Рішення

від 31.07.2013 по справі 910/11739/13

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД МІСТА КИЄВА

cpg1251 ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-Б тел. 284-18-98 РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

Справа № 910/11739/13 31.07.13

За позовомЗаступника прокурора Житомирської області до 1. Житомирської обласної державної адміністрації 2. Товариства з обмеженою відповідальністю «Житомирнафтоінвест» 3. Публічного акціонерного товариства «Концерн Галнафтогаз» провизнання протиправним та скасування розпорядження Житомирської обласної державної адміністрації, визнання недійсним договору купівлі-продажу земельної ділянки та визнання недійсним державного акту на право власності на земельну ділянку Суддя Босий В.П.

Представники сторін:

прокурор:не з'явився від відповідача 1:не з'явився від відповідача 2:не з'явився від відповідача 3:Лютенко К.Т.

Обставини справи:

Заступник прокурора Житомирської області звернувся до господарського суду міста Києва з позовом до Житомирської обласної державної адміністрації, Товариства з обмеженою відповідальністю «Житомирнафтоінвест» та Публічного акціонерного товариства «Концерн Галнафтогаз» про визнання протиправним та скасування розпорядження Житомирської обласної державної адміністрації, визнання недійсним договору купівлі-продажу земельної ділянки та визнання недійсним державного акту на право власності на земельну ділянку.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що розпорядження Житомирської обласної державної адміністрації №335 від 14.10.2009 р. є протиправним та підлягає скасуванню, оскільки при його прийнятті були порушені норми чинного законодавства України. Крім того, прокурором заявлено вимоги про визнання недійсним договору купівлі-продажу земельної ділянки та визнання недійсним державного акту на право власності на земельну ділянку.

В позовній заяві прокурор просив суд вжити заходи до забезпечення позову шляхом накладення арешту на спірну земельну ділянку та заборони відповідачам вчиняти будь-які дії з даною земельною ділянкою, у тому числі укладати договором, вчиняти інші правочини стосовно зазначеної ділянки.

Судом в задоволенні заяви про вжиття заходів забезпечення позову відмовлено з огляду на те, що заявником не надано доказів наявності фактичних обставин, з якими положення ст.ст. 66, 67 Господарського процесуального кодексу України пов'язують можливість застосування заходів до забезпечення позову.

Ухвалою господарського суду міста Києва від 19.06.2013 р. порушено провадження у справі та призначено її до розгляду на 17.07.2013 р.

Ухвалою господарського суду міста Києва від 17.07.2013 р. розгляд справи відкладено до 31.07.2013 р. у зв'язку із неявкою прокурора, відповідачів 1 та 2, а також невиконанням ними вимог ухвали суду.

В судове засідання прокурор не з'явився, вимоги ухвали суду не виконав, про причини неявки суд не повідомив, хоча про час та місце розгляду справи був належним чином повідомлений, що підтверджується повідомленням про вручення поштового відправлення №25032326, отриманим 22.07.2013 р.

Представник відповідача 1, повідомлений належним чином про час та місце розгляду справи, що підтверджується повідомленням про вручення поштового відправлення №25032334 від 19.07.2013 р., в судове засідання не з'явився, про причини неявки суд не повідомив.

Представник відповідача 2 в судове засідання не з'явився, вимоги ухвали суду не виконав, про причини неявки суд не повідомив, хоча про час та місце розгляду справи був належним чином повідомлений, що підтверджується відмітками на звороті ухвали суду.

Місцезнаходження відповідача 2 за адресою: 91055, м. Луганськ, вул. Совєтская, 94, прим. 555, на яку було відправлено ухвали суду, підтверджується спеціальним витягом з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, який міститься на офіційному веб-сайті Державного підприємства «Інформаційно-ресурсний центр» за адресою http://irc.gov.ua/ua/Poshuk-v-YeDR.html, матеріалами справи та вказано в позові.

Згідно із абз. 3 п. 3.9.1 постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 26.12.2011 р. №18 «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції» в разі якщо ухвалу про порушення провадження у справі було надіслано за належною адресою (тобто повідомленою суду стороною, а в разі ненадання суду відповідної інформації - адресою, зазначеною в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб - підприємців), і не повернуто підприємством зв'язку або повернуто з посиланням на відсутність (вибуття) адресата, відмову від одержання, закінчення строку зберігання поштового відправлення тощо, то вважається, що адресат повідомлений про час і місце розгляду справи судом.

Таким чином, суд приходить до висновку, що прокурор та відповідачі 1 та 2 повідомлені про час та місце судового розгляду належним чином, а матеріали справи містять достатні докази для її розгляду по суті.

Представник відповідача 3 в судове засідання з'явилася, вимоги ухвали суду виконала, надала відзив на позовну заяву, в якому відповідач проти задоволення позовних вимог заперечував з огляду на те, що до виключної компетенції Кабінету Міністрів України належить вилучення земельних ділянок сільськогосподарського призначення, а не зміна цільового призначення даної категорії земель.

В судовому засіданні судом оголошено вступну та резолютивну частини рішення.

У судових засіданнях складалися протоколи згідно статті 81-1 Господарського процесуального кодексу України.

Розглянувши подані документи і матеріали, заслухавши пояснення представника відповідача 3, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, господарський суд міста Києва, -

ВСТАНОВИВ:

Розпорядженням голови Житомирської обласної державної адміністрації «Про погодження проекту землеустрою, вилучення і надання, зміну цільового призначення земельних ділянок, затвердження матеріалів вибору та технічної документації» №335 від 14.10.2009 р. змінено цільове призначення земельної ділянки (із ведення особистого селянського господарства під будівництво автозаправного комплексу) площею 0,2603 га, що знаходиться на території Левківської сільської ради Житомирського району та належить Товариству з обмеженою відповідальністю «Житомирнафтоінвест».

15.01.2010 р. на підставі розпорядження голови Житомирської обласної державної адміністрації №335 від 14.10.2009 р. Товариству з обмеженою відповідальністю «Житомирнафтоінвест» було видано державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯИ №884445.

28.01.2010 р. між Товариством з обмеженою відповідальністю «Житомирнафтоінвест» (продавець) та Публічним акціонерним товариством «Концерн Галнафтогаз» (покупець) було укладено договір купівлі-продажу земельної ділянки (надалі - «Договір купівлі-продажу»), відповідно до п. 1.1 якого продавець передав, а покупець прийняв у власність земельну ділянку з цільовим призначенням: для будівництва автозаправного комплексу площею 0,2603 га, що розташована за адресою: Житомирська обл., Житомирський р-н, Левківська сільська рада (за межами населеного пункту), кадастровий номер 1822084100:01:000:0678.

Спір у справі виник у зв'язку із тим, що, на думку прокурора, прийняте розпорядження голови Житомирської обласної державної адміністрації №335 від 14.10.2009 р. є протиправним та підлягає скасуванню.

Зокрема, прокурор зазначає, що розпорядження голови Житомирської обласної державної адміністрації №335 від 14.10.2009 р. прийнято з перевищенням повноважень, визначених нормами Земельного кодексу України та є протиправним, у зв'язку з чим підлягає скасуванню.

Статтею 12 Конституції України визначено, що земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією.

Згідно положень ст. 19 Конституції України органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та Законами України.

Як встановлено ст. 3 Земельного кодексу України (в редакції, чинній станом на момент прийняття оспорюваного розпорядження) земельні відносини регулюються Конституцією України, цим Кодексом, а також прийнятими відповідно до них нормативно-правовими актами.

Відповідно до п. 12 Перехідних положень Земельного кодексу України (в редакції, чинній станом на момент прийняття оспорюваного розпорядження) до розмежування земель державної та комунальної власності повноваження щодо розпорядження землями (крім земель, переданих у приватну власність, та земель, зазначених в абзаці третьому цього пункту) в межах населених пунктів здійснюють відповідні сільські, селищні, міські ради, а за межами населених пунктів - відповідні органи виконавчої влади.

До повноважень Кабінету Міністрів України в галузі земельних відносин статтею 13 Земельного кодексу України (в редакції, чинній станом на момент прийняття оспорюваного розпорядження) віднесено розпорядження землями державної власності в межах, визначених цим Кодексом.

Статтею 17 Земельного кодексу України (в редакції, чинній станом на момент прийняття оспорюваного розпорядження) передбачено, що до повноважень місцевих державних адміністрацій у галузі земельних відносин належить, зокрема, розпорядження землями державної власності в межах, визначених цим Кодексом.

Організація, повноваження та порядок діяльності місцевих державних адміністрацій визначаються Законом України «Про місцеві державні адміністрації» (в редакції, чинній станом на момент прийняття оспорюваного розпорядження) статтею 1 якого визначено, що виконавчу владу в областях і районах, містах Києві та Севастополі здійснюють місцеві державні адміністрації, які є місцевими органами виконавчої влади і входять до системи органів виконавчої влади.

У відповідності до ст. 6 Закону України «Про місцеві державні адміністрації» (в редакції, чинній станом на момент прийняття оспорюваного розпорядження) на виконання Конституції України, законів України, актів Президента України, щорічного послання Президента України до Верховної Ради України про внутрішнє і зовнішнє становище України, актів Кабінету Міністрів України, міністерств та інших центральних органів виконавчої влади, які відповідно до закону забезпечують нормативно-правове регулювання, власних і делегованих повноважень голова місцевої державної адміністрації в межах своїх повноважень видає розпорядження, а керівники структурних підрозділів - накази. Розпорядження голів місцевих державних адміністрацій, прийняті в межах їх компетенції, є обов'язковими для виконання на відповідній території всіма органами, підприємствами, установами та організаціями, посадовими особами та громадянами.

Статтею 13 Закону України «Про місцеві державні адміністрації» (в редакції, чинній станом на момент прийняття оспорюваного розпорядження) встановлено, що до відання місцевих державних адміністрацій у межах і формах, визначених Конституцією і законами України, належить, зокрема, вирішення питань щодо використання землі, природних ресурсів, охорони довкілля.

В управлінні відповідних місцевих державних адміністрацій, відповідно до ст. 15 Закону України «Про місцеві державні адміністрації» (в редакції, чинній станом на момент прийняття оспорюваного розпорядження) перебувають об'єкти державної власності, передані їм в установленому законом порядку.

Згідно зі ст. 21 Закону України «Про місцеві державні адміністрації» (в редакції, чинній станом на момент прийняття оспорюваного розпорядження) місцева державна адміністрація, серед іншого, розпоряджається землями державної власності відповідно до закону.

Згідно зі ст. 19 Земельного кодексу України (в редакції, чинній станом на момент прийняття оспорюваного розпорядження) землі України за основним цільовим призначенням поділяються на такі категорії: землі сільськогосподарського призначення; землі житлової та громадської забудови; землі природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення; землі оздоровчого призначення; землі рекреаційного призначення; землі історико-культурного призначення; землі лісогосподарського призначення; землі водного фонду; землі промисловості, транспорту, зв'язку, енергетики, оборони та іншого призначення. Земельні ділянки кожної категорії земель, які не надані у власність або користування громадян чи юридичних осіб, можуть перебувати у запасі.

Відповідно до ст. 20 Земельного кодексу України (в редакції, чинній станом на момент прийняття оспорюваного розпорядження) віднесення земель до тієї чи іншої категорії здійснюється на підставі рішень органів державної влади та органів місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень. Зміна цільового призначення земель провадиться органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування, які приймають рішення про передачу цих земель у власність або надання у користування, вилучення (викуп) земель і затверджують проекти землеустрою або приймають рішення про створення об'єктів природоохоронного та історико-культурного призначення.

Статтею 84 Земельного кодексу України визначено, що у державній власності перебувають усі землі України, крім земель комунальної та приватної власності. Право державної власності на землю набувається і реалізується державою в особі Кабінету Міністрів України, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських, районних державних адміністрацій, державних органів приватизації відповідно до закону.

За приписами ст. 116 Земельного кодексу України (в редакції, чинній станом на момент прийняття оспорюваного розпорядження) громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом, або за результатами аукціону. Набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування.

Частинами 1, 2, 6 статті 149 Земельного кодексу України (в редакції, чинній станом на момент прийняття оспорюваного розпорядження) земельні ділянки, надані у постійне користування із земель державної та комунальної власності, можуть вилучатися для суспільних та інших потреб за рішенням органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Вилучення земельних ділянок провадиться за згодою землекористувачів на підставі рішень Кабінету Міністрів України, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, місцевих державних адміністрацій, сільських, селищних, міських рад відповідно до їх повноважень. Обласні державні адміністрації на їх території вилучають земельні ділянки державної власності, які перебувають у постійному користуванні, в межах міст обласного значення та за межами населених пунктів для всіх потреб, крім випадків, визначених частинами п'ятою, дев'ятою цієї статті.

В той же час, нормами ч. 9 ст. 149 Земельного кодексу України, якою прокурор обґрунтовує заявлені вимоги, визначено, що Кабінет Міністрів України вилучає земельні ділянки державної власності, які перебувають у постійному користуванні, - ріллю, багаторічні насадження для несільськогосподарських потреб, ліси площею понад 1 гектар для нелісогосподарських потреб, а також земельні ділянки природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного призначення, крім випадків, визначених частинами п'ятою - восьмою цієї статті, та у випадках, визначених статтею 150 цього Кодексу.

Відтак суд прийшов до висновку, що в силу положень Земельного кодексу України та Закону України «Про місцеві державні адміністрації» до повноважень Житомирської обласної державної адміністрації віднесено, зокрема, розпорядження земельними ділянками на її території із земель державної власності у власність або користування у межах міст обласного значення та за межами населених пунктів для всіх потреб, крім випадків, визначених частиною третьою, сьомою ст. 122 Земельного кодексу України.

Положеннями ч. 9 ст. 149 Земельного кодексу України передбачено виключну компетенцію Кабінету Міністрів України по вилученню земельних ділянок державної власності, в той час як спірним розпорядженням голови Житомирської обласної державної адміністрації було змінено цільове призначення земельної ділянки.

При цьому, як вбачається із наявних у матеріалах справи документів (акт обстеження земельної ділянки від 23.10.2008 р. та висновок №4 від 09.01.2009 р.) та не спростовано учасниками провадження у справі, спірна земельна ділянка загальною площею 0,2603 га на момент прийняття оспорюваного розпорядження відносилась до категорії земель сільськогосподарського призначення, перебувала за межами населених пунктів та не була надана у постійне користування, а перебувала у власності Товариства з обмеженою відповідальністю «Житомирнафтоінвест».

Також суд відзначає, що спірна земельна ділянка на момент прийняття оспорюваного розпорядження не відносилась до особливо цінних земель, визначених ст. 150 Земельного кодексу України та, відповідно, на неї не розповсюджуються норми ст. 149 Земельного кодексу України щодо порядку її передачі.

У відповідності до ст. 33 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Відповідно до ст. 34 Господарського процесуального кодексу України господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

У відповідності до п. 1 роз'яснення Президії Вищого арбітражного суду України «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням недійсними актів державних чи інших органів» від 26.01.2000 р. № 02-5/35 акт державного чи іншого органу - це юридична форма рішень цих органів, тобто офіційний письмовий документ, який породжує певні правові наслідки, спрямований на регулювання тих чи інших суспільних відносин і має обов'язковий характер для суб'єктів цих відносин.

При цьому, у пункті 2 зазначеного роз'яснення вказано, що підставами для визнання акта недійсним є невідповідність його вимогам чинного законодавства та/або визначеній законом компетенції органу, який видав цей акт. Обов'язковою умовою визнання акта недійсним є також порушення у зв'язку з прийняттям відповідного акта прав та охоронюваних законом інтересів підприємства чи організації - позивача у справі. Якщо за результатами розгляду справи факту такого порушення не встановлено, у господарського суду немає правових підстав для задоволення позову.

Таким чином суд дійшов висновку, що приймаючи оспорюване розпорядження, Житомирська обласна державна адміністрація діяла в межах повноважень, визначених Законом України «Про місцеві державні адміністрації» та Земельним кодексом України.

У відповідності до ст. 152 Цивільного кодексу України захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється, зокрема, шляхом визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування.

За приписами ст. 21 Цивільного кодексу України суд визнає незаконним та скасовує нормативно-правовий акт органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси.

Суд вважає за необхідне зауважити, що поняття незаконності акту полягає у суперечливості/невідповідності його нормам чинного законодавства, що також включає в себе і поняття «протиправність», а відтак - вимоги про визнання протиправним (незаконним, неправомірним) актів не містять різних способів захисту, а є одним і тим же способом, сформульованим у різних словесних формах.

За таких обставин, підстави для визнання розпорядження голови Житомирської обласної державної адміністрації №335 від 14.10.2009 р. протиправним та таким, що підлягає скасуванню у суду відсутні, а тому у задоволенні позовних вимог в цій частині необхідно відмовити.

Крім того, прокурором заявлено позовні вимоги про визнання недійсним договору купівлі-продажу земельної ділянки та визнання недійсним державного акту на право власності на земельну ділянку.

Згідно ч. 1 та ч. 4 ст. 202 Цивільного кодексу України, правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Двостороннім правочином є погоджена дія двох або більше сторін.

Статтею 203 Цивільного кодексу України встановлено загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, зокрема: зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Відповідно до ст. 204 Цивільного кодексу України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Частиною 1 ст. 215 Цивільного кодексу України передбачено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною вимог, які встановлені частинами 1-3, 5, 6. ст. 203 Цивільного кодексу України.

Згідно ч. 3 ст. 215 Цивільного кодексу України, якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Частиною 1 ст. 207 Господарського кодексу України передбачено, що господарське зобов'язання, яке не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади, визнано судом недійсним повністю або в частині.

Враховуючи вищенаведене, зважаючи, що оспорюваний договір було укладено на підставі розпорядженням голови Житомирської обласної державної адміністрації №335 від 14.10.2009 р., яке в судовому порядку не скасовано (не визнано недійсним), суд дійшов висновку про відсутність підстав для визнання недійсним оспорюваного договору з підстав, зазначених прокурором.

Крім того, у зв'язку з відсутністю підстав для визнання розпорядження голови Житомирської обласної державної адміністрації №335 від 14.10.2009 р. протиправним та таким, що підлягає скасуванню, позовна вимога про визнання недійсним державного акту право власності на земельну ділянку серії ЯИ №884445, виданого на підстав такого розпорядження, не підлягає до задоволення.

За таких обставин, в задоволенні позовних вимог з викладених у позові Заступника прокурора Житомирської області правових підстав необхідно відмовити.

Відповідно до вимог ст. 49 Господарського процесуального кодексу України судові витрати покладаються на позивача.

На підставі викладеного та керуючись статтями 49, 82-85, Господарського процесуального кодексу України, суд -

ВИРІШИВ:

В задоволенні позовних вимог Заступника прокурора Житомирської області відмовити повністю.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним господарським судом.

Повне рішення складено 05.08.2013 р.

Суддя В.П. Босий