Рішення

від 16.09.2013 по справі 556/512/2013-ц

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД РІВНЕНСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

16 вересня 2013 року м. Рівне

Колегія суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Рівненської області в складі: головуючого судді - Боймиструка С.В., суддів: Буцяка З.І., Ковальчук Н.М.,

секретар судового засідання - Пиляй І.С.

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1, поданої її представником ОСОБА_2, на заочне рішення Володимирецького районного суду від 29 липня 2013 року в справі за позовом ОСОБА_1 до Державного закладу „Володимирецька районна санітарно-епідеміологічна станція" про стягнення заробітної плати, розрахункових виплат при звільненні, середнього заробітку за час затримки розрахунку та відшкодування моральної шкоди,

В С Т А Н О В И Л А:

Заочним рішенням Володимирецького районного суду від 29 липня 2013 року позов задоволено частково: стягнуто з Державного закладу „Володимирецька районна санітарно-епідеміологічна станція" на користь ОСОБА_1 нараховану середньомісячну заробітну плату в сумі 2155 грн. 23 коп. В решті позовних вимог відмовлено за безпідставністю. Звільнено ОСОБА_1 від сплати судового збору згідно ч.1 ст. 5 ЗУ „Про судовий збір".

У поданій на вказане рішення апеляційній скарзі ОСОБА_1 покликалася на його незаконність та необґрунтованість через неповне з'ясування судом обставин справи та порушення норм матеріального і процесуального права.

Стверджувала, що суд жодним чином не обґрунтував відмову стягнути на її користь нараховану, однак не виплачену при звільненні заробітну плату, розмір якої відповідно до довідки №1422 від 24.01.2013 року за період з 19 по 31 грудня 2012 року становить 2512,10 грн.

Відмовляючи їй у стягненні вихідної допомоги в розмірі трьох посадових окладів, що становить 4581 грн., суд не врахував положення пункту 6 розділу ІV Колективного договору, укладеного між відповідачем та колективом працівників Володимирецької СЕС на 2011-2016 роки, яким встановлено обов'язок роботодавця у разі припиненні трудового договору з підстав, передбачених п.1 ч.1 ст. 40 КЗпП України, виплатити працівникові вихідну допомогу у розмірі трьох посадових окладів.

Доводила, що ні на момент її звільнення, ні на момент винесення рішення суду, дія п.1 ч. 1 ст. 21 ЗУ „Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи" зупинена не була, а тому суд безпідставно відмовив їй у стягненні недоплаченої різниці допомоги, передбаченої вказаною нормою Закону.

Зазначала, що в матеріалах справи немає жодного доказу, який би підтверджував відсутність вини відповідача у невиплаті належних їй коштів, як звільненому працівникові, представник відповідача участі у розгляду справи не брав, заперечення проти позову не подавав, а тому рішення суду про відмову їй у стягненні середнього заробітку за час затримки розрахунку є незаконним.

Справа №556/512/2013-ц Головуючий в суді І інст. - Поровський В.А.

Провадження № 22-ц /787/1674/2013р. Суддя-доповідач - Боймиструк С.В.

Стверджувала, що порушення її прав відповідачем завдало їй моральної шкоди, оскільки невиплата розрахункових коштів поставила її та двох її дітей в скрутне матеріальне становище, вона перебувала в пригніченому стані, оскільки лишилась без роботи та заробітку.

Просила рішення Володимирецького районного суду від 29 липня 2013 року скасувати та ухвалити нове рішення про задоволення позову в повному обсязі.

Позивач ОСОБА_1 подала суду заяву про розгляд справи за її відсутності.

Представник ДЗ „Володимирецька районна санітарно-епідеміологічна станція" подав заяву про відкладення розгляду справи, однак доказів поважності причин неявки до суду не надав, а тому колегія суддів прийшла до висновку про можливість розгляду справи за його відсутності.

За результатами апеляційного розгляду колегія суддів прийшла до висновку, що апеляційна скарга підлягає до часткового задоволення з таких підстав.

Частково задовольняючи вимоги позивачки та відмовляючи в стягненні середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні та в стягненні моральної шкоди, суд першої інстанції виходив з того, що відсутня вина відповідача в затримці розрахунку та її наслідках.

Такий висновок місцевого суду не відповідає обставинам справи та вимогам закону.

Як вбачається з матеріалів справи, позивачка перебувала з відповідачем в трудових відносинах з 11 березня 1983 року по 31 грудня 2012 року (а.с.7).

Наказом голови ліквідаційної комісії № 92 від 31 грудня 2012 року того ж дня вона була звільнена з роботи в зв'язку з ліквідацією закладу за п.1 ст.40 КЗпП України з виплатою вихідної допомоги в розмірі середньомісячного заробітку (а.с.10).

Як вбачається довідки №9 від 7 березня 2013 року, такий розрахунок з позивачкою не проведений (а.с.12).

Відповідно до ч.1 ст.47 та ч.1 ст.116 КЗпП України власник або уповноважений ним орган зобов'язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок з виплатою всіх належних сум.

В разі невиконання цих вимог законодавства з вини роботодавця, він згідно ст.117 КЗпП України зобов'язаний сплатити працівникові середній заробіток за весь час затримки розрахунку.

Відповідно до роз'яснення даного в п.20 Постанови Пленуму Верховного Суду України „Про практику застосування судами законодавства про оплату праці " № 13 від 24 грудня 1999 року, доведення відсутності вини у невиплаті заробітної плати покладено на роботодавця.

З матеріалів справи не вбачається, що відсутність вини у невиплаті заробітної плати роботодавець (ліквідатор) намагався доводити. Будь-яких заперечень та доказів з цього приводу відповідачем до справи не подавалось.

Середньомісячна заробітна плата позивачки ОСОБА_1 згідно довідки № 10 від 7 березня 2013 року за жовтень-листопад 2012 року складала 2155,23 грн., при цьому вона фактично відпрацювала 31 день (а.с.11).

Отже, позивачка правильно визначила свій середньоденний заробіток відповідно до Постанови КМ України № 100 від 8 лютого 1995 року, який складає 94,8 грн. та провела вірний розрахунок середнього заробітку за весь час затримки, тобто за 141 день, в сумі 13366,8 грн..

Станом на день збільшення позовних вимог 29 липня 2013 року сума середнього заробітку за час затримки розрахунку склала 13366,8 грн., яку і слід стягнути з відповідача.

Щодо стягнення вихідної допомоги, то відповідно до ст.44 КЗпП України, при припиненні трудового договору з підстав, зазначених у пункті 6 статті 36 та пунктах 1,2 і 6 статті 40 цього Кодексу, вона виплачується працівникові у розмірі не менше середнього місячного заробітку.

Пунктом 6 розділу ІV Колективного договору на 2011-2016 роки між ДЗ „Володимирецька районна санітарно-епідеміологічна станція " та колективом працівників передбачено, що в разі припинення трудового договору за п.1 ч.1 ст.40 КЗпП України працівникові виплачується вихідна допомога у розмірі трьох посадових окладів (а.с. 9, зворот).

Отже, при звільненні ОСОБА_1, виходячи з розміру її посадового окладу 1527 грн., до виплати їй належало 4581 грн., які позивачці і були виплачені, чого вона не заперечує та підтверджується листом Територіальної державної інспекції з питань праці у Рівненській області № 17-09/174 від 6 лютого 2013 року (а.с.17).

Щодо вимоги про стягнення заборгованості по виплаті допомоги, передбаченої п.1 ст.21 Закону України "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи", в розмірі 1884,69 грн., тобто різниці між трикратною середньомісячною зарплатою 6465,69 грн. та отриманими трьома посадовими окладами 4581 грн., то вони до задоволення не підлягають, оскільки ця допомога вже виплачена.

Крім того, відповідно до п.4 Прикінцевих положень ЗУ «Про Державний бюджет України на 2013 рік» норми і положення статей 20, 21, 22, 23, 30, 31, 37, 39, 48, 50, 51, 52 та 54 Закону України "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи" застосовуються у порядку та розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України виходячи з наявних фінансових ресурсів Державного бюджету України та бюджету Пенсійного фонду України на 2013 рік.

Також з аналізу зазначеної норми вбачається, що нею визначається розмір вихідної допомоги, яку має отримати працівник при звільненні за місцем своєї роботи, а не право на отримання ще однієї додаткової вихідної допомоги саме за цим законом.

Отже, вимоги ОСОБА_1 про стягнення вихідної допомоги в розмірі 4581 грн. та 1884,69 грн. до задоволення не підлягають, оскільки є безпідставними.

Щодо вимог про стягнення моральної шкоди то їх слід задовольнити частково.

Статтею 237 1 КЗпП України передбачено відшкодування власником або уповноваженим ним органом моральної шкоди працівнику у разі, якщо порушення його законних прав призвели до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв'язків і вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя.

Згідно роз'яснень даних в п.13 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди" № 4 від 31 березня 1995 року роз'яснено, що відповідно до ст. 237 1 КЗпП України за наявності порушення прав працівника у сфері трудових відносин (незаконне звільнення або переведення, невиплати належних йому грошових сум, виконання робіт у небезпечних для життя і здоров'я умовах тощо), яке призвело до його моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв'язків чи вимагає від нього додаткових зусиль для організації свого життя, обов'язок по відшкодуванню моральної (немайнової) шкоди покладається на власника або уповноважений ним орган незалежно від форми власності, виду діяльності чи галузевої належності.

Підставою для відшкодування моральної шкоди є факт порушення прав працівника у сфері трудових відносин, якого не заперечив відповідач, зокрема невиплату ним належних грошових сум позивачці при звільненні.

Визначаючи розмір відшкодування моральної шкоди, колегія виходить з роз'яснень даних в п.9 згаданої постанови № 4, враховує конкретні обставини справи: роботу у відповідача протягом тривалого часу, характер порушення її прав, тяжкість і істотність вимушених змін у житті та вважає співмірним відшкодування у розмірі 500 грн.

За таких обставин, колегія суддів вважає, що місцевий суд порушив норми матеріального та процесуального права, неповно з'ясував обставини, які мають значення для справи, його висновки не відповідають обставинам справи, а тому рішення суду першої інстанції підлягає скасуванню із ухваленням нового рішення.

Керуючись ст.ст. 10, 11, 60, 303, п.2 ч.1 ст. 307, 309, 313, 314, 316, 317 ЦПК України, колегія суддів,

В И Р І Ш И Л А :

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Рішення Володимирецького районного суду від 29 липня 2013 року скасувати.

Позов ОСОБА_1 до Державного закладу „Володимирецька районна санітарно-епідеміологічна станція" про стягнення заробітної плати, розрахункових виплат при звільненні, середнього заробітку за час затримки розрахунку та відшкодування моральної шкоди задовольнити частково.

Стягнути з Державного закладу „Володимирецька районна санітарно-епідеміологічна станція" (код ЄДРПОУ - 02010468) на користь ОСОБА_1 (ідентифікаційний номер - НОМЕР_1):

нараховану та невиплачену заробітну плату в сумі 2512 (дві тисячі п'ятсот дванадцять) грн. 24 коп.;

середній заробіток за час затримки розрахунку в розмірі 13366 (тринадцять тисяч триста шістдесят шість) грн. 80 коп.;

моральну шкоду 500 (п'ятсот) грн.,

а всього 16381 (шістнадцять тисяч триста вісімдесят одну) грн. 04 коп.

В решті позовних вимог відмовити.

Рішення апеляційного суду набирає законної сили з моменту його проголошення, однак може бути оскаржене в касаційному порядку до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ протягом двадцяти днів з дня набрання ним законної сили.

Головуючий:

Судді: