Постанова

від 19.12.2006 по справі 25/148-06-4334

ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

25/148-06-4334

ВИЩИЙ  ГОСПОДАРСЬКИЙ  СУД  УКРАЇНИ  

 ПОСТАНОВА          

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ          

19 грудня 2006 р.                                                                                   № 25/148-06-4334  

Вищий  господарський суд  України у складі колегії  суддів:

В. Овечкін  –головуючого,

Є. ЧерновВ. Цвігун

За участю представників:

- позивачаКириличенко О.А. –(дор. у справі)Янішевський С.А. –(дор. у справі)

- відповідачаСлюсар М.М. –(дор. у справі)

розглянув касаційну скаргуДП "Одеська залізниця"

на постановуОдеського апеляційного господарського суду від 03.10.2006

у справі№ 25/148-06-4334 господарського суду Одеської області

за позовомЗАТ "Миколаївський калійний термінал"

доДП "Одеська залізниця"

простягнення заборгованості

В С Т А Н О В И В:

Рішенням господарського суду Одеської області від 02.08.2006 (суддя: І.Малярчук) позовні вимоги задоволенні повністю, з відповідача стягнуто збитки в сумі 1045508, 80 грн.

Рішення суду мотивовано вимогами ст. 22 ЦК України, ст.ст. 224, 225 ГК України, встановлено, що особа, якій завдано збитки в результаті порушення її права має право на їх відшкодування.

Постановою Одеського апеляційного господарського суду від 03.10.2006 (судді: О.Журавльова, В.Горан, М.Михайлов) рішення суду у цій справі залишено без змін, оскільки згідно з частиною другою ст. 22 Статуту залізниць України виконання залізницею додаткових операцій, пов'язаних із перевезенням вантажів здійснюється на підставі окремих договорів, укладення договорів на збереження вантажів на складах станцій або у вагонах передбачено ст. 36 Статуту залізниць України, залізниця не є учасником правовідносин щодо зберігання вантажу у вагонах, Одеська залізниця не має відношення до вагонів, які належать Російській Федерації.

Одеська залізниця просить судові рішення у справі скасувати, в задоволенні позовних вимог відмовити, оскільки вантажоодержувач в порушення п. 46 Статуту залізниць своєчасно не вивіз вантажі із станції, плата за зберігання вантажів передбачена п. 5 Правил зберігання вантажів від 24.11.2000, позивачем частково пропущено строк позовної давності.  

У розпочатому 05.12.2006 судовому засіданні оголошено перерву до 19.12.2006.

Вищий господарський суд України дослідивши матеріали справи, доводи касаційної скарги та заяви, вважає, що скарга не підлягає задоволенню, виходячи з наступного.

Відповідно до розділу другого Правил обслуговування залізницею під'їзних колій від 21.11.2000, ст. 22 Статуту залізниць, виконання залізницею додаткових операцій, пов'язаних із перевезенням вантажів здійснюється на підставі окремих договорів.    

Договір про експлуатацію залізничної підїзної колії від 03.04.2006 не є окремим договором як це передбачено вищезазначеними нормами права, тобто станція призначення згідно ст. 36 Статуту залізниць України не використала свого права на укладення договорів про збереження вантажів на складах станцій або у вагонах.

Касаційна інстанція констатує, що погоджена між сторонами плата за подачу, збирання вагонів не свідчить про досягнення згоди з вантажоотримувачем щодо безакцептного списання коштів з його рахунку за зберігання вантажів на станції призначення.

Така згода вантажоодержувачем не надавалася.

Згідно ст. 315 ГК України встановлено порядок вирішення спорів щодо перевезень, який передбачає, що претензії можуть пред'являтися протягом шести місяців, перевізник розглядає заявлену претензію і повідомляє заявника про її задоволення чи відхилення протягом трьох місяців.

Заявник має право звернутися до суду протягом шести місяців з дня одержання відповіді або закінчення троку встановленого для відповіді.

При таких обставинах скаржником частковий пропуск строку позовної давності не доведено.

Касаційна інстанція звертає увагу на те, що розміри коштів, які стягуються за зберігання вантажів у вагонах мають бути встановлені у договорах перевізників та вантажовідправників, оскільки спірні вагони, як встановлено судами попередніх інстанцій, не є власністю залізниці, згідно цифрових кодів належать до власності Російської Федерації.

Регулювання плати за використання вагонів при перевезенні вантажу визначено у ст. 119 Статуту залізниць України наступним чином: за користування вагонами і контейнерами залізниці вантажовідправниками, вантажоодержувачами, власниками під'їзних колій, портами, організаціями, установами, громадянами - суб'єктами підприємницької діяльності вноситься плата. Порядок визначення плати за користування вагонами (контейнерами) та звільнення вантажовідправника від зазначеної плати у разі затримки забирання вагонів (контейнерів), що виникла з вини залізниці, встановлюється Правилами.

Зазначена плата вноситься також за час затримки вагонів на станціях призначення і на підходах до них в очікуванні подання їх під вивантаження, перевантаження з причин, що залежать від вантажоодержувача, власника залізничної під'їзної колії, порту, підприємства. За час затримки на коліях залізниці вагонів, що належать підприємствам чи орендовані ними, стягується 50 відсотків зазначених розмірів плати.

З аналізу викладеного слід визнати, що поняття збереження вантажів у вагоні і користування вагонами є окремими поняттями у процесі перевезення відповідно до Статуту залізниці України.

Положеннями ст.ст. 12, 46 Статуту залізниць України вагони як засіб зберігання прибувших на станцію призначення вантажів не визначені. Стосовно посилання на вимоги п. 8 Правил зберігання вантажів та пп. 2.3, 2.7 п. 2 розд. 2 Тарифного керівництва №1 щодо плати за збереження вантажів в вагонах, слід виходити з того, що така плата передбачає наявність вини одержувача і повідомлення одержувача про надходження вантажу на станцію призначення.

З умов договору на експлуатацію колії не вбачається, що вантажоотримувач зобов'язаний прийняти, розвантажити вантажі, оскільки цей договір регулює взаємовідносини сторін, пов'язані з експлуатацією колії.

Судами попередніх інстанцій не встановлена вина відповідача у спірних обставинах, момент повідомлення відповідача про надходження спірних вагонів.

Щодо обставин наявності або відсутності вини відповідача і його обізнаності про прибуття вагонів на станцію призначення слід зазначити, що відповідно до ст. 614 ЦК України особа, яка порушила зобов'язання несе відповідальність за наявності її вини, якщо інше не встановлено договором або законом. Правочин, яким скасовується чи обмежується відповідальність за умисне порушення зобов'язання, є нікчемним.  

Згідно зі ст. 105 Статуту залізниць України залізниці, вантажовідправники, вантажоодержувачі, пасажири, транспортні, експедиторські і посередницькі організації та особи, які виступають від імені вантажовідправника і вантажоодержувача, несуть матеріальну відповідальність за перевезення у межах і розмірах, передбачених цим Статутом та окремими договорами.

Положення п. 8 Правил зберігання вантажів та пп. 2.3, 2.7 п. 2 розд. 2 Тарифного керівництва №1 передбачають плату за зберігання вантажів в вагонах лише при наявності вини одержувача.

Відповідно до ст. 310 ЦК України, ст. 42, 119 Статуту залізниць України перевізник зобов'язаний повідомити одержувача про прибуття вантажу на його адресу та встановлення плати за перевезення вантажів та виконання інших робіт, пов'язаних з перевезенням, зокрема користування вагонами, що визначається за цінами, встановленими відповідно до законодавства.

Вина відповідача у несвоєчасному розвантаженні вагонів згідно з умовами здійснення перевезення не доведена залізницею хоча є суттєвою для вирішення даного спору за вимогами законодавства, підлягає доведенню з метою недопущення подвійної оплати за користування вагонами та зберігання вантажів у вагонах одночасно.  

Згідно зі ст. 216 ГК України учасники господарських відносин несуть господарсько-правову відповідальність за правопорушення у сфері господарювання шляхом застосування до правопорушників господарських санкцій на підставах і в порядку, передбачених цим Кодексом, іншими законами та договором.

Оскільки плата за зберігання вантажів у вагонах понад добу передбачена нормативними актами залізниці при наявності вини одержувача вантажу, не містить ознак додаткових робіт або послуг, наданої при перевезенні, і застосовується як захід впливу за недотримання (порушення) певного зобов'язання, така плата фактично є видом цивільно-правової відповідальності у сфері господарювання, яка за вимогами п. 22 ст. 92 Конституції України повинна визначатись виключно законами, зокрема п. 2 ст. 217 ГК України, яка такий вид санкції як плата не передбачає.

Відповідно до роз'яснень Пленуму Верховного суду України, викладених у пункті 1 Постанови від 29.12.1976 № 11 "Про судове рішення", рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги процесуального законодавства і всебічно перевіривши всі обставини справи, вирішив справу у відповідності з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин.

Виходячи з викладеного, касаційна інстанція приходить до висновку, що господарські суди першої та апеляційної інстанцій повно встановили обставини справи, правильно застосували норми матеріального та процесуального права, а відтак підстав для скасування постановлених у справі рішень не вбачається.

Керуючись  ст.ст. 1115, 1117, 1118, 1119, 11111  ГПК України, Вищий господарський суд України

П О С Т А Н О В И В:

Постанову Одеського апеляційного господарського суду від 03.10.2006 та рішення господарського суду Одеської області від 02.08.2006 у справі № 25/148-06-4334 залишити без змін, а касаційну скаргу –без задоволення.

Головуючий                                                                                             В. Овечкін                              

судді                                                                                                         Є. Чернов

                                       В. Цвігун