Постанова від 03.12.2025 по справі 640/23688/19

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУДСправа № 640/23688/19 Прізвище судді (суддів) першої інстанції: Дуляницька С.М., Суддя-доповідач Кобаль М.І.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

03 грудня 2025 року м. Київ

Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:

головуючого Кобаля М.І.,

суддів Бужак Н.П, Черпака Ю.К.,

розглянувши в порядку письмового провадження матеріали апеляційної скарги Головного управління Державної податкової служби у м. Києві, як відокремлений підрозділ Державної податкової служби України на ухвалу Рівненського окружного адміністративного суду від 21 травня 2025 року про закриття провадження у справі за адміністративним позовом Головного управління Державної податкової служби у м. Києві, як відокремлений підрозділ Державної податкової служби України до Товариства з обмеженою відповідальністю «Інвест Проджект ЛТД», Товариства з обмеженою відповідальністю «Ізодром» про стягнення коштів, -

ВСТАНОВИВ:

Ухвалою Рівненського окружного адміністративного суду від 21 травня 2025 року закрито провадження у даній справі.

Не погоджуючись з прийнятим рішенням суду першої інстанції, Головне управління Державної податкової служби у м. Києві, як відокремлений підрозділ Державної податкової служби України (далі по тексту - позивач, ГУ ДПС у м. Києві) подало апеляційну скаргу, в якій просить суд апеляційної інстанції скасувати оскаржувану ухвалу суду першої інстанції та направити для продовження розгляду до суду першої інстанції.

Свої вимоги апелянт обґрунтовує тим, що судом першої інстанції було порушено норми процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи.

Заслухавши суддю-доповідача, представника позивача, який з`явився у призначене судове засідання, дослідивши доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржувану ухвалу - без змін, виходячи з наступного.

Згідно із ч. 1 ст. 316 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Частиною 1 ст. 242 КАС України передбачено, що рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

У даному випадку предметом спору є застосування наслідків недійсності правочину, передбачених ч.3 ст.228 Цивільного кодексу України, а саме: стягнути з ТОВ «Інвест прожект ЛТД» на користь ТОВ «Ізодром» суму коштів у розмірі 180000,00 грн, отриману за недійсним правочином від 22.05.2015 року №146 та стягнути з ТОВ «Ізодром» в дохід держави кошти у сумі 1080000,00 грн.

Обґрунтовуючи підстави позовної заяви, ГУ ДПС у м. Києві посилалося на те, що рішенням Окружного адміністративного суду міста Києві від 10.06.2019 по справі №826/11422/16 визнано договір від 22.05.2015 № 146, укладений між ТОВ «Ізодром» та ТОВ «Інвест прожект ЛТД» - недійсним. На думку позивача, відповідно до положень частини третьої статті 228 ЦК України, правовим наслідком є стягнення в дохід держави за рішенням суду всього одержаного сторонами за угодою.

Так, рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 10 .06.2019 року, залишеним без змін постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 04.09.2019 року, визнано договір від 22 травня 2015 року №146, укладений між ТОВ «Ізодром» та ТОВ «Інвест прожект ЛТД» недійсним.

Водночас, постановою Верховного Суду від 10.12.2019 року вказані рішення судів першої та апеляційної інстанцій було скасовано, а справу направлено на новий розгляд до Окружного адміністративного суду міста Києва.

Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 20.10.2020 в задоволенні адміністративного позову Головного управління ДПС у м. Києві до ТОВ «Ізодром», ТОВ «Інвест прожект ЛТД» про визнання договору недійсним відмовлено. Вказане рішення набрало законної сили 30.03.2021.

Суд першої інстанції приймаючи рішення про закриття провадження по даній справі дійшов висновку, що даний спір не належить до юрисдикції адміністративних судів, цей спір має вирішуватися в порядку господарського судочинства, оскільки правовідносини щодо укладання договорів на принципах вільного волевиявлення, свободі договору та вибору контрагентів, юридичній рівності, майновій самостійності їх учасників, а також визнання їх недійсними належать до сфери приватного права, що відповідає юрисдикції господарських судів згідно зі статтею 20 ГПК України.

Також, суд першої інстанції зазначив, що враховуючи, що ТОВ «Ізодром» та ТОВ «Інвест прожект ЛТД» діяли як самостійні господарюючі суб`єкти, спірні правовідносини підлягають розгляду в порядку господарського судочинства і не відносяться до юрисдикції адміністративного суду.

Колегія суддів апеляційної інстанції погоджується з такою позицією суду першої інстанції, зважаючи на наступне.

Надаючи правову оцінку відносинам, що виникли між сторонами, суд апеляційної інстанції зазначає наступне.

Європейський суд з прав людини у рішенні від 20 липня 2006 року у справі «Сокуренко і Стригун проти України» вказав, що фраза «встановлений законом» поширюється не лише на правову основу самого існування «суду», але й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність.

Термін «судом, встановленим законом» у пункту 1 статті 6 Конвенції передбачає «усю організаційну структуру судів, включно з питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів». Суд дійшов висновку, що національний суд не мав юрисдикції судити деяких заявників, керуючись практикою, яка не мала регулювання законом, і, таким чином, не міг вважатися судом, «встановлений законом».

Отже, поняття «суд, встановлений законом» зводиться не лише до правової основи самого існування «суду», але й дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність, тобто охоплює всю організаційну структуру судів, включно з питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів.

Відповідно до частини 1 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Адміністративна справа - це переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір; публічно-правовий спір - спір, у якому: хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв`язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій; або хоча б одна сторона надає адміністративні послуги на підставі законодавства, яке уповноважує або зобов`язує надавати такі послуги виключно суб`єкта владних повноважень, і спір виник у зв`язку із наданням або ненаданням такою стороною зазначених послуг; або хоча б одна сторона є суб`єктом виборчого процесу або процесу референдуму і спір виник у зв`язку із порушенням її прав у такому процесі з боку суб`єкта владних повноважень або іншої особи (пункти 1, 2 частини 1 статті 4 Кодексу адміністративного судочинства України).

Вжитий у Кодексі адміністративного судочинства України термін «суб`єкт владних повноважень» означає орган державної влади (у тому числі без статусу юридичної особи), орган місцевого самоврядування, орган військового управління, їх посадова чи службова особа, інший суб`єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг (пункт 7 частини 1 статті 4 Кодексу адміністративного судочинства України).

Відповідно до частини 1 статті 19 КАС України (у редакції на час звернення до суду з даним позовом) юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема:

1. Юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема:

1) спорах фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження;

2) спорах з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби;

3) спорах між суб`єктами владних повноважень з приводу реалізації їхньої компетенції у сфері управління, у тому числі делегованих повноважень;

4) спорах, що виникають з приводу укладання, виконання, припинення, скасування чи визнання нечинними адміністративних договорів;

5) за зверненням суб`єкта владних повноважень у випадках, коли право звернення до суду для вирішення публічно-правового спору надано такому суб`єкту законом;

6) спорах щодо правовідносин, пов`язаних з виборчим процесом чи процесом референдуму;

7) спорах фізичних чи юридичних осіб із розпорядником публічної інформації щодо оскарження його рішень, дій чи бездіяльності у частині доступу до публічної інформації;

8) спорах щодо вилучення або примусового відчуження майна для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності;

9) спорах щодо оскарження рішень атестаційних, конкурсних, медико-соціальних експертних комісій та інших подібних органів, рішення яких є обов`язковими для органів державної влади, органів місцевого самоврядування, інших осіб;

10) спорах щодо формування складу державних органів, органів місцевого самоврядування, обрання, призначення, звільнення їх посадових осіб;

11) спорах фізичних чи юридичних осіб щодо оскарження рішень, дій або бездіяльності замовника у правовідносинах, що виникли на підставі Закону України «Про особливості здійснення закупівель товарів, робіт і послуг для гарантованого забезпечення потреб оборони», за винятком спорів, пов`язаних із укладенням договору з переможцем переговорної процедури закупівлі, а також зміною, розірванням і виконанням договорів про закупівлю;

12) спорах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності органів охорони державного кордону у справах про правопорушення, передбачені Законом України «Про відповідальність перевізників під час здійснення міжнародних пасажирських перевезень»;

13) спорах щодо оскарження рішень Національної комісії з реабілітації у правовідносинах, що виникли на підставі Закону України «Про реабілітацію жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років».

14) спорах із суб`єктами владних повноважень з приводу проведення аналізу ефективності здійснення державно-приватного партнерства;

15) спорах, що виникають у зв`язку з оголошенням, проведенням та/або визначенням результатів конкурсу з визначення приватного партнера та концесійного конкурсу.

Правовими положеннями пп.20.1.30 п. 20.1. ст. 20 Податкового кодексу України (у редакції на час звернення до суду з даним позовом) контролюючі органи мають право, зокрема, звертатися до суду, у тому числі подавати позови до підприємств, установ, організацій та фізичних осіб, щодо визнання оспорюванних правочинів недійсними та застосування визначених законодавством заходів, пов`язаних із визнанням правочинів недійсними, а також щодо стягнення в дохід держави коштів, отриманих за нікчемними договорами.

Як слідує з позовної заяви, даний позов заявлено до адміністративного суду ГУ ДПС у м. Києві, тобто суб`єктом владних повноважень, до ТОВ «Інвест Проджект ЛТД» та ТОВ «Ізодром», тобто суб`єктів господарювання, про стягнення коштів у сумі 1 080 000,00 грн.

З доводів апеляційної скарги вбачається, що основними доводами скаржника є те, що станом на момент звернення з даним позовом до суду (29.11.2019), існувала стала позиція Верховного Суду щодо юрисдикції даного предмета, а саме: вимоги податкового контролюючого органу про визнання правочинів, укладених суб`єктами господарювання, в порядку розгляду адміністративного судочинства.

Колегія суддів апеляційної інстанції вважає помилковими зазначені доводи апелянта, з огляду на наступне.

За загальним правилом, суб`єкти владних повноважень мають право звернутися до адміністративного суду виключно у випадках, визначених Конституцією та законами України (частина 4 статті 5 КАС України), з метою реалізації покладених на них повноважень у відповідних спірних публічно-правових правовідносинах.

Публічно-правовий спір має особливий суб`єктний склад. Участь суб`єкта владних повноважень є обов`язковою ознакою для того, щоб класифікувати спір як публічно-правовий.

Проте, сама собою участь у спорі суб`єкта владних повноважень не дає підстав ототожнювати спір із публічно-правовим та відносити його до справ адміністративної юрисдикції.

Під час визначення предметної юрисдикції справ судам слід виходити із суті права та/або інтересу, по захист якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин у сукупності.

Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором саме між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово наголошувала, що публічно-правовим вважається, зокрема, спір, у якому одна зі сторін виконує публічно-владні управлінські функції, тобто хоча б один суб`єкт законодавчо вповноважений владно керувати поведінкою іншого суб`єкта, а останній відповідно зобов`язаний виконувати вимоги та приписи такого владного суб`єкта, у яких одна особа може вказувати або забороняти іншому учаснику правовідносин певну поведінку, давати дозвіл на передбачену законом діяльність тощо. Необхідною ознакою суб`єкта владних повноважень є виконання ним публічно-владних управлінських функцій саме в тих правовідносинах, у яких виник спір (постанови Великої Палати Верховного Суду від 23 травня 2018 року у справі № 914/2006/17, від 04 вересня 2018 року у справі № 823/2042/16, від 02 квітня 2019 року у справі № 137/1842/16-а та від 17 червня 2020 року у справі № 826/10249/18).

Публічно-владні управлінські функції передбачають прямий безпосередній публічно-владний вплив на іншого суб`єкта цих правовідносин, який є обов`язковим для цього суб`єкта. Публічно-владний вплив також означає, що суб`єкт владних повноважень наділений законними повноваженнями вирішувати питання про права, свободи та інтереси іншого суб`єкта, який вступає з ним у правові відносини.

Зміст публічних правовідносин передбачає наявність відносин влади і підпорядкування, що відрізняє його від приватних правовідносин, у яких відносини ґрунтуються на юридичній рівності сторін, вільному волевиявленні, майновій самостійності та вирізняються наявністю майнового чи немайнового інтересу їх учасника.

Як вже вище зазначено судом, у даному випадку, ГУ ДПС у м. Києві звернулося до адміністративного суду з позовом про застосування наслідків недійсності правочину передбачені ч.3 ст.228 Цивільного кодексу України, а саме стягнення з ТОВ «Інвест прожект ЛТД» на користь ТОВ «Ізодром» суму коштів у розмірі 1 080 000,00 грн, отриману за недійсним правочином від 22.05.2015 року №146 та стягнення з ТОВ «Ізодром» в дохід держави кошти у сумі 1 080 000,00 грн.

Матеріально-правовою підставою таких вимог позивач фактичною визначив, що оспорюваний договір був укладений відповідачами без наміру його виконання, з метою заниження сум податкових зобов`язань.

Відповідно до частини 1 статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Згідно частини 2 статті 16 ЦК України визнання недійсним правочину (серед іншого договору) є одним з окремо визначених матеріальним законом способів захисту у приватноправових відносинах.

Натомість, до визначених ч. 1 статті 5 та ч. 2 статті 245 КАС України загальних способів звернення до адміністративного суду та захисту права у публічно-правових відносинах такий спосіб захисту, як визнання недійсними правочинів, зокрема цивільно-правових договорів, не належить.

У пункті 4 частини 1 статті 19 КАС України законодавець конкретизував юрисдикцію адміністративних судів лише стосовно адміністративних договорів, зазначивши, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, що виникають з приводу укладання, виконання, припинення, скасування чи визнання нечинними адміністративних договорів.

Отже, такий спосіб захисту інтересів, як визнання недійсним правочину (господарського договору), є характерним саме для приватно-правового спору та не властивий публічно-правовим правовідносинам.

Так, позовні вимоги податкового органу є похідними відповідно до спеціальних наслідків недійсності правочину з підстав його невідповідності інтересам держави і суспільства за частиною 3 статті 228 ЦК України.

Як вірно встановлено судом першої інстанції, можливість стягнення з відповідачів на користь держави всього одержаного ними за правочином передбачена ЦК України у разі визнання правочину недійсним, що, за своєю природою, є наслідком припинення договірних (зобов`язальних) правовідносин суб`єктів приватного права (відповідачів) у приватноправовій сфері.

Разом з тим, колегія суддів апеляційної інстанції зазначає, що ГУ ДПС у м. Києві, як контролюючий орган та суб`єкт владних повноважень, не є стороною оспорюваного договору, не уповноважений владно керувати чи здійснювати прямий безпосередній вплив на господарську діяльність відповідачів, давати дозвіл чи іншим чином визначати дії сторін щодо вчинення чи виконання цього правочину.

Окрім того, між сторонами зазначеного договору (ТОВ «Інвест прожект ЛТД» та ТОВ «Ізодром»), а також між ними та ГУ ДПС у м. Києві, відсутні відносини влади та підпорядкування у спірних правовідносинах з його укладення чи виконання, зміст цього правочину не визначає прав та обов`язків його учасників у публічно-правовій сфері, саме тому, заявляючи позовні вимоги про застосування наслідків його недійсності, позивач втручається у сферу приватно-правових відносин, що склалися між відповідачами на принципах свободи договору.

Враховуючи вищевикладене, колегія суддів апеляційної інстанції погоджує висновок суду першої інстанції, що даний спір не належить до публічно-правових, з огляду на приватно-правовий характер правовідносин стосовно укладення і виконання оспорюваного договору, у яких позивач - контролюючий орган безпосередньо не здійснював владно-управлінських повноважень та обраний ним спосіб захисту права/інтересу властивий саме приватноправовим правовідносинам - визнання недійсним договору на підставі статей 203, 215 ЦК України та застосування наслідків його недійсності, передбачених частиною третьою статті 228 цього Кодексу.

Аналогічний правовий висновок викладено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 29 лютого 2024 року у справі № 580/4531/23.

Правовими положеннями ч.5 ст. 242 КАС України передбачено, що при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

У свою чергу, самої по собі наявності повноважень ініціювати судовий розгляд, зокрема, повноважень контролюючого органу за підпунктом 20.1.30 пункту 20.1 статті 20 ПК України, недостатньо, щоб стверджувати про адміністративну юрисдикцію даного спору.

За змістом частини четвертої статті 5, пункту 5 частини першої статті 19 КАС України, юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи за зверненням суб`єкта владних повноважень у випадках, коли право звернення до суду для вирішення публічно-правового спору надано такому суб`єкту законом.

Таким чином, при реалізації контролюючим органом повноважень за підпунктом 20.1.30 пункту 20.1 статті 20 ПК України визначальним для віднесення відповідного спору до юрисдикції адміністративних судів залишається з`ясування його публічно-правової природи (змісту, характеру) із застосуванням наведених вище критеріїв.

За загальним правилом критеріями розмежування предметної судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності.

Натомість, відповідно до статті 2 Господарського кодексу України учасниками відносин у сфері господарювання є суб`єкти господарювання, споживачі, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, наділені господарською компетенцією, а також громадяни, громадські та інші організації, які виступають засновниками суб`єктів господарювання чи здійснюють щодо них організаційно-господарські повноваження на основі відносин власності.

Частиною 2 статті 4 Господарського кодексу України визначено, що особливості регулювання майнових відносин суб`єктів господарювання визначаються цим Кодексом.

Відповідно до частини 1 статті 20 Господарського процесуального кодексу України господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв`язку із здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, а також у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання зобов`язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці.

Оскільки правовідносини щодо укладання договорів на принципах вільного волевиявлення, свободі договору та вибору контрагентів, юридичній рівності, майновій самостійності їх учасників, а також визнання їх недійсними належать до сфери приватного права, що відповідає юрисдикції господарських судів, згідно зі статтею 20 ГПК України, враховуючи, що відповідачі діяли як самостійні господарюючі суб`єкти, спірні правовідносини підлягають розгляду в порядку господарського судочинства і не відносяться до юрисдикції адміністративного суду.

Вирішення судом спорів, пов`язаних із здійсненням господарської діяльності, згідно з частини 1 статті 2 ГПК України, є завданням господарського судочинства та відповідно до статті 20 цього Кодексу підвідомчі господарським судам.

Отже, беручи до уваги наведене та суть спірних правовідносин, колегія суддів апеляційної інстанції доходить висновку про підвідомчість судам господарської юрисдикції справи за позовом контролюючого органу до суб`єктів господарювання про застосування наслідків недійсності правочину, відповідно до частини третьої статті 228 ЦК України, з огляду на визнання недійсним правочину (договору), через невідповідність інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Подібна правова позиція Верховного Суду викладена в постанові від 10 квітня 2024 року по справі № 2а-0770/195/12.

З огляду на наведене, колегія суддів вважає обґрунтованим висновок суду першої інстанції про те, що спір у цій справі має вирішуватись за правилами господарського судочинства.

Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 238 Кодексу адміністративного судочинства України, суд закриває провадження у справі якщо справу не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства.

Європейський суд з прав людини неодноразово наголошував, що право на доступ до суду, закріплене у статті 6 вказаної Конвенції, не є абсолютним: воно може підлягати дозволеним за змістом обмеженням, зокрема, щодо умов прийнятності скарг. Такі обмеження не можуть шкодити самій суті права доступу до суду, мають переслідувати легітимну мету, а також має бути обґрунтована пропорційність між застосованими засобами та поставленою метою (див. mutatis mutandis рішення у справі «Peretyaka And. Ukraine» від 21 грудня 2010 року, заяви № 17160/06 та № 35548/06, §33).

Європейський суд з прав людини у рішенні від 12 жовтня 1978 року у справі «Zand v. Austria» вказав, що словосполучення «встановлений законом» поширюється не лише на правову основу самого існування «суду», але й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність.

Отже, зважаючи на те, що вирішуваний спір не є публічно-правовим, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про наявність підстав для закриття провадження у справі.

Таким чином, колегія суддів апеляційної інстанції дійшла висновку, що судом першої інстанції порушень норм процесуального права при вирішенні цієї справи не допущено.

Правова оцінка обставин по справі дана вірно, а тому апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, оскільки вона не містить обґрунтувань які могли б бути підставами для скасування ухвали суду першої інстанції.

Щодо інших доводів апелянта, колегія суддів зазначає наступне.

Згідно з п. 30. Рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Hirvisaari v. Finland» від 27 вересня 2001 р., рішення судів повинні достатнім чином містити мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані, та для того, щоб забезпечити нагляд громадськості за здійсненням правосуддя .

Однак, згідно з п. 29 Рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Ruiz Torija v. Spain» від 9 грудня 1994 р., статтю 6 п. 1 не можна розуміти як таку, що вимагає пояснень детальної відповіді на кожний аргумент сторін. Відповідно, питання, чи дотримався суд свого обов`язку обґрунтовувати рішення може розглядатися лише в світлі обставин кожної справи.

Колегія суддів апеляційної інстанції приходить до висновку, що інші доводи апелянта не знайшли свого підтвердження під час апеляційного розгляду, а тому судом до уваги не приймаються.

Підстави для стягнення судових витрат відсутні.

Керуючись ст.ст. 238, 308, 310, 316, 322, 325, 328, 329 КАС України, суд, -

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу Головного управління Державної податкової служби у м. Києві, як відокремлений підрозділ Державної податкової служби України - залишити без задоволення.

Ухвалу Рівненського окружного адміністративного суду від 21 травня 2025 року про закриття провадження у справі - залишити без змін.

Постанова суду набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду у порядку та строки, визначені ст.ст. 328-331 КАС України.

Головуючий суддя: М.І. Кобаль

Судді: Н.П. Бужак

Ю.К. Черпак

Повний текст виготовлено 03.12.2025 року