Постанова

від 17.05.2007 по справі 45/355

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

45/355

      КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД       

01025, м.Київ, пров. Рильський, 8                                                            т. (044) 278-46-14

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

 17.05.2007                                                                                           № 45/355

 Київський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

 головуючого:                              Губенко Н.М.

 суддів:                                          Барицької  Т.Л.

                                        Ропій  Л.М.

 при секретарі:                       

 За участю представників:

 від позивача - Швець А.О. – юрисконсульт (дов. № 426 від 02.02.2006)                          Джус В.І. – представник (дов. № 2041 від 23.06.2006)

 від відповідача - Трембанчук А.А. – представник (дов. № 26660 від 05.12.2006)

 розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Відкритого акціонерного товариства "Укртелеком" Вінницької філії ВАТ "Укртелеком"

 на рішення Господарського суду м.Києва від 31.01.2007

 у справі № 45/355 (Балац С.В.)

 за позовом                               Відкритого акціонерного товариства "Укртелеком" Вінницької філії ВАТ "Укртелеком"

 до                                                   Державного комітету України з державного матеріального резерву

 про                                                  стягнення 236 187,87 грн.

ВСТАНОВИВ:

Господарським судом м. Києва від 31.01.2007 у справі №45/355 в позові відмовлено повністю.

Не погоджуючись із прийнятим рішенням відповідач подав до Київського апеляційного господарського суду апеляційну скаргу, в якій просить скасувати повністю рішення Господарського суду м. Києва від 31.01.2007 у справі № 45/355 і прийняти нове рішення про стягнення з відповідача 22 5697, 96 грн. боргу, 12 888, 33 грн. судових витрат, в тому числі 3 542, 73 грн. державного мита та 9 345.60 грн. за проведення судової експертизи.

На думку заявника апеляційної скарги, рішення підлягає скасуванню, оскільки прийняте з порушенням норм матеріального права, неповним з'ясуванням обставин, що мають значення для справи та невідповідністю висновків обставинам справи. Свою скаргу заявник мотивує тим, що стаття 174 ГК України передбачає можливість виникнення господарських зобов'язань безпосередньо із закону; Вінницька філія ВАТ „Укртелеком” виконала в повному обсязі взяті відповідно до Закону України „Про державний матеріальний резерв” зобов'язання по зберіганню матеріальних цінностей мобілізаційного резерву, в свою чергу Держкомрезерв згідно з Положенням про Державний комітет України з державного матеріального резерву, затвердженого Указом Президента України від 20.10.2001 № 996 зобов'язаний проводити фінансування витрат на утримання державного резерву, яке здійснюється за рахунок коштів Державного бюджету (ст. 7 Закону України „Про державний матеріальний резерв”). В додатках № 3 до Закону України „Про Державний бюджет України на 2003 рік”, Закону України „Про Державний бюджет України на 2004 рік”, Закону України „Про Державний бюджет України на 2005 рік” передбачені видатки на фінансування відшкодування підприємствам, установам, організаціям витрат, пов'язаних з обслуговуванням цінностей матеріального резерву в розмірі відповідно на 2003 рік – 10 451,6 тис. грн.; на 2004 рік – 10 400,0 тис. грн.; на 2005рік – 36 400,0 тис. грн.; відшкодування витрат по зберіганню речі передбачено і ст. 947 ЦК України. Отже, зобов'язання по відшкодуванню витрат на зберігання, утримання та обслуговування матеріальних цінностей у відповідача виникає щорічно, відповідно до норм чинного законодавства України.

Також заявник вважає, що господарський суд першої інстанції не взяв до уваги те, що Вінницька філія ВАТ „Укртелеком” зберігала цінності, починаючи з 1960 року, тобто з моменту першої закладки, періодично накопичуючи, поновлюючи та освіжаючи їх. Постанова Кабінету Міністрів України № 532 від 12.04.2002 набрала чинності вже після того як цінності матеріального резерву були закладені, тобто на момент прийняття вищезазначеної постанови договірні відносини продовжували існувати. Заборгованість за попередній період була стягнута в судовому порядку. Крім того, проведені Держкомрезервом на Вінницькій філії ВАТ „Укртелеком” перевірки наявності матеріальних цінностей та належного зберігання, підтверджують факт договірних відносин між сторонами, а також належне зберігання (утримання та обслуговування) матеріальних цінностей. Суд не врахував, що відсутність договору є наслідком необґрунтованої відмови Держкомрезерву від виконання рішення Господарського суду міста Києва від 02.08.2005 у справі № 19/27, яким було зобов'язано останнього укласти такий договір.

Відповідач надав відзив на апеляційну скаргу, в якому просить залишити рішення Господарського суду міста Києва без змін, апеляційну скаргу без задоволення. Відповідач у відзиві на апеляційну скаргу вказує на те, що Господарським судом міста Києва було вірно застосовано норми матеріального та процесуального права, зокрема, cт. 43 Господарського процесуального кодексу України.

Також, відповідач зазначає, що господарським судом при винесенні оскаржуваного рішення правомірно були застосовані норми Порядку відшкодування витрат підприємствам, установам та організаціям, що здійснюють відповідальне зберігання матеріальних цінностей державного резерву, затвердженого постановою кабінету Міністрів України від 12.04.2002 № 532.

Згідно з ч. 2 ст. 101 Господарського процесуального кодексу України, апеляційний господарський суд не зв'язаний з доводами апеляційної скарги (подання) і перевіряє законність і обґрунтованість рішення місцевого господарського суду у повному обсязі.

При розгляді апеляційної скарги апеляційним господарським судом були заслухані пояснення представників сторін, досліджені наявні матеріали справи та встановлено наступне.

Позивач подав до господарського суду першої інстанції позов про стягнення з Державного комітету України з державного матеріального резерву (далі Держкомрезерв) 236 187,87 грн. понесених позивачем витрат, пов'язаних із зберіганням матеріальних цінностей державного резерву за період з 01.06.2003 по 31.12.2005.

Рішенням господарського суду першої інстанції в позові відмовлено повністю. Рішення суду мотивоване тим, що згідно із п. 7 Порядку відшкодування підприємствам, установам та організаціям витрат, пов'язаних з відповідальним зберіганням матеріальних цінностей державного резерву, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 12.04.2002 № 532 відшкодування витрат, пов'язаних із зберіганням матеріальних цінностей державного резерву, здійснюється виключно на підставі договору, укладеного між Держкомрезервом та відповідальним зберігачем за формою згідно з додатком, за рахунок асигнувань державного бюджету та інших джерел, визначених законодавством; позивач на підтвердження позовних вимог не надав укладеного з відповідачем договору на відшкодування витрат, пов'язаних із зберіганням матеріальних цінностей державного резерву. Таким чином, вимоги позивача про стягнення з відповідача витрат, пов'язаних із зберіганням матеріальних цінностей мобілізаційного резерву не ґрунтуються на нормах матеріального права, а отже не підлягають задоволенню.

Апеляційний господарський суд не вбачає підстав для скасування вказаного рішення господарського суду першої інстанції, з огляду на наступне.

Як вбачається з матеріалів справи  Вінницька філія позивача здійснює зберігання матеріальних цінностей мобілізаційного резерву.

Відповідно до абзацу 2 п. 2 ст. 11 Закону України „Про державний матеріальний резерв” для підприємств, установ і організацій, заснованих повністю або частково на державній власності (державні підприємства, установи та організації, акціонерні товариства, у статутному фонді яких контрольний пакет акцій належить державі, орендні підприємства, засновані на державній власності), а також для суб'єктів господарської діяльності всіх форм власності, визнаних відповідно до законодавства України монополістами, відповідальне зберігання матеріальних цінностей державного резерву є обов'язковим, якщо це не завдає їм збитків.

Отже, для позивача зберігання цінностей державного мобілізаційного резерву є обов'язковим.

Відповідно до п 5 ст. 11 Закону України „Про державний матеріальний резерв”, відшкодування витрат підприємствам, установам і організаціям, що виконують відповідальне зберігання, оплата тарифу за перевезення вантажів, спеціальної тари, упаковки, послуг постачальницько-збутових організацій за поставку і реалізацію матеріальних цінностей державного резерву провадиться у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Постановою Кабінету Міністрів України від 12.04.2002 № 532З було затверджено Порядок відшкодування підприємствам, установам та організаціям витрат, пов'язаних з відповідальним зберіганням матеріальних цінностей державного резерву.

Згідно із п. 7 Порядку відшкодування підприємствам, установам та організаціям витрат, пов'язаних з відповідальним зберіганням матеріальних цінностей державного резерву відшкодування витрат, пов'язаних із зберіганням матеріальних цінностей державного резерву, здійснюється виключно на підставі договору, укладеного між Держкомрезервом та відповідальним зберігачем за формою згідно з додатком, за рахунок асигнувань державного бюджету та інших джерел, визначених законодавством.

Отже, для відшкодування позивачу витрат, пов'язаних із зберіганням матеріальних цінностей державного резерву за рахунок асигнувань державного бюджету та інших джерел, визначених законодавством позивачу необхідно було укласти відповідний договір за формою встановленою в додатку до вказаного Порядку.

Однак, як свідчать матеріали справи договору на відшкодування витрат, пов'язаних із зберіганням матеріальних цінностей державного резерву між сторонами не укладено.

Таким чином, апеляційний господарський суд вважає, що, оскільки Законом України „Про державний матеріальний резерв” передбачено, що відшкодування витрат підприємствам, установам і організаціям, що виконують відповідальне зберігання провадиться у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України, а відповідно до Порядку відшкодування підприємствам, установам та організаціям витрат, пов'язаних з відповідальним зберіганням матеріальних цінностей державного резерву, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 12.04.2002 № 532, таке відшкодування здійснюється виключно на підставі договору, якого між сторонами не укладено, то підстави для стягнення з відповідача витрат, пов'язаних із зберіганням матеріальних цінностей державного резерву в сумі 236 187,87 грн. за період з 01.06.2003 по 31.12.2005 відсутні.

Щодо тверджень позивача про те, що стаття 174 ГК України передбачає можливість виникнення господарських зобов'язань безпосередньо із закону, позивач відповідно до Закону України „Про державний матеріальний резерв ”виконав в повному обсязі взяті зобов'язання по зберіганню матеріальних цінностей мобілізаційного резерву, а відповідач, в свою чергу, зобов'язаний проводити фінансування витрат на утримання державного резерву за рахунок коштів Державного бюджету України, апеляційний господарський суд зазначає, що саме Законом України „Про державний матеріальний резерв” передбачено, що відшкодування витрат підприємствам, установам і організаціям, які виконують відповідальне зберігання провадиться у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України, а у Порядку відшкодування підприємствам, установам та організаціям витрат, пов'язаних з відповідальним зберіганням матеріальних цінностей державного резерву, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 12.04.2002 № 532, встановлено, що відшкодування витрат, пов'язаних із зберіганням матеріальних цінностей державного резерву, здійснюється виключно на підставі договору, укладеного між Держкомрезервом та відповідальним зберігачем, якого між сторонами не укладено.

Твердження позивача про те, що господарський суд першої інстанції не взяв до уваги те, що Вінницька філія ВАТ „Укртелеком” зберігала цінності, починаючи з 1960 року, тобто з моменту першої закладки, періодично накопичуючи та поновлюючи їх, постанова Кабінету Міністрів України № 532 від 12.04.2002 набрала чинності вже після того як цінності матеріального резерву були закладені, тобто на момент прийняття вищезазначеної постанови договірні відносини продовжували існувати, не приймаються апеляційним господарським судом до уваги, оскільки позивачем заявлено вимогу про стягнення з відповідача 236 187,87 грн. витрат, пов'язаних із зберіганням матеріальних цінностей державного резерву за період з 01.06.2003 по 31.12.2005, а на той час вказана постанова вже діяла і підлягала виконанню.

Щодо посилань позивача на те, що в додатках № 3 до Законів України „Про Державний бюджет України на 2003 рік”, „Про Державний бюджет України на 2004 рік” та „Про Державний бюджет України на 2005 рік” передбачені видатки на фінансування відшкодування підприємствам, установам, організаціям витрат, пов'язаних з обслуговуванням цінностей матеріального резерву в розмірі відповідно на 2003 рік – 10 451,6 тис. грн.; на 2004 рік – 10 400,0 тис. грн.; на 2005 рік – 36 400,0 тис. грн. і відповідач, відповідно до свого Положення, зобов'язаний проводити фінансування витрат на утримання державного резерву за рахунок коштів Державного бюджету України апеляційний господарський суд зазначає, що незалежно від того, що на 2003-2005 роки передбачені видатки на фінансування відшкодування підприємствам, установам, організаціям витрат, пов'язаних з обслуговуванням цінностей матеріального резерву, здійснювати таке фінансування Держкомрезерв може виключно на підставі договору, укладеного між Держкомрезервом та відповідальним зберігачем.

У статті 947 ЦК України не передбачено, що для відшкодування витрат, пов'язаних із зберіганням матеріальних цінностей державного резерву не укладається договір з Держкомрезервом.

Твердження позивача про те, що господарський суд першої інстанції не врахував, що відсутність договору є наслідком необґрунтованої відмови відповідача від виконання рішення Господарського суду м. Києва від 02.08.2005 у справі № 19/27, яким було зобов'язано останнього укласти такий договір, апеляційний господарський суд не приймає до уваги, оскільки відповідно до ст. 115 ГПК України рішення, ухвали, постанови господарського суду, що набрали законної сили, є обов'язковими на всій території України і виконуються у порядку, встановленому Законом України ”Про виконавче провадження”. Згідно із ст. 3 Закону України ”Про виконавче провадження” примусове виконання рішень державною виконавчою службою здійснюється на підставі виконавчих документів, визначених цим Законом; відповідно до цього Закону державною виконавчою службою підлягають виконанню, зокрема, такі виконавчі документи, як судові накази. Отже, позивачу, в разі відмови відповідача від добровільного виконання рішення Господарського суду м. Києва від 02.08.2005 у справі № 19/27 необхідно було, отримавши наказ Господарського суду м. Києва на виконання вказаного рішення, звернутись до державної виконавчої служби для примусового виконання цього рішення.

Враховуючи викладене, апеляційний господарський суд дійшов висновку, що господарським судом першої інстанції в процесі розгляду справи в достатній мірі з'ясовані та доведені обставини, що мають значення для справи, і рішення прийняте судом у повній відповідності з матеріалами справи та з дотриманням норм процесуального і матеріального права, а доводи позивача, викладені в апеляційній скарзі, не можуть бути підставою для його зміни чи скасування.

Згідно із п. 1 постанови Пленуму Верховного Суду України № 11 від 29.12.1976 „Про судове рішення” із змінами, внесеними постановами Пленуму від 24.04.1981 № 4, від 25.12.1992 № 13, рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги процесуального законодавства і всебічно перевіривши обставини, вирішив справу у відповідності з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин.

Оскаржене рішення цим вимогам відповідає, а тому скасуванню чи зміні не підлягає.

Керуючись ст.ст. 99, 101, 103, 105 ГПК України, суд -

ПОСТАНОВИВ:

1. Рішення Господарського суду м. Києва від 31.01.2007 у справі № 45/355 залишити без змін, а апеляційну скаргу без задоволення.

2. Справу № 45/355повернути до Господарського суду м. Києва.

 Головуючий суддя                                                                      Губенко Н.М.

 Судді                                                                                          Барицька  Т.Л.

                                                                                          Ропій  Л.М.