Постанова

від 30.09.2008 по справі 22/114-08-2609

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

22/114-08-2609

 ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

П О С Т А Н О В АІМЕНЕМ  УКРАЇНИ

Справа

Колегія суддів Одеського апеляційного господарського суду у складі:

Головуючого судді:   Мирошниченко М. А.,

                     Суддів:    Бєляновського В. В. та Шевченко В. В.,

(склад судової колегії змінено відповідно до розпорядження голови Одеського апеляційного господарського суду №77 від 08.07.2008 р.),

при секретарі   -   Волощук О. О.,

за участю представників:

позивача – не з'явився,                                                                                   

відповідача –Одеської міськради –Граніна І. В.,

відповідача - ДП „Одеський морський торговельний порт” –Конончук О. В.,

прокурора Чорноморської транспортної прокуратури –Соломко О. Б.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Одеса апеляційні скарги ДП „Одеський морський торговельний порт”, м. Одеса та Одеської міськради, м. Одеса

на рішення господарського суду Одеської області від 15.07.2008 р.  

у справі №22/114-08-2609

за позовом ВКФ „Макс” (МПП), м. Одеса       

до ДП „Одеський морський торговельний порт”, м. Одеса та Одеської міськради, м. Одеса

про визнання права власності,

    ВСТАНОВИЛА:

          25.06.2008 р. (вх. №3646) у господарському суді Одеської області ВКФ „Макс” (МПП) пред'явлено позов до ДП „Одеський морський торговельний порт” та Одеської міськради про визнання права власності на реконструйоване нежитлове приміщення підвалу загальною площею 289,7 м2, розташоване в будівлі портклубу за адресою: м. Одеса, Ланжероновський спуск, 2 (а.с. 2-4, т.1). Свої вимоги вона мотивувала наступним.

30 червня 1998 року між позивачем та ДП „Одеський морський торговельний порт” було укладено договір оренди державного нежитлового майна №КД 690. Листом №41-КД-690/185 від 01.02.2008 р. ДП „ОМТП” продовжено строк дії вищезазначеного договору до 31.01.2011 р. Предметом договору виступало нежитлове приміщення підвалу, розташованого в будівлі портклубу за адресою: м. Одеса, Ланжероновський спуск, 2. Згідно п. 5.2. Договору оренди від 30.06.1998 р. № КД 690, позивач мав право за письмовою згодою орендодавця вносити зміни до складу орендованого майна, проводити його реконструкцію, технічне переозброєння, капітальний ремонт, що сприяє збільшенню його вартості. Технічний стан конструктивних елементів приміщень підвалу, електричних меж, підлоги та стін знаходилися в незадовільному стані. Тому, в липні-серпні 1998 року позивачем було проведено ремонт на загальну суму 27458 грн. Кошторис ремонтно-будівельних робіт та акт прийому-передачі виконаних робіт було затверджено відповідачем, при цьому сума у розмірі 50% (13729 грн.) від загальної вартості робіт була зарахована на погашення орендної плати. В подальшому, ДП „ОМТП” дало письмову згоду (лист №008-19/608 від 20.06.2006 р.) на проведення ремонтних робіт по реконструкції орендованого приміщення за свій рахунок. Після проведення капітального ремонту та реконструкції вартість нежитлового підвального приміщення загальною площею 289,7 кв.м., розташованого за адресою: м. Одеса, Ланжероновський спуск, 2, станом на 03.07.2006 р. складала без урахування ПДВ 488637 грн., що підтверджується звітом про незалежну оцінку ринкової вартості, розробленим „Бюро оцінки” СПД - Стефанович І. А. З метою ефективнішого використання в 2007 році позивачем знову було здійснено реконструкцію зазначених підвальних приміщень. З червня 2006 року адміністрація ДП „ОМТП” ініціює питання щодо викупу підвального приміщення. Однак, за умовами звіту про незалежну оцінку вартості нежитлового підвального приміщення загальною площею 289,7 кв.м., розташованого в будівлі портклуба ДП „ОМТП” у м. Одеса, Ланжероновський спуск, 2, вартість об'єкту складає 1 680 000 грн. із урахуванням ПДВ. Остання оцінка була розроблена у відповідності до порядку оцінки орендованого нерухомого майна, що містить невід'ємні поліпшення, здійснені за час його оренди, під час приватизації (затверджено наказом ФДМУ від 27 лютого 2004 року №377 та зареєстровано в Міністерстві юстиції України 18 березня 2004 року за №343/8942). При цьому, вартість підвалу збільшилася за рахунок проведення позивачем поліпшень за період оренди. Права третіх осіб при проведенні   позивачем реконструкції не порушуються. ДП „Одеський морський торговельний порт” компенсувати вартість вищезазначених поліпшень не в змозі. Згідно технічного паспорту, розробленого КП „ОМБТІ та РОН”, зазначене нежитлове приміщення має 100% готовність.  В обґрунтування свого позову позивач послався на ст. 41 Конституції України, ст. 23, ч.2 ст. 27 ЗУ „Про оренду державного та комунального майна”, ч.2 ст. 331 та ч.3 ст. 376 ЦК України, ст. 49 ЗУ „Про власність”.

14.07.2008 р. (вх. №14141) ДП „Одеський морський торговельний порт” надало суду відзив на позов (а.с. 47-50, т.2), в якому просив відмовити у його задоволенні, оскільки між Одеським портом та позивачем 30.06.1998 р. був укладений договір оренди державного нерухомого майна КД-690, відповідно до якого орендар - позивач прийняв в строкове платне користування нерухоме майно - нежитлові приміщення загальною площею 154,3 кв.м. в будинку портклубу за адресою м. Одеса, Ланжеронівський узвіз, 2. Приймання орендованого майна було здійснено сторонами за актом приймання-передачі від 30.06.1998 р., відповідно до якого сторони підтвердили, що стан приміщення задовільний, експлуатаційний. Тому твердження позивача в позовній заяві про те, що технічний стан конструктивних елементів орендованого приміщення, електричних меж, підлоги та стін знаходиться в незадовільному стані є голослівними, необґрунтованими, не відповідають дійсним обставинам справи та не підтверджені відповідними доказами. Відповідно до додаткової угоди від 01.09.1998 р., 50% вартості ремонтних робіт на суму 13739 грн., проведених позивачем, була зарахована в якості погашення орендної плати. Відповідно до п.9.5. договору, у випадку припинення (розірвання) договору здійсненні орендарем поліпшення орендованого майна за рахунок власних коштів компенсуються Одеським портом позивачу у встановленому законодавством порядку, якщо сторони не дійдуть згоди про спільне використання, відповідно до законодавства України. Проте, у зв'язку з тим, що 01.04.1999 р. додатковою угодою договірні стосунки між Одеським портом та позивачем за договором припинилися, права та обов'язки за договором як орендарем перейшли до приватного підприємця - Лято І. С. Позивач своєчасно не скористався даним йому п.п.9.5. договору правом звернутися до Одеського порту щодо отримання згоди на спільне використання чи компенсування йому залишку 50% вартості проведених ним ремонтних робіт в сумі 13739 грн. У позивача відсутнє право вимоги через сплив строку позовної давності по таким зобов'язанням. До того ж, відповідно до переліку доданих до позовної  заяви документів, будь-яких  доказів щодо суми зроблених позивачем поліпшень орендованого майна (на площі 154,3 кв.м. чи 289,7 кв.м., чи будь-якій іншій) інших, ніж на суму 13739 грн., всупереч до вимог ст.ст. 32,33,34,36 та ін. ГПК України, не надано, що свідчить про необґрунтованість, безпідставність вимог позивача та недоведеність викладених ним фактів та підстав. Твердження позивача про те, що Одеський порт не в змозі компенсувати вартість поліпшень також не відповідає дійсності. До того ж позивачем не надано жодного доказу звернення до Одеського порту в установленому порядку та відповідно до умов договору з таким питанням та відмови в цьому з боку Одеського порту. Твердження позивача про те, що Одеський порт надав йому згоду на проведення ремонтних робіт в 2006 та 2007 роках, не відповідають дійсності, оскільки, на той час, договірних стосунків між позивачем та Одеським портом вже не існувало, ніяких погоджень не надавалося, що вбачається й з переліку доданих позивачем до позовної заяви документів. В позовній заяві позивач неодноразово посилається на звіти про незалежну оцінку проведених ремонтів та реконструкції щодо приміщень загальною площею 289,7 кв.м. та врешті просить суд визнати за ним право власності на 1/2 частину нежитлового приміщення підвалу загальною площею 289,7 кв.м. Проте, позивач ніколи не орендував у Одеського порту та не користувався приміщеннями загальною площею 289,7 кв.м., у нього в користуванні знаходилось 154,3 кв.м. у період з 30.06.1998 р. по 01.04.1999 р. Своїм правом щодо погодження з Одеським портом спільного використання поліпшень чи вимагання в Одеського порту компенсувати вартість 13739 грн. проведених ним невідокремлених поліпшень позивач своєчасно і у встановленому порядку не скористався. Сьогодні позивач також не може висунути такі вимоги через сплив трирічного строку позовної давності, що почав свій перебіг з 1999 р., про необхідність застосування якого судом заявив Одеський порт. Будівля портклубу, за адресою:  м.  Одеса,  Ланжеронівський  узвіз,  2,  разом  з підвальними приміщеннями була збудована ще в 1850 році та передана в 1920 році Одеському порту для розміщення портклубу і до сьогодні знаходиться на балансі Одеського порту. Таким чином, правові підстави вважати будівлю портклубу, за адресою: м. Одеса, Ланжеронівський узвіз, 2, разом з підвідвальними приміщеннями, а також окремо підвальні приміщення новоствореним нерухомим майном відсутні. У зв'язку з цим посилання позивача, на думку Порту, на ст.ст. 331,376 ЦКУ, як правову підставу набуття права власності на вже існуючий об'єкт нерухомого майна 1850 р. побудови, є неправомірним та помилковим. Крім того, відповідач надав суду документи щодо надання в установленому порядку земельної ділянки Одеському порту під будівлю портклубу за адресою: м. Одеса, Ланжеронівський узвіз, 2 (природно разом з підвальними приміщеннями) для користування нею та обслуговування, а саме: рішення Виконавчого комітету Одеської міської ради №1037 від 02.12.1998 р. про надання Одеському порту фактично займаної земельної ділянки площею 0,1361 га, по Ланжеронівському узвозу, 2, для експлуатації культурно-спортивного центру (портклубу) та договір на право тимчасового користування землею від 02.12.1998 р. щодо користування земельною ділянкою під будівлею портклубу протягом 49 років. Відповідно до Статуту Одеського порту, Одеський порт є державним унітарним підприємством, яке діє як державне комерційне підприємство, засноване на державній власності та входить до сфери управління Міністерства транспорту та зв'язку України. Отже, власником майна, закріпленого за державним комерційним підприємством є держава в особі органу влади - міністерства транспорту та зв'язку України, до сфери управління якого входить Одеський порт як державне комерційне підприємство.

Рішенням господарського суду Одеської області від 15.07.2008 р. (підписаним суддею Торчинською Л. О. 18.07.2008 р.) з цієї справи позов задоволено, а саме визнано право власності за позивачем на реконструйоване нежитлове приміщення підвалу загальною площею 289,7 м, розташованого в будівлі портклубу за адресою: м. Одеса, Ланжероновський узвіз, 2 (а.с. 70-72, т.2). Таке рішення суд мотивував тим, що позивач здійснив невід'ємні поліпшення орендованого нерухомого майна за згодою  відповідача і тому в нього виникло право власності на нього. Заперечення відповідача, в якому він посилався на те, що 01.04.1999 р. додатковою угодою договірні стосунки між відповідачем та позивачем за договором припинилися, права та обов'язки за договором перейшли до приватного підприємця - Лято І. С., не прийнято судом до уваги, оскільки  суд вбачив з матеріалів справи, що приватний підприємець - Лято І. С. одночасно є директором фірми позивача, якою виконувались всі ремонтні роботи по реконструкції орендного приміщення за власний рахунок. В обґрунтування свого рішення суд  послався на ст. 23, ч.2 ст. 27 ЗУ „Про оренду державного та комунального майна”, п.1 ст. 134 ГК, п.п.1,2 ст. 321, п.п.1,2 ст. 331 та п.п.1,3 ст. 376 ЦК України, ст. 49 ЗУ „Про власність”.

        Не погоджуючись зі вказаним рішенням, ДП „Одеський морський торговельний порт” звернулося до Одеського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить його скасувати та прийняти нове, яким у позові відмовити, з тих же підстав, що були ним викладені у відзиві на позов, а також, враховуючи те, що, визнаючи право власності за позивачем, господарський суд не взяв до уваги доводи Одеського порту, що, починаючи з 01.04.1999 р. договірні правовідносини за договором № КД-690 від 30.06.1998 р., на який посилається позивач, існують вже не між ВКФ „Макс” та Одеським портом, а між приватним підприємцем - Лято І. С. та Одеським портом, а відтак, ВКФ „Макс” не має права (підстав) в позовній заяві посилатися на обставини та докази, що стосуються відносин між портом та приватним підприємцем - Лято І. С., які виникли з часу укладання додаткової угоди від 01.04.1999 р. до Договору № КД-690. Тобто ці обставини та докази, з огляду на ст. 34 ГПК України, є неналежними та недопустимими. З огляду на підписаний сторонами акт приймання - передачі, скаржник вважає, що твердження позивача про те, що технічний стан конструктивних елементів орендованого приміщення, електричних меж, підлоги та стін знаходиться в незадовільному стані, є необґрунтованими, не відповідають дійсним обставинам справи та не підтверджені відповідними доказами. Суд не взяв до уваги заяву Одеського порту, що права за такими зобов'язаннями у позивача відсутні через сплив строку позовної давності. Крім того, позивач взагалі не звертався до Одеського порту з вимогою компенсувати йому витрати (в матеріалах справи відсутні докази цього), а тому його твердження, що Одеський порт не в змозі компенсувати вартість поліпшень, не відповідає дійсності. Суд не звернув уваги та не надав належної оцінки запереченням Одеського порту про те, що Одеський порт не надавав позивачеві згоди на проведення ремонтних робіт в 2006 та 2007 роках, тому що договірних стосунків між ними вже не існувало, тому і ніяких погоджень надаватися не могло, що і вбачається із доказів, доданих позивачем до позовної заяви. Позивач ніколи не орендував у Одеського порту та не користувався приміщеннями загальною площею 289,7 кв.м. та доказів поліпшень на площі 298,7 кв.м. не надав. У нього в користуванні знаходилось 154,3 кв.м. у період з 30.06.1998 р. по 01.04.1999 р. Правових підстав вважати будівлю портклубу за адресою: м. Одеса, Ланжеронівський узвіз, 2, разом з підвальними приміщеннями, а також окремо підвальні приміщення новоствореним нерухомим майном немає. Одеський порт звертав на це увагу суду. Будівля портклубу за адресою: м. Одеса, Ланжеронівський узвіз, 2, разом з підвальними приміщеннями була збудована ще в 1850 р. та з 1920 р. знаходиться в користуванні Одеського порту. У зв'язку з цим, посилання позивача на ст.ст. 331,376 ЦКУ, як правову підставу набуття права власності на вже існуючий об'єкт нерухомого майна, 1850 р. побудови, є неправомірним та помилковим. Судом щодо цього не надано належної правової оцінки. Крім того, суд, не зважаючи на зауваження Одеського порту, визнав за позивачем право власності на 1/2 частину нежитлового приміщення підвалу, як на реконструйоване приміщення. В матеріалах справи не міститься жодного доказу, а відтак, у суду не було жодних підстав вважати це приміщення реконструйованим: позивач не надав доказів реконструкції, наприклад, акту виведення з експлуатації та акту вводу в експлуатацію, що є обов'язковим для реконструйованих приміщень, проектно-кошторисну документацію тощо. Правом розпоряджатися майном, що знаходиться на балансі Одеського порту, наділено Міністерство транспорту та зв'язку України. Майно державного комерційного підприємства закріплюється за ним на праві господарського відання. Тобто в даній справі Одеський порт є неналежним відповідачем. Суд повинен був залучити до участі у справі в якості належного відповідача - Міністерство транспорту та зв'язку України. З огляду на те, що Одеський порт так і не отримав копії позовної заяви із додатками і був не мотивовано судом першої інстанції позбавлений права ознайомлення з матеріалами справи, а ухвалу суду про розгляд справи 15.07.2008 р. отримав із запізненням на 2 дні, скаржник вважає, що суд апеляційної інстанції повинен перевірити наявність в матеріалах справи доказів направлення обом відповідачам копій позовної заяви з доданими до неї документами, а також належного повідомлення судом Одеської міської ради про час та місце розгляду справи.

Ухвалою Одеського апеляційного господарського суду від 31.07.2008 р. прийнято апеляційну скаргу до провадження та призначено до розгляду на 02.09.2008 р., про що учасники процесу, згідно приписів ст. 98 ГПК України, були належним чином повідомлені.      

Не погоджуючись зі вказаним рішенням, Одеська міськрада також звернулася до Одеського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить його скасувати та прийняти нове, яким у позові відмовити, з тих підстав, що ч.2 ст. 27 ЗУ „Про оренду державного та комунального майна” не передбачає переходу права власності до орендаря, а лише визначає про необхідність компенсації. Таким чином, за положеннями цієї статті позов задоволенню не підлягає. Крім того, рішення суду обґрунтовано ст. 331 ЦК України, яка визначає момент виникнення права власності на нерухоме майно. Так, відповідно до вимог ст. 331 ЦК України та ст.ст. 1,4 ЗУ „Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень” від 01.07.04р. №1952-ІУ, право власності на нерухоме майно виникає в особи виключно з моменту проведення його державної реєстрації. Крім того, ст. 18 ЗУ „Про основи містобудування” визначено необхідність прийняття в експлуатацію в порядку, встановленому КМУ, закінчених будівництвом об'єктів. Експлуатація не прийнятих у встановленому законодавством порядку об'єктів забороняється. Отже, право власності та інші речові права на нерухомі речі, обмеження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації. Державна реєстрація прав на нерухомість і правочинів щодо нерухомості є публічною, здійснюється відповідним органом, який зобов'язаний надавати інформацію про реєстрацію та зареєстровані права в порядку, встановленому законом (ст. 182 ЦК України). Згідно ст. 19 ЗУ „Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень”, рішення суду може бути підставою для державної реєстрації права власності на нерухоме майно у наступних випадках: при визнанні судом права власності на об'єкт незавершеного будівництва; рішення суду стосується речових прав на майно, нерухоме майно або обмеження цих прав. При аналізі вказаних положень матеріального права, на думку Одеської міськради, можна дійти до висновку, що державна реєстрація права власності за рішенням суду проводиться виключно при визнанні права власності на об'єкт незавершеного будівництва, про що вказується в мотивувальній частині рішення, в інших випадках йдеться про вирішення спорів щодо вже існуючого та зареєстрованого в установленому законом порядку права власності на об'єкт нерухомого майна. Проте, вимог щодо введення майна в експлуатацію та реєстрації права власності на це майно позивачем не заявлялося, а судом, відповідно, не досліджувалося. Крім того, судом було застосовано ст. 376 ЦК України, відповідно до якої право власності на нерухоме майно, збудоване на земельній ділянці, яка не надавалась особі, що здійснила таке будівництво, у власність або у користування, може бути визнане у судовому порядку виключно за згодою особи, якій належить на праві власності дана земельна ділянка. Земельна ділянка, на якій знаходиться об'єкт нерухомості, знаходиться на території м. Одеси, зокрема, відповідно до ст.ст. 16,60,73 ЗУ „Про місцеве самоврядування в Україні” та ст. 144 Конституції України. Виходячи з вимог ст. 83 ЗК України, ст. 13 Конституції України, власником вказаної земельної ділянки є територіальна громада м. Одеси в особі Одеської міської ради, згоди якої з цієї справи отримано не було.  

Ухвалою Одеського апеляційного господарського суду від 12.08.2008 р. апеляційну скаргу Одеської міськради прийнято до провадження; її об'єднано з апеляційним провадженням за скаргою ДП „Одеський морський торговельний порт” з цієї справи та розгляд апеляційної скарги Одеської міськради призначений одночасно з апеляційною скаргою ДП „Одеський морський торговельний порт”, тобто на 02.09.2008 р., про що учасники процесу, згідно приписів ст. 98 ГПК України, були належним чином повідомлені.

12.08.2008 р. (вх. №1342 Д1) ДП „Одеський морський торговельний порт” надало суду заяву про відмову від апеляційної скарги.

12.08.2008 р. суд направив листа ДП „Одеський морський торговельний порт” для з'ясування питання  щодо відмови від скарги.

Фіксування судового засідання здійснювалось технічними засобами.

     02.09.2008 р. до суду надійшла заява прокурора Чорноморської транспортної прокуратури  про участь у справі.

           Представники позивача та відповідача - Одеської міської ради у судове засідання 02.09.2008 р.  не з'явились.

           Судова колегія задовольнила заяву прокурора і допустила його представника до участі у справі та відклала розгляд справи на 30.09.2008 р. о 14:30., про що всі учасники процесу були повідомлені належним чином.

           03.09.2008 р. від відповідача - ДП „Одеський морський торговельний порт” надійшла заява про те, що він не підтримує заяву про відмову від апеляційної скарги і просить її не враховувати.

           Керівник позивача –Лято І. С. з'явився  в суд 30.09.2008 р. перед судовим засіданням для участі у справі (за 15 хвилин), про що повідомив секретаря та передав йому паспорт для підтвердження особи, але після цього пішов невідомо куди, не повідомивши про це суд і не заявивши клопотання про відкладення розгляду справи. Безпосередньо в судове засідання не з'явився і судова колегія прийняла рішення про розгляд справи за його відсутністю.

           Представник скаржника (ДП „Одеський морський торговельний порт”) в усних поясненнях, наданих апеляційному  суду, підтримав свою скаргу і просив її задовольнити на викладених у ній підставах.

    Представник скаржника (Одеської міськради) в усних поясненнях, наданих апеляційному суду, підтримав свою скаргу і просив її задовольнити на викладених у ній підставах.

           Представник прокурора підтримав апеляційні скарги відповідачів, просив скасувати рішення місцевого суду, оскільки ним порушено право державної власності, та відмовити в позові.

За згодою учасників процесу, згідно ст. 85 ГПК України, в судовому засіданні оголошувались лише вступна та резолютивна частини судової постанови.

       Заслухавши усні пояснення відповідачів та прокурора, ознайомившись з доводами апеляційних скарг, дослідивши обставини і матеріали справи, в тому числі наявні у ній докази, відповідність викладеним в рішенні висновкам цим обставинам і доказам, а також перевіривши додержання та правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, судова колегія дійшла до висновку, що апеляційні скарги підлягають задоволенню, з огляду на наступне.

Задовольняючи позовні вимоги позивача, місцевий суд виходив з того, що, оскільки  суд вбачив з матеріалів справи, що приватний підприємець - Лято І. С., який є орендарем спірних приміщень, є одночасно директором фірми позивача, якою виконувались всі ремонтні роботи по реконструкції орендного приміщення за власний рахунок, тобто орендні відносини з позивачем не припинялись, і, відповідно, він має право заявляти вимоги про визнання за ним права власності на це майно.

Проте з таким висновком погодитись не можливо, з огляду на таке.

       Як вбачається з матеріалів справи, 30.06.1998 р. між відповідачем (далі по тексту - Порт  або Орендодавець) та позивачем було укладено договір оренди державного нежитлового майна №КД 690 (далі –Договір), згідно до якого Порт передав позивачу у строкове (до 13.02.2001 р.) платне користування (оренду) державне майно - нежитлове приміщення загальною площею 154,3 кв.м., розташоване на цокольному поверху будівлі порт-клубу за адресою: м. Одеса, Ланжеронівський спуск, 2, яке знаходилось на балансі Порту (орендодавця). Згідно п. 5.2. Договору, орендар (позивач) мав право за письмовою згодою орендодавця вносити зміни до складу орендованого майна, проводити його реконструкцію, технічне переозброєння, капітальний ремонт, що сприяє збільшенню його вартості (а.с. 51-53, т.2). У той же день зазначене приміщення було передано Портом позивачу у задовільному експлуатаційному стані, що підтверджується актом прийому –передачі (а.с. 54, т.2).

           З наданих позивачем документів вбачається, що ним у липні-серпні 1998 року було проведено ремонт орендованого приміщення на загальну суму 27458 грн. (а.с. 20-35, т.1).

           01.09.1998 р. Порт і позивач уклали додаткову угоду до Договору про те, що, згідно кошторису витрат на виконання ремонтних робіт приміщень, що орендує позивач, 50 % вартості робіт, тобто сума у 13739 грн., зараховується в рахунок погашення орендної плати (а.с. 55, т.2).

          Згідно додаткової угоди від 01.09.1999 р. до Договору, укладеної між Портом та приватним підприємцем - Лято І. С., усі права та зобов'язання орендаря за Договором, тобто позивача - ВКФ МПП „Макс”,  були передані приватному підприємцю - Лято І. С. (а.с. 56, т.2).

        Зі змісту та суті цієї додаткової угоди вбачається, що відбулась зміна сторони Договору, тобто замість орендаря - ВКФ МПП „Макс” прав орендаря набув ПП - Лято І. С.

           Водночас, матеріали справи свідчать, що приватний підприємець –Лято І. С. був і є одночасно засновником та директором ВКФ МПП „Макс” (а.с. 6-8, т.1), тобто зазначену заміну сторони Договору було здійснено з ініціативи та за погодженням з ВКФ МПП „Макс” (позивача). При цьому, як свідчать матеріали справи, в т. ч. сам факт звернення ВКФ МПП „Макс” (позивача) з позовом до суду, ВКФ МПП „Макс” не було ліквідовано і воно, принаймні де-юре, продовжує свою діяльність.

            З матеріалів справи вбачається, що після укладення додаткової угоди  від 01.09.1999 р. до Договору обов'язки орендаря виконував безпосередньо приватний підприємець - Лято І. С., а не очолювана ним - ВКФ МПП „Макс”.

            При зміні сторони у договорі, до нової сторони переходять всі права та обов'язки за договором, тобто  хоча  орендні стосунки продовжують існувати, однак  припиняються права та обов'язки сторони, що вибула, тобто договірні стосунки зі стороною, яка вибула, припиняються.

            Місцевий суд дав невірну оцінку зазначеним фактичним обставинам та не звернув уваги на те, що приватний підприємець - Лято І. С. та позивач - ВКФ МПП „Макс” є самостійними суб'єктами права та господарювання, і дійшов помилкового висновку, що ВКФ МПП „ Макс” продовжує мати права та обов'язки за Договором,  у тому числі відносно  прав,  що виникли у приватного підприємця - Лято І. С.  

           З матеріалів справи вбачається, що всі наступні роботи по ремонту та вдосконаленню об'єкту оренди за Договором здійснювались за своїм часом вже після підписання додаткової угоди від 01.09.1999 р., тобто після припинення у позивача прав та обов'язків за Договором, і виконувались новою стороною Договору, а саме приватним підприємцем - Лято І. С.

           За таких обставин, позивач, який, починаючи з 01.09.1999 р., вже не був стороною (орендарем - наймачем) Договору і, відповідно, не має правових підстав вимагати відшкодування здійснених після 01.09.1999 р. невід'ємних поліпшень, оскільки,  згідно ст. 272 ЦК УРСР в редакції 1963 року, яка діла на момент зміни сторони у Договорі, та ст. 778 ЦК України в редакції від 16.01.2003 р., право такої вимоги надано лише орендарю (наймачу).

        Слід зазначити, що з матеріалів справи вбачається, що Договір між Портом і приватним підприємцем - Лято І. С. продовжує діяти до 2011 року.

             Щодо здійснення позивачем невід'ємних поліпшень до заміни його іншою стороною у Договорі судова колегія встановила наступне.

           Як встановлено судом апеляційної інстанції і як зазначалось вище, 50% вартості виконаних позивачем за згодою Порту ремонтних  робіт (в межах участі ним як сторони у Договорі) позивачу враховано в рахунок орендної плати, тобто вартість невідшкодованих йому поліпшень складає  лише 13739 грн. і саме на  відшкодування  цієї суми, починаючи з 01.09.1999 р. (момент припинення для позивача прав та зобов'язань за договором), позивач мав право претендувати, пред'явивши позов до суду.  Проте позивач не заявляв такої вимоги.

           Слід зазначити, що строк позовної давності зі цією вимогою вже сплинув, оскільки,  згідно ст. 71 ЦК УРСР в редакції 1963 року, яка діла станом на 01.09.1999 р., загальний строк   позовної давності дорівнював 3-м рокам, ст. 786 ЦК України в редакції від 16.01.2003 р. щодо вимог про відшкодування вартості поліпшень майна встановлено річний строк позовної давності.

            Оцінюючи вимоги позивача та висновок місцевого суду про визнання за позивачем права власності на майно, судова колегія встановила наступне.

           Так, позивач у позові, а місцевий суд у рішенні в обґрунтування задоволення позовних вимог позивача послався на ст. 23 та ст. 27 Закону України „Про оренду державного та комунального майна”. Однак, ці норми права регулюють право наймача на відшкодування понесених ним витрат на здійснення невід'ємних поліпшень, а така вимога позивачем не заявлялась. Отже, зазначені норми  не регулюють питання визнання права власності, тобто їх не можливо застосовувати до вимог позивача і вони не можуть бути матеріально –правовим обґрунтуванням задоволення його позову. Посилання місцевого суду на ст. 331 ЦК України також є помилковим, оскільки позивач (до припинення для нього дії Договору), як встановлено вище, виконав роботи на 27458 грн., з яких 50% зараховано йому в рахунок орендної плати. Виконані ним роботи, як вбачається з кошторису, відносяться до розряду ремонтних робіт і об'єкт оренди після виконання цих робіт не може вважатись новоствореним майном у розумінні ст. 331 ЦК України або переробленою річчю у розумінні ст. 332 ЦК України, а тому зазначені правові норми не можуть бути правовою підставою для визнання за позивачем права власності на це майно. Посилання суду на ч.1 ст. 134 та п.1,3 ст. 376 ЦК України взагалі недоречне, оскільки позивач не здійснив будівництво нерухомого майна, в тому числі самочинне, і, відповідно, в нього не могло виникнути права власності  на існуючий  об'єкт оренди, який належить до державної форми власності.

           Посилання місцевого суду на Закон України „Про власність” без зазначення  моменту, на який він застосовується, взагалі є хибним, оскільки цей Закон втратив чинність.

           Враховуючи викладене, судова колегія дійшла висновку, що у позивача не було будь-яких матеріально - правових підстав для пред'явлення цього позову і його вимоги необґрунтовані, а місцевий суд дав помилкову оцінку фактичним обставинам справи та невірно застосував норми матеріального права і як наслідок дійшов до помилкового висновку  щодо обґрунтованості позовних вимог позивача.

           З огляду на викладене, рішення місцевого суду, відповідно до приписів ст. 103 та ст. 104 ГПК України, підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову в позові.

           Оскільки апеляційні скарги відповідачів підлягають задоволенню, з позивача на користь відповідачів, згідно ст. 49 ГПК України, підлягає стягненню сплачене ними державне мито.

               Керуючись ст.ст. 99,101-105  ГПК  України, колегія суддів -

ПОСТАНОВИЛА:

1) Апеляційні скарги ДП „Одеський морський торговельний порт”, м. Одеса, та Одеської міськради –задовольнити.

2) Рішення господарського суду Одеської області від 15.07.2008 р. у справі №22/114-08-2609 –скасувати.

3) ВКФ МПП „Макс” (м. Одеса) в позові до ДП „Одеський морський торговельний порт”, м. Одеса, та Одеської міськради про визнання права власності на нежитлове приміщення підвалу загальною площею 289,7 м2, розташоване в будівлі порт-клубу, за адресою: м. Одеса, Ланжеронівський спуск, 2, - відмовити.

4) Стягнути з ВКФ МПП „Макс” (65026, м. Одеса, пров. Чайковського,14/15, р/р 2600930010309 в Жовт. відділенні УСБ м. Одеси, МФО 328038, код ОКПО 13923189) на користь ДП „Одеський морський торговельний порт” (65026, м. Одеса, Митна площа,1, р/р 26009301455075 Центральне відділення ПІБ, МФО 328135, ОКПО 01125666) та Одеської міськради (65004, м. Одеса, Думська площа,1) понесені ними судові витрати по сплаті державного мита при поданні апеляційних скарг - по 42 грн. 50 коп. кожному.

5) Доручити господарському суду Одеської області видати відповідний до цієї постанови наказ.

    Постанова, згідно ст. 105 ГПК України, набуває законної сили з дня її оголошення і може бути оскаржена у касаційному порядку до Вищого господарського суду України.

Головуючий:                                                                                   Мирошниченко М. А.

Судді:                                                                                                  Бєляновський В. В.

                                                                                                              Шевченко В. В.

Повний текст постанови підписано 01.10.2008 р.