Постанова

від 12.07.2012 по справі 2а-8344/11/1470

МИКОЛАЇВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Миколаївський окружний адміністративний суд вул. Заводська, 11, м. Миколаїв, 54002 П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

м. Миколаїв.

12.07.2012 р. справа № 2а-8344/11/1470

Миколаївський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Мороза А.О., суддів Желєзного І.В., Лісовської Н.В. розглянув в порядку письмового провадження адміністративну справу

за позовомОСОБА_1, АДРЕСА_1

довідповідача 1: Міністерства економіки України, вул. М. Грушевського, 12/2, м. Київ, 01008 відповідача 2: Державної інспекції з контролю за цінами в Миколаївській області, вул. Адміральська, 41, м. Миколаїв, 54009 відповідача 3: Державної інспекції з контролю за цінами, вул. М. Раскової, 15, м. Київ, 02660 провизнання дій неправомірними, зобов'язання вчинити дії В С Т А Н О В И В:

До суду з адміністративним позовом звернулась ОСОБА_1, в якому просить визнати неправомірними дії Міністерства економіки України (далі - відповідач 1) та Державної інспекції з контролю за цінами в Миколаївській області (далі - відповідач 2) щодо її звільнення, зобов'язати Міністерство економіки України працевлаштувати її на роботу та виплатити середній заробіток з дати звільнення до часу працевлаштування.

В обґрунтування вимог, позивач зазначила, що в період її перебування у відпустці по догляду за дитиною до досягнення останньою трирічного віку, наказом Державної інспекції з контролю за цінами в Миколаївській області вона була звільнена з посади провідного державного інспектора з 10 жовтня 2011 р. на підставі ст. 40 п. 1 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України), у зв'язку з ліквідацією організації. Вважає неправомірним її звільнення без подальшого працевлаштування.

Відповідач 1 позов не визнав, пославшись на дотримання процедури звільнення позивача (а. с. 56-59).

Відповідач 2 також заперечив проти задоволення позову, вказавши на те, що законодавством не визначено процедури подальшого працевлаштування особи, у випадку ліквідації установи (а. с. 23-24).

Ухвалою суду від 5 липня 2012 р. в якості відповідача до участі у справі залучено Державну інспекцію з контролю за цінами, яка є вищестоящим органом по відношенню до Державної інспекції з контролю за цінами в Миколаївській області (далі - відповідач 3) (а. с. 129-130), від якого заперечень на позов не надійшло.

11 липня 2012 р. позивач подав заяву, в якій просив замінити відповідача 2 - Державну інспекцію з контролю за цінами в Миколаївській області на Державну інспекцію з контролю за цінами (а. с. 145), але враховуючи те, що раніше - 5 липня 2012 р., суд з власної ініціативи залучив останню особу до участі у справі в якості відповідача, суд таку заяву позивача не розглядав. Крім того, одночасно із вищенаведеною заявою, позивачем була подана заява, в якій викладені ті ж самі вимоги, що і в первинній позовній заяві, але звернуті вони до Державної інспекції з контролю за цінами (а. с. 136-138).

Відповідно до ст. 128 ч. 6 Кодексу адміністративного судочинства України (далі -КАС України), якщо немає перешкод для розгляду справи у судовому засіданні, визначених цією статтею, але прибули не всі особи, які беруть участь у справі, хоча і були належним чином повідомлені про дату, час і місце судового розгляду, суд має право розглянути справу у письмовому провадженні у разі відсутності потреби заслухати свідка чи експерта.

В судове засідання, призначене на 12 липня 2012 р. прибув позивач, представник відповідача 1. Відповідача 2 припинено 13 березня 2012 р., що підтверджується повідомленням про проведення державної реєстрації припинення юридичної особи (а. с. 90). Відповідач 3 про час та місце судового засідання повідомлявся телефонограмою (а. с. 132). Враховуючи викладене, суд вважає, що маються підстави для розгляду справи в порядку письмового провадження.

Вирішуючи спір між сторонами, суд встановив наступні обставини, яким він надає таку правову оцінку.

22 березня 2010 р. позивач призначена постійно на посаду провідного державного інспектора відділу контролю цін на ринках монопольних утворень Державної інспекції з контролю за цінами в Миколаївській області (а. с. 5).

Відповідно до наказу від 8 грудня 2009 р. № 148к перебуває у відпустці по догляду за дитиною до досягнення останньою трирічного віку з 28 грудня 2009 р. до 15 вересня 2012 р. (а. с. 6).

Постановою Кабінету Міністрів України № 346 від 28 березня 2011 р. "Про ліквідацію урядових органів", Державну інспекцію з контролю за цінами в Миколаївській області ліквідовано.

17 червня 2011 р. Державна інспекція з контролю за цінами в Миколаївській області, з метою виконання вищенаведеної постанови Кабінету міністрів України та п. 1 наказу Міністерства економіки України за № 484 від 8 червня 2011 р. "Деякі питання ліквідації Державної інспекції з контролю за цінами та її територіальних органів", видала наказ № 8 "Про ліквідацію Державної інспекції з контролю за цінами в Миколаївській області" та попередила позивача про можливе наступне вивільнення (а. с. 7-9).

7 жовтня 2011 р. Державною інспекцією з контролю за цінами в Миколаївській області видано наказ № 137к про звільнення позивача з 10 жовтня 2011 р. на підставі ст. 40 п. 1 КЗпП України, у зв'язку із ліквідацією.

Суд вважає, що звільнення позивача відбулось протиправно, при цьому такий висновок суду ґрунтується на наступних положеннях законодавства.

Відповідно до ст. 43 ч. 1 Конституції України, кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Частина 6 наведеної статті гарантує захист від незаконного звільнення.

Як визначено ст. 22 ч. 2, 3 Конституції України, конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.

Згідно ст. 3 Конституції України, людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави.

Цим конституційним положенням кореспондує такий принцип адміністративного судочинства, як верховенство права, під яким розуміється те, що людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави (ст. 8 КАС України).

На переконання суду, ці норми носять не загальний декларативний характер, а можуть бути застосовані до спірних правовідносин.

Стаття 40 п. 1 КЗпП України, яка зазначена в якості підстави звільнення позивача, визначає, що трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом лише у випадках змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників.

КЗпП України містить главу XII "Праця жінок", яка встановлює певні особливості правового регулювання трудових правовідносин жінок з роботодавцями. Стаття 184 ч. 3 цієї глави КЗпП України встановлює додаткові гарантії для вагітних жінок і жінок, які мають дітей, порівняно із іншими категоріями робітників. Так, згідно цієї статті, звільнення вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до трьох років (до шести років - частина шоста статті 179), одиноких матерів при наявності дитини віком до чотирнадцяти років або дитини-інваліда з ініціативи власника або уповноваженого ним органу не допускається, крім випадків повної ліквідації підприємства, установи, організації, коли допускається звільнення з обов'язковим працевлаштуванням. Обов'язкове працевлаштування зазначених жінок здійснюється також у випадках їх звільнення після закінчення строкового трудового договору. На період працевлаштування за ними зберігається середня заробітна плата, але не більше трьох місяців з дня закінчення строкового трудового договору.

Таким чином, за загальним правилом, звільнення вагітних жінок і тих, хто має дитину, не допускається, окрім випадку повної ліквідації роботодавця, але і при ліквідації, звільнення такої категорії працівників можливо лише з подальшим працевлаштування, при цьому ці норми КЗпП України носять імперативний характер.

Враховуючи те, що відповідно до постанови Кабінету Міністрів України № 346 від 28 березня 2011 р. організація, в якій працювала позивач ліквідувалась, у Державної інспекції з контролю за цінами в Миколаївській області виник обов'язок її працевлаштувати, який відповідач 2 не виконав.

Таким чином, суд пов'язує конституційні положення про спрямованість діяльності держави на забезпечення прав своїх громадян із положеннями КЗпП України, які встановлюють гарантії для вагітних жінок і жінок, що мають дитину, в частині їх обов'язкового працевлаштування в разі звільнення у випадку ліквідації установи.

Вищенаведені висновки суду спростовують доводи відповідача 1 про дотримання ним процедури звільнення позивача. Посилання відповідачів на те, що ними вживались заходи для працевлаштування, не приймаються судом до уваги, оскільки вони не призвели до фактичного працевлаштування позивача.

З приводу заперечень відповідача 2 про відсутність правової процедури працевлаштування в разі ліквідації роботодавця, суд вважає за потрібне зазначити, що відсутність нормативного регулювання не може бути підставою для невиконання обов'язків. Таке твердження суду підтверджується і наявністю в КАС України положень про те, що забороняється відмова в розгляді та вирішенні адміністративної справи з мотивів неповноти, неясності, суперечливості чи відсутності законодавства, яке регулює спірні відносини (ст. 8 ч. 4 КАС України).

Вирішуючи питання про орган, на якому лежить обов'язок працевлаштування позивача, суд виходить з того, що на момент прийняття рішення установу, в якій працювала позивач - Державну інспекцію з контролю за цінами в Миколаївській області припинено, що підтверджується повідомленням про проведення державної реєстрації припинення юридичної особи (а. с. 90), а тому суд вважає, що обов'язок із працевлаштування слід покласти на вищестоящу організацію - Державну інспекцію з контролю за цінами.

Стосовно вимоги позивача про виплату їй середнього заробітку з часу звільнення до моменту працевлаштування, суд зазначає наступне.

Відповідно до ст. 235 ч. 2 КЗпП України, при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік.

Оскільки під поновленням на роботі слід розуміти поновлення на тій самі посаді в тому самому органі, а суд не поновлює позивача на раніше займаній посаді в Державної інспекції з контролю за цінами в Миколаївській області, а зобов'язує працевлаштувати, тобто підібрати нову роботу, норми ст. 235 ч. 2 КЗпП України не можуть бути застосовані до спірних правовідносин.

Посилання позивача на положення ст. 184 ч. 3 КЗпП України також недоречні, оскільки вона визначає, що обов'язкове працевлаштування здійснюється для двох категорій жінок: 1) тих, кого звільняють у зв'язку із ліквідацією і 2) тих кого звільняють після закінчення строкового трудового договору, при чому середня заробітна плата, але не більше трьох місяців з дня закінчення строкового трудового договору зберігається тільки для другої категорії.

Оскільки позивача звільнено у зв'язку із ліквідацією і до того ж вона мала безстроковий трудовий договір, за нею не зберігається право на виплату середньої заробітної плати.

Судові витрати у справі відсутні, оскільки позивач, на підставі ст. 5 ч. 1 п. 1 Закону України "Про судовий збір", звільнений від його сплати.

Керуючись ст. ст. 2, 7, 17, 94, 128, 158, 160-163 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

П О С Т А Н О В И В:

1. Адміністративний позов задовольнити частково.

2. Зобов'язати Державну інспекцію з контролю за цінами (ідентифікаційний код 25885715), протягом одного місяця з дати набрання постановою суду законної сили працевлаштувати ОСОБА_1.

3. В решті адміністративного позову відмовити.

Апеляційна скарга подається до адміністративного суду апеляційної інстанції через суд першої інстанції, який ухвалив оскаржуване судове рішення. Копія апеляційної скарги одночасно надсилається особою, яка її подає, до суду апеляційної інстанції.

Апеляційна скарга на постанову суду першої інстанції подається протягом десяти днів з дня її проголошення. У разі застосування судом частини третьої статті 160 Кодексу адміністративного судочинства Україні, а також прийняття постанови у письмовому провадженні апеляційна скарга подається протягом десяти днів з дня отримання копії постанови.

Якщо суб'єкта владних повноважень у випадках та порядку, передбачених частиною четвертою статті 167 Кодексу адміністративного судочинства Україні, було повідомлено про можливість отримання копії постанови суду безпосередньо в суді, то десятиденний строк на апеляційне оскарження постанови суду обчислюється з наступного дня після закінчення п'ятиденного строку з моменту отримання суб'єктом владних повноважень повідомлення про можливість отримання копії постанови суду.

Апеляційна скарга, подана після закінчення строків, установлених цією статтею, залишається без розгляду, якщо суд апеляційної інстанції за заявою особи, яка її подала, не знайде підстав для поновлення строку, про що постановляється ухвала.

Головуючий суддя А.О. Мороз

судді І.В. Желєзний

Н.В. Лісовська