Рішення

від 11.04.2013 по справі 905/1783/13-г

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ДОНЕЦЬКОЇ ОБЛАСТІ

cpg1251

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ДОНЕЦЬКОЇ ОБЛАСТІ

83048, м.Донецьк, вул.Артема, 157, тел.381-88-46

Р І Ш Е Н Н Я

іменем України

11.04.13 р. Справа № 905/1783/13-г

Господарський суд Донецької області у складі головуючого судді Чернової О.В., при секретарі судового засідання Лагодіні Д.С.

За участю представників сторін:

Від позивача: Матрос Л.В. за довіреністю

Від відповідача: за довіреністю,

розглянувши у відкритому судовому засіданні справу

за позовом Сільськогосподарського товариства з обмеженою відповідальністю «Святогорівське», смт. Святогорівка Донецької області

до відповідача Товариства з обмеженою відповідальністю «Рейдер», м. Донецьк

про визнання недійсним Договору про надання послуг на зберігання соняшника від 01.10.2008р., -

Сільськогосподарське товариство з обмеженою відповідальністю «Святогорівське», смт. Святогорівка Донецької області (далі - Позивач) звернулось до господарського суду Донецької області з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «Рейдер», м.Донецьк (далі - Відповідач) про визнання недійсним Договору про надання послуг на зберігання соняшника від 01.10.2008р.

В обґрунтування позовних вимог Позивач посилається на той факт, що він не є зерновим складом в розумінні закону України «Про зерно на ринок зерна в Україні», на відсутність у нього сертифікату відповідності та на не надання Відповідачу відповідного складського документу в підтвердження укладення договору складського зберігання.

Нормативно свої вимоги Позивач обґрунтовує ст.ст. 15, 16, 215, 956, 957, 961 Цивільного кодексу України, ст.ст. 1, 24, 26 Закону України „Про зерно та ринок зерна в Україні".

У судовому засіданні представник Позивача підтримав заявлені позовні вимоги.

Відповідач у судове засідання не з'явився, відзив на позовну заяву не надав, хоча повідомлявся про судове засідання належним чином шляхом своєчасного надсилання ухвали за адресою місцезнаходження.

Суд вважає за можливе розглянути спір в порядку ст. 75 Господарського процесуального кодексу України за наявними в справі матеріалами, оскільки їх цілком достатньо для правильної юридичної кваліфікації спірних правовідносин, а неявка належним чином повідомленого Відповідача і ненадання ним витребуваних документів у світлі достатності наданого судом часу для реалізації процесуальних прав останнім у світлі приписів ст.ст. 4-3, 22 33 Господарського процесуального кодексу України істотним чином не впливають на таку кваліфікацію.

Заслухавши у судовому засіданні представників позивача, дослідивши матеріали справи та оцінивши надані суду сторонами докази в порядку ст. 43 Господарського процесуального кодексу України, суд,-

ВСТАНОВИВ:

01.10.2008р. між Позивачем (Виконавцем) та Відповідачем (Поклажодавцем) укладено договір про надання послуг на зберігання соняшника (далі-Договір).

За умовами Договору Поклажодавець доручає, а виконавець зобов'язується надати послуги по прийманню та зберіганню зерна соняшника в кількості та за якісними показникам згідно специфікації, яка є невід'ємною частиною даного договору (п.1.1).

Пунктами 1.4, 1.5 Договору сторони узгодили, що фактичні обсяги соняшнику, що передається на зберігання, будуть визначені при безпосередній його передачі на зберігання згідно акту приймання-передачі на зберігання. Соняшник вважається відвантаженим виконавцем поклажодавцю зі зберігання при підписанні сторонами за договором акту приймання-передачі зі зберігання.

Пунктом 1.6 Договору передбачено, що соняшник передається на зберігання протягом строку дії Договору за умовами зберігання "до запитання".

Згідно п.п. 7.1, 7.2 Договору термін зберігання соняшника починається з моменту завезення його на зберігання, підписання акту приймання-передачі і триває до видачі його поклажодавцеві згідно акта видачі зі зберігання. Цей Договір вступає в силу з моменту його підписання сторонами і діє до повного його виконання сторонами.

29 жовтня 2008 року між сторонами підписано Специфікацію до Договору про надання послуг на зберігання соняшника від 01.10.2008 року у пунктах 1-3 якої зазначено, що ТОВ "Рейдер" передає на зберігання до СТОВ "Святогірське" зерно соняшника в кількості 2364 тонни вологістю 8%, сміттєвою домішкою 3%. За іншими показниками якості соняшник відповідає умовам Держстандарту №22391-89 за базовими кондиціями. Передача соняшника на зберігання проводиться по акту приймання-передачі. Специфікація набуває чинності з моменту її підписання сторонами і є невід'ємною частиною Договору.

На виконання умов Договору між сторонами 29.10.2008р. підписано акт приймання-передачі соняшника на зберігання, відповідно до якого позивачем передано на зберігання відповідачу соняшник в кількості 2364 тонни вологістю 8%, сміттєвою домішкою 3%, з іншими показниками, які відповідають Держстандарту №22391-89 за базовими кондиціями.

Посилаючись на той факт, що Позивач не є зерновим складом, на відсутність у нього сертифікату відповідності та не надання Відповідачу відповідного складського документу, останній звернувся до суду з позовом про визнання недійсним Договору про надання послуг на зберігання соняшника від 01.10.2008р.

Виходячи з принципу повного, всебічного та об'єктивного розгляду всіх обставин справи, суд вважає вимоги Позивача такими, що підлягають задоволенню, з огляду на наступне:

Як вбачається із матеріалів справи, сутність розглядуваного позову полягає у визнанні недійсним договору, який за своєю правовою природою є договором зберігання.

Зважаючи на статус сторін та характер правовідносин, останні, згідно ст.ст.1-3 Господарського кодексу України регламентуються насамперед його положеннями та іншими актами законодавства, зокрема -Цивільним кодексом України, Законами України „Про зерно та ринок зерна в Україні", „Про сертифіковані товарні склади та прості і подвійні складські свідоцтва" , Постановою КМУ 3510 від 11.04.2003р. „Про забезпечення сертифікації зернових складів на відповідність послуг із збереження зерна та продуктів його переробки, запровадження складських документів на зерно" тощо, у світлі яких судом і розглядається питання дійсності спірного договору.

Як зазначено в абз. 3 п. 1 Роз'яснення Вищого арбітражного суду України „Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із визнанням угод недійсними" від 12.03.1999р. №02-5/111, вирішуючи спір про визнання угод недійсними, господарський суд повинен встановити наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угод недійсним і настання відповідних правових наслідків.

Статтею 203 Цивільного кодексу України встановлені загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину. Відповідно до ч.1 зазначеної статті зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.

За змістом ч. 1 ст. 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину, є недодержання в момент його вчинення вимог ч.ч.1-3, 5, 6 ст. 203 Цивільного кодексу України.

Загальні положення про зберігання врегульовано главою 66 Цивільного кодексу України. Відповідно до статті 936 Цивільного кодексу України за договором зберігання одна сторона (зберігач) зобов'язується зберігати річ, яка передана їй другою стороною (поклажодавцем), і повернути її поклажодавцеві у схоронності. Згідно статті 938 Цивільного кодексу України зберігач зобов'язаний зберігати річ протягом строку, визначеного у договорі, а якщо строк зберігання не встановлений, то зберігач зобов'язаний зберігати речі до пред'явлення вимоги про повернення.

Питання зберігання зерна врегульовані Законом України «Про зерно та ринок зерна в Україні» (далі- Закон).

Виходячи зі змісту п.11 ст.1 Закону «Про зерно та ринок зерна в Україні» насіння соняшника є зерном.

Відповідно до ст.11 зазначеного закону послуги із зберігання зерна та продуктів його переробки підлягають сертифікації на відповідність стандартам та іншим нормативним документам у відповідній сфері.

За змістом ст.24 Закону України «Про зерно та ринок зерна в Україні» зерно підлягає зберіганню у зернових складах. Власники зерна мають право укладати договори складського зберігання зерна на зберігання зерна у зернових складах з отриманням складських документів на зерно, а також зберігати зерно у власних зерносховищах.

Згідно ст. 25 Закону зерновий склад є складом загального користування і зобов'язаний приймати на зберігання зерно від будь-якої особи.

Пунктом 15 ст.1 Закону встановлено, що під зерновим складом розуміється юридична особа, що має на праві власності зерносховище та сертифікат на відповідність послуг із зберігання зерна та продуктів його переробки;

Згідно ст.26 Закону договір складського зберігання зерна є публічним договором, типова форма якого затверджується Кабінетом Міністрів України. За договором складського зберігання зерна зерновий склад зобов'язується за плату зберігати зерно, що передане йому суб'єктом ринку зерна. Договір складського зберігання зерна укладається в письмовій формі, що підтверджується видачею власнику зерна складського документа. Зерно, прийняте на зберігання за простим або подвійним складським свідоцтвом, не може бути відчужене без правомірної передачі простого або подвійного складського свідоцтва.

Статтею 37 Закону передбачені види складських документів на підтвердження прийняття зерна, зокрема, подвійне складське свідоцтво; просте складське свідоцтво; складську квитанцію.

Аналогічне положення міститься в ст. 961 Цивільного кодексу України.

Суд вважає за можливе констатувати невідповідність спірного договору вимогам ст. 203 Цивільного кодексу України на момент його укладання з огляду на таке:

По-перше, як вбачається із матеріалів справи і сторонами не заперечується цього факту, Позивач не мав на момент укладання спірного договору статусу сертифікованого у розумінні вимог Технічного регламенту зернового складу, затвердженого Наказом Міністерства аграрної політики України від 15 червня 2004 року N 228, складу для зберігання насіння соняшника. Доказів наявності у Позивача на праві власності зерносховища та сертифікату відповідності послуг із зберігання зерна та продуктів його переробки до матеріалів справи не надано.

Крім того, як вбачається із змісту розділу 3 статуту Позивача та довідки ЄДРПОУ надання послуг зернового складу не передбачено серед видів його діяльності.

За таких підстав, Позивач не є належним суб'єктом зберігання зерна у розумінні ст. 7 Закону.

По-друге, всупереч ч.3 ст. 26 Закону в розглядуваному випадку на підтвердження існування правовідносин зі складського зберігання зерна Відповідачу як його власнику не були видані складські документи. Умовами спірного договору в якості підтвердження прийняття товару передбачене складання Акту прийому-передачі майна. Таким чином, умови спірного Договору щодо документального підтвердження факту зберігання майна на складі суперечать вимогам ст.961 Цивільного кодексу України та ст. 37 Закону «Про зерно та ринок зерна в Україні».

По-третє, оскільки ч.1 ст. 26 Закону визначає договір складського зберігання зерна публічним, типова форма якого затверджується Кабінетом Міністрів України, остільки дотримання такої форми договору у розглядуваному випадку для сторін є обов'язковим у розумінні ч.4 ст. 179 Господарського кодексу України.

Така типова форма договору, якій має відповідати і спірний договір, затверджена Постановою КМУ „Про забезпечення сертифікації зернових складів на відповідність послуг із зберігання зерна та продуктів його переробки, запровадження складських документів на зерно" від 11 квітня 2003 р. N 510. Співставлення змісту спірного договору вказаній типовій формі дозволяє констатувати невідповідність змісту типовому договору щодо істотних умов відносно вимог до якості зерна та прав і обов'язків сторін.

Таким чином, через відсутність у Зберігача за спірним договором статусу належного суб'єкта зберігання - зернового складу, відсутність в нього сертифікату відповідності, не здійснення належного документального оформлення виникнення правовідносин зі складського зберігання насіння соняшника та невідповідність змісту договору обов'язковими вимогам затвердженого Типового договору, суд має підстави констатувати невідповідність договору про надання послуг на зберігання соняшника від 01.10.2008р. вимогам ч. 1ст. 203 Цивільного кодексу України, що є достатньою підставою для визнання його недійсним.

Відповідно до ст. 49 Господарського процесуального кодексу України понесені Позивачем судові витрати стягуються з Відповідача на користь Позивача.

На підставі викладеного керуючись ст.ст.4-2, 4-3, 22, 33, 36, 43, 44, 49, 66, 77, 82-85 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд, -

ВИРІШИВ:

Позовні вимоги Сільськогосподарського товариства з обмеженою відповідальністю «Святогорівське», смт. Святогорівка Донецької області до відповідача Товариства з обмеженою відповідальністю «Рейдер», м. Донецьк про визнання недійсним Договору про надання послуг на зберігання соняшника від 01.10.2008р. задовольнити повністю.

Визнати недійсним договір про надання послуг на зберігання соняшника від 01.10.2008р., укладений між Сільськогосподарським товариством з обмеженою відповідальністю «Святогорівське», смт. Святогорівка Донецької області та Товариством з обмеженою відповідальністю «Рейдер», м. Донецьк.

Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Рейдер» (83008, м. Донецьк, вул. Югославська,б 30, ЄДРПОУ 32321446) на користь Сільськогосподарського товариства з обмеженою відповідальністю «Святогорівське», смт. Святогорівка Донецької області (85020, смт. Святогорівка Донецької області, вул. Леніна, 1, ЄДРПОУ 30886741) витрати зі сплати судового збору в сумі 1 147,00грн.

Видати наказ після набрання рішенням законної сили.

Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано, а у разі подання апеляційної скарги - після розгляду справи апеляційним господарським судом, якщо рішення не буде скасовано.

Суддя Чернова О.В.