Ухвала

від 12.12.2012 по справі 11/323-3/62

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

"12" грудня 2012 р. м. Київ К/9991/11997/12

Колегія суддів Вищого адміністративного суду України у складі: Лосєва А.М. Бившевої Л.І. Шипуліної Т.М., за участю секретаря Титенко М.П. за участю представників: позивача:ОСОБА_5, відповідача:не з'явився, розглянувши у відкритому судовому засіданні

касаційну скаргу Суб'єкта підприємницької діяльності - фізичної особи ОСОБА_6

на постанову Господарського суду Чернігівської області від 17.04.2007 р.

та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 19.01.2012 р.

у справі № 11/323-3/62а (11/323-3/62)

за позовом Суб'єкта підприємницької діяльності - фізичної особи ОСОБА_6

до Державної податкової інспекції у м. Чернігові

про визнання частково недійсним податкового повідомлення-рішення,

В С Т А Н О В И Л А:

Постановою Господарського суду Чернігівської області від 17.04.2007 р. (суддя -Репех В.М.), залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 19.01.2012 р. (колегія суддів у складі: головуючий суддя -Сорочко Є.О., судді: Собків Я.М., Усенко В.Г.), у задоволенні позовних вимог суб'єкта підприємницької діяльності - фізичної особи ОСОБА_6 (надалі -позивач, СПД-ФО ОСОБА_6) до Державної податкової інспекції у м. Чернігові (надалі -відповідач, ДПІ у м. Чернігові) про визнання частково недійсним податкового повідомлення-рішення від 22.07.2004 р. №0001221720/0, яким визначено суму податкового зобов'язання з податку з доходів фізичних осіб на суму 1 554 877,80 грн., відмовлено.

Вважаючи, що рішення судів першої та апеляційної інстанцій прийняті з порушенням норм матеріального права, позивач звернувся до Вищого адміністративного суду України із касаційною скаргою, у якій просить скасувати рішення судів попередніх інстанцій та задовольнити позовні вимоги.

Відповідачем письмових заперечень на касаційну скаргу надано не було.

Відповідно до частини першої статті 220 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин у справі і не може досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в судовому рішенні, та вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що працівниками ДПІ у м. Чернігові була проведена комплексна документальна перевірка дотримання СПД-ФО ОСОБА_6 вимог податкового та валютного законодавства України за період з 01.07.2001 р. по 31.12.2003 р., за результатами якої складено акт від 19.07.2004 р. № 16/2620/2168220233.

Перевіркою було встановлено порушення позивачем п. 1 ст. 7, ч. 4 ст. 13, п. 1 ст. 19 Декрету Кабінету Міністрів України від 26.12.1992 р. № 13-92 «Про прибутковий податок з громадян» , а саме: заниження у 2002 р. суми оподатковуваного чистого доходу на 1554877,80 грн., яке виникло внаслідок невключення ним доходу від операцій з погашення простих векселів до складу сукупного річного оподатковуваного доходу.

На підставі акта перевірки податковим органом було прийняте податкове повідомлення-рішення від 22.07.2004 р. № 0001221720/0, яким визначено податкове зобов'язання з податку з доходів фізичних осіб в сумі 1 554 877,80 грн., штрафні санкції не застосовувались.

Позивач стверджував, що дані операції здійснювались ним на виконання договору про надання агентських (посередницьких) послуг від 01.06.2002 р. (надалі - Договір), який був укладений між позивачем (посередник) та ОСОБА_7 (надалі -ОСОБА_7), а тому не підлягали включенню до складу сукупного річного оподатковуваного доходу в результаті проведення операцій з погашення простих векселів.

Відповідно до положень п. 1.1.А та п.1.1.Б Договору ОСОБА_7 доручає, а СПД-ФО ОСОБА_6 зобов'язується виконати наступні дії: здійснювати стягнення заборгованості юридичних та фізичних осіб на користь ОСОБА_7; погашати або іншим шляхом регулювати заборгованість ОСОБА_7 перед юридичними та фізичними особами, для чого СПД-ФО ОСОБА_6 зобов'язався приймати під звіт боргові зобов'язання: розписки, векселі, інші документи, передані ОСОБА_7, продавати їх або пред'являти емітенту та здійснювати їх погашення на свій розрахунковий рахунок, перераховувати на рахунки ОСОБА_7 або по його розпорядженню на інші рахунки суми, отримані від реалізації боргових зобов'язань, за виключенням коштів винагороди СПД-ФО ОСОБА_6, належної йому за виконання Договору.

Згідно п. 3.5 Договору у вигляді компенсації витрат та оплати послуг за виконання договору СПД-ФО ОСОБА_6 надано право утримувати від надходжень до нього суму, обумовлену в акті прийому-передачі.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що отримані на підставі Договору векселі в подальшому були пред'явлені позивачем до оплати емітентам. Відповідно до актів прийому-передачі позивач отримав доручення на перерахування коштів, отриманих по векселях, із зазначенням в дорученні найменування осіб, платіжних реквізитів, призначення платежу та суми коштів, яка належить перерахуванню конкретних особам. Із 3 895 789,18грн., отриманих на власний розрахунковий рахунок, СПД-ФО ОСОБА_6 перерахував на виконання доручення ОСОБА_7 3 892 278,00 грн., що підтверджується виписками банку.

Частина коштів у сумі 3 513,18 грн. залишена позивачем у власному розпорядженні як комісійна винагорода.

Переглянувши судові рішення у межах касаційної скарги, перевіривши правильність застосування судами норм матеріального і процесуального права, Вищий адміністративний суд України дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення касаційної скарги з огляду на наступне.

Згідно висновку судово-почеркознавчої експертизи Чернігівського відділення Київського науково-дослідного інституту судових експертиз від 28.01.2005 р. № 26 за матеріалами кримінальної справи № 901/0530, порушеної за фактом підроблення документів, вбачається, що підпис від імені ОСОБА_7 в графі «Доверитель» в Договорі від 01.06.2002 р. вчинено не ОСОБА_7, не позивачем, а іншою особою.

Відповідно до ст. 153 Цивільного кодексу Української РСР, що був чинним на момент виникнення спірних правовідносин, договір вважається укладеним, коли між сторонами в потрібній у належних випадках формі досягнуто згоди по всіх істотних умовах.

Істотними є ті умови договору, які визнані такими за законом або необхідні для договорів даного виду, а також всі ті умови, щодо яких за заявою однієї з сторін повинно бути досягнуто згоди.

Коли сторони домовились укласти договір у певній формі, він вважається укладеним з моменту надання йому обумовленої форми, хоч би за законом для даного виду договорів ця форма і не потребувалась. Якщо згідно з законом або угодою сторін договір повинен бути

укладений в письмовій формі, він може бути укладений як шляхом складання одного документа, підписаного сторонами, так і шляхом обміну листами, телеграмами, телефонограмами та ін., підписаними стороною, яка їх надсилає (ст. 154 Цивільного кодексу Української РСР).

Отже, питання чи є договір укладеним та чи створює він правові наслідки, безпосередньо залежить від волі сторін договору, від того, чи вжиті сторонами всі необхідні заходи з метою погодження істотних умов договору.

Аналіз вказаних правових норм дає підстави вважати, що лише наявність підписів сторін договору може підтверджувати вільне волевиявлення учасників правочину, яке відповідає їхній внутрішній волі про намір на укладання такого правочину.

Оскільки Договір ОСОБА_7 не підписувався, суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про те, що договір про надання агентських (посередницьких) послуг від 01.06.2002 р. ОСОБА_7 із позивачем не укладався. Із наведеного випливає, що СПД-ФО ОСОБА_6 діяв не як агент (посередник) на виконання Договору, а здійснював операції з купівлі-продажу цінних паперів.

Відповідно до ч. 4 ст. 13 Декрету Кабінету Міністрів України від 26.12.1992 р. № 13-92 «Про прибутковий податок з громадян» в редакції, що була чинною на момент виникнення спірних правовідносин, при здійсненні операцій з купівлі-продажу корпоративних прав та визначених законом цінних паперів, оподатковуваним доходом громадянина, у тому числі зареєстрованого як суб'єкт підприємницької діяльності, вважається прибуток, тобто різниця між доходом, отриманим від продажу таких корпоративних прав та цінних паперів протягом звітного року, та документально підтвердженими витратами на їх придбання, понесеними громадянином протягом звітного року або попередніх звітному років. Облік цінних паперів ведеться у порядку, встановленому пунктом 7.6 статті 7 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» .

Прибуток, отриманий громадянином від операцій з купівлі-продажу корпоративних прав та цінних паперів, обчислений за результатами звітного року, включається до складу його сукупного річного оподатковуваного доходу.

Таким чином, колегія суддів Вищого адміністративного суду України погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій, що дохід позивача від операцій з погашення простих векселів підлягає включенню до складу його сукупного річного оподатковуваного доходу і підлягає оподаткуванню прибутковим податком з громадян.

Водночас, суд апеляційної інстанції правомірно звернув увагу на помилковість застосування судом першої інстанції до спірних правовідносин положень Закону України «Про підприємства в Україні»від 27.03.1991 р. № 887-XII , оскільки даний нормативно-правовий акт регулював діяльність юридичних осіб і не поширювався на діяльність фізичних осіб. Крім того, судом першої інстанції помилково застосовано постанову Кабінету Міністрів України і Національного Банку України «Про затвердження Правил виготовлення і використання вексельних бланків»від 10.09.1992 р. № 528 , оскільки даний нормативно-правовий акт втратив чинність до виникнення спірних правовідносин.

Враховуючи, що дані обставини не призвели до неправильного вирішення справи, вони не є підставою для скасування рішень, що оскаржуються.

Відповідно до статті 224 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення -без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанції не допустили порушень норм матеріального і процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.

З урахуванням зазначеного, колегія суддів Вищого адміністративного суду України не знаходить підстав, які могли б призвести до скасування оскаржуваних судових рішень.

Керуючись ст.ст. 210, 214, 215, 220, 223, 224, 230, 231, ч. 5 ст. 254 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

У Х В А Л И В:

1. Касаційну скаргу Суб'єкта підприємницької діяльності - фізичної особи ОСОБА_6 залишити без задоволення.

2. Постанову Господарського суду Чернігівської області від 17.04.2007 р. та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 19.01.2012 р. залишити без змін.

3. Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення та може бути переглянута Верховним Судом України з підстав, у порядку та в строки, встановлені статтями 236 -238, 239 1 Кодексу адміністративного судочинства України.

Головуючий суддя: (підпис)Лосєв А.М. Судді (підпис)Бившева Л.І.