Постанова

від 31.07.2008 по справі 28/171 а

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ЛЬВІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

28/171 А

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ЛЬВІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

79014, м. Львів, вул. Личаківська, 128

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

31.07.08                                                                                           Справа№ 28/171 А

За позовом: Товариства з обмеженою відповідальністю  „Агросмак”, м. Львів

до відповідача: Державної податкової інспекції у  Шевченківському районі м. Львова, м. Львів

про визнання нечинними податкових повідомлень-рішень ДПІ у Шевченківському районі м. Львова від 26.05.2008 року №0001352300/0/12315 та №0001362300/0/12316  

    Суддя   Морозюк А.Я.

Секретар судового засідання

Брик І.С.

м.Львів, вул.Личаківська,128,

     Зал судового засідання № 302.

Представники сторін

Від позивача: Дубас В.М. –представник, Даниляк Г.І. –головний бухгалтер   

Від відповідача: Мельничук В.А. –головний державний податковий інспектор  

           Позов заявлено Товариством з обмеженою відповідальністю  „Агросмак” до Державної податкової інспекції у  Шевченківському районі м. Львова про визнання нечинними податкових повідомлень-рішень ДПІ у Шевченківському районі м. Львова від 26.05.2008 року №0001352300/0/12315 та №0001362300/0/12316.

           В судовому засіданні представники позивача позовні вимоги підтримали з підстав, наведених у позовній заяві, позивач просить суд визнати нечинними податкові повідомлення-рішення ДПІ у Шевченківському районі м. Львова від 26.05.2008 року №0001352300/0/12315 та №0001362300/0/12316. Представники позивача зазначають, що висновки відповідача щодо завищення валових витрат суперечать Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств», а як наслідок є неправомірними висновки відповідача щодо завищення податкового кредиту із податку на додану вартість, які суперечать Закону України «Про податок на додану вартість».  

В судовому засіданні представник відповідача проти позову заперечив з підстав, наведених у письмовому запереченні на позовну заяву, відповідач просить відмовити в задоволенні позовних вимог повністю. Представники відповідача зазначають, що донарахування податкових зобов'язань та застосування штрафних (фінансових) санкцій спірними податковими повідомленнями-рішеннями є правомірними.

Розглянувши матеріали справи, заслухавши пояснення представників сторін, дослідивши та оцінивши докази, які мають значення для справи, суд встановив наступне.

ДПІ у Шевченківському районі м. Львова було проведено виїзну планову перевірку Товариства з обмеженою відповідальністю „Агросмак” з питань дотримання вимог податкового, валютного та іншого законодавства за період з 01.01.2006 року по 31.12.2007 року, за результатами перевірки було складено Акт перевірки від 15.05.2008 року №860/86/23-0/32327186 (далі - Акт перевірки).

Перевіркою, зокрема, встановлено порушення  п. 5.1, п. 5.2, п.п. 5.3.9 п. 5.3 ст. 5 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств»від 28.12.1994 року № 334/94-ВР, у редакції Закону України від 22.05.1997 року № 283/97-ВР (із змінами та доповненнями), п. 33 ст. 9 Закону України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності»від 01.06.2000 року (із змінами та доповненнями), шляхом заниження податкових зобов'язань із податку на прибуток підприємства за перевірений період на загальну суму 22667,90 грн.;  п.п.  7.4.1, п.п. 7.4.4 п. 7.4 ст. 7 Закону України «Про податок на додану вартість»від 03.04.97 року (із наступними змінами та доповненнями) шляхом завищення податкового кредиту із податку на додану вартість в сумі 13797,63 грн.

На підставі Акту перевірки відповідачем були винесені податкові повідомлення - рішення від 26.05.2008 року:

-  №0001352300/0/12315, яким ТзОВ „Агросмак” визначено податкове зобов”язання за платежем податок на прибуток підприємств в сумі 20536,60 грн - основного платежу  та штрафні(фінансові) санкції в розмірі 8884,90 грн, усього 29421,50 грн;

-  №0001362300/0/12316, яким ТзОВ „Агросмак” визначено податкове зобов”язання за платежем податок на додану вартість у сумі 13797,63 грн –основного платежу та штрафні(фінансові) санкції  в сумі 6898,82 грн, усього 20696,45 грн.

Як вбачається із матеріалів справи, зокрема п.3.1.2 Акту перевірки «Валові витрати»зазначено, що позивачем були завищені валові витрати шляхом неправомірного включення до їх складу вартості витрат на участь у виставках на загальну суму 68988,15 грн., із посиланням на п. 5.1, п. 5.2, п.п  5.3.9 п. 5.3 ст. 5 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств»та твердженнями про те, що до перевірки не були представлені документи, які б підтверджували фактичне надання послуг та їх зв'язок із господарською діяльністю позивача, а саме –«деталізованих звітів, звітного докладу по наданих послугах, а також методичних параметрів, технології збору даних для проведених досліджень, які б містили інформаційний механізм та формат кінцевих результатів досліджень». Також зазначено, що в актах виконаних робіт «відсутнє документальне підтвердження фактичного надання послуг та їх зв'язок з підготовкою, організацією, веденням виробництва, продажем продукції, не виконані основні завдання і функції проведення виставки і понесені витрати не принесли економічної ефективності для підприємства та його господарської діяльності, а тому ці акти виконаних робіт не можуть слугувати підставою для включення їх до складу валових витрат відповідних періодів».

Також в п. 3.1.2 Акту перевірки зазначено, що позивачем були завищені валові витрати на загальну суму 16161,80 грн. шляхом неправомірного включення до їх складу вартості послуг з перевезення вантажів власним автотранспортом фізичною особою Кольцовим П.В. внаслідок ненадання до перевірки позивачем дозвільних документів на перевезення та ліцензії на право здійснення перевезення вантажу із посиланнями на порушення п. 33 ст. 9 Закону України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності», за яким ліцензуванню підлягає надання послуг з перевезення пасажирів і вантажів автомобільним транспортом відповідно до видів робіт, визначених Законом України «Про автомобільний транспорт». Позивачем було подано відповідачу письмове заперечення, де зазначалось, що згідно даних бухгалтерського обліку сума витрат позивача на перевезення вантажів становить лише 13158,75 грн., що було враховано відповідачем.

Одночасно в п. 3.1.5 Акту перевірки під назвою «Податок на додану вартість»зазначено, що позивачем була зайво включена до податкового кредиту сума ПДВ в загальному розмірі 13797,63 грн із вартості витрат на участь у виставках із посиланнями на п.п 7.4.1,п.п  7.4.4 п. 7.4 ст. 7 Закону України «Про податок на додану вартість».

Суд зазначає, що наведені вище висновки Акту перевірки суперечать нормам податкового законодавства та не підтверджені наявними в матеріалах справи доказами, а саме документальними даними податкового і бухгалтерського обліку позивача.

Суд зазначає, що включені до валових витрат позивача витрати на участь в виставках та податковий кредит із ПДВ були частково компенсовані включенням ним же до своїх валових доходів та податкових зобов'язань із ПДВ коштів, отриманих від контрагентів - нерезидентів, продукцію яких представляв позивач на цих виставках, згідно договорів від 11.09.2006 року №71 і №72 в загальному розмірі 4900 євро (або 30854, 54 грн. за курсом НБУ) та договорів від 10.09.2007 року №54 і 55 в загальному розмірі 3674,72 євро (або 25789,12 грн. за курсом НБУ), які наявні в матеріалах справи.

За таких обставин відповідачем невірно була визначена сума завищення валових витрат та податкового кредиту із ПДВ, що свідчить про безпідставність висновків його акту.

Також суд зазначає, що п. 5.1, п.п 5.2.1 п. 5.2 ст 5 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» встановлено, що валові витрати виробництва та обігу (далі - валові витрати) - це сума будь-яких витрат платника податку у грошовій, матеріальній або нематеріальній формах, здійснюваних як компенсація вартості товарів (робіт, послуг), які придбаваються (виготовляються) таким платником податку для їх подальшого використання у власній господарській діяльності. До складу валових витрат включаються: суми будь-яких витрат, сплачених (нарахованих) протягом звітного періоду у зв'язку з підготовкою, організацією, веденням виробництва, продажем продукції (робіт, послуг) і охороною праці, з урахуванням обмежень, установлених пунктами 5.3 - 5.8 цієї статті. Крім того, п. 1.32 ст. 1 цього ж Закону є визначено, що господарська діяльність –це будь-яка діяльність особи, направлена на отримання доходу в грошовій, матеріальній або нематеріальній формах, у разі коли безпосередня участь такої особи в організації такої діяльності є регулярною, постійною та суттєвою.

Із вищенаведеного вбачається, що згідно Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств»всі фактично здійснені витрати платника податку є прямо пов'язані із такою діяльністю.

Також Закон України «Про оподаткування прибутку підприємств» вживає словосполучення «з урахуванням обмежень, установлених п. 5.3 - 5.8 цієї статті», а тому лише у разі, якщо у п. 5.3-5.8 цього Закону міститься певні обмеження чи є пряма заборона щодо включення певних витрат до складу валових витрат, то таке включення є неправомірним.

Проте, в п. 5.3-5.8 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств»не встановлено жодних обмежень щодо віднесення до складу валових витрат вартості витрат на участь у виставках та вартості перевезень вантажів, а п. 5.11 ст. 5 цього ж Закону України чітко визначено, що установлення додаткових обмежень щодо віднесення витрат до складу валових витрат платника податку, крім тих, що зазначені у цьому Законі, не дозволяється.

Стаття 11 того ж Закону України під назвою «Правила ведення податкового обліку»не встановлює вимог до форми чи виду документів, які були б належні для цілей податкового обліку, тобто були би необхідні для включення до складу валових витрат.

При цьому, відповідно до п.п 11.2.1 п. 11.2 ст. 11 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств»та п.п 7.5.1 п.п 7.5 ст. 7 Закону України «Про податок на додану вартість», датою збільшення валових витрат виробництва (обігу) та датою виникнення права платника податку на податковий кредит вважається дата здійснення першої з подій: 1) або дата списання коштів з банківського рахунку платника податку в оплату товарів (робіт, послуг), дата виписки відповідного рахунку (товарного чека) - в разі розрахунків з використанням кредитних дебетових карток або комерційних чеків; 2) або дата оприбуткування платником податку товарів, а для робіт (послуг) - дата фактичного отримання платником податку результатів робіт (послуг) та дата отримання податкової накладної, що засвідчує факт придбання платником податку товарів (робіт, послуг).

Отже, із вищенаведеного вбачається, що ані Закон України «Про оподаткування прибутку підприємств», ані Закон України «Про податок на додану вартість»не пов'язують право платника податку на виникнення валових витрат та податкового кредиту з ПДВ із доказуванням платниками цих податків зв'язку здійснених ними витрат із веденням господарської діяльності, тобто із підготовкою, організацією, веденням виробництва, продажем продукції (робіт, послуг) і охороною праці. Тому єдиною та достатньою підставою для включення вартості будь-яких робіт (послуг) до валових витрат є наявність документа, який би засвідчував факт оплати чи отримання платником податку результатів робіт (послуг), а для правомірності включення до податкового кредиту із ПДВ є достатньо факту наявності податкових накладних.

Щодо посилань відповідача в Акті перевірки на п.п 5.3.9 п.п 5.3 ст. 5 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств»суд зазначає, що за своїм змістом ці норми Закону передбачають як підставу для невключення до валових витрат лише випадок повної відсутності будь-яких розрахункових, платіжних та інших документів, та як наслідок неможливість віднесення до складу валових витрат підприємства сум, непідтверджених документально.

Проте, при проведенні перевірки податковим органом не була врахована наявність у позивача всіх необхідних господарських та первинних документів, які реально підтверджують всі факти надання зазначених вище послуг з метою їх використання у господарській діяльності, що повністю спростовує всі твердження Акту перевірки, а саме –1) договір від 15.05.2006 року (а не від 14.09.2006 року як зазначено в Акті перевірки) №83/IN із відповідним актом здачі-приймання виконаних робіт від 14.09.2006 року, податковою накладною та платіжними документами; 2) договір від 18.04.2007 року (а не від 14.09.2007 року як зазначено в Акті перевірки) №97/IN із відповідним актом здачі-приймання виконаних робіт від 14.09.2007 року, податковою накладною та платіжними документами.

Всі вищенаведені документи щодо фактичного надання послуг повністю відповідають вимогам п.п 7.2.1 п. 7.2 ст. 7 Закону України «Про податок на додану вартість», а також ст. 9 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні»та п. 2.4 Положення про документальне забезпечення записів у бухгалтерському обліку, затвердженого наказом Мінфіну України від 24.05.1995 року №88, де визначено перелік обов'язкових реквізитів первинних та зведених облікових документів, які необхідні для надання цим документам юридичної сили, та які дають змогу ідентифікувати осіб, які брали участь у їх складанні, а саме: 1) назву документа (форми); 2) дату і місце складання; 3) назву підприємства, від імені якого складено документ; 4) зміст та обсяг господарської операції, одиницю виміру господарської операції; 5) посади осіб, відповідальних за здійснення господарської операції і правильність її оформлення; 6) особистий підпис або інші дані, що дають змогу ідентифікувати особу, яка брала участь у здійсненні господарської операції.

При цьому твердження податкового органу про необхідність надання будь-яких інших додаткових документів (а саме «деталізованих звітів, звітного докладу по наданих послугах, а також методичних параметрів, технології збору даних для проведених досліджень, які б містили інформаційний механізм та формат кінцевих результатів досліджень», а також документів «щодо основних завдань і функцій проведення виставок і економічної ефективності для підприємства понесених витрат») щодо змісту наданих послуг з участі у виставках суперечить нормам чинного законодавства України, оскільки такі документи не передбачені жодним нормативним актом України.

На думку суду податковим органом не були враховані норми Цивільного кодексу України та Господарського кодексу України, які регулюють порядок укладення та виконання договорів, зокрема договорів про надання послуг. Так, зокрема, згідно ст. 901 ЦК України, за договором про надання послуг одна сторона (виконавець) зобов'язується за завданням другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, а замовник зобов'язується оплатити виконавцеві зазначену послугу, якщо інше не встановлено договором. Статтею 903 ЦК України визначено, що якщо договором передбачено надання послуг за плату, замовник зобов'язаний оплатити надану йому послугу в розмірі, у строки та в порядку, що встановлені договором.

Аналогічно, ст. 179 ГК України встановлено, що майново-господарські зобов'язання, які виникають між суб'єктами господарювання або між суб'єктами господарювання і негосподарюючими суб'єктами - юридичними особами на підставі господарських договорів, є господарсько-договірними зобов'язаннями. Там же встановлено, що при укладенні господарських договорів сторони можуть визначати зміст договору зокрема на основі вільного волевиявлення, коли сторони мають право погоджувати на свій розсуд будь-які умови договору, що не суперечать законодавству. Статтею 180 ГК України встановлено, що зміст господарського договору становлять умови договору, визначені угодою його сторін, спрямованою на встановлення, зміну або припинення господарських зобов'язань, як погоджені сторонами, так і ті, що приймаються ними як обов'язкові умови договору відповідно до законодавства. Господарський договір вважається укладеним, якщо між сторонами у передбачених законом порядку та формі досягнуто згоди щодо усіх його істотних умов. Істотними є умови, визнані такими за законом чи необхідні для договорів даного виду, а також умови, щодо яких на вимогу однієї із сторін повинна бути досягнута згода.

Відповідно до наведених вище норм ЦК України та ГК України, в згаданих вище договорах про надання послуг щодо участі у виставках є відсутні будь-які положення щодо «деталізованих звітів, звітних докладів по наданих послугах, а також методичних параметрів, технологій збору даних для проведених досліджень, які б містили інформаційний механізм та формат кінцевих результатів досліджень», а також чітко визначено порядок розрахунків сторін лише шляхом виписки рахунків (без будь-яких інших додаткових документів), які є єдиним та достатнім свідченням фактів реального надання таких послуг.

Також суд зазначає, що згідно ст. 202 ЦК України є визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків, а згідно ст. 204 ЦК України зазначено, що правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. Отже, оскільки органам державної податкової служби за Законом України «Про державну податкову службу в Україні»не надано прав самостійно визнавати будь-які господарські операції недійсними, а всі правочини, про які згадується в акті перевірки, не були визнані недійсними у судовому порядку, то у відповідача були відсутні будь-які правові підстави щодо їх невизнання.

Щодо посилань податкового органу на неправомірність включення до валових витрат вартості послуг з перевезення вантажів фізичною особою Кольцовим П.В. суд зазначає, що жодним нормативним актом України не передбачено будь-якого обов'язку підприємств збирати документи інших осіб та надавати під час перевірок.

Також, згідно ст. 33 Закону України «Про автомобільний транспорт»- автомобільним перевізником, що здійснює перевезення вантажів на договірних умовах, є суб'єкт господарювання, який відповідно до законодавства та одержаної ліцензії надає послугу згідно з договором про перевезення вантажу транспортним засобом, що використовують на законних підставах.

Відповідно до ст 55 Господарського кодексу України - суб'єктами господарювання визнаються учасники господарських відносин, які здійснюють господарську діяльність, реалізуючи господарську компетенцію (сукупність господарських прав та обов'язків), мають відокремлене майно і несуть відповідальність за своїми зобов'язаннями в межах цього майна, крім випадків, передбачених законодавством. Суб'єктами господарювання є: 1) господарські організації - юридичні особи, створені відповідно до Цивільного кодексу України державні, комунальні та інші підприємства, створені відповідно до цього Кодексу, а також інші юридичні особи, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані в установленому законом порядку; 2) громадяни України, іноземці та особи без громадянства, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані відповідно до закону як підприємці.

Аналогічно, в ст. 1 Закону України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності»наведено визначення терміну «суб'єкт господарювання»як зареєстрованої в установленому законодавством порядку юридичної особи незалежно від її організаційно-правової форми та форми власності, яка провадить господарську діяльність, крім органів державної влади та органів місцевого самоврядування, а також фізичної особи - суб'єкт підприємницької діяльності, а в статті 2 того ж Закону є визначено, що дія цього Закону поширюється на всіх суб'єктів господарювання.

Отже з вищенаведеного вбачається, що на фізичних осіб, які не зареєстровані як суб'єкти господарювання (як це було в даному випадку із Кольцовим П.В.) взагалі не поширюється дія Законів України «Про автомобільний транспорт»та «Про ліцензування певних видів господарської діяльності», а тому вимоги відповідача щодо надання ліцензійних документів є безпідставними.

Враховуючи все вищевикладене, суд дійшов до висновку, що податковим органом при перевірці були визначені додаткові обмеження щодо віднесення до складу валових витрат вартості фактично наданих послуг, які не передбачені Законом України «Про оподаткування прибутку підприємств».

Також суд зазначає, що відповідачем не було враховано, що п.п 7.4.1 п. 7.4 ст. 7 Закону України «Про податок на додану вартість»у редакції, чинній із 01.04.2005 року, визначено, що «податковий кредит звітного періоду складається із сум податків, нарахованих (сплачених) платником податку за ставкою, встановленою пунктом 6.1 ст. 6 та ст. 8-1 цього Закону, протягом такого звітного періоду у зв'язку з: придбанням або виготовленням товарів (у тому числі при їх імпорті) та послуг з метою їх подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку. Право на нарахування податкового кредиту виникає незалежно від того, чи такі товари (послуги) та основні фонди почали використовуватися в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку протягом звітного податкового періоду, а також від того, чи здійснював платник податку оподатковувані операції протягом такого звітного податкового періоду», а п.п 7.4.4 п. 7.4 ст. 7 Закону визначено, що «якщо платник податку придбаває (виготовляє) матеріальні та нематеріальні активи (послуги), які не призначаються для їх використання в господарській діяльності такого платника, то сума податку, сплаченого у зв'язку з таким придбанням (виготовленням), не включається до складу податкового кредиту».

Отже, із 01.04.2005 року між податковим кредитом по податку на додану вартість та валовими витратами для цілей оподаткування податком на прибуток підприємств  відсутній будь-який правовий зв'язок. Орім цього, із 01.04.2005 року до податкового кредиту включаються всі суми ПДВ, фактично нараховані чи сплачені у певному звітному періоді платником ПДВ хоча б лише із метою майбутнього їх використання у господарській діяльності, що визначається самим платником податку, та не було враховано податковим органом.

Таким чином, позивачем правомірно були включені до податкового кредиту суми ПДВ із вартості витрат на участь у виставках, а відтак дії відповідача щодо виключення їх із податкового кредиту є необгрунтованими.

Згідно із ст. 162 КАС України, суд вправі визнати протиправним рішення суб'єкта владних повноважень чи окремі його положення, дії чи бездіяльність і скасувати або визнати нечинним рішення чи окремі його положення, стягнути з відповідача кошти. Суд також може прийняти іншу постанову, яка б гарантувала дотримання і захист прав, свобод чи інтересів суб'єкта у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.  

         З огляду на вищенаведене, суд дійшов до висновку про те, що позовні вимоги про визнання нечинними податкових повідомлень-рішень ДПІ у Шевченківському районі м. Львова від 26.05.2008 року №0001352300/0/12315 та №0001362300/0/12316, є обґрунтованими і підлягають задоволенню.

Судові витрати в сумі 3 грн 40 коп судового збору  присуджуються з Державного бюджету України на користь позивача.

Керуючись п. 6 Прикінцевих та перехідних положень та ст.ст. 69-71,86,87,94,98,158,160,162,163,167  Кодексу адміністративного судочинства України (із змінами та доповненнями), господарський суд –

ПОСТАНОВИВ:

1.          Адміністративний позов задоволити повністю.

2.          Визнати нечинними податкові повідомлення-рішення ДПІ у Шевченківському районі м. Львова від 26.05.2008 року №0001352300/0/12315 та  №0001362300/0/12316.

3.          Стягнути з Державного бюджету України на користь Товариства з обмеженою відповідальністю  „Агросмак” (79037, м.Львів, вул. Чигиринська, 42, ідентифікаційний код 32327186) 3 грн 40 коп судового збору.  

Постанова набирає законної сили в строк та в порядку, передбаченому ст.254 Кодексу адміністративного судочинства України.

Постанова може бути оскаржена в строк та в порядку, передбаченому ст.186 Кодексу адміністративного судочинства України.

Суддя                                                                                                       Морозюк А.Я.