Справа № 2-1502/11
Провадження № 2/456/56/2013
РІШЕННЯ
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
"24" травня 2013 р. Стрийський міськрайонний суд Львівської області в складі:
головуючого - судді Бучківської В. Л.
при секретарі Березіній Л.В.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Стрию справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, треті особи: Стрийське МБТІ, приватний нотаріус ОСОБА_3, Жидачівська міська рада Львівської області, приватний нотаріус ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, приватне підприємство «Картограф», Управління Держкомзему в Жидачівському районі, Жидачівський районний відділ Львівської регіональної філії ДП «Центр Державного земельного кадастру» про визнання недійсними договорів, державного акту та визнання права власності на будинок , за позовом третьої особи , яка заявляє самостійні вимоги на предмет спору ОСОБА_5 до ОСОБА_1, ОСОБА_2, треті особи: Жидачівська міська рада, Стрийське МБТІ, Управління Держкомзему у Жидачівському районі, приватний нотаріус ОСОБА_4, Державна нотаріальна контора Жидачівського району Львівської області, Приватне підприємство «Картограф», приватний нотаріус ОСОБА_3, ОСОБА_7, ОСОБА_6 про визнання права власності в порядку спадкування за законом та за зустрічним позовом ОСОБА_2 до третьої особи, яка заявила самостійні вимоги на предмет спору ОСОБА_5, треті особи: Жидачівська міська рада Львівської області, Стрийське МБТІ, Управління Держкомзему в Жидачівському районі, приватний нотаріус ОСОБА_4, Державна нотаріальна контора Жидачівського району Львівської області, приватне підприємство «Картограф», приватний нотаріус ОСОБА_3, ОСОБА_7, ОСОБА_6 про визнання права власності в порядку спадкування за заповітом,
в с т а н о в и в:
Позивач ОСОБА_1 , уточнивши позовні вимоги (Т.2 а.с.113-114, Т.3 а.с.31-33) просить суд: 1) визнати недійсним договір дарування жилого будинку, що знаходиться в АДРЕСА_2 від 09.11.2004 р., укладений між ОСОБА_8 та ОСОБА_2, посвідчений приватним нотаріусом ОСОБА_4; 2) зобов'язати Стрийське міжрайонне бюро технічної інвентаризації скасувати запис про оформлення права власності на житловий будинок, розташований за адресою: АДРЕСА_2 за ОСОБА_2; 3) визнати недійсним рішення Жидачівської міської ради від 11.11.2004 року №2424 про передачу ОСОБА_8 земельної ділянки площею 0,1000 га, для обслуговування будинку і господарського будинку, та про передачу земельної ділянки площею 0,1165 га, для ведення садівництва, які знаходяться в АДРЕСА_2 визнати недійсним договір дарування земельної ділянки від 17.03.2005 року, нот. бланк ВВТ №771433, реєстраційний №272, укладений між ОСОБА_8 та ОСОБА_2; 5) визнати недійсним договір дарування земельної ділянки від 17.03.2005 року, нот. бланк ВВТ №771431, реєстраційний №270, укладений між ОСОБА_8 та ОСОБА_2; 6) визнати недійсним державний акт на земельну ділянку серія ЯГ №045810, що знаходиться в АДРЕСА_2, виданий на ім'я ОСОБА_2 на підставі договору дарування земельної ділянки від 17.03.2005 року, ВВТ №771431, реєстраційний №270; 7) визнати недійсним державний акт на земельну ділянку серія ЯГ №045811, що знаходиться в АДРЕСА_2, виданий на ім'я ОСОБА_2 на підставі договору дарування земельної ділянки від 17.03.2005 року, ВВТ №771433, реєстраційний №272; 8) визнати недійсним державний акт на земельну ділянку серія ЯА №437862, що знаходиться в АДРЕСА_2, виданий на ім'я ОСОБА_8 на підставі рішення Жидачівської міської ради від 11.11.2004 року №2424; 9) визнати недійсним державний акт на земельну ділянку серія ЯА №437861, що знаходиться в АДРЕСА_2, виданий на ім'я ОСОБА_8 на підставі рішення Жидачівської міської ради від 11.11.2004 року №2424; 10) визнати право власності в порядку спадкування на житловий будинок, розташований за адресою: АДРЕСА_2 за ним, ОСОБА_1; 11) визнати право власності в порядку спадкування на земельну ділянку кадастровий номер 4621510100:01:032:0003 та земельну ділянку кадастровий номер 4621510100:01:032:0002, які розташовані в АДРЕСА_2 за ним, ОСОБА_1; 12) витребувати будинковолодіння, що знаходиться у АДРЕСА_2 з чужого незаконного володіння відповідачки ОСОБА_2 та зобов'язати її звільнити його і не чинити перешкод в користуванні житловим будинком, земельними ділянками та господарськими будівлями, що знаходяться в АДРЕСА_2; 13) зобов'язати Стрийське міжрайонне бюро технічної інвентаризації зареєструвати право власності на житловий будинок, розташований за адресою: АДРЕСА_2 за ОСОБА_1 та стягнути з ОСОБА_2 всі судові витрати по справі.
В обґрунтування позовних вимог позивач ОСОБА_1 покликається на те, що рішенням №97 від 24.12.1952р. Жидачівська міська рада надала його матері, ОСОБА_9, земельну ділянку за адресою: АДРЕСА_2, під будівництво власного житлового будинку. Будівництво будинку розпочалось у 1954 році та закінчилось у 1958 році, що підтверджується довідкою про технічну характеристику такого будинку. Оскільки в післявоєнний час ніякі кредити в країні не видавались, фактично будівництво будинку здійснювали батьки його матері за власні кошти, адже її батько був за фахом майстром з будівництва будинків. В той період ОСОБА_9 перебувала у шлюбі з іншим чоловіком до 1965 року. В зареєстрованому шлюбі з його батьком, ОСОБА_8, його мати ніколи не була. З 1958 року його мати ОСОБА_9 була одноособовою власницею зазначеного будинку. ОСОБА_8 участі у будівництві зазначеного будинку не приймав, ніякого відношення ані до нього, ані до земельної ділянки, на якій він розташований, не мав, оскільки близькі стосунки у них виникли лише наприкінці п'ятдесятих років, коли будинок вже був збудований та в ньому жили. 23.12.1981 року ОСОБА_9 прописала ОСОБА_8 до зазначеного будинку, так як він проживав з нею періодично. 21.01.2003р. Жидачівська міська рада за заявою ОСОБА_5, переоформила право власності на зазначений будинок на ОСОБА_9 (яка на той момент вже померла), про що Стрийське міжрайонне бюро технічної інвентаризації видало відповідне свідоцтво про право власності. Державний акт серія 1-ЛВ №078003 від 07.05.1996р. на земельну ділянку під будинком також виданий ОСОБА_9. Його мати ОСОБА_9 неодноразово повідомляла йому про те, що вона склала заповіт на все належне їй за життя майно на нього. Він, особисто, на її прохання, возив матір до нотаріуса ОСОБА_3. На момент написання заповіту в 1998 році, у неї на руках були усі документи на будинок і на земельну ділянку. За маминим заповітом він був єдиним спадкоємцем матері ОСОБА_9, так як мама залишила його сестрі ОСОБА_5 трьохкімнатну квартиру і купила цегляний двохповерховий будинок, а братові ОСОБА_10 також купила трьохкімнатну квартиру і допомогла купити поряд будинок, а йому заповіла будинок, в якому проживала АДРЕСА_2, так як мала намір забезпечити всіх дітей житлом. При цьому, склавши заповіт на нього, мати попросила, щоб його батько, ОСОБА_8, у випадку якщо переживе її, продовжив жити з ним в зазначеному будинку, щоб він переоформлення будинку робив тільки після смерті батька, щоб його не образити. Його мати, ОСОБА_9, померла ІНФОРМАЦІЯ_12. Після її смерті він не став оформляти документи на спадкове майно, виконуючи її волю, оскільки не хотів, щоб батько, ОСОБА_8 навіть міг припустити, що він вчиняє дії, спрямовані на його виселення. Він просто продовжував володіти будинком та вести господарство, вважаючи, що, оскільки будинок належав його матері, то відповідно він є його власником і зможе оформити всі необхідні документи та зареєструвати своє право власності на спадкове нерухоме майно вже після смерті батька. Після смерті ОСОБА_9, його батько, ОСОБА_8, дізнавшись, що заповіт складений виключно на нього, а він не має права на спадщину, оскільки в шлюбі з мамою ніколи не перебував, вирішив разом з дочкою ОСОБА_5 привласнити собі зазначений будинок. Його сестра ОСОБА_5 звернулась до Виконкому Жидачівської міської ради із заявою про те, що всі документи на домоволодіння втрачені, в зв'язку з чим просила переоформити право власності на будинок на ОСОБА_9, приховавши від посадових осіб Виконкому, що на цей час ОСОБА_9 вже померла. Рішенням Виконкому №292 від 28.12.2002р. було надано дозвіл на таке переоформлення, замість видачі дозволу на виготовлення дублікату свідоцтва на право власності даного будинку. Після цього, ОСОБА_8, стверджуючи, що він, начебто, знайшов копію рішення Виконкому, а не оригінал рішення, видане ще в 1958р. про те, що земельна ділянка переоформлялась з мами ОСОБА_9 на нього як на забудівельника, звернувся до суду з позовом про визнання недійсним рішення виконкому №292 від 28.12.2002р. про повторну переєрестрацію права власності на м'я ОСОБА_9 Він не мав жодних доказів і жодних правових підстав для визнання за собою права власності на спірне будинковолодіння, не зіслався на жодну норму закону, однак, зважаючи, що суддею по справі був родич ОСОБА_5, позов було задоволено і рішенням Жидачівського районного суду Львівської області у справі №2-1521/03 від 24.10.2003р. визнано право власності (на сьогоднішній день рішення Жидачівського районного суду скасоване судом апеляційної інстанції). Про таке рішення суду він випадково дізнався лише у 2008 році. 22.12.2003р. на підставі зазначеного рішення суду Стрийське державне комунальне міжрайонне бюро технічної інвентаризації видало ОСОБА_8 свідоцтво про реєстрацію права власності на нерухоме майно. Іншим відповідачем по справі була ОСОБА_5, яка, перебуваючи в зговорі з ОСОБА_8, визнала позов. Таким чином ОСОБА_8 на підставі прийнятого незаконного рішення суду став власником будинку, який все життя належав його матері ОСОБА_9 і право власності на будинок якої він ні разу не оскаржував за її життя. Змова з ОСОБА_8 була вкрай вигідна для сестри ОСОБА_5, оскільки в подальшому спірний будинок був подарований батьклм її дочці ОСОБА_2 ОСОБА_8 також подав позов до Жидачівської міської ради про визнання недійсним державного акту серія 1-ЛВ №078003 від 07.05.1996р. на земельну ділянку, виданого ОСОБА_9 Суд виніс рішення, яким визнав недійсним державний акт на земельну ділянку, виділену ОСОБА_9 для експлуатації і обслуговування її житлового будинку по АДРЕСА_2. Таким чином, суддя виніс два рішення, позбавивши посмертно його матір ОСОБА_9 права власності на майно, яке вона нажила за все життя, а, відповідно його - права на це майно, як спадкоємця першої черги після смерті матері не дивлячись на те, що він з 2004р. інвалід. Також, скориставшись рішенням суду, яким визнано державний акт на право приватної власності на маму ОСОБА_9 недійсним, ОСОБА_8 подав заяву до Жидачівської міської ради про передачу йому відповідної земельної ділянки (попередньо не розробивши документацію для її розподілу на дві частини) для обслуговування та експлуатації спірного будинковолодіння та для ведення садівництва. Рішенням Жидачівської міської ради від 11.11.2004 року №2424 ОСОБА_8 було передано земельну ділянку площею 0,1000 га, для обслуговування будинку і господарського будинку, та передано земельну ділянку площею 0,1165 га, для ведення садівництва, які знаходяться в АДРЕСА_2. Після того, як відповідні рішення вступили в законну силу, ОСОБА_8 уклав договір дарування житлового будинку від 09.11.2004р. своїй онуці, дочці ОСОБА_5 - ОСОБА_2. Він після смерті мами і батька він проживає в даному будинку, користується будинком і земельною ділянкою і тримає там свою свійську птицю і все своє майно і користується всім спадковим маминим майном матері і про це всі знають. Після того, як Жидачівська міська рада передала відповідні земельні ділянки ОСОБА_8, він, оформивши всі необхідні документи, уклав договір дарування земельної ділянки (кадастровий номер 4621510100:01:032:0003) від 17.03.2005 року, та договір дарування земельної ділянки (кадастровий номер 4621510100:01:032:0002) від 17.03.2005 року, знову ж таки на ім'я ОСОБА_2 На підставі відповідних договорів дарування, ОСОБА_2 були видані державні акти на право власності на дані земельні ділянки, що знаходяться в АДРЕСА_2. Його батько ОСОБА_8 помер ІНФОРМАЦІЯ_13. І тільки після його смерті він, в належні терміни подавши заяву про прийняття спадщини, дізнався, що будинок та земельні ділянки вже давно не належить ані його матері ОСОБА_9, ані його батьку ОСОБА_8, а давно подаровані ОСОБА_2 через багатокрокову комбінацію за допомогою зазначених рішень суду. Суд апеляційної інстанції скасував рішення судів першої інстанції, зазначивши, що вони постановлені з грубим порушенням норм процесуального і матеріального права та відправив справи на новий розгляд. При новому розгляді даних справ, ані ОСОБА_2, ані ОСОБА_5 не захотіли бути правонаступниками ОСОБА_8, який на час нового розгляду справи вже помер. На сьогоднішній день рішення судів про визнання недійсним державного акту на землю серія 1-ЛВ №078003 від 07.05.1996р., виданого ОСОБА_9, та про скасування рішення виконкому №292 від 28.12.2002р. про переоформлення права власності на будинок за ОСОБА_9, скасовані, отже, документи, що підтверджували право власності його матері ОСОБА_9 на будинок та земельну ділянки є законними та, не визнані судом недійсними. Вчинивши такий правочин, вони незаконно позбавили його права на зазначену спадщину. Зважаючи, що ОСОБА_8 ніколи не був власником будинку і земельних ділянок які обслуговують даний будинок, він не мав ніякого права дарувати спірне будинковолодіння, і земельні ділянки відповідачці ОСОБА_2 Відповідно дані правочини були укладені з порушенням вимог актів цивільного законодавства, зокрема ст. ст. 316,317,319 ЦК України, а, отже, на підставі ч. 1 ст. 203 ЦК України мають бути визнані судом недійсними. На даний момент він був і залишається єдиним спадкоємцем першої черги, який подав заяви про прийняття спадщини після смерті матері - ОСОБА_9, і батька - ОСОБА_8, який проживав разом з ними, управляв та володів спадковим майном, від спадщини не відмовлявся, а отже він має всі законні підстави прийняти у спадщину будинок та земельні ділянки. ОСОБА_8 та відповідачкою ОСОБА_2 при укладенні договорів дарування були порушені його права, оскільки ОСОБА_8 не мав права дарувати, а ОСОБА_2 приймати в дар спірне будинковолодіння та відповідні земельні ділянки, що були надані його матері в порядку приватизації для експлуатації та обслуговування даного будинку, тому такі договори слід визнати недійсними, а відповідно слід визнати недійсною ї реєстрацію права власності Стрийським МБТІ спірного будинковолодіння за ОСОБА_2 та державні акти на земельні ділянки, видані на її ім'я. Крім того, оскільки ОСОБА_2 не визнає його право на спадкове майно, згідно статті 16 ЦК України, він змушений звернутися до суду за захистом своїх прав шляхом визнання за собою права власності на спадкове майно.
Третя особа ОСОБА_5 звернулася до суду з самостійними вимогами на предмет спору (Т.3 а.с.215-216) і просить суд визнати за нею, ОСОБА_5, право власності на житловий будинок і господарські будівлі, земельну ділянку площею 0,10 га, передану для обслуговування цього житлового будинку і господарських будівель, та земельну ділянку площею 0,1165 га передану для садівництва, що знаходяться в АДРЕСА_2, в порядку спадкування за законом після смерті її матері ОСОБА_9 Судові витрати покласти на відповідачів. В обґрунтування позовних вимог покликається на те, що вона не згідна з позовними вимогами позивача, її брата ОСОБА_1, про визнання недійсними оспорюваних договорів та визнання за ним права власності на спірне нерухоме майно. Але, враховуючи скасування апеляційним судом рішень Жидачівського районного суду про визнання права власності на спірне нерухоме майно за ОСОБА_8 та оспорювання з тих підстав її братом право батька подарувати спірне нерухоме майно, з метою об'єктивного розгляду справи та врегулювання спору, погоджується на повернення сторін у попереднє становище, яке існувало до укладення оспорюваних договорів і скасованих рішень Жидачівського районного суду. Вважає, що якщо визнавати недійсними оспорювані договори дарування із застосуванням наслідків їх недійсності, то на підставі рішення виконавчого комітету Жидачівської міської ради від 13.06.1986 № 298, реєстраційного посвідчення Стрийського МБТІ від 15.08.1986р. державного акту на право приватної власності на землю від 07.05.1996 р., що зареєстровано в книзі записів державних актів за № 66 на час відкриття спадщини ІНФОРМАЦІЯ_12 все спірне майно належало спадкодавцеві - її матері ОСОБА_9 Після відкриття спадщини у зв'язку із смертю матері ОСОБА_9 у встановлений піврічний термін 24.06.99 р. вона звернулася до нотаріальної контори, із заявою про прийняття спадщини, і таким чином засвідчила факт прийняття спадщини і своє право на спадкове майно. Її брат ОСОБА_1, позивач за первісним позовом, не може вважатись спадкоємцем першої черги, який прийняв спадщину, після смерті матері ОСОБА_9 та батька ОСОБА_8 з таких підстав. По-перше, твердження брата про існування заповіту, згідно якого їхня мати заповіла йому спірне нерухоме майно є безпідставними, недоказаними, не підтверджуються записами у книгах реєстрації заповітів приватного нотаріуса ОСОБА_3 Навпаки, вона вважає, що мати не могла заповідати братові спадщину, так як між нею, братом, мамою і батьком існувала домовленість, що вона повинна сплатити братові компенсацію за його частку у спадщині, що вона і зробила. 11 липня 1996 року вона заплатила братові 426 000 000 карбованців, що стверджується даною ним власноручною розпискою, після чого на вимогу тепер покійної мами він виписався із будинку, де проживали батьки, оскільки ще з 1986 року, тобто, від часу одруження він фактично проживав у м. Турка Львівської області. По-друге, на момент відкриття спадщини ІНФОРМАЦІЯ_12 після смерті матері ОСОБА_9 її брат ОСОБА_1 не проживав за адресою АДРЕСА_2 (де проживали батьки і знаходилось спадкове майно), а проживав у м.Турка, що стверджується записами в його паспорті. Заяви про прийняття спадщини у встановлений піврічний термін до нотаріальної контори він не подавав, оскільки, виконував вищезгадану домовленість між ними, про те, що вона виплатила йому компенсацію за частку в спадщині. Твердження брата, про те, що він фактично прийняв спадщину проживаючи з батьком після смерті матері також не відповідають дійсності, оскільки, як вже зазначалось, з 1986 року він фактично проживав у м.Турка Львівської області, хоч виписався з Жидачева 20 липня 1996 року (після отримання компенсації за спадщину). І тільки в листопаді 1999 року позивач повернувся із сім'єю до АДРЕСА_1, яку він домовився купити у тодішніх власників ОСОБА_11. Обґрунтування брата, що він прийняв спадщину, вступивши в управління і володіння спадковим майном не підтверджено належними доказами. Фактично управління і володіння спадковим майном після смерті матері здійснював батько. Вона також допомагала йому по підтриманню будинку, проводила та оплачувала ремонт, давала гроші на оплату комунальних послуг. По-третє, пояснення брата, що він не подавав заяву про прийняття спадщини після смерті матері, виконуючи таким чином її волю (щоб не травмувати батька), не можуть вважатись належним доказом, оскільки їх не можна довести (крім його пояснень нічим не можуть бути підтверджені). Також слід зазначити, що така причина не може вважатись поважною при пропуску піврічного терміну для звернення із заявою про прийняття спадщини. По-четверте, після смерті (ІНФОРМАЦІЯ_13.) батька ОСОБА_8 її брат ОСОБА_1 у встановлений піврічний термін подавав заяву до нотконтори про прийняття спадщини. Проте він не може бути спадкоємцем після смерті батька, так як все своє майно батько заповів її дочці, своїй онучці ОСОБА_2 згідно заповіту від 16 лютого 1999 року, тобто, ще до укладення оспорюваних договорів дарування спірного нерухомого майна. Отже, все вищенаведене свідчить, що її брат ОСОБА_1 не прийняв спадщини у встановлений піврічний термін після смерті матері ОСОБА_9 та не може бути спадкоємцем після смерті батька ОСОБА_8, і з цих підстав не підлягають задоволенню його позовні вимоги про визнання за ним права власності на спірне нерухоме майно в порядку спадкування ні за законом, ні за заповітом. В свою чергу вона, як вже зазначалось вище, своєчасно звернулась до нотаріуса із заявою про прийняття спадщини і тому має всі законні підстави вимагати визнання за нею права власності на спірне нерухоме майно, в порядку спадкування за законом після смерті її матері ОСОБА_9
Ухвалою Стрийського міськрайонного суду Львівської області від 24 лютого 2013 року позовну заяву третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги на предмет спору ОСОБА_5 до ОСОБА_1 про визнання права власності в порядку спадкування за законом прийнято до спільного розгляду з первісним позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання недійсними договорів, державного акту та визнання права власності на будинок та об'єднано в одне провадження, справі присвоєно №2-1502/11 (Т.3 а.с.259-260).
ОСОБА_2 звернулася до суду зі зустрічним позовом до третьої особи, яка заявила самостійні вимоги на предмет спору ОСОБА_5 (Т.3 а.с.250-251) і просить суд визнати право власності на ? частину житлового будинку, що знаходиться в АДРЕСА_2 та право власності на ? частини земельних ділянок, що знаходяться за вказаною адресою, та передані для обслуговування житлового будинку і для садівництва за нею, ОСОБА_2, в порядку спадкування за заповітом після смерті діда ОСОБА_8. В обґрунтування позовних вимог покликається на те, що вона не визнає позовних вимог ОСОБА_1 та вважає, що у нього немає правових підстав ставити питання про визнання недійсними оспорюваних договорів дарування та державних актів на підставах, викладених у запереченні. Але, враховуючи те, що третя особа ОСОБА_5 заявила самостійні вимоги на все оспорюване майно (які вона не може заперечити повністю, оскільки вона дійсно у встановлений піврічний термін прийняла спадщину після смерті своєї матері ОСОБА_9, подавши до нотаріуса відповідну заяву) тому відповідно до ст.ст. 31,123 ЦПК України подає цей зустрічний позов, так як визнає позовні вимоги ОСОБА_5 лише частково і вважає що також має право на оспорюване майно з таких підстав. Її дід ОСОБА_8 проживав з її бабою ОСОБА_9 без реєстрації шлюбу. Але між ними існували фактичні шлюбні (сімейні) відносини, які полягали в тому, що вони проживали разом однією сім'єю вже з 1956 року, у них були спільні діти ОСОБА_10 ІНФОРМАЦІЯ_5, ОСОБА_5 (дівоче прізвище ОСОБА_5) ОСОБА_12 ІНФОРМАЦІЯ_6, ОСОБА_1 ІНФОРМАЦІЯ_7, вони спільно вели господарство з 1956 року і дід брав позику для будівництва оспорюваного житлового будинку. А згідно рішення виконкому Жидачівської міської ради депутатів трудящих від 26 березня 1958 року №27 його було визнано забудівником, що послужило підставою для прийняття Жидачівським районним судом рішення про оформлення за ним права власності на оспорюване спадкове майно. З пункту 12 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 12 червня 1998 року №16 «Про застосування судами деяких норм Кодексу про шлюб та сім'ю» випливає, що спори щодо майна осіб, які живуть однією сім'єю, але не перебувають у зареєстрованому шлюбі, мають вирішуватися згідно п.1 ст.17 Закону України «Про власність», відповідних норм Цивільного кодексу України і з урахуванням роз'яснень даних Пленумом Верховного суду України в п.5 Постанови від 22 грудня 1995 року №20 «Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності», враховуючи вимоги зазначених нормативно-правових актів оспорюваний житловий будинок та земельні ділянки для його обслуговування та садівництва повинні вважатись спільною сумісною власністю її баби ОСОБА_9 і діда ОСОБА_8 і вони мали рівні права на це майно, тобто по 1/2 частині, як учасники спільної сумісної власності при відкритті спадщини після смерті ОСОБА_9 Таким чином, у випадку визнання недійсними оспорюваних договорів дарування та державних актів із застосуванням наслідків їх недійсності, оспорюване майно слід розглядати як спільну сумісну власність ОСОБА_9 та ОСОБА_8 в рівних частках. Відтак, третя особа ОСОБА_5, яка заявила самостійні вимоги на все оспорюване майно, має право лише на 1/2 частину (половину) цього майна в порядку спадкування за законом, так як у встановлений термін прийняла спадщину після смерті матері ОСОБА_9 Право на ? частину (половину) оспорюваного майна належить їй, як спадкоємцеві за заповітом після смерті діда ОСОБА_8, оскільки вона також прийняла спадщину подавши до нотаріальної контори відповідну заяву у піврічний термін після смерті діда. Визнання недійсними оспорюваних договорів залишає на розсуд суду.
Ухвалою Стрийського міськрайонного суду Львівської області від 24 квітня 2012 року зустрічну позовну заяву ОСОБА_2 до третьої особи, яка заявила самостійні вимоги на предмет спору ОСОБА_5про визнання права власності в порядку спадкування за заповітом прийнято до спільного розгляду з первісним позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання недійсними договорів, державного акту та визнання права власності на будинок та за позовом третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги на предмет спору ОСОБА_5 до ОСОБА_1 про визнання права власності в порядку спадкування за законом та об'єднано їх в одне провадження, справі присвоєно №2-1502/11. (Т.4 а.с. 39-40).
В судовому засіданні позивач за первісним позовом та відповідач за позовом третьої особи з самостійними вимогами ОСОБА_1 свої позовні вимоги підтримав, позов третьої особи з самостійними вимогами та зустрічний позов заперечив в повному обсязі. Будучи допитаним судом в якості свідка, зазначив, що власником житлового будинку, що знаходиться в АДРЕСА_2 на протязі всього свого життя була його мати ОСОБА_9, яка розділила між всіма дітьми все належне їй майно, єдиним спадкоємцем після її смерті був він, ще за життя мати склала на нього заповіт, проте такий з невідомих причин зник з нотаріальної контори, він єдиний прийняв спадщину пісдя смерті матері, а тому має право на визнання за ним права власності на будинковолодіння та земельні ділянки. З його батьком, ОСОБА_8 мати в шлюбі не перебувала, він до будинку і земельних ділянок немає жодного відношення, а тому права на відчуження не мав жодного. Додатково зазначив, що його відмова бути правонаступником батька ОСОБА_8 у судових справах про визнання недійсним свідоцтва про право власності на житловий будинок та Державного акту на земельну ділянку, не може ототожнюватися з заявою про відмову від спадщини, яку залишив батько чи мати. Більше того, він вважає себе власником нерухомого майна та земельних ділянок саме як спадкоємець матері ОСОБА_9 та жодних заяв про відмову від спадщини, залишеної матір'ю чи батьком, ним не подавалось. Натомість його сестра у поданій в Апеляційний суд Львівської області заяві від 19.05.2009 року, зазначила, що «будучи відповідачем по справі за позовом ОСОБА_8 до мене та ОСОБА_1 про визнання свідоцтва про право власності на будинковолодіння недійсним та визнання права власності за ОСОБА_8, та являючись донькою позивача і не будучи власником будинковолодіння, хочу зауважити, що рішення Жидачівського районного суду від 24.10.2003року є об'єктивним і законним». Таким чином, ОСОБА_5 не вважає себе власником будинковолодіння, вона визнала позов і права її ніяким чином не порушені. ІНФОРМАЦІЯ_12 померла його мама ОСОБА_9 Після її смерті відкрилась спадщина на належне їй на праві власності майно. 02.12.2008 року він звернувся до державного нотаріуса Матусека В.В. за видачею свідоцтва на спадщину. Нотаріус Матусек В.В., при відкритті спадкової справи № 767 (за його заявою від 02.12.2008 р.) при ньому перевіряв за даними спадкового реєстру наявність чи відсутність відкритої спадкової справи, однак, в реєстрі такі відомості були відсутні, про що свідчать витяги з Спадкового реєстру від 02.12.2008р. Нотаріус Матусек В.В. особисто повідомив його, що ніхто крім нього не звертався за прийняттям спадщини. Відповідно, нотаріус завів спадкову справу № 767. Однак, окрім відповідної спадкової справи, нотаріус 21.02.2011 р. в судове засідання по справі № 2-27/11 також приніс заяву про прийняття спадщини, написану його сестрою ОСОБА_5 24 червня 1999 року. Підозрілим видається факт наявності у нотаріуса Матусека В.В. заяви, яка появилась у нього нізвідки через 11 років після її написання, і про існування якої ніхто не знав, і про яку він при відкритті спадкової справи №767 його не повідомив. Нотаріус Матусек В.В. повідомив, що йому дану заяву принесла перед судовим засіданням 21.02.2011 р. дочка ОСОБА_5 - ОСОБА_2. Крім того, враховуючи, що ОСОБА_5, була відповідачем у справі №2-1521/03, брала участь у судовому засіданні та визнала позов, відповідно про порушення її права власності на спірне будинковолодіння вона дізналась 24 жовтня 2003 року (день винесення рішення суду, яким її, як спадкоємицю ОСОБА_9, позбавили права власності на спірне майно). Таким чином, строк позовної давності щодо заявлених ОСОБА_5 позовних вимог сплив 24 жовтня 2006 року, що є підставою для відмови в позові. Окрім цього, вважає, що фактичні шлюбні відносини, в яких перебували його батьки не давали права його батьку ОСОБА_8 претендувати на будинок, такий з самого початку його будівництва належав матері ОСОБА_9 У заповіті ОСОБА_8 зазначено, що він заповідає ОСОБА_2 все майно що буде йому на день смерті належати. У заяві про прийняття спадщини від 11.12.2008 року, ОСОБА_2 зазначила, що на день смерті ОСОБА_8 залишилось таке спадкове майно: грошові вклади в Жидачівському відділенні №6313 ВАТ «Ощадбанк». Вона прийняла відповідне майно в порядку спадкування. Більше ніякого майна ОСОБА_8 на день його смерті не належало і належати не могло, оскільки єдиним власником спірного майна була ОСОБА_9 Відповідно, ОСОБА_2 не має ніяких законних підстав заявляти позов про визнання за нею права власності на спадкове майно, яке не входило до складу спадщини.
ОСОБА_1 не погоджується з запереченнями відповідача та третьої особи з самостійними вимогами та зазначає, що посилання відповідача на той факт, що він працював заступником директора малого підприємства «Фортуна» з 03 липня 1991 року до 06 вересня 2003 року ніяким чином не спростовує той факт, що він після смерті свого брата ОСОБА_10 постійно доглядав за батьками і проживав у АДРЕСА_2. Директором малого підприємства «Фортуна» була його дружина ОСОБА_14 і виконання обов'язків заступника директора не зобов'язувало його знаходитись за місцем реєстрації підприємства. Крім того, з середини 1998 року МП «Фортуна» ніякої діяльності не вело, а в вересні 2003 року було ліквідовано. Це підтверджується також і довідкою ДПІ відповідно до якої МП «Фортуна» не подавало податкової звітності починаючи з 4-го кварталу 1998 року. Таким чином, дані його трудової книжки не спростовують той факт, що він вступив в управління і володіння спадковим майном його матері ОСОБА_9 Відповідач також посилається на довідку згідно якої його дочка ОСОБА_15 навчалась в Жидачівській середній школі №1 з листопада 1999 року по червень 2005 року. При цьому стверджуючи, що цією довідкою також підтверджується, що він не проживав у Жидачеві до листопада 1999 року. Однак, відповідач не звернув уваги, що в матеріалах справи є довідка ЗОШ №2 відповідно до якої його дочка ОСОБА_15 протягом 1996 - 1997 років навчалась в школі №2. Довідка ЗОШ №1 ніяким чином не пов'язана з його місцезнаходженням, оскільки в той час, як він доглядав за своїми батьками у місті Жидачеві, вихованням дитини в основному займалась дружина і її батьки. Відповідач свідомо вводить суд в оману спираючись на документи, які не спростовують і не можуть спростувати факт його вступу в управління і володіння майном. Стосовно посилання відповідача на те, що колишній власник квартири ОСОБА_11 зможе підтвердити той факт, що він не проживав АДРЕСА_2 до моменту купівлі її квартири і що зареєстрований він там був аж в 2004 році, то пояснює, що такий буде давати свідчення, які не відповідають дійсності і спрямовані проти нього, оскільки за заявою його дружини на неї була відкрита кримінальна справа за ч.2 ст. 192 КК України, оскільки відповідну квартиру ОСОБА_11 намагалась шахрайським способом продати ще і іншим особам. А в зв'язку з тим, що судові процеси тривали досить довго, він зміг приписатись у квартиру аж в 2004 році. Твердження відповідача, що він почав користуватися гаражем з дозволу батька для своїх особистих потреб не раніше 1999 року є видумкою відповідача і нічим не підтверджується. Так, в матеріалах справи є Акт виконавчого комітету Жидачівської міської ради від 03 грудня 2010 року. Відповідно до цього акту комісією у складі депутата Жидачівської міської ради ОСОБА_16, ОСОБА_17, ОСОБА_18 було оглянуто спірне домоволодіння, опитано сусідів та встановлено, що ОСОБА_1 постійно проживав перед смертю своєї мами ОСОБА_9 і після її смерті по АДРЕСА_2. До відповідного акту додані письмові пояснення сусідів, що є найкращим підтвердженням його слів, оскільки саме сусіди мали можливість його бачити постійно на подвір'ї відповідного будинку. Також він тримав спільне господарство з батьками ще задовго до смерті матері і до цього часу продовжує його там тримати. Окрім того, в матеріалах справи міститься досить багато доказів його вступу в управління та володіння майном. Зокрема, копія телеграми від 15 лютого 1999 року відправлена на його ім'я за адресою АДРЕСА_2, що підтверджує, що він в лютому 1999 року проживав разом з батьком. Також містяться копії листів, адресованих йому за відповідною адресою, копії виписок з медичної картки, де значиться адреса його проживання АДРЕСА_2 Крім того, після смерті матері він успадкував її майно, яке зараз знаходиться у нього: це швейна машинка, посуда, ікони, листи, одіяла, ковдри, коври та ряд інших предметів. А відповідно до законодавства особа, що прийняла частину спадщини визнається такою, що прийняла усю спадщину. Багато інших речей, які належали його матері і які він успадкував його сестра ОСОБА_5 протиправно вивезла з будинку без його відома. Вона також не дає можливості йому користуватись будинком і господарськими будівлями. ОСОБА_5, коли його дружина знаходилась на подвір'ї будинку без нього, жорстоко побила його дружину, нанесла їй тілесні ушкодження, зокрема, і ножові поранення, що підтверджується актом судово-медичного дослідження. Просить задоволити його позовні вимоги, а в задоволенні позовних вимог третьої особи та позивача за зустрічним позовом відмовити в повному обсязі за безпідставністю.
Представник позивача ОСОБА_1 - ОСОБА_15 позовні вимоги свого довірителя підтримала в повному обсязі та пояснила, що згідно свідоцтва про право власності на житловий будинок серії АА № 011884 від 23.01.2003р., виданого на підставі рішення № 292 від 28.12.2002р. виконавчого комітету Жидачівської міської ради, житловий будинок по АДРЕСА_2 в цілому на праві приватної власності належав ОСОБА_9. Згідно Держаного акту на право приватної власності на землю 1-ЛВ № 078003 від 07 травня 1996 р., виданого на підставі рішення Жидачівської міської ради народних депутатів № 61 від 02.02.1996р., земельна ділянка для обслуговування житлового будинку і господарських будівель, для ведення особистого підсобного господарства площею 0, 2103 га, що розшашована на території Жидачівської міської ради, АДРЕСА_2, передана у приватну власність ОСОБА_9. Свідоцтво про право власності на житловий будинок та Державний акт на право приватної власності на землю на даний час є дійсними, в судовому порядку не скасовані, як і не скасовані рішення Жидачівської міської ради, на підставі яких вони видані. Крім того, право власності на згадане нерухоме майно та земельну ділянку підтверджується й іншими документами (рішеннями Жидачівської міської ради, актами, інвентарною справою БТІ), які видавалися/оформлялись на ім'я ОСОБА_9 починаючи з 1950 р. Отже, власником усього нерухомого майна та земельної ділянки згідно наявних документів була померла ОСОБА_9. Разом із померлою ОСОБА_9 в будинку по АДРЕСА_2 проживав її син ОСОБА_1, а також його батько ОСОБА_8, із яким ОСОБА_9 перебувала у фактичних шлюбних відносинах. Інші діти ОСОБА_20 (брати та сестра довірителя) проживали окремо. Після смерті ОСОБА_9 позивач взяв на себе усі турботи про житловий будинок, домашнє господарство та землю, які залишилися після матері. Увесь час після смерті матері лише позивач займався домашнім господарством та обслуговуванням житлового будинку по АДРЕСА_2. Вказані вище факти підтверджуються письмовими поясненнями свідків, що знаходяться в матеріалах справи. Письмові пояснення сусідів та інших осіб підтверджують той факт, що після смерті матері позивач постійно проживав в м. Жидачеві, вів господарство, займався обслуговуванням житлового будинку. Згідно чинного на момент смерті ОСОБА_9 Цивільного кодексу УРСР позивач, як син померлої, є спадкоємцем першої черги, а його батько ОСОБА_8 як особа, що перебувала із померлою в фактичних шлюбних відносинах, не мав статусу спадкоємця та не міг набути права власності на майно померлої в порядку спадкування. Лише ОСОБА_1, будучи спадкоємцем першої черги, після смерті матері у шестимісячний термін єдиний фактично вступив в управління та володіння спадковим майном, заяви про відмову від спадщини не подавав, інші діти померлої (його брати та сестра) заяв про прийняття спадщини не подавали, а тому саме він - ОСОБА_1 є власником житлового будинку та земельних ділянок, що знаходяться за адресою АДРЕСА_2, як єдиний спадкоємець матері ОСОБА_9, який у встановлений законодавством строк прийняв спадщину після її смерті. Дарувальник ОСОБА_8 оформив правовстановлюючі документи на житловий будинок та земельні ділянки лише у зв'язку із винесенням двох незаконних судових рішень, які в подальшому були скасовані, а провадження у вказаних справах закрито у зв'язку із смертю позивача (дарувальника).Таким чином, нерухоме майно та земельні ділянки вибули з його володіння поза його волею, судові рішення, якими були визнані недійсними правовстановлюючі документи на нерухоме майно та земельні ділянки, оформленні на ім'я ОСОБА_9, скасовані, а відтак відсутні підстави для виникнення права власності у ОСОБА_8 на вищезазначене майно. Відтак, оскільки ОСОБА_8 власником нерухомого майна і земельних ділянок ніколи не був, то й подальші його дії щодо дарування неналежного йому майна своїй онуці ОСОБА_2 є незаконними, такими, що не мають правових наслідків, зокрема, виникнення права власності у ОСОБА_2 на нерухоме майно та земельні ділянки. З поданих на вимогу суду приватним нотаріусом ОСОБА_4 копій документів, долучених до договору дарування спірного житлового будинку від 09.11.2004 року, вбачається порушення при оформленні відповідного договору ряду вимог передбачених нормативно-правовими актами, зокрема, пункту 45 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій, якою передбачено, що при посвідченні нотаріусом правочинів щодо відчуження майна від імені особи, у якої немає дружини (неодружена /неодружений/, удова /удівець/), відчужувач подає відповідну заяву, у якій також зазначається, що майно, яке є предметом цього правочину, не є спільною сумісною власністю. В порушення даної вимоги, в момент підписання спірного договору дарування відповідна заява ОСОБА_8 не подавалась. Також нотаріус ОСОБА_4 відповідно до вимог Інструкції повинна була перевірити чи відведена відповідна земельна ділянка під будинком для таких цілей, кому і на підставі якого документу вона належить, що зроблено не було, оскільки в матеріалах справи нотаріуса відсутня копія рішення про виділення земельної ділянки для будівництва. В тексті договору дарування йде покликання на рішення виконкому Жидачівської міської ради №245 від 23.11.1979 р. Ще одним грубим порушенням законодавства при посвідчені відповідного договору дарування було те, що нотаріус всупереч вимогам п. 72 Інструкції не роз'яснила сторонам зміст ст.377 ЦК України щодо переходу права власності або права користування на земельну ділянку, на якій вони розміщені до нового власника житлового будинку. Крім того, нотаріус допустила і ряд інших процесуальних порушень, які впливають на законність оформлення договору дарування. Стосовно рішення Жидачівської міської ради від 11.11.2004 р. №2424, то воно також має бути визнано недійсним з огляду на наступне. Рішенням Жидачівської міської ради від 11.11.2004 р. №2424 було передано у власність ОСОБА_8 земельну ділянку площею 0,10-га для обслуговуванн будинку, господарських будівель та споруд та земельну ділянку площею 0,165 га для ведення садівництва, що знаходяться у АДРЕСА_2 Дане рішення слід визнати недійсним та скасувати, оскільки воно було прийнято з порушенням норм законодавства. По-перше, відповідним рішенням Жидачівська міська рада передала ОСОБА_8 у власність земельну ділянку, яка належала на той момент на праві користування ОСОБА_2, оскільки 09.11.2004 р. за договором дарування житлового будинку, що знаходився на відповідній земельній ділянці перейшов у власність ОСОБА_2, а відповідно до ст. 377 ЦК України до неї перейшло і право користування цією земельною ділянкою. По-друге, Жидачівська міська рада взагалі не мала права передавати у власність відповіді земельні ділянки, що знаходяться у АДРЕСА_2, оскільки вони в порядку приватизації були передані у власність ОСОБА_9 відповідно до рішення Жидачівської міської ради № 61 від 02.02.1996 р., яке не визнавалось в судовому порядку недійсним і не скасовувалось. По-третє, при прийнятті рішення №2424 Жидачівська міська рада порушила порядок передачі земельної ділянки у власність громадян, оскільки не було дотримано процедуру встановлену ст.118 Земельного кодексу України, зокрема рішення про надання дозволу на розробку проекту відведення земельних ділянок не виносилось, сам проект відведення також не виготовлявся та не погоджувався з органами земельних ресурсах, природоохоронними і санітарно-епідеміологічними органами, органами архітектури і охорони культурної спадщини та не подавався на розгляд відповідного органу місцевого самоврядування. Рішення про затвердження проекту відведення не приймалось. При складанні і видачі державних актів на спірні земельні ділянки були грубо порушені норми Інструкції про порядок складання, видачі, реєстрації і зберігання державних актів на право власності на земельну ділянку і право постійного користування земельною ділянкою та договорів оренди землі, яка затверджена наказом Держкомзему від 04.05.1999 р. № 43. Ні проект відведення, ні акт про перенесення меж на місцевості і закріплення їх відповідними межовими знаками не розроблялися та не виготовлялися, що є грубим порушенням норм законодавства. Ні ОСОБА_8, ні ОСОБА_2 при виготовленні державних актів на їх ім'я узходження меж з сусідніми землекористувачами не проводили. Крім того, до технічної документації по виготовленню державного акту вони долучили неправдиві довідки про те, що землекористувачі не змінилися, хоча ще 29.10.1996 р. суміжна земельна ділянка громадянина ОСОБА_21 була відчужена разом з наявним на ній житловим будинком покійному на даний час братові ОСОБА_10 Також, незважаючи на те, що вся документація по виготовленню державних актів повинна розроблятись окремо на земельну ділянку площею 0,1 га та земельну ділянку площею 0,1165 га, оскільки видавались два різні державні акти, всі довідки, акти, технічні завдання розроблені в одному варіанті, що є порушенням п. 1.16 Інструкції. Ще одним порушенням при виготовленні та видачі державних актів на спірні земельні ділянки є те, що до технічної документації долучено висновок Жидачівського районного відділу ресурсів про те, що обмеження та сервітути на земельну ділянку, що знаходиться у АДРЕСА_2 відсутні. Водночас, зазначає, що по відповідній земельній ділянці проходить лінія електропередач та встановлена опора Л-0,4 кВ, що підтверджується листом ВАТ «Львівобленерго» даним у відповідь на запит суду, що міститься в матеріалах справи. Даним стверджується, що землі під опорами ліній електропередач відносяться до охоронних зон і що при виготовленні земельних актів ОСОБА_8 та ОСОБА_2 погодження з ВАТ «Львівобленерго» не здійснювали, що і призвело до неузгодження сервітутів. Просить задоволити позовні вимоги свого довірителя, а в задоволенні позовних вимог третьої особи та позивача за зустрічним позовом відмовити в повному обсязі за безпідставністю.
Представник позивача ОСОБА_1 - ОСОБА_22 позовні вимоги свого довірителя підтримала та зазначила, що довідку Стройбанку СРСР, як доказ того, що ОСОБА_8 отримував кредит на будівництво будинку є належним доказом у справі в розумінні ст.58 ЦПК України та не може братись судом до уваги. Дана довідка не підтверджує по своїй суті нічого, оскільки з відповідної довідки неможливо встановити на яке саме будівництво був отриманий кредит і коли він був отриманий. Дана довідка не є належним доказом в цій справі, вона не ідентифікує ні домоволодіння на яке ОСОБА_8 отримував кредит, ні дату отримання такого кредиту. По-друге, довідка Стройбанку СРСР видана в 1962 році, тоді як згідно довідки-характеристики на спірний будинок, останній був побудований ще в 1958 році. Стосовно посилання представника відповідача на рішення виконавчого комітету Жидачівської міської ради депутатів трудящих від 26 березня 1958р. №27, то дане рішення було єдиним доказом, на підставі якого Жидачівський районний суд протиправно позбавив ОСОБА_9 майна, набутого протягом всього життя. Як і тоді, так і тепер відповідачка так і не представила суду оригінал відповідного рішення. По-перше, даного рішення взагалі ніколи не існувало, а по-друге, навіть, якщо уявити, що воно дійсно існувало, то дане рішення не тягне за собою ніяких юридичних наслідків, оскільки, ні в законодавстві, чинному на момент прийняття відповідного рішення, ні в чинному законодавстві не існує такого правового поняття «рахуватись забудовником». Існує чітка законодавчо встановлена процедура передання земельної ділянки від одного користувача до іншого, при якій рішення про передачу земельної ділянки в користування скасовується, земельна ділянка вилучається і передається в користування новому землекористувачу. Поняття «рахуватись забудовником» несе в собі фіктивність даної дії, яку навіть не можна назвати юридично значимою. Натомість, дана земельна ділянка і побудований на ній житловий будинок належали ОСОБА_9 на підставі передбачених законодавством правовстановлюючих документів. Зокрема, на підставі рішення Виконкому Жидачівської міської ради депутатів трудящих від 24 грудня 1952 р. № 97 «Про закріплення земельних участків для будівництва житлових будинків по м. Жидачеві» та зареєстрованого і нотаріально посвідченого договору «на право постройки дома и бессрочного пользования земельним участком» від 30 вересня 1954 р., який ніким не визнано недійсним. Згідно умов даного договору ОСОБА_9, після побудови на відповідній земельній ділянці житлового будинку, ставала його власником. Зокрема, в п. 1 цього договору зазначено: «... ОСОБА_9 именуемого ниже во время строительства - застройщик, а по окончании - владельцем построенного дома...» Також в п. 25 встановлено, що всі спори, що виникають при виконанні даного договору, вирішуються в судовому порядку. До того ж, акт введення в експлуатацію та свідоцтво на право власності також видане на ім'я ОСОБА_9, що було б неможливим, якщо б Рішення № 27 мало під собою якийсь правовий грунт і тягнуло юридичні наслідки. Таким чином, рішення від 26 березня 1958 р. №27 не може бути доказом законності набуття ОСОБА_8 права власності на будинковолодіння, яке протягом 45 років належало ОСОБА_9 Всі документи надані Стрийським БТІ на 52 аркушах беззаперечно підтверджують, що власником будинку і земельних ділянок, що знаходяться в АДРЕСА_2, належали ОСОБА_9 на законних підставах. ОСОБА_8 тривалий час жив з нею в її будинку і ніколи не оскаржував її право власності. Неправдивим є посилання представника відповідача на ту обставину, що ОСОБА_8 був начебто прописаний по АДРЕСА_2 з 1960 року. З поданої копії витягу з домової книги будинку справді випливає, що ОСОБА_8 був прописаний в 1960 році, але аж ніяк не до спірного будинку, що знаходиться по АДРЕСА_2, а до будинку по АДРЕСА_3, який ніякого відношення немає до спірного домоволодіння Її довіритель і гадки не мав, що за допомогою протиправних рішень суду його маму посмертно, а разом з тим і його, як спадкоємця, позбавили всього майна. Будучи впевненим, що його батькові ОСОБА_8 нічого не належить, оскільки в зареєстрованому шлюбі він з мамою не перебував, її довіритель не оформляв документи на спадщину, щоб в нього навіть гадки не виникло, що він хоче якимось чином виселити батька з будинку. В матеріалах справи містяться беззаперечні докази того, що рішення суду, на підставі яких ОСОБА_8 протиправно заволодів майном і подарував його ОСОБА_2, скасовані в силу своєї незаконності. А посилання представника відповідача на те, що вони ще на даний момент чинні не відповідає дійсності та матеріалам справи. Якщо ОСОБА_2, яка є відповідачем по справі, не вважає, що її права порушені, то таке твердження представника відповідача, який, доречі, має повноваження згідно наданої довіреності визнавати позов, є по суті визнанням такого позову, як це передбачено ст.31 ЦПК України. Звертає увагу суду, що її довіритель є спадкоємцем і правонаступником мами ОСОБА_9, якій спірне будинковолодіння належало до моменту смерті і право власності на яке її довіритель зараз відстоєю в даному судовому процесі. Апеляційний суд Львівської області в своїй ухвалі від 25 травня 2009 року встановив, що про порушення прав ОСОБА_1 дізнався лише в 2008 році, після того як помер його батько ОСОБА_8 До того моменту він не знав про існування спірних договорів дарування і, відповідно, не міг їх оскаржувати. Причини пропуску строку суд визнав поважними і відновив строк на оскарження. Таким чином, посилання ОСОБА_23 на пропуск строку позовної давності є безпідставними. Просить задоволити позовні вимоги свого довірителя, а в задоволенні позовних вимог третьої особи та позивача за зустрічним позовом відмовити в повному обсязі за безпідставністю.
Відповідач за первісним позовом та позивач за зустрічним позовом ОСОБА_2 , будучи допитаною судом в якості свідка, вимоги позивача за первісним позовом ОСОБА_1 визнала лише в частині визнання недійсними договорів дарування та державних актів і то виключно, щоб розв'язати цей спір і не більше, так як вважає, що він не приймав спадщини, а саме, не вступив в управління чи володіння спадковим майном у встановлений піврічний термін після смерті матері ОСОБА_9 А позовні вимоги матері ОСОБА_5 визнає також лише частково з огляду на наступне. Виходячи з того, що її дідо (батько позивача за первісним позовом) ОСОБА_8 дійсно весь час з осені 1955 року проживав разом з її бабою (матір'ю позивача за первісним позовом) ОСОБА_9, разом вели господарство, разом будували цей будинок, то зі сторони сина ОСОБА_1 з точки зору моралі є як мінімум незрозумілим заперечувати право батька на 1/2 оспорюваного будинку. Але він, син, це заперечує, бо йому невигідно, щоб батькові належала частина майна, бо батько заповів і навіть був подарував своє майно їй, внучці, а не синові. Очевидно, що це пояснює хто і як піклувався і доглядав за ОСОБА_8 після смерті дружини. Позивач ОСОБА_1 заперечує, що оспорюване майно було спільною сумісною власністю ОСОБА_9 та ОСОБА_8, оскільки вважає, що законодавство чинне на момент виникнення фактичних шлюбних відносин у 1955 році не передбачало існування спільної сумісної власності осіб, які живуть разом без реєстрації шлюбу. Така власність була передбачена тільки з прийняттям ЗУ «Про власність», тобто з 15 квітня 1991 року. Спадщина відкрилась в грудні 1998 року, тобто, коли вже діяла ст.17 ЗУ «Про власність». Якщо брати до уваги час створення оспорюваного майна, то ще у постанові Пленуму Верховного Суду СРСР від 31 липня 1962 р. «Про судову практику в справах про право особистої власності на жилі будівлі» вказувалося, що загальним правилом участь окремих осіб своєю працею і коштами у будівництві жилого будинку на ділянці, відведеній забудовнику, не може бути підставою для визнання за ними права спільної власності на жилий будинок. Такі особи вправі були претендувати на відшкодування забудовником понесених ними витрат у загальноцивільному порядку. Разом з тим Пленум в п.п. 4,5 зазначив, що фактичним співзабудовником можуть бути визнані права співвласника, якщо буде встановлено наявність домовленості між забудовником і фактичним співзабудовником про будівництво будинку з метою створення спільної власності і буде дано згоду виконкому місцевої Ради народних депутатів на зміну договору про надання земельної ділянки. 3 огляду на рішення міської ради №27 від 26 березня 1958 року, то згода виконкому міської ради на зміну договору про надання земельної ділянки була. Заяву до виконкому на заміну забудівника подавала ОСОБА_9 тоді, коли вже частина будинку була збудована. Ту збудовану частину будинку ОСОБА_8 не купував у ОСОБА_9, а забудівник замінювся для того, щоб знайти можливість добудувати будинок. Вони проживали однією сім'єю, у них були спільні діти, то зрозуміло, що будинок добудовували не для когось одного, а для спільної власності. І взагалі - все їхнє спільне життя це були договірні відносини, бо жили вони без офіційної реєстрації шлюбу, а на основі усних домовленостей. Отже, так як будинок з господарськими будівлями, який знаходиться в АДРЕСА_2 фактично був збудований ОСОБА_8 та ОСОБА_9, які спільно проживали з осені 1955 року однією сім'єю без офіційної реєстрації шлюбу, та беручи до уваги, що на час відкриття спадщини після смерті ОСОБА_9 вже діяла ст. 17 ЗУ «Про власність», то ОСОБА_8 повинна була належати 1/2 цього житлового будинку. Враховуючи, що все своє майно ОСОБА_8 заповів їй, тому просить суд визнати право власності на 1/2 житлового будинку, який знаходиться в АДРЕСА_2 за нею, ОСОБА_2, в порядку спадкування за заповітом після смерті діда ОСОБА_8
Представник відповідача та позивача за зустрічним позовом ОСОБА_2 - ОСОБА_24 позовні вимоги позивача ОСОБА_1 не визнав, позовні вимоги третьої особи з самостійними вимогами визнає частково та пояснив, що позовна заява ОСОБА_1 містить лише беззаперечне бажання стати власником будинковолодіння АДРЕСА_2. Документи та фактичні обставини справи повністю заперечують викладене в позовній заяві. Наявним є маніпулювання "позивача життям і діями своїх покійних батьків. Позовні вимоги не підлягають до задоволення з наступних підстав. В позовній заяві позивач стверджує, що в післявоєнний час ніякі кредити в країні не видавались, а фактично будівництво будинку здійснювали батьки його матері за власний кошт. Дані твердження позивача заперечуються довідкою Стройбанку СРСР від 09.1962 року, з якої вбачається, що ОСОБА_8 брав кредит у банку на індивідуальне житлове будівництво будинку. Позивач посилається на те, що його мати ОСОБА_9 до 1965 року перебувала у шлюбі з іншим чоловіком, була одноособовою власницею будинку, а ОСОБА_8 у будівництві зазначеного будинку участі не приймав, ніякого відношення ані до нього, ані до земельної ділянки, на якій він розташований не мав. Заперечуючи викладене позивачем зазначає, що 26 березня 1958 року ОСОБА_9 зверталась з заявою до виконавчого комітету Жидачівської міської ради про заміну забудовника будинку на ОСОБА_8, як працюючого і маючого можливість отримати кредит у банку на закінчення будівництва будинку. В позовній заяві позивач вказує, що 23.12.1981 року ОСОБА_9 прописала ОСОБА_8 до зазначеного будинку, так як він проживав з нею періодично. Наведене не відповідає дійсності, так як відповідно до копії будинкової книги ОСОБА_8 проживав з батьками ОСОБА_9 по АДРЕСА_3 в м. Жидачеві і був прописаний по АДРЕСА_2 в 1960 році. Посилання позивача на посвідчений на його ім'я заповіт матір'ю ОСОБА_9 є нічим іншим, як вигадкою позивача, яка спростується при допиті нотаріуса ОСОБА_3 і огляді журналу для реєстрації нотаріальних дій. Нелогічними є твердження позивача, що він проживав в будинку разом з батьком, вів спільне господарство, лікував його, піклувався про нього до смерті і не знав про те, що в 2004 році батько ОСОБА_8 все належне йому на праві власності майно, а саме будинковолодіння АДРЕСА_2, разом з земельною ділянкою подарував своїй онуці ОСОБА_2 ОСОБА_1 дає своє трактування позиції ОСОБА_2 і ОСОБА_5 щодо їх правонаступництва при новому розгляді справи суддею Галій О.Й. і зазначає, «що вдруге вони цю справу не виграють в зв'язку з відсутністю будь-яких правових причин». Думка позивача ОСОБА_1 є вкрай помилковою, так як ОСОБА_5 і ОСОБА_2 згідно поданих заяв не вважали і не вважають, що їх права були порушені, а тому і не бажали вступати в процес в якості позивачів і не заявляли про своє правонаступництво. Беззаперечним є те, що на час укладення договору дарування від 09.11.2004 року і договору дарування від 17.03.2005 року ОСОБА_8 був дієздатний і майно належало йому на праві власності, що було перевірено нотаріусом при підписанні договорів. Будь-яких доказів на заперечення вищевикладеного позивачем в позовній заяві не наведено і доказів не подано. Викладені в позовній заяві моральні засади, якими позивач принижує вже покійних батьків, використовуючи вигадки не робить йому честі - є голослівними, бездоказовими, непереконливими, плутаними і такими які не підлягають коментуванню. Просить суд врахувати, що позивачем пропущені всі строки позовної давності, про їх продовження питання в позовній заяві перед судом не ставилось, а відтак відповідно до чинного законодавства судом необхідно прийняти рішення про відмову в позові ОСОБА_1, а їхній позов задоволити в повному обсязі, задоволити позовні вимоги третьої особи ОСОБА_5
Третя особа з самостійними вимогами на предмет спору та відповідач за зустрічнимм позовом ОСОБА_5, будучи допитаною судом в якості свідка пояснила, що позов брата ОСОБА_1 визнає частково в частині визнання недійсними договорів дарування та державних актів, оскільки рішення суду про визнання права власності за батьком ОСОБА_8 скасовані апеляційним судом, і щоб розв'язати цей спір вона погодилась на визнання недійсними договорів дарування будинку і землі та на повернення сторін у попереднє становище, і тому, власне, і подала позов. З приводу зустрічного позову дочки ОСОБА_2, то хоче сказати, що повністю згідна з тим що спірний житловий будинок по АДРЕСА_2 був побудований спільно мамою ОСОБА_9 і татом ОСОБА_8 і мав би бути їхньою спільною власністю. Але беручи до уваги те, що ще у 1986 році Стрийським МБТІ будинок був зареєстрований тільки за мамою ОСОБА_9 та враховуючи діюче на той час законодавство повідомляє, що не визнає позовні вимоги своєї дочки ОСОБА_2 викладені у зустрічній позовній заяві і вважає, що тільки вона має всі юридичні підстави на визнання за нею права власності на житловий будинок в цілому, оскільки брат не приймав спадщини і не вступав у фактичне володіння чи управління спадковим майном. Твердження брата ОСОБА_1 про те, що він після смерті у 1997 році брата ОСОБА_10 постійно проживав з батьками у АДРЕСА_2 і допомагав їм обходити господарство не відповідає дійсності. ОСОБА_1 проживав з батьками до 1986 року. У 1986 році після служби в армії брат ОСОБА_1 одружився і переїхав жити до дружини у місто Турку Львівської області. Батьки його дружини купили їм у Турці будинок, а їхня мати купила їм меблі, посуд, килими, тощо. Ніякої господарки ОСОБА_1 після смерті брата ОСОБА_10 не обходив, по тій простій причині, що до осені 1999 року працював і проживав у м. Турці. А після смерті матері господарки (худоби, свиней, тощо) вже не було. До Жидачева до батьків брат приїжджав переважно по святах, і тоді коли йому були потрібні гроші і не вступався до тих пір, поки йому не дали гроші. Коли мамі ці його приїзди за грішми вже надоїли, під час чергового приїзду 11 липня 1996 року вона його спитала, доки це буде продовжуватися. Тоді брат ОСОБА_1 сказав мамі, що він тут має частку. Тоді мама покликала тата, її, її чоловіка і запропонувала їй дати йому гроші, а йому сказала, щоб дав розписку і виписався з будинку. Вона дала 426 мільйонів українських карбованців (купонів) мамі, а мама віддала їх братові ОСОБА_1 в її і її чоловіка ОСОБА_25 присутності, відразу на другий день після того як він виписався з будинку. Ніяке управління спадковим майном брат не здійснював. Не було потреби здійснювати управління майном, бо жив ще тато, а господарки після смерті матері вже не було. Вона приносила татові їсти або посилала дітей. Комунальні послуги оплачувала вона, що стверджується часом оплати квитанцій за її квартиру та за будинок по АДРЕСА_2 Також факт оплати нею комунальних послуг за будинок по АДРЕСА_2 може підтвердити ОСОБА_26 яка працювала тоді і зараз працює у поштовому відділенні. Домашню птицю брат завів вже після смерті батька. Тому ніякого управління чи володіння спадковим майном у піврічний термін після смерті матері ОСОБА_1 не здійснював, заяви про прийняття спадщини не подавав, а отже спадщини не прийняв. Виходячи з цього, просить визнати за нею право власності на цілий спірний житловий будинок з господарськими будівлями і спорудами по вул.АДРЕСА_2 в м.Жидачеві.
Представник третьої особи з самостійними вимогами ОСОБА_5 - ОСОБА_27 пояснив, що жодних, з перелічених в п. 113 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій документів позивач не представив. Окремо звертає увагу суду на пояснення нотаріуса Матусека В.В., з якого вбачається, що ОСОБА_1 йому тільки сказав, що має ощадні книжки, але не представив і не додав їх до матеріалів спадкової справи. Простими словами позивач ОСОБА_1 просто обдурив нотаріуса, а той не перевіривши доказів вступу у володіння та управління спадковим майном завів спадкову справу. Як докази фактичного вступу у володіння та управління спадковим майном позивач ОСОБА_1 в одному місці зазначає, що він періодично, а в іншому - що постійно проживав після смерті матері за адресою АДРЕСА_2, лише він займався домашнім господарством та обслуговуванням житлового будинку, а також те, що після смерті матері взяв у користування майно матері, а саме швейну машинку, столовий посуд, ікони, тощо. Як доказ постійного чи періодичного проживання посилається на акт обстеження житлово-побутових умов від 03 грудня 2010 року та на письмові пояснення сусідів та інших осіб. Даний акт не можна вважати належним доказом, оскільки, не акт, а довідка виконавчого комітету місцевої Ради народних депутатів про те, що спадкоємець безпосередньо перед смертю спадкодавця проживав разом з ним, або про те, що спадкоємцем було взято майно спадкодавця, є доказом фактичного вступу у володіння та управління спадковим майном. Крім цього слід зазначити, що цей акт був складений аж через 12 років після подій, які в ньому описуються. Твердження самого позивача, що він проживав після смерті матері у батьків у м. Жидачеві є суперечливими і не відповідають його попереднім поясненням по справі про визнання права власності на квартиру по АДРЕСА_1. Так, у позовній заяві він з дружиною стверджують, що живуть у Жидачеві з 13 вересня 1999 року. А це вже після спливу піврічного терміну з часу відкриття спадщини. Що стосується швейної машинки, то треба спочатку встановити, що це за машинка і чи належала вона ОСОБА_9? Очевидно мають це пояснити свідки. Це ж стосується і столового посуду, ще треба встановити, що це за посуд, як і коли він ним заволодів? Те саме стосується і ікон. Не заслуговують на довіру і не є логічними твердження позивача ОСОБА_1 про те, що він не переоформляв спадщину, щоб не травмувати батька виконуючи таким чином волю матері. Йому не потрібно було переоформляти спадщину, а лише в піврічний термін подати заяву до нотаріуса про прийняття спадщини. Але він цього не зробив, і зрозуміло з яких мотивів - виконував домовленості. Адже, 11.07.1996 року дав розписку, що отримав кошти за свою частку у спірному будинку. Крім цього хоче наголосити, що взагалі не було потреби комусь вступати в управління чи володіння спадковим майном, оскільки в цьому будинку був прописаний і постійно проживав «цивільний» чоловік померлої ОСОБА_9 - ОСОБА_8. З приводу відсутності порушеного права через визнання позову батька, то право ОСОБА_5 на звернення до суду виникло у зв'язку з тим, що апеляційний суд скасував рішення Жидачівського районного суду, які були підставами для оформлення права власності на спірні будівлі і землю за ОСОБА_8, а позивач поставив питання про визнання недійсними договорів дарування, та визнання за ним права власності. Але, щоб визнати право власності за ОСОБА_1 необхідно застосувати наслідки недійсності договорів дарування оспорюваного майна. А повернення у попереднє становище (реституція), яке існувало до укладення оспорюваних договорів та скасованих рішень Жидачіського районного суду так чи інакше повертає всіх до моменту відкриття спадщини після смерті ОСОБА_9, оскільки в разі реституції право власності на оспорюване майно належатиме померлій ОСОБА_9 Третя особа ОСОБА_5 від спадщини у встановлений піврічний термін не відмовлялась, а навпаки подала заяву від 24.06.1999 року про прийняття спадщини. Стосовно того, що ОСОБА_5 не заперечувала проти визнання за батьком права власності на оспорюване майно, то вона дійсно не була проти цього, щоб за батьком визнати право власності, оскільки батько разом з мамою будував цей будинок. Але право ОСОБА_5 є порушеним, так як позивач поставив питання про визнання за ним права власності на все спадкове майно. Але ж вона прийняла спадщину, вона не відмовлялась від цього майна як від спадщини, оскільки позов ОСОБА_8 стосувався не спадкування, а визнання за ним права власності як за забудовником. Твердження ОСОБА_1 про те, що 24.10.2006 року сплив трирічний строк позовної давності також є необгрунтованим. Бо її (ОСОБА_5 право на звернення до суду виникло після скасування апеляційним судом рішень Жидачівського районного суду та коли позивач поставив питання про визнання недійсними договорів дарування, заявив свої права на оспорюване майно, а вона погодилась на визнання недійсними договорів дарування та повернення сторін у попереднє становище. Власне тому вона і заявила самостійні вимоги, як третя особа. Відтак, заява про застосування строку позовної давності є необгрунтованою. З точки зору чисто людських відносин, та беручи до уваги те, що спірний житловий будинок по вул.АДРЕСА_2 в м.Жидачеві дійсно був побудований спільно ОСОБА_9 і ОСОБА_8, які проживали однією сім'єю без офіційної реєстрації шлюбу, то справедливо було б визнати за ОСОБА_2 право власності на 1/4 цього житлового будинку, як за спадкоємцем за заповітом після смерті ОСОБА_8 Але це було б можливо, якщо б і позивач за первісним позовом ОСОБА_1 визнав позовні вимоги ОСОБА_2 Але, оскільки ОСОБА_1 заперечує право батька на 1/2 спірного житлового будинку, враховуючи діюче на той час законодавство, яке не передбачало виникнення права спільної сумісної власності для осіб, котрі перебували у незареєстрованих шлюбних відносинах, а також беручи до уваги те, що ще у 1986 році (до набрання чинності законом України «Про власність», зокрема ст.17) Стрийським МБТІ спірний будинок в цілому був зареєстрований тільки за ОСОБА_9, а не на праві спільної часткової власності ОСОБА_9 та ОСОБА_8, то юридичних підстав для задоволення зустрічного позову ОСОБА_2 немає. Виходячи з вищенаведеного, просить спірний житловий будинок по вул.АДРЕСА_2 в м.Жидачеві та оспорювані земельні ділянки для обслуговування будинку та для садівництва визнати за ОСОБА_5
Представник третьої особи з самостійними вимогами ОСОБА_5 - ОСОБА_28 повністю підтримала показання свого довірителя та представника ОСОБА_27, просить в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовити, а їхній позов задоволити в повному обсязі.
Третя особа - представник Стрийського МБТІ у вирішенні спору поклався на розсуд суду.
Третя особа - приватний нотаріус ОСОБА_3 позовні вимоги та обставини, викладені в позовній заяві ОСОБА_8 заперечила та заявила, що починаючи з 1996 року і по день смерті ОСОБА_9 заповіт від імені останньої нею не посвідчувався. Доказом цього є надані суду реєстри нотаріальних дій за 1996-1998 р.р. Єдиний запис, який є - це запис про видачу довіреності на ведення справи в суді (реєстр №5 - 04.09.98 р.), жодні інші записи відсутні.
Третя особа - представник Жидачівської міської ради ОСОБА_29 у вирішенні спору поклалася на розсуд суду та пояснила, що про рішення 26.03.1958 року їм стало відомо лише в Жидачівському районному суді в 2004 році, на момент прийняття радою оспорюваних рішень, жодних відомостей про те, кому належить спірне будинковолодіння у них не було. Земельна ділянка в 1962 році виділялася на ім'я ОСОБА_9 В листопаді 2004 року ОСОБА_8 звернувся до них з заявою про оформлення права власності на земельні ділянки на його ім'я, маючи при собі правовстановлюючі документи на будинковолодіння. На момент передачі земельної ділянки така належала місту, оскільки рішенням суду державний акт було скасовано. Міська рада надала дозвіл на виготовлення технічної документації, і після виготовлення такої видала державний акт. Зазначила, що рішення міської ради від 28.12.2002 р. - це фактично дублікат, оскільки право власності на ОСОБА_9 було закріплено ще в 1986 році.
Третя особа - приватний нотаріус ОСОБА_4 позовні вимоги ОСОБА_1 не визнала та пояснила, що в 2004 році до неї звернувся ОСОБА_8, ОСОБА_5 та ОСОБА_2 з проханням посвідчити договір дарування будинку, згодом - земельної ділянки. В 2005 році вона відбирала заяву від ОСОБА_8 про те, що він вдівець, в шлюбі не перебуває. Вона зробила висновок про те, що ОСОБА_8 в шлюбі не перебуває на підставі відмітки в паспорті та копії свідоцтва про смерть ОСОБА_9 Вважає, що посвідчила договори на підставі чинного законодавства, в порядку, встановленому Інструкцією про порядок вчинення нотаріальних дій.
Третя особа - ОСОБА_6 , будучи неодноразово належним чином повідомленою про час і місце розгляду справи в судове засідання не з'явилася, проте подала на адресу суду заяву, в якій просить розглянути справу у її відсутності, позовні вимоги ОСОБА_1 підтримує в повному обсязі, а тому суд вирішив справу розглядати у її відсутності, проти чого сторони не заперечили (Т.2 а.с.156).
Третя особа - ОСОБА_7 , будучи неодноразово належним чином повідомленою про час і місце розгляду справи в судове засідання не з'явилася, проте подала на адресу суду заяву, в якій просить розглянути справу у її відсутності, позовні вимоги ОСОБА_1 підтримує в повному обсязі, а тому суд вирішив справу розглядати у її відсутності, проти чого сторони не заперечили (Т.2 а.с.157).
Третя особа - представник ПП «Картограф» в судове засідання, будучи належним чином повідомленим про час і місце розгляду справи не з'явився, а тому суд вважає за можливе проводити розгляд справи у його відсутності, проти чого сторони не заперечили.
Третя особа - Управління Держкомзему в Жидачівському районі будучи неодноразово належним чином повідомленим про час і місце розгляду справи в судове засідання не з'явився, проте подав на адресу суду заяву, в якій просить розглянути справу у його відсутності, проти чого сторони не заперечили (Т.2 а.с.70, Т3 а.с.264).
Третя особа - представник Жидачівського районного відділу Львівської регіональної філії ДП «Центр Державного земельного кадастру» в судове засідання, будучи належним чином повідомленим про час і місце розгляду справи не з'явився, а тому суд вважає за можливе проводити розгляд справи у його відсутності, проти чого сторони не заперечили.
Третя особа - представник Державної нотаріальної контори у Жидачівському районі Матусек В.В. у вирішенні спору поклався на розсуд суду та пояснив, що питання правомірності його дій щодо відкриття спадкової справи за заявами ОСОБА_1 та ОСОБА_5 вже досліджувалося у Стрийському міськрайонному суді, а також в Апеляційному суді Львівської області, згідно судових рішень його дії визнано правомірними. З приводу прийняття спадщини ОСОБА_1 після смерті його матері ОСОБА_9, то повідомив суд, що він не досліджував доказу вступу ним в управління чи володіння спадковим майном, він лише 02.12.2008 р. прийняв заяву про видачу свідоцтва про право на спадщину, в якій ОСОБА_1 зазначив, що він прийняв спадщину шляхом вступу в управління та володіння спадковим майном, і тому він завів спадкову справу. Доказів вступу в управління та володіння спадковим майном він не досліджував, до видачі свідоцтва справа не дійшла, так як одразу після подачі заяви він перевірив реєстр нерухомого майна і з'ясувалося, що нерухоме майно, на яке подано заяву спадкодавцю ОСОБА_9 вже не належить. Не приймати заяву від ОСОБА_1 він права не мав, зазначає, що всі вчинені ним дії відповідали закону.
Відповідно до ст.11, ч.2 ст.31, ч.4 ст.174 ЦПК України у разі визнання відповідачем позову суд за наявності для того законних підстав ухвалює рішення про задоволення позову. Суд вважає, що визнання відповідачем ОСОБА_2 та її представниками позовних вимог ОСОБА_1 в частині визнання недійсними рішення, договорів та державних актів суперечить правовим приписам матеріального закону та порушує інтереси відповідача, оскільки остання претендуючи на спадкове майно, самостійно звернулася до суду з зустрічним позовом, вважаючи, що половина майна повинна належати їй, а друга половина майна - її матері ОСОБА_5, та вважаючи, що позивач ОСОБА_1 права на спадкове майно немає, а тому зважаючи на викладене суд не взяв до уваги, в порядку ст.174 ЦПК України визнання відповідачем ОСОБА_2 позовних вимог ОСОБА_1 та з'ясував і дослідив всі докази в загальному порядку, на підставі пояснень сторін та письмових доказів.
Суд, заслухавши пояснення сторін та дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, приходить до висновку, що первісний позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання недійсними договорів, державного акту та визнання права власності на будинок підлягає частковому задоволенню , позов третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги на предмет спору ОСОБА_5 до ОСОБА_1, ОСОБА_2, про визнання права власності в порядку спадкування за законом підлягає частковому задоволенню , а в задоволенні зустрічних позовних вимоги ОСОБА_2 до третьої особи, яка заявила самостійні вимоги на предмет спору ОСОБА_5, про визнання права власності в порядку спадкування за заповітом слід відмовити , виходячи з наступного.
Визначаючи норми матеріального права, що підлягають застосуванню та надаючи правову кваліфікацію фактично існуючим між сторонами по справі правовідносинам суд виходить з п. 4 Прикінцевих та Перехідних положень Цивільного кодексу України, згідно з яким він застосовується до цивільних відносин, що виникли після набрання ним чинності. Щодо цивільних відносин, які виникли до набрання чинності Цивільним кодексом України, положення цього Кодексу застосовуються до тих прав і обов'язків, що виникли або продовжують існувати після набрання ним чинності. Крім того з п. 6 Прикінцевих та Перехідних положень Цивільного кодексу України Правила Цивільного кодексу України про позовну давність застосовуються до позовів, строк пред'явлення яких, встановлений законодавством, що діяло раніше, не сплив до набрання чинності цим Кодексом.
Відповідно до п.1 розд. VІІ "Прикінцевих положень" СК України , зазначений Кодекс набрав чинності одночасно з набранням чинності ЦК України, тобто з 01.01.2004 року. За загальним правилом дії законів і інших нормативно-правових актів у часі норми Сімейного кодексу застосовуються до сімейних відносин, які виникли після набрання ним чинності , тобто не раніше ніж 01.01.2004 року. До сімейних відносин, які не існували на зазначену дату та відносин щодо майна подружжя придбаного в період до 01.01.2004 року положення цього Кодексу застосовуватись не можуть і зворотної дії не мають.
Оскільки спірні правовідносини виникли до набрання чинності як Сімейним кодексом України так і Цивільним Кодексом України, суд вважає за необхідне застосувати законодавство, яке діяло на момент виникнення спірних правовідносин, тобто ЦК УРСР 1963 р. Та КпШС.
Згідно зі ст. 105 Кодексу законів про шлюб, опіку і актів цивільного стану 1926 р., ст.ст. 12, 13, 14 Кодексу про шлюб та сім?ю України, 1969, 1992 рр., ст. ст. 27, 33, 36 СК 2003 р. шлюб укладається в державних органах реєстрації актів цивільного стану (РАГС) на підставі письмових заяв, поданих тими, хто бажає обрати шлюб і одночасною реєстрацією досягненої угоди в актових книгах цих органів і видачею їм свідоцтва про шлюб. Лише зареєстрований шлюб породжує права і обов?язки подружжя.
Разом з тим це є ознакою, що реєстрація шлюбу є однією з умов його дійсності, тобто одна із вимог, дотримання якої необхідне, щоб шлюб породжував права і обов?язки подружжя. Саме цьому в ст. 36 СК України і раніше діючих кодексах і декретах України так само чітко сформульовано: «Шлюб є підставою для виникнення прав і обов?язків подружжя». Надання реєстрації шлюбу значення умов його дійсності надиктоване не тільки міркуваннями державними (ч. 1 ст. 27 СК), але і інтересами самого подружжя, їх дітей, родини (ст. 37 СК).
Відповідно до п. 12 Постанови Пленуму ВСУ № 16 від 12.06.98 р. «Про застосування судами деяких норм Кодексу про шлюб та сім'ю України» судам слід мати на увазі, що правила статей 22, 28, 29 КпШС ( 2006-07 ) не застосовують до спорів про поділ майна осіб, які живуть однією сім'єю, але не перебувають у зареєстрованому шлюбі. Такі спори мають вирішуватися згідно з п.1 ст.17 Закону України «Про власність», відповідних норм Цивільного кодексу України і з урахуванням роз'яснень, даних Пленумом Верховного Суду України в п.5 постанови від 22 грудня 1995 р. № 20 «Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності». Суди мають враховувати, що до введення в дію Указу Президії Верховної Ради СРСР від 8 липня 1944 р. фактичні шлюбні відносини мали такі самі правові наслідки, як і зареєстрований шлюб, за умови, що ці відносини не припинялися, але шлюб не був зареєстрований внаслідок смерті одного з подружжя чи пропажі безвісти на фронті. Оскільки норми законодавства колишнього СРСР із цих питань не суперечать Конституції та законам України, вони можуть застосовуватися судами на підставі постанови Верховної Ради України від 12 вересня 1991 р. «Про порядок тимчасової дії на території України окремих актів законодавства Союзу РСР» ( 1545-12 ).
Однак, в п. 6 постанови Пленуму Верховного Суду України від 22 грудня 1995 р. "Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності" суд звернув увагу, що положення статей 17, 18 Закону "Про власність" щодо спільної сумісної власності поширюються на правовідносини, які виникли після введення в дію цього Закону (з 15 квітня 1991 року). До правовідносин, що виникли раніше, застосовується діюче на той час законодавство.
Відповідно до ст. 16 Закону України «Про власність», майно, нажите подружжям за час шлюбу, належить їм на праві спільної сумісної власності. Здійснення ними цього права регулюється цим Законом і Кодексом про шлюб та сім'ю України.
Стаття 22 КпШС України регулює поділ спільно нажитого майна тільки подружжя, яке відповідно ч.2 ст. 13 вказаного Кодексу перебуває в зареєстрованому шлюбі.
В судовому засіданні встановлено наступні факти та відповідні їм правовідносини.
З пояснень сторін в судовому засіданні та матеріалів справи встановлено, що мати сторін по справі, ОСОБА_9 з 1957-1958 р.р. перебувала у фактичних шлюбних відносинах з ОСОБА_8 та проживала з ним однією сім'єю (Т.1 а.с.15). Від спільного проживання у них народилося троє дітей: ОСОБА_10, ІНФОРМАЦІЯ_10 (помер - ІНФОРМАЦІЯ_14 (Т.2 а.с.87)); ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_11 (позивач з самостійними вимогами) та та ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_15(Т.1 а.с.16)(позивач за первісним позовом).
На підставі рішення Виконкому Жидачівської міської ради депутатів трудящих від 24 грудня 1952 р. № 97 «Про закріплення земельних участків для будівництва житлових будинків по м. Жидачеві» та зареєстрованого і нотаріально посвідченого договору «на право постройки дома и бессрочного пользования земельним участком» від 30 вересня 1954 р. Згідно умов даного договору ОСОБА_9, після побудови на відповідній земельній ділянці житлового будинку, ставала його власником. Зокрема, в п. 1 цього договору зазначено: «... ОСОБА_9 именуемого ниже во время строительства - застройщик, а по окончании - владельцем построенного дома...» Також в п. 25 встановлено, що всі спори, що виникають при виконанні даного договору, вирішуються в судовому порядку.
Слід зазначити, що в судовому порядку вказане рішення виконкому не оскаржувалося і недійсним, в порядку встановленому законом не визнавалося, сторони дійсності вказаного рішення в судовому засіданні не заперечили.
Окрім цього, акт введення в експлуатацію від 14.05.1986 року та реєстраційне посвідчення від 15.08.1986 року (Том 2 а.с. 276-277) також видані на ім'я ОСОБА_9 і в реєстраційному посвідченні чітко зазначено, що цілий житловий будинок по АДРЕСА_2 зареєстрований за ОСОБА_9 на підставі «договора на право постройки дома и бессрочного пользования земельним участком удостоверенньїй 30.09.1954 г. Ходоровской госконторой - реєстр. №2135, акта прийома в зксплуатацию индивидуального строительства от 14.05.1986 г.»
Згідно Державного акту на право приватної власності на землю 1 -ЛВ № 078003 від 07 травня 1996 р. виданого підставі рішення Жидачівської міської ради народних депутатів Львівської області № 61 від 02.02.1996р., земельна ділянка для обслуговування житлового будинку і господарських будівель, для ведення особистого підсобного господарства площею 0, 2103 га, що розташована на території Жидачівської міської ради, АДРЕСА_2, передана у приватну власність ОСОБА_9 (Т.1 а.с.13, 166).
Долучені до матеріалів справи документи Стрийського міжрайонного бюро технічної інвентаризації (Т.1 а.с.100-164) та технічний звіт на земельні ділянки (Т.1 а.с.198-210) беззаперечно підтверджують, що власником будинку і земельних ділянок, що знаходяться в АДРЕСА_2, належали ОСОБА_9 на законних підставах. ОСОБА_8 за життя ОСОБА_9 ніколи не оспорював її право власності та питання про перереєстрацію його на своє ім'я не ставив.
Суд не бере до уваги твердження відповідача ОСОБА_2 про те, що ОСОБА_8 брав участь у будівництві спірного будинку для чого брав у банку кредит, що підтверджується довідкою Стройбанку СРСР (Т.1 а.с.100), оскільки з вказаної довідки Стройбанку СРСР неможливо встановити на яке саме будівництво був отриманий кредит і коли він був отриманий, вона не ідентифікує ні домоволодіння на яке ОСОБА_8 отримував кредит, ні дату отримання такого кредиту. Крім того, довідка Стройбанку СРСР видана в 1962 році, тоді як згідно довідки-характеристики на спірний будинок, останній був побудований ще в 1958 році. Таким чином, ця довідка прямо заперечує твердження відповідача, що ОСОБА_8 брав кредит на будівництво спірного будинку.
Суд не бере до уваги рішення виконкому Жидачівської міської ради депутатів трудящих від 26 березня 1958 року №27 (Т.1 а.с.101), яким ОСОБА_8 було визнано забудівником, виходячи з наступного.
У п. 9 постанови Пленуму Верховного Суду України від 12 червня 1998року № 16 «Про застосування судами деяких норм Кодексу про шлюб та сім'ю України», який втратив чинність з 21 грудня 2007 року, роз'яснено, що, вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з'ясовувати джерело і час придбання зазначеного майна. При цьому належить виходити з того, що відповідно до ст. ст. 22, 25, 27-1 КпШС України спільною сумісною власністю подружжя є нажите ними в період шлюбу рухоме і нерухоме майно, яке може бути об'єктом права приватної власності (крім майна, нажитого кожним із подружжя під час їх роздільного проживання при фактичному припиненні шлюбу).
Згідно з роз'ясненнями, що містяться в пп. 23, 30 постанови Пленуму Верховного Суду України від 21 грудня 2007 року № 11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя», вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з'ясовувати джерело і час його придбання. Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу (ст. ст. 60, 69 СК України, ч. 3 ст. 368 ЦК України), відповідно до чч. 2, 3 ст. 325 ЦК України можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім'я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом.
Згідно з роз'ясненнями, що містяться в п. 9 постанови Пленуму Верховного Суду України від 4 жовтня 1991 року № 7 «Про практику застосування судами законодавства, що регулює право приватної власності громадян на жилий будинок», відповідно до яких суди повинні ураховувати, що право власності на жилий будинок, збудований громадянином на відведеній йому в установленому порядку земельній ділянці і прийнятий в експлуатацію, виникає з часу його реєстрації у виконкомі місцевої ради.
За позовом дружини, членів сім'ї забудовника, які спільно будували будинок, а також спадкоємців суд вправі провести поділ незакінченого будівництвом будинку, якщо, враховуючи ступінь його готовності, можна визначити окремі частини, що підлягають виділу, і технічно можливо довести до кінця будівництво зазначеними особами.
Як вбачається з матеріалів справи, спірний будинок прийнятий в експлуатацію та є закінченим будівництвом.
В судовому засіданні безспірно встановлено, що ОСОБА_9 і ОСОБА_8 перебували у фактичних шлюбних відносинах, єдиним законним власником спірного будинку та земельних ділянок була ОСОБА_9 ОСОБА_8 за життя ОСОБА_9 не оспорював її право власності та не реєстрував за собою право власності на спірне майно чи на його частину, за життя питання про компенсацію йому вартості не ставив, рішення виконкому Жидачівської міської ради депутатів трудящих від 26 березня 1958 року №27 не може слугувати правовою підставою для визнання ОСОБА_8 власником будинковолодіння, оскільки таке рішення не можна визнати правовстановлюючим документом, чинним на той час законодавством такого процесуального оформлення передбачено не було.
У зв'язку з вищенаведеним, законодавство, чинне на момент виникнення фактичних шлюбних відносин, не передбачало існування спільної сумісної власності осіб, які живуть разом без реєстрації шлюбу, а тому відсутні підстави вважати, що ОСОБА_8 належала ? спірного будинковолодіння.
Судом безспірно встановлено, що власником будинковолодіння та земельних ділянок за адресою: АДРЕСА_4 була ОСОБА_9.
ІНФОРМАЦІЯ_12 ОСОБА_9 померла (Т.1 а.с.24).
В судовому засіданні встановлено, що 29.09.2003 р. ОСОБА_8 звернувся до Жидачівського районного суду Львівської області з позовом про визнання недійсним свідоцтва про право власності на будинковолодіння АДРЕСА_2 видане на ім'я ОСОБА_9, та просив визнати за ним право власності на вказане будинковолодіння. Як на правову підставу для задоволення позову покликався на рішення Жидачівської міської ради №27 від 26.03.1958 р., в якому вказано, що забудівником господарства є він.
Рішенням Жидачівського районного суду Львівської області від 24.10.2003 р. позов ОСОБА_8 задоволено, визнано недійсним рішення виконкому Жидачівської міської ради №292 від 28.12.2002 р. та свідоцтво серії АА №011884 про право власності на житловий будинок АДРЕСА_2 видане на ім'я ОСОБА_9, визнавши право власності на даний будинок за ОСОБА_8 (Т.1 а.с.33-34).
22.12.2003р. на підставі зазначеного рішення суду Стрийське державне комунальне міжрайонне бюро технічної інвентаризації видало ОСОБА_8 свідоцтво про реєстрацію права власності на нерухоме майно.
Ухвалою колегії суддів судової палати в цивільних справах апеляційного суду Львівської області від 20.07.2009 р. рішення Жидачівського районного суду Львівської області від 24.10.2003 р. скасовано, а справу скеровано на новий судовий розгляд, зазначивши, що рішення постановлено з грубим порушенням норм процесуального і матеріального права (Т.1 а.с.29).
При новому розгляді даної справи, ані ОСОБА_2, ані ОСОБА_5 не захотіли бути правонаступниками ОСОБА_8, який на час нового розгляду справи вже помер (ІНФОРМАЦІЯ_13), тому провадження в справі було закрито на підставі п.6 ст. 205 ЦПК України (Т.1 а.с.109-110).
Крім цього, 21.09.2004 р. ОСОБА_8 звернувся до Жидачівського районного суду Львівської області з позовом про визнання недійсним державного акту на право приватної власності на землю, виданого 07.05.1996 р. на ім'я ОСОБА_9, серії 1-ЛВ №078003. Як на правову підставу для задоволення позову покликався на рішення Жидачівської міської ради №27 від 26.03.1958 р., в якому вказано, що забудівником господарства є він та на рішення суду, згідно якого його визнано власником вказаного будинковолодіння.
Рішенням Жидачівського районного суду Львівської області від 04.10.2004 р. позов ОСОБА_8 задоволено, визнано недійсним державний акт на право приватної власності на землю, виданого 07.05.1996 р. на ім'я ОСОБА_9, серії 1-ЛВ №078003 (Т.1 а.с.35-36).
Ухвалою колегії суддів судової палати в цивільних справах апеляційного суду Львівської області від 06.07.2009 р. рішення Жидачівського районного суду Львівської області від 04.10.2004 р. скасовано, а справу скеровано на новий судовий розгляд, зазначивши, що рішення постановлено з грубим порушенням норм процесуального і матеріального права (Т.1 а.с.28)
При новому розгляді даної справи, ані ОСОБА_2, ані ОСОБА_5 не захотіли бути правонаступниками ОСОБА_8, який на час нового розгляду справи вже помер (Т.1 а.с.22), тому провадження в справі було закрито на підставі п.6 ст. 205 ЦПК України.
Отримавши рішення суду, яким визнано державний акт на право приватної власності на землю на ОСОБА_9 недійсним, ОСОБА_8 подав заяву до Жидачівської міської ради про передачу йому відповідної земельної ділянки (попередньо не розробивши документацію для її розподілу на дві частини) для обслуговування та експлуатації спірного будинковолодіння та для ведення садівництва.
Рішенням Жидачівської міської ради №2424 від 11.11.2004 року ОСОБА_8 було передано земельну ділянку площею 0,1000 га, для обслуговування будинку і господарського будинку, та передано земельну ділянку площею 0,1165 га, для ведення садівництва, які знаходяться в АДРЕСА_2.
Суд вважає рішення Жидачівської міської ради №2424 від 11.11.2004 року (Т.1 а.с.41) незаконним та таким, що прийняте з грубим порушенням чинного законодавства з наступних підстав.
Так, згідно рішення Жидачівська міська рада передала ОСОБА_8 у власність земельну ділянку, яка належала на той момент на праві користування ОСОБА_2, оскільки 09.11.2004 р. за договором дарування житловий будинок, що знаходився на відповідній земельній ділянці перейшов у власність ОСОБА_2, а відповідно до ст. 377 ЦК України до неї перейшло і право користування цією земельною ділянкою. Таким чином земельна ділянка з цільовим призначенням для обслуговування житлового будинку і господарських будівель передана особі, якій відповідний будинок на той момент вже не належав і яка не мала вже на той момент жодних прав на відповідну земельну ділянку.
По-друге, Жидачівська міська рада не мала права передавати у власність відповідні земельні ділянки, що знаходяться у АДРЕСА_2, оскільки вони в порядку приватизації були передані у власність ОСОБА_9 відповідно до рішення Жидачівської міської ради № 61 від 02.02 1996 р. (Т.1 а.с.14), яке не визнавалось в судовому порядку недійсним і ніким не скасовувалось. Рішенням Жидачівського районного суду від 04.10.2004 року у справі №2-2301/2004 (яке потім було скасоване Апеляційним судом Львівської області) було визнано недійсним лише державний акт на відповідну земельну ділянку. Таким чином, Жидачівська міська рада двічі передала одну і ту саму земельну ділянку спочатку у власність ОСОБА_9 на підставі рішення №61, а потім, без скасування свого рішення у встановленому законом порядку, передала цю ж земельну ділянку у власність ОСОБА_8 на підставі рішення №2424.
По-третє, при прийнятті рішення №2424 Жидачівська міська рада порушила порядок передачі земельної ділянки у власність громадян, оскільки не було дотримано процедуру встановлену ст. 118 Земельного кодексу України (в редакції чинній на момент прийняття рішення). Зокрема, рішення про надання дозволу на розробку проекту відведення земельних ділянок не виносилось, сам проект відведення також не виготовлявся та не погоджувався з органом по земельних ресурсах, природоохоронним і санітарно-епідеміологічними органами, органами архітектури і охорони культурної спадщини та не подавався на розгляд відповідного органу місцевого самоврядування. Рішення про затвердження проекту відведення не приймалось.
За змістом закону підстави припинення права власності і права користування земельними ділянками можна поділити на: добровільні (добровільна відмова власника або користувача від права на земельну ділянку; припинення юридичної особи чи смерть фізичної особи; відчуження земельної ділянки за рішенням власника); примусові (звернення стягнення на земельну ділянку на вимогу кредитора; відчуження земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності та для суспільних потреб; конфіскація за рішенням суду; невідчуження земельної ділянки іноземними особами та особами без громадянства у встановлений строк у випадках, визначених ЗК; використання земельної ділянки способами, які суперечать екологічним вимогам; використання земельної ділянки не за цільовим призначенням; систематична несплата земельного податку або орендної плати).
Відповідно до ч.ч.1,7 ст.17 Земельного Кодексу 1991 р. передача земельних ділянок у колективну та приватну власність провадиться Радами народних депутатів, на території яких розташовані земельні ділянки; передача у власність громадян земельних ділянок, що перебувають у власності або користуванні інших громадян чи юридичних осіб, провадиться місцевими радами народних депутатів після вилучення (викупу) їх у порядку, встановленому статтями 31 і 32 цього Кодексу.
За змістом п.11 Постанови Пленуму Верховного Суду України №7 від 16.04.2004 р. «Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ» суд при розгляді справ такої категорії повинен перевіряти законність рішення органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування про передачу земельної ділянки іншій особі без вилучення (викупу) її в попереднього власника в установленому порядку і за наявності для цього підстав ухвалювати рішення про його незаконність.
Таким чином, земельну ділянку, яка вже була до того передана у власність ОСОБА_9, не вилучивши в останньої, передали її у власність ОСОБА_8, грубо ігноруючи всі вимоги законодавства, без будь-якого дотримання порядку встановленого законодавством.
У зв'язку з наведеним суд визнає недійсним рішення Жидачівської міської ради №2424 від 11.11.2004 року про передачу ОСОБА_8 земельної ділянки площею 0,1000 га для обслуговування будинку і господарських будівель та про передачу земельної ділянки площею 0,1165 га для ведення садівництва, які знаходяться в АДРЕСА_2
Як вбачається з матеріалів справи рішення Жидачівської міської ради №2424 від 11.11.2004 року, яке визнається судом недійсним, слугувало правовою підставою для видачі на ім'я ОСОБА_8 державного акту серії ЯА №437862 на земельну ділянку, що знаходиться по АДРЕСА_2 та державного акту серії ЯА №437861 на земельну ділянку, що знаходиться по АДРЕСА_2.
Суд вважає, що вказані державні акти повинні бути визнані незаконними, виходячи з наступного.
Відповідно до ст. 126 ЗК України право власності на земельну ділянку посвідчується державним актом, який виготовляється на підставі технічної документації.
При складанні і видачі державних актів на спірні земельні ділянки були грубо порушені норми Інструкції про порядок складання, видачі, реєстрації і зберігання державних актів на право власності на земельну ділянку і право постійного користування земельною ділянкою та договорів оренди землі, яка затверджена наказом Держкомзему від 04.05.1999 р. № 43, п. 1.12 якої передбачено, що складання державного акта на право власності на земельну ділянку... проводиться після перенесення в натуру (на місцевість) меж земельної ділянки та закріплення їх довгостроковими межовими знаками встановленого зразка за затвердженим в установленому порядку проектом відведення цієї ділянки.
Відповідно до пп. 1.14. Інструкції «довгострокові межові знаки передаються на зберігання власнику або користувачу земельної ділянки, про що складається відповідний акт. Акт складається у трьох примірниках, підписується власником або користувачем земельної ділянки, виконавцем робіт і представником районного (міського) відділу (управління) земельних ресурсів Держкомзему України.»
Ні проект відведення, ні акт про перенесення меж на місцевості і закріплення їх відповідними межовими знаками не розроблялися та не виготовлялися при розробці технічної документації по виготовленню державного акту на ОСОБА_8, що є грубим порушенням норм законодавства, крім того, довідка про присвоєння кадастрового номера, що видана на ім'я ОСОБА_8 та додана до технічної документації по виготовленню державного акту, не містить печатки уповноваженого органу та видана на дві земельні ділянки одночасно.
Крім того, акт про встановлення і узгодження зовнішніх земельних ділянок землекористувачів при виготовленні державних актів на ім'я ОСОБА_8 містить дані та підписи суміжних землекористувачів станом на липень 1996 року, що суперечить чинному законодавству. ОСОБА_8 при виготовленні державних актів узгодження меж з сусідніми землекористувачами не проводив.
Також, незважаючи на те, що вся документація по виготовленню державних актів повинна розроблятись окремо на земельну ділянку площею 0,1 га та земельну ділянку площею 0,1165 га, оскільки видавались два різні державні акти, всі довідки, акти, технічні завдання розроблені в одному варіанті, що є порушенням п.1.16 Інструкції.
Ще одним порушенням при виготовленні та видачі державних актів на спірні земельні ділянки є те, що до технічної документації долучено висновок Жидачівського районного відділу земельних ресурсів про те, що обмеження та сервітути на земельну ділянку, що знаходиться у АДРЕСА_2 відсутні. Водночас, в судовому засіданні встановлено що по відповідній земельній ділянці проходить лінія електропередач та встановлена опора Л-0,4 кВ, що підтверджується листом ВАТ «Львівобленерго», в якому вказано, що землі під опорами ліній електропередач відносяться до охоронних зон і що при виготовленні земельних актів ОСОБА_8 узгодження з ВАТ «Львівобленерго» не здійснював, що і призвело до неузгодження сервітутів.
Окрім цього, вказані державні акти видані на підставі рішення Жидачівської міської ради №2424 від 11.11.2004 року, яке визнано судом недійсним, що є основною підставою для визнання таких державних актів недійсними.
Що стосується договору дарування житлового будинку АДРЕСА_2 укладеного між ОСОБА_8 та ОСОБА_2 09.11.2004р., посвідчений приватним нотаріусом Жидачівського районного нотаріального округу ОСОБА_4, зареєстрований в реєстрі №508 (Т.1 а.с.18), договору дарування земельної ділянки від 17.03.2005 року , нот. бланк ВВТ №771433, укладеного між ОСОБА_8 та ОСОБА_2, посвідчений приватним нотаріусом Жидачівського районного нотаріального округу ОСОБА_4, зареєстрований в реєстрі №272 (Т.1 а.с.185) та договору дарування земельної ділянки від 17.03.2005 року , нот. бланк ВВТ №771431, укладеного між ОСОБА_8 та ОСОБА_2, посвідчений приватним нотаріусом Жидачівського районного нотаріального округу ОСОБА_4, зареєстрований в реєстрі №270 (Т.1 а.с.177), то такі слід визнати недійсними з наступних підстав .
Відповідно до п.4 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України Цивільний кодекс України застосовується до цивільних відносин, що виникли після набрання ним чинності. Щодо цивільних відносин, які виникли до набрання чинності Цивільним кодексом України, положення цього Кодексу застосовуються до тих прав і обов'язків, що виникли або продовжують існувати після набрання ним чинності.
Беручи до уваги те, що договори дарування були укладені 09.11.2004 року, 17.03.2005 р., а позивач звернувся до суду 17.06.2010 року, суд при розгляді позовної вимоги про визнання договорів недійсними керується положеннями Цивільного кодексу України 2003 року.
Суд приймає до уваги доводи позивача ОСОБА_1 про те, що ОСОБА_8 та відповідачкою ОСОБА_2 при укладенні договорів дарування були порушені його права, оскільки ОСОБА_8 не мав права дарувати, а ОСОБА_2 приймати в дар спірне будинковолодіння та відповідні земельні ділянки, що були надані його матері в порядку приватизації для експлуатації та обслуговування даного будинку, тому такі договори та державні акти на земельні ділянки, видані на її ім'я слід визнати недійсним, Крім того, оскільки ОСОБА_2 не визнає його право на спадкове майно, згідно статті 16 ЦК України, він має право на звернення до суду за захистом своїх прав шляхом визнання за собою права власності на спадкове майно.
За змістом ч.1 ст.203 ЦК України і відповідно до п.2 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» №9 від 06.11.2009 р. зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.
Відповідно до ч.3 ст.215 ЦК України якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним /оспорюваний правочин/.
За змістом п.4 Постанови Пленуму Верховного Суду України №9 від 06.11.2009 року «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», загальними правовими підставами визнання правочину недійсним є порушення умов його дійсності. Недійсність правочину може бути обумовлена незаконністю його змісту.
В судовому засіданні встановлено, що правовою підставою для укладення вказаних договорів були судові рішення Жидачівського районного суду Львівської області, які в подальшому були скасовані апеляційним судом Львівської області.
Так, Ухвалою колегії суддів судової палати в цивільних справах апеляційного суду Львівської області від 20.07.2009 р. рішення Жидачівського районного суду Львівської області від 24.10.2003 р. скасовано, а справу скеровано на новий судовий розгляд, зазначивши, що рішення постановлено з грубим порушенням норм процесуального і матеріального права
Ухвалою колегії суддів судової палати в цивільних справах апеляційного суду Львівської області від 06.07.2009 р. рішення Жидачівського районного суду Львівської області від 04.10.2004 р. скасовано, а справу скеровано на новий судовий розгляд, зазначивши, що рішення постановлено з грубим порушенням норм процесуального і матеріального права.
Відтак, оскільки ОСОБА_8 власником нерухомого майна та земельних ділянок ніколи не був, то й подальші його дії щодо дарування неналежного йому майна своїй онуці ОСОБА_2 є незаконними, такими, що не мають правових наслідків, зокрема, виникнення права власності у ОСОБА_2 на нерухоме майно та земельні ділянки.
Таким чином вищезазначені договори дарування були укладені із порушенням вимог актів цивільного законодавства, зокрема особа, яка відчужувала майно, не мала необхідного обсягу цивільної дієздатності, не будучи власником майна, не могла передати іншій особі права, якими не володіла, а тому зміст правочину суперечить Цивільному кодексу України, іншим актам цивільного законодавства, а, отже, на підставі ч.ч. 1, 2 ст. 203 Цивільного кодексу України договори дарування сілд визнати недійсними.
Відповідно до п. 45 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 3 березня 2004 р. N20/5 в редакції, що діяла на момент укладення договору), передбачено, що при посвідченні нотаріусом правочинів щодо відчуження майна від імені особи, у якої немає дружини (неодружена /неодружений/, удова /удівець/), відчужувач подає відповідну заяву у якій також зазначається, що майно, яке є предметом цього правочину, не є спільною сумісною власністю. Нотаріус доводить зміст такої заяви до відома другого учасника правочину та зазначає про це в його тексті.
В порушення даної вимоги, в момент підписання договору дарування спірного будинку відповідна заява ОСОБА_8 не подавалась. В судовому засіданні встановлено, що така заява подана ним 17.03.2005 року, що вбачається безпосередньо з її змісту (Т.1 а.с.169), хоча здана вона за вхідним №66 від 9.11.2004 р.
Крім того, з долучених до справи матеріалів нотаріуса вбачається, що в них відсутні такі необхідні для укладення договору дарування земельної ділянки документи, як рішення про виділення земельної ділянки для будівництва. В тексті договору дарування йде мова про рішення виконкому Жидачівської міської ради №245 від 23.11.1979 р. Однак, даним рішенням відповідна земельна ділянка не відводилась під забудову, це рішення містить матеріали про результати обміру земель (а.с.10). Земельна ділянка відводилась для будівництва будинку відповідно до рішення Жидачівської міської Ради №97 від 24.12.1952 р. (а.с. 114), хоча воно не досліджувалось нотаріусом при посвідчені договору дарування, що є порушенням п. 64 Інструкції, яка передбачає, що «якщо з поданих нотаріусу документів випливає, що житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно збудоване (або будується) на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, нотаріус відмовляє в посвідченні договору відчуження житлового будинку та іншого нерухомого майна».
Також нотаріус при посвідченні договору дарування будинку не взяла довідку про склад мешканців за формою №3, не переконалась чи не проживають там неповнолітні діти, не взяла копії паспортів та ідентифікаційних кодів сторін, не отримала довідку з держкомзему, що земельна ділянка на якій знаходиться відповідний будинок не приватизована відчужувачем та не перебуває в користуванні інших осіб та не зазначила кадастрового номеру відповідної земельної ділянки, що є порушенням норм законодавства та тягне за собою визнання таких договорів недійсними.
Що стосується договорів дарування земельних ділянок, то при їх укладенні не було зазначено, що вони укладаються безоплатно. Згідно умов договору сторони оцінили дарунок, а це не відповідає правовій природі договору дарування та суперечить правовим приписам ч. 2 ст. 717 ЦК України.
Враховуючи наведене, є всі підстави вважати, що договір дарування житлового будинку від 09.11.2004р., договір дарування земельної ділянки від 17.03.2005 року та договір дарування земельної ділянки від 17.03.2005 року, укладені з порушенням чинного законодавства, а тому є всі передбачені законом підстави для визнання їх недійсними.
На підставі відповідних договорів дарування, ОСОБА_2 були видані державні акти на право власності на дані земельні ділянки, що знаходяться в АДРЕСА_2.
Суд вважає, що державний акт серії ЯГ №045810 на земельну ділянку, що знаходиться по АДРЕСА_2, виданий на підставі договору дарування земельної ділянки від 17.03.2005 року , ВВТ №771431, реєстраційний №270 на ім'я ОСОБА_2 (Т.1 а.с.37-38) та державний акт серії ЯГ №045811 на земельну ділянку, що знаходиться по АДРЕСА_2, виданий на підставі договору дарування земельної ділянки від 17.03.2005 року , ВВТ №771433, реєстраційний №272 на ім'я ОСОБА_2 (Т.1 а.с.39-40) видані з порушенням законодавства, а тому повинні бути визнані недійсними, виходячи з наступного .
По-перше, підставою для видачі таких державних актів слугували договори дарування, які визнані судом недійсними, як такі, що укладені з порушенням закону.
По-друге, при видачі державних актів на спірні земельні ділянки були грубо порушені Інструкції про порядок складання, видачі, реєстрації і зберігання державних актів на право власності на земельну ділянку і право постійного користування земельною ділянкою та договорів оренди землі, яка затверджена наказом Держкомзему від 04.05.1999 р. № 43, п. 1.12 якої передбачено, що складання державного акта на право власності на земельну ділянку... проводиться після перенесення в натуру (на місцевість) меж земельної ділянки та закріплення їх довгостроковими межовими знаками встановленого зразка за затвердженим в установленому порядку проектом відведення цієї ділянки.
Відповідно до пп. 1.14. Інструкції «довгострокові межові знаки передаються на зберігання власнику або користувачу земельної ділянки, про що складається відповідний акт. Акт складається у трьох примірниках, підписується власником або користувачем земельної ділянки, виконавцем робіт і представником районного (міського) відділу (управління) земельних ресурсів Держкомзему України.»
Ні проект відведення, ні акт про перенесення меж на місцевості і закріплення їх відповідними межовими знаками не розроблялися та не виготовлялися при розробці технічної документації по виготовленню державного акту на ОСОБА_2, що є грубим порушенням норм законодавства. Крім того, акт про встановлення і узгодження зовнішніх меж земельних ділянок землекористувачів при виготовленні державних актів на ім'я ОСОБА_2 містить дані та підписи суміжних землекористувачів станом на липень 1996 року, що суперечить чинному законодавству. ОСОБА_2 при виготовленні державних актів узгодження меж з сусідніми землекористувачами не проводила.
Також, незважаючи на те, що вся документація по виготовленню державних актів повинна розроблятись окремо на земельну ділянку площею 0,1 га та земельну ділянку площею 0,1165 га, оскільки видавались два різні державні акти, всі довідки, акти, технічні завдання розроблені в одному варіанті, що є порушенням пп. 1.16 Інструкції.
Ще одним порушенням при виготовленні та видачі державних актів на спірні земельні ділянки є те, що до технічної документації долучено висновок Жидачівського районного відділу земельних ресурсів про те, що обмеження та сервітути на земельну ділянку, що знаходиться у АДРЕСА_2 відсутні. Водночас, в судовому засіданні встановлено що по відповідній земельній ділянці проходить лінія електропередач та встановлена опора Л-0,4 кВ, що підтверджується листом ВАТ «Львівобленерго», в якому вказано, що землі під опорами ліній електропередач відносяться до охоронних зон і що при виготовленні земельних актів ОСОБА_2 узгодження з ВАТ «Львівобленерго» не здійснювала, що і призвело до неузгодження сервітутів.
За змістом ст.216 ЦК України та п.7 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» №9 від 06.11.2009 р. суд може застосувати з власної ініціативи реституцію як наслідок недійсності оспорюваного правочину, тобто повернути сторони правочину до попереднього стану.
Суд вважає, що є всі підстави для застосування реституції, оскільки на сьогоднішній день рішення судів про визнання недійсним державного акту на землю серія 1-ЛВ №078003 від 07.05.1996р., виданого на ім'я ОСОБА_9, та про скасування рішення виконкому №292 від 28.12.2002р. про переоформлення права власності на будинок за ОСОБА_9, скасовані, рішення міської ради, державні акти та договори дарування визнані недійсними, документи, що підтверджували право власності ОСОБА_9 на будинок та земельну ділянки є законними та, недійсними судами не визнані, а тому є всі підстави вважати власником будинковолодіння та земельних ділянок за адресою: АДРЕСА_4 ОСОБА_9, після смерті якої відкрилася спадщина, яка успадковується спадкоємцями, в порядку, встановленому зпконом.
Що стосується позовної вимоги ОСОБА_1 про визнання права власності на будинковолодіння та земельні ділянки по АДРЕСА_2 Львівської області в порядку спадкування за законом після смерті матері ОСОБА_31, то такі підлягають частковому задоволенню , виходячи з наступного.
В судовому засіданні встановлено, що ОСОБА_1 є сином покійної ОСОБА_9, яка померла ІНФОРМАЦІЯ_12, після її смерті відкрилася спадщина на спадкове майно: будинковолодіння АДРЕСА_2, земельну ділянку кадастровий номер 4621510100:01:032:0003 призначену для ведення садівництва та земельну ділянку кадастровий номер 4621510100:01:032:0002 призначену для обслуговування житлового будинку та господарських будівель, які розташовані по АДРЕСА_2 Львівської області.
Відповідно до роз'яснень, викладених у п. 1 постанови Пленуму Верховного Суду України від 30 травня 2008 року № 7 «Про судову практику в справах про спадкування», відносини спадкування регулюються правилами Цивільного кодексу України, якщо спадщина відкрилась не раніше 1 січня 2004 року.
У разі відкриття спадщини до зазначеної дати застосовується чинне на той час законодавство, зокрема, відповідні правила Цивільного кодексу Української РСР (далі - ЦК УРСР), у тому числі щодо прийняття спадщини, кола спадкоємців за законом тощо.
Підставою виникнення права приватної власності згідно з ч.2 ст. 12 Закону України «Про власність» є, зокрема, успадкування майна.
За змістом розділу У11 ЦК УРСР спадкуванням є перехід прав та обов'язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). До складу спадщини входять усі права та обов'язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.
В ст. 529 ЦК УРСР визначено коло осіб які є спадкоємцями першої черги. Ними є діти, батьки, чоловік або жінка померлого.
Згідно з ч.2 ст.548 ЦК УРСР прийнята спадщина визнається належною спадкоємцеві з часу відкриття спадщини.
Згідно з п.1 ч.1 ст. 549 ЦКУРСР визнається , що спадкоємець прийняв спадщину , якщо він фактично вступив в управління або володіння спадковим майном.
Отже, з огляду на положення ст. ст. 548, 549 ЦК УРСР року, для придбання спадщини необхідно, щоб спадкоємець її прийняв, а саме вчинив певні передбачені законом дії, які свідчать про його волевиявлення на прийняття спадщини. В протилежному випадку спадкоємець вважається таким, що не прийняв спадщину, і може порушувати питання про продовження строку для прийняття спадщини чи про визначення додаткового строку для подання заяви про прийняття спадщини.
Відповідно до п.4 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику розгляду судами України справ про спадкування»№4 від 24 червня 1983 року, (яка втратила чинність, але роз'яснювала спірні правові відносини на момент їх виникнення), якщо позивач протягом встановленого строку для прийняття спадщини вступив в управління та володіння спадковим майном чи його частиною, суд з цих підстав вирішує питання про визнання права власності на спадкове майно.
Таким чином законом, чинним на час відкриття спадщини після смерті ОСОБА_9 було визначено, що спадщина є належною спадкоємцеві з моменту відкриття спадщини, якщо він її прийняв. ЦК 1963 р. не було встановлено граничного строку, за спливом якого спадкоємцеві не може бути видане свідоцтво про право на спадщину.
За ст. 60 ЦПК кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, установлених ст. 61 цього Кодексу. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказуванню підлягають обставини, що мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких між сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, виникає спір. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Прийняття спадщини як за заповітом, так і за законом було правом спадкоємця й залежало виключно від його власного волевиявлення. Для прийняття спадщини необхідне волевиявлення спадкоємця і здійснення ним певних дій.
Неприйняття спадкоємцем спадщини може бути виражено фактично, коли спадкоємець протягом строку, встановленого для прийняття спадщини, не здійснює дій, що свідчать про намір прийняти спадщину, або може бути виражено явно, коли спадкоємець шляхом подачі заяви в нотаріальну контору виражає свою незгоду прийняти спадщину.
Судом встановлено, що впродовж строку, встановленого ст. 553 ЦКУРСР про відмову від спадщини позивач ОСОБА_1 не заявляв.
Відповідно до п.124 чинної на час виникнення спірних правовідносин Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій державними нотаріальними конторами Української РСР, затвердженої наказом Міністерства юстиції Української РСР №45/5 від 31.10.1975 року (втратила чинність на підставі Наказу Мін'юсту N18/5 від 14.06.94) - свідоцтво про право на спадщину видається спадкоємцям, що прийняли спадщину, тобто тим, які фактично вступили в управління або володіння спадковим майном чи подали заяву в державну нотаріальну контору про прийняття спадщини (ст.549 Цивільного кодексу УРСР). Доказом вступу в управління чи володіння майном можуть бути: довідка управління будинками, правління житлово-будівельного кооперативу, виконавчого комітету місцевої Ради депутатів трудящих про те, що спадкоємець безпосередньо перед смертю спадкодавця проживав разом з ним, або про те, що спадкоємцем було взяте майно спадкодавця; довідка фінансового органу, органу держстраху чи іншого органу про те, що спадкоємцем після відкриття спадщини сплачувались податки або страхові платежі по обов'язковому окладному страхуванню або збори; квитанція про сплату податку, платежу, збору; копія рішення суду, яке вступило в законну силу, про встановлення факту своєчасного прийняття спадщини; запис в паспорті спадкоємця або в будинковій книзі, який свідчить про те, що спадкоємець був постійно прописаний в спадковому будинку в період шести місяців після дня смерті спадкодавця, та інші документи, що підтверджують факт вступу спадкоємця в управління чи володіння спадковим майном. Доказом вступу в управління чи володіння спадковим майном може служити наявність у спадкоємців ощадної книжки, квитанції про здані в ломбард речі, технічного паспорту на автомобіль чи мотоцикл або свідоцтва на моточовен та інших документів, виданих відповідними органами на ім'я спадкодавця на майно, користуватися яким можливо лише після належного оформлення прав на нього. Ці документи приймаються державним нотаріусом з урахуванням у кожному випадку всіх конкретних обставин і при відсутності заперечень з боку інших спадкоємців.
Аналогічні положення містяться і в Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України (зі змінами), затвердженої наказом Міністерства юстиції України №18/5 від 14.06.1994 року, зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 07.07.1994 року за №152/361, яка також набула чинності на момент виникнення спірних правовідносин. Зокрема, за її п.113 свідоцтво про право на спадщину видається спадкоємцям, що прийняли спадщину, тобто таким, які фактично вступили в управління або володіння спадковим майном чи подали заяву в державну нотаріальну контору про прийняття спадщини (ст.549 ЦК); доказом вступу в управління чи володіння спадковим майном можуть бути: довідка житлово-експлуатаційної організації, правління житлово-будівельного кооперативу, виконкому місцевої ради чи відповідної місцевої державної адміністрації про те, що спадкоємець безпосередньо перед смертю спадкодавця проживав разом з ним, або про те, що спадкоємцем було взято майно спадкодавця; довідка державної податкової служби, страховика чи іншого органу про те, що спадкоємцем після відкриття спадщини сплачувались податки або страхові платежі по обов'язковому страхуванню, квитанція про сплату податку, страхового платежу; копія рішення суду, що, набрало законної сили, про встановлення факту своєчасного прийняття спадщини; запис у паспорті спадкоємця або в будинковій книзі, який свідчить про те, що спадкоємець був постійно прописаний в спадковому будинку (квартирі) в період шести місяців після смерті спадкодавця, та інші документи, що підтверджують факт вступу спадкоємця в управління чи володіння спадковим майном; доказом вступу в управління чи володіння спадковим майном може бути наявність у спадкоємців ощадної книжки, іменних цінних паперів, свідоцтва про реєстрацію (технічного паспорта, реєстраційного талону) на автотранспортний засіб чи іншу самохідну машину, державного акта на право приватної власності на землю та інших документів, виданих відповідними органами на ім'я спадкодавця на майно, користування яким можливе лише після належного оформлення прав на нього; ці документи приймаються державним нотаріусом з урахуванням у кожному випадку всіх конкретних обставин і при відсутності заперечень з боку інших спадкоємців.
В судовому засіданні встановлено, що ОСОБА_1 вступив в управління та володіння спадковим майном після смерті матері ОСОБА_9, а тому як спадкоємець першої черги має право на спадкування частини спадкового майна померлої.
Даний висновок суду ґрунтується на зібраних в судовому засіданні належних та допустимих доказах:
поясненнях позивача ОСОБА_1, допитаного судом в порядку ст. 57 ЦПК України в якості свідка, який пояснив, що після смерті матері він взяв на себе усі турботи про житловий будинок, домашнє господарство та землю, які залишилися після неї. Увесь час після смерті матері займався домашнім господарством та обслуговуванням житлового будинку за адресою АДРЕСА_2. Крім того, після смерті матері він успадкував її майно, яке зараз знаходиться у нього: це швейна машинка, посуда, ікони, особисті листи, одіяла, ковдри, коври та ряд інших предметів;
письмових поясненнях сусідів, завіреними в нотаріальному порядку, що знаходяться в матеріалах справи, які підтвердили той факт, що після смерті матері позивач постійно проживав в м. Жидачеві, вів домашнє господарство, займався обслуговуванням житлового будинку(Т.2, а.с. 173-183, 186-189);
поясненнях в судовому засіданні свідка ОСОБА_32 - дружини покійного брата сторін ОСОБА_10, яка пояснила, що після смерті чоловіка постійно навідувала його батьків і бачила там ОСОБА_1, який доглядав свою худобу на протязі тижня, а на вихідні дні їздив до сім'ї в м. Турку. Після смерті матері ОСОБА_1 почав проживати в спірному будинку і доглядати за батьком, який залишився один;
поясненнях в судовому засіданні свідка ОСОБА_7 - доньки покійного брата сторін ОСОБА_10, яка пояснила, що після смерті батька не раз навідувала його батьків і бачила там ОСОБА_1, який доглядав свою худобу, після народження дитини він постійно приносив їм молоко;
поясненнях в судовому засіданні свідка ОСОБА_33, який підтвердив факт проживання ОСОБА_1 до і після смерті матері в спірному будинковолодінні, а згодом переїхав жити на квартиру;
поясненнях в судовому засіданні свідка ОСОБА_34, яка підтвердив факт проживання ОСОБА_1 до і після смерті матері в спірному будинковолодінні та зазначила, що тривалий час брала у їхній сім'ї сир і молоко, після смерті ОСОБА_35 вона не раз навідувалася до вказаного будинковолодіння і бачила там позивача, після смерті ОСОБА_9 не раз зустрічала його в ощадній касі, аптеці, коли він купував ліки для батька. Пригадує, що купувала молоко і в січні, і в лютому 1999 р. в ОСОБА_1;
поясненнях в судовому засіданні свідка ОСОБА_36 - сусіда сім'ї ОСОБА_1, який ствердно заявив про те, що позивач постійно допомагав батькам, після смерті матері проживав за вказаною адресою та доглядав за господарством, ОСОБА_1 допомагав батькові гнати корову на пашу;
поясненнях в судовому засіданні свідка ОСОБА_37, яка повідомила суду, що була членом осередку сліпих, в якому працювала ОСОБА_9, після її смерті ОСОБА_38 не раз привозив їм продукти харчування, до смерті матері вона постійно бачила його в житловому будинку;
актом виконавчого комітету Жидачівської міської ради від 03 грудня 2010 року, відповідно до якого комісією у складі депутата Жидачівської міської ради ОСОБА_16, ОСОБА_17, ОСОБА_18 було оглянуто спірне домоволодіння, опитано сусідів та встановлено, що ОСОБА_1 постійно проживав перед смертю своєї мами ОСОБА_9 і після її смерті по АДРЕСА_2 . До відповідного акту додані письмові пояснення сусідів (Т.1 а.с.243-245,Т.2, а.с.5-7, 19-29);
копією телеграми від 15 лютого 1999 року відправленої на ім'я ОСОБА_1 за адресою АДРЕСА_2, що підтверджує, що він в лютому 1999 року проживав разом з батьком (Т.2 а.с.168);
копіями листів та судових повісток, адресованих на ім'я ОСОБА_1 за адресою АДРЕСА_2 (Т.2 а.с.168-172)
Суд бере до уваги показання позивача, свідків, допитаних в судовому засіданні та долучені до матеріалів справи письмові пояснення сусідів, завірені належним чином та вважає такі покази чіткими, послідовними, такими, що відповідають фактичним обставинам справи та підтверджуються іншими зібраними та перевіреними в судовому засіданні доказами. Цим показанням суд надає віру, оскільки вони відповідають дійсним обставинам справи, підтверджуються сукупністю зібраних у справі доказів, крім того свідки ретельно в деталях описали обставини та причини, з яких позивач проживав в спірному будинковолодінні, як до, так і після смерті матері.
Натомість суд вважає голослівними та безпідставними пояснення свідків зі сторони відповідача ОСОБА_39, ОСОБА_40, ОСОБА_26, ОСОБА_41 ОСОБА_42, ОСОБА_43ОСОБА_44, ОСОБА_45, ОСОБА_25, оскільки такі не проживають по сусідству з сім'єю ОСОБА_1, а тому пояснення свідків про те, що позивач у спірному будинковолодінні не проживав, викликають обгрнутовані сумніви та не спростовують висновків суду про те, що позивач ОСОБА_1 проживав у спірному будинковолодінні.
Посилання відповідача ОСОБА_2 та її представників на той факт, що позивач працював заступником директора малого підприємства «Фортуна» з 03 липня 1991 року до 06 вересня 2003 року ніяким чином не спростовує той факт, що він після смерті свого брата ОСОБА_10 постійно доглядав за батьками і проживав у АДРЕСА_2. В судовому засіданні встановлено, що директором малого підприємства «Фортуна» була дружина позивача - ОСОБА_14 Крім того, на підставі довідки ДПІ з 4-го кварталу 1998 року МП «Фортуна» ніякої діяльності не вело, податкової звітності не подавало (Т.4 а.с.29-30).
Довідка Жидачівської середньої школи №1 про час навчання ОСОБА_15 з листопада 1999 року по червень 2005 року не спростовує висновків суду про те, що відповідач проживав у спірний період за адресою: АДРЕСА_2. В судовому засіданні встановлено, що ОСОБА_15 протягом 1996 - 1997 років навчалась в школі №2 і проживала протягом цього часу з батьками в місті Жидачеві, по АДРЕСА_2. Однак враховуючи, що 1998-1999 рр. дружина позивача більше часу знаходилась у місті Турка і займалась їхнім переїздом в м. Жидачів, а її батьки працювали вчителями і також живуть там, тому саме вони доглядали за дочкою.
Стаття 57 ЦПК України передбачає, що доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Ці дані встановлюються на підставі пояснень сторін, третіх осіб, їхніх представників, письмових доказів.
Частина 1 статті 58 ЦПК України передбачає, що належними є доказами, які містять інформацію щодо предмета доказування.
За змістом ч. 1 ст. 60 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.
Стаття 64 ЦПК України передбачає, що письмовими доказами є будь-які документи, акти, довідки, листування службового або особистого характеру або витяги з них, що містять відомості про обставини, які мають значення для справи.
Письмові докази, як правило, подаються в оригіналі. Якщо подано копію письмового доказу, суд за клопотанням осіб, які беруть участь у справі, має право вимагати подання оригіналу.
Згідно зі ст. 137 ЦПК України у випадках, коли щодо отримання доказів у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, є складнощі, суд за їх клопотанням зобов'язаний витребувати такі докази. У заяві про витребування доказів має бути зазначено, який доказ вимагається, підстави, за яких особа вважає, що доказ знаходиться в іншої особи, обставини, які може підтвердити цей доказ.
Суд вважає, що відповідач ОСОБА_2 та позивач з самостійними вимогами ОСОБА_5 не довели в судовому засіданні того факту, що позивач тільки в листопаді 1999 року повернувся із сім'єю до АДРЕСА_1, яку він домовився купити у тодішніх власників ОСОБА_11. Покликання на записи у трудовій книжці позивача та довідку зі школи про навчання дитини (Т.1 а.с.81-82) не спростовують висновків суду про те, що позивач вступив в управління та володіння спадковим майном.
Реєстрація позивача в квартирі АДРЕСА_1 з 22 вересня 2004 року пояснюється судовими процесами та порушеною кримінальною справою, та жодного відношення до предмету позовних вимог немає.
Також відповідачем не доведено в судовому засіданні того факту, що користуватися гаражем за адресою АДРЕСА_2 в Жидачеві і тримати там свійську птицю позивач почав з дозволу батька для своїх особистих потреб вже після переїзду на постійне місце проживання у Жидачів, тобто не раніше листопада 1999 року.
Суд вважає безпідставними покликання позивача за зустрічним позовом ОСОБА_2 на той факт, що оспорювані договори дарування та державні акти не можуть порушувати права та законні інтереси ОСОБА_1, так як він не прийняв спадщини після смерті ОСОБА_9 і не може бути спадкоємцем після смерті батька ОСОБА_8, а відтак, в нього взагалі немає правових підстав ставити вимоги про визнання недійсними оспорюваних договорів дарування, державних актів та визнання за ним права власності на оспорюване спадкове майно в порядку спадкування за законом, оскільки ОСОБА_8 не мав права дарувати, а ОСОБА_2 приймати в дар спірне будинковолодіння та відповідні земельні ділянки, що були надані його матері в порядку приватизації для експлуатації та обслуговування даного будинку, тому такі договори та державні акти на земельні ділянки, видані на її ім'я слід визнати недійсним, крім того, оскільки ОСОБА_2 не визнає його право на спадкове майно, згідно статті 16 ЦК України, він має право на звернення до суду за захистом своїх прав шляхом визнання за собою права власності на спадкове майно.
Оскільки позивачем ОСОБА_1 надано докази на підтвердження факту вступу в управління та володіння спадковим майном, є беззаперечні підстави вважати, що він вступив у володіння та управління спадковим майном за правилами ст. 549 ЦК УРСР, а тому є підстави для визнання за ним права власності на частину майна в порядку спадкування за законом після смерті матері ОСОБА_9
Отже, в судовому засіданні безспірно встановлено, що ОСОБА_1 успадкував ? частину будинковолодіння по АДРЕСА_2 Львівської області, ? частину земельної ділянки кадастровий номер 4621510100:01:032:0003 призначеної для ведення садівництва та ? частину земельної ділянки кадастровий номер 4621510100:01:032:0002 призначеної для обслуговування житлового будинку та господарських будівель, які розташовані по АДРЕСА_2 Львівської області після смерті матері ОСОБА_31, а прийняті міською радою рішення та укладені договори дарування є такими, що суперечать чинному законодавству, прийняті з процесуальними порушеннями, а тому визнані судом недійсними.
Враховуючи незаконність укладених договорів дарування, у власність ОСОБА_1 слід повернути ? частину будинковолодіння, ? частину земельної ділянки кадастровий номер 4621510100:01:032:0003 призначеної для ведення садівництва та ? частину земельної ділянки кадастровий номер 4621510100:01:032:0002 призначеної для обслуговування житлового будинку та господарських будівель, які розташовані по АДРЕСА_2 Львівської області, витребувавши їх із володіння ОСОБА_2, виходячи з наступного.
Так, за змістом п.10 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» №9 від 06.11.2009 р. реституція як спосіб захисту цивільного права /ч.1 ст.216 ЦК України/ застосовується лише в разі наявності спору між сторонами укладеного договору, який є нікчемним чи який визнано недійсним. У зв'язку з цим вимога про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, за правилами реституції може бути пред'явлена тільки стороні недійсного правочину. Норма ч.1 ст.216 ЦК України не може застосовуватись як підстава позову про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, яке було відчужене третій особі. Не підлягають задоволенню позову власників майна про визнання недійсними наступних правочинів щодо відчуження цього майна, які були вчинені після недійсного правочину. У цьому разі майно може бути витребувано від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача - з підстав, передбачених ст.388 ЦК України.
Відповідно до ч.3 ст.388 ЦК України якщо майно набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках.
Суд бере до уваги вищенаведе і вважає, що ? частина будинковолодіння, ? частина земельної ділянки кадастровий номер 4621510100:01:032:0003 призначеної для ведення садівництва та ? частина земельної ділянки кадастровий номер 4621510100:01:032:0002 призначеної для обслуговування житлового будинку та господарських будівель, які розташовані по АДРЕСА_2 Львівської області, повинна бути повернута ОСОБА_1, як законному власнику, який набув право на вказане майно на підставі спадкування після смерті матері ОСОБА_9, витребувавши їх із володіння ОСОБА_2
Доводи представника ОСОБА_2 про те, що позивачем ОСОБА_1 пропущено строк позовної давності є безпідставними, оскільки в судовому засіданні встановлено, що позивач дізнався про порушення своїх прав лише в 2008 році, на що є вказівка в ухвалі апеляційного суду Львівської області від 25 травня 2009 року, до цього моменту він не знав і не міг знати про існування спірних договорів та актів, а тому відповідно і не міг їх оскаржити. Таким чином, посилання ОСОБА_23 на пропуск строку позовної давності є безпідставними.
Твердження позивача ОСОБА_1 про складення його матір'ю ОСОБА_9 заповіту на його ім'я є безпідставними, недоказаними, не підтверджуються жодними записами у книгах реєстрації заповітів приватного нотаріуса ОСОБА_3, на які покликається позивач та довідкою нотаріуса (Т.1 а.с.167).
Покликання третьої особи з самостійними вимогами ОСОБА_5 на розписку, яку написав позивач про отримання ним 426 000 000 (чотириста Двадцять шість мільйонів) карбованців, що стверджується даною ним власноручно розпискою, після чого на вимогу тепер покійної мами він виписався із будинку, де проживали батьки, не можуть бути правовою підставою для відмови позивачу в позові, оскільки такий документ не свідчить про відмову від спадщини, окрім цього, на день написання розписки спадкодавець була живою, спадщина не відкривалася, а тому застосовувати норми цивільного законодавства про відмову від спадщини в суду підстав немає.
Твердження представника третьої особи ОСОБА_2 - ОСОБА_27 про те, що позивачем разом з позовними вимогами про визнання права власності повинна бути заявлена вимога про встановлення факту прийняття спадщини , а за відсутністю такої, позовні вимоги задоволенню не підлягають, є помилковими та не ґрунтуються на вимогах чинного законодавства .
Так предметом вирішення спору були вимоги про визнання права на спадкове майно. При цьому наявність у позивача цього права обґрунтовувалась прийняттям ним спадщини, тобто зазначені обставини підлягали встановленню як підстава позову. У випадку наявності спору про право цивільне, встановлення факту прийняття спадщини, як окрема вимога заявленню не підлягає (Ухвала Вищого спеціалізованого Суду України від 03.10.2012 р.)
Крім цього, відповідно до п.4 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику розгляду судами України справ про спадкування»№4 від 24 червня 1983 року, (яка втратила чинність, але розяснювала спірні правові відносини на момент їх виникнення), якщо позивач протягом встановленого строку для прийняття спадщини вступив в управління та володіння спадковим майном чи його частиною, суд з цих підстав вирішує питання про визнання права власності на спадкове майно.
Згідно зі ст. 529 ЦК УРСР 1963 року позивач ОСОБА_1 є спадкоємцем першої черги після смерті матері. Спадщину він прийняв відповідно до ч. 1 ст. 549 ЦК УРСР 1963 року фактичним вступом у володіння спадковим майном, оскільки постійно проживав після смерті матері у спірному будинковолодінні, що підтверджено належними та допустимими доказами, проаналізованими судом раніше.
Відповідно до ч. 2 ст. 548 ЦК УРСР 1963 року прийнята спадщина визнається належною спадкоємцеві з моменту відкриття спадщиниё часом відкриття спадщини згідно зі ст. 525 вказаного ЦК є день смерті спадкодавця.
Отже, на день звернення до суду позивач ОСОБА_1 є спадкоємцем, який прийняв спадщину після смерті матері і ця спадщина належить йому з дня смерті спадкодавця, тобто з ІНФОРМАЦІЯ_12 Тому висновок представника третьої особи про необхідність встановлення факту прийняття спадщини, оскільки ОСОБА_1 не звернувся протягом 6 місяців з дня смерті матері до нотконтори з заявою про прийняття спадщини, не відповідає вимогам закону.
Суд вважає, що в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про зобов'язання Стрийського міжрайонного бюро технічної інвентаризації скасувати запис про оформлення права власності на житловий будинок, розташований за адресою: АДРЕСА_2 за ОСОБА_2; зобов'язання ОСОБА_2 звільнити будинок і не чинити перешкод в користуванні житловим будинком та земельними ділянками, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_2 та зобов'язання Стрийського міжрайонного бюро технічної інвентаризації зареєструвати право власності на житловий будинок за ОСОБА_1 слід відмовити за безпідставністю, виходячи з наступного.
Що стосується позовної вимоги про скасування запису про оформлення права власності на житловий будинок та зобов'язати Стрийське міжрайонне бюро технічної інвентаризації зареєструвати право власності на житловий будинок за ОСОБА_1, то такі позовні вимоги є передчасними, оскільки після набрання рішенням законної сили в органу реєстрації є всі підстави для скасування попередньої реєстрації та внесення і оформлення нових даних. Окрім цього, Стрийське міжрайонне бюро технічної інвентаризації згідно останніх змін в законодавстві такими правомочностями більше не володіє.
Позовні вимоги про зобов'язання ОСОБА_2 звільнити будинок і не чинити перешкод в користуванні житловим будинком та земельними ділянками, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_2 задоволенню не підлягають за безпідставністю. Так, судовим рішенням у вказаній справі встановлено право ОСОБА_1 на частку в спадковому майні, до вирішення судового спору, право власності оспорювалося, а тому стверджувати про перешкоди з боку ОСОБА_2 в позивача підстав немає, оскільки до моменту винесення судового рішення остання згідно правовстановлюючих документів вважалася власником вказаного майна.
Створення таких перешкод з боку відповідача в майбутньому не позбавляє позивача права звернутися до суду за захистом порушеного права, у спосіб, передбачений законом.
Позовні вимоги третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги на предмет спору ОСОБА_5 слід задоволити частково та визнати за ОСОБА_5 право власності на ? частину будинковолодіння, ? частину земельної ділянки кадастровий номер 4621510100:01:032:0003 призначеної для ведення садівництва та ? частину земельної ділянки кадастровий номер 4621510100:01:032:0002 призначеної для обслуговування житлового будинку та господарських будівель, які розташовані по АДРЕСА_2 Львівської області в порядку спадкування за законом після смерті матері ОСОБА_31.
До таких висновків суд прийшов, виходячи з наступного.
Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 549 ЦК УРСР 1963 р. визнається, що спадкоємець прийняв спадщину, якщо він подав державній нотаріальній конторі за місцем відкриття спадщини заяву про прийняття спадщини. Зазначена дія має бути вчинена протягом шести місяців з дня відкриття спадщини.
З оглянутої в судовому засіданні спадкової справи після померлої ОСОБА_9, було встановлено, що 24.06.1999 року ОСОБА_5 було подано заяву про прийняття спадщини до Жидачівської державної нотаріальної контори /Т.3 а.с.133/. Тобто факт прийняття спадщини за правилами ст. 549 ЦК УРСР є доведеним, отже, спадщина фактично є прийнятою.
Згідно з п. 112 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, яка діяла на час відкриття спадщини, видача свідоцтва про спадщину спадкоємцям, які прийняли спадщину, ніяким строком не обмежена.
Відповідно до ст. 548 ЦК УРСР прийнята спадщина визнається належною спадкоємцю з моменту її відкриття, і що у спадкоємця, який прийняв спадщину, право власності на спадкове майно виникає з моменту відкриття спадщини, а не з дня одержання свідоцтва про право на неї.
Відповідно до ст.ст. 560, 561 ЦК УРСР спадкоємці, закликані до спадкоємства, можуть одержати в державній нотаріальній конторі за місцем відкриття спадщини свідоцтво про право на спадщину. Отримання цього свідоцтва не обмежено строком, свідоцтво про право на спадщину видається спадкоємцям за законом після закінчення шести місяців з дня відкриття спадщини.
Тому звернення ОСОБА_5 в нотаріальну контору за видачею свідоцтва про право на спадщину за законом і відкриття спадкової справи після смерті її матері на спадкове майно не суперечить закону.
Слід зазначити, що питання законності подачі заяви про прийняття спадщини ОСОБА_5 та ОСОБА_1 були предметом розгляду Стрийського міськорайонного суду Львівської області судовим рішенням від 28.10.2011 р. вирішено: «в задоволенні позовних вимог ОСОБА_5 до державного нотаріуса Жидачівської державної нотаріальної контори Матусека Віктора Володимировича, треті особи ОСОБА_1, ДП «Інформаційний центр» Міністерства юстиції України про визнання неправомірними дій державного нотаріуса пов'язаних з прийняттям заяви ОСОБА_1 02.12.2008 року про прийняття ним спадщини після смерті ОСОБА_31 та припинення їх шляхом повернення даної заяви та анулювання всіх записів щодо неї як в електронному так і інших спадкових реєстрах, зобов'язання державного нотаріуса Жидачівської нотаріальної контори Матусека В.В. вилучити спадкову справу в електронному Спадковому реєстрі, яка відкрита за заявою ОСОБА_1 02.12.2008 року, що підтверджується Витягом №17551380 про реєстрацію в спадковому реєстрі спадкової справи після смерті ОСОБА_31 та зобов'язання зареєструвати в електронному Спадковому реєстрі спадкову справу, що відкрита за заявою ОСОБА_5 24.06.1999 року №130 спадкової справи №113 після смерті ОСОБА_31, - відмовлено. В задоволенні позовних вимог третьої особи ОСОБА_1 до державного нотаріуса Жидачівської державної нотаріальної контори Матусека Віктора Володимировича, ОСОБА_5, третя особа ДП «Інформаційний центр» Міністерства юстиції України про визнання неправомірними дій державного нотаріуса Матусека В.В. щодо вилучення з Спадкового реєстру спадкової справи №767, відкритої 02.12.2008 р. за заявою ОСОБА_1 про прийняття спадщини, визнання неправомірними дій державного нотаріуса Матусека В.В. щодо реєстрації в Спадковому реєстрі спадкової справи №113, відкритої за заявою ОСОБА_5 від 24.06.1999 р., відновлення становища, яке існувало до порушення цивільних прав ОСОБА_1 шляхом зобов'язання нотаріуса Матусека В.В. зареєструвати у спадковому реєстрі спадкову справу №767, відкриту 02.12.2008 р. за заявою ОСОБА_1 про прийняття спадщини, - відмовлено». Рішення набрало законної сили (Т.4 а.с.168-172).
Суд не бере до уваги твердження позивача ОСОБА_1 та його представників про пропуск строку позовної давності для звернення до суду, і покликання на це як на підставу в задовленні позовних вимог, оскільки такі є голослівними та такими, що не ґрунтуються на вимогах чинного законодавства.
Згідно зі ст. 548 ЦК УРСР, яка діяла на час відкриття спадщини після смерті ОСОБА_9, для придбання спадщини необхідно, щоб спадкоємець її прийняв. Прийнята спадщина визнається належною спадкоємцеві з моменту відкриття спадщини.
Відповідно до п.п 1 ч. 1 ст. 549 ЦК УРСР визнається, що спадкоємець прийняв спадщину: якщо він фактично вступив в управління або володіння спадковим майном; якщо він подав державній нотаріальній конторі за місцем відкриття спадщини заяву про прийняття спадщини.
Зазначені в цій статті дії повинні бути вчинені протягом шести місяців з дня відкриття спадщини.
Разом з тим, ст. 550 ЦК УРСР, яка діяла на час відкриття спадщини, визначалось право на продовження строку на прийняття спадщини у випадках, коли строк пропущено з поважних причин, а саме строк для прийняття спадщини, встановлений статтею 549 цього Кодексу, може бути продовжений судом, якщо він визнає причини пропуску строку поважними.
У цих випадках, якщо спадкове майно було прийняте іншими спадкоємцями або перейшло до держави, спадкоємцеві, що пропустив зазначений строк, передається лише те з належного йому майна, яке збереглося в натурі, а також кошти, виручені від реалізації решти належного йому майна.
Отже, відповідно до законодавства, яке діяло на той час, право на продовження строку на прийняття спадщини мали особи, які таку спадщину не прийняли з поважних причин, особи, які ж фактично прийняли спадщину, однак до нотаріальної контори не звернулись вважались власниками з часу відкриття спадщини та поновлення строку на прийняття спадщини не потребували.
Крім того, згідно зі ст.76 ЦК УРСР перебіг позовної давності починається з дня виникнення права на позов. Право на позов виникає з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого права.
Окрім цього, з матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_5 дізналася про порушення свого права у зв'язку з скасуванням апеляційним судом рішень Жидачівського районного суду, які були підставами для оформлення права власності на спірні будівлі і землю за ОСОБА_8, а позивач поставив питання про визнання недійсними договорів дарування, та визнання за ним права власності на спірне майно, що тягне за собою застосування реституції і повернення сторін в попереднє становище, а тому є всі підстави вважати, що строк ОСОБА_5 з наведених вище підстав пропущено не було і вона володіє повним правом на звернення до суду.
Є такими, що заслуговують на увагу твердження ОСОБА_5 про те, що вона не заперечувала проти визнання за батьком права власності на оспорюване майно, оскільки батько разом з мамою будував цей будинок, проте такі судом не враховуються, оскільки судом безспірно встановлено, що право власності на будинковолодінння та земельні ділянки ОСОБА_8 не належало.
Суд вважає помилковими твердження позивача та його представників про застосування до позовних вимог щодо визнання за ОСОБА_5 права власності на прийняту нею спадщину строрку позовної давності, оскільки, відповідно до ч.5 ст.1268 ЦК України, незалежно від часу прийняття спадщини вона належить спадкоємцеві з часу відкриття спадщини, а отримання спадкоємцем, який прийняв спадщину, свідоцтва про право на спадщину відповідно ст.1296 ЦК України є правом, а не обов'язком спадкоємця.
При цьому суд також враховує, що відповідно до ст. 548 ЦК УРСР прийнята спадщина визнається належною спадкоємцю з моменту її відкриття, і що у спадкоємця, який прийняв спадщину, право власності на спадкове майно виникає з моменту відкриття спадщини, а не з дня одержання свідоцтва про право на неї.
Враховуючи зазначене власник майна може пред'явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою.
А тому, суд приходить до висновку, що позивач з самостійними вимогами ОСОБА_5 відповідно до ст.71 ЦК України (в редакції 1963 року), що узгоджується зі ст.257 ЦК України не пропустила строк звернення до суду за захистом свого порушеного права з приводу спадщини після смерті матері ОСОБА_9
Що стосується зустрічних позовних ОСОБА_2 до третьої особи, яка заявила самостійні вимоги на предмет спору ОСОБА_5 , треті особи Жидачівська міська рада Львівської області, Стрийське МБТІ, управління Держкомзему в Жидачівському районі, приватний нотаріус ОСОБА_4, Державна нотаріальна контора Жидачівського району Львівської області, приватне підприємство «Картограф», приватний нотаріус ОСОБА_3, ОСОБА_7., ОСОБА_6 про визнання права власності на ? частину будинковолодіння, ? частину земельної ділянки кадастровий номер 4621510100:01:032:0003 призначеної для ведення садівництва та ? частину земельної ділянки кадастровий номер 4621510100:01:032:0002 призначеної для обслуговування житлового будинку та господарських будівель, які розташовані по АДРЕСА_2 Львівської області в порядку спадкування за заповітом, то такі задоволенню не підлягають з наступних підстав.
В судовому засіданні безспірно встановлено, що ОСОБА_9 і ОСОБА_8 перебували у фактичних шлюбних відносинах, єдиним законним власником спірного будинку та земельних ділянок була ОСОБА_9 ОСОБА_8 за життя ОСОБА_9 не оспорював її право власності та не реєстрував за собою право власності на спірне майно чи на його частину, за життя питання про компенсацію йому вартості не ставив, рішення виконкому Жидачівської міської ради депутатів трудящих від 26 березня 1958 року №27 не може слугувати правовою підставою для визнання ОСОБА_8 власником будинковолодіння, оскільки таке рішення не можна визнати правовстановлюючим документом, чинним на той час законодавством такого процесуального оформлення передбачено не було.
У зв'язку з вищенаведеним, законодавство, чинне на момент виникнення фактичних шлюбних відносин, не передбачало існування спільної сумісної власності осіб, які живуть разом без реєстрації шлюбу, а тому відсутні підстави вважати, що ОСОБА_8 належала ? спірного будинковолодіння та земельні ділянки.
Підстави з яких суд прийшов до вказаного висновку наведені в описовій частині судового рішення при встановленні фактів та відповідних їм правовідносин.
Крім того, слід зазначити, що відповідно до ст.1218 Цивільного Кодексу України (в редакції чинній на момент відкриття спадщини) до складу спадщини входять усі права та обов'язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.
Згідно зі ст. 1220 ЦКУ, спадщина відкривається внаслідок смерті особи або оголошення її померлою. Часом відкриття спадщини є день смерті особи.
Крім того, у заповіті ОСОБА_8 також зазначено, що він заповідає ОСОБА_2 все майно що буде йому на день смерті належати.
У заяві на прийняття спадщини від 11.12.2008 року, ОСОБА_2 зазначила, що на день смерті ОСОБА_8 залишилось таке спадкове майно: грошові вклади в Жидачівському відділенні №6313 ВАТ «Ощадбанк». Вона прийняла відповідне майно в порядку спадкування. Більше ніякого майна ОСОБА_8 на день його смерті не належало і належати не могло, оскільки єдиним власником спірного майна була ОСОБА_9
А тому в позивача за зустрічним позовом ОСОБА_2 відсутні правові підстави для успадкування ? частини будинковолодіння, ? частини земельної ділянки кадастровий номер 4621510100:01:032:0003 призначеної для ведення садівництва та ? частини земельної ділянки кадастровий номер 4621510100:01:032:0002 призначеної для обслуговування житлового будинку та господарських будівель, які розташовані по АДРЕСА_2 Львівської області в порядку спадкування за заповітом, оскільки такі на момент смерті ОСОБА_8 не належали.
Що стосується покликань ОСОБА_2 на ту обставину, що ОСОБА_8 брав участь у будівництві спірного будинку для чого брав у банку кредит, що підтверджується довідкою Стройбанку СРСР, то суд звертає увагу, що з відповідної довідки Стройбанку СРСР неможливо встановити на яке саме будівництво був отриманий кредит і коли він був отриманий, вона не ідентифікує ні домоволодіння на яке ОСОБА_8 отримував кредит, ні дату отримання такого кредиту. Крім того, довідка Стройбанку СРСР видана в 1962 році, тоді як згідно довідки-характеристики на спірний будинок, останній був побудований ще в 1958 році. Таким чином, ця довідка прямо заперечує твердження позивача за зустрічним позовом, що ОСОБА_8 брав кредит на будівництво спірного будинку.
ОСОБА_2 посилаючись п.12 Постанови Пленуму ВСУ від 12.06.1998 року №16, п.1 ст.17 Закону України «Про власність», п.5 Постанови Пленуму ВСУ від 22.12.1995 р. №20 стверджує, що спірний будинок та земельні ділянки повинні вважатись спільною сумісною власністю ОСОБА_9 і ОСОБА_8 і що вони мали рівні права на це майно, як учасники спільної сумісної власності при відкритті спадщини після смерті ОСОБА_9
Відповідне твердження є необгрунтованим та таким що не відповідає законодавству. Так, у п. 12 постанови Пленуму Верховного Суду України від 12 червня 1998 року N 16 "Про застосування судами деяких норм Кодексу про шлюб та сім'ю України" судам роз'яснено, що правила ст. ст. 22, 28, 29 КпШС України не застосовують до спорів про поділ майна осіб, які живуть однією сім'єю, але не перебувають у зареєстрованому шлюбі. Роз'яснено, що такі спори мають вирішуватися згідно з п. 1 ст. 17 Закону України "Про власність", відповідних норм ЦК УРСР і з урахуванням роз'яснень, даних Пленумом Верховного Суду України в п. 5 постанови від 22 грудня 1995 р. "Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності".
Однак, в п. 6 постанови Пленуму Верховного Суду України від 22 грудня 1995 р. "Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності" суд звернув увагу, що положення статей 17, 18 Закону "Про власність" щодо спільної сумісної власності поширюються на правовідносини, які виникли після введення в дію цього Закону (з 15 квітня 1991 року). До правовідносин, що виникли раніше, застосовується діюче на той час законодавство.
Позивачка ОСОБА_2 вказує в позові, що фактичні шлюбні відносини виникли між ОСОБА_9 і ОСОБА_8 з 1956 року. Відповідно, при вирішенні спору суд має керуватись діючим на той момент законодавством. Законодавство, чинне на момент виникнення фактичних шлюбних відносин, не передбачало існування спільної сумісної власності осіб, які живуть разом без реєстрації шлюбу.
А тому, як уже було доведено вище, єдиним законним власником спірного будинку та земельних ділянок була ОСОБА_9 ОСОБА_8 за життя ОСОБА_9 не оспорював її право власності та не реєстрував за собою право власності на спірне майно чи на його частину. До даних правовідносин не може застосовуватись законодавство стосовно спільної сумісної власності, оскільки ОСОБА_8 та ОСОБА_9 не перебували у зареєстрованому шлюбі, а законодавство того періоду не передбачало виникнення права спільної сумісної власності осіб, що живуть однією сім'єю.
Суд не бере до уваги доводи представника ОСОБА_2 - ОСОБА_24 про те, що ОСОБА_8 був начебто прописаний по АДРЕСА_2 з 1960 року, такі спростовуються копією паспорта останнього та копією витягу з домової книги будинку по АДРЕСА_3, з якої вбачається, що ОСОБА_8 був прописаний за вказаною адресою з 1960 року, тобто підстав стверджувати, що він був прописаний по АДРЕСА_5 у сторони немає.
Оспорюючи позовні вимоги ОСОБА_2, ОСОБА_1 покликається на п.п.4,6 Прикінцевих та перехідних положень Цивільного кодексу України 2004 року та вважає, що в даному випадку слід застосувати положення ЦК Української РСР 1963 року.
Відповідно до ст. 71 ЦК Української РСР загальний строк для захисту права за позовом особи, право якої порушено (позовна давність), встановлюється в три роки.
Згідно зі ст. 76 відповідного Кодексу перебіг строку позовної давності починається з дня виникнення права на позов. Право на позов виникає з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого права.
Згідно зі ст. 80 ЦК Української РСР закінчення строку позовної давності до пред'явлення позову є підставою для відмови в позові.
Таким чином позивач вважає, що строк позовної давності щодо заявлених ОСОБА_2 позовних вимог закінчився, що є підставою для відмови в позові.
Суд не погоджується з вказаними доводами позивача з огляду на зміст статей про строки позовної давності, їх положення про правові наслідки спливу строку позовної давності, які можуть застосовуватися лише у тих випадках, коли буде доведено існування самого суб'єктивного права і факт його порушення або оспорювання. Якщо ж при розгляді справи буде встановлено, що у позивача немає суб'єктивного права, про захист якого він просить, або ж воно не порушувалось, суд повинен відмовити в позові не через пропущення строку позовної давності, а за безпідставністю матеріально-правової вимоги.
У зв'язку з наведеним, суд відмовляє ОСОБА_2 в задоволенні зустрічного позову за безпідставністю матеріально-правової вимоги, оскільки вважає, що її права не порушені.
Згідно зі ст. 157 ЦПК України суд розглядає справи протягом розумного строку, але не більше двох місяців з дня відкриття провадження у справі.
Відповідно до ст. 6 Європейської конвенції з прав людини та основоположних свобод кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.
Судом під час розгляду вказаної справи були застосовані всі можливі заходи, передбачені цивільно-процесуальним законодавством, для забезпечення доказів у справі і їх витребуванні.
Виходячи з наведеного, зібрані по справі докази, оцінені судом належним чином кожен окремо на їх достовірність та допустимість, а також їх достатність та взаємний зв'язок у сукупності, встановлені судом обставини свідчать про те, що у суду є всі підстави для частково задоволення позовних вимог ОСОБА_1 про визнання недійсними договорів, державного акту та визнання права власності на будинок та земельні ділянки, витребування майна, часткового задоволення позовних вимог третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги на предмет спору ОСОБА_5 про визнання права власності в порядку спадкування за законом та відмови в задоволенні зустрічних позовних ОСОБА_2 про визнання права власності в порядку спадкування за заповітом.
Судові витрати підлягають стягненню в порядку, встановленому законом.
Керуючись ст.ст. 41,55 Конституції України, ст.17 Загальної Декларації прав людини, ст.1 Протоколу №1 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, рішенням Європейського суду від 30 листопада 2004 року у справі "Case of Oneryildis v. Turkey" (заява № 48939/99), ст.ст. 2,4,17, 48 Закону України «Про власність», ст.ст. 71, 76, 80, 257, 524-527, 529, 548-549, 550, 553, 554 Цивільного кодексу Української РСР в редакції 1963р., ст.ст. 16, 321, 387, 388, 1216-1218, 1220-1223, 1268-1270, Гл.85, ст. 4 Заключних і перехідних положень ЦК України, ст.ст. 9, 22, 25, 27-1 КпШС України, п.1 розд. VІІ "Прикінцевих положень" СК України, Постановою Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» №9 від 06.11.2009 р., Постановою Пленуму Верховного Суду України №14 від 18.12.2009 р. «Про судове рішення у цивільній справі», п.12 постанови Пленуму Верховного Суду України від 12 червня 1998 року №16 «Про застосування судами деяких норм Кодексу про шлюб та сім'ю» (втратила чинність), п.5 Постанови Пленуму Верховного суду України від 22 грудня 1995 року №20 «Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності», п.3 Постанови Пленуму Верховного Суду України №5 від 31 березня 1995 року «Про судову практику в справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення», п.2 Постанови Пленуму Верховного Суду України №7 від 30 травня 2008 року «Про судову практику у справах про спадкування», п.4 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику розгляду судами України справ про спадкування» №4 від 24 червня 1983 року, (яка втратила чинність, але роз'яснювала спірні правові відносини на момент їх виникнення), п.п. 23, 30 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 21 грудня 2007 року № 11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя», Інструкцією про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України (зі змінами), затвердженої наказом Міністерства юстиції України №18/5 від 14.06.1994 року, зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 07.07.1994 року за №152/361, ст.68 Закону України „Про нотаріат", Р.22 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України від 3 березня 2004 року № 20/5, ст.ст. 10, 11, 60, 209, 212-215 ЦПК України, суд -
в и р і ш и в:
Позов ОСОБА_1 задоволити частково.
Визнати недійсним договір дарування житлового будинку АДРЕСА_2 укладений між ОСОБА_8 та ОСОБА_2 09.11.2004р., посвідчений приватним нотаріусом Жидачівського районного нотаріального округу ОСОБА_4, зареєстрований в реєстрі №508.
Визнати недійсним рішення Жидачівської міської ради №2424 від 11.11.2004 року про передачу ОСОБА_8 земельної ділянки площею 0,1000 га для обслуговування будинку і господарських будівель та про передачу земельної ділянки площею 0,1165 га для ведення садівництва, які знаходяться в АДРЕСА_2
Визнати недійсним договір дарування земельної ділянки від 17.03.2005 року, нот. бланк ВВТ №771433, укладений між ОСОБА_8 та ОСОБА_2, посвідчений приватним нотаріусом Жидачівського районного нотаріального округу ОСОБА_4, зареєстрований в реєстрі №272.
Визнати недійсним договір дарування земельної ділянки від 17.03.2005 року, нот. бланк ВВТ №771431, укладений між ОСОБА_8 та ОСОБА_2, посвідчений приватним нотаріусом Жидачівського районного нотаріального округу ОСОБА_4, зареєстрований в реєстрі №270.
Визнати недійсним державний акт серії ЯГ №045810 на земельну ділянку, що знаходиться по АДРЕСА_2, виданий на підставі договору дарування земельної ділянки від 17.03.2005 року, ВВТ №771431, реєстраційний №270 на ім'я ОСОБА_2.
Визнати недійсним державний акт серії ЯГ №045811 на земельну ділянку, що знаходиться по АДРЕСА_2, виданий на підставі договору дарування земельної ділянки від 17.03.2005 року, ВВТ №771433, реєстраційний №272 на ім'я ОСОБА_2.
Визнати недійсним державний акт серії ЯА №437862 на земельну ділянку, що знаходиться по АДРЕСА_2, виданий на підставі рішення Жидачівської міської ради №2424від 11.11.2004 року на ім'я ОСОБА_8.
Визнати недійсним державний акт серії ЯА №437861 на земельну ділянку, що знаходиться по АДРЕСА_2, виданий на підставі рішення Жидачівської міської ради №2424 від 11.11.2004 року на ім'я ОСОБА_8.
Визнати за ОСОБА_1 право власності на ? частину будинковолодіння по АДРЕСА_2 Львівської області в порядку спадкування за законом після смерті матері ОСОБА_31.
Визнати за ОСОБА_1 право власності на ? частину земельної ділянки кадастровий номер 4621510100:01:032:0003 призначеної для ведення садівництва та ? частину земельної ділянки кадастровий номер 4621510100:01:032:0002 призначеної для обслуговування житлового будинку та господарських будівель, які розташовані по АДРЕСА_2 Львівської області в порядку спадкування за законом після смерті матері ОСОБА_31.
Повернути у власність ОСОБА_1 ? частину будинковолодіння, ? частину земельної ділянки кадастровий номер 4621510100:01:032:0003 призначеної для ведення садівництва та ? частину земельної ділянки кадастровий номер 4621510100:01:032:0002 призначеної для обслуговування житлового будинку та господарських будівель, які розташовані по АДРЕСА_2 Львівської області, витребувавши їх із володіння ОСОБА_2.
В задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про зобов'язання Стрийського міжрайонного бюро технічної інвентаризації скасувати запис про оформлення права власності на житловий будинок, розташований за адресою: АДРЕСА_2 за ОСОБА_2; зобов'язання ОСОБА_2 звільнити будинок і не чинити перешкод в користуванні житловим будинком та земельними ділянками, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_2 та зобов'язання Стрийського міжрайонного бюро технічної інвентаризації зареєструвати право власності на житловий будинок за ОСОБА_1 - відмовити за безпідставністю.
Стягнути з ОСОБА_1 на користь держави судовий збір в розмірі 1649,00 /одна тисяча шістсот сорок дев'ять/ грн.
Позовні вимоги третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги на предмет спору ОСОБА_5 задоволити частково .
Визнати за ОСОБА_5 право власності на ? частину будинковолодіння, ? частину земельної ділянки кадастровий номер 4621510100:01:032:0003 призначеної для ведення садівництва та ? частину земельної ділянки кадастровий номер 4621510100:01:032:0002 призначеної для обслуговування житлового будинку та господарських будівель, які розташовані по АДРЕСА_2 Львівської області в порядку спадкування за законом після смерті матері ОСОБА_31.
В задоволенні решти позовних вимог відмовити.
В задоволенні зустрічних позовних ОСОБА_2 до третьої особи, яка заявила самостійні вимоги на предмет спору ОСОБА_5 , треті особи Жидачівська міська рада Львівської області, Стрийське МБТІ, управління Держкомзему в Жидачівському районі, приватний нотаріус ОСОБА_4, Державна нотаріальна контора Жидачівського району Львівської області, приватне підприємство «Картограф», приватний нотаріус ОСОБА_3, ОСОБА_7., ОСОБА_6 про визнання права власності на ? частину будинковолодіння, ? частину земельної ділянки кадастровий номер 4621510100:01:032:0003 призначеної для ведення садівництва та ? частину земельної ділянки кадастровий номер 4621510100:01:032:0002 призначеної для обслуговування житлового будинку та господарських будівель, які розташовані по АДРЕСА_2 Львівської області в порядку спадкування за заповітом - відмовити за безпідставністю.
Рішення може бути оскаржено до апеляційного суду Львівської області через районний суд протягом 10 днів з дня його проголошення, особами, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час оголошення судового рішення, протягом десяти днів з дня отримання його копії.
Суддя: В. Л. Бучківська
Суд | Стрийський міськрайонний суд Львівської області |
Дата ухвалення рішення | 24.05.2013 |
Оприлюднено | 12.06.2013 |
Номер документу | 31636413 |
Судочинство | Цивільне |
Всі матеріали на цьому сайті розміщені на умовах ліцензії Creative Commons Із Зазначенням Авторства 4.0 Міжнародна, якщо інше не зазначено на відповідній сторінці
© 2016‒2025Опендатабот
🇺🇦 Зроблено в Україні