Ухвала

від 29.05.2012 по справі 2а-13468/11/2070

ХАРКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

cpg1251

УХВАЛА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

29 травня 2012 р.Справа № 2а-13468/11/2070

Колегія суддів у складі:

Головуючий суддя Філатов Ю.М.,

Суддя Водолажська Н.С., Суддя Тацій Л.В.

розглянувши в порядку письмового провадження у приміщенні Харківського апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою Спеціалізованої державної податкової інспекції по роботі з великими платниками податків у м. Харкові на постанову Харківського окружного адміністративного суду від 02.02.2012р. по справі № 2а-13468/11/2070

за позовом Управління Державної служби охорони при Головному управлінні Міністерства внутрішніх справ України в Харківській області

до Спеціалізованої державної податкової інспекції по роботі з великими платниками податків у м. Харкові

про визнання протиправними та скасування податкових повідомлень-рішень, -

ВСТАНОВИЛА:

Позивач, Управління Державної служби охорони при Головному управлінні Міністерства внутрішніх справ України в Харківській області, звернувся до Харківського окружного адміністративного суду з позовом, в якому після уточнення позовних вимог просив визнати протиправними і скасувати податкові повідомлення-рішення СДПІ по роботі з великими платниками податків у м. Харкові від 30.09.11 р. № 0001450854 про збільшення грошового зобов'язання по ПДВ на суму 1870,0 грн. та застосування штрафних санкцій в розмірі 468,0 грн. і № 0001470854 про збільшення грошового зобов'язання по податку на прибуток на суму 795128,0 грн. та застосування штрафних санкцій в розмірі 175715,25 грн.

Постановою Харківського окружного адміністративного суду від 02.02.12 р. по справі № 2а-13468/11/2070 позов задоволений в повному обсязі.

Відповідач не погодився з рішенням суду першої інстанції і подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати постанову Харківського окружного адміністративного суду від 02.02.12 р. по справі № 2а-13468/11/2070 та прийняти нове рішення про відмову у задоволенні позову, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального законодавства з мотивів, наведених в апеляційній скарзі.

Позивач подав письмові заперечення на апеляційну скаргу, де наполягає на законності судового рішення, просить залишити його без змін, а апеляційну скаргу без задоволення.

Сторони по справі в судове засідання суду апеляційної інстанції не з'явилися, про дату, час та місце апеляційного розгляду справи повідомлені належним чином, причину неявки не повідомили.

Відповідно до ч. 4 ст. 196 КАС України, неприбуття в судове засідання сторін або інших осіб, які беруть участь у справі, належним чином повідомлених про дату, час та місце апеляційного розгляду, не перешкоджає судовому розгляду справи.

Колегія суддів на підставі п. 2 ч. 1 ст. 197 Кодексу адміністративного судочинства України вважає за можливе розглянути справу в порядку письмового провадження за наявними в справі матеріалами.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши постанову суду, дослідивши доводи апеляційної скарги та заперечення на неї, колегія суддів дійшла висновку про те, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Судом першої інстанції було встановлено, що підставою для прийняття оскаржених податкових повідомлень-рішень є акт № 1976/23-106/08597026 від 12.09.11 р. (т.1 а.с. 9 - 27) документальної планової перевірки діяльності Управління Державної служби охорони при ГУМВС України в Харківській області з питань дотримання вимог податкового, валютного та іншого законодавства за період з 01.04.08 р. по 31.03.11 р., в якому зафіксовані факти порушення платником податків вимог п. 5.1, п. 5.4.6, п. 5.4.10 ст. 5 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств»та п. 7.4.1, п. 7.4.4, п. 7.4.5 ст. 7 Закону України «Про ПДВ».

Виявлені порушення за висновками перевіряючих обумовлені безпідставністю включення до валових витрат 100% вартості ПММ, придбаних та використаних для експлуатації 112 одиниць легкового автотранспорту, тоді як до валових витрат може бути віднесено лише 50% їх вартості.

Задовольняючи позов в цій частині, суд першої інстанції послався на приписи п. 5.1 ст. 5 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств», де зазначено, що валові витрати виробництва та обігу це сума будь-яких витрат платника податку у грошовій, матеріальній або нематеріальній формах, здійснюваних як компенсація вартості товарів (робіт, послуг), які придбаваються (виготовляються) таким платником податку для їх подальшого використання у власній господарській діяльності, і зазначив, що визначальною ознакою валових витрат є їх зв'язок з господарською діяльністю. При цьому, господарська діяльність платника податку являє собою сукупність господарський операцій, які відповідно ст. 1 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні»визначаються як дії і події, які викликають зміни в структурі активів та зобов'язань, власному капіталі суб'єкта господарювання.

В п. 5.2.1 цієї статті встановлено, що до складу валових витрат включаються суми будь-яких витрат, сплачених (нарахованих) протягом звітного періоду у зв'язку з підготовкою, організацією і веденням виробництва, продажем продукції (робіт, послуг) та охороною праці з урахуванням обмежень, установлених підпунктами 5.3 - 5.8 цієї статті. З наведеного випливає, що правильність формування платником податків валових витрат та податкового кредиту вимагає наявності зв'язку витрат платника податків на придбання послуг з його господарською діяльністю, що полягає у намірі платника податку отримати користь від придбаних послуг. За відсутності ж останнього відсутні підстави для зменшення бази оподаткування податком на прибуток і ПДВ за рахунок валових витрат та податкового кредиту. Відповідно п. 5.11 Закону установлення додаткових обмежень щодо віднесення до складу валових витрат платника податку, крім тих, що зазначені у цьому Закону, не дозволяється.

Ні в акті перевірки, ні в подальшому відповідач не заперечує того, що ПММ позивачем придбавалися та використовувалися для службових спеціальних автомобілів, і їх робота безпосередньо пов'язано зі здійсненням позивачем господарської діяльності з виконання покладених на нього державою обов'язків та правоохоронних функцій щодо здійснення охорони майна та громадян на договірних засадах.

Суд першої інстанції зазначив, що в п. 5.4 ст. 5 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств»передбачені особливості віднесення витрат подвійного призначення до складу валових витрат платника податку, зокрема, в п. 5.4.1 врегульований порядок віднесення до валових витрат на утримання, експлуатацію та забезпечення основної діяльності (крім тих, що підлягають амортизації). Встановлюючи обмеження щодо розміру валових витрат на придбання паливно-мастильних матеріалів для легкових автомобілів 50-ти відсотками витрат на зазначені цілі, законодавець одночасно звільняє платника від обов'язку доведення зв'язку таких витрат з його господарською діяльністю. З наведеного можна зробити висновок, що законодавець презумує можливість відсутності зв'язку таких витрат з господарською діяльністю платника податку в повному обсязі, у зв'язку з чим і встановлене таке обмеження.

Положенням про Державну службу охорони при МВС України, затвердженим постановою КМУ № 615 від 10.08.93 р., визначені правові засади господарської діяльності підрозділів ДСО. Одним із основних завдань Державної служби охорони є розроблення та здійснення заходів реалізації єдиної на території України концепції охорони об'єктів усіх форм власності та громадян, у тому числі забезпечення охорони об'єктів державної власності. Для забезпечення здійснення правоохоронних функцій Управління ДСО використовує спеціальний (спеціалізований) автотранспорт на автопатрулях, під час інкасації коштів, охорони вантажів, об'єктів та фізичних осіб.

В ст. 1 Закону України «Про автомобільний транспорт»визначено поняття «транспортний засіб спеціалізованого призначення», згідно з яким транспортним засобом спеціалізованого призначення є транспортний засіб, який призначений для перевезення певних категорій пасажирів чи вантажів (автобус для перевезення дітей, інвалідів, пасажирів певних професій, самоскид, цистерна, сідельний тягач, фургон, швидка медична допомога, автомобіль інкасації, ритуальний автомобіль тощо) та має спеціальне обладнання (таксі, броньований, обладнаний спеціальними світловими і звуковими сигнальними пристроями тощо).

Згідно з вимогами чинного законодавства, після придбання Управлінням ДСО будь-якого легкового автомобіля, останній підлягає переобладнанню для здійснення охоронних функцій, яке полягає в оснащенні його світловими та звуковими сигнальними пристроями, відповідними кольорографічними полосами, емблемами та написами відповідно ДСТУ 3849-99, 2984-95. Після переобладнання такі легкові автомобілі підлягають перереєстрації в органах ДАІ згідно з вимогам наказу МВС України № 379 від 11.08.10 р. «Про затвердження Інструкції про порядок здійснення підрозділами Державтоінспекції МВС державної реєстрації, перереєстрації та обліку транспортних засобів, оформлення і видачі реєстраційних документів, номерних знаків на них», зареєстрованого Міністерством юстиції України 27.01.11 р. за № 123/18861 (попередній наказ МВС України № 335 від 10.04.02 р. втратив чинність). Відповідно п. 9.1 цієї Інструкції під час проведення перереєстрації легкового транспортного засобу у спеціалізований чи спеціальний, співробітниками Державтоінспекції України у свідоцтві про його реєстрацію робиться відмітка про те, що цей транспортний засіб є спеціальним або спеціалізованим.

Із матеріалів справи вбачається, що транспортні засоби, які Управління ДСО використовувало для виконання своїх правоохоронних функцій та службових завдань, є спеціальними або спеціалізованими, про що свідчать відмітки у свідоцтвах про реєстрацію зазначених в акті автомобілів (крім 7 одиниць) (т.1 а.с. 41-83).

Враховуючи те, що автотранспорт Управління є спеціальним (спеціалізованим) та використовується позивачем для виконання правоохоронних функцій та службових завдань, а також враховуючи податкове роз'яснення, надіслане безпосередньо на адресу підрозділів ДСО при МВС України і викладене у листі ДПА України № 3303/5/15-1216 від 27.04.99 р., суд першої інстанції дійшов висновку, що витрати позивача на придбання ПММ пов'язані виключно з його господарською діяльністю, підстави для обмеження розміру, в якому вони можуть бути віднесені до складу валових витрат, відсутні. Аналогічна позиція викладена в постанові Вищого адміністративного суду України від 31.07.08 р. по справі № К-13126/06.

В акті перевірки перевіряючі дійшли висновку про занижено позивачем податку на прибуток в сумі 63160,0 грн. у зв'язку з віднесенням до складу валових витрат вартість страхових платежів за договорами добровільного страхування транспортних засобів, придбаних на умовах фінансового лізингу.

Задовольняючи позов в цій частині вимог, суд першої інстанції дослідив Генеральний договір фінансового лізингу № 489 від 10.09.08 р., укладений позивачем з ТОВ «АІС-Лізинг», і на підставі якого були отримані у користування та володіння автотранспортні засоби, які перебували у складі основних фондів Управління ДСО, на вартість яких збільшена відповідна група основних фондів з подальшою амортизацією, та реєстрація яких в органах ДАІ здійснена безпосередньо за Управлінням ДСО. Умовами Генерального договору фінансового лізингу № 489 від 10.09.08 р. також передбачений обов'язок Управління ДСО здійснити страхування предмету лізингу (отриманих автомобілів) на користь Лізингодавця (ТОВ «АІС-Лізинг») (т.1 а.с. 122 - 149).

Укладеними до вказаного договору лізингових угод від 10.09.08 р. № 01-489, № 02-489, № 03-489, № 04-489, № 05-489 передбачений обов'язок позивача здійснити страхування предмету лізингу, при цьому було узгоджено, що вигодонабувачем за договорами страхування є лізингодавець або банк-кредитор.

В ст. 13 Закону України «Про фінансовий лізинг»визначено, що з моменту передачі предмета лізингу у володіння лізингоодержувачу ризик випадкового знищення або випадкового пошкодження предмета лізингу переходить до лізингоодержувача, якщо інше не встановлено договором. Предмет лізингу та/або пов'язані із виконанням лізингових договорів ризики підлягають страхуванню, у разі якщо їх обов'язковість встановлена законом або договором. Витрати на страхування за договором лізингу несе лізингоодержувач, якщо інше не встановлено договором. При цьому, нормами цього Закону не встановлена обов'язковість страхування лізингоодержувачем предмету лізингу безпосередньо на свою користь, а не на користь лізингодавця. Тобто обов'язковість здійснення страхування предмету лізингу лізингоодержувачем пов'язується Законом безпосередньо з умовами укладеного сторонами договору фінансового лізингу.

В абз. 1 п. 5.4.6 ст. 5 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств»визначено, що до валових витрат платника податків включаються: будь-які витрати зі страхування ризиків загибелі врожаю, транспортування продукції платника податку; цивільної відповідальності, пов'язаної з експлуатацією транспортних засобів, що перебувають у складі основних фондів платника податку; екологічної та ядерної шкоди, що може бути завдана платником податку іншим особам; майна платника податку; будь-які витрати із страхування ризиків, пов'язаних із виробництвом національних фільмів; кредитних та інших ризиків платника податку, пов'язаних із здійсненням ним господарської діяльності, у межах звичайної ціни страхового тарифу відповідного виду страхування, діючого на момент укладення такого страхового договору, за винятком страхування життя, здоров'я або інших ризиків, пов'язаних з діяльністю фізичних осіб, що перебувають у трудових відносинах з платником податку, обов'язковість якого не передбачена законодавством, або будь-які витрати зі страхування сторонніх фізичних чи юридичних осіб. В абз. 3 цієї норми визначено, що віднесення до складу валових витрат платника податку витрат зі страхування (крім витрат по медичному, пенсійному страхуванню та за обов'язковими видами страхування) здійснюється у розмірі, що не перевищує 5% валових витрат за звітний податковий період, наростаючим підсумком з початку року.

Як встановлено судом першої інстанції, витрати позивача за договорами добровільного страхування транспортних засобів, придбаних на умовах фінансового лізингу, вказаний вище граничний рівень можливості віднесення витрат зі страхування на валові витрати не перевищують.

В постанові суду першої інстанції зазначено, що відповідно п. 1.18.2 ст. 1 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств»термін «фінансовий лізинг (оренда)»означає господарську операцію фізичної або юридичної особи, яка передбачає відповідно до договору фінансового лізингу (оренди) передання орендарю майна, що підпадає під визначення основного фонду згідно із ст. 8 цього Закону, придбаного або виготовленого орендодавцем, а також усіх ризиків та винагород, пов'язаних з правом користування та володіння об'єктом лізингу. В п. 8.5.2 ст. 8 Закону передбачено, що балансова вартість відповідної групи основних фондів зменшується на вартість основних фондів, які надаються платником податку у фінансовий лізинг (оренду) у порядку, передбаченому для продажу основних фондів. При цьому лізингоотримувач (орендар) збільшує балансову вартість відповідної групи основних фондів у порядку, передбаченому для придбання основних фондів. Згідно п. 7.9.6 ст. 7 Закону, яким встановлений порядок оподаткування операцій лізингу (оренди), передання майна у фінансовий лізинг (оренду) для цілей оподаткування також прирівнюється до операції його продажу в момент такої передачі.

В свою чергу в п. 5.2.1 ст. 5 Закону передбачено, що до складу валових витрат включаються суми будь-яких витрат, сплачених (нарахованих) протягом звітного періоду у зв'язку з підготовкою, організацією, веденням виробництва, продажем продукції (робіт, послуг) і охороною праці. За таких підстав витрати платника податків -лізингоотримувача (позивача) у вигляді страхових внесків зі страхування автомобіля, придбаного у фінансовий лізинг, може бути включено до його валових витрат з урахуванням 5 відсоткового обмеження цих витрат у разі, якщо використання застрахованих автомобілів безпосередньо пов'язано з власною господарською діяльністю платника податку.

Як зазначив суд першої інстанції, аналогічна позиція викладена у листі ДПА України № 10518/7/15-0517 від 23.05.08 р. «Про окремі питання оподаткування», який має статус узагальнюючого податкового роз'яснення (консультації) і відповідно ст. 52, ст. 53 ПК України та п. 4.4 ст. 4 Закону України «Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетом та державними цільовими фондами»унеможливлює (виключає) можливість притягнення платника податку до відповідальності за допущені порушення податкового законодавства, який керувався таким роз'ясненим (консультацією). Крім цього, згідно роз'яснень ДПА України № 413/л/15-1116 від 19.02.99 р. та № 5328/6/15-1116 від 25.09.00 р. податковим органом чітко визначено право платника податків відносити на свої валові витрати зі страхування орендованого майна, оскільки відповідно п. 1.18.2 ст. 1 Закону фінансовий лізинг є нічим іншим, як орендою. При цьому Закон не ставить в залежність право платника податку на віднесення до валових витрат витрати зі страхування ні від настання страхового випадку, ні від отримання страхового відшкодування, ні від визначення вигодонабувача за відповідним договором страхування.

З урахуванням вищенаведеного обґрунтування, суд першої інстанції дійшов висновку про те, що виходячи зі змісту ст. 13 Закону України «Про фінансовий лізинг»та умов укладеного позивачем договору фінансового лізингу, страхування позивачем автомобілів на користь лізингодавця є обов'язковим видом страхування згідно приписів абз. 3 п. 5.4.6 ст. 5 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств»і витрати на таке страхування правомірно віднесені позивачем на валові витрати, у т.ч. згідно з абз. 1 п. 5.4.6 ст. 5 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств».

Як вказано в акті перевірки, порушення порядку формування податкового кредиту по ПДВ пов'язано по операціям з СПД ФО ОСОБА_1. з тих підстав, що при проведенні перевірки останнього ДПІ у Комінтернівському районі м. Харкова (акт № 4717/17-214/2480700172 від 28.10.10 р.) встановила відсутність об'єктів, які підпадають під визначення ст. 3, ст. 4, п. 7.3, п. 7.4 ст. 7 Закону України «Про ПДВ»в частині придбання та продажу товарів, робіт, послуг. Крім того, перевіряючі не встановили зв'язок понесених позивачем витрат (з урахуванням ПДВ) в частині взаємовідносин з ФО-П ОСОБА_1. з фінансово-господарською діяльністю позивача, оскільки у його контрагента відсутні в достатній кількості основні фонди, трудові ресурси та інші обставини ведення ним господарської діяльності..

Задовольняючи позов в цій частині, суд першої інстанції дослідив укладений позивачем з СПД ФО ОСОБА_1. (продавець) договору купівлі-продажу № 140 від 16.06.09 р., предметом якого була поставка меблів, вартість яких становила 10845,01 грн. При цьому кількість та ціна товару визначалася у накладній.

На виконання вказаного договору продавцем була оформлена прибуткова накладна №14-0000522 від 10.07.09 р. (т.2 а.с.3). Отримання товарно-матеріальних цінностей було проведено уповноваженою особою позивача -гр. ОСОБА_2. на підставі виданої довіреності № 1334 від 10.07.09 р. (термін дії до 20.07.09 р.), що підтверджується витягом із Журналу реєстрації довіреностей (т.2 а.с.4 - 5). Отримані від продавця ТМЦ були належним чином оприбутковані позивачем та віднесені до основних засобів підприємства, що підтверджується витягом із Книги обліку інвентарних номерів основних засобів, актами введення в експлуатацію основних засобів, інвентарними картками обліку основних засобів (т.2 а.с. 6 - 31).

В обґрунтування висновків судового рішення в цій частині суд першої інстанції вказав на те, що позивач при укладанні договору поставки не мав обов'язку перевіряти наявність у контрагента основних фондів, трудових ресурсів та інших обставин ведення ним господарської діяльності. При цьому, якщо особа не виконує своїх зобов'язань по сплаті податку до бюджету або вчиняє будь-які інші протиправні дії, то це тягне відповідальність та негативні наслідки саме щодо цієї особи. Зазначені обставини не є підставою для позбавлення платника податку на додану вартість права на податковий кредит у разі, якщо останній виконав усі передбачені законом умови щодо його формування та має всі документальні підтвердження його розміру. Висування будь-яких інших умов для формування податкового кредиту, ніж ті, що прямо передбачені законом, не може вважатись правомірним.

Суд зазначає, що відповідачем не надано доказів фактичного нездійснення господарських операцій, суми по яких позивач включив до складу податкового кредиту при обчисленні ПДВ. Наявні в матеріалах справи первинні документи на підтвердження виконання угоди, укладеної між позивачем та СПД ФО ОСОБА_1., за змістом відповідають вимогам законодавства, що пред'являються до первинних документів, доказів недостовірності даних, включених до цих документів, відповідачем не надані.

Колегія суддів вважає необхідним відмітити, що в апеляційній скарзі апелянт наполягає на неможливості позивачем формувати податковий кредит по вказаній операції, посилаючись на порушення порядку ведення обліку, звітування, сплати податків учасниками інших господарських операцій по ланцюгу до виробника поставленої продукції.

Колегія суддів вважає доцільним зауважити, що обмеження права сумлінного платника податку на формування податкового кредиту у зв'язку з порушенням його контрагентами порядку обліку та звітування по податкам суперечать практиці Європейського суду з прав людини. Так, відповідно п. 57 Рішення Європейського суду з прав людини по справі «Булвес»АД проти Болгарії від 22.01.09 р судом було зазначено, що оскільки компанія-заявник у повному обсязі та вчасно виконала обов'язки з дотримання встановлених Державою-членом Конвенції норм стосовно ПДВ та не мала засобів для забезпечення виконання податкових зобов'язань постачальником і не знала про невиконання останнім своїх обов'язків, вона могла правомірно очікувати отримання вигоди від застосування одного із основних правил системи оподаткування ПДВ, а саме від визнання права на податковий кредит щодо суми ПДВ, яка була сплачена постачальнику. Більше того, лише після подачі декларації із віднесенням відповідних сум до складу податкового кредиту та проведення податковими органами зустрічної перевірки постачальника могло бути встановлено, чи виконав постачальник свій обов'язок подання звітності з ПДВ у повному обсязі. Відповідачем не доведено обізнаності позивача щодо недобросовісного декларування своїх зобов'язань його контрагентами. Отже, позивач не може нести наслідків невиконання постачальником його зобов'язань зі сплати податку. Такі вимоги, на думку зазначеного рішення Європейського суду з прав людини, є надмірним тягарем для платника податку, що порушує справедливий баланс, який повинен підтримуватись між вимогами суспільного інтересу та вимогами захисту прав власності.

Також порушення позивачем податкового законодавств відповідач пов'язує з віднесенням до податкового кредиту ПДВ в сумі 64,17 грн. по операції придбання пального у ТОВ «Донбаснафтатрейд», оскільки за даними перевірки ДПІ Куйбишевського району м. Донецька ця операція не підтверджена документально.

Задовольняючи позов в цій частині, суд першої інстанції вказав на те, що ним було з'ясовано, що на підставі наказу УДСО № 381 від 11.08.11 р. з метою виконання договірних зобов'язань по супроводженню цінних вантажів ДП «Балаклійський ремонтний завод»з м. Харкова до м. Артемівська Донецької області був відряджений екіпаж СПМО «Титан»Управління ДСО на службовому автомобілі VW-golf д.н. 1201. З пояснень представника позивача судом встановлено, що під час виконання охоронних функцій у співробітників підприємства виникла необхідність в придбанні палива. Заправка автомобіля була проведена на АЗС № 20 ТОВ «Донбаснафтатрейд»(код ЄДРПОУ 36167999) за адресою: м. Слав'янськ, вул. Ген. Батюка, 11-а, що підтверджується касовими чеками № 92008, № 92112 на загальну суму 385,0 грн., в т.ч. ПДВ -64,17 грн., на підставі яких згідно п. 7.2.6 ст. 7 Закону України «Про ПДВ»Управлінням ДСО був нарахований податковий кредит без отримання податкової накладної (т.1 а.с. 193). Із звіту № 23-552 від 31.08.10 р. випливає, що отримані працівником УДСО ОСОБА_3 кошти у сумі 385,0 грн. були використані саме на придбання палива А-95 у кількості 50 літрів, що свідчить про пов'язаність понесених витрат із господарською діяльністю позивача (т.1 а.с. 191).

В обґрунтування висновків судового рішення в цій частині суд першої інстанції послався на положення п. 7.2.6 ст. 7 Закону України «Про ПДВ», де вказано, що податкова накладна видається платником податку, який поставляє товари (послуги), на вимогу їх отримувача, та є підставою для нарахування податкового кредиту. Як виняток з цього правила, підставою для нарахування податкового кредиту при поставці товарів (послуг) за готівку чи з розрахунками картками платіжних систем, банківськими або персональними чеками у межах граничної суми, встановленої Національним банком України для готівкових розрахунків, є належним чином оформлений товарний чек, інший платіжний чи розрахунковий документ, що підтверджує прийняття платежу постачальником від отримувача таких товарів (послуг), з визначенням загальної суми такого платежу, суми податку та податкового номера постачальника. Підставою для нарахування податкового кредиту без отримання податкової накладної також є, зокрема: касові чеки, які містять суму поставлених товарів (послуг), загальну суму нарахованого податку (з визначенням фіскального номера, але без визначення податкового номера постачальника). При цьому з метою такого нарахування загальна сума поставлених товарів (послуг) не може перевищувати 200 грн. за день (без урахування ПДВ).

Враховуючи вищенаведені положення та приписи п. 7.4.5 ст. 7 Закону України «Про ПДВ», суд першої інстанції зробив висновок про те, що сума сплаченого (нарахованого) ПДВ по правовідносинам з ТОВ «Донбаснафтатрейд»є підтвердженою відповідними касовими чеками.

Колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції, оскільки доводи апеляційної скарги їх не спростували.

Зважаючи на те, що постанова Харківського окружного адміністративного суду від 02.02.12 р. по справі № 2а-13468/11/2070 прийнята з дотриманням вимог чинного законодавства, колегія суддів не виявила підстав для її скасування.

Керуючись ст. ст. 160, 165, 195, 197, 198, 200, 205, 206, 209, 254 КАС України колегія суддів, -

УХВАЛИЛА:

Апеляційну скаргу Спеціалізованої державної податкової інспекції по роботі з великими платниками податків у м. Харкові на постанову Харківського окружного адміністративного суду від 02.02.2012р. по справі № 2а-13468/11/2070 -залишити без задоволення.

Постанову Харківського окружного адміністративного суду від 02.02.2012р. по справі № 2а-13468/11/2070 за позовом Управління Державної служби охорони при Головному управлінні Міністерства внутрішніх справ України в Харківській області до Спеціалізованої державної податкової інспекції по роботі з великими платниками податків у м. Харкові про визнання протиправними та скасування податкових повідомлень-рішень -залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили через п'ять днів після направлення її копії особам, які беруть участь у справі, та може бути оскаржена шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Вищого адміністративного суду України протягом двадцяти днів після набрання законної сили.

Головуючий (підпис) Ю.М. Філатов

Судді (підпис) Н.С. Водолажська

(підпис) Л.В. Тацій