Постанова

від 12.03.2009 по справі 10/197-08

ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

10/197-08

ВИЩИЙ  ГОСПОДАРСЬКИЙ  СУД  УКРАЇНИ  

 ПОСТАНОВА          

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ          

 12 березня 2009 р.                                                                                    № 10/197-08  

                   Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

Головуючого:суддів:Добролюбової Т.В.Гоголь Т.Г., Швеця В.О.

розглянувши матеріали касаційного поданняЗаступника прокурора Дніпропетровської області

на  постановуДніпропетровського апеляційного господарського суду від 25.11.08

у справі№ 10/197-08   

за позовомПрокурора Петриківського району Дніпропетровської області в інтересах держави в особі Петриківської районної державної адміністрації Дніпропетровської області

до

треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача: Товариства з обмеженою відповідальністю "Науково –виробниче підприємство "Діаса"

1.          Лобойківська сільська рада2.          Управління з контролю за використанням та охороною земель у Дніпропетровській області

про визнання недійсним договору оренди земельної ділянки

В судовому засіданні взяли участь представники:

від прокуратури: Івченко О.А. –посв. №194, прокурор ГПУ;

від відповідача: Зайцева О.О. –за дов. від 30.01.09.

Представники позивача та третіх осіб в судове засідання не з'явилися, належно повідомлені про час і місце розгляду касаційного подання.   

                       Прокурором Петриківського району Дніпропетровської області у серпні 2008 року заявлений позов в інтересах держави в особі Петриківської районної державної адміністрації Дніпропетровської області до Товариства з обмеженою відповідальністю "Науково –виробниче підприємство "Діаса"  про визнання недійсним договору від 07.06.07 оренди земельної ділянки, укладеного між позивачем та відповідачем, загальною площею близько 4,9125 га, розташованої на території Лобойківської сільської ради. Обґрунтовуючи свої вимоги прокурор вказував на те, що спірний договір укладено на підставі розпорядження Голови Петриківської районної адміністрації від 31.05.07 №266-р-07, яке було скасовано розпорядженням Голови Дніпропетровської обласної державної адміністрації від 26.03.08 за результатами розгляду подання прокуратури, як таке, що суперечить вимогам чинного законодавства, а саме, приписам статей 123, 124 Земельного кодексу України, статті 16 Закону України "Про оренду землі", оскільки на час підписання розпорядження проект відведення  спірної земельної ділянки не розроблено, межі ділянки в натурі (на місцевості) не визначено. Прокурор вважав, що договір оренди укладений на підставі незаконного розпорядження також має бути визнаний недійсним. Окрім того, прокурор наголошував, що  договір оренди не був погоджений із землекористувачем, а саме, Лобойківською сільською радою, природоохоронними і санітарно епідеміологічними органами, органами архітектури та охоронно культурної спадщини, не проведено обов'язкову державну експертизу землевпорядної  документації.  Водночас, прокурор зауважував на тому, що на даний час спірна земельна ділянка відповідачем не використовується.

          Рішенням господарського суду Дніпропетровської області від 02.10.08, ухваленим суддею Кощеєвим І.М., позовні вимоги задоволено. Суд визнав, що скасування розпорядження голови Петриківської районної державної адміністрації №266-р-07 про надання відповідачеві в оренду спірної земельної ділянки, свідчить про відсутність волевиявлення відповідного органу як орендодавця.  Судове  рішення  обґрунтоване  приписами статей 203, 215 Цивільного кодексу України, статей 118, 123, 124 Земельного  кодексу  України.    

          Дніпропетровський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів: Лотоцької Л.О. - головуючого, Бахмат Р.М., Євстигнеєва О.С., постановою від 25.11.08, перевірене рішення суду першої інстанції скасував. Прийняв нове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог. Суд апеляційної інстанції вмотивовуючи рішення визнав помилковим застосування судом першої інстанції приписів статті 123 Земельного кодексу України, оскільки за проектом відведення в оренду передаються земельні ділянки із зміною їх цільового призначення та із земель запасу під забудову, при цьому суд зазначив, що земельна ділянка  відповідачеві надана без зміни її цільового призначення. Апеляційний суд визнав безпідставним і посилання прокурора на приписи статті 16 Закону України "Про оренду землі", адже, межі земельної ділянки встановлені в натурі, що підтверджується актом від 17.06.08. Крім того, суд встановив, що на час укладення спірного договору було чинним розпорядження Голови Петриківської районної державної адміністрації від 31.05.07, тому скасування цього розпорядження у наступному не впливає на дійсність угоди.

          Заступник  прокурора Дніпропетровської області звернувся до Вищого господарського суду України з касаційним поданням, в якому просить  постанову у справі скасувати, а рішення у справі просить залишити без змін. Обґрунтовуючи свої вимоги  прокурор вказував на порушення судом апеляційної інстанції приписів статей 203, 215 Цивільного кодексу України, статей 123, 124 Земельного кодексу України. При цьому, прокурор не погоджується з висновком апеляційного суду про те, що скасування розпорядження про надання в оренду спірної земельної ділянки в майбутньому не може свідчити про відсутність волевиявлення цього органу на час укладення спірного договору, адже, розпорядження є незаконним, відтак і нечинним  з моменту його прийняття. Водночас, прокурор наголошує на тому, що договір оренди не містить істотних умов щодо визначення розміру земельної ділянки,  оскільки у спірному договорі розмір земельної ділянки визначено як "близько 24, 9125 га", що на думку прокурора, є підставою для визнання його недійсним і на підставі статті 15 Закону України "Про оренду землі". Окрім цього, прокурор вказує на помилкове неприйняття апеляційним судом до уваги того, що розпорядженням від 31.05.07 погоджено надання в оренду земельної ділянки у розмірі 61, 73 га, в той час, як спірним договором в оренду надано земельну ділянку розміром близько 24, 9125 га, що вважає порушенням статті 124 Земельного кодексу України. Разом з цим, прокурор зауважує на тому, що на спірній земельній ділянці розташований курган, який відповідно до приписів статті 53 Земельного кодексу України належить до земель історико-культурного призначення, тому надання її для сільськогосподарського використання без складання проекту відведення земельної ділянки суперечить вимогам статей 123, 124 Земельного кодексу України.    

         Від Товариства з обмеженою відповідальністю "Науково –виробниче підприємство "Діаса" надійшов відзив на касаційне подання, в якому товариство просить постанову у справі залишити без змін, а касаційне подання –без задоволення.

          Від Петриківської районної державної адміністрації, Лобойківської сільської ради, Управління з контролю за використанням та охороною земель у Дніпропетровській області відзивів на касаційне подання судом не отримано.

          Вищий  Господарський  суд  України  заслухавши  доповідь  судді  Добролюбової Т.В. і пояснення присутніх у судовому засіданні учасників судового процесу, переглянувши  матеріали справи та доводи  касаційного подання, перевіривши  правильність  застосування  судами  приписів  чинного   законодавства,  відзначає наступне.

          Господарськими судами попередніх інстанцій установлено та підтверджується матеріалами справи, що 07.06.07 Петриківською районною державною адміністрацією, на підставі розпорядження від 31.05.07 Голови Петриківської районної державної адміністрації, укладено з  Товариством з обмеженою відповідальністю "Науково –виробниче підприємство "Діаса"   договір оренди земельної ділянки, розташованої на території Лобойківської сільської ради, загальною площею близько 24, 9125 га, та зареєстровано у Дніпропетровській регіональній філії Центру державного земельного кадастру 18.07.07 за №040702300716. Пунктом 8 цього договору сторони узгодили строк його дії до 31.12.2055. Судами також установлено, що розпорядженням Голови обласної державної адміністрації від 26.03.08 №Р-144/0/3-08 розпорядження Голови Петриківської районної державної адміністрації від 31.05.07 №266-р-07 "Про надання земель в оренду" скасовано. Як вбачається з матеріалів справи, предметом позову є вимога про визнання недійсним договору оренди земельної ділянки від 07.06.07. Підставою позову заявлене те, що спірний договір укладено з порушенням вимог статей 16 Закону України "Про оренду землі", статей 123, 124 Земельного кодексу України та на підставі розпорядження від 31.05.07 Петриківської районної державної адміністрації, котре було скасовано в подальшому.  Рішення обох судів визнаються помилковими. Відповідно до пункту 2 частини 2 статті 16 Цивільного кодексу України одним із способів захисту судом цивільних прав та інтересів може бути, зокрема, визнання правочину недійсним. Згідно статті 215 цього Кодексу  підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. За приписами частин 1-3, 5, 6 статті 203 Цивільного кодексу України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Таким чином, вирішуючи спір про визнання угоди недійсною, господарський суд зобов'язаний на підставі відповідних доказів у встановленому законом порядку встановити обставини, з наявністю яких чинне законодавство пов'язує недійсність угоди.  Згідно статті 13 Конституції України земля є об'єктом права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією. Відповідно до статті 93 Земельного кодексу України, право оренди земельної ділянки - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідної орендареві для провадження підприємницької та іншої діяльності. Договір оренди землі згідно статті 13 Закону України “Про оренду землі” –це договір, за яким орендодавець зобов'язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов'язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства. В силу статей 18, 20 цього закону укладений договір оренди землі підлягає державній реєстрації і набирає чинності після такої реєстрації.  Відповідно до статті 16 Закону України "Про оренду землі" (в редакції чинній на момент укладення спірного договору) особа, яка бажає отримати земельну ділянку в оренду із земель державної або комунальної власності, подає до відповідного органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування за місцем розташування земельної ділянки заяву (клопотання). Розгляд заяви (клопотання) і надання земельної ділянки в оренду проводяться у порядку, встановленому Земельним кодексом України. У разі згоди орендодавця передати земельну ділянку в оренду сторони укладають договір оренди землі відповідно до вимог цього Закону. Передача земельної ділянки, межі якої визначено в натурі (на місцевості), в оренду без зміни її цільового призначення здійснюється без розроблення проекту її відведення. У разі зміни цільового призначення земельної ділянки надання її в оренду здійснюється за проектом відведення в порядку, встановленому законом.  За приписами статті 124 Земельного кодексу України, в редакції чинній на момент укладення договору, передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування шляхом укладення договору оренди земельної ділянки. Передача в оренду земельних ділянок громадянам і юридичним особам із зміною їх цільового призначення та із земель запасу під забудову здійснюється за проектами відведення в порядку, встановленому статтями 118, 123 цього Кодексу. Склад та цільове призначення земель України визначено главою 4 розділу ІІ Земельного кодексу України, згідно з вимогами якого землі України за основним цільовим призначенням поділяються на відповідні категорії (сільськогосподарського призначення, громадської та житлової забудови, історико- культурного призначення), встановлення та зміна яких здійснюється у встановленому законом порядку, і недотримання цього порядку тягне відповідні наслідки. Згідно зі статтею 1 Закону України “Про землеустрій” цільове призначення земельної ділянки –використання земельної ділянки за призначенням, визначеним на підставі документації із землеустрою у встановленому законодавством порядку. Тобто, для вирішення спору суд зобов'язаний встановити цільове призначення ділянки  та її цільове використання, з обґрунтуванням такого висновку. Відповідно до приписів статті 84 Господарського процесуального кодексу України рішення господарського суду має ґрунтуватися на повному з'ясуванні, зокрема того, чи мали місце обставини, на які посилаються особи, чи не виявлено у процесі розгляду справи інших фактичних обставин, що мають суттєве значення для правильного вирішення спору, і доказів на підтвердження цих обставин. Рішення суду може ґрунтуватись лише на тих доказах, які були предметом дослідження і оцінки судом. Згідно статті 32 названого Кодексу доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору.  Так, зі змісту постанови у справі вбачається, що суд апеляційної інстанції, спростовуючи твердження позивача і прокурора про приналежність частини спірної земельної ділянки до земель історико-культурного призначення, що унеможливлює надання її відповідачеві для сільськогосподарського використання без складання проекту відведення цієї земельної ділянки, послався на те, що спірна земельна ділянка надана в оренду без зміни її цільового призначення, втім, мотивів з яких суд вважає встановленою наявність або відсутність цього факту, як і  доказів, які б підтверджували ці обставини не вказав. Проте, відхиляючи будь-які доводи сторін чи спростовуючи подані стороною докази, господарський суд повинен у мотивувальній частині судового рішення  навести правове обґрунтування і ті доведені фактичні обставини, з огляду на які ці доводи  або докази не взято до уваги судом, викладення у судовому акті лише доводів і доказів сторони, на користь якої приймається рішення, є порушенням вимог статті 42 Господарського процесуального кодексу України щодо рівності всіх учасників судового процесу перед законом та судом. Отже, невмотивоване відхилення судом доводів позивача і прокурора про зміну цільового призначення  спірної земельної ділянки та необхідність, в такому випадку, передавати в оренду ділянку за проектом відведення, унеможливлює висновок  суду про відсутність підстав для визнання договору недійсним. Водночас, суд апеляційної інстанції, розглядаючи питання недійсності договору,  повинен був дослідити усі обставини, з якими закон пов'язує визнання угоди недійсною, адже, недійсність правочину зумовлюється наявністю дефектів його елементів: дефекти (незаконність) змісту правочину; дефекти (недотримання) форми; дефекти суб'єктного складу; дефекти волі –невідповідність волі та волевиявлення. Разом з цим,  не може бути залишено без змін і рішення у справі, з огляду на наступне. Як вбачається з матеріалів справи суд першої інстанції, визнаючи договір недійсним, виходив з відсутності волевиявлення відповідного органу (позивача) як орендодавця.   Так, у правочині зовнішнє волевиявлення особи має відповідати його внутрішній волі, яка має бути спрямована на досягнення відповідного юридичного наслідку, тому не можуть розглядатися як правочин лише ті фактичні дії особи, які не призводять безпосередньо до виникнення, зміни чи припинення цивільних прав та обов'язків. Матеріали справи свідчать, що спірний договір, укладений на підставі розпорядження Голови Петриківської районної державної адміністрації від 31.05.07 №266-р-07, яке скасовано розпорядженням Голови Дніпропетровської обласної державної адміністрації лише 26.03.08, тобто в період з 31.05.07 до 26.03.08 розпорядження №266-р-07 було чинним. Отже, в даному випадку, волевиявлення відповідного органу як орендодавця, здійснено у формі рішення такого органу, і реалізовано шляхом укладення договору оренди, відтак подальше його скасування, не може свідчити про відсутність волевиявлення вказаного органу на час укладення спірного договору оренди. При цьому, визнаючи спірний договір недійсним, суд першої інстанції не врахував, що визнання правочину недійсним встановлює його недійсність на момент укладення і з моменту укладення, однак, неможливо визнати фактично виконаний оспорюваний правочин недійсним з моменту його укладення, відтак договір може бути припинений лише на майбутнє, про що зазначається  у рішенні суду.  Викладене свідчить про те, що господарськими судами не вжито заходів для всебічного, повного і об'єктивного розгляду справи, а тому судові акти прийняті за неповно з'ясованими обставинами справи, які мають суттєве значення для правильного вирішення господарського спору, не взято до уваги та не надано належної правової оцінки усім доказам у справі в їх сукупності, що, враховуючи суть спору, свідчить про не з'ясування судами всіх обставин, які мають суттєве значення для правильного вирішення господарського спору. Відтак, доводи касаційного подання про порушення судом вимог чинного законодавства частково знайшли своє підтвердження. Відповідно до роз'яснень Пленуму Верховного суду України, викладених у пункті 1 Постанови від 29.12.1976 № 11 “Про судове рішення”, рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги процесуального законодавства і всебічно перевіривши всі обставини справи, вирішив справу у відповідності з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин. Переглянуті судові акти цим вимогам повністю не відповідають. Оскільки передбачені процесуальним законом межі перегляду справи в касаційній інстанції не дають їй права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази, всі рішення у справі підлягають скасуванню, а справа –направленню на новий розгляд до господарського суду Дніпропетровської області. При новому розгляді справи судові необхідно врахувати викладене, всебічно і повно перевірити доводи, на яких ґрунтуються вимоги та заперечення сторін, і в залежності від встановлених обставин вирішити спір у відповідності з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин.

Керуючись статтями 1117, 1119, 11110, 11111, 11112 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України

          ПОСТАНОВИВ:

Постанову  Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 25.11.08 у справі №10/197-08 і рішення господарського суду Дніпропетровської  області від 02.10.08 у цій справі  скасувати.

Матеріали справи скерувати для нового розгляду до Господарського суду Дніпропетровської області.

Касаційне подання Заступника прокурора Дніпропетровської області задовольнити частково.

Головуючий     суддя                                                              Т. Добролюбова

                     С у д д і                                                                Т.Гоголь

                                                                                                   В.Швець