Рішення

від 10.03.2009 по справі 57/260-08

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ХАРКІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

57/260-08

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ХАРКІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Держпром, 8-й під'їзд, майдан Свободи, 5, м. Харків, 61022,  

тел. приймальня (057) 705-14-50, тел. канцелярія 705-14-41, факс 705-14-41

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"10" березня 2009 р.                                                            Справа № 57/260-08

вх. № 9193/4-57

Суддя господарського суду  

при секретарі судового засідання

за участю представників сторін:

позивача - Миргородський С.В., голова правління; Бондаренко В.І., дов. від 25.12.2008 р.;  відповідача - не з'явився;

розглянувши справу за позовом Кооператив "Берізка" по будівництву та експлуатації колективних гаражів для індивідуального автотранспорту, м. Ізюм  

до  Ізюмська міська Рада, м. Ізюм  

про визнання права власності

ВСТАНОВИВ:

Позивач – Кооператив „Берізка” звернувся до господарського суду Харківської області з позовом до відповідача – Ізюмської міської ради Харківської області про визнання за ним права власності на 44 гаража, розташовані за адресою: Харківська обл., вул. Старопоштова, 12-а.

Ухвалою господарського суду Харківської області від  16 грудня  2008 року прийнято вказану позовну заяву до розгляду, порушено провадження у справі та призначено її до розгляду у судовому засіданні на 14 січня 2009 року об 11:30 год.

Ухвалами господарського суду Харківської області від 14  січня 2009 року, 16 лютого 2009 року  та 25 лютого 2009 року розгляд справи відкладався в зв'язку з неявкою відповідача у судове засідання та невиконання сторонами вимог попередніх ухвал суду щодо подання витребуваних судом документів.

Ухвалою заступника голови господарського суду Харківської області від 14 січня 2009 року в порядку ч. 3 ст. 69 ГПК України, продовжено строк розгляду справи до 18 березня 2009 року.

У призначеному судовому засіданні 10 березня 2009 року  представники позивача підтримали заявлений позов та просили суд його задовольнити.

Відповідач – Ізюмська міська рада, м. Ізюм у призначені судові засідання не з'являвся,   про час та місце розгляду справи був повідомлений належним чином, через канцелярію господарського суду Харківської області надав заяву (вх. № 631 від 14.01.2009 року), в якій просить дану справу розглядати без участі його представника; при цьому суду надано відзив на позов, в якому відповідач покладається на розсуд суду при розгляді даної справи.

Відповідач правами, передбаченими ст. 22 ГПК України не скористався, процесуальне право на участь у судовому засіданні не реалізував.

Присутні в судовому засіданні 10.03.2009 року представники позивача вважають за можливе розглянути справу по суті в даному судовому засіданні без участі представника другого відповідача.

Суд дійшов висновку про можливість розгляду справи без участі представника відповідача за наявними в ній матеріалами.

Враховуючи те, що норми ст. 38 Господарського процесуального кодексу України, щодо обов`язку господарського суду витребувати у сторін документи і матеріали, необхідні для вирішення спору, кореспондуються з диспозитивним правом сторін подавати докази, п. 4 ч.3 ст. 129 Конституції України визначає одним з принципів судочинства свободу в наданні сторонами суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості, та те, що сторони у судовому засіданні пояснили, що  додаткових доказів в обґрунтування своєї правової позиції по справі більше не мають,  суд вважає за можливе розглянути дану справу за наявними у справі і додатково поданими на вимогу суду матеріалами і документами.

Розглянувши матеріали справи, повно та всебічно дослідивши обставини та докази на їх підтвердження, вислухавши уповноваженого представника позивача, судом встановлено наступне.

Як вбачається з матеріалів справи, рішенням Виконавчого комітету Ізюмської міської ради № 871 від 22.11.1991 року відведено Ізюмському техноцентру «Берізка» земельну ділянку орієнтованою площею 1100 кв. метрів по вул.. Старопоштовій, 12 –а, під будівництво гаражу на п'ять боксів для схову службового автотранспорту та зобов'язано техноцентр «Берізка» розробити проект прив'язки гаражів на п'ять боксів з урахуванням розміщення десяти боксів гаражів для інвалідів на відкритій автомобільній стоянці, проект прив'язки гаражу на п'ять боксів узгодити з головним архітектором міста, СЕС та ОВПО-1.

Рішенням Виконавчого комітету Ізюмської міської ради № 967 від 22.10.1992 року внесені доповнення і зміни до рішення виконкому № 871 від 21.11.1991 року «Про відведення земельної ділянки техноцентру «Берізка» для будівництва гаражів», відведено земельну ділянку площею 1910 кв. м. під будівництво 30-ти гаражів для  збереження автотранспорту громадян, а також відкрий автостоянки  та зобов'язано Ізюмський техноцентр «Берізка» розробити доповнений проект прив'язки 30 гаражів на відведеній земельній ділянці, проект прив'язки гаражів погодити з головним архітектором міста, СЕС, ОВПО-1.

Рішенням Виконавчого комітету Ізюмської міської ради № 75 від 28.01.1993 року затверджено склад громадян – членів гаражного кооперативу «Берізка» згідно з додатком № 1, віднесено земельну ділянку площею 1910 кв.м. під будівництво 30 гаражів громадян, а також відкритої стоянки автотранспорту, вул. Старопоштова, 12-а, зобов'язано правлінню кооперативу «Берізка» розробити проект прив'язки 30 гаражів на відведеній земельній ділянці, проект прив'язки гаражів погодити з головним архітектором міста, СЕС, ОВПО-1.

Розпорядженням Виконавчого комітету Ізюмської міської ради № 710 від 28.10.1998 року зареєстровано статут кооперативу «Берізка» по будівництву та експлуатації колективних гаражів   для індивідуального автотранспорту.

28.10.1998 року Виконавчим комітетом Ізюмської міської ради зареєстровано Кооператив «Берізка» по будівництву та експлуатації колективних гаражів   для індивідуального автотранспорту, код ЄДРПОУ 30210184. Проте доказів правонаступництва Ізюмського техноцентру «Берізка» в свідоцтві про державну реєстрацію не зазначено.

Рішенням 12 сесії 5 скликання Ізюмської міської ради № 0548 від 26 січня 2007 року дозволено гаражному кооперативу «Берізка»: 1) здійснювати розробку технічної документації із землеустрою щодо складання документів, що посвідчують право на земельну ділянку, яка розташована за адресою: м. Ізюм, вул. Старопоштова, 12-а площею 1910 кв.м. з метою передачі земельної ділянки в оренду терміном на 49 років для обслуговування існуючих гаражів кооперативу «Берізка»; 2) виконувати проектно вишукувальні роботи із землеустрою з метою розробки технічної документації необхідної для укладання договору на право оренди; 3) у п'ятимісячний  термін подати на розгляд міської ради технічну документацію із землеустрою з метою розробки технічної документації із землеустрою щодо складання документів, що посвідчують право на земельну ділянку, визначити термін дії даного рішення – шість місяців.

Рішенням15 сесії 5 скликання Ізюмської міської ради № 0753 від 29 березня 2007 року внесені зміни до пункту 1 рішення Ізюмської міської ради № 0548 від 26 січня 2007 року «Про розгляд звернення гаражного кооперативу «Берізка» з приводу надання дозволу на проведення землевпорядних робіт для складання технічної документації з землеустрою щодо складання документів, що посвідчують право на земельну ділянку, а саме, замість площі земельної ділянки 1910 кв.м., визначено площу земельної ділянки 2978 кв. м., все інше по тексту залишено без змін.

Проте позивач вищезазначені рішення не виконав, технічну документацію із землеустрою та інші документи не виготовив, у зв'язку з чим йому було відмовлено в видачі технічного завдання на виконання робіт по складанню технічної документації із землеустрою щодо складання документів, що посвідчують право на земельну ділянку за адресою: м. Ізюм, вул. Старопоштова, 12-а для обслуговування існуючих гаражів кооперативу «Берізка», про що свідчить лист з Ізюмського міського відділу земельних ресурсів вих. № 796 від 17.08.2007 року, якій є в матеріалах справи. Зазначеним листом також було повідомлено позивача, що на даній земельній ділянці знаходяться гаражі для зберігання автотранспорту, таким чином для отримання технічного завдання на земельну ділянку гаражному кооперативу «Берізка» було запропоновано надати правовстановлюючі документи на об'єкти нерухомості, які кооперативом не були надані.

В зв'язку з тим, що правовстановлюючі документи  на 44 гаражі у позивача відсутні і він не може надати їх до відділу земельних ресурсів, тому гаражний кооператив «Берізка» звернувся до Господарського суду Харківської області з відповідним позовом.

За приписами ст.ст. 15, 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання; одним із способів захисту права є його визнання.

Стаття 396 Цивільного кодексу України встановлює, що особа, яка має речове право на чуже майно, має право на захист цього права, відповідно до положень глави 29 цього Кодексу.

Ст. 328 Цивільного кодексу України встановлено, що право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Стаття 13 Конституції України зазначає, що земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією. Держава забезпечує захист прав усіх суб'єктів права власності і господарювання, соціальну спрямованість економіки. Усі суб'єкти права власності рівні перед законом.

Приписами ч.2 ст.41 Конституції України встановлено, що право власності набувається в порядку, визначеному законом.

Відповідно до статті 392 Цивільного кодексу України власник майна може пред'явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.

Відповідно до ст. 316 Цивільного кодексу України, правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Ст. 319 Цивільного кодексу України передбачено, що власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений в його здійсненні.

Підтвердженням  наявності права власності на  об'єкти нерухомості та підставою для проведення  реєстрації права власності на об'єкти нерухомого майна  є правовстановлюючі документи, перелік яких наведено у додатку №1 до п.2.1  Тимчасового  положення  про  порядок  реєстрації прав   власності   на   нерухоме   майно,   затвердженим   наказом Міністерства юстиції України від 07.02.2002 року №7/5 (далі –Тимчасове положення), в тому числі: договори,   за   якими   відповідно   до   законодавства передбачається  перехід права власності,  зокрема купівлі-продажу,  міни,  дарування,  довічного утримання,  лізингу, предметом яких є  нерухоме  майно та ін.,  договори  про  задоволення  вимог  іпотекодержателя,  договори  про  виділ у  натурі частки нерухомого майна, про поділ нерухомого майна, що є в спільній  частковій  чи  спільній  сумісній  власності; свідоцтва  про  придбання  нерухомого  майна  з прилюдних  торгів, видані державними та приватними нотаріусами; свідоцтва  про  придбання  об'єктів  нерухомого  майна на  аукціонах  з  реалізації  заставленого майна, видані державними та  приватними нотаріусами; свідоцтва про право власності на об'єкти нерухомого майна,  видані  органами  місцевого самоврядування та місцевими державними  адміністраціями; свідоцтва   про   право   власності,   видані   органами приватизації наймачам квартир у державному житловому фонді;  свідоцтва  про  право  на спадщину та свідоцтва про право  власності   на   частку  в  спільному  майні  подружжя,  оформлені  консульськими установами України; договори  відчуження  нерухомого  майна,  що  перебуває у  податковій  заставі,  укладені шляхом проведення цільових біржових  чи   позабіржових   аукціонів   з   метою   погашення  податкового зобов'язання; рішення  судів,  третейських  судів  про  визнання права власності  на  об'єкти  нерухомого  майна,  про встановлення факту права   власності   на  об'єкти  нерухомого  майна,  про  передачу  безхазяйного нерухомого майна до комунальної власності; акти про денаціоналізацію (демуніципалізацію) будівель; витяг  із  нотаріально посвідченого договору, укладеного  між  житлово-будівельним кооперативом або членом цього кооперативу  і   місцевими   органами   виконавчої   влади,   про   безстрокове користування  відведеною  земельною  ділянкою  і  про  будівництво  багатоквартирного  будинку  з правом власності на окрему квартиру, за наявності акта про прийняття будинку в експлуатацію; рішення товариського суду про розподіл  майна  колишнього колгоспного двору; мирова угода, затверджена ухвалою суду; рішення засновника про створення державної (національної)  акціонерної   компанії,   державної   (національної)   холдингової  компанії, відкритого акціонерного товариства, створеного в процесі  приватизації   (корпоратизації),   та   акт  приймання-передавання нерухомого   майна   або   перелік   зазначеного   майна,  наданий засновником  чи державним органом приватизації; дублікати правовстановлювальних   документів,  видані  державними   та   приватними   нотаріусами,   місцевими   органами  виконавчої  влади  та  органами місцевого самоврядування, органами  приватизації,   копії   архівних   документів,  видані  державними  архівами;  свідоцтва   про   право   власності   на  нерухоме  майно загальносоюзних творчих  спілок  колишнього  СРСР,  які  видаються  Фондом державного майна;  свідоцтва   про   право   власності,   видані   Державним управлінням справами,  на житлові та нежитлові об'єкти  суб'єктам,  що  беруть  участь  разом  з  Державним  управлінням  справами   в  будівництві нового житла.

Відповідно до частини 1 статті 4 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень" обов'язковій державній реєстрації підлягають речові права на нерухоме майно, що знаходиться на території України, фізичних та юридичних осіб, держави, територіальних громад, іноземців та осіб без громадянства, іноземних юридичних осіб, міжнародних організацій, іноземних держав, зокрема  право власності на нерухоме майно та речові права на чуже нерухоме майно.

Для набуття права власності на новостворене нерухоме майно існує спеціальний порядок.

Положеннями Законів України "Про планування і забудову територій",  "Про основи містобудування" визначено певний порядок набуття права на будівництво, реконструкцію, тощо об'єктів містобудування та набуття права на початок виконання будівельних робіт.

Відповідно до ст.23 Закону України “Про планування і забудову територій”, забудова територій передбачає здійснення нового будівництва, реконструкції, реставрації, капітального ремонту, впорядкування об'єктів містобудування, розширення та технічного переоснащення підприємств. Будівництво об'єктів здійснюється згідно з законодавством, державними стандартами, нормами та правилами, регіональними і місцевими правилами забудови, містобудівною та проектною документацією.

Правові, економічні, соціальні та організаційні засади містобудівної діяльності в Україні визначені в Законі України “Про основи містобудування”.

Відповідно до ст. 22 Закону України “Про основи містобудування”, забудова земельних ділянок, які надаються для містобудівних потреб, здійснюється після виникнення права власності чи права користування земельною ділянкою в порядку, передбаченому цим законом, та отримання дозволу на виконання будівельних робіт.

Згідно ст.5 цього Закону при здійсненні містобудівної діяльності повинні бути забезпечені: розробка містобудівної документації, проектів конкретних об'єктів згідно з вихідними даними на проектування, з дотриманням державних стандартів, норм і правил, регіональних і місцевих правил забудови.

3 статті 18 Закону України "Про основи містобудування” вбачається, що реалізація  містобудівної документації полягає у впровадженні рішень   відповідних   органів   державної  влади,  органів  влади Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування при плануванні   відповідних   територій,   комплексній   забудові  та реконструкції  населених  пунктів,  проектуванні  та   будівництві  об'єктів  житлово-цивільного  і  виробничого  призначення,  систем  транспортного  та  інженерного   забезпечення,   впорядкуванні   і  благоустрої територій. Будівництво   об'єктів   містобудування  незалежно  від  форм  власності  здійснюється  з  дозволу відповідних рад. Це право ради  можуть  делегувати відповідним виконавчим органам.  

При цьому, необхідність прийняття закінчених будівництвом об'єктів в експлуатацію в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України обумовлена приписами частини 3 статті 18 вказаного закону, відповідно яких закінчені будівництвом об'єкти підлягають прийняттю в експлуатацію в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Експлуатація не прийнятих у встановленому законодавством порядку об'єктів забороняється. 

Так, відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України від 22 вересня 2004 року № 1243 "Про Порядок прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об'єктів" прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об'єктів полягає у підтвердженні державними приймальними комісіями готовності до експлуатації закінчених будівництвом об'єктів. За результатами роботи державної приймальної комісії складається акт про прийняття в експлуатацію закінченого будівництвом об'єкта. Акт державної приймальної комісії підлягає затвердженню у 15-денний строк органом виконавчої влади чи органом місцевого самоврядування, що утворив цю комісію, та реєструється в інспекції державного архітектурно-будівельного контролю, яка видала дозвіл на виконання будівельних робіт.

Відповідно до ч.3 ст. 24 Закону України “Про планування і забудову територій” у разі, якщо замовник (забудовник) не є власником чи користувачем земельної ділянки, також подається нотаріально засвідчена згода власника земельної ділянки на забудову цієї ділянки, а якщо ділянка перебуває у користуванні, - нотаріально засвідчені згоди власника та користувача земельної ділянки на її забудову.

Також слід зазначити, що відповідно до статті 24 цього закону, фізичні та юридичні особи, які мають намір здійснити будівництво об'єктів містобудування на земельних ділянках, що належать їм на праві власності чи користування, зобов'язані отримати від виконавчих органів відповідних рад, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій, у разі делегування їм таких повноважень відповідними радами, дозвіл на будівництво об'єкта містобудування.

Комплексний висновок   і   проект   рішення   про  дозвіл  на будівництво готуються спеціально уповноваженим  органом  з  питань містобудування  та  архітектури  протягом місяця від дня звернення заінтересованої особи.  У випадках, передбачених регіональними або місцевими  правилами  забудови,  комплексний  висновок готується з урахуванням      висновків       відповідних       землевпорядних, природоохоронних, санітарних та інших органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування  відповідно  до  їх  повноважень. Свої  висновки  зазначені  органи надають протягом двох тижнів від дня звернення спеціально   уповноваженому   органу   з   питань містобудування та архітектури.

Дозвіл  на будівництво об'єкта містобудування не дає права на початок  виконання  будівельних  робіт  без одержання відповідного дозволу  Державної  архітектурно-будівельної інспекції України або  її   територіальних   органів.

Статтею 29 цього ж Закону передбачено, що дозвіл на  виконання  будівельних робіт надається інспекціями  державного архітектурно-будівельного контролю,  які ведуть  реєстр  наданих дозволів та здійснення будівельних робіт на об'єктах містобудування без дозволу,  на виконання будівельних робіт або його перереєстрації, а також здійснення не зазначених у дозволі будівельних робіт вважається самовільним будівництвом і тягне за собою відповідальність згідно з законодавством.

Відповідно до ст. 375 Цивільного кодексу України, власник земельної ділянки має право зводити на ній будівлі  та споруди,  створювати закриті водойми, здійснювати перебудову, а  також дозволяти будівництво на своїй ділянці іншим особам.  Власник  земельної  ділянки  набуває  право  власності  на  зведені ним будівлі, споруди та інше нерухоме майно.  Право власника  на  забудову  здійснюється  ним  за  умови додержання архітектурних,  будівельних, санітарних, екологічних та  інших норм і правил,  а  також  за  умови  використання  земельної  ділянки за її цільовим призначенням.  Правові наслідки самочинної забудови, здійсненої власником на  його  земельній  ділянці,  встановлюються  статтею  376  цього Кодексу.

Нормами ст.ст. 331, 376 Цивільного кодексу України закріплено правові підстави виникнення права власності на новостворене нерухоме майно; на підставі затвердженого акту прийняття об'єкту до експлуатації або за рішенням суду - на об'єкти самочинного будівництва.

Згідно ст. 331 Цивільного кодексу України право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації.

Відповідно до ч.2 ст. 376 Цивільного кодексу України особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього.

Стаття 376 Цивільного кодексу України визначає можливість визнання права власності на самочинно збудоване нерухоме майно в разі наявності обставин, передбачених частинами третьою, п'ятою цієї статті.

З положення, передбаченого частиною третьою ст. 376 Цивільного кодексу України право власності на самочинно збудоване нерухоме майно може бути за рішенням суду визнане за особою, яка здійснила самочинне будівництво на земельній ділянці, що не була їй відведена для цієї мети, за умови надання земельної ділянки у встановленому порядку особі під уже збудоване нерухоме майно.

Відповідно до ст. 116 Земельного кодексу України набуття права на земельні ділянки із земель державної або комунальної власності громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування та державних органів приватизації в межах їх повноважень.

Відповідно до ст. 125 Земельного кодексу України  право власності  та  право  постійного користування на земельну ділянку виникає після одержання  її власником  або  користувачем документа,  що  посвідчує  право  власності  чи право постійного користування земельною ділянкою, та його державної  реєстрації. Приступати до використання земельної ділянки до встановлення  її меж у натурі (на місцевості), одержання документа, що посвідчує право на неї, та державної реєстрації забороняється.

Порядок надання у  постійне  користування  земельних  ділянок юридичним особам та порядок передачі земельних  ділянок  в  оренду визначені ст.ст. 123, 124 Земельного кодексу  України  та ст. 16 Закону України "Про оренду землі".

Статтею 126 Земельного кодексу України передбачено, що право власності та право  постійного  користування на земельну ділянку  виникає  після  одержання  її  власником  або користувачем документа, що  посвідчує  право  власності  чи  право постійного користування земельною ділянкою, та  його державної реєстрації.  Право  на  оренду  земельної ділянки  виникає  після укладення договору оренди і його державної реєстрації. Приступати до використання земельної ділянки до встановлення її меж у натурі (на місцевості), одержання документа, що посвідчує право на неї, та державної реєстрації забороняється.

З аналізу вказаних норм вбачається, що право власності на самочинне будівництво може бути визнано в судовому порядку лише в тому випадку, якщо особа, яка здійснила таке будівництво, отримає в установленому порядку земельну ділянку розташовану під збудованим нерухомим об'єктом, такого цільового призначення, яке передбачає можливість будівництва на ній відповідного об'єкту.

За змістом частини п'ятої цієї ж статті на вимогу власника (користувача) земельної ділянки суд може визнати за ним право власності на нерухоме майно, яке самочинно збудоване на ній, якщо це не порушує права інших осіб.

Необхідними умовами визнання судом права власності на об'єкти самочинного будівництва є відсутність заперечень з боку власника земельної ділянки з цього приводу, надання земельної ділянки у встановленому порядку особі під уже збудоване нерухоме майно, відсутність   події   порушення   прав   будь-яких   інших   осіб   при влаштуванні    самочинного    будівництва,     істотного    порушення будівельних норм і правил.

З матеріалів справи вбачається, що у позивача - Кооперативу «Берізка» відсутні документи, що посвідчують право на земельну ділянку (право  власності  чи  право постійного користування земельною ділянкою), спірні 44 гаражі побудовано на земельній ділянці, яка відповідно до законодавства України не передавалась позивачу у власність, користування чи під забудову так само, як і не передавалась під вже збудоване нерухоме майно. Окрім цього у позивача відсутні докази щодо відсутності   події   порушення   прав   будь-яких   інших   осіб   при влаштуванні    самочинного    будівництва,     істотного    порушення будівельних норм і правил.

Суд зазначає, що відповідно до частини 4 статті 376 Цивільного кодексу України, якщо власник (користувач) земельної ділянки заперечує проти визнання власності на нерухоме майно за особою, яка здійснила самочинне будівництво на його земельній ділянці, або якщо це порушує права інших осіб, майно підлягає знесенню особою, яка здійснила самочинне будівництво, або за її рахунок.

При цьому,  позивачем не надано доказів погодження власника земельної ділянки,  на якої розташовані спірні об'єкти  на їх будівництво.

Відповідно до ч.1, ч. 2 ст. 182 Цивільного кодексу  України  право власності та інші речові права на  нерухомі  речі,  обмеження  цих прав, їх виникнення, перехід  і  припинення  підлягають  державній реєстрації. Державна реєстрація прав на нерухомість  і  правочинів щодо нерухомості є публічною,  здійснюється  відповідним  органом, який  зобов'язаний   надавати   інформацію   про   реєстрацію   та зареєстровані права в порядку, встановленому законом.

Законом України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень" від 01.07.2004 року (з наступними змінами і доповненнями), який регулює відносини, пов'язані з державною реєстрацією речових прав на нерухоме майно всіх форм власності, їх обмежень та правочинів щодо нерухомості,  у статті 4  передбачає, що обов'язковій державній реєстрації підлягають речові права на нерухоме майно, що знаходиться на території України, фізичних та юридичних осіб, держави, територіальних громад, іноземців та осіб без громадянства, іноземних юридичних осіб, міжнародних організацій, іноземних держав.

Відповідно до ст. ст. 18,19 Закону України від 01.07.2004 року  №1952-IV "Про державну реєстрацію речових прав  на  нерухоме  майно  та  їх обмежень"  (далі - Закон) державна   реєстрація   речових  прав  на  нерухоме  майно проводиться на  підставі  заяви  правоволодільця  (правонабувача), сторін  (сторони)  правочину,  за  яким виникло речове право,  або уповноважених ними (нею) осіб, підставою для   державної  реєстрації  прав,  що  посвідчують виникнення,  перехід,  припинення речових прав на нерухоме  майно, обмежень цих прав, є:  державний акт про право власності на земельну ділянку; нотаріально посвідчений  договір  купівлі-продажу,  довічного утримання, дарування, міни земельної ділянки або іншого нерухомого майна;     договір про приватизацію майна державних підприємств; договір купівлі-продажу  нерухомого майна,  зареєстрований на біржі в установленому порядку; свідоцтво про право власності на будівлю  (частину  будівлі),споруду; рішення суду  про  право  власності  на  об'єкт незавершеного будівництва; акти прийому нерухомого майна до експлуатації;   інші акти  органів  державної  влади  або  органів  місцевого самоврядування,  їх посадових осіб, прийнятих у межах повноважень.

Статтею  20 зазначеного закону передбачено, що  документи, що встановлюють виникнення, припинення, перехід прав на нерухоме майно і подаються для державної  реєстрації  прав на нерухоме майно,  повинні відповідати вимогам,  встановленим цим Законом,  Цивільним   кодексом   України   та   іншими нормативно-правовими актами.

Згідно ст. 24 вказаного Закону у  державній  реєстрації  права може бути відмовлено в разі, якщо подані документи не відповідають  вимогам,  встановлених  цим Законом та іншими нормативно-правовими актами, або не дають  змоги установити  відповідність  заявлених  прав   документам,   що   їх посвідчують.

У  відповідності  з  п.5  Прикінцевих  положень   зазначеного Закону, до створення єдиної системи  органів  реєстрації  прав,  а також до формування Державного реєстру прав  у  складі  державного земельного кадастру реєстрація  об'єктів  нерухомості  проводиться комунальними   підприємствами   бюро   технічної   інвентаризації.

07.02.2002 року  Міністерством юстиції України  наказом № 7/5 затверджено Тимчасове положення  про порядок реєстрації прав власності на нерухоме майно, затвердженого наказом Міністерства юстиції України  18 лютого 2002 р. за N 157/6445 (зі змінами та доповненнями) (далі –Тимчасове положення), яким передбачений порядок оформлення  права  власності  на  об'єкти  нерухомого майна.

Відповідно до п.1, п.п.1.3 вказаного Положення  до  прийняття Верховною радою України та набрання чинності Законом  України  про державну  реєстрацію  прав  на  об'єкти  нерухомого   майна   бюро технічної інвентаризації здійснюють реєстрацію прав  власності  на нерухоме майно.

Відповідно до  п.1.3 Тимчасового положення, державну  реєстрацію  прав  власності на нерухоме майно  здійснюють підприємства бюро технічної інвентаризації (далі - БТІ)  у межах визначених адміністративно-територіальних одиниць.

Відповідно до  п. 1.4 Тимчасового положення, державна  реєстрація  прав  власності на нерухоме майна  -  це внесення запису до Реєстру  власності  на  нерухоме  майно у зв'язку з виникненням, існуванням  або припиненням права власності на нерухоме майно, що здійснюється  БТІ  за  місцезнаходженням  об'єктів  нерухомого майна на підставі  правовстановлювальних  документів  коштам  особи, що звернулася до БТІ.

Відповідно до  п.2.1  Тимчасового положення, для  реєстрації  виникнення, існування, припинення прав  власності  на  нерухоме  майно  та  оформлення  прав  власності на  нерухоме  майно  до  БТІ  разом  із  заявою  про  реєстрацію  прав  власності подаються правовстановлювальні документи згідно додатку №1, в тому числі, свідоцтва  про  придбання  нерухомого  майна  з прилюдних  торгів, видані державними та приватними нотаріусами, їх  копії   (нотаріально  засвідчені),  а  також  інші  документи,  що  визначені цим Положенням.  Відповідальність  за  достовірність  та  повноту інформації у документах несе власник (власники) нерухомого майна.  Згідно п.2.7 Тимчасового  положення  про  порядок  реєстрації прав власності на нерухоме  майно  бюро  технічної  інвентаризації проводить реєстрацію права власності на  підставі  документів,  що підтверджують виникнення, існування, припинення прав власності  на нерухоме  майно,  які  відповідають  вимогам,   встановленими   цим Положенням та іншими актами чинного законодавства України.

Порядок оформлення  права  власності  на  об'єкти  нерухомого майна передбачено також цим  Тимчасовим положенням, відповідно до п.п. а) п.6.1 якого, оформлення права власності на об'єкти нерухомого майна провадиться з видачею свідоцтва про право власності місцевими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування фізичним особам та юридичним особам на новозбудовані, перебудовані або реконструйовані об'єкти нерухомого майна за наявності акта про право власності на землю або рішення про відведення земельної ділянки  для цієї мети та за наявності акта комісії про прийняття об'єкта і введення його в експлуатацію.

При розгляді справи, судом неодноразово витребувалися у позивача докази правомірного набуття позивачем права власності, докази в обґрунтування виникнення права власності за позивачем з урахуванням вимог ст. 331, 375, 376 Цивільного кодексу, а також докази того, що спірні об'єкти нерухомого майна в порядку ст. 375  Цивільного кодексу України   відповідають  архітектурним,  будівельним,   санітарним, пожежним та іншим нормам  і  правилам (відповідні висновки будівельних та ін. експертиз), однак  позивач окрім листа з Комунального підприємства «Проектне бюро м. Ізюму» вих. № 29 від 06.01.2009 року про можливість позивача з виконаною технічною документацією звернутися до суду, оціночного звіту про вартість нерухомого майна, розташованого за адресою: Харківська область, м. Ізюм, вул. Старопоштова, 12-в та генерального плану /схеми/ розташування гаражів  не представив жодного  витребуваного доказу.

Відповідно до ст. 4-3 ГПК України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, обґрунтовують свої вимоги і заперечення поданими суду доказами.

Згідно із ст. 34 ГПК України господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи.

Відповідно до ст. 43 ГПК України, господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом. Ніякі докази не мають для господарського суду заздалегідь встановленої сили. Визнання однією стороною фактичних даних і обставин, якими інша сторона обґрунтовує свої вимоги або заперечення, для господарського суду не є обов'язковим.

Відповідно до вимог ст. 32 ГПК України: доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі  яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність  чи  відсутність  обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору.

При цьому, належністю доказів є спроможність фактичних даних містити інформацію щодо обставин, що входять до предмета доказування, слугувати аргументами (посилками) у процесі встановлення об'єктивної істини.

Стаття 129 Конституції України відносить до основних засад судочинства змагальність сторін.

За загальним правилом обов'язок доказування певних обставин покладається на особу, яка посилається на ці обставини. Обов'язок доказування та подання доказів розподіляється між сторонами, виходячи з того, хто посилається на юридичні факти, які обґрунтовують його вимоги та заперечення. Це стосується позивача, який повинен доказати факти, на підставі яких пред'явлено позов, а також відповідача, який має можливість доказувати факти, на підставі яких він будує заперечення проти позову.

У відповідності до вимог ст. 54 Господарського процесуального кодексу України  позовна заява повинна містити виклад обставин, на яких ґрунтуються позовні вимоги з зазначенням доказів. До обставин, на яких позивач обґрунтовує свої вимоги, відносять обставини, які становлять предмет доказування у справі. Предмет доказування це сукупність обставин, які необхідно встановити для правильного вирішення справи. У предмет доказування включаються факти матеріально-правового характеру, що є підставою вимог позивача та заперечень відповідача.

Відповідно до ст. 33 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Крім того, статтею 1 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності, мають право   звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і  охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом  заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

Відповідно до ст. 21 Господарського процесуального кодексу України, сторонами в судовому процесі - позивачами і відповідачами - можуть бути підприємства та організації, зазначені у статті 1 цього Кодексу. Позивачами є підприємства та організації, що подали позов або в інтересах яких подано позов про захист порушеного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу. Відповідачами є підприємства та організації, яким пред'явлено позовну вимогу.

Визнання права є одним із способів захисту цивільних прав та інтересів, передбачених ч. 2 ст. 16 Цивільного кодексу України. Відповідно до ст. 15 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Стаття 1 Господарського процесуального кодексу України України передбачає право відповідних осіб звертатися до господарського суду за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів.

Таке право суду пов'язано з тим, що судовий захист порушеного права позивача може бути здійснений лише в разі звернення з позовом до особи, яка це право порушує, не визнає або оспорює; тобто саме особа, що порушує право, яке підлягає захисту, має бути відповідачем у такій справі; і задоволенню підлягає лише той позов, що заявлений до особи, яка порушує відповідне право.

Відповідно до ст. 392 Цивільного кодексу України власник майна може пред'явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує право власності.

Тобто, за змістом зазначених норм вбачається, що порушення права чи законного інтересу або спір щодо них повинні існувати на момент звернення до суду.

Проте, як вбачається з матеріалів справи та наданого  відповідачем відзиву на позовну заяву, з боку  відповідача відсутне порушення прав позивача, оскільки позивач з вимогою про визнання права власності на вказані у позові 44 гаражі або з заявою про реєстрацію права власності на них до Ізюмської міської ради Харківської області взагалі не звертався.

Таким чином, враховуючи вищенаведене, те, що позивачем не надано до суду жодного доказу в підтвердження  підстав для визнання за ним права власності на спірні об'єкти та те, що з матеріалів справи не вбачається порушень прав і охоронюваних законом інтересів позивача з боку відповідача, господарський суд не знаходить правових підстав для задоволення позовних вимог, у зв'язку з чим відмовляє в задоволенні позову.

Відповідно  ст. ст. 44, 49 Господарського процесуального кодексу України у разі відмови у позові держмито та витрати на інформаційно-технічне забезпечення покладаються  на позивача.

Керуючись ст.ст. 29, 326, 328, 331, 375, 376, 392, 396 Цивільного кодексу України, ст.ст. 73,136 Господарського України, Законом України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень”, Законом України “Про основи містобудування”,  Законом України “Про планування і забудову територій”,  Тимчасовим положенням   про порядок державної реєстрації прав   власності на нерухоме майно  ст.ст. 32, 33, 34, 43, 49, ст.ст.82-84 Господарського процесуального кодексу України,    

ВИРІШИВ:

В задоволенні позову відмовити в повному обсязі.

Суддя                                                                                            

Повний текст рішення підписаний 16 березня 2009 року

Справа № 57/260-08