Рішення

від 04.09.2008 по справі 57/94-08

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ХАРКІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

57/94-08

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ХАРКІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Держпром, 8-й під'їзд, майдан Свободи, 5, м. Харків, 61022,  

тел. приймальня (057) 705-14-50, тел. канцелярія 705-14-41, факс 705-14-41

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"04" вересня 2008 р.                                                            Справа № 57/94-08

вх. № 4956/4-57

Суддя господарського суду Аюпова Р.М. 

при секретарі судового засідання Павленко А.В.

за участю представників сторін:

позивача - Смирнова О.М., довір. № 80 від 11.01.2008 року  відповідача - не з*явився, 3-ї особи , яка не заявляє самостійні вимоги на предмет спору на стороні відповідача - Тітова Л.І., довір. № 98 від 21.01. 2008 року     

розглянувши справу за позовом ДП "Харківський регіональний науково-виробничий центр старндартизації, метрології та сертифікації" (ДП "Харківстандартметрологія"), м. Х-в  

до  Виконком Ізюмської міської Ради м. Ізюм 3-я особа , яка не заявляє самостійні вимоги на предмет спору на стороні відповідача- Фонд державного майна України,  

про визнання права власності

ВСТАНОВИВ:

  Позивач – Державне Підприємство "Харківстандартметрологія" звернувся до господарського суду з позовом до відповідача - Виконкому Ізюмської міської ради про визнання за ним права власності на об'єкт самочинного будівництва - нежитлову будівлю – вагоноремонтну майстерню площею 108,3 кв. м, розташовану за адресою: м. Ізюм, вул. Маршала Жукова, 6-А, у зв'язку з створенням  цього майна у 1968 році підприємством "Приладремонт" та знаходженням на його балансі. Після реорганізації та об*єднання заводу МДП "Прилад" (правонаступника підприємтва "Приладремонт") та ХДЦСМС з 2004 року приміщення вагоноремонтної майстерні знаходяться на балансі  позивача.

Ухвалою господарського суду Харківської області від 08 липня 2008 року було прийнято вказану позовну заяву до розгляду, порушено провадження у справі та призначено її до розгляду на 21 липня 2008 року о 11: 00.

                    Ухвалою господарського суду Харківської області від 21 липня 2008 року, у зв'язку з тим, що майно, на яке просить позивач визнати право власності є державною власністю, на підставі приписів ст. 27 Господарського  процесуального кодексу України, з власної ініціативи судом залучено у якості третьої особи, яка не заявляє самостійні вимоги на предмет спору на стороні відповідача – Фонд державного майна України.

Ухвалами господарського суду Харківської області від 21 липня 2008 року, від 04 серпня 2008 року та від 19 серпня 2008 року розгляд справи відкладався, у зв'язку з неявкою представника відповідача у судове засідання та невиконанням умов ухвал від 08 липня 2008 року, 21 липня 2008 року та 04 серпня 2008 року щодо подання судом витребуваних документів.

23 липня 2008 року, 30 липня 2008 року, 11 серпня 2008 року та 14 серпня 2008 року позивач надав через канцелярію господарського суду Харківської області документи, які долучені судом до матеріалів справи.

27 серпня 2008 року представником третьої особи, яка не заявляє самостійні вимоги на предмет спору на стороні відповідача – надано заяву, в якій зазначено, що за давністю часу та відсутністю Акту державної комісії про введення нежитлової будівлі в експлуатацію, державне підприємство не може надати затребувані документи, натомість Фонд державного майна надав довідку з ЄРОДВ про державне майно, яке перебуває на балансі Позивача, що і є підтвердженням того, що спірне майно є держаною власністю та закріплено за нею на праві повного господарського відання.

29 серпня 2008 року позивачем через канцелярію господарського суду Харківської  області був наданий відзив відповідача, з якого вбачається, що виконавчий комітет Ізюмської міської ради не заперечує проти задоволення позовної заяви ДП "Харківський регіональний науково-виробничий центр стандартизації, метрології та сертифікації " та просить суд розглядати справу без присутності його представника.

02 вересня 2008 року Фондом державного майна України через канцелярію господарського суду надані пояснення по справі, з яких вбачається, що органом управління  позивача є  Державний комітет України з питань технічного регулювання та споживчої політики, тому Фонд підпримує позовні вимоги та просить суд прийняти законне та обгрунтоване рішення.

В судовому засіданні 02 вересня 2008 року судом залишено без задоволення клопотання позивача  про витребування у Комунального підприємтва „Бюро технічної інвентарізації м. Ізюм Харківської області”  перелічених документів у зв'язку з  тим, що суд вважає наявні в матеріалах справи докази достатніми для розгляду справи по суті.   

Заслухавши представників сторін, дослідивши надані документи, у судовому засіданні 02 вересня 2008 року суд оголосив перерву до 04 вересня 2008 року для виготовлення повного тексту рішення.

Позивач та третя особа звернулись до суду з заявою про розгляд справи без застосування технічних засобів фіксації судового процесу. Ця заява розглянута судом та задоволена, як така, що не суперечить чинному законодавству.

У відповідності до ст.75 ГПК України справа розглядається за наявними в ній матеріалами.

                    Розглянувши матеріали справи, повно та всебічно дослідивши обставини та докази на їх підтвердження, вислухавши уповноважених представників сторін, судом встановлено наступне.

Згідно статуту Державного підприємства „Харківський регіональний науково-виробничий центр стандартизації, метрології та сертифікації ” (позивач), відповідно до наказу Державного комітету України з питань технічного регулювання та споживчої політики (надалі - Держспоживстандарт України) від 24 лютого 2004 р. № 33 Державне підприємство "Харківський регіональний центр стандартизації, метрології та сертифікації" реорганізовано у Державне підприємство "Харківський регіональний науково-виробничий центр стандартизації, метрології та сертифікації" (ДП "Харківстандартметрологія").  Вказаним наказом визначено, що Державне підприємство "Харківський регіональний науково-виробничий центр стандартизації, метрології та сертифікації" є правонаступником прав і обов'язків Державного підприємства "Харківський регіональний центр стандартизації, метрології та сертифікації". Державне підприємство "Харківський регіональний науково-виробничий центр стандартизації, метрології та сертифікації" (надалі - Центр) засноване на державній власності і підпорядковане органу управління майном - Держспоживстандарту України.

Відповідно до п.4.2 Статуту позивача, майно  позивача  та доходи, отримані від використання майна є державною власністю і закріплюються за позивачем. Здійснюючи право господарського відання позивач володіє, користується та розпоряджається зазначеним майном, вчиняючи щодо нього дії, які не суперечать чинному законодавству України та цьому Статуту.

Після реорганізації з 2004 року приміщення вагоноремонтної майстерні загальною площею 108,3 кв. м, яке розташовано за адресою: м. Ізюм,  вул.  Маршала Жукова, 6-А  передано на баланс позивача (акт інвентаризації  основних засобів від 01.03.2004 р.) та  04.02.2008 р. КП „Харківське бюро технічної інвентаризації ” на нього  виготовлено технічний паспорт.

У зв'язку з цим позивач  вважає, що він є власником зазначеного приміщення  та  просить  визнати за ним право власності, оскільки правовстановлюючі документи відсутні.

Суд не може погодитися з доводами позивача виходячи з наступного.

Відповідно до наказу Фонду державного майна України від 23 березня 2005 року N 622 "Про затвердження Порядку та умов користування Єдиним реєстром об'єктів державної власності" визначено, що органи, уповноважені управляти об'єктами державної власності:

- ведуть облік об'єктів державної власності, які належать до сфери їх управління, та підлягають внесенню до Реєстру;

- здійснюють контроль за повнотою даних Реєстру та її відповідністю встановленим вимогам, передають щоквартальну Фонду державного майна України інформацію для внесення змін до Реєстру.

Реєстр формується на основі баз даних державних підприємств, корпоративних прав держави та державного майна.

До бази даних державних підприємств включаються відомості про підприємства, їх об'єднання, установи, організації, які діють на основі державної форми власності, та дані про нерухоме майно з Державного реєстру прав на нерухоме майно та їх обмежень.

До бази даних державного майна включаються відомості про майно, яке не увійшло до статутних фондів господарських товариств, створених у процесі приватизації та корпорації, державне майно, що передано в оренду,  лізинг, концесію, заставу.

В Єдиному реєстрі об'єктів державної власності відомості стосовно окремого державного майна, яке перебуває на балансі позивача  (орган управління  Державний комітет України з питань технічного регулювання та споживчої політики) наявна  інформація про державне майно "Харківський регіональний науково - виробничий центр стандартизації, метрології та сертифікації", що включає в себе Ремонтну майстерню (інвентарний номер: 005848).

Стаття 13 Конституції України зазначає, що земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією. Держава забезпечує захист прав усіх суб'єктів права власності і господарювання, соціальну спрямованість економіки. Усі суб'єкти права власності рівні перед законом.

Органом управління Державного підприємства «Харківський регіональний науково - виробничий центр стандартизації., метрології та сертифікації» є Державний комітет України з питань технічного регулювання та споживчої політики.

Суд звертає увагу на те, що перебування майна  на балансі підприємства не є безспірною ознакою  права власності на нього, оскільки як вбачається  з правового аналізу чинного законодавства, майно не втрачає статусу державної власності незалежно від того, на балансі якого державного підприємства, установи чи організації воно перебуває.

Баланс суб'єкта є формою бухгалтерського обліку, визначення складу і вартості майна та обсягу фінансових зобов'язань на конкретну дату. Баланс не визначає підстав знаходження майна у власності (володінні).

Відповідно до ст.326 Цивільного кодексу України, від  імені  та в інтересах держави Україна право власності  здійснюють відповідно органи державної влади    Управління   майном,   що   є   у  державній  власності,  здійснюється  державними  органами,  а  у  випадках,  передбачених  законом, може здійснюватися іншими суб'єктами.

Відповідно до ст. 136 Господарського кодексу України, 1. Право господарського відання  є  речовим  правом  суб'єкта  підприємництва,   який  володіє,  користується  і  розпоряджається майном,  закріпленим за ним власником (уповноваженим ним органом),  з   обмеженням правомочності розпорядження щодо окремих видів майна   за згодою  власника у випадках, передбачених цим Кодексом та іншими  законами.   2. Власник   майна,   закріпленого  на  праві  господарського  відання  за  суб'єктом     підприємництва,   здійснює   контроль   за  використанням  та  збереженням  належного йому майна безпосередньо  або   через   уповноважений   ним   орган,   не   втручаючись    в  оперативно-господарську діяльність підприємства.

Право господарського відання державних підприємств прирівнюється до права власності  із  застосуванням деяких обмежень у розпорядженні державним майном, що встановлюються законом і статутами таких підприємств.

Відповідно до частини 1 статті 4 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень" обов'язковій державній реєстрації підлягають речові права на нерухоме майно, що знаходиться на території України, фізичних та юридичних осіб, держави, територіальних громад, іноземців та осіб без громадянства, іноземних юридичних осіб, міжнародних організацій, іноземних держав, зокрема  право власності на нерухоме майно та речові права на чуже нерухоме майно.

Частиною 4 статті 4  Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень" встановлено, що державна реєстрація прав на нерухоме майно, що є у державній власності, здійснюється за заявою органу, уповноваженого в установленому порядку управляти нерухомим майном, що є у державній власності.

Таким чином, позивач просить суд визнати  саме за ним право власності на спірне майно, а не за державою в особі  Державного комітету України з питань технічного регулювання  та споживчої політики, який є органом управління цим майном, що є на думку суду помилковим.

Суд також  не погоджується з твердженнями позивача, що технічного паспорту на спірне приміщення достатньо для  оформлення свідоцтва про право власності, про що йде мова в   листі  Державного комітету будівництва, архітектури та житлової політики України № 12/5-126 від 23.03.1999 р., в якому зазначено, що по об'єктах, що збудовані до 05 серпня 1992 р, тобто до прийняття  Урядом України Положення про порядок прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об'єктів державного замовлення, яким встановлено порядок прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об'єктів, при їх реєстрації для оформлення права власності одним з документа є висновок про технічний стан будинку, що складається бюро технічної інвентаризації на тій підставі, що як зазначено в цьому листі,  наведена рекомендація Державного комітету будівництва, архітектури та житлової політики України діє до врегулювання цього питання законодавчими та нормативними актами.

Однак,  28.01.2003 року  Міністерством юстиції України  наказом № 6/5 затверджено Тимчасове положення  про порядок реєстрації прав власності на нерухоме майно, затвердженого наказом Міністерства юстиції України (зі змінами та доповненнями) (далі – Положення), відповідно до п.1.6  якого,  реєстрації  підлягають права власності тільки на об'єкти  нерухомого майна,  будівництво яких закінчено та  які  прийняті  в  експлуатацію  у  встановленому  порядку,  за  наявності матеріалів  технічної інвентаризації,  підготовлених тим  БТІ,  яке  проводить  реєстрацію права власності на ці об'єкти.

Згідно вимог п. 6.1.Положення, оформлення  права власності на об'єкти нерухомого майна  провадиться з видачею свідоцтва про право власності:  місцевими  органами  виконавчої влади, органами місцевого самоврядування:

-  фізичним  особам  та  юридичним  особам  на новозбудовані,перебудовані  або  реконструйовані  об'єкти  нерухомого  майна  за наявності  акта  про  право  власності  на  землю  або рішення про відведення  земельної  ділянки  для цієї мети та за наявності акта комісії про прийняття об'єкта і введення його в експлуатацію.

Однак позивач за давністю часу та відсутністю Акту державної комісії про введення нежитлової будівлі в експлуатацію не зміг надати відповідні документи.

Натомість, відповідно довідки з Єдиного реєстру об'єктів державної власності про державне майно, яке перебуває на балансі позивача, що і є підтвердженням того, що спірне майно є державною власністю та закріплене за ним на праві повного господарського відання.

Окрім цього, позивач просить суд визнати за ним право власності на спірне майно,  як самочинно збудоване.

Відповідно приписів статті 375 Цивільного кодексу України, власник земельної ділянки має право зводити на ній будівлі та споруди, створювати закриті водойми, здійснювати перебудову, а також дозволяти будівництво на своїй ділянці іншим особам.

Власник земельної ділянки набуває право власності на зведені ним будівлі, споруди та інше нерухоме майно.

Право власника на забудову здійснюється ним за умови додержання архітектурних, будівельних, санітарних, екологічних та інших норм і правил, а також за умови використання земельної ділянки за її цільовим призначенням.

Правові наслідки самочинної забудови, здійсненої власником на його земельній ділянці, встановлюються статтею 376 цього Кодексу.

З наведених норм вбачається, що право на забудову земельної ділянки, здійснюється після виникнення права власності чи права користування земельною ділянкою в порядку, передбаченому законом та отримання дозволу на виконання будівельних робіт (стаття 22 Закону України "Про основи містобудування"). При цьому під правом на забудову (будівництво) розуміється можливість власника, користувача земельної ділянки здійснювати на ній будівництво у порядку, встановленому законом.

Недотримання особами, що здійснюють будівництво, вимог, передбаче них статтею 375 Цивільного кодексу України, є підставою для визнання такого будівництва самочинним.

Статтею 376 цього Кодексу передбачено, що житловий будинок,  будівля,  споруда,  інше нерухоме майно вважаються самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без належного дозволу чи належно затвердженого проекту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил.

Особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього.

Право власності на самочинно збудоване нерухоме майно може бути за рішенням суду визнане за особою, яка здійснила самочинне будівництво на земельній ділянці, що не була їй відведена для цієї мети, за умови надання земельної ділянки у встановленому порядку особі під уже збудоване нерухоме майно.

Отже, для вирішення питання  про визнання права власності на нерухоме майно суттєвим є наявність чи відсутність права на забудову, тобто права користування певною земельною ділянкою, відповідність мети відведення земельної ділянки або наявність належного дозволу чи належно затвердженого проекту, а також відповідність будівництва будівельним нормам і правилам, однак позивачем не надано до  матеріалах справи  будь-яких з перелічених вище  документів.

Крім того, суд вважає за доцільне зазначити наступне.

Відповідно до ст.1 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», виконавчі органи рад - це органи, які відповідно до Конституції України та цього Закону створюються сільськими, селищними, міськими, районними в містах (у разі їх створення) радами для здійснення виконавчих функцій і повноважень місцевого самоврядування у межах, визначених цим та іншими законами.

Статтею 11 названого Закону визначено, що виконавчими органами сільських, селищних, міських, районних у містах (у разі їх створення) рад є їх виконавчі комітети, відділи, управління та інші створювані радами виконавчі органи. Виконавчі органи сільських, селищних, міських, районних у містах рад є підконтрольними і підзвітними відповідним радам, а з питань здійснення делегованих їм повноважень органів виконавчої влади - також підконтрольними відповідним органам виконавчої влади.

Статтею 29 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» закріплені повноваження органів сільських, селищних, міських рад щодо управління комунальною власністю, серед яких зокрема наступні: 1) управління в межах, визначених радою, майном, що належить до комунальної власності відповідних територіальних громад; 4) підготовка і внесення на розгляд ради пропозицій щодо порядку та умов відчуження комунального майна, проектів місцевих програм приватизації та переліку об'єктів комунальної власності, які не підлягають приватизації; організація виконання цих програм; підготовка і внесення на розгляд ради пропозицій щодо визначення сфер господарської діяльності та переліку об'єктів, які можуть надаватися у концесію, подання раді письмових звітів про хід та результати відчуження комунального майна.

Аналізуючи фактичні обставини справи в сукупності з наведеними нормами права,  суд дійшов висновку, що  відповідач у спірних правовідносинах виступив особою, на яку в силу закону покладені повноваження щодо оформлення права власності на об'єкт нерухомості та він не є  особою, яка  оспорює право власності на спірне приміщення.

Згідно зі ст. 392 Цивільного кодексу України власник майна може пред'явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності. Проте, позивачем не надано доказів того, що він звертався до Ізюмської  міської ради з вимогою щодо визнання за ним права власності на спірні приміщення та не було доведено, що його права та інтереси були порушені виконкомом  Ізюмської міської ради.

Згідно ст.43 ГПК України, господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.

Відповідно до вимог ст. 32 ГПК України: доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі  яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність  чи  відсутність  обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору.

Стаття 129 Конституції України відносить до основних засад судочинства змагальність сторін.

За загальним правилом обов'язок доказування певних обставин покладається на особу, яка посилається на ці обставини. Обов'язок доказування та подання доказів розподіляється між сторонами, виходячи з того, хто посилається на юридичні факти, які обґрунтовують його вимоги та заперечення. Це стосується позивача, який повинен доказати факти, на підставі яких пред'явлено позов, а також відповідача, який має можливість доказувати факти, на підставі яких він будує заперечення проти позову.

У відповідності до вимог ст. 54 ГПК України позовна заява повинна містити виклад обставин, на яких ґрунтуються позовні вимоги з зазначенням доказів. До обставин, на яких позивач обґрунтовує свої вимоги, відносять обставини, які становлять предмет доказування у справі. Предмет доказування це сукупність обставин, які необхідно встановити для правильного вирішення справи. У предмет доказування включаються факти матеріально-правового характеру, що є підставою вимог позивача та заперечень відповідача.

Відповідно до ст. 33 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Беручи до уваги все наведене та вимоги чинного законодавства в їх сукупності, господарський суд приходить до висновку, що позивачем не доведено суду, що він є власником спірного майна, більш того, майно позивача є державною власністю і закріплене за ним на праві повного господарського відання та  воно не може належати позивачу  на праві власності,  тому позовні вимоги позивача є безпідставними, не обґрунтованими та такими, які не підтвердженні документально, у зв'язку з чим вони не підлягають задоволенню.

За таких обставин господарський суд вважає, що в задоволенні позову слід відмовити повністю.

Відповідно до статті 49 Господарського процесуального кодексу України, сплачене позивачем державне мито та судові витрати на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу у разі відмови в позові повністю покладаються на позивача.

На підставі викладеного та керуючись ст.ст. 326, 335, 375, 376, 392 Цивільного кодексу України, ст. 136 Господарського кодексу України, ст. ст. 1, 11, 22, 29 Закону України "Про основи містобудування", ст. 4 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень", ст. ст. 1, 4, 12, 27, 32, 33, 43, 44-49,  75, 82–85 ГПК України, суд –

ВИРІШИВ:

В задоволенні позову відмовити повністю

Повний текст рішення оголошено та підписано у судовому засіданні 04 вересня 2008 року.

Суддя                                                                                            Аюпова Р.М.