Рішення

від 18.12.2012 по справі 5011-30/15579-2012

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД МІСТА КИЄВА

cpg1251 ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-Б тел. 284-18-98

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

Справа № 5011-30/15579-2012 18.12.12

За позовом Прокурора Подільського району міста Києва в інтересах держави в особі

Регіонального відділення Фонду державного майна України по м. Києву

До Приватного підприємства «Оберон-2007»

Про визнання договору недійсним та зобов'язання вчинити дії

Суддя Ващенко Т.М.

Представники учасників судового процесу:

Від прокуратури: Давиденко О.В. прокурор, посвідчення № 004647 від 20.09.12.

Від позивача: Конта М.П. представник за довіреністю № 37 від 03.07.12.

Від відповідача: не з'явився

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

На розгляд Господарського суду міста Києва передані позовні прокурора Подільського району міста Києва в інтересах держави в особі Регіонального відділення Фонду державного майна України по м. Києву (далі -позивач) до Приватного підприємства «Оберон-2007»(далі -відповідач) про визнання договору недійсним та зобов'язання вчинити дії.

Обґрунтовуючи свої позовні вимоги прокуратура вказує на те, що рішення Господарського суду міста Києва, яким зобов'язано Регіональне відділення Фонду державного майна України по м. Києву укласти з Приватним підприємством «Оберон-2007»спірний Договір оренди № 4005 від 19.02.08., скасовано постановою Вищого господарського суду України, внаслідок чого вказаний Договір підлягає визнанню недійсним, а відповідач, в свою чергу, зобов'язаний повернути орендоване за спірним Договором майно.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 08.11.12. порушено провадження у справі № 5011-30/15579-2012, розгляд справи було призначено на 29.11.12.

23.11.12. прокуратура через відділ діловодства Господарського суду міста Києва подала заяву про поновлення строку позовної давності та подано заяву про зміну підстав позову, відповідно до якої прокуратура просить суд:

- визнати недійсним з моменту укладання Договір № 4005 від 19.02.08. оренди нерухомого майна, що належить до державної власності, який укладений між Регіональним відділення Фонду державного майна України по м. Києву та Приватним підприємством «Оберон-2007», вартістю станом на 31.12.07. 263 093,59 грн.;

- зобов'язати Приватне підприємство «Оберон-2007»повернути за актом приймання-передачі Регіональному відділенню Фонду державного майна України по м. Києву частину берегоукріплювальної стінки р. Дніпро у м. Києві довжиною 60 п.м., розміщену навпроти вул. Малоземельної у Дарницькому районі м. Києва, що перебуває на балансі ВАТ «Київський річковий порт», вартістю станом на 31.12.07. 263 093,59 грн.

Вказана заява за своїм змістом не є заявою про зміну підстав позову в розумінні ст. 22 ГПК України, проте, вказаною заявою доповнену позовну заяву посиланнями на норми права та більш чітко викладено позовні вимоги у відповідності до норм чинного законодавства України.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 29.11.12., в зв'язку з неявкою в судове засідання представника відповідача та невиконання ним вимог ухвали Господарського суду міста Києва від 08.11.12. про порушення провадження у справі № 5011-30/15579-2012, розгляд справи на підставі ст. 77 ГПК України відкладено на 18.12.12.

В судовому засіданні 18.12.12. представниками прокуратури та позивача підтримано подану 18.12.12. через відділ діловодства суду позивачем заяву про уточнення позовних вимог, відповідно до якої Регіональне відділення Фонду державного майна України по м. Києву просить суд:

- визнати недійсним на майбутнє Договір № 4005 від 19.02.08. оренди нерухомого майна, що належить до державної власності, який укладений між Регіональним відділення Фонду державного майна України по м. Києву та Приватним підприємством «Оберон-2007»;

- зобов'язати Приватне підприємство «Оберон-2007»повернути за актом приймання-передачі Регіональному відділенню Фонду державного майна України по м. Києву частину берегоукріплювальної стінки р. Дніпро у м. Києві довжиною 60 п.м., розміщену навпроти вул. Малоземельної у Дарницькому районі м. Києва.

Розглянувши в судовому засіданні 18.12.12. заяву прокуратури про поновлення строку позовної давності, суд відзначає наступне.

Відповідно до ст. 256 ЦК України, позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Згідно зі ст. 257 ЦК України, загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

При цьому, позовна давність обчислюється за загальними правилами визначення строків, встановленими статтями 253 - 255 цього Кодексу (ст. 260 ЦК України).

Статтею 253 ЦК України встановлено, що перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок.

Постанова Вищого господарського суду України від 31.08.11. у справі № 30/376, на яку посилається прокуратура, набрала законної сили з дня її прийняття (31.08.11.) (ч. 3 ст. 111-11 ГПК України, приписами якої встановлено, що постанова касаційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття).

Таким чином, перебіг строку позовної давності в даному випадку розпочався 01.09.11. та станом на день звернення прокуратури 06.11.12. з даним позовом до суду не закінчився.

Представник відповідача в судове засідання 18.12.12. повторно не з'явився, вимоги попередніх ухвал суду не виконав, письмового відзиву на позов не надав, заяв чи клопотань не подав і не надіслав, про поважні причини неявки суд не повідомив, про дату, час та місце проведення судового засідання повідомлений належним чином.

Так, згідно з п. 11 Інформаційного листа Вищого господарського суду України № 01-8/123 від 15.03.2007 р. "Про деякі питання практики застосування норм Господарського процесуального кодексу України, порушені у доповідних записках про роботу господарських судів у 2006 році" відповідні процесуальні документи надсилаються господарським судом згідно з поштовими реквізитами учасників судового процесу, наявними в матеріалах справи.

Відповідно до Інформаційного листа Вищого господарського суду України № 01-8/1228 від 02.06.2006 р. "Про деякі питання практики застосування норм Господарського процесуального кодексу України, порушені у доповідних записках про роботу господарських судів у 2005 році" до повноважень господарських судів не віднесено установлення фактичного місцезнаходження юридичних осіб або місця проживання фізичних осіб -учасників судового процесу на час вчинення тих чи інших процесуальних дій. Тому примірники повідомлень про вручення рекомендованої кореспонденції, повернуті органами зв'язку з позначками "адресат вибув", "адресат відсутній" і т.п., з урахуванням конкретних обставин справи можуть вважатися належними доказами виконання господарським судом обов'язку щодо повідомлення учасників судового процесу про вчинення цим судом певних процесуальних дій.

Слід зазначити, що законодавство України, в тому числі Господарський процесуальний кодекс України, не зобов'язує й сторону у справі, зокрема позивача, з'ясовувати фактичне місцезнаходження іншої сторони (сторін) у справі (якщо воно не співпадає з її місцезнаходженням, визначеним згідно зі статтею 93 Цивільного кодексу України) та зазначати таке фактичне місцезнаходження в позовній заяві чи інших процесуальних документах.

В разі коли фактичне місцезнаходження юридичної особи -учасника судового процесу з якихось причин не відповідає її місцезнаходженню, визначеному згідно з законом, і дана особа своєчасно не довела про це до відома господарського суду, інших учасників процесу, то всі процесуальні наслідки такої невідповідності покладаються на цю юридичну особу.

При цьому, судом враховано, що відповідно до п. 3.9. Постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 18 від 26.12.2011 р. "Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції", розпочинаючи судовий розгляд, суддя має встановити, чи повідомлені про час і місце цього розгляду особи, які беруть участь у справі, але не з'явилися у засідання.

Особи, які беруть участь у справі, вважаються повідомленими про час і місце розгляду судом справи у разі виконання останнім вимог частини першої статті 64 та статті 87 ГПК.

За змістом цієї норми, зокрема, в разі якщо ухвалу про порушення провадження у справі було надіслано за належною адресою (тобто повідомленою суду стороною, а в разі ненадання суду відповідної інформації -адресою, зазначеною в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців), і не повернуто підприємством зв'язку або повернуто з посиланням на відсутність (вибуття) адресата, відмову від одержання, закінчення строку зберігання поштового відправлення тощо, то вважається, що адресат повідомлений про час і місце розгляду справи судом.

У випадку нез'явлення в засідання господарського суду представників обох сторін або однієї з них справа може бути розглянута без їх участі, якщо неявка таких представників не перешкоджає вирішенню спору.

Відомості про місцезнаходження відповідача є правомірними, оскільки підтверджуються спеціальним витягом з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, повідомлення про вручення поштових відправлень наявне в матеріалах справи.

Зважаючи на те, що неявка представника відповідача не перешкоджає всебічному, повному та об'єктивному розгляду всіх обставин справи, суд вважає за можливе розглянути справу за наявними в ній матеріалами в порядку ст. 75 ГПК України.

За результатами дослідження доказів, наявних в матеріалах справи, суд в нарадчій кімнаті, у відповідності до ст. ст. 82-85 ГПК України, ухвалив рішення у справі № 5011-30/15579-2012.

В судовому засіданні 18.12.12. судом проголошено вступну та резолютивну частини рішення.

Розглянувши подані документи і матеріали, заслухавши пояснення представників прокуратури та позивача, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Господарський суд міста Києва, -

ВСТАНОВИВ:

Відповідно до з п. 2 ч. 1 ст. 5 Закону України «Про прокуратуру», на прокуратуру України покладено функції представництва інтересів держави в суді.

Згідно з п. 4 ч. 1 ст. 6 Закону України «Про прокуратуру», органи прокуратури України вживають заходів до усунення порушень закону, від кого б вони не виходили, поновлення порушених прав і притягнення у встановленому законом порядку до відповідальності осіб, які допустили ці порушення.

Пунктом 6 ч. 1 ст. 20 Закону України «Про прокуратуру», визначено що при здійсненні прокурорського нагляду за додержанням і застосуванням законів прокурор має право звертатись до суду з заявами про захист прав і законних інтересів громадян, держави, а також підприємств та інших юридичних осіб.

Статтею 121 Конституції України на органи прокуратури України покладено функції представництва інтересів громадян та держави в судах.

Відповідно до ст. 36-1 Закону України «Про прокуратуру», представництво прокуратурою інтересів громадянина або держави в суді полягає у здійсненні прокурорами від імені держави процесуальних та інших дій, спрямованих на захист у суді інтересів громадянина або держави у випадках, передбачених законом. Підставою представництва у суді інтересів громадянина є його неспроможність через фізичний чи матеріальний стан, похилий вік або з інших поважних причин самостійно захистити свої порушені чи оспорювані права або реалізувати процесуальні повноваження, а інтересів держави - наявність порушень або загрози порушень економічних, політичних та інших державних інтересів внаслідок протиправних дій (бездіяльності) фізичних або юридичних осіб, що вчиняються у відносинах між ними або з державою. Прокурор самостійно визначає підстави для представництва у судах, форму його здійснення і може здійснювати представництво в будь-якій стадії судочинства в порядку, передбаченому процесуальним законом.

На підставі зазначених положень прокурор Подільського району міста Києва звернувся до суду в інтересах держави з позовом про визнання договору недійсним та зобов'язання вчинити дії.

Обґрунтовуючи свої позовні вимоги прокуратура вказує на те, що рішення Господарського суду міста Києва, яким зобов'язано Регіональне відділення Фонду державного майна України по м. Києву укласти з Приватним підприємством «Оберон-2007»спірний Договір оренди № 4005 від 19.02.08., скасовано постановою Вищого господарського суду України, внаслідок чого вказаний Договір підлягає визнанню недійсним, а відповідач, в свою чергу, зобов'язаний повернути орендоване за спірним Договором майно.

Оцінюючи подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, суд вважає, що позовні вимоги підлягають задоволенню з наступних підстав.

У відповідності до п. 1 ч. 2 ст. 11 Цивільного кодексу України, договір є підставою виникнення цивільних прав та обов'язків. Цивільні права і обов'язки виникають як з передбачених законом договорів, так і з договорів, не передбачених законом, але таких, що йому не суперечать.

Частинами 1, 3, 5 ст. 626 Цивільного кодексу України встановлено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Договір є двостороннім, якщо правами та обов'язками наділені обидві сторони договору. Договір є відплатним, якщо інше не встановлено договором, законом, або не випливає із суті договору.

Договір, відповідно до ст. 629 Цивільного кодексу України, є обов'язковим для виконання сторонами.

Відповідно до ст.ст. 525, 526 Цивільного кодексу України одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом. зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Цивільного Кодексу України, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог -відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Аналогічні положення містяться і в Господарському кодексі України. Так, відповідно до ч. 1 ст. 193 Господарського кодексу України суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договорів, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання -відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 01.11.07. у справі № 30/376 зобов'язано Регіональне відділення Фонду державного майна України по м. Києву укласти з Приватним підприємством «Оберон-2007»договір оренди державного нерухомого майна -частину берегоукріплювальної стінки р. Дніпро у м. Києві довжиною 60 п/м, яка розміщена навпроти вул. Малоземельної у Дарницькому районі м. Києва, строком на 15 років.

На виконання вказаного рішення та постанови Київського апеляційного господарського суду від 25.12.07. (якою зазначене рішення залишено без змін), між позивачем (далі -Орендодавець) та відповідачем (далі -Орендар) 19.02.08. було укладено Договір оренди № 4005 нерухомого майна, що належить до державної власності (далі -Договір), відповідно до умов якого (п. 1.1) орендодавець передав, а Орендар прийняв в строкове платне користування державне нерухоме майно - частину берегоукріплювальної стінки р. Дніпро у м. Києві довжиною 60 п.м., розміщену навпроти вул. Малоземельної у Дарницькому районі м. Києва, шляхом підписання сторонами (п. 2.1 Договору) акта приймання-передачі № б/н від 19.02.08.

Пунктом 10.1 Договору строк його дії сторонами погоджено з 19.02.08. по 19.02.23. включно.

Постановою Вищого господарського суду України від 31.08.11. у справі № 30/376, рішення Господарського суду міста Києва від 01.11.07. та постанову Київського апеляційного господарського суду від 25.12.07. у справі № 30/376 скасовано.

Вказаною постановою встановлено, що згідно ч. 2 ст.4 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" не можуть бути об'єктами оренди об'єкти державної власності, що мають загальнодержавне значення і не підлягають приватизації відповідно до частини другої статті 5 Закону України "Про приватизацію державного майна", а також об'єкти, включені до переліку об'єктів права державної власності, що не підлягають приватизації, затвердженого Законом України "Про перелік об'єктів права державної власності, що не підлягають приватизації", які випускають підакцизну продукцію, крім цілісних майнових комплексів, які випускають підакцизну продукцію, переданих в оренду до набрання чинності Законом України "Про внесення змін до Закону України "Про оренду державного та комунального майна" від 29 червня 2004 року.

Відповідно до п. "г" ч. 2 ст. 5 Закону України "Про приватизацію державного майна" об'єктами загальнодержавного значення є акваторії портів, причали всіх категорій і призначень, причальні у портах і гідрографічні споруди, набережні причалів, захисні споруди та системи сигналізації, портові системи інженерної інфраструктури та споруди зв'язку, енерговодопостачання та водовідведення, автомобільні дороги та залізничні колії (до першого розгалуження за межами території порту), навчальний та гідрографічний флот, майнові комплекси судноплавних інспекцій, водосховища і водогосподарські канали комплексного призначення, міжгосподарські меліоративні системи, гідротехнічні захисні споруди.

Положеннями п.1.4 Правил технічної експлуатації річкових портових гідротехнічних споруд, затверджених наказом Мінтрансу України від 29.03.04. № 251 та зареєстрованих в Мін'юсті України 27.07.2004р. за № 932/9531 (далі - Правила), встановлено, що берегоукріплювальна споруда визначається як гідротехнічна споруда для захисту берега від розмивання і обвалів, а гідротехнічна споруда (ГТС) як споруда для використання водних ресурсів, а також для боротьби із шкідливою дією води.

В той же час, пунктом 4 чинного Переліку майнових комплексів державних підприємств, організацій, їх структурних підрозділів основного виробництва, передача в оренду яких не допускається (затверджений Декретом КМ України від 31.12.1992р. №26-92), до відповідного переліку включено водосховища і водогосподарські канали комплексного призначення, міжгосподарські меліоративні системи, гідротехнічні захисні споруди.

Таким чином, постановою Вищого господарського суду України від 31.08.11. у справі № 30/376 встановлено, що вертикальна берегоукріплювальна стінка на березі річки є штучною спорудою, призначеною для захисту берега від розмивання та обвалів, внаслідок чого судами прийнято рішення про зобов'язання РВ ФДМУ укласти з відповідачем договір довгострокової оренди державного нерухомого майна, яке відповідно до вказаних норм не може бути об'єктом оренди.

Відповідно до ч. 2 ст. 35 Господарського процесуального кодексу України, факти, встановлені рішенням господарського суду (іншого органу, який вирішує господарські спори), за винятком встановлених рішенням третейського суду, під час розгляду однієї справи, не доводяться знову при вирішенні інших спорів, в яких беруть участь ті самі сторони.

Не потребують доказування преюдиціальні факти, тобто встановлені рішенням господарського суду (іншого органу, який вирішує господарські спори) у процесі розгляду іншої справи, в якій беруть участь ті самі сторони, в тому числі і в тих випадках, коли в іншому спорі сторони мали інший процесуальний статус (наприклад, позивач у даній справі був відповідачем в іншій, а відповідач у даній справі - позивачем в іншій). Преюдиціальне значення процесуальним законом надається саме фактам, встановленим судовими рішеннями (в тому числі в їх мотивувальних частинах), але не правовій оцінці таких фактів, здійсненій іншим судом чи іншим органом, який вирішує господарський спір. (п. 2.6 постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 18 від 26.12.2011 р. "Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції").

Відповідно до ч. 1 ст. 215 Цивільного кодексу України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

При цьому, частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 Цивільного кодексу України передбачено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

При укладенні господарських договорів сторони можуть визначати зміст договору на основі вільного волевиявлення, коли сторони мають право погоджувати на свій розсуд будь-які умови договору, що не суперечать законодавству (ч. 4 ст. 179 Цивільного кодексу України).

Згідно з ст. 627 Цивільного кодексу України, відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Приписами ч. 1 статті 216 Цивільного кодексу України встановлено, що недійсний правочин не створює юридичних наслідків крім тих, що пов'язані з його недійсністю.

Статтею 215 Цивільного кодексу визначено, що якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Відповідно до ч. 1 статті 203 Цивільного кодексу України, зміст правочину не може суперечити цьому кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Пунктом 1 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" № 9 від 06.11.09. визначено, що при розгляді справ про визнання правочинів недійсними суди залежно від предметі і підстав позову повинні застосовувати норми матеріального права, якими регулюються відповідні відносини, та на підставі цих норм вирішувати справи.

Відповідно до пункту 2 вказаної Постанови, судам необхідно врахувати, що згідно із статтями 4,10 та 203 Цивільного кодексу України, зміст правочину не може суперечити Цивільному кодексу України, іншим законам України, які приймаються відповідно до Конституції України та Цивільного кодексу, міжнародним договорам, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, актам Президента України, постановам Кабінету Міністрів України, актам інших органів державної влади України, органів влади АРК у випадках і в межах, встановлених Конституцією України та законом, а також моральним засадам суспільства. Зміст правочину не повинен суперечити положенням також інших, крім актів цивільного законодавства, нормативно-правових актів, прийнятих відповідно до Конституції України. Відповідність чи невідповідність правочину вимогам законодавства має оцінюватися судом відповідно до законодавства, яке діяло на момент вчинення злочину.

Таким чином, спірний Договір, що укладений між позивачем та відповідачем, суперечить приписам норм чинного законодавства України, та підлягає визнанню недійсним.

При цьому судом враховано, що відповідно до частини 3 статті 207 Господарського кодексу України, у разі, якщо за змістом зобов'язання воно може бути припинено лише на майбутнє, таке зобов'язання визнається недійсним і припиняється на майбутнє.

В абзацах першому та другому підпункту 3.2 пункту 3 роз'яснення президії Вищого арбітражного суду України від 12.03.99. № 02-5/111 "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними" зазначено таке:

"За загальним правилом угода, визнана недійсною, вважається такою з моменту її укладення (частина перша статті 59 Цивільного кодексу). Це стосується і згаданих раніше угод, визнаних недійсними у судовому порядку. Виняток з цього правила становлять угоди, зі змісту яких випливає, що вони можуть бути припинені лише на майбутнє, оскільки неможливо повернути усе одержане за ними, наприклад, вже здійснене користування за договором майнового найму, зберігання за договором схову тощо. У такому випадку одночасно з визнанням угоди недійсною господарський суд повинен зазначити у рішенні, що вона припиняється лише на майбутнє (частина друга статті 59 Цивільного кодексу)".

Відповідно до правової позиції, висловленої в постанові Верховного суду України від 13.01.04. у справі № 7/85/4/68-81, фактичне користування майном на підставі договору оренди унеможливлює, в разі його недійсності, проведення між сторонами реституції, позаяк використання майна - "річ" безповоротна і відновити сторони в первісне положення практично неможливо. Тому такий договір повинен визнаватися недійсним і припинятися на майбутнє.

Абз. 2 ч. 1 ст. 216 ЦК України визначено, що у разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

Згідно ст. 32 Господарського процесуального кодексу України доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору.

В силу вимог ст.ст. 33, 34 Господарського процесуального кодексу України, кожна із сторін повинна довести належними та допустимими доказами ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог чи заперечень.

Відповідно до п. 2 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 6 від 23.03.2012 р. "Про судове рішення" рішення господарського суду має ґрунтуватись на повному з'ясуванні такого: чи мали місце обставини, на які посилаються особи, що беруть участь у процесі, та якими доказами вони підтверджуються; чи не виявлено у процесі розгляду справи інших фактичних обставин, що мають суттєве значення для правильного вирішення спору, і доказів на підтвердження цих обставин; яка правова кваліфікація відносин сторін, виходячи з фактів, установлених у процесі розгляду справи, та яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору.

За таких обставин, оскільки спірний Договір, що укладений між позивачем та відповідачем, суперечить приписам норм чинного законодавства України, суд дійшов висновку, що він підлягає визнанню недійсним, а позовні вимоги прокурора Подільського району міста Києва в інтересах держави в особі Регіонального відділення Фонду державного майна України по м. Києву є обґрунтованими та такими, що не підлягають задоволенню.

Оскільки в силу вимог п. 11 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про судовий збір»від сплати судового збору звільняються, зокрема, органи прокуратури -при здійсненні представництва інтересів громадян або держави в суді, то на підставі ст. 49 Господарського процесуального кодексу України витрати по сплаті судового збору покладаються на відповідача та стягуються в доход Державного бюджету України.

На підставі викладеного та керуючись ст. ст. 32, 33, 44, 49, 75, ст. ст. 82 -85 Господарського процесуального кодексу України, Господарський суд міста Києва, -

В И Р І Ш И В:

1. Позов задовольнити повністю.

2. Визнати недійсним на майбутнє Договір № 4005 від 19.02.08. оренди нерухомого майна, що належить до державної власності, який укладений між Регіональним відділення Фонду державного майна України по м. Києву (01032, м. Київ, бульвар Т. Шевченка, 50-Г; ідентифікаційний код 19030825) та Приватним підприємством «Оберон-2007»(04071, м. Київ, вул. Костянтинівська, б. 1/2; ідентифікаційний код 35133618).

3. Зобов'язати Приватне підприємство «Оберон-2007»(04071, м. Київ, вул. Костянтинівська, б. 1/2; ідентифікаційний код 35133618) повернути за актом приймання-передачі Регіональному відділенню Фонду державного майна України по м. Києву (01032, м. Київ, бульвар Т. Шевченка, 50-Г; ідентифікаційний код 19030825) частину берегоукріплювальної стінки р. Дніпро у м. Києві довжиною 60 п.м., розміщену навпроти вул. Малоземельної у Дарницькому районі м. Києва.

4. Стягнути з Приватного підприємства «Оберон-2007»(04071, м. Київ, вул. Костянтинівська, б. 1/2; ідентифікаційний код 35133618) в доход Державного бюджету України 1 073 (одну тисячу сімдесят три) грн. 00 коп. -витрат по сплаті судового збору.

5. Після вступу рішення в законну силу видати наказ.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним господарським судом.

Повне рішення складено 24.12.12.

Суддя Т.М. Ващенко