Ухвала від 02.12.2025 по справі 910/11542/24

УХВАЛА

02 грудня 2025 року

м. Київ

cправа № 910/11542/24

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Бенедисюка І. М. (головуючого), Власова Ю. Л., Малашенкової Т. М.,

за участю секретаря судового засідання Росущан К. О.,

представників учасників справи:

позивача - не з`явилися

відповідача - Кривошея О. В. (адвокат)

розглянув у відкритому судовому засіданні

касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Азвірт" в особі Представництва "Азвірт" ММС"

на рішення Господарського суду міста Києва від 19.03.2025 та

постанову Північного апеляційного господарського суду від 08.09.2025

за позовом Служби відновлення та розвитку інфраструктури у Київській області

до Товариства з обмеженою відповідальністю "Азвірт" в особі Представництва "Азвірт" ММС"

про стягнення 5 253 214,85 грн,

ВСТАНОВИВ:

Служба відновлення та розвитку інфраструктури у Київській області (далі - Служба, позивач) звернулася до суду з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Азвірт" в особі Представництва "Азвірт" ММС" (далі - відповідач) про стягнення 5 253 214,85 грн, з яких: 3 314 811,10 грн вартості необробленої деревини отриманої внаслідок вирубки на ділянці автомобільної дороги М01 Київ-Чернігів-Нові Яриловичі та 1 938 403,75 грн інфляційних втрат за Контрактною угодою від 31.10.2018 року на підставі статей 15, 16, 22, 509, 625 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України).

Позовні вимоги обґрунтовано тим, що відповідач не відшкодував вартість деревини, отриманої внаслідок вирубки.

Позивачем 18.03.2025 подано до суду заяву про закриття провадження у справі в частині стягнення 3 314 811,10 грн вартості необробленої деревини, отриманої внаслідок вирубки, у зв`язку з відсутністю предмета спору. Зазначену заяву прийнято судом.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 19.03.2025 (суддя Чебикіна С. О.), яке залишено без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 08.09.2025 (колегія суддів: Демидова А. М., Ходаківська І. П., Владимиренко С. В.) позов задоволено частково.

Стягнуто з Товариства з обмеженою відповідальністю "Азвірт" (Республіка Азербайджан, місто Баку, проспект Нобеля, 2231-2232) в особі Представництва "Азвірт" ММС" на користь Служби відновлення та розвитку інфраструктури у Київській області 1 938 403 (один мільйон дев`ятсот тридцять вісім тисяч чотириста три) грн 75 коп. інфляційних втрат та 29 076 (двадцять дев`ять тисяч сімдесят шість) грн 06 коп. судового збору.

Провадження у справі в частині позовних вимог про стягнення 3 314 811,10 грн основного боргу закрито.

Відповідач у касаційній скарзі, з посиланням на порушення судами норм процесуального права та неправильного застосування норм матеріального права, просить суд касаційної інстанції скасувати рішення місцевого господарського суду та постанову суду апеляційної інстанції, а справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

У відзиві на касаційну скаргу позивач просить Суд відмовити у задоволенні касаційної скарги відповідача та залишити судові рішення попередніх інстанцій без змін, посилаючись, зокрема, на дотримання судами норм матеріального та процесуального права.

До Верховного Суду 02.12.2025 від Служби надійшло клопотання про відкладення розгляду справи. Верховний Суд протокольною ухвалою від 02.12.2025 ухвалив продовжити розгляд касаційної скарги без участі представника позивача з підстав оголошених у судовому засіданні.

Касаційна скарга подана на підставі пункту 1 частини першої статті 287 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), з урахуванням вимог пункту 5 частини другої статті 290 ГПК України та пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України.

Обґрунтовуючи підставу касаційного оскарження, передбачену пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, скаржник зазначає, що судами попередніх інстанцій порушено норми матеріального права, без врахування висновків Верховного Суду щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постанові від 10.04.2019 у справі № 904/6455/17, від 05.02.2019 у справі № 914/1131/18, від 26.02.2019 у справі № 914/385/18.

Скаржник зауважує про те, що судами попередніх інстанцій неправильно застосовано до відповідача частину другу статті 625 ЦК України. Відповідно до частини другої статті 625 ЦК України, боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. Судами також неправильно застосовано до предмету спору статтю 527, абз. 1 частини першої статті 530 ЦК України без урахування висновків Верховного Суду, викладених у постанові від 10.04.2019 у справі № 904/6455/17, а саме: відповідно до пункту 1 частини першої статті 11, статті 629 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов`язків є договори та інші правочини, які є обов`язковими для виконання сторонами. За вимогами статті 525, 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства. Одностороння відмова від зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається.

Відповідно до частини другої статті 287 ГПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно в таких випадках:

1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;

3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;

4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 310 цього Кодексу.

Таким чином, у разі подання касаційної скарги на підставі пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України у касаційній скарзі зазначається постанова Верховного Суду, в якій викладено висновок про застосування норми права у подібних правовідносинах, що не був врахований апеляційним судом у оскаржуваному судовому рішенні.

Разом з тим, дослідивши доводи касаційної скарги, матеріали справи, Верховний Суд дійшов висновку про наявність підстав для закриття касаційного провадження у справі з огляду на таке.

Згідно з пунктом 5 частини першої статті 296 ГПК України суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини другої статті 287 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.

Отже, відповідно до положень цих норм, касаційний перегляд з указаних мотивів може відбутися за наявності таких складових: (1) суд апеляційної інстанції застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права, викладеного у постанові Верховного Суду; (2) спірні питання виникли у подібних правовідносинах.

Верховний Суд звертає увагу на те, що касаційне провадження у справах залежить виключно від доводів та вимог касаційної скарги, які наведені скаржником і стали підставою для відкриття касаційного провадження.

Натомість самим скаржником у касаційній скарзі з огляду на принцип диспозитивності, визначаються підстава, вимоги та межі касаційного оскарження, а тому тягар доказування наявності підстав для касаційного оскарження, передбачених, зокрема, пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України (що визначено самим скаржником), покладається на скаржника.

Суд, забезпечуючи реалізацію основних засад господарського судочинства, закріплених у частині третій статті 2 ГПК України, зокрема, ураховуючи принцип рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом, змагальності сторін, та дотримуючись принципу верховенства права, на підставі встановлених фактичних обставин здійснює перевірку застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження.

Відповідно до імперативних приписів статті 300 ГПК України суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

Колегія суддів враховує, що процесуальний кодекс та інші законодавчі акти не містять визначення поняття "подібні правовідносини", а також будь-яких критеріїв визначення подібності правовідносин з метою врахування відповідного висновку, тому для розуміння відповідних термінів звертається до правових висновків, викладених у судових рішеннях Великої Палати Верховного Суду та об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду.

Вирішуючи питання визначення подібності правовідносин, Верховний Суд звертається до правового висновку, викладеного Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 12.10.2021 у справі №233/2021/19.

Так, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12.10.2021 у справі №233/2021/19 задля юридичної визначеності у застосуванні приписів процесуального закону, які зобов`язують визначати подібність правовідносин, конкретизувала висновки Верховного Суду щодо тлумачення поняття "подібні правовідносини", що полягає у тому, що на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб`єктним і об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими.

Натомість Велика Палата Верховного Суду зазначила, що термін "подібні правовідносини" може означати як ті, що мають лише певні спільні риси з іншими, так і ті, що є тотожними з ними, тобто такими самими, як інші. Таку спільність або тотожність рис слід визначати відповідно до елементів правовідносин. Із загальної теорії права відомо, що цими елементами є їх суб`єкти, об`єкти та юридичний зміст, яким є взаємні права й обов`язки цих суб`єктів. Отже, для цілей застосування приписів процесуального закону, в яких вжитий термін "подібні правовідносини", зокрема пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України та пункту 5 частини першої статті 296 ГПК України таку подібність слід оцінювати за змістовим, суб`єктним та об`єктним критеріями.

З-поміж цих критеріїв змістовий (оцінювання спірних правовідносин за характером урегульованих нормами права та договорами прав і обов`язків учасників) є основним, а два інші - додатковими.

У кожному випадку порівняння правовідносин і їхнього оцінювання на предмет подібності слід насамперед визначити, які правовідносини є спірними. А тоді порівнювати права й обов`язки сторін саме цих відносин згідно з відповідним правовим регулюванням (змістовий критерій) і у разі необхідності, зумовленої цим регулюванням, - суб`єктний склад спірних правовідносин (види суб`єктів, які є сторонами спору) й об`єкти спорів.

Отже, для касаційного перегляду з підстави, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, наявності самих лише висновків Верховного Суду щодо застосування норми права у певній справі не достатньо, обов`язковою умовою для касаційного перегляду судового рішення є подібність правовідносин у справі, в якій Верховний Суд зробив висновки щодо застосування норми права, з правовідносинами у справі, яка переглядається.

Щодо того, що вважається правовим висновком Верховний Суд звертається до правової позиції Великої Палати Верховного Суду, викладеної у постанові від 21.03.2024 у справі № 191/4364/21, ухвалах Великої Палати Верховного Суду від 22.05.2024 у справі № 902/1076/24, від 09.08.2024 у справі №127/22428/21, постанов Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 11.11.2020 у справі № 753/11009/19, від 27.07.2021 у справі №585/2836/16-ц, в яких означено, що висновок (правова позиція) - це виклад тлумачення певної норми права (або низки норм), здійснене Верховним Судом (Верховним Судом України) під час розгляду конкретної справи, обов`язкове для суду та інших суб`єктів правозастосування під час розгляду та вирішення інших справ у разі існування близьких за змістом або аналогічних обставин спору.

Щодо доводів касаційної скарги про неврахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у наведених скаржником постановах, колегія суддів зазначає таке.

Під час розгляду цієї справи (№ 910/11542/24) суди попередніх інстанцій зазначили, що 28.02.2025 відповідачем сплачено на користь позивача грошові кошти у загальному розмірі 3 314 811,10 грн., що підтверджується наданою позивачем банківською випискою АТ КБ "ПриватБанк" за поточним рахунком позивача у період 28.02.2025, в призначенні платежів якої зазначено: "сума 393 689,10 - Договір купівлі-продажу № 06-20 07.10.2020 судова справа 910/11542/24; сума 2 921 122,00 - Договір купівлі-продажу № 07-20 07.10.2020 судова справа 910/11542/24". Враховуючи подане позивачем клопотання про закриття провадження у справі та відповідно до пункту 2 частини першої статті 231 ГПК України місцевий господарський суд закрив провадження у справі, в цій частині за відсутності предмета спору.

Колегія суддів ураховує, що рішення суду першої інстанції в частині закриття провадження щодо позовних вимог про стягнення суми основного боргу не оскаржувалося в апеляційній інстанції, а відтак зважаючи на приписи статті 300 ГПК України, які встановлюють межі розгляду справи судом касаційної інстанції, Верховним Судом у цій частині не переглядається.

Предметом касаційного перегляду є рішення суду першої інстанції, в частині стягнення з відповідача інфляційний втрат, а також постанова суду апеляційної інстанції, прийнята за результатами перегляду вказаного рішення в цій частині.

Щодо позовних вимог в частині стягнення з відповідача інфляційних втрат в сумі 1 938 403,75 грн., місцевий господарський суд зазначив про те, що контррозрахунок суми інфляційних втрат відповідачем суду не надано. Втім, перевіривши розрахунок інфляційних втрат, долучений позивачем до позовної заяви, суд дійшов висновку про його обґрунтованість та правильність, а відтак вимоги про стягнення інфляційних втрат задовольнив у межах заявленого позивачем розміру.

Суд апеляційної інстанції погодився з висновками місцевого господарського суду та зазначив про те, що посилання скаржника на неотримання ним від позивача листа з вимогою оплати не береться судом до уваги, оскільки відповідач у листі від 11.09.2023 № 98/09, наданому у відповідь на вимогу позивача від 14.06.2023 № 643/01С/02 щодо повернення в повному обсязі необробленої деревини, повідомив, що деревина, отримана внаслідок вирубки, в своїй більшості була використана підприємством для власних потреб, тим самим підтвердивши фактичне отримання товару на суму 3 314 811,10 грн, та запевнив позивача у намірі відшкодувати вартість деревини, отриманої внаслідок вирубки. Тобто, відповідач у будь-якому випадку обізнаний із необхідністю оплати деревини.

У справі № 914/1131/18 (на яку посилається скаржник) розглядався спір про відшкодування збитків в розмірі 1 840 066,84 грн. Верховний Суд у постанові від 05.02.2019 в зазначеній справі не розглядав питання правильності застосування судами попередніх інстанцій норм права, що стосуються інфляційних втрат.

У справі № 914/385/18 (на неврахування висновків якої посилається скаржник) предметом спору було визнання недійсним одностороннього правочину - заяви Товариства від 24.02.2015 про припинення зобов`язання зарахуванням зустрічних вимог.

У справі № 904/6455/17, яка переглядалася Верховним Судом, предметом позову були вимоги про стягнення заборгованості, пені, 3% річних та інфляційних втрат. Позовні вимоги обґрунтовані неналежним виконанням зобов`язань за договорами в частині повного та своєчасного розрахунку, право вимоги за якими до позивача перейшло на підставі договорів про відступлення права вимоги. Суди першої та апеляційної інстанцій позов задовольнили частково. У справі № 904/6455/17 інші фактичні обставини справи, тому помилковим є посилання скаржника на відповідну постанову Верховного Суду як на підставу касаційного оскарження.

Відтак, проаналізувавши зміст вказаних вище постанов Верховного Суду (на які посилається скаржник), за критеріями подібності, ураховуючи висновки Великої Палати Верховного Суду, які викладені у постанові від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19, та наявність/відсутність правових висновків, які не враховано судами під час розгляду цієї справи, Верховний Суд дійшов висновку про неподібність цих справ.

Верховний Суд відхиляє посилання скаржника на неврахування судами попередніх інстанцій висновків щодо застосування норм права, викладених у вказаних ним постановах Верховного Суду, з огляду на іншу, ніж у цій справі фактично-доказову базу, предмет спору, підстави позову.

Суд звертає увагу на те, що суд касаційної інстанції не вправі здійснювати переоцінку обставин, з яких виходили суди при вирішенні справи, а повноваження суду касаційної інстанції обмежуються виключно перевіркою дотримання судами норм матеріального та процесуального права на підставі встановлених фактичних обставин справи та виключно в межах доводів касаційної скарги (аналогічний висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 10.12.2019 у справі №925/698/16).

Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційний суд не встановив, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанції, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (див. висновок Великої Палати Верховного Суду у постанові від 16.01.2019 у справі №373/2054/16-ц, Верховного Суду у складі об`єднаної палати Касаційного господарського суду у постанові від 17.09.2020 у справі №908/1795/19).

Верховний Суд звертає увагу скаржника, що недостатньо лише зазначення постанови Верховного Суду, в якій викладено висновок про застосування норми права, обов`язковою умовою є те, що правовідносини у справах (у якій викладено висновок Верховного Суду і у якій подається касаційна скарга) мають бути подібними.

Отже, Верховний Суд встановив, що висновки щодо застосування норм права, які викладені у постановах Верховного Суду та, на які посилається скаржник у своїй касаційній скарзі, стосуються правовідносин, які не є подібними з правовідносинами у цій справі.

Правові висновки Верховного Суду не мають універсального характеру для всіх без винятку справ, а регулятивний вплив пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України, якою передбачено таку підставу касаційного оскарження як застосування судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні норми права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку, поширюється саме на подібні (аналогічні) правовідносини.

Підставою для касаційного оскарження є неврахування висновку Верховного Суду саме щодо застосування норми права, а не будь-якого висновку, зробленого судом касаційної інстанції в обґрунтування мотивувальної частини постанови. Саме лише цитування у постанові Верховного Суду норми права також не є його правовим висновком про те, як саме повинна застосовуватися норма права у подібних правовідносинах. Неврахування висновку Верховного Суду щодо застосування норми права, зокрема, має місце тоді, коли суд апеляційної інстанції, посилаючись на норму права, застосував її інакше (не так, в іншій спосіб витлумачив тощо), ніж це зробив Верховний Суд в іншій справі (така правова позиція є сталою і послідовною, та викладена, зокрема, у постановах Верховного Суду від 11.04.2023 у справі № 910/12405/21, від 21.03.2023 у справі № 908/125/18, від 19.04.2023 у справі № 921/64/22, від 06.06.2023 у справі № 914/217/22, від 09.04.2024 у справі № 910/6316/23).

У справі, яка переглядається, судами попередніх інстанцій надано оцінку всім доказам, що були надані сторонами, до переоцінки яких, в силу приписів статті 300 ГПК України, суд касаційної інстанції вдаватись не може. Встановлення обставин справи, дослідження доказів та надання правової оцінки цим доказам є повноваженнями судів першої та апеляційної інстанцій.

Зважаючи на те, що наведена скаржником підстава касаційного оскарження, передбачена пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, не знайшла свого підтвердження після відкриття касаційного провадження, колегія суддів, враховуючи також доводи, викладені у відзиві на касаційну скаргу, на підставі пункту 5 частини першої статті 296 цього Кодексу, дійшла висновку про необхідність закриття касаційного провадження за касаційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю "Азвірт" в особі Представництва "Азвірт" ММС" на рішення Господарського суду міста Києва від 19.03.2025 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 08.09.2025 у справі № 910/11542/24.

Інші аргументи касаційної скарги не можуть бути підставами для скасування судових рішень, оскільки не обґрунтовані підставами касаційного оскарження та зводяться до необхідності переоцінки доказів, що відповідно до статті 300 ГПК України не входить до повноважень суду касаційної інстанції.

В Україні визнається і діє принцип верховенства права, одним з елементів якого є принцип правової визначеності.

Ключовим елементом принципу правової визначеності є однозначність та передбачуваність правозастосування, а, отже, системність і послідовність у діяльності відповідних органів, насамперед судів. Суб`єкти (учасники спору) завжди повинні мати можливість орієнтувати свою поведінку таким чином, щоб вона відповідала вимогам норми на момент вчинення дії.

У справі Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) "Sunday Times v. United Kingdom" Європейський суд вказав, що прописаний у Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) термін "передбачено законом" передбачає дотримання такого принципу права як принцип визначеності. ЄСПЛ стверджує, що термін "передбачено законом" передбачає не лише писане право, як-то норми писаних законів, а й неписане, тобто усталені у суспільстві правила та моральні засади суспільства.

До цих правил, які визначають сталість правозастосування, належить і судова практика.

Конвенція вимагає, щоб усе право, чи то писане, чи неписане, було достатньо чітким, щоб дозволити громадянинові, якщо виникне потреба, з належною повнотою передбачати певною мірою за певних обставин наслідки, що може спричинити певна дія.

Вислови "законний" та "згідно з процедурою, встановленою законом" зумовлюють не лише повне дотримання основних процесуальних норм внутрішньодержавного права, але й те, що будь-яке рішення суду відповідає меті і не є свавільним (рішення ЄСПЛ у справі "Steel and others v. The United Kingdom").

Отже, правові норми та судова практика підлягають застосуванню таким чином, яким вони є найбільш очевидними та передбачуваними для учасників цивільного обороту в Україні.

Таким чином, право на касаційне оскарження не є безумовним, а тому встановлення законодавцем порядку доступу до касаційного суду не є обмеженням в отриманні судового захисту, оскільки це викликано виключно особливим статусом Верховного Суду, розгляд скарг яким покликаний забезпечувати сталість та єдність судової практики, а не можливість проведення "розгляду заради розгляду". При цьому процесуальні обмеження, зазвичай, вводяться для забезпечення ефективності судочинства, а право на доступ до правосуддя, як відомо, не є абсолютним правом, і певні обмеження встановлюються законом з урахуванням потреб держави, суспільства чи окремих осіб (наведену правову позицію викладено в ухвалі об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 27.11.2018 у справі № 910/4647/18).

Керуючись статтями 234, 235, 296 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

УХВАЛИВ:

Закрити касаційне провадження за касаційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю "Азвірт" в особі Представництва "Азвірт" ММС" на рішення Господарського суду міста Києва від 19.03.2025 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 08.09.2025 у справі № 910/11542/24.

Ухвала набирає законної сили негайно після її оголошення, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Суддя І. Бенедисюк

Суддя Ю. Власов

Суддя Т. Малашенкова