Рішення

від 05.06.2012 по справі 5023/2136/12

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ХАРКІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

cpg1251

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ХАРКІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Держпром, 8-й під'їзд, майдан Свободи, 5, м. Харків, 61022,

тел. приймальня (057) 705-14-50, тел. канцелярія 705-14-41, факс 705-14-41

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"05" червня 2012 р. Справа № 5023/2136/12

вх. № 2136/12

Господарський суд Харківської області

у складі судді Френдій Н.А.

при секретарі судового засідання Книшова О.С., розглянувши справу

за позовом товариства з обмеженою відповідальністю "Салюс +", вул. Ощепкова, 52, с. Високий, Харківський район, Харківська область, 62460, код ЄДРПОУ 31939720

до товариства з обмеженою відповідальністю "Інформ-Прогрес Сервіс", вул. Ощепкова, 52, с. Високий, Харківський район, Харківська область, 62460, код ЄДРПОУ 34056721

про визнання недійсним договору

за участю представників сторін:

позивача - не з'явився;

відповідача - Загребельний М.С. (довіреність б/н від 12.12.2011р.)

ВСТАНОВИВ:

Позивач, ТОВ "Салюс +" звернулося до господарського суду з позовом до ТОВ "Інформ-Прогрес Сервіс" про визнання правочину за договором поставки №7 від 01 грудня 2011 року, укладеного між сторонами, недійсним.

В обґрунтування позовних вимог позивач посилається на те, що від ДПІ позивачу стало відомо про проведення невиїзної документальної перевірки ТОВ "Інформ-Прогрес Сервіс " за результатами якої було складено акт в якому зазначено, що товариство без мети реального настання правових наслідків, без економічної вигоди, виключно з метою заниження об'єкту оподаткування, несплати податків, проведено документально фактично не здійснені господарські операції для отримання підприємством податкової вигоди. Позивач вказує, що на думку ДПІ, у ході перевірки було встановлено відсутність поставок товарів, що свідчить про укладання угоди без мети настання реальних наслідків. Отже, правочини відповідно до п. п. 1, 2 ст. 215, п. п. 1, 5 ст. 203 Цивільного кодексу України є нікчемними, і в силу ст. 216 ЦК України не створюють юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з їх недійсністю. Також позивач вказує на те, що на думку ДПІ у товариства відповідача відсутні докази фактичного отримання та, як наслідок, відвантаження товарів. ТОВ "Салюс +" вважає що бездіяльність ТОВ "Інформ-Прогрес Сервіс " щодо таких висновків ДПІ може негативно вплинули на ділову репутацію його товариства.

Ухвалою гоподарського суду Харківської області про порушення провадження у справі від 14.05.2012 р. розгляд справи призначено на 23.05.2012р.

В судовому засіданні 23.05.2012р. учасникам судового процесу роз'яснено права і обов'язки сторін, передбачені ст.ст. 20, 22, 81-1 ГПК України.

За відсутності клопотання сторін технічна фіксація судового процесу не здійснювалась.

Позивач в засіданні суду 23.05.2012р. позовні вимоги підтримав повністю.

Відповідач в судовому засіданні суду проти задоволення позову заперечує, вказує на те, що договір був укладений між сторонами в рамках діючого законодавства України, виконаний в повному обсязі без претензій та зауважень, про що свідчать надані до матеріалів справи документи, а отже підстави для задоволення позову відсутні.

Також позивачем до матеріалів справи долучено податкові та видаткові накладні, які залучено судом до матеріалів справи, їх оригінали оглянуто в судовому засіданні.

З метою вивчення поданих матеріалів у судовому засіданні 23.05.2012 р. була оголошена перерва до 05.06.2012 р.

У судове засідання 05.06.2012 р. позивач свого повноважного представника не направив, про час та місце продовження слухання справи після перерви був повідомлений належним чином, про що свідчить його підпис на бланку повідомлення суду від 23.05.2012 р. про оголошення перерви до 05.06.2012 р. о 12:00.

Представник відповідача заперечення проти позовних вимог підтримує.

Відповідно до вимог ст. 75 ГПК України справа розглядається за наявними в ній матеріалами.

Розглянувши матеріали справи, заслухавши пояснення представника відповідача, господарським судом встановлено наступне:

Відповідно до ст.ст. 173-175 Господарського кодексу України від 16.01.2003року (далі ГК України), господарське зобов'язання, одним з видів якого є майново-господарське зобов'язання (цивільно-правове), виникає між суб'єктами господарювання, в силу якого один суб'єкт зобов'язаний вчинити певну дію на користь іншого суб'єкта, а інший суб'єкт вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку. Майнові зобов'язання регулюються нормами Цивільного кодексу України від 16.01.2003 року (далі ЦК України) з урахуванням особливостей ГК України.

Згідно ст. 11 ЦК України, 174 ГК України, підставою для виникнення таких господарських зобов'язань є договори та інші правочини.

Правочином, згідно ст.ст. 202, 203, 205 ЦК України, є дія особи, яка має необхідний обсяг цивільної дієздатності, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків, до яких застосовуються загальні положення про зобов'язання.

01 грудня 2011 року між позивачем, ТОВ "Салюс +", Покупець по договору, та відповідачем, ТОВ "Інформ-Прогрес Сервіс", Продавець по договору, був укладений договір поставки №7, згідно умов якого (п.п. 1.1.) Продавець зобов'язався передати у власність товарно-матеріальні цінності, а Покупець в свою чергу зобов'язався прийняти та своєчасно оплатити їх вартість на умовах цього договору.

Пунктом 8.1. договору сторони встановили, що договір набирає чинності з 01.12.2011р. і діє до 31.12.2012р.

В силу положень п. 1.2. договору, кількість, найменування, вартість товару відображаються в накладних.

У п. 5.1. договору сторони погодили, що оплата вартості товару здійснюється по ціні, яка вказана в накладних, які є невід'ємною частиною договору, і здійснюється шляхом безготівкового розрахунку, при цьому факт оплати товару підтверджується банківською випискою Продавця про поступлення коштів на розрахунковий рахунок останнього.

Як вбачається зі змісту вищезазначеного договору, останній по своїй правовій природі є договором поставки, і на підставі ст. 712 ЦК України до нього застосовуються загальні положення про купівлю - продаж.

Згідно ст. 655 ЦК України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

У відповідності до статті 193 ГК України суб'єкт господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться.

До вимог господарських договорів застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з врахуванням особливостей, передбачених цим кодексом.

Судом встановлено, що на підставі договору поставки № 7 від 01.12.2011р. Продавець за видатковими накладними, копії яких знаходяться в матеріалах справи, поставив Покупцю товарно-матеріальних цінностей на загальну суму 2393665110,00грн. Всі накладні містять необхідні реквізити та підписи уповноважених осіб, які скріплено печатками сторін. Отримання товарно-матеріальних цінностей по накладних відбувалось керівником покупця-позивача. Також та на виконання вимог ст. 7 Закону України "Про податок на додану вартість" були виписані податкові накладні.

За отримані товари позивачем проведена їх оплату, що підтверджено сторонами під час розгляду справи, а також простими векселями та актами прийому-передачі векселів (а.с. 23-32).

Відповідно до ст. 1 ГПК України, підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених ГПК України заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

Вимогами ст. 204 ЦК України встановлена презумпція правомірності правочину.

Згідно з приписами статтей 6, 627 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обовязковими відповідно до актів цивільного законодавства (ч. 1 ст. 628 ЦК України).

Згідно з Роз'ясненням ВАС України №02-5/111 від 12.03.1999 року "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними", вирішуючи спори про визнання угод недійсними, господарський суд повинен встановити наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угод недійсними і настання відповідних наслідків, а саме: відповідність змісту угод вимогам закону; додержання встановленої форми угоди; правоздатність сторін за угодою; у чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення спору.

Згідно з приписами ч. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами), вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою ст.. 203 цього кодексу.

Відповідно з положеннями ст. 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення у передбачений законом або договором спосіб, зокрема, одним із них є визнання правочину недійсним. Недійсність правочину виникає через те, що дія схожа на правочин, але за своєю суттю не відповідає його характеристикам. Недійсність правочину зумовлюється наявністю дефектів його елементів: дефекти (незаконність) змісту правочину, дефекти (недотримання) форми, дефекти суб'єктного складу, дефекти волі - невідповідність волі та волевиявлення.

Статтею 203 ЦК України передбачено загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, зокрема, (а) зміст правочину не може суперечити цьому кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; (б) волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; (в) правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Згідно п. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 ЦК України.

Згідно із частиною 1 ст. 216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. Нікчемний правочин є недійсним в силу закону, а тому також не створює інших наслідків, крім тих, що пов'язані із його недійсністю. Пунктом 3 ст. 215 ЦК України передбачено, якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Звернувшись з позовом про визнання недійсним договору ТОВ "Салюс+" посилається на те, що перевіркою ДПІ товариства відповідача встановлено відсутність поставок товарів, тобто зазначено, що сторони, укладаючи спірну угоду, не мали на меті досягати відповідного правового результату, тобто здійснювати поставку товару.

Порушення своїх прав укладенням оспорюваного договору позивач обґрунтовує тим, що відсутність у відповідача первинних документів, які підтверджують факт поставки товару, що слугувало підставою для висновків щодо укладення угоди без мети настання реальних наслідків, порушує умови договору та посягає на особисті немайнові права товариства позивача та на ділову репутацію останнього.

Судом встановлено, що відповідач виконував свої зобов'язання перед позивачем за господарським договором шляхом поставки товарів, а позивач в свою чергу приймав товар по накладним та здійснював розрахунок за нього у визначений сторонами спосіб, що підтверджено даними податкового обліку та первинною документацією.

Отже, договір поставки №7 від 01.12.2011р. , укладений між ТОВ "Салюс +" та ТОВ "Інформ-Прогрес Сервіс", є дійсним та таким, що відповідає статтям 509, 526, 532, 626, 627, 629 Цивільного кодексу України, ст. 7 Закону України "Про податок на додану вартість", ст. 9 Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні", Положенню Міністерства фінансів України про документальне забезпечення записів у Бухгалтерському обліку від 24.05.1995 року, що підтверджується наданими до матеріалів справи доказами.

Згідно ст. 33 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Відповідно до ст. 34 ГПК України господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Статтею 43 ГПК України передбачено, що господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом. Ніякі докази не мають для господарського суду заздалегідь встановленої сили.

Позивач не надав до суду будь-яких письмових доказів, які б підтверджували той факт, що спірні договори суперечить нормам законодавства, що спірний договір не спрямований на реальне настання правових наслідків, які обумовлені ним, його обгрунтування позовних вимог є суперечливими та такми, що не знайшли свого підтвердження в матеріалах справи, що є підставою для відмови в позові.

Виходячи з викладеного, суд прийшов до висновку про відсутність правових підстав для визнання недійсним укладеного між сторонами договору поставки №7 від 01.12.2011р., так як такі не підпадають під ознаки ч. 1 ст. 215 ЦК України та ч.1 ст.203 ЦК України.

Відповідно до ст. ст. 44, 49 ГПК України, суд вважає за необхідне судові витрати залишити за позивачем.

Враховуючи викладене та керуючись ст.ст. 22, 33, 34, 43, 49, 82, 84, 85 ГПК України, господарський суд

ВИРІШИВ:

1. В позові -відмовити.

На рішення господарського суду, яке не набрало законної сили, сторони мають право подати апеляційну скаргу, а прокурор апеляційне подання протягом десяти днів з дня прийняття (підписання) рішення через місцевий господарський суд.

Повний текст рішення підписано 07 червня 2012р.

Суддя Френдій Н.А.