Постанова

від 01.12.2006 по справі 2-3/11288-2006

СЕВАСТОПОЛЬСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

СЕВАСТОПОЛЬСЬКИЙ  АПЕЛЯЦІЙНИЙ

ГОСПОДАРСЬКИЙ   СУД

Постанова

Іменем України

 13 грудня 2006 року  

 Справа № 2-3/11288-2006

                    Севастопольський

апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого судді                                                  Плута

В.М.,

суддів                                                                      Горошко

Н.П.,

Гонтаря В.І.,

за участю представників сторін:

позивача:          ОСОБА_1,

паспорт НОМЕР_1

позивача: ОСОБА_2,

довіреність НОМЕР_2;

відповідача: не з'явився;

розглянувши апеляційну скаргу

суб'єкта підприємницької діяльності 

ОСОБА_1на рішення господарського суду Автономної Республіки Крим

(суддя    Соколова І.О.) від

05-18.10.2006 у справі № 2-3/11288-2006

за позовом           суб'єкта підприємницької діяльності  ОСОБА_1(АДРЕСА_1)

до           Далеківської сільської Ради (вул. Радянська,

40, с. Далеке, Чорноморський р-н,96412)

про стягнення 22736,00 грн.; за

зустрічним позовом про визнання недійсними договорів

ВСТАНОВИВ:

Рішенням господарського суду АР

Крим від 05-18.10.2006 року у справі № 2-3/11288-2006 у задоволенні первісного

позову суб`єкта підприємницької діяльності ОСОБА_1 про стягнення з Далеківської

сільської ради заборгованості у сумі 22736,00 грн. відмовлено. Зустрічний позов

Далеківської сільської ради про визнання недійсними договорів про надання

послуг перевезення від 01.10.2004 року, від 01.01.2005 року та від 31.08.2005

року, укладений між Далеківською сільською радою та  суб`єкта підприємницької діяльності ОСОБА_1

задоволено, зазначені вище договори суд визнав недійсними.

При прийнятті рішення, суд першої

інстанції виходив з того, що договори про надання послуг з перевезення від

01.10.2004 року, від 01.01.2005 року та від 31.08.2005 року, укладені між

Далеківською сільською радою та  суб`єкта

підприємницької діяльності ОСОБА_1 з порушенням вимог Закону України „Про

автомобільний транспорт”, який вимагає наявність ліцензії на надання послуг з

перевезення пасажирів автобусами, а також з порушенням норм Господарського

кодексу України, відповідно до статті 207 якого, господарське зобов`язання, що

не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка заздалегідь суперечить

інтересам держави і суспільства, або укладена учасниками господарських відносин

з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної

правосуб`єктності) може бути на вимогу однієї із сторін визнано судом недійсною

повніть або в частині.

Відмовляючи у задоволенні

первісного позову, господарський суд АР Крим прийняв до уваги той факт, що

сторони, укладаючи спірні договори з перевезення, знали про відсутність у СПД

ОСОБА_1 відповідної ліцензії та про відсутність підстав для надання таких

послуг, у зв`язку з чим, відсутні підстави для стягнення заборгованості, яка

виникала з таких правовідносин.      

Не погодившись з цим судовим актом,

суб`єкт підприємницької діяльності ОСОБА_1 звернувся до Севастопольського

апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить рішення

суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні первісного позову

скасувати, позов про стягнення 22736,00 грн. задовольнити.

Доводи позивача, викладені в

апеляційній скарзі, полягають у тому, що судом належним чином не зазначено - в

чому саме суперечить інтересам держави і суспільства факт укладення між

сторонами у справі спірних договорів. Позивач також вказує на неповне

дослідження господарським судом АР Крим положень цивільного та господарського

законодавства та на неналежне дослідження питання щодо можливості відшкодування

наданих ним послуг.

Відповідно до статті 98

Господарського процесуального кодексу України учасники судового процесу були

належним чином повідомлені про час і місце розгляду справи.

Стаття 22 Господарського

процесуального кодексу України, зобов'язує сторони добросовісно користуватись

належними їм процесуальними правами. Оскільки явка в судове засідання

представників сторін -це право, а не обов'язок, справа може розглядатись без їх

участі, якщо нез'явлення цих представників не перешкоджає вирішенню спору.

Статтею 77 Господарського

процесуального кодексу України передбачено, що господарський суд відкладає в

межах строків, встановлених статтею 69 цього Кодексу розгляд справи, коли за

якихось обставин спір не може бути вирішено в даному засіданні.

Судова колегія вважає можливим

розглянути справу без участі відповідача за наявними документами в матеріалах

справи. 

Розпорядженням заступника голови

Севастопольського апеляційного господарського суду від 13.12.2006 суддю Сотула

В.В. замінено на суддю Гонтаря В.І.

Відповідно до частини 2 статті 101

Господарського процесуального кодексу України, апеляційний господарський суд не

зв'язаний доводами апеляційної скарги (подання) і перевіряє законність і

обґрунтованість рішення місцевого господарського  суду 

у  повному обсязі.

Повторно розглянувши справу у

порядку статті 101 Господарського процесуального кодексу України, перевіривши

правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального та

процесуального права у повному обсязі, судова колегія вважає, що апеляційна

скарга суб`єкта підприємницької діяльності ОСОБА_1 підлягає задоволенню з

наступних підстав.

Надаючи правову оцінку укладеним

між суб`єктом підприємницької діяльності ОСОБА_1 та Далеківською сільською

радою договорам про надання послуг з перевезення від 01.10.2004 року, від

01.01.2005 року та від 31.08.2005 року судова колегія виходить з наступного.

Відповідно до пунктів 1.1 договорів

про послуги з перевезення від 01.10.2004 року, від 01.01.2005 року та від

31.08.2005 року виконавець -СПД ОСОБА_1 прийняв на себе зобов`язання з

перевезення учнів по встановлених маршрутах.

З матеріалів справи вбачається, що

16.03.2005 року СПД ОСОБА_1, у виконання прийнятих на себе зобов`язань з

перевезення, був укладений договір оренди автобусу „КАВЗ”.

Судом першої інстанції вірно

встановлено, що норми Закону України „Про автомобільний транспорт” передбачають

ліцензування на автомобільному транспорті, яке спрямоване на визначення

початкових і поточних умов надання послуг з перевезень пасажирів і вантажів, а

також найважливіших параметрів обслуговування споживачів.

Статтею 9 Закону України „Про

автомобільний транспорт” встановлено, що ліцензія видається на господарську

діяльність з надання послуг з перевезення пасажирів і вантажів, у тому числі на

надання послуг з внутрішніх перевезень пасажирів автобусами.

Таким чином, укладаючи спірні

договори на перевезення позивач повинен мати відповідну ліцензію на надання

таких послуг.

Відповідно до статті 33

Господарського процесуального кодексу України, кожна сторона повинна довести ті

обставини, на які вона посилається як на підстави своїх вимог та заперечень.

Однак, матеріалами справи не підтверджено наявність у СПД ОСОБА_1 відповідної

ліцензії.

Частиною 1 та 2 статті 203

Цивільного кодексу України передбачено, що зміст правочину не може суперечити

цьому Кодексу, іншим актам  цивільного

законодавства, а також моральним засадам суспільства, а також що особа, яка

вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. 

При цьому, недодержання в момент

вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою

- третьою, п'ятою та  шостою  статті 

203  Цивільного кодексу України є,

відповідно до частини 1 статті 215 Цивільного кодексу України, підставою

недійсності правочину.

Статтею 207 Господарського кодексу

України також передбачено, що, господарське зобов'язання, що не відповідає

вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави

і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча

б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), може

бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади

визнано  судом недійсним повністю або в

частині.

У зв`язку з цим, судова колегія

вважає вірним посилання господарського суду АР Крим на Роз`яснення Вищого

арбітражного суду України № 02-5/111 від 12.03.1999 року „Про деякі питання

практики вирішення спорів, пов`язаних з визнанням угод недійсними”, відповідно

до пункту 10 яких, у разі відсутності у суб'єкта господарювання ліцензії на

провадження певного виду господарської діяльності договір, безпосередньо

пов'язаний з такою діяльністю, повинен бути визнаний недійсним на підставі  статті 49 Цивільного кодексу, тобто

недійсність угоди, вчиненої з ціллю противної інтересам держави і суспільства.

За таких обставин, рішення

господарського суду АР Крим в частині визнання недійсними договорів перевезення

від 01.10.2004 року, від 01.01.2005 року та від 31.08.2005 року є

обґрунтованим.

Що стосується первісних позовних

вимог про стягнення з Далеківської сільської ради заборгованості за надані

послуги по спірних договорах, судова колегія виходить з наступного.

Відповідно до частини 1 статті 216

Цивільного кодексу України, недійсний правочин не створює юридичних наслідків,

крім тих, що пов'язані з його недійсністю.

Частина 2 статті 216 Цивільного

кодексу України встановлює, що у разі недійсності правочину кожна із сторін

зобов'язана повернути другій 

стороні  у  натурі 

все,  що  вона 

одержала  на виконання цього

правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане

полягає  у користуванні майном, виконаній

роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами,

які існують на момент відшкодування.

Статтею 208 Господарського кодексу

України передбачено, що якщо господарське зобов'язання визнано недійсним як

таке, що вчинено з метою,  яка завідомо

суперечить інтересам держави і суспільства, то за наявності наміру в обох

сторін - у  разі виконання зобов'язання

обома сторонами - в доход держави за рішенням суду стягується все одержане ними

за зобов'язанням, а у разі виконання зобов'язання однією стороною з другої

сторони стягується в доход держави все одержане нею, а також все належне з неї

першій стороні на відшкодування одержаного. У разі наявності наміру лише у

однієї із  сторін  усе 

одержане  нею повинно бути

повернено другій стороні, а одержане останньою або належне їй на відшкодування

виконаного  стягується за рішенням суду в

доход держави.

Судова колегія вважає, що для

правильного вирішення спору про стягнення наданих послуг з перевезення,

обов`язковому встановленню підлягає поняття „укладення угоди з метою завідомо

суперечною інтересам держави і суспільства”.

Так, відповідно до пункту 11

Роз`яснень Вищого арбітражного суду України № 02-5/111 від 12.03.1999 року „Про

деякі питання практики вирішення спорів, пов`язаних з визнанням угод

недійсними”, необхідними умовами для визнання угоди недійсною відповідно є її

укладення з метою завідомо суперечною інтересам держави і суспільства та

наявність умислу хоча б у однієї із сторін щодо настання відповідних наслідків.

              До угод,  що 

підпадають  під  ознаки 

статті  49  Цивільного кодексу УРСР, тобто під ознаки

суперечливих інтересам держави і суспільства, 

належать, зокрема, угоди, спрямовані на незаконне відчуження або  незаконне користування, розпорядження

об'єктами права власності українського народу - землею як основним національним

багатством, що перебуває під особливою охороною держави, її надрами, іншими

природними ресурсами, на придбання всупереч встановленим правилам предметів,

вилучених з обігу або обіг яких обмежено, на приховування підприємствами,

установами, організаціями чи громадянами, які набули статусу суб'єкта

підприємницької діяльності, від оподаткування доходів або використання майна,

що знаходиться у їх власності (користуванні), - шкоду інтересам суспільства,

правам, свободі і гідності громадян. Для прийняття  рішення зі спору необхідно встановлювати, у

чому конкретно полягало завідомо суперечна інтересам держави і суспільства мета

укладення угоди, якою із сторін і в якій мірі виконано угоду, а також вину

сторін у формі умислу.

Відповідно до частини 1 статті 43

Господарського процесуального кодексу України, господарський суд оцінює докази

за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і

об'єктивному розгляді  в судовому процесі

всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.

Дослідивши обставини справи,

судовою колегією в укладених між сторонами у справі договорах на перевезення не

виявлено ознак суперечливості інтересам держави і суспільства, викладених в

пункті 11 Роз`яснень Вищого арбітражного суду України № 02-5/111 від 12.03.1999

року.

Крім того, у якості доказу, судова

колегія вважає за необхідне звернути уваги на рішення НОМЕР_3 від 23.12.2003

року Чорноморської районної ради „Про затвердження районної програми „Шкільний

автобус” на 2003-2010 роки”, відповідно до пункту 2.1 якого, сільські ради при

формуванні бюджету на 2004 рік зобов`язані передбачити кошти на забезпечення

регулярного підвозу учнів до місця навчання та до дому.

Оскільки Далеківською сільською

радою не надано суду доказів виконання зазначеної вище програми шляхом

укладення договорів з іншими перевізниками, окрім СПД ОСОБА_1, судова колегія

вважає, що спірні договори на надання послуг з перевезення від 01.10.2004 року,

від 01.01.2005 року та від 31.08.2005 року укладались саме з метою виконання

програми „Шкільний автобус” на 2003-2010 роки”.

Тому, судова колегія вважає, що

договори про надання послуг з перевезення від 01.10.2004 року, від 01.01.2005

року та від 31.08.2005 року мають бути визнані недійсними не з підстави їх

суперечливості інтересам держави і суспільства, а з підстави вчинення правочину

за відсутності необхідного обсягу цивільної дієздатності - частина 2 статті 216

Цивільного кодексу України.

За таких обставин, застосуванню у

даному випадку підлягає норма частини 2 статті 208 Господарського кодексу

України, згідно з якою у разі визнання недійсним зобов'язання з інших підстав

кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні все одержане за

зобов'язанням, а за неможливості повернути одержане в натурі - відшкодувати

його вартість грошима, якщо інші наслідки недійсності зобов'язання не

передбачені законом.

Відповідно до пунктів 3.1 договорів

про надання послуг з перевезення від 01.10.2004 року, від 01.01.2005 року та

від 31.08.2005 року, замовник -Далеківська сільська рада зобов`язується у

встановлені договором строки здійснювати розрахунок за фактично виконану

роботу.

Частиною1 статті 32 Господарського

процесуального кодексу України передбачено, що доказами у справі є будь-які

фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку

встановлює наявність  чи  відсутність обставин, на яких ґрунтуються

вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для

правильного вирішення господарського спору.

Так, у якості доказів у справі,

судовою колегією приймаються наступні докази:

* 

довідки Далеківської сільської ради від 17.04.2006 року та 06.06.2006

року про наявність заборгованості перед СПД ОСОБА_1 за отримані послуги з

перевезення учнів. Суму заборгованості визначено в сумі 22736,00 грн.

* рішення Далеківської сільської

ради НОМЕР_4 „Про заяву ОСОБА_1 про погашення заборгованості по договорах з

перевезення учнів за період 2004-2006 років”, яке підтверджує фактичне надання

послуг в сумі 23736,00 грн.

За таких обставин, первісний позов

СПД ОСОБА_1 підлягає задоволенню.

Керуючись статтями 101, 103 п.2,

104 ч.1 п.п.1, 4, 105 Господарського процесуального кодексу України, 

ПОСТАНОВИВ:         

1. Апеляційну скаргу суб`єкта підприємницької

діяльності ОСОБА_1 задовольнити.

2. Рішення господарського суду

Автономної республіки Крим від 05-18 жовтня 2006 року у справі № 2-3/11288-2006

змінити, виклавши резолютивну частину в наступній редакції:

3. Первісний позов суб`єкта

підприємницької діяльності ОСОБА_1 задовольнити.

4. Стягнути з Далеківської

сільської ради (Автономна Республіка Крим, вул. Радянська, 40, с. Далеке,

Чорноморський р-н, 96412, р/р 35413008001270 в УГК в АРК м. Сімферополь, МФО

824026, ОКПО 04368493) на користь суб`єкта підприємницької діяльності ОСОБА_1

(АДРЕСА_1, рахунки невідомі)  22736,00

грн. заборгованості, 256,04 грн. держмита, а також 59,00 грн. витрат на

інформаційне-технічне забезпечення судового процесу.

5. Зустрічний позов Далеківської

сільської ради задовольнити.

6. Визнати недійсними договори про

надання послуг перевезення від 01.10.2004 року, від 01.01.2005 року та від

31.08.2005 року, укладені між Далеківською сільською радою та суб`єктом

підприємницької діяльності ОСОБА_1

Головуючий суддя                                                 

В.М. Плут

Судді                                                                               

Н.П. Горошко

                     В.І. Гонтар