Рішення

від 02.12.2013 по справі 905/7440/13

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ДОНЕЦЬКОЇ ОБЛАСТІ

cpg1251

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ДОНЕЦЬКОЇ ОБЛАСТІ

83048, м. Донецьк, вул. Артема, 157, тел. 381-88-46

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

02.12.2013 Справа № 905/7440/13

Господарський суд Донецької області у складі: судді Фурсової С.М.,

при секретарі судового засідання Степанян К.Р.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні господарського суду справу за позовом товариства з обмеженою відповідальністю «МАГНАТЕК-ФОРТ» (01030, місто Київ, вулиця Лисенка, будинок № 2-А, офіс № 2; код ЄДРПОУ - 37818180)

до товариства з обмеженою відповідальністю «НАФТОЛЮКС» (86500, Донецька область, місто Сніжне, вулиця Серго, будинок № 24; код ЄДРПОУ - 36548753)

про стягнення 2 681 832,00 гривень, -

за участю представників сторін:

від позивача: Файчак В.І. (довіреність № 285/01 від 09.07.2013)

від відповідача: Тищенко Р.О. - директор (протокол зборів № 3 від 23.03.2011)

С У Т Ь С П О Р У :

Товариство з обмеженою відповідальністю «МАГНАТЕК-ФОРТ» звернулося до господарського суду Донецької області з позовом, в якому просить стягнути з товариства з обмеженою відповідальністю «НАФТОЛЮКС»:

- суму заборгованості у розмірі 1 927 263,35 гривень;

- 25 відсотків річних у розмірі 407 326,01 гривень;

- пеню у розмірі 235 736,12 гривень;

- штраф у розмірі 111 506,52 гривень.

В обґрунтування своїх позовних вимог позивач посилається на неналежне виконання відповідачем умов договору поставки № М12/10-18/1 від 18 жовтня 2012 року, та нормативно обґрунтовує свої вимог статтями 526, 538, 549, 612, 625, 692, 693 Цивільного кодексу України та статтями 193, 231, 265 Господарського кодексу України.

Ухвалою господарського суду Донецької області від 25 жовтня 2013 року позовна заява прийнята до розгляду, порушено провадження у справі та її призначено до розгляду у судовому засіданні на 06 листопада 2013 року.

Розгляд справи відкладався за правилами статті 77 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України).

Представник позивача Файчак В.І. в судовому засіданні позовні вимоги підтримав у повному обсязі, надав пояснення, аналогічні викладеним у позові.

Представник відповідача Тищенко Р.О. в судовому засіданні надав пояснення, аналогічні викладеним у відзиві на позовну заяву.

Заслухавши уповноважених представників сторін, вивчивши та дослідивши матеріали справи, повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, оцінивши надані суду докази в порядку статті 43 ГПК України, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, вирішивши питання чи мали місце обставини, якими обґрунтовувались вимоги, та якими доказами вони підтверджуються, яки є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження, яку правову норму належить застосувати до цих правовідносин, господарський суд -

В С Т А Н О В И В :

Частиною першою статті 67 Господарського кодексу України (далі по тексту - ГК України) передбачено, що відносини підприємства з іншими підприємствами, організаціями, громадянами в усіх сферах господарської діяльності здійснюються на основі договорів. Підприємства вільні у виборі предмета договору, визначенні зобов'язань, інших умов господарських взаємовідносин, що не суперечать законодавству України (частина друга статті 67 ГК України).

Згідно зі статтями 11, 629 Цивільного кодексу України (далі по тексту - ЦК України), договір є однією з підстав виникнення зобов'язань та є обов'язковим для виконання сторонами.

Статтею 202 ЦК України передбачено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Відповідно до пункту 7 статті 179 ГК України, господарські договори укладаються за правилами, встановленими ЦК України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом, іншими нормативно-правовими актами щодо окремих видів договорів.

18 жовтня 2012 року між товариством з обмеженою відповідальністю «МАГНАТЕК-ФОРТ» (далі по тексту - постачальник або позивач) та товариством з обмеженою відповідальністю «НАФТОЛЮКС» (далі по тексту - покупець або відповідач) укладено договір поставки № М12/10-18/1 (далі по тексту - Договір), за умовами якого постачальник зобов'язався в порядку та на умовах визначених договором передати у власність покупця нафтопродукти (далі по тексту - товар), а покупець зобов'язався прийняти та оплатити їх вартість постачальнику (пункт 1.1 Договору) (а.с. 14-19).

Пунктами 1.2, 3.7 Договору передбачено, що асортимент, кількість, якість, ціна одиниці товару, пункт відвантаження та пункт поставки товару, спосіб поставки товару узгоджуються сторонами в додатках до Договору, які є його невід'ємною частиною, та зазначається в товарно-транспортних накладених та актах приймання-передачі. При поставці шляхом самовивозу покупцем право власності на товар переходить від постачальника до покупця з моменту його передачі на підставі товарно-транспортної накладної. Поставка товару оформлюється актом приймання-передачі та товарно-транспортною накладною.

Згідно акту звіряння взаємних розрахунків за жовтень 2012 року (станом на 31 жовтня 2012 року) взаємна заборгованість відповідача перед позивачем за Договором відсутня (а.с. 21).

Оплата товару здійснюється в безготівковій формі на поточний рахунок постачальника. Датою оплати товару вважається дата надходження грошових коштів на поточний рахунок постачальника. Покупець зобов'язується оплатити постачальнику вартість товару, вказаного у відповідному додатку до Договору шляхом 100 % попередньої оплати вартості товару у строки, що вказані у відповідних додатках, але не пізніше дати поставки (пункти 5.1, 5.2, 5.3 Договору).

Договір набирає чинності з дати підписання його уповноваженими представниками сторін і діє до 31 грудня 2012 року, а в частині розрахунків - до повного їх проведення (пункти 6.1, 6.2 Договору).

Відповідний договір, в силу статей 173, 174, частини першої статті 175 ГК України, є підставою для виникнення у сторін у справі майново-господарських зобов'язань.

Враховуючи статус сторін та характер правовідносин між ними, останні (правовідносини) регулюються насамперед відповідними положеннями Господарського і Цивільного кодексів України та укладеним між ними Договором.

Додатковою угодою № 1 від 30 грудня 2012 року до Договору сторонами пролонговано строк дії останнього до 31 травня 2013 року (а.с. 20).

15 грудня 2012 року, 20 грудня 2012 року, 21 грудня 2012 року, 26 грудня 2012 року, 28 грудня 2012 року, 29 грудня 2012 року, 10 січня 2013 року, 11 січня 2013 року сторонами укладено додатки до Договору, в яких узгоджено: строк та порядок поставки товару, порядок розрахунків, найменування товару, його кількість, одиниця виміру, ціна за одиницю та загальна сума товару (а.с. 22, 25, 28, 32, 36, 40, 44, 48, 51, 54, 57, 60, 63).

Договір, додатки та додаткові угоди підписано сторонами без розбіжностей та скріплено печатками підприємств, а тому зазначені зобов'язання сторін є чинними, та в силу положень статей 525, 526 ЦК України обов'язковими до виконання.

Згідно товарно-транспортних накладних та актів приймання-передачі, підписаних уповноваженими особами сторін та скріплених печатками підприємств, позивач передав, а відповідач прийняв товар на загальну суму 4 107 533,85 гривень (а.с. 23-24, 26-27, 30-31, 34-35, 38-39, 42-43, 46-47, 49-50, 52-53, 55-56, 58-59, 61-62, 64-65).

Статтею 688 ЦК України на покупця покладено обов'язок повідомити продавця про порушення договірних зобов'язань щодо кількості, асортименту, якості, комплектності товару в розумний строк після того, як порушення могло бути виявлене відповідно до характеру і призначення товару.

Господарський суд приймає до уваги, що покупцем (відповідачем) при отриманні товару не подавалося жодних заперечень щодо неналежності виконання постачальником (позивачем) прийнятих договірних зобов'язань з поставки товару, відповідачем не надано доказів на підтвердження встановлення позивачу строку для передання документів, що стосується товару.

Оскільки суду не надано доказів незгоди відповідача щодо належного виконання позивачем прийнятих на себе зобов'язань, не надано доказів відмови від цього товару та прийняття його в установленому порядку, господарський суд дійшов висновку, що свої зобов'язання позивач виконав належним чином.

Предметом позову, як вимоги про захист порушеного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу, є спосіб захисту цього права чи інтересу. Підстава позову - це фактичні обставини, на яких ґрунтується вимога позивача.

Спір у даній справі виник у зв'язку з невиконанням відповідачем зобов'язань за вищевказаним Договором.

Предмет позову у даній справі становить вимога про стягнення заборгованості за договором поставки № М12/10-18/1 від 18 жовтня 2012 року у розмірі 1 927 263,35 гривень.

Враховуюче вищенаведене, господарський суд вважає, що зобов'язання сторін виникли в порядку статті 11 ЦК України з дій юридичних осіб, які в силу загальних начал і змісту цивільного законодавства породжують зазначені права та обов'язки, а укладений між ними правочин за своєю правовою природою є договором поставки та підпадає під правове регулювання норм статей 712, 655-697 ЦК України та статей 264-271 ГК України.

До виконання господарських договорів застосовується відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей встановлених цим Кодексом, що передбачено приписами другого абзацу пункту першого статті 193 ГК України.

Частиною другою статті 11 ЦК України передбачено, що підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Відповідно до частини першої статті 712 ЦК України та частини першої статті 265 ГК України, за договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов'язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупцю для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов'язаних з його особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов'язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму.

Саме такі взаємні права та обов'язки були передбачені Договором між сторонами.

До договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін.

За приписами статті 655 ЦК України, за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

Частиною першою статті 173 ГК України передбачено, що господарським визнається зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплати гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб'єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.

Відповідно до статті 175 ГК України, майново-господарськими визнаються цивільно-правові зобов'язання, що виникають між учасниками господарських відносин при здійсненні господарської діяльності, в силу яких зобов'язана сторона повинна вчинити певну господарську дію на користь другої сторони або утриматися від певної дії, а управнена сторона має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.

Договором є домовленість двох або більше сторін, спрямованих на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків (стаття 626 ЦК України).

Частина перша статті 193 ГК України встановлює, що суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться і до виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.

Частиною другою наведеної статті визначено, що кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов'язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу. Порушення зобов'язань є підставою для застосування господарських санкцій, передбачених цим Кодексом, іншими законами або договором.

Статтею 509 ЦК України передбачено, що зобов'язання є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

За приписами статей 525, 526 ЦК України, одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом. Зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином (стаття 599 ЦК України).

Відповідно до частини першої статті 530 ЦК, якщо в зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

За відсутності інших підстав, передбачених договором або законом, зобов'язання припиняється його виконанням, проведеним належним чином (стаття 599 ЦК України).

Порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання) (стаття 610 ЦК України).

Як випливає з правової позиції Верхового Суду України, висловленої в постановах № 6-49цс12 від 06.06.2012; № 6-40цс11 від 14.11.2011, правовідношення, в якому боржник зобов'язаний передати гроші як предмет договору або сплатити їх як ціни договору, є грошовими зобов'язаннями.

Відповідно до частини першої статті 1 Першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод: «кожна фізична та юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права» . Європейський суд з прав людини під терміном «власність» розуміє також грошові кошти, що підлягають оплаті. Невиконанням обов'язку щодо оплати наданих послуг відповідач порушує права позивача, безпідставно не передаючи грошові кошти (вартість послуг) у власність позивача.

Господарським судом встановлено, що позивач договірні зобов'язання виконав належним чином, а саме поставив відповідачу товар, що підтверджується матеріалами справи, у тому числі підписаними товарно-транспортними накладними та актами приймання-передачі, а відповідач порушив договірні зобов'язання, та не здійснив своєчасну та повну оплату вартості отриманого товару, що й зумовило звернення до господарського суду з цим позовом.

З наявних в матеріалах справи платіжних доручень вбачається, що відповідачем здійснено часткову оплату вартості отриманого товару на загальну суму 2 180 270,50 гривень (а.с. 66-81).

Підписаним актом звіряння взаємних розрахунків станом на 01 листопада 2013 року, відповідач підтвердив наявність заборгованості перед позивачем за договором № М12/10-18/1 від 18 жовтня 2012 року у розмірі 1 927 263,35 гривень (а.с. 115).

Посилаючись на неналежне виконання відповідачем своїх договірних зобов'язань щодо оплати переданого товару, позивач звернувся до господарського суду та просить стягнути з відповідача виниклу заборгованість у розмірі 1 927 263,35 гривень.

Відповідно до частини другої статті 34 ГПК України, обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Доказами поставки товару є первинні документи, які фіксують факти здійснення господарських операцій, тобто документи, що підтверджують факт поставки позивачем товару визначеної вартості та факт прийняття вказаного товару відповідачем.

Визначаючи обґрунтованість доводів позивача щодо поставки ним товару на загальну вартість 4 107 533,85 гривень, господарський суд виходить з наявних в матеріалах справи первинних документів (накладних), що підтверджують вказану обставину.

На момент прийняття рішення у цій справі, матеріали справи не містять доказів оплати спірної заборгованості у розмірі 1 927 263,35 гривень, а тому грошове зобов'язання відповідача, всупереч нормам законодавства та умовам Договору перед позивачем залишилося невиконаним.

Відповідач у відзиві на позовну заяву від 27 листопада 2013 року суму заборгованості у розмірі 1 927 263,35 гривень визнав повністю.

Стаття 22 ГПК України визначає основні процесуальні права та обов'язки сторін. Відповідач має право, зокрема, визнати позов повністю або частково.

Відповідно до частини п'ятої статті 78 ГПК України у разі визнання відповідачем позову господарський суд приймає рішення про задоволення позову за умови, що дії відповідача не суперечать законодавству або не порушують прав і охоронюваних законом інтересів інших осіб.

Визнання позову відповідачем - це безумовне погодження задовольнити матеріально-правову вимогу позивача в тому вигляді, в якому вона міститься у позовній заяві.

З огляду на те, що позовні вимоги в частині стягнення заборгованості у розмірі 1 927 263,35 гривень обґрунтовані, документально підтверджені, відповідають фактичним обставинам справи та визнані відповідачем, то вони підлягають задоволенню в повному обсязі.

Звертаючись до господарського суду з відповідною позовною вимогою, позивач здійснив нарахування 25 відсотків річних на підставі положень частини другої статті 625 ЦК України у розмірі 407 326,01 гривень

Відповідно до статті 11 ЦК України договір - є підставою виникнення цивільних прав та обов'язків. Цивільні права і обов'язки виникають як з передбачених законом договорів, так і з договорів, не передбачених законом, але таких, що йому не суперечать.

Договір - це категорія цивільного права, яка визначається як домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. До зобов'язань, що виникають з договорів, застосовуються загальні положення про зобов'язання, якщо інше не випливає із закону або самого договору. Як і будь-який правочин, він є вольовим актом, оскільки виражає спільну волю сторін, що втілюється у договорі. Змістом договору є, власне, ті умови, на яких сторони погоджуються виконувати договір, і вони мають дотримуватися взятих на себе зобов'язань.

Виходячи з положень статті 625 ЦК України, наслідки прострочення боржником грошового зобов'язання у вигляді інфляційного нарахування на суму боргу та трьох відсотків річних, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом, не є санкціями, а виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові, а тому ці кошти нараховуються незалежно від вини боржника та незалежно від сплати ним неустойки (пені) за порушення виконання зобов'язання.

Відповідно до статей 216-218 ГК України, учасники господарських відносин несуть господарсько-правову відповідальність за порушення у сфері господарювання шляхом застосування до правопорушників господарських санкцій. Господарськими санкціями визнаються заходи впливу на правопорушника у сфері господарювання, в результаті застосування яких для нього настають несприятливі економічні та/або правові наслідки. Господарські санкції застосовуються в установленому законом порядку за ініціативою учасників господарських відносин. Підставою господарсько-правової відповідальності учасника господарських відносин є вчинене ним правопорушення у сфері господарювання.

Приписами чинного законодавства не передбачено звільнення боржника (відповідача) від відповідальності за невиконання основного грошового зобов'язання або його виконання із порушенням встановлених Договором термінів та не позбавляє кредитора (позивача) права на отримання сум, передбачених статтею 625 ЦК України.

Систематичний аналіз законодавства свідчить, що обов'язок боржника відшкодувати кредитору причинені інфляцією збитки з нарахуванням відсотків річних, випливає з вимог статті 625 ЦК України.

Відповідно до пункту 7.4 Договору сторони, дійшли згоди, що у випадку прострочення виконання грошового зобов'язання, покупець (відповідач) сплачує продавцю (позивачу) 25 відсотків річних від простроченої суми , в порядку статті 625 ЦК України.

Тобто, стаття 625 ЦК України, між іншим, надає можливість встановити інший, ніж три відсотки річних розмір за користування грошовими коштами, який і було визначено сторонами у пункті 7.4 Договору в розмірі 25 відсотків річних від простроченої суми.

З огляду на встановлений господарським судом факт прострочення відповідачем зобов'язання зі сплати вартості поставленого товару, наявні правові підстави для стягнення 25 відсотків річних.

За здійсненим господарським судом перерахунком, з урахуванням настання у відповідача строку платежу, сума відсотків річних становить 407 292,28 гривень.

Щодо позовних вимог про стягнення пені у розмірі 235 736,12 гривень та штрафу у розмірі 111 506,52 гривень, господарський суд зазначає наступне.

Згідно з частиною першою статті 216 ГК України, учасники господарських відносин несуть господарсько-правову відповідальність за правопорушення у сфері господарювання шляхом застосування до правопорушників господарських санкцій на підставах і в порядку, передбачених цим Кодексом, іншими законами та договором.

Підставою господарсько-правової відповідальності учасника господарських відносин є вчинене ним правопорушення у сфері господарювання (стаття 218 ГК України).

Одним із видів господарських санкцій згідно з частиною другою статті 217 ГК України є штрафні санкції, до яких віднесено штраф та пеню.

За приписами статей 611, 612 ЦК України, у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема, сплата неустойки. Зобов'язання можуть забезпечуватись неустойкою (штрафом, пенею), якою є відповідно до статті 549 ЦК України, сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання.

Такий вид забезпечення виконання зобов'язання як пеня та її розмір встановлено частиною третьою статті 549 ЦК України, частиною шостою статті 231 ГК України, статтями 1, 3 Закону України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань» та частиною шостою статті 232 ГК України.

Право встановити в договорі розмір та порядок нарахування штрафу надано сторонам частиною четвертою статті 231 ГК України.

Неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання (стаття 549 ЦК України).

Право на неустойку виникає незалежно від наявності у кредитора збитків, завданих невиконанням або неналежним виконанням зобов'язання, що передбачено частиною першою статті 550 ЦК України.

Частиною першою статті 230 ГК України передбачено, що штрафними санкціями визначаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов'язання. Якщо розмір штрафних санкцій законом не визначено, санкції застосовуються в розмірі, передбаченому договором. При цьому розмір санкцій може бути встановлено договором у відсотковому відношенні до суми невиконаної частини зобов'язання або у певній, визначеній грошовій сумі, або у відсотковому відношенні до суми зобов'язання незалежно від ступеня його виконання, або у кратному розмірі до вартості товарів (робіт, послуг), що передбачено частиною четвертою статті 231 ГК України.

Частиною другою статті 231 ГК України передбачено, що у разі якщо порушено господарське зобов'язання, в якому хоча б одна сторона є суб'єктом господарювання, що належить до державного сектора економіки, стягується штраф у розмірі семи відсотків вартості товарів (робіт, послуг) за прострочення понад тридцяти днів виконання зобов'язання, якщо інше не передбачено законом чи договором.

Сторонами в пункті 7.2 Договору встановлено, що у разі порушення термінів оплати, зазначених у відповідному додатку до цього Договору, покупець сплачує пеню у розмірі подвійної облікової ставки Національного банку України за кожний день прострочки від суми такої заборгованості за весь час порушення виконання зобов'язань до моменту повної оплати. За порушення строків оплати товару понад 15 календарних днів, покупець додатково сплачує постачальнику штраф у розмірі 3 відсотків від суми такої заборгованості.

Розмір штрафних санкцій відповідно до частини четвертої статті 231 ГК України встановлюється законом, а в разі якщо розмір штрафних санкцій законом не визначено, санкції застосовуються в передбаченому договором розмірі. При цьому розмір санкцій може бути встановлено договором у відсотковому відношенні до суми невиконаної частини зобов'язання або в певній, визначеній грошовій сумі, або у відсотковому відношенні до суми зобов'язання незалежно від ступеня його виконання, або у кратному розмірі до вартості товарів (робіт, послуг).

Згідно зі статтею 1 Закону України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань» від 22.11.1996 № 543-96-ВР, платники грошових коштів сплачують на користь одержувачів цих коштів за прострочення платежу пеню в розмірі, що встановлюється за згодою сторін. Розмір пені, передбачений статтею 1 цього Закону, обчислюється від суми простроченого платежу та не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня (стаття 3 вказаного Закону).

Можливість одночасного стягнення пені та штрафу за порушення окремих видів господарських зобов'язань передбачено частиною другою статті 231 ГК України.

В інших випадках порушення виконання господарських зобов'язань чинне законодавство не встановлює для учасників господарських відносин обмежень передбачити в договорі одночасне стягнення пені та штрафу, що узгоджується із свободою договору, встановленою статтею 627 ЦК України, коли сторони є вільними в укладанні договору, виборі контрагентів та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Одночасне стягнення з учасника господарських відносин, який порушив господарське зобов'язання за договором, штрафу та пені не суперечить статті 61 Конституції України, оскільки згідно зі статтею 549 ЦК України пеня та штраф є формами неустойки, а відповідно до статті 230 ГК України - видами штрафних санкцій, тобто не є окремими та самостійними видами юридичної відповідальності. У межах одного виду відповідальності може застосовуватися різний набір санкцій.

Аналогічну правову позицію зі спірних правовідносин викладено в постановах Верхового Суду України № 20/246-08 (№ 3-88гс11) від 09.04.2012; № 06/5026/1052/2011 (№ 3-24гс12) від 27.04.2012.

Обираючи при прийнятті рішення правову норму, що підлягатиме застосуванню до спірним правовідносин, господарський суд зобов'язаний враховувати висновки Верхового Суду України, викладені у рішеннях, які за приписами статей 82, 111-28 ГПК України є обов'язковими у правозастосовчій діяльності судів.

Договором передбачено господарсько-правову відповідальність за порушення його умов у вигляді сплати неустойки - пені та штрафу, а отже, відповідач лише один раз притягнений до відповідальності за порушення строків оплати за договором № М12/10-18/1 від 18 жовтня 2012 року.

При вирішенні спору про стягнення штрафу, господарським судом відзначається, що відповідач погодивши з позивачем умови про таку відповідальність розумів розмір негативних наслідків для себе.

Перевіривши здійснений позивачем розрахунок штрафу, господарський суд дійшов висновку про його обґрунтованість, вірність та відповідність фактичним обставинам справи.

Частиною шостою статті 232 ГК України передбачено, що нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов'язання, якщо інше не встановлено законом або договором, припиняється через шість місяців від дня, коли зобов'язання мало бути виконано.

Статтею 253 ЦК України передбачено, що перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок.

Виходячи зі змісту зазначених норм, початком для нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов'язання буде день, наступний за днем, коли воно мало бути виконано. Нарахування санкцій триває протягом шести місяців. Проте законом або договором можуть бути передбачені інші умови нарахування.

Тобто, законом чи договором може бути встановлено інший період для нарахування неустойки (менший чи більший за 6 місяців).

У інформаційному листі Вищого господарського суду України № 01-06/1624/2011 від 21 листопада 2011 року «Про практику застосування Вищим господарським судом України у розгляді справ окремих норм матеріального права» відзначається, що якщо укладеним сторонами договором передбачено більш тривалий ніж визначений частиною шостою статті 232 Господарського кодексу України строк, у межах якого перераховуються штрафні санкції, то застосуванню підлягає саме строк, встановлений договором.

Виходячи з того, що сторонами у Договорі в порядку норм частини шостої статті 232 ГК України передбачена можливість нарахування пені до моменту повного погашення боргу, господарський суд дійшов висновку про правомірність нарахування позивачем пені за період, що перевищує шість місяців від дня, коли зобов'язання мало бути виконано.

За здійсненим господарським судом перерахунком, з урахуванням настання у відповідача строку платежу, сума пені становить 235 715,87 гривень.

За приписами статті 43 ГПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.

Сукупність вищевикладених обставин спростовує наявні заперечення відповідача, що, в свою чергу, тягне за собою їх відхилення та залишення поза увагою суду, а також розцінюються як намагання витлумачити законодавство виключно на свою користь та ухилитися від відповідальності за невиконання договірних зобов'язань.

Завданням суду при здійсненні правосуддя, в силу статті 2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» є забезпечення кожному права на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією України і Законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. За змістом положень вказаних норм, право на пред'явлення позову до господарського суду наділені, зокрема, юридичні особи, а суд шляхом вчинення провадження у справах здійснює захист осіб, права і охоронювані законом інтереси яких порушені або оспорюються.

Відповідно до пункту 2 постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 23 березня 2012 року № 6 «Про судове рішення», рішення господарського суду має ґрунтуватись на повному з'ясуванні такого: чи мали місце обставини, на які посилаються особи, що беруть участь у процесі, та якими доказами вони підтверджуються; чи не виявлено у процесі розгляду справи інших фактичних обставин, що мають суттєве значення для правильного вирішення спору, і доказів на підтвердження цих обставин; яка правова кваліфікація відносин сторін, виходячи з фактів, установлених у процесі розгляду справи, та яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору.

Відповідно до пунктів 2-4 частини 2 статті 129 Конституції України, статей 4-2, 4-3, 33 ГПК України, основними засадами судочинства є рівність усіх учасників судового процесу перед законом та судом. Судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін та свободі в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

За наведених обставин, господарський суд дійшов висновку про часткове задоволення позовних вимог.

Судові витрати відповідно до статті 49 ГПК України покладаються на сторін пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Керуючись статтями 33, 34, 43, 49, 82, 84, 85 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд -

В И Р I Ш И В :

Позов задовольнити частково.

Стягнути з товариства з обмеженою відповідальністю «НАФТОЛЮКС» (86500, Донецька область, місто Сніжне, вулиця Серго, будинок № 24; код ЄДРПОУ - 36548753, відомості про рахунки в установах банків відсутні) на користь товариства з обмеженою відповідальністю «МАГНАТЕК-ФОРТ» (01030, місто Київ, вулиця Лисенка, будинок № 2-А, офіс № 2; код ЄДРПОУ - 37818180, відомості про рахунки в установах банків відсутні) суму заборгованості у розмірі 1 927 263,35 гривень, 25 відсотків річних у розмірі 407 292,28 гривень, пеню у розмірі 235 715,87 гривень, штраф у розмірі 111 506,52 гривень, судовий збір у розмірі 53 635,56 гривень.

В решті позовних вимог відмовити.

Після набрання рішенням законної сили видати наказ в установленому порядку.

Рішення суду набирає законної сили через десять днів з дня складення та підписання повного його тексту та може бути оскаржене через господарський суд Донецької області до Донецького апеляційного господарського суду протягом десяти днів з дня складення та підписання повного тексту рішення.

У судовому засіданні 02.12.2013 проголошено та підписано вступну та резолютивну частину рішення.

Повний текст рішення складено та підписано 09.12.2013.

Суддя С.М. Фурсова