Постанова

від 15.03.2012 по справі 0870/1085/12

ЗАПОРІЗЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

              

ЗАПОРІЗЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

 15 березня 2012 року   16:45                                   Справа №  0870/1085/12

     Запорізький окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Недашківської К.М., при секретарі судового засідання Луговському І.О., за участю представника позивача – ОСОБА_1 (довіреність від 29 лютого 2012 року), представника відповідача – ОСОБА_2 (довіреність від 14 березня 2012 року), розглянув у відкритому судовому засіданні адміністративну справу за позовом Приватного підприємства «Елтіз» до Державної податкової інспекції у Запорізькому районі Запорізької області про скасування податкових повідомлень-рішень.

09 лютого 2012 року до Запорізького окружного адміністративного суду надійшов адміністративний позов Приватного підприємства «Елтіз» (далі іменується – позивач) до Державної податкової інспекції у Запорізькому районі Запорізької області (далі іменується – відповідач), в якому позивач просить  скасувати податкові повідомлення-рішення від 19.01.2012 №0000032311 та №0000022311.

В обґрунтування заявлених вимог позивач зазначив, що спірні податкові повідомлення-рішення суперечать ч. 3 ст. 2 КАС України, оскільки за відсутності визначених законом підстав покладають на платника податків додатковий обов'язок по оплаті грошового зобов'язання на користь Державного бюджету України. Так, позивач посилається на безпідставність висновків Державної податкової інспекції у Запорізькому районі Запорізької області про непідтвердженість реальності господарських операцій, здійснених між позивачем та його контрагентами, оскільки за даними операціями товар був поставлений, оплату здійснено в повному обсязі, господарські операції відображені в первинних документах бухгалтерського та податкового обліку, відбулись реально і спричинили зміни у стані та структурі активів учасників таких операцій, товар використовується в межах господарської діяльності платника податків.

Ухвалою судді від 13.02.3012 відкрито провадження в адміністративній справі та призначено справу до судового розгляду.

15.03.2012 в судове засідання прибув представник позивача, підтримав заявлені позовні вимоги та просить суд задовольнити їх в повному обсязі.

В судове засідання також прибув представник відповідача, надав письмові заперечення на адміністративний позов та просить суд відмовити позивачу в задоволенні заявлених позовних вимог в повному обсязі.

Згідно ст. 69 КАС України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення осіб, які беруть участь у справі, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються судом на підставі пояснень сторін, третіх осіб та їхніх представників, показань свідків, письмових та речових доказів, висновків експертів.

Відповідно до ст. 71 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу.

В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Суд при вирішенні справи керується принципами верховенства права, законності, рівності усіх учасників адміністративного процесу перед законом і судом, змагальності сторін, диспозитивності та офіційного з'ясування всіх обставин, гласності і відкритості адміністративного процесу.

На підставі ст. 160 КАС України вступна та резолютивна частини рішення проголошені в судовому засіданні 15.03.2012.

Розглянувши матеріали та з'ясувавши всі обставини адміністративної справи, які мають юридичне значення для розгляду та вирішення спору по суті, дослідивши наявні у справі докази у їх сукупності, суд

ВСТАНОВИВ:

Позивач –  Приватне підприємство «Елтіз» пройшов процедуру державної реєстрації, отримав, свідоцтво про державну реєстрацію юридичної особи від 22.08.2001, а відтак набув правового статусу суб'єкта господарювання в розумінні ст. 4 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців від 15.05.2003 №755-IV, згідно з яким державна реєстрація юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців – це засвідчення факту створення або припинення юридичної особи, засвідчення факту набуття або позбавлення статусу підприємця фізичною особою, а також вчинення інших реєстраційних дій, які передбачені цим Законом, шляхом внесення відповідних записів до Єдиного державного реєстру.

За приписами ст. 93 Цивільного кодексу України від 16.01.2003 №435-IV місцезнаходженням юридичної особи є фактичне місце ведення діяльності чи розташування офісу, з якого проводиться щоденне керування діяльністю юридичної особи (переважно знаходиться керівництво) та здійснення управління і обліку.

Приватне підприємство «Елтіз» зареєстроване за юридичною адресою: 70410, Запорізька область, Запорізький район, село Лукашеве, вулиця Перспективна, будинок №4-А; ідентифікаційний код 31624085, знаходиться на обліку в органах державної податкової служби з 30.08.2011 за №1799 та зареєстроване платником ПДВ згідно свідоцтва про реєстрацію платника податку на додану вартість від 04.09.2011 №11708964.

На підставі направлень від 15.12.2011 №080337 та №080336 та відповідно до наказу керівника Державної податкової інспекції у Запорізькому районі Запорізької області від 15.12.2011 №596, спеціалістами Державної податкової інспекції у Запорізькому районі Запорізької області проведено перевірку Приватного підприємства «Елтіз», за результатами якої складено акт «Про результати документальної позапланової виїзної перевірки Приватного підприємства «Елтіз», код за ЄДРПОУ 31624085, з питань дотримання вимог податкового законодавства в частині взаємовідносин з ТОВ «Лінгва Плюс» (ЄДРПОУ 37129084) за період з 01.06.2010 по 31.05.2011 та з ТОВ «Торговий будинок «Мінресурс» (код за ЄДРПОУ 36247162) за період з 01.12.2008 по 31.01.2010» від 28.12.2011 №63/2311/31624085 (далі іменується – Акт перевірки) (а.с. 15, том 1).

Актом перевірки встановлено порушення Приватним підприємством «Елтіз» п. 5.1, пп. 5.2.1 п. 5.2, пп. 5.3.9 п. 5.3 ст. 5 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств», в результаті чого занижено податок на прибуток на суму в розмірі 89337 грн. 00 коп., в тому числі за I квартал 2009 року на суму в розмірі 12780 грн. 00 коп., за II квартал 2009 року на суму в розмірі 4229 грн. 00 коп., за III квартал 2009 року на суму в розмірі 13088 грн. 00 коп., за IV квартал 2009 року на суму в розмірі 32370 грн. 00 коп., за III квартал 2010 на суму в розмірі 26870 грн. 00 коп.; п. 1.7 ст. 1, п. 3.1 ст. 3, п. 4.1 ст. 4, пп. 7.2.1, пп. 7.2.6 п. 7.2, пп. 7.4.1, пп. 7.4.5 п. 7.4, пп. 7.7.2 п. 7.7 ст. 7 Закону України «Про податок на додану вартість», в результаті чого завищено суму, що підлягає сплаті бюджетному відшкодуванню у зменшення податкових зобов'язань з ПДВ на суму в розмірі 71469 грн. 00 коп., в тому числі за травень 2010 року на суму в розмірі 49973 грн. 00 коп., за жовтень 2010 року на суму в розмірі 21496 грн. 00 коп.

На підставі Акта перевірки відповідачем винесені податкові повідомлення-рішення форми «Р» від 19.01.2011 №0000032311, яким збільшено суму грошового зобов'язання по податку на прибуток приватних підприємств на 111671 грн. 25 коп., в тому числі за основним платежем на суму в розмірі 89337 грн. 00 коп., за штрафними санкціями на суму в розмірі 22334 грн. 25 коп.; та від 19.01.2011 №0000022311, яким зменшено суму бюджетного відшкодування (в тому числі заявленого в рахунок зменшення податкових зобов'язань наступних періодів) з податку на додану вартість в розмірі 49973 грн. 00 коп. та визначено на цю суму грошове зобов'язання (а.с. 51, 53, том 1).

Не погоджуючись з винесеними контролюючим органом податковими повідомленнями-рішеннями та висновками суб'єкта владних повноважень, викладеними в Акті перевірки, Приватне підприємство «Елтіз» звернулось до суду з адміністративним позовом, в якому просить визнати протиправним та скасувати податкові повідомлення-рішення Державної податкової інспекції у Запорізькому районі Запорізької області від 19 січня 2011 року №0000032311 та №0000022311.

Дослідивши наявні в матеріалах справи допустимі та належні докази у їх сукупності та заслухавши пояснення представників сторін, суд прийшов до висновку, що заявлені позовні вимоги є обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню в повному обсязі за наступних підстав.

Перевіряючи юридичну та фактичну обґрунтованість мотивів, покладених суб'єктом владних повноважень в основу спірних рішень, а також суджень, відображених суб'єктом владних повноважень в Акті перевірки від 28.12.2011 №63/2311/31624085, на відповідність вимогам ч. 3 ст. 2 КАС України, суд встановив наступне.

За усними договорами, укладеними між Приватним підприємством «Елтіз» та ТОВ «Лінгва Плюс» , ТОВ «Торговий будинок «Мінресурс», позивачу поставлено товар, а саме: листи зі сталі, прутки, круги, мідні листи.

Суд зауважує, що вказана форма укладення договорів не протирічить приписам ст.ст. 205, 206 Цивільного кодексу України. Згідно з положеннями ст.ст. 205, 206 ЦК України правочин може вчинятися усно або в письмовій формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом. Правочин, для якого законом не встановлена обов'язкова письмова форма, вважається вчиненим, якщо поведінка сторін засвідчує їхню волю до настання відповідних правових наслідків. Усно можуть вчинятися правочини, які повністю виконуються сторонами у момент їх вчинення, за винятком правочинів, які підлягають нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, а також правочинів, для яких недодержання письмової форми має наслідком їх недійсність. Юридичній особі, що сплатила за товари та послуги на підставі усного правочину з другою стороною, видається документ, що підтверджує підставу сплати та суму одержаних грошових коштів.  

На підтвердження виконання умов укладених правочинів, позивачем надано видаткові накладні: від 01.09.2010 №010901 на суму в розмірі 64600 грн. 00 коп., від 20.09.2010 №200901 на суму в розмірі 43474 грн. 99 коп., від 27.09.2010 №270901 на суму в розмірі 20900 грн. 00 коп., від 26.08.2009 №260/1 на суму в розмірі 8170 грн. 00 коп., від 28.12.2009 №2812/2 на суму в розмірі 18582 грн. 00 коп., від 16.12.2009 №1612/1 на суму в розмірі 25460 грн. 00 коп., від 03.12.2009 №0312/2 на суму в розмірі 1520 грн. 00 коп., від 16.11.2009 №1611/1 на суму в розмірі 41690 грн. 00 коп., від 06.11.2009 №0611/3 на суму в розмірі 19228 грн. 00 коп., від 27.10.2009 №2110/1 на суму в розмірі 30525 грн. 00 коп., від 07.10.2009 №0710/1 на суму в розмірі 18369 грн. 00 коп., від 03.09.2009 №0309/1 на суму в розмірі 24320 грн. 00 коп., від 05.08.2009 №0408/1 на суму в розмірі 23685 грн. 00 коп., від 29.07.2009 №2707/2 на суму в розмірі 6650 грн. 00 коп., від 10.06.2009 №1006/1 на суму в розмірі 9485 грн. 00 коп., від 03.06.2009 №0306/1 на суму в розмірі 4340 грн. 00 коп., від 08.04.2009 №0804/1 на суму в розмірі 6475 грн. 00 коп., від 06.03.2009 №0603/1 на суму в розмірі 61342 грн. 00 коп. (а.с. 55-72, том 1).

Оцінивши перелічені первинні документи за правилами ст. 86 КАС України, суд відмічає, що зміст оглянутих документів містить назву документа (форми); дату і місце складання; назву підприємства, від імені якого складено документ; зміст та обсяг господарської операції, одиницю виміру господарської операції; особистий підпис особи, яка брала участь у здійсненні господарської операції; первинні документи виписані реально існуючими суб'єктами права.

За таких обставин, суд зазначає, що оглянуті документи не мають дефектів форми, змісту або походження, котрі в силу ст. 9 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні», ст. 44 Податкового кодексу України, п. 2.4 Положення про документальне забезпечення записів у бухгалтерському обліку, затвердженого наказом Міністерства фінансів України від 24.05.1995 №88, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 05.06.1995 за №168/704, спричиняють втрату первинними документами юридичної сили і доказовості, призвели до зміни в структурі активів платника податків, а відтак сприймаються судом як належні та допустимі докази реальності вчинення господарських операцій.

У ході розгляду справи відповідачем за правилами ч. 2 ст. 71 КАС України не спростовано достовірності відомостей цих первинних документів.

Досліджуючи питання руху активів у спірних правовідносинах, суд встановив, що об'єктом  купівлі-продажу у спірних правовідносинах є відповідних товар, що передбачає приймання-передачу предметів у матеріальній формі. В підтвердження факту транспортування придбаного у контрагентів товару позивачем надано суду копії товарно-транспортних накладних: від 06.03.2009, від 08.04.2009, від 03.06.2009, від 10.07.2009, від 29.07.2009, від 05.08.2009, від 26.08.2009, від 03.09.2009, від 07.10.2009, від 27.10.2009, від 06.11.2009, від 16.11.2009, від 03.12.2009, від 16.12.2009, від 28.12.2009, від 01.09.2010, від 20.09.2010, від 27.09.2010 (а.с. 73-90, том 1).

Крім того, позивачем надано суду копії оборонто-сальдових відомостей по рахунку за 2009-2010 роки, копії актів списання товару зі складу за 2009-2010 роки та копії карток рахунків – місця зберігання – склад, які знаходяться в матеріалах справи та підтверджують факт реальності руху активів – товару від постачальника до покупця та його подальшого використання у власній господарській діяльності.  

Відтак, доводи відповідача про відсутність доказів транспортування товару у спірних правовідносинах з підстав неподання до перевірки товарно-транспортних накладних визнається та відсутності у них певних реквізитів ніяким чином не являються доказом нереальності здійснених операцій  та визнаються судом необґрунтованими.

Позивачем на виконання вказаних вище договорів здійснена оплата за придбаний товар, що підтверджується банківськими виписками з рахунків платника податків, копії яких знаходяться в матеріалах справи.

За приписами Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» операція по списанню коштів з банківських рахунків платника податку призводить до зміни стану та структури активів і зобов'язань такого платника. Отже, приєднані до справи документи про оплату товару визнаються судом належними та допустимими доказами реальності вчинених між позивачем та контрагентом позивача господарських операцій.

Оцінивши сказані правочини за правилами ст. 86 КАС України, суд відзначає, що вони укладені між правоздатними і дієздатними юридичними особами, за формою та змістом не суперечать закону, їх предметом є речі, що не обмежені в цивільному обороті, а сторони правочинів мають правовий статус платників ПДВ.

За приписами пп. 2.1.1 п. 2.1 ст. 2 Закону України  «Про оподаткування прибутку підприємств» від 28.12.1994 №334/94-ВР (далі іменується – Закон України №334/94-ВР) платниками податку є: з числа резидентів – суб'єкти господарської діяльності, бюджетні, громадські та інші підприємства, установи та організації, які здійснюють діяльність, спрямовану на отримання прибутку як на території України, так і за її межами.

Пунктом 3.1 ст. 3 Закону України №334/94-ВР встановлено, що об'єктом оподаткування є прибуток, який визначається шляхом зменшення суми скоригованого валового доходу звітного періоду, визначеного згідно з пунктом 4.3 цього Закону на: суму валових витрат платника податку, визначених статтею 5 цього Закону; суму амортизаційних відрахувань, нарахованих згідно із статтями 8 і 9 цього Закону.

Згідно п. 4.1 ст. 4 Закону України №334/94-ВР валовий доход – загальна сума доходу платника податку від усіх видів діяльності, отриманого (нарахованого) протягом звітного періоду в грошовій, матеріальній або нематеріальній формах як на території України, її континентальному шельфі, виключній (морській) економічній зоні, так і за її межами.

Відповідно до п. 5.1 ст. 5  Закону України №334/94-ВР валові витрати виробництва та обігу (далі – валові витрати) – сума будь-яких витрат платника податку у грошовій, матеріальній або нематеріальній формах, здійснюваних як компенсація вартості товарів (робіт, послуг), які придбаваються (виготовляються) таким платником податку для їх подальшого використання у власній господарській діяльності.

Пунктом 5.2 ст. 5  Закону України №334/94-ВР до складу валових витрат включаються: суми будь-яких витрат, сплачених (нарахованих) протягом звітного періоду у зв'язку з підготовкою, організацією, веденням виробництва, продажем продукції (робіт, послуг) і охороною праці, у тому числі витрати з придбання електричної енергії (включаючи реактивну), з урахуванням обмежень, установлених пунктами 5.3-5.7 цієї статті.

Спеціальним нормативно-правовим актом, що визначав платників податку на додану вартість, об'єкти, базу та ставки оподаткування, перелік неоподатковуваних та звільнених від оподаткування операцій, особливості оподаткування експортних та імпортних операцій, поняття податкової накладної, порядок обліку, звітування та внесення податку до бюджету є Закон України «Про податок на додану вартість».

За приписами п. 1.3 ст. 1 Закону України «Про податок на додану вартість» платник податку – це особа, яка згідно з цим Законом зобов'язана здійснювати утримання та внесення до бюджету податку, що сплачується покупцем, або особа, яка імпортує товари на митну територію України.

Пунктом 1.7 ст. 1 Закону України «Про податок на додану вартість» визначено, що податкових кредит – це сума на яку платник податку має право зменшити податкове зобов'язання звітного періоду, що визначена згідно з цим Законом.

Згідно пп. 7.4.1. п. 7.4 ст. 7 Закону України «Про податок на додану вартість» податкових кредит звітного періоду визначається із договірної (контрактної) вартості товарів (послуг) та складається із сум податків, нарахованих (сплачених) платником податку протягом звітного періоду у зв'язку з придбанням товарів (робіт, послуг, основних фондів) для подальшого використання у межах господарської діяльності.

Відповідно до пп. 7.5.1 п. 7.5 ст. 7 Закону України «Про податок на додану вартість» датою виникнення права на податковий кредит є дата здійснення першої з подій:

– або дата списання коштів з банківського рахунку платника податку в оплату товарів (робіт, послуг), дата виписки відповідного рахунку (товарного чека) – в разі розрахунків з використанням кредитних дебетових карток або комерційних чеків;

– або дата отримання податкової накладної, що засвідчує факт придбання платником податку товарів (робіт, послуг).

Як зазначено у пп. 7.2.3 п. 7.2 ст. 7 Закону України «Про податок на додану вартість» податкова накладна складається у момент виникнення податкових зобов'язань продавця у двох примірниках. Оригінал податкової накладної надається покупцю, копія залишається у продавця товарів (робіт, послуг). Податкова накладна є звітним податковим документом і одночасно розрахунковим документом. Податкова накладна виписується на кожну повну або часткову поставку товарів (робіт, послуг).

Згідно з абз.1 пп. 7.4.5 п. 7.4 ст. 7 Закону України «Про податок на додану вартість», не підлягають включенню до складу податкового кредиту суми сплаченого (нарахованого) податку у зв'язку з придбанням товарів (послуг), не підтверджені податковими накладними чи митними деклараціями.  

Суд зазначає, що вказана норма Закону містить імперативну норму, тобто у разі, якщо у платника податку списані грошові кошти у якості оплати товару (робіт, послуг) та/або йому відвантажено товари (послуги), однак даний факт не підтверджується податковою накладною, платник податку не має права на декларування податкового кредиту.

Законом України «Про податок на додану вартість» передбачено лише єдиний випадок невключення до складу податкового кредиту витрат по сплаті податку – це відсутність податкової накладної. Інших підстав для не включення до складу податкового кредиту витрат по сплаті податку на додану вартість даний Закон не передбачає.

При цьому абз. 2 пп. 7.4.5 п. 7.4 ст. 7 Закону України «Про податок на додану вартість» встановлено, що платник податку несе відповідальність у вигляді фінансових санкцій, встановлених законодавством, нарахованих на суму податкового кредиту, не підтверджену зазначеними цим підпунктом документами, лише у разі коли на момент перевірки платника податку органом державної податкової служби суми податку, попередньо включені до складу податкового кредиту, залишаються не підтвердженими зазначеними цим підпунктом документами.

Як свідчать матеріали справи позивачем надані як до перевірки, так і до суду податкові накладні та всі без винятку документи у підтвердження оплати товару.  

Будь-яких зауважень щодо оформлення податкових накладних та порушень вимог пп. 7.2.1 п. 7.2 ст. 7 Закону України «Про податок на додану вартість» акт перевірки не містить. Не міститяться в акті перевірки й зауваження щодо оплати товару.

          Згідно з пп. 7.2.8 п. 7.2 ст. 7 Закону України «Про податок на додану вартість» платники податку зобов'язані вести окремий облік операцій з поставки та придбання товарів (послуг), які підлягають оподаткуванню цим податком. Зведені результати такого обліку відображаються у податкових деклараціях, форма і порядок заповнення яких визначаються відповідно до закону. Платник податку веде реєстр отриманих та виданих податкових накладних у документальному або електронному вигляді за його вибором, у якому зазначаються порядковий номер податкової накладної, дата її виписки (отримання), загальна сума та сума нарахованого податку, а також реєстраційний номер платника податку продавця, який надав податкову накладну такому платнику податку. За наявності оригіналу податкової накладної не включення її до зазначеного реєстру не є підставою для відмови у зарахуванні суми податку, визначеної у такій податковій накладній, до складу податкового кредиту такого платника податку. В акті перевірки не зафіксовано порушень з боку позивача наведених положень п. 7.2.8 п. 7.2 ст. 7 Закону України «Про податок на додану вартість».

Відсутність документального підтвердження сплати податку на додану вартість попередніми постачальниками у ланцюгу постачання товару не впливає на право  позивача (покупця) на віднесення до складу податкового кредиту сплаченого податку на додану вартість при придбанні товару та заявлення до бюджетного відшкодування від'ємного значення з податку на додану вартість, оскільки Закон України «Про податок на додану вартість» (у редакції, чинній на час формування спірного податкового кредиту та заявлення суми до бюджетного відшкодування) не ставив таке право платника податку в залежність від отримання документального підтвердження щодо належного виконання усіма постачальниками у ланцюгу постачання своїх податкових зобов'язань зі сплати ними сум податку.  

Чинним законодавством України на одну із сторін цивільно-правової угоди – покупця товару (робіт, послуг), яка є платником податків, не покладено обов'язку здійснення контролю за дотриманням усіма постачальниками по ланцюгу постачання вимог законодавства щодо здійснення господарської діяльності, сплати податку і в подальшому за можливі будь-які неправомірні дії будь-кого з постачальників у ланцюгу постачання або через відсутність висновків зустрічних перевірок таких постачальників зазнавати певних негативних наслідків у вигляді позбавлення права на податковий кредит з податку на додану вартість, яке виникло в результаті сплати податку на додану вартість при придбанні товарів (робіт, послуг).

Відповідно до ст. 198 Податкового кодексу України, право на віднесення сум податку до податкового кредиту виникає у разі здійснення операцій з: а) придбання або виготовлення товарів (у тому числі в разі їх ввезення на митну територію України) та послуг; б) придбання (будівництво, спорудження, створення) необоротних активів, у тому числі при їх ввезенні на митну територію України (у тому числі у зв'язку з придбанням та/або ввезенням таких активів як внесок до статутного фонду та/або при передачі таких активів на баланс платника податку, уповноваженого вести облік результатів спільної діяльності); в) отримання послуг, наданих нерезидентом на митній території України, та в разі отримання послуг, місцем постачання яких є митна територія України; г) ввезення необоротних активів на митну територію України за договорами оперативного або фінансового лізингу. Датою виникнення права платника податку на віднесення сум податку до податкового кредиту вважається: дата тієї події, що відбулася раніше: дата списання коштів з банківського рахунка платника податку на оплату товарів/послуг; дата отримання платником податку товарів/послуг, що підтверджено податковою накладною.

Згідно п. 198.3 ст. 198 Податквого кодексу України, податковий кредит звітного періоду визначається виходячи з договірної (контрактної) вартості товарів/послуг, але не вище рівня звичайних цін, визначених відповідно до статті 39 цього Кодексу, та складається з сум податків, нарахованих (сплачених) платником податку за ставкою, встановленою пунктом 193.1 статті 193 цього Кодексу, протягом такого звітного періоду у зв'язку з: придбанням або виготовленням товарів (у тому числі при їх імпорті) та послуг з метою їх подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку; придбанням (будівництвом, спорудженням) основних фондів (основних засобів, у тому числі інших необоротних матеріальних активів та незавершених капітальних інвестицій у необоротні капітальні активи), у тому числі при їх імпорті, з метою подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку. Право на нарахування податкового кредиту виникає незалежно від того, чи такі товари/послуги та основні фонди почали використовуватися в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку протягом звітного податкового періоду, а також від того, чи здійснював платник податку оподатковувані операції протягом такого звітного податкового періоду.

У чинному законодавстві України відсутнє визначення поняття «добросовісний платник податків». Так само законодавство не містить певних критеріїв добросовісності платника податків. Водночас, слід визнати обґрунтованим застосування на практиці цього підходу, оскільки подібне розмежування платників податків дозволяє індивідуалізувати юридичну відповідальність особи та забезпечити дотримання правопорядку у галузі оподаткування навіть за наявності певних прогалин у законодавстві. У разі, якщо дії платника податку свідчать про його добросовісність, а вчинені ним господарські операції не викликають сумніву у їх реальності та відповідності дійсному економічному змісту, для підтвердження права на податковий кредит та/або бюджетне відшкодування достатньо наявності належним чином оформлених документів, зокрема, податкових накладних. Прикладом подібного підходу Верховного Суду України є, зокрема, постанова від 9 вересня 2008 року.

На переконання суду, порушення юридичною особою-контрагентом вимог законодавства про оподаткування не може призводити до недійсності всіх угод, укладених з моменту державної реєстрації такої юридичної особи до моменту виключення її з державного реєстру, та не позбавляє правового значення видані за цими господарськими операціями податкові накладні.

Згідно з пунктом 44.1 статті 44 Податкового кодексу України для цілей оподаткування платники податків зобов'язані вести облік доходів, витрат та інших показників, пов'язаних з визначенням об'єктів оподаткування та/або податкових зобов'язань, на підставі первинних документів, регістрів бухгалтерського обліку, фінансової звітності, інших документів, пов'язаних з обчисленням і сплатою податків і зборів, ведення яких передбачено законодавством. Платникам податків забороняється формування показників податкової звітності, митних декларацій на підставі даних, не підтверджених документами, що визначені абзацом першим цього пункту. Водночас статтею 1 Закону України від 16.07.1999 № 996-ХІV «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» визначено, що первинний документ – це документ, який містить відомості про господарську операцію та підтверджує її здійснення.

Отже, будь-які документи (у тому числі договори, накладні, рахунки тощо) мають силу первинних документів лише в разі фактичного здійснення господарської операції. Якщо ж фактичного здійснення господарської операції не було, відповідні документи не можуть вважатися первинними документами для цілей ведення податкового обліку навіть за наявності всіх формальних реквізитів таких документів, що передбачені чинним законодавством. З урахуванням викладеного, для підтвердження даних податкового обліку можуть братися до уваги лише ті первинні документи, які складені в разі фактичного здійснення господарської операції. Згідно зі статтею 1 Закону України від 16.07.1999 № 996-ХІV «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» господарською операцією є дія або подія, яка викликає зміни в структурі активів та зобов'язань, власному капіталі підприємства. Таким чином, визначальною ознакою господарської операції є те, що вона повинна спричиняти реальні зміни майнового стану платника податків. Вимога щодо реальних змін майнового стану платника податків як обов'язкова ознака господарської операції кореспондує з нормами Податкового кодексу України.

Що стосується посилання відповідача на нікчемність угод, зазначених а Акті перевірки, суд дійшов висновку, що їх зміст не суперечить актам цивільного законодавства; а відповідач не надав доказів, які б підтверджували, що зміст угоди не відповідає дійсним намірам сторін щодо набуття цивільних прав і обов'язків чи свідчить про намір сторін ухилитися від оподаткування доходів, отриманих внаслідок виконання договору або приховування дійсного об'єкту оподаткування, зменшення бази оподаткування, створення штучних підстав для незаконного відшкодування сум сплачених податків за рахунок коштів бюджету, отримання незаконних пільг з оподаткування тощо.

Відповідачем зроблені висновки про порушення позивачем приписів ст.ст. 203, 215, 655, 656, 662 Цивільного кодексу України.

Так, у відповідності до ст. 655 ЦК України встановлено, що за  договором  купівлі-продажу  одна  сторона  (продавець) передає або зобов'язується  передати  майно  (товар)  у  власність другій стороні (покупцеві),  а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

Предметом договору купівлі-продажу може бути товар, який є у  продавця  на  момент  укладення  договору  або  буде  створений (придбаний, набутий) продавцем у майбутньому (ст. 656 ЦК України).

Статтею 662 ЦК України визначено, що продавець  зобов'язаний  передати  покупцеві товар, визначений договором купівлі-продажу. Продавець повинен одночасно з товаром  передати  покупцеві його приналежності та документи (технічний паспорт, сертифікат якості тощо), що стосуються товару та підлягають переданню  разом із товаром відповідно до   договору або актів  цивільного законодавства.

Приписами ЦК України встановлено, що правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом не дійсним (ст. 204).

Так, недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається (ст. 215); нікчемний правочин або правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним  з моменту його вчинення (ст. 236); недійний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю (ст. 216).    

Частиною 1 ст. 215 ЦК України встановлено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені ч.ч. 1-3, 5, 6 ст. 203 ЦК України, а саме: зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Статтею 228 ЦК України встановлено, що правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. Правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним.

Аналізуючи вище викладені норми ЦК України, суд вважає за необхідне зазначити, що недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Це означає, що правочин є нікчемним, якщо це прямо обумовлено в Законі. Проте, статтею 204 ЦК України встановлено презумпцію правомірності цивільних правочинів, згідно з якою правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлено законом або якщо правочин не визнано судом недійсним. Тобто, зі змісту цієї норми випливає, що підстави недійсності правочинів можуть бути передбачені виключно законами. Правочин може бути визнано недійсним тільки на підставі і за наслідками, передбаченими законом. Також нормами ЦК України передбачено, що правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним.

Зі змісту Акту вбачається, що відповідачем зроблений висновок про порушення позивачем вимог ст. 203, ст. 215, ст. 228 ЦК України. Проте, відобразивши в Акті певні фактичні дані, не можна довести нікчемність правочину.

В податкових відносинах не може застосовуватися стаття 204 Цивільного Кодексу України, відповідно до якої правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. Не є обов'язковою передумовою для визнання контролюючими органами грошових зобов'язань визнання недійсними (у тому числі нікчемними) правочинів, які укладаються за ланцюгом між попередніми посередниками, через ланцюг яких декларувався рух товарів чи послуг, нібито придбаних останнім у такому ланцюгу платником податку. При цьому відносини між учасниками попередніх ланцюгів постачань товарів та послуг не мають безпосереднього впливу на факт реальності господарської операції, вчиненої між останнім у ланцюгу постачань платником податків та його безпосереднім контрагентом.

Умовою для визнання недійсним правочину, який суперечить інтересам держави та суспільства, є встановлення умислу в діях осіб, що уклали такий правочин. При цьому носіями протиправного умислу юридичних осіб-сторін такого правочину є посадові особи цих юридичних осіб. Відповідні обставини повинні бути відображені в мотивувальній частині судового рішення про визнання недійсним правочину як такого, що вчинений юридичними особами із завідомо суперечною інтересам держави та суспільства метою. Зокрема, слід установити персоналії посадових осіб, у яких виник умисел на вчинення протиправного правочину, зміст їх умислу, обставини, за яких такий умисел виник, тощо.

Обов'язковість установлення умислу поширюється лише на визнання недійсними правочинів, вчинених із метою, що суперечить інтересам держави та суспільства (частина третя статті 228 Цивільного кодексу України).

Відповідачем по справі не надано жодних доказів, які свідчили б про визнання укладених угод  недійсними в судовому порядку.

В ході розгляду справи відповідачем не подано до суду жодних доказів наявності обвинувального вироку відносно посадових (службових) осіб платника податків та наявності рішення суду про визнання правочинів недійсними.

В силу положень Цивільного кодексу України, Господарського кодексу України та Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців» позивач та його контрагенти є окремими суб'єктами права зі статусом юридичної особи, а відтак за змістом Податкового кодексу України позивач та контрагенти позивача є окремими платниками податку на додану вартість. За таких обставин, межі юридичної відповідальності кожного платника ПДВ, яка відповідно до ст. 61 Конституції України має індивідуальний характер, поширюються на діяння, що визнаються законом протиправними та були вчинені саме цим платником. Притягнення суб'єкта права до юридичної відповідальності за діяння, що було вчинено іншою особою, згідно з законом є неможливим.

Вказане підтверджується правозастосовчою практикою Європейського Суду з прав людини, а також практикою Верховного Суду України, врахування якої при відправленні правосуддя є обов'язковим в силу приписів ст. 244-2 КАС України.

Під час розгляду справи відповідачем за правилами ч. 2 ст. 71 КАС України не спростовано достовірності відомостей первинних та розрахункових документів, поданих платником податків на підтвердження факту реальності здійснення господарських операцій за спірними правочинами, не доведено неможливості проведення господарських операцій з урахуванням фізичних характеристик товару, просторових та часових факторів, економічних чинників, не подано доказів відсутності руху активів у процесі здійснення господарської операції, доказів відсутності зміни стану та структури активів, зобов'язань чи власного капіталу сторін спірних правочинів, доказів отримання майнової вигоди чи права на таку вигоду будь-кого з учасників операції виключно шляхом зменшення бази оподаткування з певного податку та/або отримання коштів із Державного бюджету України за одночасної відсутності об'єктивної можливості отримати майнову вигоду від цієї операції в інший спосіб, доказів отримання позивачем товарів (робіт, послуг) від іншої особи ніж сторона за правочином. У ході розгляду справи відповідачем не доведений факт несумісності предмету перелічених правочинів з напрямом господарської діяльності позивача. Доказів того, що у спірних правовідносинах позивач та його контрагенти є пов'язаними особами, були обізнані з обставинами організації господарської діяльності один одного, діяли взаємоузгоджено та зловмисно, маючи на меті завдати шкоди інтересам Держави, мали інший матеріальний інтерес, ніж виконання зобов'язань за спірними правочинами, вчинені правочини об'єктивно не були потрібні для організації господарської діяльності позивача, господарські операції за спірними правочинами були відображені лише в документообігу, а фактично не відбулись і не спричинили змін у структурі і складі активів сторін спірних правочинів, відповідач до суду не подав.

Відповідно до ч. 3 ст. 2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Суд, оцінивши докази по справі у їх сукупності, приходить до висновку, що відповідачем не доведено обставини встановлені в Акті перевірки та не спростовані докази позивача.

Враховуючи наведене та керуючись ст.ст. 2, 7-12, 17, 94, 160, 163 КАС України, суд

ПОСТАНОВИВ:

          Адміністративний позов – задовольнити в повному обсязі.

Визнати протиправним та скасувати податкове повідомлення-рішення Державної податкової інспекції у Запорізькому районі Запорізької області від 19 січня 2011 року №0000032311.

Визнати протиправним та скасувати податкове повідомлення-рішення Державної податкової інспекції у Запорізькому районі Запорізької області від 19 січня 2011 року №0000022311.

          Постанова суду першої інстанції, якщо інше не встановлено Кодексом адміністративного судочинства України, набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, встановленого цим Кодексом, якщо таку скаргу не було подано.

          Постанова може бути оскаржена в апеляційному порядку до Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду через Запорізький окружний адміністративний суд шляхом подачі в 10-денний строк з дня її проголошення, а в разі складення постанови у повному обсязі відповідно до статті 160 КАС України, або прийняття постанови у письмовому провадженні - з дня отримання копії постанови, апеляційної скарги з подачею її копії відповідно до кількості осіб, які беруть участь у справі.

Якщо суб'єкта владних повноважень у випадках та порядку, передбачених частиною четвертою статті 167 КАС України, було  повідомлено про можливість отримання копії постанови суду  безпосередньо в суді, то десятиденний строк на апеляційне  оскарження постанови суду обчислюється з наступного дня після закінчення п'ятиденного строку з моменту отримання суб'єктом владних повноважень повідомлення про можливість отримання копії  постанови суду.

Копія апеляційної скарги одночасно надсилається особою, яка її подає, до суду апеляційної інстанції.                    

Суддя                                                                                               К.М.Недашківська