Постанова

від 02.06.2011 по справі 5023/1131/11

ХАРКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

  ХАРКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

  "31" травня 2011 р.                                                            Справа № 5023/1131/11  

  Колегія суддів у складі:

головуючий суддя   , суддя  Кравець Т.В.  , суддя   Крестьянінов О.О.  

 при секретарі Горбачовій О.А.

за участю представників сторін:

позивача –  ОСОБА_1, дов. № 1417 від 04.03.2011 р. (у справі, т. 1 а.с. 132),

1-го відповідача –  ОСОБА_2, дов. № 516 від 20.04.2010 р. (долучена до справи),

2-го відповідача – не з’явився,

третьої особи – ОСОБА_3, дов. № 5 від 28.02.2011 р. (у справі, т. 1 а.с. 84) ,

  розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні Харківського апеляційного господарського суду апеляційну скаргу Фізичної особи –підприємця ОСОБА_4 (вх. №1851Х/2-6)

на рішення  господарського суду Харківської області від 05.04.2011 року у справі № 5023/1131/11

за позовом  Фізичної особи –підприємця ОСОБА_4, м. Харків

до 1. Публічного акціонерного товариства “Райффайзен Банк Аваль” в особі Харківської обласної дирекції, м. Харків

2. Приватного нотаріуса ХМНО ОСОБА_6, м. Харків

за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору: Фінансово-будівельна корпорація “ФСК”, смт. Нова Водолага, Харківська область

про визнання недійсними договорів, -

встановила:

17 лютого 2011 року позивач, ФО-П ОСОБА_4, звернувся до господарського суду Харківської області з позовною заявою (т. 1 а.с. 4-7), в якій просить:

- визнати недійсним Кредитний договір № 010-2/07-01-0263-08;

- визнати недійсною генеральну кредитну угоду № 715 від 24.10.2007 р.;

- визнати недійсним договір поруки № 715/3-07 від 24.10.2007 р.;

- визнати недійсним договір іпотеки № 715/4-08 від 04.12.2008 р. (реєстр. №2386) з усіма додатками;

- зобов’язати відповідача прийняти у позивача суму із розрахунку 1.090.800 грн. –227.441,9 грн. (сплачено позивачем) = 863.358 грн. з розстрочкою платежу на 63 місяці із розрахунку щомісячних платежів в сумі 13.704 грн.;

- зобов’язати приватного нотаріуса ХМНО ОСОБА_6 виключити з реєстру іпотеки та заборон на відчуження нерухомого майна, переданого в іпотеку, нежитлові приміщення, вказані в переліку;

- стягнути з відповідача судові витрати.

21 березня 2011 року представник позивача надав до суду заяву (т. 2 а.с. 1), в якій відмовляється від позовних вимог до 2-го відповідача, приватного нотаріуса ХМНО ОСОБА_6

Рішенням господарського суду Харківської області від 05.04.2011 р. у справі № 5023/1131/11 (суддя Добреля Н.С.)  відмовлено в задоволенні клопотання про залучення до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, Управління Національного банку України в Харківській області. В частині позовних вимог до приватного нотаріуса Харківського міського нотаріального округу ОСОБА_6 провадження у справі припинено на підставі п. 4 ст. 80 ГПК України. В позові відмовлено.

Позивач, ФО-П ОСОБА_4, з рішенням місцевого господарського суду від 05.04.2011 р. не погодився та звернувся до Харківського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою (т. 2 а.с. 88-92), в якій просить скасувати вказане рішення господарського суду першої інстанції  в частині відмови в задоволенні вимог позивача та прийняти нове рішення, яким визнати недійсним кредитний договір № 010-2/07-01-0263-08 від 25.03.2008 р.; визнати недійсною генеральний кредитний договір № 715 від 24.10.2008 р.; визнати недійсним договір поруки № 715/3-07 від 24.10.2007 р.; визнати недійсним договір іпотеки № 715/4-08 від 04.12.2008 р. При цьому, апелянт посилається на те, що при винесенні оскаржуваного рішення судом були порушені норми господарського права, банківського законодавства та норми інших правових актів.

З апеляційної скарги вбачається, що скаржник стверджує, що суд першої інстанції неправомірно обґрунтував право відповідача видавати валютний кредит позивачеві на підставі п. 3 ч. 1 ст. 47 Закону України «Про банки і банківську діяльність», оскільки дана стаття взагалі не передбачає операцій з іноземною валютою, зокрема видачу валютного кредиту.

Більш того, позивач вказує, що у нього немає ліцензій та дозволів на здійснення валютних операцій,  а отже суд невірно зазначив, що позивачу не потрібні вказані ліцензії та дозволи.

Апелянт стверджує, що суд першої інстанції порушив вимоги ст.ст. 1, 192, 189 ГК України, невірно послався на лист Національного Банку України від 07.12.2009 року № 13-210/7871-22612.

Ухвалою Харківського апеляційного господарського суду від 04.05.2011 року апеляційну скаргу ФО-П ОСОБА_4 було прийнято до провадження та її розгляд призначено на 31 травня 2011 року о 10:00 год.

Представник позивача в призначеному судовому засіданні підтримав у повному обсязі доводи, викладені в апеляційній скарзі.

Представник 1-го відповідача, ПАТ «Райффайзен Банк Аваль»в особі ХОД, заперечувала проти задоволення апеляційної скарги, оголосила зміст наданого через канцелярію відзиву на апеляційну скаргу (за вх. № 5563 від 30.05.2011 р.), просила залишити оскаржуваний судовий акт без змін, а апеляційну скаргу –без задоволення, як безпідставну. При цьому, Банк вказує на те, що рішення господарського суду Харківської області є законним, обґрунтованим, справедливим, повністю відповідає нормам матеріального та процесуального права, прийняте за результатами об’єктивної оцінки доказів.

Представник третьої особи, ФБК «ФСК», підтримала позицію позивача, вважає рішення місцевого господарського суду винесеним з порушенням матеріального законодавства, а отже просить його скасувати.

Перевіривши в межах вимог, передбачених статтею 101 Господарського процесуального кодексу України, повноту встановлення судом першої інстанції обставин справи, докази на їх підтвердження та юридичну оцінку, доводи апеляційної скарги, заслухавши представників сторін, колегія суддів встановила таке.

Як свідчать матеріали справи та вірно встановлено місцевим господарським судом, 24 жовтня 2007 року між ФО-П ОСОБА_4 (позивач) та Відкритим акціонерним товариством «Райффайзен Банк Аваль»(на теперішній час змінена назва на ПАТ «Райффайзен Банк Аваль») в особі Харківської обласної дирекції АТ «Райффайзен Банк Аваль» (відповідач) була укладена  Генеральна кредитна угода № 715 (т. 1 а.с. 32-36), відповідно до умов якої Банк зобов’язався надавати позивачеві кредитні кошти в порядку і на умовах, визначених у кредитних договорах, укладених у рамках цієї угоди і які є невід’ємними частинами (п. 1.1.).

Згідно п. 1.2. Генеральної кредитної угоди загальний розмір позичкової заборгованості апелянта за наданими в рамках даної Угоди кредитами не повинен перевищувати суми 2.725.000,00 грн.

Пунктом 1.3. Угоди встановлений термін її дії: до 24 жовтня 2017 року.

Відповідно до п. 2.2. Угоди строк надання кредиту –в межах терміну чинності даної Угоди.

24 жовтня 2007 року між Банком (відповідачем) та Фінансово-будівельною корпорацією «ФСК»(третя особа) був укладений Договір поруки № 715/3-07 (т. 1 а.с. 41-43), відповідно до п. 1.2. якого поручитель на добровільних засадах бере на себе зобов’язання перед Банком відповідати по зобов’язанням позивача, які виникають з умов Угоди та / або одного з Кредитних договорів, а саме: повернути кредит в розмірі 2.725.000,00 грн. з кінцевим терміном повернення кредитних коштів, встановленим по 24 жовтня 2017 року, проценти за його користування, комісійну винагороду, неустойку (пеню, штрафи), в розмірі, строки та у порядку, передбачених Угодою та / або Кредитними договорами та / або одним з Кредитних договорів, а також виконати інші умови Угоди та кожного з Кредитних договорів в повному обсязі (боргове зобов’язання).

Згідно п. 4.1. Договору поруки він набирає чинності з дати його підписання сторонами (дата Договору) і діє до повного виконання боргових зобов’язань за Угодою та всіма Кредитними договорами. Відповідальність третьої особи припиняється лише після виконання боргових зобов’язань в повному обсязі.

Також, з матеріалів справи вбачається, що 25 березня 2008 року був укладений Додатковий договір № 1 до Генеральної кредитної угоди (т. 1 а.с. 37-38), у п. 2.2. якого сторони дійшли згоди, що в рамках даної Угоди можуть відкриватись відновлювальні кредитні лінії у національній валюті України та / або у доларах США та / або євро.

У відповідності до Генеральної кредитної угоди 25 березня 2008 року між позивачем і відповідачем був укладений Кредитний договір № 010-2/07-01-0263-08 (т. 1 а.с. 15-27), згідно умов якого Банк надає, а позивач приймає кредит у розмірі 216.000,00 дол. США з цільовим використанням –на проведення ремонту нерухомого майна, з датою остаточного повернення кредиту –до 25.03.2018 року.

04 грудня 2008 року між відповідачем та громадянином України ОСОБА_4 був укладений Договір наступної іпотеки № 715/4-08 (т. 1 а.с. 44-49), відповідно до умов якого позивач в забезпечення виконання зобов’язань, що виникають з умов Генеральної кредитної угоди № 715 від 24.10.2007 р., а також будь-яких кредитних договорів, укладених у відповідності до угоди, передає, а відповідач приймає в наступну іпотеку належне позивачеві на праві приватної власності нерухоме майно, будівлі, загальною площею 5825,1 кв.м., а саме експериментальний цех виробничого корпусу «1»літ. «Е-2»площею 267,2 кв.м., прохідна лабораторно-виробничого корпусу літ. «Ю-1», площею 12,6 кв.м., виробничий корпус № 1 літ. «Г-3», площею 497,1 кв.м., виробничий корпус № 1 літ. «Г-2», площею 4051,8 кв.м., склад виробничого корпусу № 1 літ. «В-2»площею 32,9 кв.м., склад виробничого корпусу № 1 літ. «Б-1», площею 144 кв.м., приміщення лабораторно-виробничого корпусу літ. «Щ-3»: 27, 28, 41, від 44 по 48, 50, 53, 54, площею 819 кв.м., що знаходяться за адресою: Львівська область, м. Львів, вул. Панаса Мирного, буд. № 24.

В обґрунтування своєї позовної заяви та апеляційної скарги позивач посилається на те, що видача кредитів в іноземній валюті передбачена лише п. 4 ст. 5 Декрету Кабінету Міністрів України "Про систему валютного регулювання і валютного контролю", і то лише за умови наявності індивідуальної ліцензії та у разі, якщо строки та сума таких кредитів перевищує встановлені Законом межі, в той час як у відповідача відсутня вказана ліцензія, що позбавляє його право на здійснення валютних операцій.

До того ж, апелянт стверджує, що п. 3.3 ст. Закону України «Про платіжні системи»однозначно встановлює, що гривня як грошова одиниця України (національна валюта) є єдиним законним платіжним засобом в Україні.

Посилаючись на ст. 13 Декрету КМУ «Про систему валютного регулювання та валютного контролю», позивач вказує, що метою використання кредиту у даному випадку є ремонт та реконструкція нерухомого майна на території України, що свідчить про те, що Банк не тільки не мав право видавати для обігу в України валютний кредит, але і зобов’язаний був контролювати законність використання валюти позивачем.

Проте колегія суддів Харківського апеляційного господарського суду не може погодитись з такими твердженнями позивача, виходячи з наступного.

Згідно ст. 55 Закону України «Про банки і банківську діяльність»відносини банку з клієнтом регулюються законодавством України, нормативно-правовими актами Національного банку України та угодами (договорами) між клієнтом та банком.

Стаття 192 ЦК України передбачає, що законним платіжним засобом, обов’язковим до приймання за номінальною вартістю на всій території України, є грошова одиниця України –гривня.

Іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом.

Таким чином, у відповідності до законодавства, гривня має статус універсального платіжного засобу, який без обмежень приймається на всій території України, однак в той же час обіг іноземної валюти обумовлений вимогами спеціального законодавства України.

Основним законодавчим актом, який регулює правовідносини у сфері валютного регулювання і валютного контролю є Декрет Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю»(далі - Декрет).

Як передбачено ст. 5 Декрету, операції з валютними цінностями здійснюються на підставі генеральних та індивідуальних ліцензій Національного банку України.

Матеріалами справи підтверджується, що ПАТ «Райффайзен Банк Аваль»має банківські ліцензії НБУ № 10 від 11.10.2006 р. на право здійснювати банківські операції, визначені ч. 1 та п.п. 5-11 ч. 2 ст. 47 Закону України «Про банки і банківську діяльність»від 07.12.2000 р. (т. І а.с. 110).

Згідно ч. 1 ст.47 Закону України «Про банки і банківську діяльність», п.2.1 глави 2 Положення про порядок видачі банкам банківських ліцензій, письмових дозволів та ліцензій на виконання окремих операцій, затвердженого постановою Правління Національного банку України № 275 від 17.07.2001 р., зі змінами, на підставі банківської ліцензії банки мають право здійснювати такі банківські операції:

1)          приймання вкладів (депозитів) від юридичних і фізичних осіб;

2)          відкриття та ведення поточних рахунків клієнтів і банків корес пондентів, у тому числі переказ грошових коштів з цих рахунків за допомогою

платіжних інструментів та зарахування коштів на них;

3)          розміщення залучених коштів від свого імені, на власних умовах та на

власний ризик.

У відповідності до п.п. 5-11 ч. 2 ст. 47 вказаного Закону банк, крім перелічених у частині першій цієї статті операцій, має право здійснювати такі операції та угоди:

5) операції за грошовими вимогами, надання гарантій, порук за грошовими  зобов'язаннями;

6)   фінансування  під  відступлення  права  грошової  вимоги (факторинг)  та  пов'язане  з  цим  ведення  обліку грошових вимог клієнтів  до  боржників, пред'явлення до сплати грошових вимог від імені  клієнтів  або  від  свого  імені,  а  також  інші операції, спрямовані  на  одержання  коштів  від боржника;

7) лізинг;

8) послуги з відповідального зберігання та надання  в  оренду сейфів для зберігання цінностей та документів;

9) випуск,  купівлю,  продаж і обслуговування чеків, векселів та інших оборотних платіжних інструментів;

10) випуск банківських платіжних карток і здійснення операцій з використанням цих карток;

11) надання  консультаційних  та  інформаційних  послуг  щодо банківських операцій.

Що стосується проведення платежів за кредитними операціями в іноземній валюті, то слід зауважити наступне.

Стаття 1054 ЦК України встановлює, що за кредитним договором банк або інша фінансова установа  (кредитодавець) зобов’язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов’язується повернути кредит та сплатити проценти.

Надання кредитів банками відноситься до операцій щодо розміщення залучених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик.

Відповідно до статті 5 Декрету індивідуальні ліцензії видаються резидентам і нерезидентам на здійснення разової валютної операції на період, необхідний для здійснення такої операції. Перелік валютних операцій, для здійснення яких необхідна індивідуальна ліцензія НБУ, наданий у частині 4 цієї статті.

Пункт «в»частини 4 статті 5 Декрету передбачає вимогу щодо отримання індивідуальної ліцензії НБУ на здійснення операцій щодо надання і одержання резидентами кредитів в іноземній валюті, якщо терміни і суми таких кредитів перевищують встановлені законодавством межі.

Отже, індивідуальна ліцензія на проведення вказаних операцій необхідна лише у тому випадку, якщо терміни і суми кредитів перевищують встановлені законодавством межі. Однак, на сьогодні законодавством не встановлено терміни і суми кредитів в іноземній валюті як критерій їх віднесення до сфери дії режиму індивідуального ліцензування. Ця обставина з огляду на відсилочний характер норми Декрету не дозволяє поширити режим індивідуального ліцензування на валютні операції, пов'язані з наданням резидентами (банками та іншими фінансовими установами) кредитів в іноземній валюті іншим резидентам.

Тобто, за відсутності нормативних умов для застосування режиму індивідуального ліцензування щодо вказаних операцій, єдиною правовою підставою для здійснення банками кредитування в іноземній валюті згідно з вимогами статті 5 Декрету є наявність у банку генеральної ліцензії на здійснення валютних операцій, отриманої у встановленому порядку.

Водночас, відповідно до п. 1.5 Положення про порядок видачі Національним банком України індивідуальних ліцензій на використання іноземної валюти на території України як засобу платежу, затвердженого постановою Правління Національного банку України № 483 від 14.10.2004, зі змінами, використання іноземної валюти як засобу платежу без ліцензії дозволяється: якщо ініціатором або отримувачем за валютною операцією є уповноважений банк (ця норма стосується лише тих операцій уповноваженого банку, на здійснення яких Національний банк видав йому банківську ліцензію та письмовий дозвіл на здійснення операції з валютними цінностями).

Тобто банк, який у встановленому порядку отримав генеральну ліцензію Національного банку України та за умови отримання письмового дозволу Національного банку України на здійснення валютних операцій, має достатні юридичні підстави та законне право для надання резидентам України кредитів як у національній, так і в іноземній валюті.

З матеріалів справи вбачається, що ПАТ «Райффайзен Банк Аваль»має дозволи НБУ № 10-4 від 11.10.2006 р. на право здійснення операцій, визначених п.п. 1-4 ч. 2 та ч. 4 ст. 47 України «Про банки і банківську діяльність»(т. І а.с. 111).

Також, додаток до дозволу (т. І а.с. 112) містить перелік операцій, які має право здійснювати Банк, до яких зокрема належать операції в іноземній валюті.

Оскільки Кредитний договір № 010-2/07-01-0263-08 від 25.03.2008 р. був укладений між позивачем та Відкритим акціонерним товариством «Райффайзен Банк Аваль»в особі Харківської обласної дирекції АТ «Райффайзен Банк Аваль», колегія суддів вважає за доцільне звернути увагу, що в матеріалах справи міститься копія дозволу № 167 від 13.11.2006 р. (т. І а.с. 113), в якому ВАТ «Райффайзен Банк Аваль»надає дозвіл Харківській обласної дирекції ВАТ «Райффайзен Банк Аваль»здійснювати перелічені банківські операції.

Згідно статті 2 Закону України "Про банки і банківську діяльність" кошти –це гроші у національній або іноземній валюті чи їх еквівалент.

Відповідно до статті 345 Господарського кодексу України кредитні операції банків полягають у розміщенні від свого імені, на власних умовах та на власний ризик залучених коштів юридичних осіб (позичальників) та громадян. Кредитними   визнаються банківські операції, визначені як такі законом про банки і банківську діяльність.

З вищевикладеного вбачається, що уповноважені банки на підставі банківської ліцензії та письмового дозволу     на здійснення операцій з валютними цінностями мають право здійснювати операції з надання кредитів в іноземній валюті.

Відповідач має генеральну ліцензію на здійснення валютних операцій у формі письмового дозволу, виданого Національним банком України, який був наявним на момент укладення спірного кредитного договору, та відповідачем було виконано всі вимоги чинного законодавства, які регулюють питання надання кредитів в іноземній валюті.

Крім того, відповідно до ст. 524 ЦК України сторони у зобов’язанні можуть визначити  грошовий еквівалент зобов’язання в іноземній валюті.

Щодо вимоги позивача про визнання недійсними оспорюваних договорів, то колегія суддів Харківського апеляційного господарського суду зазначає наступне.

Припис ст. 215 ЦК України встановлює, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені ч. 1-3, 5 та 6 статті 203 цього Кодексу.

Згідно ч. 1 ст. 203 ЦК України (загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину) зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.

Колегія суддів зазначає, що вимоги, недотримання яких є підставою для визнання правочину недійсним, враховані повністю в договорі та не порушуються.

Статтею 629 ЦК України врегульовано, що договір є обов’язковим для виконання сторонами.

Відповідно до ч. 1 ст. 625 ЦК України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов’язання.

З огляду на викладене, суд не вбачає підстав для визнання недійсними Генеральної кредитної угоди та спірного Кредитного договору № 010-2/07-01-0263-08 від 25.03.2008 р.

Стосовно позовних вимог про визнання недійсними договору поруки та договору наступної іпотеки, колегія суддів вважає за необхідне зазначити таке.

Статтею 546 ЦК України встановлено, що виконання зобов'язання може забезпечуватися, зокрема, порукою та заставою.

Згідно ст. 533 ЦК України за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов’язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов’язання боржником.

У відповідності до ст. 575 ЦК України іпотекою є застава нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи.

Отже, іпотека разом з порукою є засобами забезпечення зобов'язання.

Згідно ч. 2 ст. 548 ЦК України недійсне зобов'язання не підлягає забезпеченню. Недійсність основного зобов'язання (вимоги) спричиняє недійсність правочину щодо його забезпечення, якщо інше не встановлено цим Кодексом.

Припис ч. 2 ст. 215 ЦК України передбачає, що недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

Таким чином, колегія суддів апеляційної інстанції зазначає, що відсутні правові підстави для визнання недійсними Генеральної кредитної угоди № 715 від 24.10.2007 р., Кредитного договору № 010-2\07-01-0263-08 від 24.10.2007 року, в якості забезпечення зобов'язання якого були укладені спірний договір наступної іпотеки та договір поруки, колегія суддів не вбачає правових підстав для визнання недійсними договору наступної іпотеки № 715\4-08 від 04.12.2008 р. та договору поруки № 715\3-07 від 24.10.2007 р.

Окрім цього, під час судового розгляду справи позивач звернув увагу суду на те, що укладення спірного Кредитного договору суперечить вимогам частини 2 статті 189 ГК України, в якій зазначено, що ціна є істотною умовою господарського договору. Ціна зазначається в договорі у гривнях. Ціни у зовнішньоекономічних договорах (контрактах) можуть визначатися в іноземній валюті за згодою сторін.

Проте колегія суддів зазначає, що вказана норма права виходить із загального положення стосовно істотних умов господарського договору , закріплених у ст. 180 ГК України.

Стаття 189 відноситься до Глави 21 Господарського кодексу України «Ціни і ціноутворення у сфері господарювання », в той час як з огляду на приписи статті 1054 Цивільного кодексу України кредитний договір регулює кредитні відносини між різними учасниками цивільного обігу .

На кредитні відносини поширюються положення параграфу 1 глави 72 Цивільного кодексу України про позику, якщо норми цього параграфу не встановлюють для них особливого регулювання або інше не випливає із суті кредитного договору.

А отже, зазначене вище твердження апелянта є безпідставним та таким, що суперечить чинному законодавству України.

На підставі вищевикладеного, колегія суддів дійшла висновку про відсутність підстав для задоволення апеляційної скарги у зв’язку з її юридичною та фактичною необґрунтованістю і відсутністю фактів, які свідчать про те, що оскаржуване рішення прийняте при неповному з‘ясуванні обставин справи та з порушенням норм матеріального права, а отже оскаржуване рішення є законним та обґрунтованим.

Враховуючи викладене та керуючись статтями 85, 99, 101, пунктом 1 статті 103, статтею 105  Господарського процесуального кодексу України, колегія суддів Харківського апеляційного господарського суду, -

постановила:

Апеляційну скаргу залишити без задоволення.

Рішення господарського суду Харківської області від 05.04.2011 року по справі № 5023/1131/11 залишити без змін.

 Дана постанова набирає чинності з дня її прийняття і може бути оскаржена до Вищого господарського суду України протягом двадцяти днів.

  Головуючий суддя

 Суддя Кравець Т.В.  

  Суддя                                                                                          Крестьянінов О.О.  

Повний текст постанови складено та підписано 02.06.2011 року.