Ухвала

від 23.05.2013 по справі 2а-1053/12/2170

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

----------------------

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

23 травня 2013 р.Справа № 2а-1053/12/2170

Категорія: 8 Головуючий в 1 інстанції: Бездрабко О.І.

Одеський апеляційний адміністративний суд у складі колегії:

головуючого -судді Романішина В.Л.,

суддів Димерлія О.О., Єщенка О.В.,

розглянувши в порядку письмового провадження в приміщенні суду в м.Одесі апеляційну скаргу Державної податкової інспекції у м.Херсоні Херсонської області Державної податкової служби на постанову Херсонського окружного адміністративного суду від 25 травня 2012 року у справі за позовом приватної виробничо-комерційної фірми «ЛІКА» до Державної податкової інспекції у м.Херсоні Херсонської області Державної податкової служби про визнання дій протиправними,

ВСТАНОВИВ:

В березні 2012 року ПВКФ «ЛІКА» звернулося до Херсонського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до ДПІ у м.Херсоні про визнання протиправними дій відповідача щодо визнання та визначення в акті перевірки від 20.03.2012р. №186/15-3/30893172 нікчемними правочинів, укладених ПВКФ «ЛІКА» з підприємствами-контрагентами.

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що викладені відповідачем в акті перевірки висновки про нікчемність правочинів, укладених позивачем з ПП «НВКФ «ДІОД-ПЛЮС», суперечать нормам цивільного законодавства та їх здійснення не входить до повноважень органів державної податкової служби, а правочини, які зазначені в акті перевірки як нікчемні, не відповідають визначенню нікчемного правочину, яке міститься в Цивільному кодексі України. Висновки про нікчемність правочинів, тим більше визнання правочинів нікчемними, відноситься виключно до компетенції судів, а не податкових органів. Під час проведення перевірки представникам ДПІ були надані всі документи, які підтверджують проведення господарських операцій з підприємствами-контрагентами, однак вони не були взяті податковим органом до уваги, яким безпідставно зроблено висновок про безтоварність операцій.

ДПІ у м.Херсоні Херсонської області ДПС проти позову заперечувала, зазначивши, що під час проведення перевірки позивачем не було надано документів, що підтверджують транспортування та зберігання товару, довіреності на отримання товару, акти приймання-передачі товару. Тобто, документально не підтверджено рух товару від ПП «НВКФ «ДІОД-ПЛЮС» до ПВКФ «ЛІКА». В задоволенні позову відповідач просив відмовити.

Постановою Херсонського окружного адміністративного суду від 25.05.2012р. позов ПВКФ «ЛІКА» задоволено.

Не погоджуючись з зазначеним судовим рішенням, ДПІ у м.Херсоні Херсонської області ДПС подала апеляційну скаргу, в якій просить скасувати постанову суду першої інстанції як таку, що прийнята з порушенням норм матеріального та процесуального права, та прийняти нове рішення, яким позов ПВКФ «ЛІКА» залишити без задоволення. В своїй скарзі апелянт зазначає, що дії податкової інспекції відносно складання акту та відображення в ньому певних висновків не можуть бути предметом спору.

Заслухавши суддю-доповідача, розглянувши доводи апеляційної скарги, перевіривши матеріали справи колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню.

З матеріалів справи вбачається, що на підставі наказу ДПІ у м.Херсоні Херсонської області ДПС від 19.03.2012р. №149, згідно з п.п.20.1.4 п.20.1 ст.20, п.п.78.1.1 п.78.1 ст.78, п.79.1 ст.79 Податкового кодексу України, у період з 19.03.2012р. по 20.03.2012р. посадовими особами ДПІ у м.Херсоні проведена невиїзна позапланова документальна перевірки ПВКФ «ЛІКА» (код 30893172) з питання дотримання вимог податкового законодавства при взаємовідносинах з ПП «НВКФ «ДІОД-ПЛЮС» (код 35788778) та з контрагентами-покупцями за січень 2011 року, за результатами якої складено акт перевірки №186/15-3/30893172 від 20.03.2012р.

У висновках акту перевірки зазначено про порушення позивачем ч.1 ст.201, ч.1-6 ст.203, ст.ст. 215, 216, 228 ЦК України в частині недодержання вимог зазначених статей в момент вчинення правочинів, які не спрямовані на реальне настання наслідків, що обумовлені ними по правочинах, здійснених ПВКФ «ЛІКА» при придбанні та продажу товарів (послуг). Товар (послуги) по вказаних правочинах не був переданий в порушення ст.ст. 662, 655, 656 ЦК України. Операції з купівлі-продажу за участю ПВКФ «ЛІКА» з ПП «НВКФ «ДІОД-ПЛЮС» на суму ПДВ 1625,47 грн. за січень 2011 року та продажу товарів за січень 2011 року ТОВ «Таврида-Плюс» (код 35836784) в т.ч. ПДВ - 1661,85 грн. не спричиняють реального настання причинних наслідків, а отже є нікчемним по ланцюгу до «вигодо набувачів», які підпадають під визначення п.п.138.1.1 п.138.1 ст.138 та п.185.1 ст.185 Податкового кодексу України, та порушують п.185.1 ст.185, п.186.1 ст.186, п.188.1 ст.188, п.198.1, п.198.2, п.198.3 ст.198, п.201.1 ст.201 Податкового кодексу України.

Задовольняючи позов ПВКФ «ЛІКА» суд першої інстанції виходив з того, що висновки про нікчемність правочинів належать до компетенції судів, а не податкових органів і, тому, дії відповідача щодо викладення таких висновків в акті перевірки є передчасними, не відповідають положенням чинного законодавства та порушують права позивача. Колегія суддів погоджується з таким висновком Херсонського окружного адміністративного суду.

Частинами 1 та 5 статті 203 Цивільного кодексу України передбачено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Відповідно до ст.215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою ст.203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена Законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

Стаття 204 ЦК України закріплює принцип презумпції правомірності правочину: правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена Законом або якщо він невизнаний судом недійсним.

ЦК України містить загальні правила про недійсні правочини - це правочини, які не створюють тих наслідків, на які вони направлені (ч.1 ст.216 ЦКУ), при цьому поділяє їх на два види: нікчемні (ч.2 ст.215 ЦКУ) та оспорювані (ч.3 ст. 215 ЦКУ), принципова відмінність між якими полягає в тому, що нікчемний правочин є недійсним в силу Закону, а оспорюваний стає недійсним внаслідок прийняття судового рішення, яке має зворотну силу у часі, що передбачено ст.236 ЦК України.

Перелік правочинів, які є нікчемними як такі, що порушують публічний порядок, визначений ст.228 ЦК України, згідно якої правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним.

Такими є правочини що посягають на суспільні, економічні та соціальні основи держави, зокрема: правочини, спрямовані на використання всупереч закону комунальної, державної або приватної власності: правочини спрямовані на незаконне відчуження або незаконне володіння, користування, розпорядження, об'єктами права власності українського народу - землею як основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. її надрами, іншими природними ресурсами (ст.14 Конституції України); правочини щодо відчуження викраденого майна: правочини, що порушують правовий режим вилучених з обігу або обмежених в обігу об'єктів цивільного права тощо.

Усі інші правочини, спрямовані на порушення інших об'єктів права, передбачені іншими нормами публічного права, не є такими, що порушують публічний порядок.

Таким чином, відповідно до презумпції правомірності правочину, всі укладені між сторонами правочини є чинними, якщо їх недійсність прямо не встановлена Законом (нікчемні правочини). В усіх інших випадках питання про недійсність правочину має бути встановлено судом після повного та всебічного розгляду питання про недійсність такого правочину.

Правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлені цим правочином, про що йдеться в акті, визначається законом як фіктивний (ст.234 ЦК України). Фіктивні правочини не віднесено законом до нікчемних, їх недійсність визнається тільки судом.

Відповідно до п.11 ст.10 Закону України «Про державну податкову службу в Україні» державні податкові інспекції подають до судів позови до підприємств, установ, організацій та громадян про визнання угод недійсними і стягнення в доход держави коштів, одержаних ними за такими угодами, а в інших випадках - коштів, одержаних без установлених Законом підстав, а також про стягнення заборгованості перед бюджетом і державними цільовими фондами за рахунок їх майна.

Згідно ч.1 ст.207, ч.1 ст.208 Господарського кодексу України господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам Закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.

Якщо господарське зобов'язання визнано недійсним як таке, що вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, то за наявності наміру в обох сторін -у разі виконання зобов'язання обома сторонами - в доход держави за рішенням суду стягується все одержане ними за зобов'язанням, а у разі виконання зобов'язання однією стороною з другої сторони стягується в доход держави все одержане нею, а також все належне з неї першій стороні на відшкодування одержаного. У разі наявності наміру лише у однієї із сторін усе одержане нею повинно бути повернено другій стороні, а одержане останньою або належне їй на відшкодування виконаного стягується за рішенням суду в доход держави.

Разом з тим, положення ст.207 та ст.208 ГК України слід застосовувати з урахуванням того, що правочин, який вчинено з метою, завідомо суперечною інтересам держави і суспільства, водночас суперечить моральним засадам суспільства, а тому згідно з ч.1 ст.203, ч.2 ст.215 ЦК України є нікчемним, і визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

Органи державної податкової служби, вказані в абз.1 ст.10 Закону України «Про державну податкову службу в Україні», можуть на підставі п.11 цієї статті звертатись до судів з позовами про стягнення в доход держави коштів, одержаних за правочинами, вчиненими з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, посилаючись на їх нікчемність. У разі задоволення позову висновок суду про нікчемність правочину має міститись у мотивувальній, а не в резолютивній частині судового рішення.

З наведеного слідує, що висновки про нікчемність правочинів відносяться до компетенції судів а не податкових органів, що було вірно встановлено судом першої інстанції.

В обґрунтування вимог апеляційної скарги, ДПІ у м.Херсоні Херсонської області ДПС зазначає, що дії податкового органу щодо викладення в акті перевірки певних висновків не можуть бути оскаржені до адміністративного суду, у зв'язку з чим провадження у цій справі підлягає закриттю на підставі п.1 ч.1 ст.157 КАС України. Колегія суддів критично ставиться до таких тверджень апелянта з огляду на наступне.

Відповідно ч.2 ст.124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.

Пунктом 1 частини 2 статті 17 КАС України, передбачено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження не тільки його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), а також дій чи бездіяльності.

Згідно з ч.ч. 1, 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень. До адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи Законами України встановлено інший порядок судового провадження.

Згідно ч.1 ст.6 КАС України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або інтереси.

Доводи апелянта про те, що дії податкового органу щодо викладення в акті перевірки певних висновків не можуть бути оскаржені до адміністративного суду є необґрунтованими, оскільки в межах спірних правовідносин, податковий орган діяв як суб'єкт владних повноважень, реалізуючи владні управлінські функції. Перевірка є способом реалізації таких повноважень. Однак, в даному випадку, податковий орган привласнив собі неналежні йому повноваження з приводу оцінки та висновків щодо протиправності угоди, замість того, щоб зробити перевірку документів за взаємовідносинами позивача з певним контрагентом.

Також, колегія суддів вважає, що висновки акту перевірки дійсно створюють певні правові наслідків, оскільки встановлюють не тільки певні факти, але й створюють певні правові наслідки як для конкретної особи, так і в межах податкових правовідносин. Акт перевірки є підставою для внесення змін в АС «Результати співставлення податкових зобов'язань та податкового кредиту в розрізі контрагентів на рівні ДПА України», як для особи, що перевіряється так і для задіяних у процесі перевірки осіб. Саме з цією обставиною пов'язаний обраний позивачем спосіб захисту порушеного права.

Поряд з цим, колегія суддів не бере до уваги посилання апелянта на відсутність з боку податкового органу порушень приписів чинного законодавства при організації та проведенні перевірки, оскільки вказане питання не являється предметом спору і у позивача немає жодних зауважень щодо підстав для проведення перевірки і самого процесу її здійснення.

За таких обставин, колегія суддів вважає, що висновки суду першої інстанції про необхідність задоволення позовних вимог є правильними.

При розгляді справи судом першої інстанції правильно застосовано норми матеріального та процесуального права, вірно встановлено фактичні обставини справи та дана відповідна правова оцінка. Доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують, підстав для скасування рішення суду та задоволення апеляційної скарги не вбачається.

В силу ст. 200 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а постанову або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Керуючись ст. ст. 185, 195, 197, 198 ч.1 п.1, 200, 205 ч.1 п.1, 206 КАС України, суд

УХВАЛИВ:

Апеляційну скаргу Державної податкової інспекції у м.Херсоні Херсонської області Державної податкової служби залишити без задоволення, а постанову Херсонського окружного адміністративного суду від 25 травня 2012 року - без змін.

Ухвала апеляційного суду набирає законної сили через п'ять днів після направлення її копій особам, які беруть участь у справі, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Вищого адміністративного суду України протягом двадцяти днів.

Головуючий суддя Романішин В.Л.

Судді Димерлій О.О.

Єщенко О.В.