Рішення

від 05.09.2013 по справі 905/5775/13

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ДОНЕЦЬКОЇ ОБЛАСТІ

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ДОНЕЦЬКОЇ ОБЛАСТІ

83048, м. Донецьк, вул. Артема, 157, тел. 381-88-46

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

05.09.2013 Справа № 905/5775/13

Господарський суд Донецької області у складі: судді Фурсової С.М.,

при секретарі судового засідання Степанян К.Р.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні господарського суду справу за позовом товариства з обмеженою відповідальністю «ДВ-Легіон» (86138, Донецька область, місто Макіївка, вулиця Давиденка, будинок № 63; код ЄДРПОУ - 38344500)

до товариства з обмеженою відповідальністю «Транссервіс» (85400, Донецька область, місто Селидове, вулиця Гоголя, будинок № 43; код ЄДРПОУ - 31621550)

про стягнення 13 615,15 гривень,

за участю представників сторін:

від позивача: Долгих О.А. (довіреність б/н від 05.09.2013)

від відповідача: не з'явився

С У Т Ь С П О Р У :

Товариство з обмеженою відповідальністю «ДВ-Легіон» звернулося до господарського суду Донецької області з позовом, в якому просить стягнути з товариства з обмеженою відповідальністю «Транссервіс» суму заборгованості у розмірі 11 000,00 гривень, пеню у розмірі 444,10 гривень, штраф у розмірі 2 082,24 гривень, три відсотки річних у розмірі 88,81 гривень, а всього 13 615,15 гривень.

В обґрунтування своїх позовних вимог позивач посилається на неналежне виконання відповідачем умов договору поставки № 59 від 29 травня 2013 року, та нормативно обґрунтовує свої вимог статтями 549, 551, 611, 615, 623, 625, 692, 712 Цивільного кодексу України та статтями 230, 232, 265 Господарського кодексу України.

Ухвалою господарського суду Донецької області від 15 серпня 2013 року позовна заява прийнята до розгляду, порушено провадження у справі та її призначено до розгляду у судовому засіданні на 05 вересня 2013 року.

Представник позивача Долгих О.А. в судовому засіданні позовні вимоги підтримала в повному обсязі, надала пояснення, аналогічні викладеним у позові.

Відповідач не скористався правом, наданим йому статтею 59 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), і не надав господарському суду відзив на позовну заяву та документи, що підтверджують заперечення проти позову. Про дату, час і місце розгляду справи повідомлявся своєчасно та належним чином за адресою місцезнаходження, що зазначена в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, проте явку уповноваженого представника в судове засідання не забезпечив.

Відповідно до пункту 3.9.2 постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 26 грудня 2011 року № 18 «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції», у випадку нез'явлення в засідання господарського суду представників обох сторін або однієї з них справа може бути розглянута без їх участі, якщо неявка таких представників не перешкоджає вирішенню спору.

Наявне в матеріалах справи поштове повідомлення свідчать про своєчасне отримання та обізнаність відповідача про дату судового засідання (а.с. 19).

Суд розглядає справу в порядку статті 75 ГПК України за наявними в ній матеріалами.

Заслухавши уповноваженого представника позивача, вивчивши та дослідивши матеріали справи, повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, оцінивши надані суду докази в порядку статті 43 ГПК України, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, вирішивши питання чи мали місце обставини, якими обґрунтовувались вимоги, та якими доказами вони підтверджуються, яки є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження, яку правову норму належить застосувати до цих правовідносин, господарський суд -

В С Т А Н О В И В :

Частиною першою статті 67 Господарського кодексу України (далі - ГК України) передбачено, що відносини підприємства з іншими підприємствами, організаціями, громадянами в усіх сферах господарської діяльності здійснюються на основі договорів. Підприємства вільні у виборі предмета договору, визначенні зобов'язань, інших умов господарських взаємовідносин, що не суперечать законодавству України (частина друга статті 67 ГК України).

Згідно зі статтями 11, 629 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), договір є однією з підстав виникнення зобов'язань та є обов'язковим для виконання сторонами.

Статтею 202 ЦК України передбачено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Відповідно до пункту 7 статті 179 ГК України, господарські договори укладаються за правилами, встановленими ЦК України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом, іншими нормативно-правовими актами щодо окремих видів договорів.

29 травня 2013 року між товариством з обмеженою відповідальністю «ДВ-Легіон» (далі по тексту - постачальник або позивач) та товариством з обмеженою відповідальністю «Транссервіс» (далі по тексту - покупець або відповідач) укладено договір поставки № 59 (далі по тексту - Договір), відповідно до умов якого постачальник зобов'язується поставити, а покупець зобов'язується прийняти та оплатити паливно-мостильні матеріали (дизельне паливо, бензин марки А-76, А-80, А-92, А-95), кількість, вартість, загальна сума - визначені в рахунках. Одиниця виміру: літри, кілограми (пункти 1.1, 2.1 Договору) (а.с. 9-11).

Строк поставки: у випадку розрахунку за товар шляхом попередньої оплати - поставка здійснюється за домовленістю сторін; у випадку оплати по факту - оплата здійснюється протягом доби після надходження товару на склад покупця. Покупець перераховує постачальнику вартість товару шляхом попередньої оплати у розмірі 100 % протягом трьох банківських днів з моменту укладення договору, або шляхом перерахування грошових коштів на розрахунковий рахунок постачальника по факту поставки товару не пізніше трьох днів з моменту поставки (пункти 3.1, 4.1 Договору).

Договір набирає чинності з моменту підписання сторонами і діє до 31.12.2013 (пункт 9.1 Договору).

Відповідний договір, в силу статей 173, 174, частини першої статті 175 ГК України, є підставою для виникнення у сторін у справі майново-господарських зобов'язань.

Враховуючи статус сторін та характер правовідносин між ними, останні (правовідносини) регулюються насамперед відповідними положеннями Господарського і Цивільного кодексів України та укладеним між ними Договором.

Договір підписаний сторонами без розбіжностей та скріплений печатками підприємств, а тому зазначені зобов'язання сторін є чинними, та в силу положень статей 525, 526 ЦК України обов'язковими до виконання.

Згідно видаткової накладної № 1 від 01 червня 2013 року, підписаної уповноваженими особами сторін та скріплених печатками підприємств, позивач передав, а відповідач прийняв товар (дизельне паливо в кількості 2 410 літрів) на загальну суму 20 822,40 гривень (а.с. 12).

У накладній сторонами були узгоджені: назви та реквізити продавця та покупця, найменування товару, його кількість, одиниця виміру, ціна за одиницю та загальна сума товару.

За фактом поставки товару та на виконання вимог статті 201 Податкового кодексу України позивачем складено податкову накладну (а.с. 13).

Також передача товару позивачем відповідачу підтверджується товарно-транспортною накладною на відпуск нафтопродуктів (нафти) № 1 від 01 червня 2013 року, підписаною відповідними особами сторін та скріплених печатками підприємств (а.с. 14).

Статтею 688 ЦК України на покупця покладено обов'язок повідомити продавця про порушення договірних зобов'язань щодо кількості, асортименту, якості, комплектності товару в розумний строк після того, як порушення могло бути виявлене відповідно до характеру і призначення товару.

Господарський суд приймає до уваги, що покупцем (відповідачем) при отриманні товару не подавалося жодних заперечень щодо неналежності виконання постачальником (позивачем) прийнятих договірних зобов'язань з поставки товару, відповідачем не надано доказів на підтвердження встановлення позивачу строку для передання документів, що стосується товару.

Оскільки суду не надано доказів незгоди відповідача щодо належного виконання позивачем прийнятих на себе зобов'язань, не надано доказів відмови від цього товару та прийняття його в установленому порядку, господарський суд дійшов висновку, що свої зобов'язання позивач виконав належним чином.

В свою чергу відповідач договірні зобов'язання в частині оплати отриманого товару не виконав належним чином.

Предметом позову, як вимоги про захист порушеного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу, є спосіб захисту цього права чи інтересу. Підстава позову - це фактичні обставини, на яких ґрунтується вимога позивача.

Спір у даній справі виник у зв'язку з невиконанням відповідачем зобов'язань за вищевказаними Договорами.

Враховуюче вищенаведене, господарський суд вважає, що зобов'язання сторін виникли в порядку статті 11 ЦК України з дій юридичних осіб, які в силу загальних начал і змісту цивільного законодавства породжують зазначені права та обов'язки, а укладений між ними правочин за своєю правовою природою є договором поставки та підпадає під правове регулювання норм статей 712, 655-697 ЦК України та статей 264-271 ГК України.

До виконання господарських договорів застосовується відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей встановлених цим Кодексом, що передбачено приписами другого абзацу пункту першого статті 193 ГК України.

Частиною другою статті 11 ЦК України передбачено, що підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Відповідно до частини першої статті 712 ЦК України та частини першої статті 265 ГК України, за договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов'язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупцю для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов'язаних з його особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов'язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму.

Саме такі взаємні права та обов'язки були передбачені Договором між сторонами.

До договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін.

За приписами статті 655 ЦК України, за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

Частиною першою статті 173 ГК України передбачено, що господарським визнається зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплати гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб'єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.

Відповідно до статті 175 ГК України, майново-господарськими визнаються цивільно-правові зобов'язання, що виникають між учасниками господарських відносин при здійсненні господарської діяльності, в силу яких зобов'язана сторона повинна вчинити певну господарську дію на користь другої сторони або утриматися від певної дії, а управнена сторона має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.

Договором є домовленість двох або більше сторін, спрямованих на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків (стаття 626 ЦК України).

Частина перша статті 193 Господарського кодексу України встановлює, що суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться і до виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.

Частиною другою наведеної статті визначено, що кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов'язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу. Порушення зобов'язань є підставою для застосування господарських санкцій, передбачених цим Кодексом, іншими законами або договором.

Статтею 509 ЦК України передбачено, що зобов'язання є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

За приписами статей 525, 526 ЦК України, одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом. Зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином (стаття 599 ЦК України).

Відповідно до частини першої статті 530 ЦК, якщо в зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

За відсутності інших підстав, передбачених договором або законом, зобов'язання припиняється його виконанням, проведеним належним чином (стаття 599 ЦК України).

Порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання) (стаття 610 ЦК України).

Як випливає з правової позиції Верхового Суду України, висловленої в постановах № 6-49цс12 від 06.06.2012; № 6-40цс11 від 14.11.2011, правовідношення, в якому боржник зобов'язаний передати гроші як предмет договору або сплатити їх як ціни договору, є грошовими зобов'язаннями.

Відповідно до частини першої статті 1 Першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод: «кожна фізична та юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права» . Європейський суд з прав людини під терміном «власність» розуміє також грошові кошти, що підлягають оплаті. Невиконанням обов'язку щодо оплати наданих послуг відповідач порушує права позивача, безпідставно не передаючи грошові кошти (вартість послуг) у власність позивача.

Господарським судом встановлено, що позивач договірні зобов'язання виконав належним чином, а саме поставив відповідачу товар, що підтверджується матеріалами справи, у тому числі підписаною видатковою та товарно-транспортною накладною, а відповідач порушив договірні зобов'язання, та не здійснив своєчасну та повну оплату вартості отриманого товару, що й зумовило звернення до господарського суду з цим позовом.

З наявних в матеріалах справи копій банківських виписок та виписки по рахунку вбачається, що відповідачем здійснено часткову оплату вартості отриманого товару на загальну суму 9 822,40 гривень, а саме: 09 липня 2013 року - 3 822,40 гривень, 24 липня 2013 року - 4 500,00 гривень, 31 липня 2013 року - 1 000,00 гривень, 07 серпня 2013 року - 500,00 гривень (а.с. 15-18).

Посилаючись на неналежне виконання відповідачем своїх зобов'язань щодо оплати переданого товару, позивач звернувся до господарського суду та просить стягнути з відповідача виниклу заборгованість у розмірі 20 822,40 - 9 822,40 = 11 000,00 гривень, де:.

- 20 822,40 гривень - вартість поставленого відповідачу товару;

- 9 822,40 гривень - сума оплаченого товару.

Під час розгляду справи відповідач сплатив суму заборгованості на користь позивача у розмірі 500,00 гривень, що підтверджується випискою по рахунку № 26006210289787 за 22 серпня 2013 року (а.с. 23).

Таким чином, предмет спору в частині позовних вимог щодо стягнення заборгованості у розмірі 500,00 гривень відсутній, а провадження у справі в цій частині підлягає припиненню в порядку пункту 1-1 статті 80 ГПК України.

Щодо залишкової частини позовних вимог в частині стягнення заборгованості за поставлений товар у розмірі 10 500,00 гривень.

Відповідно до частини другої статті 34 ГПК України, обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Доказами поставки товару є первинні документи, які фіксують факти здійснення господарських операцій, тобто документи, що підтверджують факт поставки позивачем товару визначеної вартості та факт прийняття вказаного товару відповідачем.

Визначаючи обґрунтованість доводів позивача щодо поставки ним товару на загальну вартість 20 822,40 гривень, господарський суд виходить з наявного в матеріалах справи первинного документу (видаткової накладної), що підтверджують вказану обставину.

На момент прийняття рішення у цій справі, матеріали справи не містять доказів оплати спірної заборгованості у розмірі 10 500,00 гривень, а тому грошове зобов'язання відповідача, всупереч нормам законодавства та умовам Договору перед позивачем залишилося невиконаним.

З приводу наявного в матеріалах справи рахунку № 1 від 01 червня 2013 року, який не містить відмітки про його отримання, господарський суд зазначає, що у даному випадку рахунок є документом, який містить тільки платіжні реквізити, на які потрібно перерахувати кошти (такі рекзізити також зазначено у видатковій накладеній № 1 від 01 червня 2013 року); ненадання рахунку не є відкладальною умовою у розумінні статті 212 ЦК України та не є простроченням кредитора в розумінні статті 613 ЦК України; тому наявність або відсутність рахунку не звільняє відповідача від обов'язку сплатити належним чином поставлений товар.

Крім того, в оглядовому листі Вищого господарського суду України № 01-06/767/2013 від 29 квітня 2013 року викладено наступну позицію суду касаційної інстанції з приводу застосування господарськими судами статей 692 та 530 ЦК України: строк виконання грошового зобов'язання, що випливає з правовідносин купівлі-продажу та поставки, встановлений спеціальною нормою статті 692 ЦК України та не може ставитися в залежність від звернення кредитора до боржника з вимогою в порядку частини другої статті 530 ЦК України.

Відповідно до матеріалів справи дії сторін, зокрема, передача позивачем товару відповідачу за видатковою накладною, прийняття товару відповідачем, свідчать про виникнення між ними правовідносин поставки.

За таких обставин факт отримання товару відповідачем і видаткова накладна, надана позивачем на підтвердження своїх вимог, є самостійними підставами для виникнення обов'язку у відповідача здійснити розрахунки за отриманий товар.

З огляду на вищевикладене, враховуючи, що судове рішення повинно відповідати загальним засадам справедливості, визначення якому дано у рішенні Конституційного Суду України № 15-РП/2004 від 02.11.2004, а позивач до цього часу не отримав винагороди за поставлений товар, та те, що позовні вимоги в частині стягнення заборгованості у розмірі 10 500,00 гривень обґрунтовані, документально підтверджені, відповідають фактичним обставинам справи та не спростовані відповідачем, то вони підлягають задоволенню в повному обсязі.

Щодо позовних вимог про стягнення відсотків річних у розмірі 88,81 гривень, господарський суд зазначає наступне.

Статтею 625 ЦК України передбачено, що боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір відсотків не встановлений договором або законом.

Вказана стаття визначає відповідальність за порушення грошового зобов'язання та її приписи підлягають застосуванню у випадку прострочення боржником виконання грошового зобов'язання. Тобто, у разі неналежного виконання боржником грошового зобов'язання виникають нові додаткові зобов'язання, які тягнуть за собою втрату матеріального характеру. Відповідно такі додаткові зобов'язання є заходами відповідальності за порушення основного зобов'язання, у тому числі, коли має місце прострочення виконання основного зобов'язання.

Індекс інфляції за своїми ознаками є збільшенням суми основного боргу у зв'язку з девальвацією грошової одиниці України, а 3% річних - є платою за користування чужими коштами в цей період прострочки виконання відповідачем його договірного зобов'язання, і за своєю правовою природою вони є самостійними способами захисту цивільних прав і забезпечення виконання цивільних зобов'язань.

Передбачене законом право кредитора вимагати сплати боргу з урахуванням індексу інфляції та процентів річних є способами захисту його майнового права та інтересу, суть яких полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отримання компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.

Згідно правової позиції, викладеної у постанові Верхового Суду України від 25.03.2002 у справі № 8/606, три відсотки річних та індекс інфляції є іншими засобами захисту порушеного права, котрі не можуть бути різновидом (тотожністю) неустойки. Інфляційні та три відсотки річних не є додатковими вимогами за законодавством. Стягнення з боржників інфляційних нарахувань та відсотків річних на існуючу заборгованість за невиконаними ними зобов'язаннями є обґрунтованим.

Відповідно до статей 216-218 ГК України, учасники господарських відносин несуть господарсько-правову відповідальність за порушення у сфері господарювання шляхом застосування до правопорушників господарських санкцій. Господарськими санкціями визнаються заходи впливу на правопорушника у сфері господарювання, в результаті застосування яких для нього настають несприятливі економічні та/або правові наслідки. Господарські санкції застосовуються в установленому законом порядку за ініціативою учасників господарських відносин. Підставою господарсько-правової відповідальності учасника господарських відносин є вчинене ним правопорушення у сфері господарювання.

Приписами чинного законодавства не передбачено звільнення боржника (відповідача) від відповідальності за невиконання основного грошового зобов'язання або його виконання з порушенням встановлених Договором термінів та не позбавляє кредитора (позивача) права на отримання сум, передбачених статтею 625 ЦК України.

Систематичний аналіз законодавства свідчить, що обов'язок боржника відшкодувати кредитору причинені інфляцією збитки з нарахуванням відсотків річних, випливає з вимог статті 625 ЦК України.

При цьому, застосування положень частини другої названої статті не передбачає наявність вини боржника, оскільки згідно частини першої цієї ж статті боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання.

З наданого розрахунку відсотків річних вбачається, що позивач здійснював нарахування з 06.06.2013 по 08.07.2013 (33 дні) відносно заборгованості 20 822,40 гривень, з 09.07.2013 по 23.07.2013 (15 днів) відносно заборгованості 17 000,00 гривень, з 24.07.2013 по 30.07.2013 (7 днів) відносно заборгованості 12 500,00 гривень, з 31.07.2013 по 06.08.2013 (7 днів) відносно заборгованості 11 500,00 гривень (а.с. 5).

Перевіривши здійснений позивачем розрахунок відсотків річних, господарський суд дійшов висновку про його обґрунтованість, вірність та відповідність фактичним обставинам справи.

Щодо позовних вимог про стягнення пені у розмірі 444,10 гривень та штрафу у розмірі 2 082,24 гривень, господарський суд зазначає наступне.

Згідно з частиною першою статті 216 ГК України, учасники господарських відносин несуть господарсько-правову відповідальність за правопорушення у сфері господарювання шляхом застосування до правопорушників господарських санкцій на підставах і в порядку, передбачених цим Кодексом, іншими законами та договором.

Підставою господарсько-правової відповідальності учасника господарських відносин є вчинене ним правопорушення у сфері господарювання (стаття 218 ГК України).

Одним із видів господарських санкцій згідно з частиною другою статті 217 ГК України є штрафні санкції, до яких віднесено штраф та пеню.

За приписами статей 611, 612 ЦК України, у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема, сплата неустойки. Зобов'язання можуть забезпечуватись неустойкою (штрафом, пенею), якою є відповідно до статті 549 ЦК України, сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання.

Такий вид забезпечення виконання зобов'язання як пеня та її розмір встановлено частиною третьою статті 549 ЦК України, частиною шостою статті 231 ГК України, статтями 1, 3 Закону України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань» та частиною шостою статті 232 ГК України.

Право встановити в договорі розмір та порядок нарахування штрафу надано сторонам частиною четвертою статті 231 ГК України.

Неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання (стаття 549 ЦК України).

Право на неустойку виникає незалежно від наявності у кредитора збитків, завданих невиконанням або неналежним виконанням зобов'язання, що передбачено частиною першою статті 550 ЦК України.

Частиною першою статті 230 ГК України передбачено, що штрафними санкціями визначаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов'язання. Якщо розмір штрафних санкцій законом не визначено, санкції застосовуються в розмірі, передбаченому договором. При цьому розмір санкцій може бути встановлено договором у відсотковому відношенні до суми невиконаної частини зобов'язання або у певній, визначеній грошовій сумі, або у відсотковому відношенні до суми зобов'язання незалежно від ступеня його виконання, або у кратному розмірі до вартості товарів (робіт, послуг), що передбачено частиною четвертою статті 231 ГК України.

Частиною другою статті 231 ГК України передбачено, що у разі якщо порушено господарське зобов'язання, в якому хоча б одна сторона є суб'єктом господарювання, що належить до державного сектора економіки, стягується штраф у розмірі семи відсотків вартості товарів (робіт, послуг) за прострочення понад тридцяти днів виконання зобов'язання, якщо інше не передбачено законом чи договором.

Сторонами в пункті 5.2 Договору визначено, що при несвоєчасній оплаті поставленого товару покупець сплачує постачальнику пеню у розмірі подвійної облікової ставки Національного банку України за кожний день прострочки, що діяла у період, за який сплачується пеня, від вартості неоплаченого товару. За порушення строків оплати, передбачених пунктом 4.1 Договору, понад 20 (двадцять) днів покупець сплачує постачальнику штраф у розмірі 10 (десяти) відсотків від вартості несвоєчасно оплаченої продукції , при цьому нарахування пені не припиняється.

Розмір штрафних санкцій відповідно до частини четвертої статті 231 ГК України встановлюється законом, а в разі якщо розмір штрафних санкцій законом не визначено, санкції застосовуються в передбаченому договором розмірі. При цьому розмір санкцій може бути встановлено договором у відсотковому відношенні до суми невиконаної частини зобов'язання або в певній, визначеній грошовій сумі, або у відсотковому відношенні до суми зобов'язання незалежно від ступеня його виконання, або у кратному розмірі до вартості товарів (робіт, послуг).

Згідно зі статтею 1 Закону України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань» від 22.11.1996 № 543-96-ВР, платники грошових коштів сплачують на користь одержувачів цих коштів за прострочення платежу пеню в розмірі, що встановлюється за згодою сторін. Розмір пені, передбачений статтею 1 цього Закону, обчислюється від суми простроченого платежу та не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня (стаття 3 вказаного Закону).

Можливість одночасного стягнення пені та штрафу за порушення окремих видів господарських зобов'язань передбачено частиною другою статті 231 ГК України.

В інших випадках порушення виконання господарських зобов'язань чинне законодавство не встановлює для учасників господарських відносин обмежень передбачити в договорі одночасне стягнення пені та штрафу, що узгоджується із свободою договору, встановленою статтею 627 ЦК України, коли сторони є вільними в укладанні договору, виборі контрагентів та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Одночасне стягнення з учасника господарських відносин, який порушив господарське зобов'язання за договором, штрафу та пені не суперечить статті 61 Конституції України, оскільки згідно зі статтею 549 ЦК України пеня та штраф є формами неустойки, а відповідно до статті 230 ГК України - видами штрафних санкцій, тобто не є окремими та самостійними видами юридичної відповідальності. У межах одного виду відповідальності може застосовуватися різний набір санкцій.

Аналогічну правову позицію зі спірних правовідносин викладено в постановах Верхового Суду України № 20/246-08 (№ 3-88гс11) від 09.04.2012; № 06/5026/1052/2011 (№ 3-24гс12) від 27.04.2012.

Відповідно до частини першої статті 111-28 ГПК України рішення Верховного Суду України, прийняте за результатами розгляду заяви про перегляд судового рішення з мотивів неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права у подібних правовідносинах, є обов'язковим для всіх суб'єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить зазначені норми права, та для всіх судів України. Суди зобов'язані привести свою судову практику у відповідність з рішеннями Верховного Суду України.

Обираючи при прийнятті рішення правову норму, що підлягатиме застосуванню до спірним правовідносин, господарський суд зобов'язаний враховувати висновки Верхового Суду України, викладені у рішеннях, які за приписами статей 82, 111-28 ГПК України є обов'язковими у правозастосовчій діяльності судів.

Договором передбачено господарсько-правову відповідальність за порушення його умов у вигляді сплати неустойки - пені та штрафу, а отже, відповідач лише один раз притягнений до відповідальності за порушення строків оплати за договором № 59 від 29 травня 2013 року.

Перевіривши здійснений позивачем розрахунок штрафу, господарський суд дійшов висновку про його обґрунтованість, вірність та відповідність фактичним обставинам справи.

З наданого розрахунку пені вбачається, що позивач здійснював нарахування з 06.06.2013 по 08.07.2013 (33 дні) відносно заборгованості 20 822,40 гривень, з 09.07.2013 по 23.07.2013 (15 днів) відносно заборгованості 17 000,00 гривень, з 24.07.2013 по 30.07.2013 (7 днів) відносно заборгованості 12 500,00 гривень, з 31.07.2013 по 06.08.2013 (7 днів) відносно заборгованості 11 500,00 гривень (а.с. 5).

За здійсненим господарським судом перерахунком, з урахуванням настання у відповідача строку платежу, сума пені становить 425,35 гривень.

За приписами статті 43 ГПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.

Завданням суду при здійсненні правосуддя, в силу статті 2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» є забезпечення кожному права на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією України і Законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. За змістом положень вказаних норм, право на пред'явлення позову до господарського суду наділені, зокрема, юридичні особи, а суд шляхом вчинення провадження у справах здійснює захист осіб, права і охоронювані законом інтереси яких порушені або оспорюються.

Відповідно до пункту 2 постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 23 березня 2012 року № 6 «Про судове рішення», рішення господарського суду має ґрунтуватись на повному з'ясуванні такого: чи мали місце обставини, на які посилаються особи, що беруть участь у процесі, та якими доказами вони підтверджуються; чи не виявлено у процесі розгляду справи інших фактичних обставин, що мають суттєве значення для правильного вирішення спору, і доказів на підтвердження цих обставин; яка правова кваліфікація відносин сторін, виходячи з фактів, установлених у процесі розгляду справи, та яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору.

Відповідно до пунктів 2-4 частини 2 статті 129 Конституції України, статей 4-2, 4-3, 33 ГПК України, основними засадами судочинства є рівність усіх учасників судового процесу перед законом та судом. Судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін та свободі в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

За наведених обставин, господарський суд дійшов висновку про часткове задоволення позовних вимог.

Судові витрати відповідно до статті 49 ГПК України, покладаються на сторін пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Крім того, відповідно до абзацу п'ятого пункту 4.6 постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 26 грудня 2011 року № 18 «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції», якщо зменшення позовних вимог пов'язане з частковим визнанням та задоволенням позову відповідачем після подання позову, то судові витрати у відповідній частині з урахуванням припису частини другої статті 49 ГПК покладаються на відповідача.

Керуючись статтями 33, 34, 43, 49, 75, 80 п. 1-1, 82, 84, 85 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд -

В И Р I Ш И В :

Провадження у справі в частині позовних вимог щодо стягнення заборгованості за поставлений товару у розмірі 500,00 гривень припинити за відсутністю предмету спору.

Позов в залишковій частині задовольнити частково.

Стягнути з товариства з обмеженою відповідальністю «Транссервіс» (85400, Донецька область, місто Селидове, вулиця Гоголя, будинок № 43; код ЄДРПОУ - 31621550, відомості про рахунки в установах банків відсутні) на користь товариства з обмеженою відповідальністю «ДВ-Легіон» (86138, Донецька область, місто Макіївка, вулиця Давиденка, будинок № 63; код ЄДРПОУ - 38344500, відомості про рахунки в установах банків відсутні) суму заборгованості у розмірі 10 500,00 гривень , пеню у розмірі 425,35 гривень, штраф у розмірі 2 082,24 гривень, три відсотки річних у розмірі 88,81 гривень, судовий збір у розмірі 1 718,09 гривень.

В задоволенні позовних вимог щодо стягнення 18,75 гривень пені відмовити за необґрунтованістю.

Після набрання рішенням законної сили видати наказ в установленому порядку.

Рішення суду набирає законної сили через десять днів з дня складення та підписання повного його тексту та може бути оскаржене через господарський суд Донецької області до Донецького апеляційного господарського суду протягом десяти днів з дня складення та підписання повного тексту рішення.

У судовому засіданні 05.09.2013 проголошено та підписано вступну та резолютивну частину рішення.

Повний текст рішення складено та підписано 10.09.2013.

Суддя С.М. Фурсова