Рішення

від 19.11.2012 по справі 2610/14166/2012

ШЕВЧЕНКІВСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД МІСТА КИЄВА

Справа № 2610/14166/2012

Провадження №2/2610/6904/2012

Р І Ш Е Н Н Я

Іменем України

19 листопада 2012 року Шевченківський районний суд м. Києва у складі:

головуючого судді Саадулаєва А.І.,

при секретарях Регіній І.Ю., Пироговській Я.О., Івченко В.П.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві цивільну справу за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Бізнес консалтинг груп»до Адвокатського об'єднання «Шевченківська колегія Адвокатів», треті особи: ТОВ «Виробничо-комерційна фірма «Камелія», ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ліквідаційна комісія Шевченківської районної у місті Києві ради, про припинення та визнання права власності, -

В С Т А Н О В И В:

В червні 2012 року Товариство з обмеженою відповідальністю «Бізнес консалтинг груп»(далі позивач) звернулося до Шевченківського районного суду міста Києва з позовом до Адвокатського об'єднання «Шевченківська колегія адвокатів»(далі відповідач), треті особи Товариство з обмеженою відповідальністю «Виробничо -комерційна фірма «Камелія», ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, про припинення та визнання права власності. З врахуванням уточнень позовних вимог просить припинити право власності позивача на 4/100 частини від нежилих приміщень, а саме на групу приміщень №111а (приміщення 2) та групу приміщень №119 (приміщення 4,5,6) площею 79 кв. метрів, за адресою АДРЕСА_1 та визнати за позивачем право власності на нежитлові приміщення групи №111, 111а (приміщення 1,2), приміщень групи №119 (приміщення 1,2,3,4,5,6), приміщення XVIIа, XVII, XIXа загальною площею 180,1 кв. м. за адресою: АДРЕСА_2, як на окремий об'єкт нерухомого майна.

Позовні вимоги обґрунтовує тим, що 14.12.2005 року між позивачем та Управлінням з питань комунального майна та підприємництва Шевченківського району у місті Києві було укладено договір купівлі -продажу нежитлових приміщень, згідно якого позивач набув права власності на групу приміщень 119 (приміщення 1,2,3), загальною площею 67,6 кв. м. (далі Договір 1). 08.02.2006 року Управління з питань комунального майна та підприємництва Шевченківського району у місті Києві передало позивачу у власність вказані приміщення на підставі акту прийому -передачі. 24.11.2010 року між позивачем та Управлінням з питань комунального майна та підприємництва Шевченківського району у місті Києві було укладено договір купівлі -продажу нежитлових приміщень на аукціоні, згідно якого позивач набув права власності на 4/100 частини від нежитлових приміщень, а саме на групу приміщень №111а (приміщення 2) та групу приміщень 119 (приміщення 4,5,6) площею 79 кв. метрів за адресою АДРЕСА_2 (далі Договір 2). 13.01.2011 року Управління з питань комунального майна та підприємництва Шевченківського району у місті Києві передало позивачу у власність згадані приміщення на підставі акту прийому передачі. 25.04.2012 року позивач звернувся до відповідача та третіх осіб з пропозицією виділити в натурі частку нерухомого майна позивача, зазначену у Договорі 2, проте відповідач та треті особи відмовилися від пропозиції. 04.05.2012 року позивач звернувся до відповідача з вимогою звільнити самовільно зайняті ним спірні приміщення. У своїй відповіді від 19.04.2012 року відповідач зазначив, що він заперечує проти права власності позивача на спірні приміщення, а тому відмовився звільнити приміщення №2 та XIXа від свого майна. Вказані приміщення спільного користування є приналежністю до основних приміщень тому, що вони призначені виключно для обслуговування основних приміщень в якості коридорів. А при переході права на річ її складові частини не підлягають відокремленню. У позовній заяві позивач посилається на ст. 186, 187 Цивільного кодексу України.

Ухвалою від 11.07.2012 року відкрито провадження у справі.

Під час розгляду справи судом було залучено в якості третьої особи ліквідаційну комісію Шевченківської районної у місті Києві ради.

У судовому засіданні, яке відбулося 19.11.2012 року, представник позивача позовні вимоги підтримав з врахування уточнень, просив задовольнити.

Представник відповідача у судове засідання не з'явився, повідомлений належним чином про дату, час і місце розгляду справи. У відзиві на позов зазначив, що приміщення №2 та XIXа (групи приміщень 111а) за адресою АДРЕСА_2 повинні бути передані позивачем на користь відповідача виходячи з домовленостей, яких було досягнуто між сторонами ще у 2005-2006 роках. Відповідач тривалий час використовує вказані приміщення та вони були відремонтовані за кошти відповідача. Відповідач є власником суміжного приміщення на підставі договору купівлі -продажу від 10.04.2008 року, а спірні приміщення безпосередньо примикають до нього. При цьому відповідач посилається на ст. 357 ЦК України, відповідно до якої співвласник має право на відповідне збільшення своєї частки у праві спільної часткової власності, якщо поліпшення спільного майна, яке не можна відокремити, зроблені ним своїм коштом за згодою всіх співвласників.

Представник третьої особи Товариства з обмеженою відповідальністю «Виробничо -комерційна фірма «Камелія» та треті особи ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ліквідаційна комісія Шевченківської районної у місті Києві ради у судове засідання не з'явилися, судом вживалися заходи щодо їх повідомлення.

Заслухавши пояснення представників сторін, дослідивши наявні в матеріалах справи докази у їх сукупності, суд приходить до висновку, що позов підлягає до задоволення.

Відповідно до ст. 213 Цивільного процесуального кодексу України (далі ЦПК України) рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до ч. 1 ст. 316 Цивільного кодексу України (далі ЦК України) правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Згідно до ст. 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна.

Як передбачено ч. 1, 2 ст. 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону.

Частинами 1, 2 ст. 321 ЦК України встановлено, що право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.

Відповідно до ст. 334 ЦК України право власності у набувача майна за договором виникає з моменту передання майна, якщо інше не встановлено договором або законом.

Згідно до ч. 1, 2 ст. 386 ЦК України держава забезпечує рівний захист прав усіх суб'єктів права власності. Власник, який має підстави передбачати можливість порушення свого права власності іншою особою, може звернутися до суду з вимогою про заборону вчинення нею дій, які можуть порушити його право, або з вимогою про вчинення певних дій для запобігання такому порушенню.

Як передбачено ст. 387 ЦК України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.

Власник майна може пред'явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності (ст. 392 ЦК України).

Як вбачається з копії договору купівлі -продажу нежилого приміщення від 14.12.2005 року, який був укладений між позивачем та Управлінням з питань комунального майна та підприємництва Шевченківського району у місті Києві, позивач набув права власності на нежиле приміщення №111 пл. -13,7 кв. м., приміщення №111а пл. -1,9 кв. м., приміщення №№ 1, 2, 3 пл. -52 кв. м. (групу приміщень 119) загальною площею 67,6 кв. м. згідно технічної документації Київського міського бюро технічної інвентаризації, які знаходяться за адресою АДРЕСА_2.

Право власності позивача на вищезгадані приміщення підтверджується також копією реєстраційного посвідчення №023908 та копією витягу з Державного реєстру правочинів.

Як вбачається з копії договору купівлі -продажу нежилого приміщення на аукціоні від 24.11.2010 року, який був укладений між позивачем та Управлінням з питань комунального майна та підприємництва Шевченківського району у місті Києві, позивач набув права власності на 4/100 частини від нежитлових приміщень, а саме на групу приміщень №111а (приміщення 2) та групу приміщень 119 (приміщення 4,5,6) площею 79 кв. метрів за адресою АДРЕСА_2.

Вказані приміщення належать позивачу на праві власності, що підтверджується копією витягу про державну реєстрацію прав.

Позивач неодноразово звертався до відповідача з пропозицією укласти договір про виділ у натурі частки з спільного нерухомого для кожного співвласника окремо та звільнити спірні приміщення, що підтверджується копіями листів.

Як вбачається з листа від 04.05.2012 року, відповідач відмовився звільнити спірні приміщення з тих підстав, що він тривалий час використовує приміщення №2 та XIXа на підставі домовленостей між сторонами та що, відповідач здійснив значні поліпшення вказаних приміщень.

В матеріалах справи наявний журнал підрахунку площі житлового будинку з нежитловими приміщеннями АДРЕСА_1, відповідно до якого до приміщень 111а (приміщення №2) входить туалет та місця спільного користування, приміщення XIXа це - коридор.

Тобто на підставі наявних в матеріалах справи письмових доказів судом встановлено, що позивач є власником приміщень: 119 (приміщення 1,2,3) загальною площею 67,6 кв. м., 4/100 частини від нежитлових приміщень, а саме групи приміщень №111а (приміщення 2) та групи приміщень 119 (приміщення 4,5,6) площею 79 кв. метрів за адресою АДРЕСА_2.

Відповідно до ст. 186 ЦК України річ, призначена для обслуговування іншої (головної) речі і пов'язана з нею спільним призначенням, є її приналежністю. Приналежність слідує за головною річчю, якщо інше не встановлено договором або законом.

Отже на головні і другорядні речі поділяються в залежності від їх господарського значення. Головна річ являє основний інтерес як об'єкт цивільних прав, другорядна -виконує допоміжні, обслуговуючі функції. Так, якщо головна річ і другорядна пов'язані фізично, то другорядні речі іменуються складовими частинами головної речі і визначаються як все те, що не може бути відокремлене від речі без її пошкодження або істотного знецінення. Якщо між головною річчю і другорядною існує юридичний зв'язок, тобто другорядна річ призначена для обслуговування головної речі і пов'язана з нею спільним призначенням, то вона є її приналежністю.

Згідно з ст. 187 ЦК України складовою частиною речі є все те, що не може бути відокремлене від речі без її пошкодження або істотного знецінення. При переході права на річ її складові частини не підлягають відокремленню.

Тобто складові частини речі -це такі частини, які конструктивно пов'язані з річчю, при відокремленні яких річ втрачає своє першочергове призначення. Окремі предмети, які входять до її складу, не можуть бути відокремлені від речі без її пошкодження або істотного знецінення. Юридичне значення відокремлення складових частин речі полягає в тому, що вони виступають предметом цивільного обороту як єдине ціле. На окремі складові частини складної речі право власності може виникнути тільки в тому випадку, коли ця річ як самостійний об'єкт права перестане існувати і будуть реалізовані її окремі складові частини.

Як передбачено ст. 183 ЦК України подільною є річ, яку можна поділити без втрати її цільового призначення. Неподільною є річ, яку не можна поділити без втрати її цільового призначення.

Як вбачається з вищенаведеної статті, залежно від здатності речей зберігати при поділі своє цільове призначення вони поділяються на подільні й неподільні. Подільною є річ, яку можна поділити без втрати її цільового призначення. Тобто подільна річ -це така річ, частини якої відповідають тому ж призначенню, що і сама річ у цілому до її поділу. Неподільною є річ, яку не можна поділити без втрати її цільового призначення. Речі внаслідок їх поділу втрачають своє колишнє призначення або неадекватно втрачають свою цінність. Неподільними слід також вважати складні речі, що являють собою комплекс нібито самостійних предметів, але пов'язаних загальним господарським або іншим призначенням.

Правове значення класифікації речей на подільні і неподільні виявляється як у правовідносинах власності, так і в зобов'язальних правовідносинах. Так, при поділі майна, що перебуває у спільній власності, неподільна річ не підлягає поділу. Така річ або продається і поділу підлягають отримані за неї гроші, або річ зберігається за одним з власників із наданням іншим грошової або іншої компенсації. Залежно від подільності й неподільності речі визначається також частковий або субсидіарний характер зобов'язання, що виникає з приводу цієї речі. Неподільним майном є також неподільна частина будинку, яка складається з частини допоміжних приміщень, конструктивних елементів будинку, технічного обладнання будинку, що забезпечують належне функціонування будинку.

В контексті вищенаведених статей, приміщення під №№ 119, 111, 111а, які належать позивачу, є головною річчю, оскільки являють собою основний інтерес як об'єкт цивільних прав, а приміщення № № XVI, XVII, XVIIа, XVIII, XIX, XIXа виконують обслуговуючу, допоміжну функцію та призначені для експлуатації головних приміщень. Завдяки вказаним приміщенням, зокрема коридору, позначеному в технічному паспорті під № XIXа можна дістатися до головних приміщень. Також, головні приміщення та коридор пов'язані фізично, що підтверджується копією плану, та їх відділення призведе до руйнування та знецінення як головних приміщень так і коридору.

У Договорі 1 та Договорі 2 сторони не робили застереження щодо спірного приміщення № XIXа , не обумовлювали, що дія Договорів не поширюється на коридор, а тому коридор як приналежність до головних приміщень було передано у власність позивача.

Згідно до ст. 212 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення.

Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Результати оцінки доказів суд відображає в рішенні, в якому наводяться мотиви їх прийняття чи відмови у прийнятті.

Відповідно до ст. 10 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, мають рівні права щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд сприяє всебічному і повному з'ясуванню обставин справи: роз'яснює особам, які беруть участь у справі, їх права та обов'язки, попереджує про наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій і сприяє здійсненню їхніх прав у випадках, встановлених цим Кодексом.

Як передбачено ч. 4 ст. 60 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Суд не приймає твердження представника відповідача, що відповідач користується спірними приміщеннями на підставі домовленості між сторонами, як таке, що не підтверджене належними та допустимими доказами та суперечить матеріалам справи.

Всупереч вимогам ст. 10, 60 ЦПК України, відповідач не довів, що саме за його кошти було здійснено значне поліпшення спірних приміщень. Враховуючи, що в контексті ст. 60 ЦПК України, рішення суду не може ґрунтуватися на припущеннях, суд не може прийняти до уваги такі пояснення представника відповідача.

Враховуючи вищевикладене, позов є обґрунтованим та таким, що підлягає до задоволення.

Керуючись ст. ст. 3, 57-61, 208, 209, 213, 214, 215, 218, 223 ЦПК України, суд,

В И Р І Ш И В:

Позов Товариства з обмеженою відповідальністю «Бізнес консалтинг груп»- задовольнити.

Припинити право власності Товариства з обмеженою відповідальністю «Бізнес консалтинг груп»на частку 4/100 частини від нежилих приміщень, а саме на групу приміщень № 111а(приміщення 2) та групу приміщень № 119 (приміщення 4,5,6) площею 79 кв. м., за адресою АДРЕСА_2.

Визнати за Товариством з обмеженою відповідальністю «Бізнес консалтинг груп»право власності на нежитлові приміщення групи 111, 111а(приміщення 1,2), приміщень групи № 119(приміщення 1,2,3,4,5,6), приміщення XVIIa, XVII, XIXa загальною площею 180,1 кв. м. за адресою АДРЕСА_2, як на окремий об'єкт нерухомого майна.

Стягнути з Адвокатського об'єднання «Шевченківська колегія Адвокатів»(код ЄДРПОУ 02902511) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Бізнес консалтинг груп»(22954289) судовий збір у розмірі 3 219(три тисячі двісті дев'ятнадцять)грн. 00 коп.

Рішення може бути оскаржене протягом десяти днів з дня його проголошення, а рішення яке було ухвалено без участі особи, яка її оскаржує протягом десяти днів з дня отримання копії рішення. Апеляційна скарга подається до Апеляційного суду м. Києва через Шевченківський районний суд м. Києва.

Суддя: