Ухвала

від 06.06.2013 по справі 2а-14066/12/0170/7

СЕВАСТОПОЛЬСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Копія

СЕВАСТОПОЛЬСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Ухвала

Іменем України

Справа № 2а-14066/12/0170/7

06.06.13 м. Севастополь

Севастопольський апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:

головуючого судді Дадінської Т.В.,

суддів Омельченка В. А. ,

Дудкіної Т.М.

розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу Державної податкової інспекції у м. Сімферополі АР Крим Державної податкової служби на постанову Окружного адміністративного суду Автономної Республіки Крим (головуючого судді Маргарітов М.В. ) від 28.01.13 у справі № 2а-14066/12/0170/7

за позовом Кримського республіканського спеціалізованого ремонтно-будівельного підприємства протипожежних робіт добровільного пожежного товариства України (вул. Субхі, 7, м. Сімферополь, Автономна Республіка Крим,95015)

до Державної податкової інспекції у м. Сімферополі АР Крим Державної податкової служби (вул. М. Залки, 1/9, м. Сімферополь, Автономна Республіка Крим,95053)

про визнання протиправним та скасування податкового повідомлення-рішення,

ВСТАНОВИВ:

Постановою Окружного адміністративного суду АР Крим від 28 січня 2013 року у справі № 2а-14066/12/0170/7 адміністративний позов Кримського республіканського спеціалізованого ремонтно-будівельного підприємства протипожежних робіт добровільного пожежного товариства України до Державної податкової інспекції у м. Сімферополі АР Крим Державної податкової служби про визнання протиправним та скасування податкового повідомлення-рішення було задоволено. Визнано протиправним та скасовано податкове повідомлення-рішення ДПІ у м. Сімферополі АР Крим ДПС від 30.11.2012 року № 0011112204, яким збільшено грошове зобов'язання з податку на додану вартість на загальну суму 556437,75 грн.; визнано протиправним та скасовано податкове повідомлення-рішення ДПІ у м. Сімферополі АР Крим ДПС від 30.11.2012 року № 0011122204, яким збільшено грошове зобов'язання з податку на прибуток підприємств на загальну суму 704096,76 грн. Судом також вирішено питання щодо розподілу судових витрат по справі.

Не погодившись з постановою суду першої інстанції, відповідач звернувся з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати постанову Окружного адміністративного суду АР Крим від 28 січня 2013 року, прийняти нову постанову, якою відмовити позивачу у задоволенні адміністративного позову.

Апеляційна скарга мотивована нікчемністю правочинів між позивачем та КП «Альянс».

У судове засідання представники сторін не з'явились. Про дату. Час і місце апеляційного розгляду справи сторони сповіщені належним чином.

Відповідно до пункту 2 частини першої статті 197 Кодексу адміністративного судочинства суд апеляційної інстанції може розглянути справу в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо справу може бути вирішено на основі наявних у ній доказів, у разі неприбуття жодної з осіб, які беруть участь у справі, у судове засідання, хоча вони були належним чином повідомлені про дату, час і місце судового засідання.

Суд, керуючись положеннями пункту 2 частини першої статті 197 Кодексу адміністративного судочинства України, визнав за можливе перейти до письмового провадження по справі.

Колегія суддів, обговоривши доводи апеляційної скарги, перевіривши юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення, дослідивши правильність застосування Окружним адміністративним судом АР Крим норм матеріального та процесуального права, вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

З матеріалів справи вбачається, що спірні правовідносини у справі виникли у зв'язку із збільшенням позивачу суми грошового зобов'язання з податку на прибуток на суму 583226 грн. за основним платежем та у сумі 120870,76 грн. за штрафними (фінансовими) санкціями податковим повідомленням-рішенням від 30.11.2012 року № 0011122204 та збільшенням позивачу суми грошового зобов'язання з ПДВ на суму 456198 грн. за основним платежем та у сумі 100239,75 грн. за штрафними (фінансовими) санкціями податковим повідомленням-рішенням від 30.11.2012 року № 0011112204.

Вказані податкові повідомлення-рішення прийняті податковою інспекцією на підставі висновків акту від 31.10.2012 року № 8574/22-8/183153 «Про результати документальної позапланової невиїзної перевірки Кримського республіканського спеціалізованого ремонтно-будівельного підприємства Протипожежних робіт добровільного пожежного товариства України ЄДРПОУ 00183153 з питань дотримання вимог податкового законодавства при визначенні податку на прибуток та податку на додану вартість по взаємовідносинам з КП «Альянс» (код ЄДРПОУ 32468182) за період з 01.07.09 по 30.06.12» про заниження позивачем податку на прибуток за період 3 квартал 2009 року - 1 півріччя 2010 року, 3 квартал 2010 року - 2010 рік, 1 квартал 2011 року - 4 квартал 2011 року та заниження ПДВ за серпень 2009 року - грудень 2009 року, січень 2010 року - червень 2010 року, вересень 2010 року - грудень 2010 року, березень 2011 року, червень 2011 року, листопад 2011 року у зв'язку із включенням до складу валових витрат виробництва та податкового кредиту з ПДВ сум витрат з придбання товарів (робіт, послуг) та витрат по сплаті ПДІ по фінансово-господарським взаємовідносинам із КП «Альянс», правочини з яким податкова інспекція вважає нікчемними.

Судова колегія зазначає, що твердження податкової інспекції щодо відсутності у позивача права на віднесення сум ПДВ до складу податкового кредиту та сум витрат з придбання товарів (робіт, послуг) до складу валових витрат виробництва за фінансово-господарськими взаємовідносинами із вищевказаним суб'єктом господарської діяльності у зв'язку із відсутністю товарного характеру таких взаємовідносин повинен бути доведеним. При цьому судова колегія зазначає, що неможливість проведення зустрічної перевірки контрагента позивача - не може бути підставою до висновку про порушення позивачем вимог податкового законодавства України, оскільки податкова відповідальність платників податків має індивідуальний характер і при відсутності належних та допустимих доказів відсутності реального виконання умов господарських операцій (поставки товарів, робіт, послуг) у суду немає правових підстав до висновку про завищення позивачем суми податкового кредиту та валових витрат у періоді, що перевірявся.

Відповідно до статті 203 Цивільного кодексу України « Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину» зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Відповідно до статті 204 Цивільного кодексу України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Згідно до статті 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

За наявними у матеріалах справи доказами судова колегія не вбачає підстав до висновку про те, що правочини між позивачем та вищевказаним суб'єктом господарювання суперечать інтересам держави та суспільства, недійсність правочинів прямо не встановлена законом, а тому згідно приписів статті 215 Цивільного кодексу України такі правочини є оспорюваними, тобто підлягають визнанню судом недійсними у порядку, встановленому законом. Але, у судовому порядку не оспорено дійсність вказаних правочинів.

Відповідно до статті 228 Цивільного кодексу України правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним.

Правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним.

У разі недодержання вимоги щодо відповідності правочину інтересам держави і суспільства, його моральним засадам такий правочин може бути визнаний недійсним. Якщо визнаний судом недійсний правочин було вчинено з метою, що завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, то при наявності умислу у обох сторін - в разі виконання правочину обома сторонами - в дохід держави за рішенням суду стягується все одержане ними за угодою, а в разі виконання правочину однією стороною з іншої сторони за рішенням суду стягується в дохід держави все одержане нею і все належне - з неї першій стороні на відшкодування одержаного. При наявності умислу лише у однієї із сторін все одержане нею за правочином повинно бути повернуто іншій стороні, а одержане останньою або належне їй на відшкодування виконаного за рішенням суду стягується в дохід держави.

Тобто, вказаною нормою Кодексу чітко визначено, що правочини, що не відповідають інтересам держави і суспільства є не нікчемними а недійсними, що визнається в судовому порядку.

Як слідує з постанови Пленуму ВСУ від 6 листопада 2009 року N 9 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" при кваліфікації правочину за статтею 228 ЦК має враховуватися вина, яка виражається в намірі порушити публічний порядок сторонами правочину або однією зі сторін. Доказом вини може бути вирок суду, постановлений у кримінальній справі, щодо знищення, пошкодження майна чи незаконного заволодіння ним тощо. Жодних доказів щодо наміру позивачем та його контрагентом порушити публічний порядок суду не наведено.

Термін "господарська діяльність" суд застосовує у значенні, наведеному у підпункті 14.1.36 пункту 14.1 статті 14 Податкового кодексу України а саме: діяльність особи, що пов'язана з виробництвом (виготовленням) та/або реалізацією товарів, виконанням робіт, наданням послуг, спрямована на отримання доходу і проводиться такою особою самостійно та/або через свої відокремлені підрозділи, а також через будь-яку іншу особу, що діє на користь першої особи, зокрема за договорами комісії, доручення та агентськими договорами та у значенні, наведеному у пункті 1.32 статті 1 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств», а саме: "будь-яка діяльність особи, направлена на отримання доходу в грошовій, матеріальній або нематеріальній формах, у разі коли безпосередня участь такої особи в організації такої діяльності є регулярною, постійною та суттєвою. Під безпосередньою участю слід розуміти зазначену діяльність особи через свої постійні представництва, філіали, відділення, інші відокремлені підрозділи, а також через довірену особу, агента або будь-яку іншу особу, яка діє від імені та на користь першої особи".

Судовою колегією враховується, що на формування показників податкового кредиту та валових витрат впливають операції з закупівлі товарів (робіт, послуг), а також подальша їх реалізація за ціною не нижче вартості.

Згідно статті 1 Закону України від 16.07.1999 №996-14 «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» господарською операцією є дія або подія, яка викликає зміни в структурі активів та зобов'язань, власному капіталі підприємства.

Таким чином, визначальною ознакою господарської операції є те, що вона повинна спричиняти реальні зміни майнового стану платника податку. Вимога щодо реальних змін майнового стану платника податків є обов'язковою ознакою господарської операції. Усі господарські операції, які були проведені, спричинили реальні зміни майнового стану позивача - вказаний факт підтверджується матеріалами справи.

Відповідно до пункту 1.7 статті 1 Закону України «Про податок на додану вартість» податковий кредит - сума, на яку платник податку має право зменшити податкове зобов'язання звітного періоду, визначена згідно з цим Законом.

Відповідно до підпункту 7.4.1 пункту 7.4 статті 7 Закону податковий кредит звітного періоду визначається виходячи із договірної (контрактної) вартості товарів (послуг), але не вище рівня звичайних цін, уразі якщо договірна ціна на такі товари (послуги) відрізняється більше ніж на 20 відсотків від звичайної ціни на такі товари (послуги), та складається із сум податків, нарахованих (сплачених) платником податку за ставкою, встановленою пунктом 6.1 статті 6 та статтею 8-1 цього Закону, протягом такого звітного періоду у зв'язку з придбанням або виготовленням товарів (у тому числі при їх імпорті) та послуг з метою їх подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку.

Право на нарахування податкового кредиту виникає незалежно від того, чи такі товари (послуги) та основні фонди почали використовуватися в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку протягом звітного податкового періоду, а також від того, чи здійснював платник податку оподатковувані операції протягом такого звітного податкового періоду.

Відповідно до підпункту 7.4.5 пункту 7.4 статті 7 Закону не підлягають включенню до складу податкового кредиту суми сплаченого (нарахованого) податку у зв'язку з придбанням товарів (послуг), не підтверджених податковими накладними чи митними деклараціями (іншими подібними документами згідно з підпунктом 7.2.6 цього пункту).

Відповідно до підпункту 14.1.181 пункту 14.1 статті 14 Податкового кодексу України податковий кредит - сума, на яку платник податку на додану вартість має право зменшити податкове зобов'язання звітного (податкового) періоду, визначена згідно з розділом У цього Кодексу.

Відповідно до пунктів 198.1, 198.2 статті 198 Податкового кодексу України право на віднесення сум податку до податкового кредиту виникає у разі здійснення операцій з:

а) придбання або виготовлення товарів (у тому числі в разі їх ввезення на митну територію України) та послуг;

б) придбання (будівництво, спорудження, створення) необоротних активів, у тому числі при їх ввезенні на митну територію України (у тому числі у зв'язку з придбанням та/або ввезенням таких активів як внесок до статутного фонду та/або при передачі таких активів на баланс платника податку, уповноваженого вести облік результатів спільної діяльності);

в) отримання послуг, наданих нерезидентом на митній території України, та в разі отримання послуг, місцем постачання яких є митна територія України;

г) ввезення необоротних активів на митну територію України за договорами оперативного або фінансового лізингу.

Датою виникнення права платника податку на віднесення сум податку до податкового кредиту вважається дата тієї події, що відбулася раніше;

дата списання коштів з банківського рахунка платника податку на оплату товарів/послуг;

дата отримання платником податку товарів/послуг, що підтверджено податковою накладною.

Для операцій із ввезення на митну територію України товарів датою виникнення права на віднесення сум податку до податкового кредиту є дата сплати податку за податковими зобов'язаннями згідно з пунктом 187.8 статті 187 цього Кодексу, а для операцій з постачання послуг нерезидентом на митній території України - дата сплати (нарахування) податку за податковими зобов'язаннями, що були включені отримувачем таких послуг до податкової декларації попереднього періоду.

Згідно до пункту 198.3 статті 198 Податкового кодексу України податковий кредит звітного періоду визначається виходячи з договірної (контрактної) вартості товарів/послуг, але не вище рівня звичайних цін, визначених відповідно до статті 39 цього Кодексу, та складається з сум податків, нарахованих (сплачених) платником податку за ставкою, встановленою пунктом 193.1 статті 193 цього Кодексу, протягом такого звітного періоду у зв'язку з:

придбанням або виготовленням товарів (у тому числі при їх імпорті) та послуг з метою їх подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку;

придбанням (будівництвом, спорудженням) основних фондів (основних засобів, у тому числі інших необоротних матеріальних активів та незавершених капітальних інвестицій у необоротні капітальні активи), у тому числі при їх імпорті, з метою подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку.

Право на нарахування податкового кредиту виникає незалежно від того, чи такі товари/послуги та основні фонди почали використовуватися в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку протягом звітного податкового періоду, а також від того, чи здійснював платник податку оподатковувані операції протягом такого звітного податкового періоду.

Платник податку може включити на підставі бухгалтерської довідки до податкового кредиту виходячи з бази оподаткування, визначеної відповідно до пункту 189.1 статті 189 цього Кодексу, суми податку, сплачені (нараховані) у вартості товарів/послуг, необоротних активів, що не були включені до складу податкового кредиту при придбанні або виготовленні таких товарів/послуг, необоротних активів, та/або з яких були визначені податкові зобов'язання відповідно до цього пункту, у разі якщо такі товари/послуги, необоротні активи починають використовуватися в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності, у тому числі переведення невиробничих необоротних активів до складу виробничих необоротних активів.

З метою застосування цього пункту податкові зобов'язання і податковий кредит визначаються на дату початку фактичного використання товарів/послуг, необоротних активів, визначену в первинних документах, складених відповідно до Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні".

Згідно до пункту 198.6 статті 198 Податкового кодексу України не відносяться до податкового кредиту суми податку, сплаченого (нарахованого) у зв'язку з придбанням товарів/послуг, не підтверджені податковими накладними (або підтверджені податковими накладними, оформленими з порушенням вимог статті 201 цього Кодексу) чи не підтверджені митними деклараціями, іншими документами, передбаченими пунктом 201.11 статті 201 цього Кодексу.

У разі коли на момент перевірки платника податку органом державної податкової служби суми податку, попередньо включені до складу податкового кредиту, залишаються не підтвердженими зазначеними цим пунктом документами, платник податку несе відповідальність відповідно до цього Кодексу.

У разі якщо платник податку не включив у відповідному звітному періоді до податкового кредиту суму податку на додану вартість на підставі отриманих податкових накладних, таке право зберігається за ним протягом 365 календарних днів з дати складання податкової накладної.

Відповідно до пункту 5.1 статті 5 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» валові витрати виробництва та обігу (далі - валові витрати) це сума будь-яких витрат платника податку у грошовій, матеріальній або нематеріальній формах, здійснюваних як компенсація вартості товарів (робіт, послуг), які придбаваються (виготовляються) таким платником податку для їх подальшого використання у власній господарській діяльності.

До складу валових витрат включаються суми будь-яких витрат, сплачених (нарахованих) протягом звітного періоду у зв'язку з підготовкою, організацією, веденням виробництва, продажем продукції (робіт, послуг) і охороною праці, у тому числі витрати з придбання електричної енергії (включаючи реактивну), з урахуванням обмежень, установлених пунктами 5.3 - 5.7 цієї статті (підпункт 5.2.1 пункту 5.2 статті 5 Закону №334).

Згідно із абзацом 4 підпункту 5.3.9 пункту 5.3 статті 5 Закону №334 не належать до складу валових витрат будь-які витрати, не підтверджені відповідними розрахунковими, платіжними та іншими документами, обов'язковість ведення і зберігання яких передбачена правилами ведення податкового обліку.

Згідно до пункту 5.11 статті 5 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» установлення додаткових обмежень щодо віднесення витрат до складу валових витрат платника податку, крім тих, що зазначені у цьому Закону, не дозволяється.

Відповідно до підпункту 14.1.27 пункту 14.1 статті 14 Податкового кодексу України витрати - сума будь-яких витрат платника податку у грошовій, матеріальній або нематеріальній формах, здійснюваних для провадження господарської діяльності платника податку, в результаті яких відбувається зменшення економічних вигод у вигляді вибуття активів або збільшення зобов'язань, внаслідок чого відбувається зменшення власного капіталу (крім змін капіталу за рахунок його вилучення або розподілу власником);

Відповідно до статті 138 Податкового кодексу України витрати, що враховуються при обчисленні об'єкта оподаткування, складаються із:

витрат операційної діяльності, які визначаються згідно з пунктами 138.4, 138.6 - 138.9, підпунктами 138.10.2 - 138.10.4 пункту 138.10, пунктом 138.11 цієї статті:

інших витрат, визначених згідно з пунктом 138.5, підпунктами 138.10.5, 138.10.6 пункту 138.10, пунктами 138.11, 138.12 цієї статті, пунктом 140.1 статті 140 і статтею 141 цього Кодексу;

крім витрат, визначених у пунктах 138.3 цієї статті та у статті 139 цього Кодексу

Згідно пункту 138.2. статті 138 Податкового кодексу України витрати, які враховуються для визначення об'єкта оподаткування, визнаються на підставі первинних документів, що підтверджують здійснення платником податку витрат, обов'язковість ведення і зберігання яких передбачено правилами ведення бухгалтерського обліку, та інших документів, встановлених розділом II цього Кодексу.

У разі якщо платник податку здійснює виробництво товарів, виконання робіт, надання послуг з довготривалим (більше одного року) технологічним циклом виробництва за умови, що договорами, укладеними на виробництво таких товарів, виконання робіт, надання послуг, не передбачено поетапної їх здачі, до витрат звітного податкового періоду включаються витрати, пов'язані з виробництвом таких товарів, виконанням робіт, наданням послуг у цьому періоді.

Платник податку для визначення об'єкта оподаткування має право на врахування витрат, підтверджених документами, що складені нерезидентами відповідно до правил інших країн.

Згідно до підпункту 139.1.1. пункту 139.1 статті 139 Податкового кодексу не включаються до складу витрат, зокрема: витрати, не пов'язані з провадженням господарської діяльності.

Але, під час здійснення перевірки позивача, податковою інспекцією не досліджувалося питання щодо реального виконання умов правочинів між позивачем та КП «Альянс» та не досліджувалося питання щодо використання позивачем у власній господарській діяльності отриманого від вказаного суб'єкта товарів (робіт, послуг). Наявні у матеріалах справи письмові докази свідчать не тільки про товарний характер фінансово-господарської операції позивача із вказаним суб'єктом господарської діяльності, але свідчать і про використання позивачем отриманих послуг (майна) у власній господарській діяльності.

Вказані обставини суд першої інстанції ретельно з'ясував та дослідив. Докази, які б спростовували висновки суду та відомості первинних документів бухгалтерського та податкового обліку позивача з вказаних питань суду не надано.

Відповідно до частини 2 статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Судова колегія відмічає, що чинним законодавством України не передбачено обов'язок контрагента, а також не надано йому права, перевіряти достовірність даних, які вказуються іншим контрагентом в його первинних документах, а також контролювати показники податкової звітності по податках та обов'язкових платежах.

Податкове законодавство України не передбачає відповідальності платника податку за порушення податкового та іншого законодавства, допущенні його Контрагентом. Якщо Контрагент не виконав, або не виконує свої зобов'язання по виконанню вимог податкового та іншого законодавства, то це тягне відповідальність та негативні наслідки саме для нього, як платника податків, а не для його Контрагентів.

Аналогічна позиція викладена в ухвалі Вищого адміністративного суду України від 09.08.2012 по справі № К/9991/29174/12, постанові Верховного Суду України від 31.01.2011 у справах; №21-42а10 та 21-47а10).

Доводи податкової інспекції щодо наявності у діях контрагентів позивача ознак фіктивної діяльності є передчасним, оскільки не ґрунтується на належному доказі, під яким положеннями частини 4 статті 72 Кодексу адміністративного судочинства України розуміється відповідний вирок суду у кримінальній справі.

Крім того вказана позиція узгоджується із практикою Європейського суду з прав людини. Так, основним висновком у рішенні від 22.01.2009 у справі "Булвес АД проти Болгарії" № 3991/03 Європейський суд з прав людини зазначив, що у разі якщо національні органи за відсутності будь-яких вказівок на безпосередню участь фізичної або юридичної особи у зловживанні, пов'язаним зі сплатою податку на додану вартість, який нараховується у ланцюгу поставок, або будь-яких вказівок на обізнаність про таке порушення, все ж таки застосовують негативні наслідки до отримувача оподатковуваної податком на додану вартість поставки, який повністю виконав свої зобов'язання, за дії або бездіяльність постачальника, який перебував поза межами контролю отримувача і у відношенні якого у нього не було засобів перевірки та забезпечення його виконання, то такі владні органи порушують справедливий баланс, який має підтримуватися між вимогами суспільних інтересів та вимогами захисту права власності. Аналогічна позиція була викладені Європейським судом з прав людини і під час розгляду справи «Бізнес Сепорт Сентре проти Болгарії», яку було притягнуто до податкової відповідальності у зв'язку із тим, що деякі контрагенти цієї компанії не виконали обов'язку по сплаті і декларуванню податків по операціях із компанією Бізнес Сепорт Сентре (не сплатити ПДВ). Повторно підтвердивши висновок у справі «Булвес АД проти Болгарії», ЄСПЛ додатково зазначив, що «у разі виявлення податковими органами невиконання постачальником своїх обов'язків як платника ПДВ, вони могли б розпочати податкову перевірку цього постачальника, з тим щоб стягнути з нього належні платежі та штрафні санкції». Втім відмітив Суд, прямого впливу на оподаткування організації-заявника (Бізнес Сепорт Сентре) це б не мало.

Таким чином, на прикладі справ «Булвес АД проти Болгарії» та «Бізнес Сепорт Сентр проти Болгарії» ЄСПЛ було фактично впроваджено та закріплено на практиці принцип індивідуалізації юридичної відповідальності суб'єкта податкових правовідносин, який полягає в тому, що платник податків може зазнавати негативних наслідків у податкових правовідносинах з державою тільки у випадку порушення саме цим платником податків вимог національного податкового законодавства. Порушення податкового законодавства контрагентами платника податків мають призводити до негативних податкових наслідків саме для таких контрагентів, які безпосередньо порушують національне податкове законодавство.

Законодавство України передбачає фундаментальну основу для безпосереднього застосування адміністративними судами України Конвенції та практики ЄСПЛ як джерела права, в тому числі й численних рішень ЄСПЛ, прийнятими за результатами розгляду заяв щодо порушення Конвенції у податкових правовідносинах між особою (платником податків) та державою.

Статтею 17 (Застосування судами Конвенції та практики Суду) Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» визначено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Частиною 2 статті 8 Кодексу адміністративного судочинства України безпосередньо передбачено обов'язок адміністративного суду застосовувати судову практику Європейського суду з прав людини.

Суд першої інстанції повно та правильно з'ясував характер спірних правовідносин, правильно застосував зазначені норми матеріального права, що підлягають застосуванню, висновки суду про встановлені обставини і правові наслідки є вичерпними, підтверджуються достовірними доказами, дослідженими при розгляді справи.

Доводи апеляційної скарги щодо неправильного застосування норм матеріального та процесуального права висновків суду першої інстанції не спростовують, оскільки ґрунтуються на невірному трактуванні відповідачем наведених правових норм.

Таким чином, судова колегія вважає, що судом першої інстанції повно з'ясовані обставини справи, що мають значення для справи, висновки суду, викладені в судовому рішенні відповідають обставинам справи та засновані на правильному застосуванні норм матеріального та процесуального права, доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують, тому підстави для задоволення апеляційної скарги та скасування судового рішення суду першої інстанції -відсутні.

Керуючись статтями 195, 197, 198, 205, 206, 254 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

УХВАЛИВ:

Апеляційну скаргу Державної податкової інспекції у м. Сімферополі АР Крим Державної податкової служби залишити без задоволення.

Постанову Окружного адміністративного суду АР Крим від 28 січня 2013 року у справі № 2а-14066/12/0170/7 залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення. Ухвала може бути оскаржена безпосередньо до Вищого адміністративного суду України у порядку та в строки, встановлені статтею 212 Кодексу адміністративного судочинства України.

Головуючий суддя підпис Т.В. Дадінська

Судді підпис В.А.Омельченко

підпис Т.М. Дудкіна

З оригіналом згідно

Головуючий суддя Т.В. Дадінська