Рішення

від 26.12.2007 по справі 17310-2007

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД АВТОНОМНОЇ РЕСПУБЛІКИ КРИМ

17310-2007

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

АВТОНОМНОЇ РЕСПУБЛІКИ КРИМ

Автономна Республіка Крим, 95003, м.Сімферополь, вул.Р.Люксембург/Речна, 29/11, к. 102

РІШЕННЯ

Іменем України

26.12.2007Справа №2-7/17310-2007

За позовом Державного підприємства «Лівадія» (98655, м. Ялта, смт. Лівадія, вул. Виноградна, 2, ідентифікаційний код 00412760)

До відповідача  Товариства з обмеженою відповідальністю «Кримбудцентр ХХІ» (м. Ялта, смт. Масандра, вул. Мира, 17, ідентифікаційний код 35236521)

Про визнання недійсним договору.

Суддя Дворний І. І.

                                        представники:

Від позивача – Цвілій Д. В., предст., дов. від 01.12.2007 р.

Від відповідача  - Андрєєв Д. Л., предст., дов. від 21.12.2007 р.

         Суть справи: Державне підприємство «Лівадія» звернулось до Господарського суду м. Києва з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «Кримбудцентр ХХІ», в якому просить визнати недійсним укладений між сторонами договір дольової участі будівництва котеджного селища.

          Позовні вимоги мотивовані тим, що ДП «Лівадія» та все його майно є власністю держави та знаходиться у підпорядкуванні Міністерства аграрної політики України, якому делеговані повноваження по розпорядженню майном сільськогосподарських підприємств державної форми власності. За таких обставин, позивач вважає, що у ДП «Лівадія» відсутні повноваження по розрорядженню земельними ділянками, переданими йому в постійне користування, а згода Міністерства аграрної політики України на укладання спірного договору отримана не була. Крім того, позивач вважає, що спірний договір укладений всупереч п. 4 Указу Президента України «Про надання виробничо-аграрному об'єднанню «Масандра» статусу національного», який передбачає недопущення вилучення та передачі майна, яке закріплено та знаходиться у державній власності, та закріпленого за підприємствами, які входять до складу об'єднання.

Відповідач проти позову заперечував з тих підстав, що нормами Земельного кодексу України не передбачено обов'язку землекористувача погоджувати будь-які дії щодо користування земельною ділянкою, яка перебуває в його постійному користуванні з іншими особами, через що у позивача були повноваження щодо укладання спірного договору. Крім того, ТОВ «Кримбудцентр ХХІ» також вважає безпідставними посилання позивача на Указ Президента України, оскільки, на думку відповідача, норми вказаного Указу носять рекомендаційний характер та ним не можуть бути встановлені обмеження щодо земельних відносин, врегульованих Земельним кодексом України.

Оскільки матеріали справи в достатній мірі характеризують взаємовідносини сторін, підстав для відкладення розгляду справи судом не вбачається.

По справі оголошувалася перерва у порядку статті 77 Господарського процесуального кодексу України.

        Розглянувши матеріали справи, заслухавши пояснення  представників сторін, суд

                                                         ВСТАНОВИВ :

23.07.2007 р. між Державним підприємством «Лівадія» (Сторона 1) та Товариством з обмеженою відповідальністю «Кримбудцентр ХХІ» (Сторона 2) був укладений договір дольової участі будівництва котеджного селища, п. 1.1 якого передбачено, що Сторона 2 за рахунок власних коштів здійснює фінансування проектно-вишукувальних, проектних робіт, будівництва та введення в експлуатацію приміщень котеджного типу (надалі – Об'єкт) на земельній ділянці орієнтованою площею 10 га в смт. Кореїз, поблизу мікрорайону «Четил-Кая», згідно ситуаційного плану що додається, що належить Стороні 1 на праві постійного користування. Будівництво здійснюється за погодженою Стороною 1 проектно-кошторисною документацією.

Вважаючи вказаний договір таким, що укладений з порушенням положень чинного законодавства України, ДП «Лівадія» звернулося до суду з позовом про визнання його недійсним.

Статтею 203 Цивільного кодексу України встановлені загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину. Так, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Причому, підставою недійсності правочину, згідно з ч. 1 ст. 215 Цивільного кодексу України, є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Оцінивши в сукупності наявні в матеріалах справи документи та фактичні обставини справи, заслухавши пояснення представників сторін, суд дійшов висновку, що позовні вимоги Державного підприємства «Лівадія» не підлягають задоволенню з огляду на наступне.

Матеріали справи свідчать, що земельна ділянка, відведення якої під забудову передбачено зазначеним договором, належить позивачу на праві постійного користування, про що свідчить державний акт  серії І-КМ №002303 від 18.12.1999 р.

Позивач в якості підстави для визнання спірного договору недійсним вказує його невідповідність статті 149 Земельного кодексу України.

Частинами 1, 2, 3 статті 149 Земельного кодексу України передбачено, що земельні ділянки, надані у постійне користування із земель державної та комунальної власності, можуть вилучатися для суспільних та інших потреб за рішенням органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Вилучення земельних ділянок провадиться за згодою землекористувачів на підставі рішень Кабінету Міністрів України, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, місцевих державних адміністрацій, сільських, селищних, міських рад відповідно до їх повноважень. Сільські, селищні, міські ради вилучають земельні ділянки комунальної власності відповідних територіальних громад, які перебувають у постійному користуванні, для всіх потреб, крім особливо цінних земель, які вилучаються (викупляються) ними з урахуванням вимог статті 150 цього Кодексу.

Отже, зазначена стаття передбачає прийняття органом місцевого самоврядування відповідного рішення у випадку вилучення земельної ділянки, наданої у постійне користування юридичній особі із земель державної та комунальної власності.

Згідно з положеннями чинного земельного законодавства України під вилученням земель розуміється одна з форм припинення права землекористування у зв'язку з державними або суспільними потребами. Це, зокрема, вбачається з пункту б) частини 1 статті 141 Земельного кодексу України, якою передбачено, що підставою припинення права користування земельною ділянкою є вилучення земельної ділянки у випадках, передбачених цим Кодексом.

Проте, договір дольової участі будівництва котеджного селища від 23.07.2007 р. не є угодою про вилучення земельної ділянки, позаяк метою його укладення є лише надання землі під забудову, при якій землекористувач зазначеної земельної ділянки не змінюються.

Отже, твердження позивача про те, що спірний договір укладений всупереч положенням статті 149 Земельного кодексу України не є переконливими.

Не можуть бути прийняті до уваги також і посилання позивача на відсутність у ДП «Лівадія» повноважень по розрорядженню земельними ділянками, переданими йому в постійне користування, та на відсутність згоди Міністерства аграрної політики України на укладання спірного договору.

Так, з цього приводу суд вважає за необхідне зазначити наступне.

Згідно з Наказом Міністерства аграрної політики України від 2 лютого 2007 року №69 «Про перелік державних підприємств, установ і організацій, що належать до сфери управління Мінагрополітики України» Державне підприємство «Лівадія» віднесено до сфери управління Мінагрополітики України.

Статтею 6 Закону України «Про управління об'єктами державної власності» №185-У від 21.09.2006 р. встановлений перелік повноважень уповноважених органів управління. Так, уповноважені органи управління відповідно до покладених на них завдань, у тому числі:

- ведуть облік об'єктів державної власності, що перебувають в їх управлінні, здійснюють контроль за ефективним використанням та збереженням таких об'єктів (п. 11);

- погоджують підпорядкованим підприємствам, установам, організаціям відповідно до законодавства договори про спільну діяльність, за якими використовується нерухоме майно, що перебуває в їх господарському віданні чи оперативному управлінні (п. 20);

Об'єктами управління державної власності, згідно з ч. 1 ст. 3 цього Закону, є:

- майно, яке передане казенним підприємствам в оперативне управління;

- майно, яке передане державним комерційним підприємствам (далі - державні підприємства), установам та організаціям;

- майно, яке передане державним господарським об'єднанням;

- корпоративні права, що належать державі у статутних фондах господарських організацій (далі - корпоративні права держави);

- державне майно, що забезпечує діяльність Президента України, Верховної Ради України та Кабінету Міністрів України, управління яким здійснюється в порядку, визначеному окремими законами;

- державне майно, передане в оренду, лізинг, концесію;

- державне майно, що перебуває на балансі господарських організацій і не увійшло до їх статутних фондів або залишилося після ліквідації підприємств та організацій;

- державне майно, передане в безстрокове безоплатне користування Національній академії наук України, галузевим академіям наук;

- безхазяйне та конфісковане майно, що переходить у державну власність за рішенням суду.

У той же час, ч. 2 ст. 3 Закону №185-У передбачено, що дія цього Закону не поширюється на управління об'єктами власності Українського народу, визначеними частиною першою статті 13 Конституції України, а також на здійснення прав інтелектуальної власності.

Частиною першою статті 13 Конституції України передбачено, що земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією.

Отже, чинним законодавством України не передбачено обов'язкове отримання згоди органу управління майном (у даному випадку Мінагрополітики України) на надання частини земельної ділянки, що знаходиться у постійному користуванні державного підприємства, під забудову іншій юридичній особі.

Крім того, суд звертає увагу на те, що рішенням Конституційного суду України від 22.09.2005 р. у справі за конституційним поданням 51 народного депутата України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень статті 92, пункту 6 розділу Х "Перехідні положення" Земельного кодексу України (справа про постійне користування земельними ділянками) зазначено наступне.

Відповідно до частини другої статті 8 Основного Закону України Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй.

Згідно з частиною четвертою статті 13 Основного Закону України держава забезпечує захист прав усіх суб'єктів права власності і господарювання, соціальну спрямованість економіки. Усі суб'єкти права власності рівні перед законом.

Конституція України гарантує право власності на землю, яке набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону (частина друга статті 14).

За Конституцією України кожен має право, зокрема, володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю; право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом; ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності, право приватної власності є непорушним (частини перша, друга, четверта статті 41).

Право власності на землю набувається та реалізується на підставі Конституції України, цього Кодексу, а також інших законів, що видаються відповідно до них (частина друга статті 78 Кодексу).

До прийняття чинної Конституції України право приватної власності громадян на землю передбачалося Земельним кодексом України в редакції від 13 березня 1992 року, Законом України "Про власність", Декретом Кабінету Міністрів України "Про приватизацію земельних ділянок" від 26 грудня 1992 року N 15-92 (далі - Декрет), окремими указами Президента України щодо паювання земель.

Кожний громадянин має право користуватися природними об'єктами права власності народу відповідно до закону (частина друга статті 13 Конституції України). До таких об'єктів належать, зокрема, земельні ділянки.

Згідно з частиною третьою статті 41 Конституції України громадяни для задоволення своїх потреб можуть користуватися об'єктами права державної та комунальної власності відповідно до закону. Ця конституційна гарантія не може тлумачитися як така, що заперечує державний захист інших визнаних майнових прав громадян (крім права власності) або обмежує можливості такого захисту прав землекористувачів, набутих свого часу відповідно до чинного на той час законодавства.

Таким чином, стосовно права постійного користування земельними ділянками діє механізм захисту, гарантований статтями 13, 14, 41, 55 Конституції України.

Конституція України (стаття 13) не виключає можливості для громадян користуватися землею на визначених у законі різних правових титулах, гарантуючи при цьому громадянам право власності на землю.

Набуття громадянином права власності на земельну ділянку, яка перебуває у його користуванні, в загальному порядку, визначеному статтею 118 Кодексу, не передбачає встановлення обмеження щодо строків набуття цього права. Відповідно до пункту 2 постанови Кабінету Міністрів України "Про затвердження форм державного акта на право власності на земельну ділянку та державного акта на право постійного користування земельною ділянкою" від 2 квітня 2002 року N 449 раніше видані державні акти на право приватної власності на землю, державні акти на право власності на землю та державні акти на право постійного користування землею залишаються чинними і підлягають заміні в разі добровільного звернення громадян або юридичних осіб.

Згідно зі статтею 69 Закону України «Про Конституційний суд України» рішення і висновки Конституційного Суду України рівною мірою є обов'язковими до виконання.

Не є також переконливими посилання позивача і на Указ Президента України «Про надання виробничо-аграрному об'єднанню «Масандра» статусу національного», оскільки норми вказаного Указу носять рекомендаційний характер та не можуть бути застосовані до спірних правовідносин. Крім того, нормами вказаного Указу приписано Кабінету Міністрів України не допускати вилучення і передачі майна, що перебуває у державній власності та закріплене за підприємствами, які входять до складу Національного виробничо-аграрного об'єднання України "Масандра" та рекомендовано Верховній Раді Автономної Республіки Крим і місцевим радам не вилучати земельні ділянки для державних і громадських потреб із земель, наданих у користування Національному виробничо-аграрному об'єднанню "Масандра" та підприємствам, що входять до його складу. У той же час, як вже було зазначено раніше, спірним договором було передбачено не вилучення земельної ділянки, а лише надання її під забудову, а сама земельна ділянка не є об'єктом державної власності в розумінні норм чинного законодавства України.

За таких обставин, суд дійшов висновку щодо відсутності правових підстав для задоволення позову.

          З урахуванням викладеного, керуючись ст.ст. 82-85  Господарського процесуального кодексу України, суд

ВИРІШИВ:

В позові відмовити.

Суддя господарського суду

Автономної Республіки Крим                     (підпис)                                           Дворний І. І.

З оригіналом згідно

Суддя ГС АР Крим                                                                                          Дворний І. І.

Рішення підписано 28.12.2007 р.

Суддя Господарського суду

Автономної Республіки Крим                                        Дворний І.І.