Рішення

від 06.06.2012 по справі 41/627

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД МІСТА КИЄВА

cpg1251 ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-Б тел. 284-18-98

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

Справа № 41/627 06.06.12

за позовом: Приватної промислово-комерційної фірми «Валерія», м.Донецьк, ЄДРПОУ 23125709

до відповідача 1: Товариства з обмеженою відповідальністю «МСА», м.Київ, ЄДРПОУ 32247745

до відповідача 2: Товариства з обмеженою відповідальністю «Укрелектротехніка», м.Харків, ЄДРПОУ 31642774

про визнання недійсним договору

Суддя Любченко М.О.

Представники сторін:

від позивача: не з'явився

від відповідача 1: не з'явився

від відповідача 2: не з'явився

СУТЬ СПРАВИ:

Позивач, Приватна промислово-комерційна фірма «Валерія», м.Донецьк звернувся до господарського суду м.Києва з позовною заявою до відповідача 1, Товариства з обмеженою відповідальністю «МСА», м.Київ та відповідача 2, Товариства з обмеженою відповідальністю «Укрелектротехніка», м.Харків про визнання недійсним договору купівлі-продажу №475/01 від 27.03.2003р., укладеного між Товариством з обмеженою відповідальністю «Укрелектротехніка»та Товариством з обмеженою відповідальністю «МСА».

В обґрунтування своїх вимог позивач посилається на укладення вказаного правочину від імені Товариства з обмеженою відповідальністю «МСА»головою ради директорів Устіновим В.С. з перевищенням повноважень та всупереч інтересам господарського товариства, що є підставою для визнання недійсним договору купівлі-продажу. Крім того, за твердженням позивача, нерухоме майно, що було предметом договору №475/01 від 27.03.2003р., передано в оренду Приватною промислово-комерційною фірмою «Валерія»ОСОБА_2, внаслідок чого підписана сторонами угода не відповідає приписам ст.229 Цивільного кодексу Української РСР 1963р. щодо обов'язку продавця попередити покупця про всі права третіх осіб на продавану річ, зокрема, право наймача.

Представник позивача в судові засідання 03.10.2006р., 16.05.2012р., 06.06.2012р. не з'явився.

Відповідач 1 надав заперечення проти позову, які прийняті в судовому засіданні 03.10.2006р., згідно яких зазначив, що свідоцтво КВ №53971 про право власності на спірне майно Приватної промислово-комерційної фірми «Валерія»визнано недійсним рішенням від 06.11.2002р. господарського суду міста Києві по справі №18/169, внаслідок чого звернення позивача до суду з розглядуваним позовом є неспроможним. Крім того, відповідач вказав, що згідно із рішенням від 10.12.2004р. Шевченківського районного суду міста Києва, зміненого ухвалою від 15.03.2005р. колегії суддів судової палати в цивільних справах апеляційного суду міста Києва, зобов'язано ОСОБА_1, ОСОБА_2 не чинити перешкоди Товариству з обмеженою відповідальністю «МСА»в користуванні власністю шляхом їх виселення разом з усіма особами, які проживають з ними, з квартири АДРЕСА_1 без надання іншого житлового приміщення.

Відповідач 2 у судові засідання 03.10.2006р., 23.10.2006р., 13.11.2006р., 16.05.2012р., 06.06.2012р. не з'явився.

За результатами електронного запиту, здійсненого судом, щодо відповідача 2 було отримано спеціальний витяг з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, згідно якого Товариство з обмеженою відповідальністю «Укрелектротехніка»припинено.

Статтею 93 Цивільного кодексу України встановлено, що місцезнаходженням юридичної особи є фактичне місце ведення діяльності чи розташування офісу, з якого проводиться щоденне керування діяльністю юридичної особи (переважно знаходиться керівництво) та здійснення управління і обліку.

Згідно із ч.4 ст.89 вказаного Кодексу України відомості про місцезнаходження юридичної особи вносяться до Єдиного державного реєстру.

Відповідно до ч.1 ст.16 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців»Єдиний державний реєстр створюється з метою забезпечення органів державної влади, а також учасників цивільного обороту достовірною інформацією про юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців з Єдиного державного реєстру.

За змістом витягу №06/3-16/717 від 24.05.2012р. з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців позивач зареєстрований за адресою: 83052, м.Донецьк, Калінінський район, вул.Гвардійської дивізії, буд.17, кв.333.

Відповідно до п.11 листа №01-8/123 від 15.03.2007р. Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики застосування норм Господарського процесуального кодексу України, порушені у доповідних записках про роботу господарських судів у 2006 році»до повноважень господарських судів не віднесено встановлення фактичного місцезнаходження юридичних осіб або місця проживання фізичних осіб - учасників судового процесу на час вчинення тих чи інших процесуальних дій. Тому відповідні процесуальні документи надсилаються господарським судом згідно з поштовими реквізитами учасників судового процесу, наявними в матеріалах справи.

За таких обставин, ухвали господарського суду від 13.04.2012р., 16.05.2012р. були направлені на юридичну адресу позивача: 83052, м.Донецьк, Калінінський район, вул.Гвардійської дивізії, буд.17, кв.333, а також адресу, що міститься у позовній заяві: 01011, м.Київ, вул.Печерський узвіз, 19, оф.305.

За приписами п.32 інформаційного листа №01-08/530 від 29.09.2009р. Вищого господарського суду України «Про деякі питання, порушені у доповідних записках господарських судів України у першому півріччі 2009 року щодо застосування норм Господарського процесуального кодексу України», якщо відмітка про відправку, зроблена у встановленому порядку на першому примірникові процесуального документа, оформлена відповідним чином, вона, як правило, є підтвердженням розсилання процесуального документа сторонам та іншим особам, які брали участь у справі, а коли йдеться про ухвалу, де зазначається про час і місце судового засідання, - підтвердженням повідомлення про час і місце такого засідання.

Приймаючи до уваги наявність на ухвалах від 13.09.2006р., 03.10.2006р., 23.10.2006р., 13.11.2006р., 13.04.2012р., 16.05.2012р. відміток та штампів канцелярії господарського суду про відправку процесуальних документів учасникам судового процесу, суд дійшов висновку про належне повідомлення сторін про час і місце розгляду справи.

Стаття 22 Господарського процесуального кодексу України зобов'язує сторони добросовісно користуватись належними їм процесуальними правами.

Статтею 77 вказаного Кодексу України передбачено, що господарський суд відкладає в межах строків, встановлених ст.69 цього Кодексу розгляд справи, коли за якихось обставин спір не може бути вирішено в даному засіданні.

Відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, основною умовою для якого є не відсутність у судовому засіданні представників сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні.

Згідно із п.3.9.2 Постанови №18 від 26.12.2011р. Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції» у випадку нез'явлення в засідання господарського суду представників обох сторін або однієї з них справа може бути розглянута без їх участі, якщо неявка таких представників не перешкоджає вирішенню спору.

Одночасно, застосовуючи відповідно до ч.1 ст.4 Господарського процесуального кодексу України, ст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини»при розгляді справи ч.1 ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, суд зазначає, що право особи на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку кореспондується з обов?язком добросовісно користуватися наданими законом процесуальними правами, утримуватись від дій, що зумовлюють затягування судового процесу, та вживати надані процесуальним законом заходи для скорочення періоду судового провадження (п.35 рішення від 07.07.1989р. Європейського суду з прав людини у справі «Юніон Еліментарія Сандерс проти Іспанії»(Alimentaria Sanders S.A. v. Spain).

За таких обставин, незважаючи на те, що позивач не з'явився, зокрема, у судові засідання 16.05.2012р., 06.06.2012р. за висновками суду, наявні у матеріалах справи документи достатні для прийняття повного та обґрунтованого судового рішення у відповідності до ст.75 Господарського процесуального кодексу України, а неявка вказаного учасника судового спору не перешкоджає вирішенню справи по суті. Крім того, судом враховано, що строк розгляду справи мав закінчитися 13.06.2012р., внаслідок чого відкладення судового засідання з урахуванням часу, необхідного для повідомлення сторін про наступну дату судового розгляду, було неможливим.

Розглянувши матеріали справи, заслухавши пояснення відповідача 1, суд вважає позовні вимоги до відповідача 1 неправомірними та такими, що не підлягають задоволенню, враховуючи наступне:

За змістом ст.151 Цивільного кодексу Української РСР 1963р. в силу зобов'язання одна особа (боржник) зобов'язана вчинити на користь іншої особи (кредитора) певну дію, як-от: передати майно, виконати роботу, сплатити гроші та інше або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Зобов'язання виникають, зокрема, з договору.

Відповідно до ст.224 вказаного нормативно-правового акту за договором купівлі-продажу продавець зобов'язується передати майно у власність покупцеві, а покупець зобов'язується прийняти майно і сплатити за нього певну грошову суму.

Згідно із ч.1 ст.128 Цивільного кодексу Української РСР 1963р. право власності у набувача майна за договором виникає з моменту передачі речі, якщо інше не передбачено законом або договором.

Як свідчать матеріали справи, 27.03.2003р. між Товариством з обмеженою відповідальністю «Укрелектротехніка»(продавець) та Товариством з обмеженою відповідальністю «МСА» (покупець) був укладений договір купівлі-продажу №475/01.

За приписами п.п.1.1, 1.2 вказаного правочину продавець продає, а покупець купує квартиру АДРЕСА_1 з наступними характеристиками: загальна корисна площа -295,5 кв.м, житлова площа -134,1 кв.м, кількість кімнат -5, поверх -1-3.

Пунктом 1.3 зазначеної угоди встановлено, що вартість квартири складає 310000 грн., у тому числі ПДВ -51666,67 грн.

Відповідно до п.4.3 договору №475/01 від 27.03.2003р. право власності у покупця на квартиру виникає з моменту укладання акту прийому-передачі нерухомого майна (квартири).

01.07.2003р. між відповідачами був підписаний акт приймання-передачі нерухомого майна, згідно якого Товариство з обмеженою відповідальністю «Укрелектротехніка»передало, а Товариство з обмеженою відповідальністю «МСА»прийняло квартиру АДРЕСА_1, загальною площею 295,5 кв.м, житловою площею 134,1 кв.м, кількістю кімнат -5, поверх -1-3.

14.12.2005р. Комунальним підприємством «Київське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об'єкти нерухомого майна»було видано реєстраційне посвідчення №017907, за змістом якого право власності на спірне майно зареєстровано за відповідачем 1.

З боку Товариства з обмеженою відповідальністю «Укрелектротехніка»спірний договір та акт підписаний директором Шпатенком С.А. а від імені Товариства з обмеженою відповідальністю «МСА» головою ради директорів Устіновим В.С.

За змістом Постанови №9 від 06.11.2009р. Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними»відповідність чи невідповідність правочину вимогам законодавства має оцінюватися судом відповідно до законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину.

Стаття 48 Цивільного кодексу УРСР 1963р. (приймаючи до уваги, що договір №475/01 від 27.03.2003р. було підписано під час дії цього кодексу) встановлює загальне правило про те, що недійсною є та угода, яка не відповідає вимогам закону. Відповідно до ч.2 ст.48 Цивільного кодексу УРСР 1963р. по недійсній угоді кожна з сторін зобов'язана повернути другій стороні все одержане за угодою, а при неможливості повернути одержане в натурі - відшкодувати його вартість у грошах, якщо інші наслідки недійсності угоди не передбачені законом.

Одночасно, за приписами ст.1 Господарського процесуального кодексу України підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів.

Статтею 20 Господарського кодексу України (приймаючи до уваги, що вказаний нормативно-правовий акт набрав чинності на момент звернення позивача до суду) передбачено, що кожний суб'єкт господарювання та споживач має право на захист своїх прав і законних інтересів.

Відповідно до ст.15 Цивільного кодексу України (яка підлягає застосуванню, враховуючи момент звернення позивача до суду) кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Згідно із рішенням Конституційного Суду України від 01.12.2004р. під поняттям «охоронювані законом інтереси», що вживається в законах України, слід розуміти як прагнення до користування матеріальним та/або нематеріальним благом, так і зумовлений загальним змістом, об'єктивний і прямо не опосередкований у суб'єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і Законом України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності.

За змістом п.5 постанови №9 від 06.11.2009р. Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним може бути заявлена як однією зі сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненням правочину.

Тобто, особі надано право звернутися до суду, зокрема, з позовом про визнання договору недійсним, якщо цей правочин порушує її права та охоронювані законом інтереси.

Статтею 129 Конституції України встановлено, що основними засадами судочинства є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Згідно із ст.4-3 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, обгрунтовують свої вимоги і заперечення поданими суду доказами.

Відповідно до ст.33 вказаного Кодексу кожна сторона повинна довести ті обставини справи, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог та заперечень.

Статтею 54 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що позовна заява повинна містити виклад обставин, на яких ґрунтуються позовні вимоги; зазначення доказів, що підтверджують позов; законодавство, на підставі якого подається позов.

За таких обставин, враховуючи зміст ст.129 Конституції України, ст.ст.1, 4-3, 33, 54 Господарського процесуального кодексу України, при зверненні до суду з вимогами про визнання договору недійсним позивачем, перш за все, повинно бути доведено факт порушення його прав та законних інтересів внаслідок укладання відповідачами договору купівлі-продажу №475/01 від 27.03.2003р.

Як було зазначено вище, в обґрунтування своїх вимог позивач посилається, зокрема, на те, що нерухоме майно, яке було предметом договору №475/01 від 27.03.2003р., передано в оренду Приватною промислово-комерційною фірмою «Валерія»ОСОБА_2, внаслідок чого підписана сторонами угода не відповідає приписам ст.229 Цивільного кодексу Української РСР 1963р. щодо обов'язку продавця попередити покупця про всі права третіх осіб на продану річ, зокрема, право наймача.

Як свідчать матеріали справи, 17.04.2001р. між Приватною промислово-комерційною фірмою «Валерія»(орендодавець) та ОСОБА_2 (орендар) було підписано договір №1К/02-АР оренди (з урахуванням змін, внесених угодою від 23.04.2001р.), предметом якого згідно із п.1 вказаного правочину визначено жиле приміщення АДРЕСА_1.

На підставі зазначеного договору 17.04.2001р. позивач за актом передав, а ОСОБА_2 прийняла визначене угодою №1К/02-АР від 17.04.2001р. майно.

За приписами п.1.3 підписаного сторонами правочину приміщення належить орендодавцю на праві колективної власності та зареєстроване Київським міським бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об'єкти нерухомого майна у реєстровій книзі за реєстровим №41507.

Одночасно, на підтвердження правомірності позовних вимог позивачем до матеріалів справи представлено свідоцтво КВ №53971 від 10.04.2001р. про право власності на квартиру.

При цьому, рішенням господарського суду міста Києва від 05.03.2004р. по справі №3/13 за позовом Приватної промислово-комерційної фірми «Валерія»до Акціонерного товариства закритого типу (з іноземними інвестиціями) «Saf-Inmed»про визнання права власності на квартиру АДРЕСА_1 в позові відмовлено повністю.

У вказаному рішенні судом враховано, що свідоцтво КВ №53971 від 10.04.2001р. про право власності на квартиру, видане Приватній промислово-комерційній фірмі «Валерія», визнано недійсним рішенням господарського суду міста Києва від 06.11.2002р. по справі №18/169 за позовом Акціонерного товариства закритого типу (з іноземними інвестиціями) «Saf-Inmed»до Приватної промислово-комерційної фірми «Валерія».

Вказані обставини з боку позивача належними та допустимими доказами у розумінні норм ст.ст.32-34 Господарського процесуального кодексу України не спростовані.

Наразі, рішення від 05.03.2004р. по справі №3/13 залишено без змін постановами Київського апеляційного господарського суду від 12.05.2004р. та Вищого господарського суду України від 10.11.2004р.

Також, судом враховано, що після підписання спірного договору купівлі-продажу відповідні цивільні права та обов'язки виникли саме у відповідачів. Одночасно, позивач не є стороною спірного договору купівлі-продажу, внаслідок чого у нього відсутні будь-які права та обов'язки за вказаною угодою.

За таких обставин, з огляду на те, що матеріалами справи не підтверджено наявності будь-яких прав Приватної промислово-комерційної фірми «Валерія»на майно розташоване по АДРЕСА_2, приймаючи до уваги, що спірний договір безпосередньо не зачіпає права та охоронювані законом інтереси позивача, суд дійшов висновку про відсутність порушення прав або охоронюваних законом інтересів позивача внаслідок укладання між відповідачами договору купівлі-продажу №475/01 від 27.03.2003р.

Посилання позивача на те, що продавець за договором №475/01 від 27.03.2003р. не повідомив покупця про право оренди ОСОБА_2, чим порушив норми ст.229 Цивільного кодексу Української РСР 1963р. судом до уваги не приймається, виходячи з того, що такі твердження фактично спрямовані на захист прав орендаря, а діюче законодавство не передбачає можливості подання позовних заяв в інтересах третіх осіб поза межами відносин представництва.

Крім того, судом прийнято до уваги, що рішенням Шевченківського районного суду міста Києва від 10.12.2004р., частково зміненого ухвалою судової палати в цивільних справах апеляційного суду міста Києва від 15.03.2005р., задоволено позов Товариства з обмеженою відповідальністю «МСА», зобов'язано ОСОБА_1, ОСОБА_2 не чинити перешкоди Товариству з обмеженою відповідальністю «МСА»в користуванні власністю шляхом їх виселення разом з усіма особами, які проживають з ними, з квартири АДРЕСА_1 без надання іншого житлового приміщення.

Таким чином, приймаючи до уваги вищевикладене, враховуючи відсутність доказів порушення прав або охоронюваних законом інтересів позивача, позовні вимоги Приватної промислово-комерційної фірми «Валерія»до відповідача 1 підлягають залишенню без задоволення.

Одночасно, відповідно до п.6 ч.1 ст.80 Господарського процесуального кодексу України провадження по справі підлягає припиненню, якщо припинено діяльність суб'єкта господарювання, який був однією із сторін у справі, якщо спірні правовідносини не допускають правонаступництва.

Як вказувалося вище, за результатами електронного запиту, здійсненого судом, щодо відповідача 2 було отримано спеціальний витяг з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, згідно якого Товариство з обмеженою відповідальністю «Укрелектротехніка»припинено.

За таких обставин, враховуючи вищевикладене, провадження по справі №41/627 в частині вимог до Товариства з обмеженою відповідальністю «Укрелектротехніка»підлягає припиненню на підставі п.6 ч.1 ст.80 Господарського процесуального кодексу України.

Клопотання позивача від 30.05.2006р. про вжиття заходів до забезпечення позову у вигляді накладання арешту на спірне нерухоме майно із забороною його відчуження залишено судом без задоволення з урахуванням наступного:

Згідно із ст.66 Господарського процесуального кодексу України господарський суд за заявою сторони, прокурора чи його заступника, який подав позов, або з своєї ініціативи має право вжити передбачених статтею 67 Господарського процесуального кодексу України заходів до забезпечення позову. Забезпечення позову допускається в будь-якій стадії провадження у справі, якщо невжиття таких заходів може утруднити чи зробити неможливим виконання рішення господарського суду.

За приписами ст.67 Господарського процесуального кодексу України позов забезпечується, в тому числі, накладанням арешту на майно або грошові суми, що належать відповідачеві, забороною відповідачеві вчиняти певні дії, забороною іншим особам вчиняти дії, що стосуються предмету спору.

Відповідно до ст.4-7 вказаного Кодексу судове рішення приймається суддею за результатами обговорення усіх обставин справи, а якщо спір вирішується колегіально - більшістю голосів суддів. У такому ж порядку вирішуються питання, що виникають у процесі розгляду справи.

За змістом ст.4-3 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, обгрунтовують свої вимоги і заперечення поданими суду доказами.

За приписами ст.33 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести обставини, на які вона посилається в обґрунтування своїх вимог або заперечень.

Тобто, при зверненні до суду з заявою про вжиття заходів до забезпечення позову у вигляді накладення арешту на майно із забороною його відчуження заявником мають бути визначені підстави такого звернення, обставини, за наявності яких виконання імовірного позитивного рішення по справі може стати неможливим, докази того, що запропонований захід до забезпечення позову дійсно може виключити можливість невиконання або утруднення виконання судового рішення.

Проте, всупереч вимог ст.ст.4-3, 33 Господарського процесуального кодексу України, позивачем не доведено наявності обставин, з якими Господарський процесуальний кодекс України пов'язує можливість вжиття заходів до забезпечення позову у вигляді накладення арешту на майно та встановлення відповідачу та/або іншим особам заборони вчиняти певні дії.

Зокрема, Приватною промислово-комерційною фірмою «Валерія» до матеріалів справи не представлено жодного доказу, з фактом існування якого позивач пов'язує необхідність застосування заявлених заходів до забезпечення позову. При цьому, наявність у Товариства з обмеженою відповідальністю «МСА», як у особи, за якою зареєстровано право власності на спірне приміщення, розпоряджатися належним на праві власності нерухомим майном, не є належною підставою для вжиття запропонованих заходів до забезпечення позову.

Крім того, за висновками суду, заява Приватної промислово-комерційної фірми «Валерія»від 30.05.2006р. про вжиття заходів до забезпечення позову в частині накладення арешту не пов'язана з предметом спору.

Згідно із ст.49 Господарського процесуального кодексу України судові витрати підлягають віднесенню на позивача.

На підставі викладеного та керуючись ст.ст.43, 49, 67, 75, 82-85 Господарського процесуального кодексу України, суд -

ВИРІШИВ:

Позовні вимоги Приватної промислово-комерційної фірми «Валерія», м.Донецьк до Товариства з обмеженою відповідальністю «МСА», м.Київ залишити без задоволення.

Провадження по справі в частині вимог Приватної промислово-комерційної фірми «Валерія», м.Донецьк до Товариства з обмеженою відповідальністю «Укрелектротехніка», м.Харків припинити.

У судовому засіданні 06.06.2012р. оголошено вступну та резолютивну частини рішення.

Повне рішення складено 11.06.2012р.

Суддя М.О.Любченко