Рішення

від 03.12.2013 по справі 910/19341/13

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД МІСТА КИЄВА

cpg1251 ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-Б тел. 284-18-98 РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

Справа № 910/19341/13 03.12.13

За позовом Приватного акціонерного товариства «Корпорація «Інтерагросистема»

до Приватного підприємства «Аріс Груп»

про стягнення 45 776, 23 грн.

Суддя Ломака В.С.

Представники сторін:

від позивача: Заїка В.М. за довіреністю АА № 112 від 10.06.2013 р.;

від відповідача: не з'явився.

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

Приватне акціонерне товариство «Корпорація «Інтерагросистема» (далі - позивач) звернулось до господарського суду міста Києва з позовом до Приватного підприємства «Аріс Груп» (далі - відповідач) про стягнення 45 776, 23 грн., в тому числі 20 400, 00 грн. основного боргу, 1 399, 67 грн. пені, 21 680, 00 грн. штрафу, 256, 56 грн. 3 % річних та 2 040, 00 грн. інфляційних втрат.

Обґрунтовуючи позовні вимоги, позивач вказував на те, що відповідно до укладеного між сторонами договору він поставив відповідачу товар, який останнім в порушення взятих на себе зобов'язань не був оплачений у повному обсязі, внаслідок чого у нього виникла заборгованість перед позивачем. Враховуючи зазначене, позивач вирішив звернутись до суду за захистом своїх прав та законних інтересів.

Ухвалою господарського суду міста Києва від 09.10.2013 р. порушено провадження у справі № 910/19341/13, розгляд справи призначено на 12.11.2013 р.

08.11.2013 р. через відділ діловодства господарського суду міста Києва від позивача надійшли додаткові документи у справі.

У судовому засіданні 12.11.2013 р. від представника позивача надійшли додаткові документи у справі.

У судовому засіданні 12.11.2013 р., зважаючи на заявлене представником відповідача клопотання про відкладення розгляду справи, з метою надання можливості ознайомитись з матеріалами справи, судом було оголошено перерву до 03.12.2013 р.

26.11.2013 р. через відділ діловодства господарського суду міста Києва від позивача надійшла заява про вжиття заходів до забезпечення позову, відповідно до якої він просить накласти арешт на грошові кошти в межах суми позову, що належать відповідачу та знаходяться на його рахунках, зокрема, але не виключно р/р 26002060743680 в ПАТ «Приватбанк», м. Київ, МФО 321842.

Заява обґрунтована тим, що відповідач має, згідно з поясненнями позивача, статутний фонд у розмірі 100, 00 грн., якого не достатньо для погашення боргу, та при цьому не має свого виробництва та складських приміщень, а також зареєстрований у квартирі, що на думку позивача, дає підстави вважати, що у разі задоволення позову у даній справі відповідне рішення може залишитись невиконаним.

Також, 26.11.2013 р. через відділ діловодства господарського суду міста Києва від позивача надійшла заява про зміну розміру позовних вимог, відповідно до якої він просить суд стягнути з відповідача 20 400, 00 грн. основного боргу, 1 617, 64 грн. пені, 21 680, 00 грн. штрафу, 387, 32 грн. 3 % річних. При цьому, інфляційні втрати до стягнення вказаною заявою позивачем не заявляються.

Представник відповідача в судове засідання 03.12.2013 р. не з'явився, про дату, час та місце розгляду справи повідомлений належним чином.

Судом враховано, що відповідно до п. 3.9. Постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 18 від 26.12.2011 р. «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції», розпочинаючи судовий розгляд, суддя має встановити, чи повідомлені про час і місце цього розгляду особи, які беруть участь у справі, але не з'явилися у засідання.

Особи, які беруть участь у справі, вважаються повідомленими про час і місце розгляду судом справи у разі виконання останнім вимог частини першої статті 64 та статті 87 ГПК.

За змістом цієї норми, зокрема, в разі якщо ухвалу про порушення провадження у справі було надіслано за належною адресою (тобто повідомленою суду стороною, а в разі ненадання суду відповідної інформації - адресою, зазначеною в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців), і не повернуто підприємством зв'язку або повернуто з посиланням на відсутність (вибуття) адресата, відмову від одержання, закінчення строку зберігання поштового відправлення тощо, то вважається, що адресат повідомлений про час і місце розгляду справи судом.

У випадку нез'явлення в засідання господарського суду представників обох сторін або однієї з них справа може бути розглянута без їх участі, якщо неявка таких представників не перешкоджає вирішенню спору.

Зважаючи на те, що неявка представника відповідача не перешкоджає всебічному, повному та об'єктивному розгляду всіх обставин справи, суд вважає за можливе розглянути справу за наявними в ній матеріалами в порядку ст. 75 ГПК України.

При цьому, оскільки суд відкладав розгляд справи, надаючи можливість учасникам судового процесу реалізувати свої процесуальні права на представництво інтересів у суді та подання доказів в обґрунтування своїх вимог та заперечень, суд, враховуючи процесуальні строки розгляду спору, встановлені ст. 69 ГПК України, не знаходить підстав для відкладення розгляду справи.

Судом, враховано, що в силу вимог ч. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен при вирішенні судом питання щодо його цивільних прав та обов'язків має право на судовий розгляд упродовж розумного строку.

Обов'язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням ч. 1 ст. 6 даної Конвенції (§ 66 69 рішення Європейського суду з прав людини від 08.11.2005 р. у справі «Смірнова проти України»).

Відповідно до Листа Верховного Суду України головам апеляційних судів України № 1-5/45 від 25 січня 2006 р., у цивільних, адміністративних і господарських справах перебіг провадження для цілей статті 6 Конвенції розпочинається з моменту подання позову і закінчується винесенням остаточного рішення у справі.

Критерії оцінювання «розумності» строку розгляду справи є спільними для всіх категорій справ (цивільних, господарських, адміністративних чи кримінальних). Це - складність справи, поведінка заявника та поведінка органів державної влади (насамперед, суду). Відповідальність держави за затягування провадження у справі, як правило, настає у випадку нерегулярного призначення судових засідань, призначення судових засідань з великими інтервалами, затягування при передачі або пересиланні справи з одного суду в інший, невжиття судом заходів до дисциплінування сторін у справі, свідків, експертів, повторне направлення справи на додаткове розслідування чи новий судовий розгляд.

Всі ці обставини судам слід враховувати при розгляді кожної справи, оскільки перевищення розумних строків розгляду справ становить порушення прав, гарантованих пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав і основних свобод людини, а збільшення кількості звернень до Європейського суду з прав людини не лише погіршує імідж нашої держави на міжнародному рівні, але й призводить до значних втрат державного бюджету.

У судовому засіданні 03.12.2013 р. судом, враховуючи приписи ст. 22 ГПК України, було вирішено прийняти до розгляду заяву позивача про зміну розміру позовних вимог, яка за своїм змістом є заявою про збільшення позовних вимог в частині пені, 3 % річних, а також заявою про відмову від позовних вимог про стягнення інфляційних втрат.

Так, в п. 3.11. Постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 18 від 26.12.2011 р. «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції» наголошено на тому, що ГПК, зокрема статтею 22 цього Кодексу, не передбачено права позивача на подання заяв (клопотань) про "доповнення" або «уточнення» позовних вимог, або заявлення «додаткових» позовних вимог і т.п. Тому в разі надходження до господарського суду однієї із зазначених заяв (клопотань) останній, виходячи з її змісту, а також змісту раніше поданої позовної заяви та конкретних обставин справи, повинен розцінювати її як:

- подання іншого (ще одного) позову, чи

- збільшення або зменшення розміру позовних вимог, чи

- об'єднання позовних вимог, чи

- зміну предмета або підстав позову.

У будь-якому з таких випадків позивачем має бути додержано правил вчинення відповідної процесуальної дії, а недотримання ним таких правил тягне за собою процесуальні наслідки, передбачені ГПК та зазначені в цій постанові.

В даному випадку позивач збільшив розмір позовних вимог в частині пені та відмовився інфляційних втрат.

У свою чергу відмова від позовних вимог про стягнення інфляційних втрат зумовлює припинення провадження у справі в цій частині.

Так, судом враховано, що позивач вказаною заявою, в тому числі, фактично відмовився від позовних вимог в частині стягнення інфляційних втрат, у зв'язку з чим в цій частині провадження у справі має бути припинено.

Відповідно до приписів п. 4.6 постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 18 від 26.12.2011 р. «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції» у випадках відмови позивача від позову (пункт 4 частини першої статті 80 ГПК) господарському суду слід керуватись частиною шостою статті 22 ГПК, тобто перевіряти, чи не суперечить ця відмова законодавству та чи не порушує вона інтереси інших осіб.

Судом встановлено, що заява позивача, якою він змінив розмір позовних вимог та виключив з них інфляційні втрати, підписана уповноваженою особою, не суперечить діючому законодавству України, не порушує чиї-небудь права, свободи чи інтереси, у зв'язку з чим у суду немає правових підстав не прийняти таку відмову.

Відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 80 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд припиняє провадження у справі, якщо позивач відмовився від позову і відмову прийнято господарським судом.

Враховуючи зазначене, судом вирішено припинити провадження у справі в частині розгляду позовних вимог про стягнення 2 040, 00 грн. інфляційних втрат.

У судовому засіданні 03.12.2013 р. судом було розглянуто заяву позивача про вжиття заходів до забезпечення позову та вирішено в її задоволенні відмовити в силу необґрунтованості.

Так, відповідно до п. 3 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 16 від 26.12.2011 р. «Про деякі питання практики застосування заходів до забезпечення позову» умовою застосування заходів до забезпечення позову за вимогами майнового характеру є достатньо обґрунтоване припущення, що майно (в тому числі грошові суми, цінні папери тощо), яке є у відповідача на момент пред'явлення позову до нього, може зникнути, зменшитись за кількістю або погіршитись за якістю на момент виконання рішення.

Достатньо обґрунтованим для забезпечення позову є підтверджена доказами наявність фактичних обставин, з якими пов'язується застосування певного виду забезпечення позову. Про такі обставини може свідчити вчинення відповідачем дій, спрямованих на ухилення від виконання зобов'язання після пред'явлення вимоги чи подання позову до суду (реалізація майна чи підготовчі дії до його реалізації, витрачання коштів не для здійснення розрахунків з позивачем, укладення договорів поруки чи застави за наявності невиконаного спірного зобов'язання тощо). Саме лише посилання в заяві на потенційну можливість ухилення відповідача від виконання судового рішення без наведення відповідного обґрунтування не є достатньою підставою для задоволення відповідної заяви.

Приймаючи до уваги те, що в матеріалах справи відсутні будь-які докази, які б свідчили про існування очевидної небезпеки заподіяння шкоди правам, свободам та інтересам позивача до ухвалення рішення в справі, дані про неможливість захисту прав, свобод та інтересів позивача без вжиття таких заходів, суд не вбачає підстав для задоволення заяви позивача про вжиття заходів забезпечення позову.

Так, як вбачається зі змісту заяви позивача, він посилається лише на те, що відповідач не має достатніх ресурсів для здійснення господарської діяльності, однак доказів того, що відповідачем вчиняються або готуються дії, спрямовані на погіршення стану належного відповідачеві майна (активів) чи зниження їх вартості разом із заявою про вжиття заходів до забезпечення позову суду надано не було.

У судовому засіданні 03.12.2013 р. судом проголошено вступну та резолютивну частину рішення.

Розглянувши подані документи і матеріали, заслухавши представника позивача, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, господарський суд міста Києва, -

ВСТАНОВИВ:

03.04.2013 р. між позивачем (покупець) та відповідачем (продавець) було укладено Договір поставки № 03/04/13-1к, відповідно до п. 1.1. якого продавець зобов'язався поставити, а покупець прийняти та оплатити картоплю «фрі» (напівфабрикат) продовольчу у строки і на умовах, передбачених у цьому Договорі.

Відповідно до п. 2.1. Договору ціна за одиницю товару - 8, 00 грн. за 1 кг.

Кількість товару - 5 900, 00 кг. (п. 2.2. Договору).

Загальна вартість товару складає 47 200, 00 грн. з урахуванням ПДВ (п. 2.3. Договору).

Пунктом 4.3. Договору його сторони визначили, що термін сплати 100 % вартості товару не повинен перевищувати 20 календарних днів з моменту поставки.

Відповідно до п. 10.1. Договору він вступає в силу з моменту його підписання і діє до повного виконання сторонами зобов'язань за цим Договором.

На виконання умов Договору позивач поставив відповідачу товар на загальну суму 47 200, 00 грн. у відповідності до Видаткової накладної № РН-0000002 від 10.04.2013 р.

З метою оплати вказаного товару позивачем було складено на ім'я відповідача Рахунок-фактуру № СФ-00000-18 від 10.04.2013 р. на суму 47 200, 00 грн.

Відповідач частково оплатив отриманий ним від позивача товар, а саме перерахував: 10 000, 00 грн. - 21.05.2013 р., 6 800, 00 грн. - 29.05.2013 р., 10 000, 00 грн. - 14.05.2013 р., у зв'язку з чим у нього утворився борг перед позивачем в сумі - 20 400, 00 грн.

Як вбачається з матеріалів справи, позивач неодноразово звертався до відповідача з вимогами про погашення боргу, однак він на такі вимоги не відреагував, у зв'язку з чим позивач вирішив захищати свої права в судовому порядку.

Оцінюючи подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, суд вважає, що позовні вимоги підлягають задоволенню частково з наступних підстав.

Згідно зі ст. 11 ЦК України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки; підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Укладений між сторонами договір за своєю правовою природою є договором поставки.

Відповідно до ч. 1 ст. 712 ЦК України за договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов'язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов'язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов'язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму.

До договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін (ч. 2 ст. 712 ЦК України).

Згідно з ч. 1 ст. 692 ЦК України покупець зобов'язаний оплатити товар після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на нього, якщо договором або актами цивільного законодавства не встановлений інший строк оплати товару.

В силу приписів ч. 1 ст. 530 ЦК України, якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

В той же час, при укладенні спірного Договору поставки його сторони визначили, що термін сплати 100 % вартості товару не повинен перевищувати 20 календарних днів з моменту поставки.

Відповідно до ст. 599 ЦК України зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.

Згідно зі ст. 193 ГК України суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних випадках ставляться.

Кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов'язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу.

Не допускається одностороння відмова від виконання зобов'язань, крім випадків, передбачених законом, а також відмова від виконання або відстрочка з мотиву, що зобов'язання другої сторони за іншим договором не було виконано належним чином.

Оскільки відповідач прийняв замовлені ним товари, однак в обумовлені строки не сплатив позивачеві повністю їх вартості, відповідний борг, який існує на момент розгляду справи в суді, має бути стягнутий з нього в судовому порядку.

Що стосується заявлених позивачем позовних вимог про стягнення 1 617, 64 грн. пені, 21 680, 00 грн. штрафу, 387, 32 грн. 3 % річних, слід зазначити наступне.

Згідно зі ст. 216 ГК України учасники господарських відносин несуть господарсько-правову відповідальність за правопорушення у сфері господарювання шляхом застосування до правопорушників господарських санкцій на підставах і в порядку, передбачених цим Кодексом, іншими законами та договором.

Одним із різновидів господарських санкцій, які застосовуються до правопорушника у сфері господарювання, є штрафні санкції у вигляді грошової суми (неустойки, штрафу, пені), яку учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов'язання (ст. 230 ГК України).

Поняттям «штраф» та «пеня» дано визначення ч. ч. 2, 3 ст. 549 ЦК України.

Відповідно до зазначеної норми, штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання; пенею - неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання.

Згідно з ч. 2 ст. 343 ГК України платник грошових коштів сплачує на користь одержувача цих коштів за прострочку платежу пеню в розмірі, що встановлюється за згодою сторін, але не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня. Приписи даної статті також кореспондуються з положеннями ст. 3 Закону України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань».

Пунктом 7.4. Договору сторони визначили, що у випадку, якщо частина товару, поставленого покупцю, відповідно до умов цього Договору залишиться неоплаченою у термін від 10 до двадцяти календарних днів з моменту настання дати платежу, покупець сплачує постачальнику штраф у розмірі 5 % від вартості отриманого, але своєчасно не оплаченого товару; якщо ж частина товару, поставленого покупцю, відповідно до умов цього Договору залишиться неоплаченою у термін від 20 до 30 календарних днів з моменту настання дати платежу, покупець сплачує продавцю штраф у розмірі 15 % від вартості отриманого, але своєчасно не оплаченого товару; якщо ж частина товару, поставленого покупцю, відповідно до умов цього Договору залишиться неоплаченою після 30 календарних днів з моменту настання дати платежу, покупець сплачує продавцю штраф у розмірі 45 % від вартості отриманого, але своєчасно не оплаченого товару. Крім того, за кожен день прострочення платежу покупець сплачує продавцю пеню у розмірі подвійної облікової ставки НБУ та відшкодовує інші збитки, пов'язані з не своєчасною оплатою отриманого товару.

При цьому, відповідно до приписів ч. 6 ст. 232 ГК України нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов'язання, якщо інше не встановлено законом або договором, припиняється через шість місяців від дня, коли зобов'язання мало бути виконано.

Вищенаведений шестимісячний строк не є строком позовної давності, оскільки в нормі йдеться саме про припинення нарахування штрафних санкцій, за стягненням яких особа має право звернутися в межах річного строку позовної давності, встановленого п. 1 ч. 2 ст. 258 ЦК України.

Як зазначив Вищий господарський суд України у постанові № 910/2224/13 від 02.10.2013 р., положення ч. 6 ст. 232 ГК України щодо нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов'язання в межах шести місяців від дня, коли зобов'язання мало бути виконано, застосовується до відповідних правовідносин лише у разі, якщо інше не встановлено законом або договором.

В даному випадку укладеним між сторонами Договором не передбачено можливості нараховувати штрафні санкції на строк, більший від шести місяців від дня, коли зобов'язання мало бути виконано.

Позивач нарахував відповідачу 1 617, 64 грн. пені та 21 680, 00 грн. штрафу.

Судом враховано, що внаслідок допущених помилок при розрахунку пені, позивачем визначено її в розмірі, меншому від дійсного - 1 623, 96 грн., однак, оскільки до суду не заявлялось клопотання про вихід за межі позовних вимог, суд задовольняє в їх цій частині у розмірі, визначеному позивачем.

Також, згідно зі статтею 625 ЦК України встановлено, що боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Передбачене законом право кредитора вимагати сплати боргу з урахуванням індексу інфляції та процентів річних в порядку ст. 625 ЦК України є способами захисту його майнового права та інтересу, суть яких полягає у відшкодуванні матеріальних втрат від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові. (Відповідної правової позиції дотримується Вищий господарський суд України у постанові № 48/23 від 18.10.2011 р. та Верховний Суд України у постанові № 3-12г10 від 08.11.2010 р.).

Позивачем нараховано відповідачу 387, 32 грн. 3 % річних, розрахунок яких є невірним, оскільки 3 % річних за період в 213 дні щодо суми боргу 20 400, 00 грн., обраної позивачем для нарахування відсотків, складає 357, 13 грн.

В силу приписів п. 18 Інформаційного листа Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики застосування норм Господарського процесуального кодексу України, порушені у доповідних записках про роботу господарських судів у 2004 році» № 01-8/344 від 11.04.2005 р. з огляду на вимоги частини 1 статті 47 ГПК України щодо прийняття судового рішення за результатами обговорення усіх обставин справи та частини 1 статті 43 ГПК України стосовно всебічного, повного і об'єктивного розгляду в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, суд повинен перевірити обґрунтованість і правильність здійсненого нарахування сум штрафних санкцій, річних, збитків від інфляції, і в разі, якщо їх обчислення помилкове зобов'язати позивача здійснити перерахунок відповідно до закону чи договору або зробити це самостійно.

Враховуючи зазначене, суд задовольняє позовні вимоги в частині стягнення 3 % річних частково на суму 357, 13 грн.

Відповідно до ст. ст. 33, 34 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень; докази подаються сторонами та іншими учасниками судового процесу; обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Обов'язок із доказування слід розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб'єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з'ясувати обставини, які мають значення для справи.

Відповідачем не надано суду належних та допустимих доказів на підтвердження відсутності основного боргу.

Відповідно до п. 2 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 6 від 23.03.2012 р. «Про судове рішення» рішення господарського суду має ґрунтуватись на повному з'ясуванні такого: чи мали місце обставини, на які посилаються особи, що беруть участь у процесі, та якими доказами вони підтверджуються; чи не виявлено у процесі розгляду справи інших фактичних обставин, що мають суттєве значення для правильного вирішення спору, і доказів на підтвердження цих обставин; яка правова кваліфікація відносин сторін, виходячи з фактів, установлених у процесі розгляду справи, та яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору.

Оскільки, як зазначалось вище, судом встановлено, що відповідач неналежним чином виконував взяті на себе обов'язки щодо оплати вартості поставленого йому товару, позовні вимоги підлягають задоволенню частково з урахуванням наведеного.

Відповідно до ст. 49 Господарського процесуального кодексу України, витрати по сплаті судового збору, покладаються на сторін пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

При цьому, судові витрати зі сплати судового збору щодо позовних вимог про стягнення 2 040, 00 грн. інфляційних втрат, від яких позивач відмовився, покладаються на позивача, оскільки в цій частині провадження у справі припиняється і такі витрати відповідно не підлягають поверненню, проте як і підстав для їх відшкодування відповідачем немає.

Так, відповідно до п. 5.1. Постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 16.01.2013 р. № 7 «Про деякі питання практики застосування розділу VI Господарського процесуального кодексу України» статтею 7 Закону передбачено підстави повернення судового збору, перелік яких є вичерпним. У їх числі не зазначено такої підстави, як припинення провадження у справі (стаття 80 ГПК). Водночас закриття провадження у справі, про яке йдеться у пункті 5 частини першої цієї статті Закону, є поняттям цивільного і адміністративного судочинства, передбаченим відповідно статтею 205 Цивільного процесуального кодексу України і статтею 157 Кодексу адміністративного судочинства України, які господарським судам у здійсненні судочинства не застосовуються.

Таким чином, припинення провадження у справі з підстав, передбачених статтею 80 ГПК, не тягне за собою наслідків у вигляді повернення сплаченої суми судового збору.

Керуючись ст. ст. 32, 33, 44, 49, п. 4 ч. 1 ст. 80, ст. ст. 82-85 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд міста Києва, -

ВИРІШИВ:

1. Провадження в частині стягнення 2 040 (дві тисячі сорок) грн. 00 коп. інфляційних втрат припинити.

2. Позовні вимоги задовольнити частково.

3. Стягнути з Приватного підприємства «Аріс Груп» (02140, місто Київ, Дарницький район, вулиця Бориса Гмирі, будинок 1-Б/6, квартира 164; код ЄДРПОУ 37745249) на користь Приватного акціонерного товариства «Корпорація «Інтерагросистема» (15600, Чернігівська область, Менський район, місто Мена, вулиця Гастелло, будинок 4; код ЄДРПОУ 24839440) 20 400 (двадцять тисяч чотириста) грн. 00 коп. основного боргу, 1 617 (одну тисячу шістсот сімнадцять) грн. 64 коп. пені, 21 680 (двадцять одну тисячу шістсот вісімдесят) грн. 00 коп. штрафу, 357 (триста п'ятдесят сім) грн. 13 коп. 3 % річних та 1 643 (одну тисячу шістсот сорок три) грн. 28 коп. витрат по сплаті судового збору.

4. В іншій частині позову відмовити.

5. Після вступу рішення в законну силу видати наказ.

6. Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним господарським судом.

Повне рішення складено 09.12.2013 р.

Суддя В.С. Ломака