Ухвала

від 30.05.2007 по справі 5/603-12/70а

ЛЬВІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

5/603-12/70А

       ЛЬВІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

79010, м.Львів, вул.Личаківська,81

УХВАЛА

30.05.07                                                                                           Справа  № 5/603-12/70А

м. Львів

Львівський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

Головуючого судді                                                  Процика Т.С.

суддів                                                                      Галушко Н.А.

                                                                         Юрченка Я.О.

при секретарі судового засідання Болехівській І.В.

розглянув           у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Державної податкової інспекції (далі ДПІ) у Галицькому районі м. Львова від 29.03.2007р. № 6632/10-008

на постанову           Господарського суду Львівської області від 27.03.2007р.

у справі           № 5/603-12/70А

за позовом           ДПІ у Галицькому районі м. Львова, м. Львів

до відповідачів          1. Товариства з обмеженою відповідальністю (далі ТзОВ) «Торгова Група», м. Львів

          2. Товариства з обмеженою відповідальністю Промислово-торгівельна фірма (далі ТзОВ ПТФ) «Антрацид», м. Київ

про           визнання недійсним господарського зобов'язання на суму 210337,02 грн.

за участю представників:

від позивача           – Демідюк В.В. –старший державний податковий інспектор;

від відповідача 1           – Рибак О.І. - представник;

від відповідача 2          – не з'явився.

Сторони належним чином повідомлені про час, дату і місце судового засідання, про що свідчать повідомлення про вручення поштового відправлення.

Щодо повідомлення відповідача 2 про дату, час та місце судового засідання, то слід зазначити, що ухвали суду апеляційної інстанції надсилались рекомендованою кореспонденцією з повідомленням про вручення поштового відправлення на юридичну адресу, яка міститься у позовній заяві, апеляційній скарзі, рішенні Деснянського районного суду м. Києва від 2 червня 2005 роуку у справі № 2-3984 (а.с.7), акті ДПІ у Печерському  районі м. Києва № 6241 від 12 травня 2006р. про анулювання реєстрації податку на додану вартість (а.с.6), а іншого місцезнаходження ТзОВ ПТФ «Антрацид»немає.

Постановою Господарського суду Львівської області від 27.03.2007р. у даній справі, суддя Запотічняк О.Д., у позові ДПІ у Галицькому районі м. Львова до ТзОВ «Торгова Гупа» та до ТзОВ ПТФ «Антрацид» про визнання недійсним господарського зобов'язання на суму 210337,02 грн. відмовлено повністю.

Постанова місцевого господарського суду мотивована положеннями ст.ст.1, 10 Закону України «Про податок на додану вартість»,  ст.18 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців», а також зокрема тим, що:

-          визнаня недійсними установчих документів юридичної особи та подальше анулювання свідоцтва платника податку на додану вартість саме по собі не тягне за собою недійсність всіх угод, укладених з моменту державної реєстрації такої особи і до моменту виключення з державного реєстру, податкові органи не можуть нараховувати податок на додану вартість та накладати штрафні санкції на покупця при несплаті цього податку продавцем, оскільки чинне законодавство не встановлює підстав для такого нарахування та накладення штрафних санкцій;

-          на момент провадення господарських операцій відповідач 2 здійснював господарські операції, рішення суду було після проведення господарської операції по даному зобов'язанню.

Не погоджуючись з постановою суду першої інстанції, ДПІ у Галицькому районі м. Львова подала апеляційну скаргу, в якій просить скасувати постанову Господарського суду Львівської області від  27.03.2007р. у справі 5/603-12/70А та прийняти нову постанову, якою позовні вимоги ДПІ у Галицькому районі м. Львова задоволити повністю.

У запереченні на апеляційну скаргу ТзОВ «Торгова Група»просить залишити постанову Господарського суду Львівської області від  27.03.2007р. у справі 5/603-12/70А без змін, а апеляційну скаргу ДПІ у Галицькому районі м. Львова без задоволення з підстав правомірності і обґрунтованості постанови.

Присутні представники сторін у судовому засіданні підтримали свої доводи та заперечення, викладені відповідно в апеляційній скарзі та у запереченні на апеляційну скаргу, а також поясненнях, наданих у судовому засіданні.

Обставини, встановлені судом першої інстанції, які мають значення для справи.

У ході проведеної позивачем комплексної планової документальної перевірки фінансово-господарської діяльності з питань дотримання ТзОВ «Торгова Група»вимог податкового та валютного законодовства, правильності і своєчасності сплати податків та обов'язкових платежів до бюджету за період з 01.01.2005р. по 31.12.2005р. (Акт ДПІ у Галицькому районі м. Львова від 07.04.2006р. № 126/23-213/32262559) (а.с.а.с.8-20) позивачем було встановлено, що це підприємство проводило взаєморозрахунки з ТзОВ ПТФ «Антрацид»у невідповідності до вимог чинного законодавства, оскільки рішенням Деснянського районного суду м. Києва визнано недійсними установчі документи ТзОВ ПТФ «Антрацид»(а.с.7), у зв'язку з тим, що дане підприємство не подавало до ДПІ податкової звітності, та 12 травня 2006р. анульовано свідоцтво платника ПДВ, про що складено акт ДПІ у Печерському  районі м. Києва № 6241 від 12 травня 2006р. (а.с.6).

ДПІ у Галицькому районі м. Львова, посилаючись на ст.207 та ст.208 Господарського кодексу України, звернулась до суду з позовом до відповідача 1 –ТзОВ «Торгова Група»та до відповідача 2 ТзОВ ПТФ «Антрацид»про визнання недійсним господарського зобов'язання, яке виникло між ТзОВ «Торгова Група»та ТзОВ ПТФ «Антрацид», з реалізації відповідачем 2 відповідачу 1 товару на суму 210337,02 грн. та застосування юридичних наслідків, передбачених ст.208 ГК України, а саме: стягнення всього одержаного за зобов'язанням в дохід державного бюджету.

На момент здійснення господарських операцій між ТзОВ «Торгова Група»та ТзОВ ПТФ «Антрацид», ТзОВ ПТФ «Антрацид»перебувало в Єдиному державному реєстрі підприємств та організацій України і мало свідоцтво платника податку на додану вартість, про що свідчать наступні докази: копії податкових накладних та накладних, виданих ТзОВ ПТФ «Антрацид»(а.с.а.с.4, 26, 27, 29, 30, 31, 32),  відомості про надходження коштів на банківський рахунок відповідача 1 (а.с.28), рішення Деснянського районного суду м. Києва від 2 червня 2005 року у справі № 2-3984, копія акту ДПІ у Печерському  районі м. Києва № 6241 від 12 травня 2006р. (а.с.6) про анулювання свідоцтва про реєстрацію платника податку на додану вартість ТОВ ПТФ «Антрацид».

Розглянувши матеріали справи, апеляційний господарський суд встановив наступне.

Згідно із ст.69 КАС України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд  встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення осіб, які беруть участь у справі, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.

Відповідно до п.1, п.4 ст.70 КАС України належними є докази, які містять інформацію щодо предмету доказування. Обставини, які за законом повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися ніякими іншими засобами доказування.

Оспорений договір, видаткові накладні, податкові накладні, акт перевірки, рішення суду у даному випадку є належними та допустимими доказами, у розумінні ст. 70 КАС України.

При прийнятті судового рішення у даній справі апеляційний господарський суд погоджується з місцевим господарським судом у наступному.

Статтею 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та їх посадові особи зобов'язані діяти лише на  підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Статус державної податкової служби в Україні, її функції та правові основи діяльності визначені Законом України “Про державну податкову службу в Україні”.

Відповідно до пункту 11 ст. 10 Закону України “Про державну податкову службу в Україні” на державну податкову інспекцію, крім інших, покладено функцію подавати до господарських судів позови до підприємств, установ, організацій про визнання угод недійсними і стягнення в доход держави коштів, одержаних ними за такими угодами.

У даному випадку позивачем по справі заявлені позовні вимоги про визнання недійсним господарського зобов'язання як такого, що укладений з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства.

Відповідно до ст. 173-175 Господарського кодексу України (далі ГК України), ст. 509 Цивільного кодексу України (далі ЦК України), господарське зобов'язання (зобов'язання), виникає між суб'єктами господарювання, в силу якого один суб'єкт зобов'язаний вчинити певну дію на користь іншого суб'єкта, а інший суб'єкт вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку. Такі зобов'язання регулюються нормами ЦК України з урахуванням особливостей ГК України.

Відповідно до ст.11 ЦК України, ст. 174 ГК України підставою для виникнення таких зобов'язань є договори та інші правочини.

Загальні вимоги, додержання яких є необхідними для чинності договору (правочину), передбачені  ст.ст. 202, 203, 205, 206 ЦК України та ст.ст.179,181 ГК України, відповідно до яких, такими умовами укладення договорів, що породжують господарські зобов'язання, є вільне волевиявлення осіб, які мають необхідний обсяг цивільної правоздатності та дієздатності, дії яких вчинені у формі, встановленій законом, на виконання договору та  спрямовані на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків, до яких застосовуються загальні положення про зобов'язання та про договори та умови яких не суперечать законодавству.

Відповідно до ст.ст. 15, 16 ЦК України, ст. 207 ГК України, кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого майнового права та інтересу, а органи державної влади за захистом інтересу держави і суспільства у спосіб, визначений даними нормами закону, одним з яких є визнання правочину (господарського зобов'язання) недійсним.

Правом захисту інтересів держави і суспільства наділені органи державної податкової служби згідно п. 10 ст. 11 Закону України «Про державну податкову службу в Україні», відповідно до якої ними подаються позови про визнання недійсними угод.

Здійснені між відповідача у справі господарські операції за своєю правовою природою є операціями за договором купівлі-продажу, порядок укладення та виконання якого регулюється главою 54 ЦК України.

За договором купівлі–продажу, згідно з ст. 655 ЦК України, одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) та сплатити за нього певну грошову суму.

Предметом договору купівлі-продажу у відповідності до вимог ст.ст. 655, 656 ЦК України може бути товар, який є у продавця на момент укладення договору або буде створений, придбаний, набутий продавцем у майбутньому. Дані норми, спростовують твердження позивача, про протиправність укладення договору про продаж товару. Крім того, дані висновки не знайшли підтвердження у матеріалах перевірки ТзОВ «Торгова Група», оскільки як встановлено судом першої інстанції і це вбачається з матеріалів справи, відповідачі вчинили дії на виконання господарського зобов'язання, а саме: ТзОВ «Торгова група»оплатило ТзОВ ПТФ «Антрацид»вартість товару (а.с.28) і отримало товар, про що свідчать видаткові  та податкові накладні (а.с.а.с.4, 26, 27, 29, 30, 31, 32).

Проте, позивач вважає, що здійснення господарських операцій та виникнення господарського зобов'язання відповідачами відбулося не в рамках проведення фінансово-господарської діяльності, а з метою формування податкового кредиту з ПДВ, зменшення сум податку, які підлягають до сплати та приховування доходів від оподаткування, що суперечить інтересам  держави і суспільства.

Згідно з ч.1 ст.207 Господарського кодексу України, який набрав чинність з 1 січня 2004 року, господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.

Положення ст. ст. 207 та 208 ГК слід застосовувати з урахуванням того, що правочин, який вчинено з метою, завідомо суперечною інтересам держави і суспільства, водночас суперечить моральним засадам суспільства, а тому згідно з ч. 1 ст. 203, ч. 2 ст. 215 ЦК України є нікчемним, і визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Органи державної податкової служби, вказані в абзаці першому ст. 10 Закону України «Про державну податкову службу в Україні», можуть на підставі п. 11 цієї статті звертатись до судів із позовами про стягнення в доход держави коштів, одержаних за правочинами, вчиненими з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, посилаючись на їхню нікчемність. У разі задоволення позову висновок суду про нікчемність правочину має міститись у мотивувальній, а не в резолютивній частині судового рішення.

Проте, вчинення господарського зобов'язання з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, є підставою, яка потребує доказування, а позивачем в обґрунтування своїх позовних вимог не було надано суду ні вироку суду у кримінальній справі, ні рішення суду у цивільній справі, ні іншого належного доказу, який би підтверджував факт наявності умислу у працівників чи керівника відповідачів при укладенні угоди та вчиненні господарського зобов'язання з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства.

Відповідно до ч. 1, ч.2 ст. 18 Закону “Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб –підприємців”, якщо відомості, які підлягають внесенню до Єдиного державного реєстру, були внесені до нього, то такі відомості вважаються достовірними і можуть бути використані в спорі з третьою особою, доки до них не внесено відповідних змін. Якщо відомості, які підлягають внесенню до Єдиного державного реєстру, є недостовірними і були внесені до нього, то третя особа може посилатися на них у спорі як на достовірні. Третя особа не може посилатися на них у спорі у разі, якщо вона знала або могла знати про те, що такі відомості є недостовірними.

Як вже було зазначено вище, на момент укладення спірного договору ТзОВ ПТФ «Антрацид»перебувало в Єдиному державному реєстрі, мало свідоцтво платника податку на додану вартість.

Встановлення умислу підприємства на укладення угоди з метою, що завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, повинне бути предметом дослідження. Наявність умислу при укладенні угоди не може бути підтверджено лише рішенням суду про визнання недійсними установчих документів та свідоцтва про реєстрацію платника податку на додану вартість юридичної особи, через неподання нею податковї звітності до податкових орагнів, оскільки предметом дослідження в такій справі є наявність чи відсутність підстав для визнання недійсними установчих документів, а не наявність умислу при здійсненні господарських операцій та виникненні господарських зобов'язань при здійсненні ним підприємницької діяльності.

Крім цього, сам факт визнання недійсними у судовому порядку установчих документів та свідоцтва про реєстрацію платника податку на додану вартість відповідача 2 не є підставою для визнання господарських зобов'язань, які виникли між господарюючими суб'єктами ТзОВ «Торгова група» та ТзОВ ПТФ «Антрацид»такими, що укладені з метою, яка завідомо суперечна інтересам держави та суспільства.

Слід відзначити, що вчинення господарського зобов'язання з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, є однією з підстав для визнання господарського зобов'язання недійсним відповідно до ст.207 ГК України, яка потребує доказування.

Наявність умислу у сторін (сторони) угоди означає, що вони (вона), виходячи з обставин справи, усвідомлювала(и) або повинна(і) були усвідомлювати протиправність укладуваної угоди і суперечність її мети інтересам держави та суспільства.

Виходячи з наведеного, вина юридичної особи полягає у винних діях її працівників чи керівника, а тому неможливо ототожнювати вину юридичної особи у випадку недоведення вини та умислу її працівників та керівника.

При цьому, як вже було зазначено вище позивачем в обґрунтування своїх позовних вимог не було надано суду ні вироку суду у кримінальній справі, ні рішення суду у цивільній справі, ні іншого належного доказу, який би підтверджував факт наявності умислу у працівників чи керівника відповідачів при укладенні угод та вчиненні господарських зобов'язань з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства.

Сам факт визнання недійсними у судовому порядку установчих документів та свідоцтва про реєстрацію платника податку на додану вартість відповідача 2 не є підставою для визнання недійсними всіх угод, укладених з моменту його державної реєстрації та до моменту виключення з державного реєстру. Крім того позивачем не надано суду доказів виключення відповідача 2 з ЄДРПОУ.

У доводах позивача відсутні обставини, встановлені на підтвердження того, що, укладаючи угоду, сторони діяли з метою, яка завідомо суперечила інтересам держави та суспільства. Навпаки, встановлені самим позивачем факти свідчать про те, що ТзОВ «Торгова група»сплатило продавцю (ТзОВ ПТФ «Антрацид») в ціні товару ПДВ.

Саме по собі господарське зобов'язання, яке виникло на підставі господарських  операцій про продаж товарів (сантехніки) не є таким, що суперечить інтересам держави та суспільства. Товар, перелік якого міститься  у видаткових та податкових накладних не виключено законом із цивільного обігу, на торгівлю ним не вимагалась ліцензія, не було й інших законодавчих обмежень стосовно його купівлі-продажу.

Санкції за укладення угоди (вчинення господарського зобов'язання) з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства , встановлені Господарським кодексом України.

За змістом ч.і ст.208 цього Кодексу їх застосування можливе лише в разі виконання правочину хоча б однією стороною.

Разом з тим, закон не пов'язує ці санкції та їх застосування з сами фактом несплати податків (зборів, інших обов'язкових платежів) однією зі сторін договору, адже правопорушенням визнається лише  несплата податків, а не вчинення правочину.

Для застосування санкцій, передбачених ч.1 ст.208 ГК України, необхідним є наявність умислу на укладення угоди з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства.

Суд апеляційної інстанції погоджєуться з судом першої інстанції у тому, що ті обставини, що ТзОВ ПТФ «Антрацид» на момент здійсненя господарських операцій та виникнення господарського зобов'язання і на момент вчинення дій, спрямованих на його виконання, не сплачувало податків і зборів , а згодом, 2 червня 2005 р., Деснянським районним судом м. Києва визнано недійсними установчі документи (статут) та свідоцтво про реєстарцію платника податку на додану вартість, хоч і не виключено із ЄДРПОУ (доказів такого позивачем не подано), не знаходяться у причинно-наслідковому та правовому зв'язку із нікчемністю (або спірністю) господарського зобов'язання , вчиненого за участю цього підприємства.

Частиною 1 ст. 208 ГК України передбачено застосування санкцій лише судом. Це правило відповідає нормі ст.41 Конституції України, згідно з якою конфіскація майна може бути застосована виключно за рішенням суду у випадках, обсязі та порядку, встановлених законом.

Оскільки санкції, передбачені цією частиною, є конфіскаційними, стягуються за рішенням суду в доход держави за порушення правил здійснення господарської діяльності, тому такі санкції не є цивільно-правовими, а є адміністративно-господарськими як такі, що відповідають визначенню ч.1 ст.238 ГК України. Отже, на їх застосування поширюються правила ст.250 ГК України.

Згідно з ст.250 Господарського кодексу України адміністративно-господарські санкції можуть бути застосовані до суб'єкта господарювання протягом шести місяців з дня виявлення порушення, але не пізніш як через один рік з дня порушення цим суб'єктом встановлених законодавчими актами правил здійснення господарської діяльності, крім випадків, передбачених законом.

Згідно із ч.1 ст.71 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених ст.72 цього Кодексу.

Згідно із ст.86 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному , повному та об'єктивному дослідженні. Ніякі докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.

Скаржник не подав у встановленому законом порядку належних та допустимих доказів, які б з достовірністю підтверджували доводи, викладені в апеляційній скарзі, та обґрунтували наявність підстав для визнання господарського зобов'язання, яке виникло на підставі договору (правочину) недійсним, як такого, що вчинений з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства без наміру настання правових наслідків, які обумовлювалися ним.

З огляду на все викладене в сукупності, апеляційний господарський суд не вбачає підстав для скасування постанови суду першої інстанції та задоволення апеляційної скарги.

Керуючись ст.ст. 69, 71, 86, 198, 200, 205, 206 Кодексу адміністративного судочинства України, -

Львівський апеляційний господарський УХВАЛИВ:

          Залишити апеляційну скаргу без задоволення, а постанову суду – без змін.

          Дана ухвала набирає законної сили і може бути оскаржена в порядку і строки, визначені ст.ст.212, 254 КАС України.

Головуючий-суддя                                                            Процик Т.С.

                                       суддя                                                            Галушко Н.А.

                                       суддя                                                            Юрченко Я.О.