Рішення

від 09.02.2012 по справі 5015/136/12

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ЛЬВІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

5015/136/12

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ЛЬВІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

79014, м. Львів, вул. Личаківська, 128

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

09.02.12                                                                                           Справа№ 5015/136/12

                                                                                                              (5015/1867/11)

          Господарський суд Львівської області у складі:

Судді Костів Т.С.

при секретарі Зошій М.Р.

За участі представників сторін:

Позивача –не з'явився

Відповідача –не з'явився

розглянув матеріали позовної заяви приватного підприємства “Верес”, с. Городок, Рівненська область,

до відповідача –публічного акціонерного товариства “Кредобанк”, м. Львів,

про: визнання недійсним п. 7.2. Договору кредитної лінії №408-07 від 19.12.2007 р., укладеного між відкритим акціонерним товариством “Кредо банк” та приватним підприємством “Верес”.

Суть спору: позовну заяву подано приватним підприємством “Верес”, с. Городок, Рівненська область, до публічного акціонерного товариства “Кредобанк”, м. Львів про визнання недійсним п. 7.2. договору кредитної лінії №408-07 від 19.12.2007 р., укладеного між відкритим акціонерним товариством “Кредо банк” та приватним підприємством “Верес”.

Ухвалою господарського суду Львівської області від 05.04.2011 р. порушено провадження у справі (№5015/1867/11) та призначено розгляд на 14.04.2011 р.. Розгляд справи неодноразово відкладався з мотивів, зазначених в ухвалах суду. Рішенням господарського суду Львівської області від 10.05.2011 р. у позові відмовлено повністю. Постановою Львівського апеляційного господарського суду від 16.08.2011 р. рішення господарського суду Львівської області від 20.06.2011 р. залишено без змін, а апеляційну скаргу позивача –без задоволення.

Постановою Вищого господарського суду України від 28.12.2011 р. частково задоволено касаційну скаргу приватного підприємства “Верес”, постанову Львівського апеляційного господарського суду від 16.08.2011 р. та рішення господарського суду Львівської області від 20.06.2011 р. скасовано, а справу передано на новий розгляд до господарського суду Львівської області.

При цьому, Вищий господарський суд України вказав на передчасність висновку судів про відповідність оскаржуваного пункту договору вимогам ст. 625 ЦК України, оскільки відповідно до наказу Держкомстату №265 від 27.07.2007 р. “Про затвердження методики розрахунку базового індексу споживчих цін”, наказу Держкомстату України №519 від 14.11.2006 р. “Про затвердження Методичних положень щодо організації статистичного спостереження за змінами цін (тарифів) на споживчі товари (послуги) і розрахунку індексу споживчих цін”, інфляцією є зростання загального рівня цін на товари і послуги протягом певного періоду часу; знецінювання грошей і безготівкових коштів, що супроводжується ростом цін на товарні послуги. Офіційний індекс інфляції визначає рівень знецінення національної грошової одиниці України, тобто, зменшення купівельної спроможності гривні, а не долара США. Також, Вищий господарський суд України зазначив, що у випадку, коли суд, на підставі досліджених у судовому засіданні доказів, установить, що право позивача, про захист якого він просить, відповідачем не порушено, ухвалюється рішення про відмову в задоволенні позову саме з цих підстав, а не через пропуск строку давності. Якщо ж буде встановлено, що таке право позивача порушено і строк позовної давності пропущено без поважних причин, суд ухвалює рішення, яким відмовляє в позові у зв'язку із закінченням строку давності, а при визнанні причини пропуску цього строку поважною порушене право має бути захищене (такої правової позиції дотримується Верховний Суд України у постанові від 11.12.2007 р. у справі №17/255-15/389).

Ухвалою господарського суду Львівської області від 16.01.2012 р. прийнято справу (№5015/136/12) до провадження і призначено розгляд на 26.01.2012 р.

Розгляд справи відкладався з підстав, викладених в ухвалі суду від 26.01.12р.

Сторони явки своїх представників в судових засіданнях не забезпечили, вимог ухвал суду не виконали, поважності причин не повідомили.

В матеріалах справи наявно достатньо доказів для прийняття рішення по суті спору, у відповідності до ч. 3 ст. 4-3 ГПК України, судом створювались сторонам необхідні умови для встановлення фактичних обставин справи і правильного застосування законодавства, у зв"язку із чим передбачені у ст. 77 ГПК України підстави для відкладення розгляду справи не вбачаються.

Розглянувши наявні докази в їх сукупності, суд встановив наступне.

19.12.2007 р. між позивачем (позичальник) та відповідачем (банк) укладено договір кредитної лінії №408-07, за яким банк зобов'язався відкрити позичальнику кредитну лінію, в межах якої надавати йому кредити, а позичальник зобов'язується повернути кредити і сплатити проценти за користування ними, а також інші платежі, передбачені договором (п.1.1.). Максимальний ліміт заборгованості за кредитною лінією –4000000 доларів США (п.2.1.1.). Порядок видачі кредитів –траншами шляхом конвертації кредитних коштів у валюту платежу з подальшим використанням безпосередньо за цільовим призначенням (п.2.1.5.).

Оскаржуваним п. 7.2. договору передбачено, що при неповерненні або несвоєчасному поверненні суми кредиту позичальник на вимогу банку повертає цю суму кредиту, збільшену на розмір індексу інфляції за весь час прострочення.

Посилання відповідача на ч. 1 ст. 627 ЦК України, за якою відповідно до статті 6 цього кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості, не заслуговує на увагу враховуючи, що визначення умов договору повинно здійснюватись сторонами, зокрема, з урахуванням вимог ЦК України та інших актів цивільного законодавства. Тому, вільна згода право- і дієздатної сторони на умову договору, яка суперечить цим вимогам, не тягне за собою дійсності такого положення.

Посилання відповідача на ч. 2 ст. 625 ЦК України, згідно із якою боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом, а також на ту обставину, що оскаржуваний пункт договору по-суті дублює це положення в частині обов'язку сплати коштів з врахуванням офіційно-встановленого індексу інфляції, не відповідає законодавству в світлі обставин цієї справи.

Як вбачається зі змісту договору та не заперечувалось сторонами, кредит надавався відповідачем у доларах США і підлягав поверненню у вказаній валюті. Водночас, відповідно до наказу Держкомстату №265 від 27.07.2007 р. “Про затвердження методики розрахунку базового індексу споживчих цін”, наказу Держкомстату України №519 від 14.11.2006 р. “Про затвердження Методичних положень щодо організації статистичного спостереження за змінами цін (тарифів) на споживчі товари (послуги) і розрахунку індексу споживчих цін”, інфляцією є зростання загального рівня цін на товари і послуги протягом певного періоду часу; знецінювання грошей і безготівкових коштів, що супроводжується ростом цін на товарні послуги. Офіційний індекс інфляції визначає рівень знецінення національної грошової одиниці України, тобто, зменшення купівельної спроможності гривні, а не долара США. Таким чином, акти цивільного законодавства не передбачають встановлення в Україні офіційного індексу інфляції щодо іноземної валюти. Таку ж позицію займає і Вищий господарський суд України у постанові від 28.12.2011 р. по цій справі.

Згідно із ст. ст. 203, 215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього кодексу, зокрема, зміст правочину не може суперечити цьому кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Згідно із п. 7 Постанови Пленуму Верховного Суду України №9 від 06.11.2009 р. “Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними”, правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав, визначених законом, та із застосуванням наслідків недійсності, передбачених законом. Відповідно до п. 9 вказаної постанови пленуму, згідно зі статтею 217 ЦК правочин не може бути визнаний недійсним у цілому, якщо закону не відповідають лише його окремі частини й обставини справи свідчать про те, що він був би вчинений і без включення недійсної частини. У цьому разі відповідно до статті 217 ЦК суд може визнати недійсною частину правочину.

Відповідач також просить застосувати до спірних відносин позовну давність. Згідно із ч. ч. 3, 4 ст. 267 ЦК України, позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. У випадку, коли суд на підставі досліджених у судовому засіданні доказів установить, що право позивача, про захист якого він просить, відповідачем не порушено, ухвалюється рішення про відмову в задоволенні позову саме з цих підстав, а не через пропуск строку давності. Якщо ж буде встановлено, що таке право позивача порушено і строк позовної давності пропущено без поважних причин, суд ухвалює рішення, яким відмовляє в позові у зв'язку із закінченням строку давності, а при визнанні причини пропуску цього строку поважною порушене право має бути захищене (такої правової позиції дотримується Верховний Суд України у постанові від 11.12.2007 р. у справі №17/255-15/389).

Однак, згідно із ст. 257 ЦК України, загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. Відповідно до ч. 1 ст. 261 ЦК України, перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Недійсне положення кредитного договору спричиняє триваюче порушення права суб'єкта. У зв'язку із наведеним, належних доказів спливу позовної давності по даній вимозі суду не надано.

Судові витрати покладаються на відповідача, згідно ст.49 ГПК України.

Керуючись ст.ст. 33, 35, 49, 82, 84, 85 ГПК України, суд,-

ВИРІШИВ:

          1.Позов задоволити повністю.

          2.Визнати недійсним п. 7.2. договору кредитної лінії №408-07 від 19.12.2007 р., укладеного між відкритим акціонерним товариством “Кредобанк” та приватним підприємством “Верес”.

          3.Стягнути з публічного акціонерного товариства “Кредобанк” (м. Львів, вул.Сахарова, 78, код ЄДРПОУ 09807862) на користь приватного підприємства “Верес” (с. Городок, Рівненська область, вул.Б.Штейнгеля, 3а, код ЄДРПОУ 32089198) 85,00 грн. державного мита та 236,00 грн. витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу.

          4.Наказ видати у відповідності до ст. 116 ГПК України.

                               Суддя                                                                     Костів Т.С.

Повний текст рішення суду оформлено і підписано відповідно до вимог статті 84 ГПК України 13.02.2012 року.