Ухвала

від 22.04.2013 по справі 2а-2703/1388/12

СЕВАСТОПОЛЬСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Копія

СЕВАСТОПОЛЬСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Ухвала

Іменем України

Справа № 2а-2703/1388/12

22.04.13 м. Севастополь

Севастопольський апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:

головуючого судді Кучерука О.В.,

суддів Кондрак Н.Й. ,

Єланської О.Е.

розглянувши апеляційну скаргу Головного управління Пенсійного фонду України в м. Севастополі на постанову Ленінського районного суду м.Севастополя (суддя Гаркуша О.М.) від 13.12.12

за позовом ОСОБА_2 (АДРЕСА_1)

до Головного управління Пенсійного фонду України в м. Севастополі (вул. М. Музики, 54,Севастополь,99007)

про визнання дій протиправними та зобов'язання поновити виплату пенсії,

ВСТАНОВИВ:

Постановою Ленінського районного суду м. Севастополя від 13.12.2012 року позовні вимоги ОСОБА_2 задоволені частково.

Визнано протиправними дії Головного управління Пенсійного фонду України в м. Севастополі щодо відмови у поновленні виплати пенсії за вислугу років ОСОБА_2.

Зобов'язано Головне управління Пенсійного фонду України в м. Севастополі відновити нарахування та виплату пенсії за вислугу років ОСОБА_2 (ІНФОРМАЦІЯ_1) з 23.07.2012 року.

В задоволенні інших частин позову відмовлено.

Стягнуто з Головного управління Пенсійного фонду України в м. Севастополі (ЄДРПОУ 22274962) на користь ОСОБА_2 (ІНФОРМАЦІЯ_1) судовий збір у розмірі 35,77 грн.

Не погодившись з зазначеною постановою суду, відповідач звернувся з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати постанову Ленінського районного суду м. Севастополя від 13.12.2012 року, та ухвалити нову постанову, якою у задоволенні позовних вимог відмовити.

Апеляційна скарга мотивована невідповідністю судового рішення суду першої інстанції нормам матеріального та процесуального права.

Доводи скаржника мотивовані тим, що виплата пенсії позивачу припинена на підставі ст. 92 Закону "Про пенсійне забезпечення" в зв'язку з виїздом на постійне проживання до Ізраїлю, на теперішній час Верховною Радою України не прийняті законодавчі акти, які забезпечують виплату пенсії громадянам, які постійно проживають у державах, з якими Україною не укладено відповідні договори, та тощо на позивача, як громадянина України не поширюється рішення Конституційного суду України від 07.10.2009р.

Відповідно до пункту 2 частини першої статті 197 Кодексу адміністративного судочинства України суд апеляційної інстанції може розглянути справу в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо справу може бути вирішено на основі наявних у ній доказів, у разі неприбуття жодної з осіб, які беруть участь у справі, у судове засідання, хоча вони були належним чином повідомлені про дату, час і місце судового засідання.

У судове засідання 22.04.2013 сторони, їх представники не з'явились, про дату, час та місце апеляційного розгляду справи повідомлені в встановленому законом порядку.

Суд, керуючись положеннями пункту 2 частини першої статті 197 Кодексу адміністративного судочинства України, визнав за можливе перейти до письмового провадження по справі.

Обговоривши доводи апеляційної скарги, перевіривши юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення, дослідивши правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Як вбачається з матеріалів справи, позивач ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1 є громадянином України та особою пенсійного віку, що підтверджується паспортними даними позивача.

У лютому 1994 року позивач виїхав на постійне місце проживання до Держави Ізраїль. Перебуває на консульському обліку з 09.02.1994 року згідно відмітки консульського відділу Посольства України.

23.07.2012 року позивач звернувся до відповідача із заявою про поновлення виплати йому пенсії, на яку Головне управління Пенсійного фонду України в місті Севастополі листом від 01.08.2012 відмовило позивачу у відновленні виплати пенсій, роз'яснюючи, що виплата пенсії за віком йому була припинена у зв'язку з його від'їздом на постійне проживання за кордон. На думку позивача, згідно норм Закону України "Про пенсійне забезпечення", що діяла на той час, позивач мав право на отримання пенсійних виплат на весь період знаходження за межами Держави Україна. Тому звернувся до відповідача з заявою про поновлення нарахування та виплати пенсії за віком.

З отриманого позивачем листа від Головного управління пенсійного фонду України в місті Севастополі про відмову у поновленні нарахування та виплати пенсії, вбачається, що відмова мотивована пунктом 3 резолютивної частини рішення Конституційного суду України від 07.10.2009р., де зазначено, що законодавчій владі України необхідно привести положення інших законів у відповідність з Конституцією України. Оскільки це не зроблено, то у відповідача немає підстав для виплати пенсій громадянам України, які проживають з її межами.

Згідно ч.2 ст. 2 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» реєстрація міста проживання чи міста перебування особи або її відсутність не може бути умовою реалізації прав і свобод, передбачених Конституцією, законами чи міжнародними договорами України, або підставою для їх обмеження.

Отже, кожен громадянин України, включаючи пенсіонерів, має право на вибір свого місця проживання, зі збереженням усіх конституційних прав. Позивач як громадянин України, незалежно від країни свого проживання, вправі користуватися всіма своїми конституційними правами, в тому числі і на пенсійне забезпечення, а тому за відсутності законодавчих перешкод для виплати пенсій відповідач зобов'язаний відновити виплату пенсій позивачу.

Відповідно до п.3.3 Рішення Конституційного Суду України від 07.10.2009р. вказаними нормами Закону (ст. 51) конституційне право на соціальний захист поставлене в залежність від факту укладення Україною з відповідною державою міжнародного договору з питань пенсійного забезпечення. Таким чином держава, всупереч конституційним гарантіям соціального захисту для всіх осіб, що мають право на отримання пенсії у старості, на законодавчому рівні позбавила цього права пенсіонерів у тих випадках, коли вони обрали постійним місцем проживання країну, з якою не укладено відповідного договору Виходячи із правової, соціальної природи пенсій право громадянина на одержання призначеної йому пенсії не може пов'язуватися з такою умовою, як постійне проживання в Україні; держава відповідно до конституційних принципів зобов'язана гарантувати це право незалежно від того, де проживає особа, якій призначена пенсія, - в Україні чи за її межами.

Колегія суддів не приймає до уваги доводи відповідача, оскільки відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 49, другого речення ст. 51 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" виплата пенсії припиняється на весь час проживання (перебування) пенсіонера за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України.

Винятки були встановлені для громадян, які проживають за кордоном, якщо пенсія їм призначена внаслідок трудового каліцтва або професійного захворювання. У цих випадках пенсія виплачується і за відсутності міжнародного договору (ч. 2 ст. 92 Закону України "Про пенсійне забезпечення"). При цьому держава визначила відповідний механізм виплати таких пенсій (Постанова Кабінету Міністрів України "Про порядок переведення пенсій громадян, які виїхали на постійне проживання до інших країн" від Об.04.1993 N 258).

Рішенням Конституційного Суду України №25-рп/2009 від 07.10.2009р. не виплата пенсій громадянам України, які виїхали з України, визнано неконституційним, Конституційним Судом України визнано такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними) положення п. 2 ч. 1 ст. 49, другого речення ст. 51 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" від 09.07.2003 № 1058-ІУ, у зв'язку з чим застосуванню не підлягають.

Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України, органи державної влади, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

При цьому, в Рішенні Конституційним Судом зазначено, - що право громадянина на одержання призначеної йому пенсії не може пов'язуватися з такою умовою, як постійне проживання в Україні, оскільки держава відповідно до конституційних принципів зобов'язана гарантувати це право незалежно вад того, де проживає особа, якій призначена пенсія, в Україні чи за її межами.

Крім того, з 1 січня 2004 року набрав чинності Закон України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування".

Згідно із ч. 1 ст. 5 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" (тут і далі по тексту нормативно-правові акти в редакції на момент виникнення спірних правовідносин) цей Закон регулює відносини, що виникають між суб'єктами системи загальнообов'язкового державного пенсійного страхування. Дія інших нормативно-правових актів може поширюватися на ці відносини лише у випадках, передбачених цим Законом, або в частині, що не суперечить цьому Закону.

Відповідно до п. 15 Прикінцевих положень Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" до приведення законодавства України у відповідність із цим Законом закони України та інші нормативно-правові акти застосовуються в частині, що не суперечить цьому Закону.

Таким чином, положення Закону України "Про пенсійне забезпечення" застосовуються лише в частині, що не суперечить нормам Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" (ст. 92 Закону "Про пенсійне забезпечення", ст. ст. 49, 51 Закону "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування").

Відповідно до ст. 46 Конституції України громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом. Це право гарантується загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення.

З огляду з наведеного, відповідач неправомірно відмовив позивачу у поновленні виплати пенсії за вислугу років.

Також, колегія суддів погоджується з висновком суду щодо відмови позивачу у вимозі щодо поновлення, нарахування та виплату пенсії за вислугу років на підставах, визначених пенсійним законодавством, починаючи з 07.10.2009 року виходячи з наступного.

Згідно з п.п. 37, 38 Порядку подання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсій, затвердженого постановою правління Пенсійного Фонду України № 22-1 від 25.11.2005 року підставою для поновлення пенсійних виплат є особисте звернення особи, якої припинена виплата пенсії, подача заяви у встановленій формі, надання документів, що впливають на розмір пенсії. Отже, право позивача на поновлення, нарахування та виплату пенсії за вислугу років виникло саме з моменту звернення позивача із такою заявою до відповідача, тобто з 23.07.2012 року.

Це питання може бути вирішено лише після відновлення виплати пенсії з врахуванням того розміру, якій буде визначений Пенсійним фондом, та положень ст. 43 Закону України „Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування".

Позивач також не надав доказів того, що позивач звертався з заявою до Пенсійного фонду саме з приводу перерахування пенсії за вислугу років з 07.10.2009 року з урахуванням індексу інфляції.

Крім того, судовою колегією не приймається до уваги посилання відповідача про порушення строків передбачених ст. 99 КАС України, оскільки позивач дізнався про порушення своїх прав з листа Головного управління пенсійного фонду України в місті Севастополі від 01.08.2012 року про відмову у поновленні нарахування та виплати пенсії (а.с. 12).

Правова оцінка, яку суд першої інстанції дав обставинам справи, не суперечить вимогам процесуального і матеріального права, а доводи апеляційної скарги щодо їх неправильного застосування є необґрунтованими.

Судове рішення є законним і обґрунтованим й не може бути скасовано з підстав, що наведені в апеляційній скарзі.

Керуючись статтями 195, 197, 198, 205, 206, 254 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

УХВАЛИВ:

Апеляційну скаргу Головного управління Пенсійного фонду України в м. Севастополі залишити без задоволення.

Постанову Ленінського районного суду м. Севастополя (суддя Гаркуша О.М.) від 13.12.12 по справі № 2а-2703/1388/12 залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили через п'ять днів після направлення їх копій особам, які беруть участь у справі.

Ухвалу може бути оскаржено до Вищого адміністративного суду України протягом двадцяти днів шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції.

Головуючий суддя підпис О.В.Кучерук

Судді підпис Н.Й. Кондрак

підпис О.Е.Єланська

З оригіналом згідно

Головуючий суддя О.В.Кучерук