Постанова

від 24.07.2012 по справі 2а/0470/6453/12

ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

cpg1251

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

10 липня 2012 р. Справа № 2а/0470/6453/12

Дніпропетровський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Павловського Д.П., розглянувши у письмовому провадженні у місті Дніпропетровську адміністративну справу за позовом товариства з обмеженою відповідальністю «Сімферопольський вино-коньячний завод»до державної податкової інспекції в Амур-Нижньодніпровському районі м.Дніпропетровська про визнання протиправними та скасування податкових повідомлень-рішень,-

в с т а н о в и в :

08 червня 2012р. до суду надійшов даний адміністративний позов, у якому позивач просить визнати протиправними та скасувати податкові повідомлення-рішення ДПІ у Амур-Нижньодніпровському районі м.Дніпропетровська № 0000762302 та № 0000752302 від 06 червня 2012р.

Позовні вимоги обґрунтовано адміністративним позовом від 08.06.2012р.

Представники сторін не заперечували проти розгляду даної справи у порядку письмового провадження.

У матеріалах справи наявне заперечення на позовну заяву, у якому відповідач просив відмовити у задоволенні позовних вимог та яким обґрунтована така позиція.

Відповідно до ч.6 ст.128 Кодексу адміністративного судочинства України, якщо немає перешкод для розгляду справи у судовому засіданні, визначених цією статтею, але прибули не всі особи, які беруть участь у справі, хоча і були належним чином повідомлені про дату, час і місце судового розгляду, суд має право розглянути справу у письмовому провадженні у разі відсутності потреби заслухати свідка чи експерта.

Враховуючи вищевказане, суд ухвалив розглянути справу у письмовому провадженні.

Дослідивши матеріали справи, суд встановив наступні обставини.

У результаті проведеня документальної позапланової виїзної перевірки з питань дотримання вимог податкового законодавства товариством з обмеженою відповідальністю «Сімферопольський вино-коньячний завод»за період 5.2007 року по 30.09.2010 року, яка була здійснена Державною податковою інспецією у АНД районі м. Дніпропетровська, відповідачем було складено акт №822/23-2/35112619 від 25 травня 2012р.

На підставі зазначеного акта Відповідач 06 червня 2012р. виніс податкові повідомлення-рішення № 0000762302 та № 0000752302.

Також, у судовому засіданні були досліджені письмові докази, а саме: копії акта № 822/23-2/35112619 від 25 травня 2012р., податкового повідомлення-рішення ДПІ у АНД районі м.Дніпропетровська № 0000762302 від 06 червня 2012р., податкового повідомлення-рішення ДПІ у АНД районі м. Дніпропетровська № 0000752302 від 06 червня 2012р., договору про переведення боргу №01-02/10/2010 від 02 жовтня 2010р., аку звірки взаєморозрахунків станом на 31.01.2012р., податкових накладних.

Таким чином, необхідно зазначити наступне

Відповідач зазначає у податкових повідомленнях-рішеннях № 0000762302 та №0000752302 від «06»червня 2012р., що згідно з актом № 822/23-2/35112619 від 25 травня 2012р. встановлені такі порушення:

Відображення в податковому обліку Позивача по податку на додану вартість та податку на прибуток підприємств взаємовідносин з ТОВ "Еко-Пром-Інвест, ТОВ „Кара-Гоз", ТОВ «АРТ»(надалі - порушення № 1).

У порушення ч.ч.1,5 ст.203, 4.4.1,2 ст.215, ст.228 Цивільного кодексу України в частині недодержання в момент вчинення правочинів, які не спрямовані на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ними (п.5 ст.203 Цивільного кодексу України) по правочинах, здійснених ТОВ " Сімферопольський вино-коньячний завод" та контрагентами ТОВ „АРТ" (код 31321068), ТОВ „Еко-Пром-Інвест" (код 34059303), ТОВ „Кара-Гоз" (код 32058177) (надалі - порушення № 2).

У порушення п.п.7.4.4, 7.4.1 п.7.4 ст.7 Закону України «Про податок на додану вартість»ТОВ „Сімферопольський вино-коньячний завод" завищено податковий кредит всього на суму 311 059 грн., у тому числі у листопаді 2009 року - 16 667 грн., у грудні 2009 року - 27 633 грн., у січні 2010 року - 46 167 грн., у лютому 2010 року -42 667 грн., у березні 2010 року - 41 233,33 грн., у квітні 2010 року - 48 392 грн., у травні 2010 року - 28 467 грн., у червні 2010 року - 30 000 грн.; у липні 2010 року - 27 333 грн., у серпні 2010 року - 2 500 грн. (надалі - порушення № 3).

У порушення п.5.1, п.п.5.2.1 п. 5.2 ст.5 Закону України „Про оподаткування прибутку підприємств" ТОВ „Сімферопольський вино-коньячний завод завищено валові витрати за 4 квартал 2009 року на суму 3165 грн., за 2 квартал 2010 року на суму 40 000 грн., в результаті чого занижено податок на прибуток за 4 кв.2009 року - 791 грн., 1 кв.2010 року - 10 000 грн. (надалі - порушення № 4).

У порушення п.п.4.1.6 п.4.1 ст.4 Закону України "Про оподаткування прибутку

підприємств" не включено до складу валового доходу вартість безоплатно отриманих основних засобів, придбаних за нікчемними правочинами від не встановлених осіб, в результаті чого занижено податок на прибуток всього на 1811 грн., у т.ч. за 2кв.2010 року 545 грн., за 3 кв.2010 року - 1266 грн. (надалі - порушення № 5).

Оскаржувані податкові повідомлення-рішення базуються на висновках Відповідача щодо нікчемності укладених правочинів між Позивачем та ТОВ "Еко-Пром-Інвест, ТОВ "Кара-Гоз", ТОВ „АРТ".

Щодо порушень № 1 та № 2 необхідно зазначити, що відповідачем протиправно прийняті податкові повідомлення-рішення №0000762302 та № 0000752302 від «06»червня 2012р., на підставі помилкових висновків порушення вимог Цивільного кодексу України, Законів України "Про оподаткування прибутку підприємств", "Про податок на додану вартість".

Основною мотивацією винесення оскаржуваних податкових повідомлень-рішень були ті обставини, що правочини, укладені із ТОВ "Еко-Пром-Інвест, ТОВ „Кара-Гоз", ТОВ «АРТ»порушують публічний порядок, суперечать інтересам держави та суспільства, удавано з метою ухилення від сплати податків третіх осіб; у позивача під час укладення договорів з ТОВ "Еко-Пром-Інвест, ТОВ „Кара-Гоз", ТОВ «АРТ»був відсутній намір одержати економічний ефект (прибуток) у результаті господарської діяльності підприємства, а тому дані правочини не були спрямовані на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ними. Проте, дані твердження Відповідача не відповідають дійсності та не можуть бути взяті до уваги судом, з огляду на наступне.

Відповідно до ст. 215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Відповідно до частини другої ст. 215 ЦК України недійсним є правочини, якщо його недійсність встановлено законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання судом такого правочину недійсним не вимагається. Нікчемний правочин є недійсним на підставі закону, а тому також не створює інших наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю.

Згідно зі ст.228 ЦК України, правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. Правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним.

При кваліфікації правочину за статтею 228 ЦК України, має враховуватися вина, яка виражається в намірі порушити публічний порядок сторонами правочину або однією зі сторін.

Само по собі встановлення факту недодержання необхідних вимог для дійсності правочину, передбачених ст.203 Цивільного кодексу України, не є підставою нікчемності правочину, а є лише підставою для звернення до суду з метою визнання правочину недійсним.

Підставою нікчемності правочину могла б виступати обставина недотримання вимоги щодо обов'язкової державної реєстрації правочину або його нотаріального посвідчення щодо передбачено статтями 209 та 210 Цивільного Кодексу України. Така нікчемність зазначених правочинів, наприклад, прямо передбачена статтею 220 ЦК України.

З вищенаведених законодавчих положень випливає, що визнання вказаних відповідачем договорів недійсними з підстав їх невідповідності закону та суперечливості інтересам держави і суспільства є можливим лише в судовому порядку, а не з суб'єктивної оцінки відповідача. Однак, з даного приводу, Відповідач до суду не звертався і вказані правочини недійсними судом не визнавалися, що також є свідченням необґрунтованості конкретної позиції Відповідача.

Жодних доказів того, що заперечувані правочини були спрямовані саме на порушення конституційних прав та свобод людини і громадянина, пошкодження чи незаконне заволодіння майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної йнхубліки Крим, територіальної громади Відповідач не наводить.

До того ж, слід додати, що Пленум Верховного суду України в своїй постанові від 06 листопада 2009 року №9 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" роз'яснив, що нікчемними правочинами, які порушують публічний порядок, визначені статтею 228 ЦК України, є правочини, спрямовані на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, правочини, спрямовані на знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним.

Правочини, які посягають на суспільні, економічні та соціальні основи держави, зокрема є: правочини, спрямовані на використання всупереч закону комунальної, державної або приватної власності; правочини спрямовані на відчуження або незаконне володіння, користування, розпорядження об'єктами права власності українського народу -землею як основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави, її надрами, іншими природними ресурсами (стаття 14 Конституції України); правочини щодо відчуження викраденого майна; правочини, що порушують правовий режим вилучення з обігу об'єктів цивільного права, тощо. Усі інші правочини, спрямовані на порушення інших об'єктів права, передбачені іншими нормами публічного права, не є такими, що порушують публічний порядок. При кваліфікації правочину за статтею 228 ЦК України має враховуватися вина, яка виражатиметься в намірі порушити публічний порядок сторонами правочину або однією зі сторін.

Таким чином, законодавець розмежовує поняття "порушення публічного порядку" та "недодерження вимоги щодо відповідності правочину інтересам держави і суспільства, його моральним засадам". Дані обставини передбачають різний порядок визнання правочину недійсним та різні правові наслідки.

Оскаржувані податкові повідомлення-рішення та висновки акту перевірки №822/23-2/35112619 від «25»травня 2012р. року не тільки не містять таких посилань, а й не доводять умислу Позивача на порушення публічного порядку, не містять посилання і те, в чому таке порушення полягає.

У постанові Пленуму ВСУ № 9 від 6 листопада 2009 року було звернено увагу на наступне: "...вимога про встановлення нікчемності правочину підлягає розгляду у разі наявності відповідної суперечки. Такий позов може пред'являтися окремо, без застосування наслідків недійсності нікчемного правочину. У цьому випадку в резолютивній частині судового рішення суд вказує про нікчемність правочину або відмову в цьому. Вимога про застосування наслідків недійсності правочину може бути заявлена як одночасно з вимогою про визнання оспорюваного правочину недійсним, так і у вигляді самостійної вимоги у разі нікчемності правочину і наявності рішення суду про визнання правочину недійсним".

Навіть за наявності ознак нікчемності правочину податкові органи мають право лише звертатися до судів з позовами про стягнення в доход держави коштів, отриманих по правочинах, здійснених з метою, що свідомо суперечить інтересам держави і суспільства, посилаючись на їх нікчемність.

Висновки акта перевірки ґрунтуються лише на припущеннях ревізора-інспектора щодо фіктивності (нікчемності) укладених договорів, його позиція про те, що ці правочини суперечать інтересам держави, не підкріплені належними доказами чи рішеннями суду про визнання їх такими. Сумніви та підозри податкового ревізора не можуть бути поставлені в основу визнання правочинів нікчемними.

Аналізуючи наведені норми, можна зробити висновок, що відповідно до презумпції правомірності правочину всі укладені між сторонами правочини є чинними, якщо їх недійсність прямо не встановлена законом (нікчемні правочини). У всіх інших випадках питання про недійсність правочину має бути встановлено судом на підставі заяви заінтересованої особи після повного та всебічного розгляду питання про недійсність такого правочину. Про недійсність правочину ухвалюється судове рішення.

Правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлені цим правочином, про що йдеться в акті, визначається законом як фіктивний (ст. 234 ЦК України). Фіктивні правочини не віднесено законом до нікчемних, їх недійсність визнається тільки судом.

Положеннями податкового законодавства України не передбачено такого права, як визнання в односторонньому порядку господарських правочинів нікчемними.

Господарські операції за вищезгаданими договорами були реальними, фактично здійснені, було досягнуто певного запланованого та фактичного господарського ефекту та наслідків. Наявність платіжних доручень, усієї первинної бухгалтерської документації та її відображення у податковій звітності Позивача заперечує висновки викладені в акті перевірки контролюючого органу № 822/23-2/35112619 від «25»травня 2012р.

Отже, вказані обставині, самі по собі не можуть бути підставою для визнання договорів нікчемними, а посилання представника Відповідача на них, як на докази нікчемності укладених угод є недостатнім та не обґрунтовує такі посилання.

У відповідності до статті 626 ЦК України, договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Згідно зі ст. 627 ЦК України, відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

3 матеріалів справи вбачається, що контрагентами було дотримано вимоги щодо форми та змісту укладених правочинів згідно з нормами ЦК України. Реальність здійснення операцій підтверджена первинними бухгалтерськими документами та податковою звітністю Позивача.

Крім того, Позивач не може нести відповідальності за допущені порушення своїх агентів при укладенні ними інших договорів, а також формування своїх податкових зобов'язань.

Таким чином, порушення ч.ч.1.5 ст.203, ч.ч.1,2 ст.215, ст.228 Цивільного кодексу України в частині недодержання в момент вчинення правочинів, які не спрямовані на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ними (п.5 ст.203 Цивільного кодексу України) по правочинах, здійснених ТОВ "Сімферопольський вино-коньячний завод" та контрагентами ТОВ „АРТ" (код 31321068), ТОВ „Еко-Пром-Інвест" (код 34059303), ТОВ „Кара-Гоз" (код 32058177) відсутні, а тому

позивач правомірно відобразив у податковому обліку по податку на додану вартість та податку на прибуток підприємств взаємовідносини з ТОВ "Еко-Пром-Інвест», ТОВ «Кара-Гоз", ТОВ «АРТ».

Щодо порушення № 3.

Відповідно до п.1.7 Закону України "Про податок на додану вартість", податковий кредит - сума, на яку платник податку має право зменшити податкове зобов'язання звітного періоду, визначена згідно з цим Законом.

Відповідно до п.7.4.1, п.п.7.4.4 п.7.4 ст.7 Закону України "Про податок на додану вартість», податковий кредит звітного періоду визначається виходячи із договірної (контрактної) вартості товарів (послуг), але не вище рівня звичайних цін, у разі якщо договірна ціна на такі товари (послуги) відрізняється більше ніж на 20 відсотків від звичайної ціни на такі товари (послуги), та складається із сум податків, нарахованих (сплачених) платником податку за ставкою, встановленою пунктом 6.1 статті 6 та статтею 81 цього Закону, протягом такого звітного періоду у зв'язку з: придбанням або виготовленням товарів (у тому числі при їх імпорті) та послуг з метою їх подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку; придбанням (будівництвом, спорудженням) основних фондів (основних засобів, у тому числі інших необоротних матеріальних активів та незавершених капітальних інвестицій в необоротні капітальні активи), у тому числі при їх імпорті, з метою подальшого використання у виробництві та/або поставці товарів (послуг) для оподатковуваних операцій у межах господарської діяльності платника податку. Не підлягають включенню до складу податкового кредиту суми сплаченого (нарахованого) податку у зв'язку з придбанням товарів (послуг), не підтверджені податковими накладними чи митними деклараціями (іншими подібними документами згідно з підпунктом 7.2.6 цього пункту).

Згідно з п.п.7.4.4 п.7.4 ст.7 Закону України "Про податок на додану вартість" від 03.04.1997 року № 168/97-ВР (із змінами та доповненнями), якщо платник податку придбаває (виготовляє) матеріальні та нематеріальні активи (послуги), які не призначаються для їх використання в господарській діяльності такого платника, то сума податку, сплаченого у зв'язку з таким придбанням (виготовленням), не включається до складу податкового кредиту.

Враховуючи те, що обґрунтованість та правомірність судження суб'єкта владних повноважень про нікчемність правочинів не знайшла свого підтвердження, а інших фактичних мотивів суб'єктом владних повноважень в основу мотивації порушення № 3 згідно з актом перевірки не покладено, то суд доходить висновку про недоведеність факту порушення позивачем п.п.7.4.1 п.7.4 ст.7, п.п.7.4.4 п.7.4 ст.7 Закону України «Про податок на додану вартість».

Щодо порушень № 4 та № 5.

Пунктом 5.1 та п.п.5.2.1 статті 5 Закону України "Про оподаткування прибутку підприємств" встановлено, що валові витрати виробництва та обігу (далі - валові витрати) - це сума будь-яких витрат платника податку у грошовій, матеріальній або нематеріальній формах, здійснюваних як компенсація вартості товарів (робіт, послуг), які придбаваються (виготовляються) таким платником податку для їх подальшого використання у власній господарській діяльності. До складу валових витрат включаються: суми будь-яких витрат, сплачених (нарахованих) протягом звітного періоду у зв'язку з підготовкою, організацією, веденням виробництва, продажем продукції (робіт, послуг) і охороною праці, з урахуванням обмежень, установлених пунктами 5.3 - 5.8 цієї статті. Крім того, пунктом 1.32 статті 1 цього ж Закону є визначено, що господарська діяльність -будь-яка діяльність особи, направлена на отримання доходу в грошовій, матеріальній або нематеріальній формах, у разі коли безпосередня участь такої особи в організації такої діяльності є регулярною, постійною та суттєвою. Тобто, за Законом України "Про оподаткування прибутку підприємств " вважається, що всі фактично здійснені витрати платника податку є прямо пов'язані із такою діяльністю, про що свідчить те, що законодавець у тексті наведених вище норм Закону вжив слова "будь-які витрати".

Також, в положеннях Закону вживається словосполучення "з урахуванням обмежень, установлених пунктами 5.3 - 5.8 цієї статті", а тому лише у разі, якщо у пунктах 5.3-5.8 цього Закону міститься певні обмеження чи є пряма заборона щодо включення певних витрат до складу валових витрат, то таке включення може бути неправомірним.

Проте в пунктах 5.3-5.8 Закону України "Про оподаткування прибутку підприємств», не встановлено жодних обмежень щодо віднесення до складу валових витрат вартості цих витрат у разі порушення іншим платником податку норм податкового законодавства України, а пунктом 5.11 статті 5 цього ж Закону України чітко визначено, що установлення додаткових обмежень щодо віднесення витрат до складу валових витрат платника податку, крім тих, що зазначені у цьому Законі, не дозволяється.

Посилання Відповідача на Закон України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні" (на момент виникнення спірних правовідносин), є безпідставними, оскільки в статті 1 цього Закону визначено терміни "бухгалтерський облік", як процес виявлення, вимірювання, реєстрації, накопичення, узагальнення, зберігання та передачі інформації про діяльність підприємства зовнішнім та внутрішнім користувачам для прийняття рішень; "фінансова звітність" містить інформацію про фінансове становище, результати діяльності та рух грошових коштів підприємства за звітний період; "користувачі фінансової звітності" як фізичних або юридичних осіб, які потребують інформації про діяльність підприємства для прийняття рішень.

Статтею 6 того ж Закону визначено, що державне регулювання бухгалтерського обліку та фінансової звітності в Україні здійснюється з метою: створення єдиних правил ведення бухгалтерського обліку та складання фінансової звітності, які є обов'язковими для всіх підприємств та гарантують і захищають інтереси користувачів; удосконалення бухгалтерського обліку та фінансової звітності. Регулювання питань методології бухгалтерського обліку та фінансової звітності здійснюється Міністерством фінансів України, яке затверджує національні положення (стандарти) бухгалтерського обліку, інші нормативно-правові акти щодо ведення бухгалтерського обліку та складання фінансової ззітності. Порядок ведення бухгалтерського обліку та складання фінансової звітності в банках встановлюється Національним банком України відповідно до цього Закону та національних положень (стандартів) бухгалтерського обліку. Порядок ведення бухгалтерського обліку та складання фінансової звітності про виконання бюджетів та госпрозрахункових операцій бюджетних установ установлюється Державним казначейством України відповідно до законодавства. Порядок ведення бухгалтерського обліку фінансово-господарської діяльності інвестора, пов'язаної з виконанням робіт (послуг), передбачених угодою про розподіл продукції, визначається такою угодою

відповідно до вимог законодавства України. Міністерства, інші центральні органи виконавчої влади, у межах своєї компетенції, відповідно до галузевих особливостей розробляють на базі національних положень (стандартів) бухгалтерського обліку методичні рекомендації щодо їх застосування.

При цьому за пунктом 5 статті 9 того ж Закону, підприємство самостійно, зокрема, визначає облікову політику підприємства; обирає форму бухгалтерського обліку як певну систему регістрів обліку, порядку і способу реєстрації та узагальнення інформації в них з додержанням єдиних засад, встановлених цим Законом, та з урахуванням особливостей своєї діяльності і технології обробки облікових даних.

Виходячи із наведеного вище, бухгалтерський облік за своєю сутністю призначений виключно для збору інформації самим підприємством для своїх внутрішніх потреб та для потенційних інвесторів, і не має на меті встановлення норм оподаткування, а відтак будь-які норми бухгалтерського обліку не застосовуються для цілей оподаткування.

Крім того, статтею 15 Закону України "Про оподаткування прибутку підприємств", визначено що ставки податку на прибуток, пільги щодо податку, об'єкт оподаткування, порядок обчислення оподатковуваного прибутку, строки і порядок сплати та зарахування податку до бюджетів можуть встановлюватися та змінюватися лише шляхом внесення змін до цього Закону, а за пунктом 21.5 статті 21 того ж Закону обов'язковими для виконання платником податку є тільки акти центрального податкового органу, видані у випадках, прямо передбачених цим Законом, та зареєстровані Міністерством юстиції України.

Аналогічно, пунктом 11.4 статті 11 Закону України "Про податок на додану вартість" визначено, що зміни порядку оподаткування податком на додану вартість можуть здійснюватися лише шляхом внесення змін до цього Закону окремим законом з питань оподаткування цим податком. У разі якщо іншим законом, незалежно від часу його прийняття, встановлюються правила оподаткування цим податком, відмінні від зазначених у цьому Законі, пріоритет мають норми цього Закону. Це правило не поширюється на міжнародний договір (угоду), згода на обов'язковість якого (якої) надана Верховною Радою України.

Отже, будь-які норми Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні" не можуть регламентувати порядок нарахування та сплати будь-яких податків.

З огляду на вищенаведене, віднесення до складу валових витрат сум за результатами господарських операцій з контрагентами Позивачем здійснено на підставі належно оформлених платіжних доручень та податкових накладних, підтверджених первинними документами (договорами, видатковими накладними), виданих на отриманий товар, призначений для використання в господарській діяльності, що ґрунтується на вимогах Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств".

Відповідно до частини 2 статті 71 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Відповідач, не довів те, що первинні документи Позивача є такими, що не відповідають дійсності, тобто, що роботи/послуги за даними договорами не надавалися, а договори укладено з метою безпідставного збільшення валових витрат Позивача та безпідставного формування податкового кредиту з податку на додану вартість. Ці обставини могли бути підтверджені, зокрема вироком суду про визнання осіб, які уклали договір та склали первинні документи, які містять відомості про господарську операцію та підтверджують її здійснення, винними у скоєнні відповідних злочинів.

Отже, можна вважати висновки Відповідача про нікчемність, недійсність укладених правочинів із контрагентами протиправними, оскільки реальність здійснених господарських операцій спростовуються належним чином укладеними договорами, первинними бухгалтерськими документами тощо, що повністю відповідає умовам договорів і підтверджує саме направлення викладених у договорах правочинів на реальне настання правових наслідків.

На момент укладення Позивачем договорів з контрагентами, правоздатність якого як юридичної особи підтверджуються його установчими документами, було досягнуто згоди щодо всіх істотних умов, які передбачені законодавством для даного виду договорів.

У відповідності до вимог чинного законодавства України, державна податкова інспекція не має повноважень на визнання правочинів недійсними, а має право тільки на звернення до суду з позовами про стягнення в доход держави коштів, отриманих по правочинах, здійснених з метою, що свідомо суперечить інтересам держави і суспільства, посилаючись на їх нікчемність, що зазначено в постанові Пленуму ВСУ № 9 від 06.11.2009 року.

Виконання вказаних договорів підтверджується належними документами, що доводить те, що вони повністю по формі та змісту відповідають вимогам чинного законодавства України.

Статтею 3 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств»визначено, що об'єктом оподаткування є прибуток, який визначається шляхом зменшення суми скоригованого валового доходу звітного періоду, визначеного згідно з пунктом 4.3 цього Закону на: суму валових витрат платника податку, визначених статтею 5 цього Закону; суму амортизаційних відрахувань, нарахованих згідно із статтями 8 і 9 цього Закону.

Згідно з підпунктом 5.5.1 пункту 5.1 статті 5 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств», до складу валових витрат належать будь-які витрати, пов'язані з виплатою або нарахуванням процентів за борговими зобов'язаннями (у тому числі за будь-якими кредитами, депозитами) протягом звітного періоду, якщо такі виплати або нарахування здійснюються у зв'язку з веденням господарської діяльності платника податку.

Підпункт 4.1.6 п.4.1 ст. 4 Закону України "Про оподаткування прибутку підприємств" передбачає, що валовий доход включає доходи з інших джерел, у тому числі, але не виключно, у вигляді: сум безповоротної фінансової допомоги, отриманої платником податку у звітному періоді, вартості товарів (робіт, послуг), безоплатно наданих платнику податку у звітному періоді, крім їх надання неприбутковим організаціям згідно з пунктом 7.11 статті 7 цього Закону та у межах таких операцій між платником податку та його відокремленими підрозділами, які не мають статусу юридичної особи, крім випадків, визначених у частині четвертій статті 3 Закону України "Про списання вартості несплачених обсягів природного газу "тощо. У разі коли у майбутніх податкових періодах платник податку повертає таку поворотну фінансову допомогу (її частину) особі, яка її надала, такий платник податку збільшує суму валових витрат на суму такої поворотної фінансової допомоги (її частини) за наслідками податкового періоду, в якому відбулося таке повернення.

Отже, враховуючи викладене, можна стверджувати, що у Позивача відсутні порушення вимог підпункту 4.1.6 пункту 4.1 статті 4 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств», а отже Позивачем занижено податок на прибуток за 4 кв.2009 року - 791 грн., 2 кв.2010 року - 10 000 гри. правомірно.

Із вищезазначеного випливає, що податкові повідомлення-рішення податкові повідомлення-рішення № 0000762302 та № 0000752302 від 06 червня 2012р. суперечать вимогам чинного законодавства України і підлягають скасуванню.

Отже, за вищевикладених підстав, суд доходить висновку щодо доведеності і обґрунтованості позовних вимог та вважає за необхідне задовольнити їх у повному обсязі.

Керуючись ст.ст.158-163 Кодексу адміністративного судочинства України, -

п о с т а н о в и в:

Адміністративний позов - задовольнити повністю.

Визнати протиправними та скасувати податкові повідомлення-рішення державної податкової інспекції в Амур-Нижньодніпровському районі м.Дніпропетровська № 0000762302 та № 0000752302 від 06 червня 2012р.

Стягнути на користь товариства з обмеженою відповідальністю «Сімферопольський вино-коньячний завод» документально підтверджені судові витрати з Державного бюджету України у сумі 33 (тридцять три) грн.

Постанова суду набирає законної сили відповідно до ст.254 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржена в порядку та у строки, встановлені ст.186 Кодексу адміністративного судочинства України.

Суддя Д.П. Павловський