачається.

Отже, доводи апеляційної скарги не підтвердились під час апеляційного перегляду спору.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доказів і доводів сторін та їх відображення у судовому рішенні, суд спирається на висновки, яких дійшов Європейський суд з прав людини у рішенні від 18.07.2006 у справі «Проніна проти України», в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення.

За змістом п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень та висновків Європейського суду з прав людини, викладених у рішеннях у справах «Трофимчук проти України», «Серявін та інші проти України», очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.

Згідно зі ст. 129 ГПК України витрати зі сплати судового збору за подання апеляційної скарги покладаються на заявника - Товариство з обмеженою відповідальністю «Орум Інвест».

Керуючись ст. ст. 129, 269, 275-277, 281-284 Господарського процесуального кодексу України, суд -

ПОСТАНОВИВ:

1. Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Орум Інвест» на рішення Господарського суду міста Києва від 25.03.2025 у справі №910/9164/23 залишити без задоволення.

2. Рішення Господарського суду міста Києва від 25.03.2025 у справі №910/9164/23 залишити без змін.

3. Матеріали справи №910/9164/23 повернути до Господарського суду міста Києва.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду в порядку та в строк, передбачені ст.ст. 287 - 289 ГПК України.

Повний текст постанови складено 11.11.2025.

Головуючий суддя А.О. Мальченко

Судді А.І. Тищенко

Ю.Б. Михальська