Рішення

від 04.12.2013 по справі 910/20641/13

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД МІСТА КИЄВА

cpg1251 ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-Б тел. 284-18-98 РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

Справа № 910/20641/13 04.12.13

за позовом: Товариства з обмеженою відповідальністю «САД 1», м.Київ, ЄДРПОУ 31172894

до відповідача: Приватного підприємства «САД», м.Київ, ЄДРПОУ 19118365

про визнання права власності

Суддя Любченко М.О.

Представники сторін:

від позивача: не з'явився

від відповідача: не з'явився

Позивач, Товариство з обмеженою відповідальністю «САД 1», м.Київ звернулось до господарського суду міста Києва із позовом до відповідача, Приватного підприємства «САД», м.Київ про визнання права власності на нежитлове приміщення торговельного комплексу, що складається з 546,5 кв.м та знаходиться за адресою: м.Київ, вул.Володимира Сосюри, 3.

В обґрунтування позовних вимог позивач посилається на відсутність можливості зареєструвати право власності на приміщення торговельного комплексу, яке Товариство з обмеженою відповідальністю «САД 1» набуло на підставі договору б/н від 07.06.2002р. купівлі-продажу частини торговельного комплексу.

В судове засідання 04.12.2013р. позивач не з'явився, представника не направив. Проте, за висновками суду Товариство з обмеженою відповідальністю «САД 1» було належним чином повідомлене про час та місце розгляду справи з огляду на наступне.

За змістом п.3.9.1 Постанови №18 від 26.12.2011р. Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції» у разі присутності сторони або іншого учасника судового процесу в судовому засіданні протокол судового засідання, в якому відображені відомості про явку сторін (пункт 4 частини другої статті 81-1 Господарського процесуального кодексу України ), є належним підтвердженням повідомлення такої сторони (іншого учасника судового процесу) про час і місце наступного судового засідання.

За таких обставин, господарський суд дійшов висновку, що факт обізнаності позивача про час та місце розгляду справи підтверджується наявним в матеріалах справи протоколом судового засідання від 27.11.2013р.

З приводу клопотання позивача про відкладення розгляду справи з огляду на неможливість направити представника, господарський суд зазначає, що за змістом ст.22 Господарського процесуального кодексу України прийняття участі у судовому засіданні є правом сторони. При цьому, норми вказаної статті зобов'язують сторони добросовісно користуватись належними їм процесуальними правами.

Статтею 77 зазначеного Кодексу України передбачено, що господарський суд відкладає в межах строків, встановлених ст.69 цього Кодексу розгляд справи, коли за якихось обставин спір не може бути вирішено в даному засіданні.

Відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, основною умовою для якого є не відсутність у судовому засіданні представників сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні.

Згідно із п.3.9.2 Постанови №18 від 26.12.2011р. Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції» у випадку нез'явлення в засідання господарського суду представників обох сторін або однієї з них справа може бути розглянута без їх участі, якщо неявка таких представників не перешкоджає вирішенню спору. Господарський суд з урахуванням обставин конкретної справи може відхилити доводи учасника судового процесу - підприємства, установи, організації, іншої юридичної особи, державного чи іншого органу щодо відкладення розгляду справи у зв'язку з відсутністю його представника (з причин , пов'язаних з відпусткою, хворобою, службовим відрядженням, участю в іншому судовому засіданні і т. п.). При цьому, господарський суд виходить з того, що у відповідних випадках такий учасник судового процесу не позбавлений права і можливості забезпечити за необхідності участь у судовому засіданні іншого представника згідно з частинами першою - п'ятою статті 28 ГПК, з числа як своїх працівників, так і осіб, не пов'язаних з ним трудовими відносинами. Неможливість такої заміни представника і неможливість розгляду справи без участі представника підлягає доведенню учасником судового процесу на загальних підставах (статті 32 - 34 Господарського процесуального кодексу), причому відсутність коштів для оплати послуг представника не може свідчити про поважність причини його відсутності в судовому засіданні.

Наразі, позивачем належними та допустимими у розумінні ст.34 Господарського процесуального кодексу України доказами не доведено неможливості заміни представника позивача, як з числа своїх працівників, так і з осіб, не пов'язаних з господарським товариством трудовими відносинами. Одночасно, суд зазначає, що довіреністю б/н від 26.09.2013р. Товариство з обмеженою відповідальністю «САД-1» уповноважило на представництво своїх інтересів в суді декількох представників, а саме: Петренко А.С., Гайдар К.М., Вовк С.О., Глушко М.С., Шаповалова А.М. Позивачем до матеріалів справи не представлено доказів неможливості забезпечити прибуття у судове засідання іншого представника з числа зазначених у вказаній довіреності.

За таких обставин, з огляду приписи чинного законодавства, а також позицію Вищого господарського суду, клопотання позивача про відкладення розгляду справи з визначених підстав не підлягає задоволенню. Інших обставин, які б свідчили про наявність умов для відкладення розгляду справи, що передбачені ст.77 Господарського кодексу України, позивачем не зазначено, а судом не встановлено.

Відповідач у заяві б/н від 27.11.2013р. позовні вимоги повністю визнав та подав клопотання про розгляд справи за відсутності представника відповідача.

Наразі, судом враховано, що в силу вимог ч.1 ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен при вирішенні судом питання щодо його цивільних прав та обов'язків має право на судовий розгляд упродовж розумного строку.

Обов'язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням ч.1 ст.6 даної Конвенції (рішення Європейського суду з прав людини від 08.11.2005р. у справі «Смірнова проти України»).

Таким чином, незважаючи на те, що сторони у судове засідання 04.12.2013р. не з'явились, представників не направили та не скористалась правами, передбаченими Господарським процесуальним кодексом України, за висновками суду, у матеріалах справи достатньо документів, які мають значення для правильного вирішення спору, внаслідок чого справа може бути розглянута за наявними у ній документами відповідно до вимог ст.75 Господарського процесуального кодексу України, а неявка вказаних учасників судового спору не перешкоджає вирішенню справи по суті.

Розглянувши матеріали справи, заслухавши пояснення позивача, господарський суд встановив:

За змістом ст.1 Господарського процесуального кодексу України підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

Згідно із ч.1 ст.16 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

В силу норм п.1 ч.2 ст.16 вказаного Кодексу та ч.2 ст.20 Господарського кодексу України способом захисту прав та інтересів може бути, в тому числі, визнання права.

Статтею 1 Протоколу №11 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Відповідно до ст.13 Конституції України держава забезпечує захист прав усіх суб'єктів права власності і господарювання, соціальну спрямованість економіки. Усі суб'єкти права власності рівні перед законом.

Позов про визнання права власності є речово-правовим, вимоги якого звернені до суду, який повинен підтвердити наявність у позивача права власності на спірне майно. Об'єктом цього позову є усунення невизначеності відносин права власності позивача. Підставою позову є обставини, що підтверджують право власності позивача на майно. Умовами задоволення позову про визнання права власності на майно є наявність у позивача доказів на підтвердження в судовому порядку факту приналежності йому спірного майна на праві власності.

Статтею 328 Цивільного кодексу України встановлено, що право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

За приписами ст.321 Цивільного кодексу України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Відповідно до ч.ч.1, 2 ст.386 Цивільного кодексу України держава забезпечує рівний захист прав усіх суб'єктів права власності. Власник, який має підстави передбачати можливість порушення свого права власності іншою особою, може звернутися до суду з вимогою про заборону вчинення нею дій, які можуть порушити його право, або з вимогою про вчинення певних дій для запобігання такому порушенню.

Зазначена норма гарантує власнику можливість вимагати не лише усунення порушень його права власності, що вже відбулися, а й звертатися до суду за захистом своїх прав, що можуть бути реально порушені в майбутньому, тобто застосовувати такий спосіб захисту своїх порушених прав, як попередження або припинення можливого порушення його прав власника в майбутньому.

Статтею 392 Цивільного кодексу України встановлено, що власник майна може пред'явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.

З наведених норм закону випливає, що позов про визнання права власності може пред'являтись у випадках, коли належне певній особі право або набуття цією особою права не визнається, оспорюється іншою особою.

Статтею 129 Конституції України встановлено, що основними засадами судочинства є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Згідно із ст.4-3 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, обгрунтовують свої вимоги і заперечення поданими суду доказами.

Відповідно до ст.33 вказаного Кодексу кожна сторона повинна довести ті обставини справи, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог та заперечень.

Статтею 54 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що позовна заява повинна містити виклад обставин, на яких ґрунтуються позовні вимоги; зазначення доказів, що підтверджують позов; законодавство, на підставі якого подається позов.

За таких обставин, приймаючи до уваги вищенаведене, при зверненні до суду з вимогами про визнання права власності позивачем повинно бути доведено, зокрема, факт правомірного набуття відповідного майнового права та невизнання чи оспорювання цього права іншою особою (відповідачем).

Як вказувалось вище, в обґрунтування позовних вимог позивач посилається на договір б/н від 07.06.2012р. купівлі-продажу частини торговельного комплексу.

Дослідивши матеріали справи з приводу підстав набуття позивачем права власності на нежитлове приміщення загальною площею 546,5 кв.м, яке знаходиться за адресою: м.Київ, вул.В.Сосюри, 3, господарський суд встановив наступне.

07.06.2002р. між Приватним підприємством «САД» (продавець) та Товариством з обмеженою відповідальністю «САД-1» (покупець) було укладено договір купівлі-продажу частини торговельного комплексу.

Згідно з ч.1 ст.153 Цивільного кодексу УРСР (в редакції, чинній на момент укладання правочину) договір вважається укладеним, коли між сторонами в потрібній у належних випадках формі досягнуто згоди по всіх істотних умовах.

Істотними є ті умови договору, які визнані такими за законом або необхідні для договорів даного виду, а також всі ті умови, щодо яких за заявою однієї з сторін повинно бути досягнуто згоди (ч.2 ст.153 Цивільного кодексу УРСР).

Відповідно до приписів ч.1 ст.154 Цивільного кодексу УРСР, коли сторони домовились укласти договір у певній формі, він вважається укладеним з моменту надання йому обумовленої форми, хоч би за законом для даного виду договорів ця форма і не потребувалась.

Як встановлено судом, сторонами у п.п.1.1, 1.2 укладеного договору було погоджено, що продавець зобов'язується передати у власність покупця 2/3 частини площі приміщення торговельного комплексу загальною площею 546,5 кв.м, який розташований за адресою: м.Київ, вул.В.Сосюри, 3 і знаходиться у власності продавця. Право власності на об'єкт продажу переходить до покупця з моменту підписання акту прийому-передачі.

За змістом п.1.3 договору купівлі-продажу частини торговельного комплексу вказаний вище об'єкт нерухомості продано за 20 257,50 грн.

Сума коштів, що визначена п.1.3 цього договору, підлягає сплаті покупцем на користь продавця протягом 30 календарних днів з моменту підписання договору. Термін оплати може бути продовжений ще на 30 календарних днів за умови внесення не менше, як 50% від ціни продажу (п.2.1 договору).

Пунктом 4.4.3 укладеного між сторонами правочину покупця зобов'язано в місячний термін з моменту підписання акту прийому-передачі провести реєстрацію об'єкта в Бюро технічної інвентаризації.

Таким чином, за висновками суду, сторонами у договорі від 07.06.2002р. було узгоджено усі істотні умови договору купівлі-продажу частини торговельного комплексу площею 546,5 кв.м, що знаходиться за адресою: м.Київ, вул.В.Сосюри, 3.

За змістом норм Цивільного кодексу УРСР вимоги стосовно нотаріального посвідчення та державної реєстрації договору купівлі-продажу нежитлового приміщення відсутні.

Укладений між сторонами правочин також не містить умов стосовно форми договору.

Виходячи з аналізу положень законодавства, чинного на момент укладання спірного правочину та змісту договору б/н від 07.06.2002р. купівлі-продажу частини торговельного комплексу, господарським судом встановлено, що сторонами було дотримано простої письмовій форми, а отже вказаний правочин вважається укладеним з моменту надання йому такої форми, тобто з моменту його підписання сторонами.

Відповідно до акту прийому-передачі б/н від 17.06.2002р. Приватне підприємство «САД» передало, а Товариство з обмеженою відповідальністю «САД-1» прийняло 2/3 частини площі приміщення торговельного комплексу площею 546,5 кв.м яке знаходиться за адресою: м.Київ, вул.В.Сосюри, 3.

Проте, за висновками суду, вказаний вище правочин не є належною підставою виникнення у позивача права власності на вказане нерухоме майно з огляду на наступне:

Відповідно до п.1 ч.1 ст.83 Господарського процесуального кодексу України господарський суд, приймаючи рішення, має право визнати недійсним повністю чи у певній частині пов'язаний з предметом спору договір, який суперечить законодавству.

Пунктом 2.3 Постанови №11 від 29.05.2013р. Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними» встановлено якщо, вирішуючи господарський спір, суд встановить, що зміст договору, пов'язаного з предметом спору, суперечить законодавству, чинному на момент укладення договору, він вправі за власною ініціативою визнати цей договір недійсним повністю або у певній частині із застосуванням за необхідності й наслідків визнання недійсним нікчемного правочину. Реалізація господарським судом цього права здійснюється незалежно від наявності відповідного клопотання сторони.

За таких обставин, дослідивши матеріали справи, а також враховуючи визначені Товариством з обмеженою відповідальністю «САД-1» підстави позовних вимог про визнання права власності, суд вважає за можливе вийти за межі позовних вимог та надати правову оцінку договору б/н від 07.06.2002р. купівлі-продажу частини торговельного комплексу.

За змістом Постанови №9 від 06.11.2009р. Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» відповідність чи невідповідність правочину вимогам законодавства має оцінюватися судом відповідно до законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину.

Пунктом 2.1 Постанови передбачено, що вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.

Статтею 203 Цивільного кодексу України передбачено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

З урахуванням викладеного, недійсність правочину зумовлюється наявністю дефектів його елементів: дефекти (незаконність) змісту правочину; дефекти (недотримання) форми; дефекти суб'єктного складу; дефекти волі - невідповідність волі та волевиявлення.

Згідно зі ст.215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

За змістом ч.ч.1, 2 ст.4 Закону України «Про власність» власник на свій розсуд володіє, користується і розпоряджається належним йому майном. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, що не суперечать закону.

За приписами ст.225 Цивільного кодексу УРСР право продажу майна, крім випадків примусового продажу, належить власникові.

Ухвалою господарського суду від 28.10.2013р. Комунальне підприємство «Київське міське бюро технічної інвентаризації та рєстрації права власності на об'єкти нерухомого майна» було зобов'язано надати інвентаризаційну справу на торговельний комплекс по вул.Сосюри, 3 у м.Києві.

Виходячи зі змісту матеріалів, що представлені на вимогу суду, господарським судом встановлено, що рішенням господарського суду м.Києва від 11.09.2008р. по справі №30/289 за позовом Приватного підприємства «САД» до Комунального підприємства «Київське міське бюро технічної інвентаризації та рєстрації права власності на об'єкти нерухомого майна» визнано право власності Приватного підприємства «САД» на об'єкт нерухомого майна загальною площею 330,8 кв.м, що знаходиться за адресою: м.Київ, вул.В.Сосюри, 3.

Докази наявності у позивача права власності на приміщення торговельного комплексу площею 546,5 кв.м, який знаходиться за вказаною вище адресою, в матеріалах інвентаризаційної справи відсутні.

Ухвалою господарського суду від 28.10.2013р. зобов'язано відділ державної реєстрації речових прав на нерухоме майно Реєстраційної служби Головного управління юстиції у м.Київі надати інформаційну довідку щодо нежитлового приміщення торговельного комплексу, що знаходиться за адресою: м.Київ, вул.В.Сосюри, 3. Проте, у наданій на виконання умов вказаної ухвали довідці №12829116 від 14.11.2013р., відомості про наявність у Приватного підприємства «САД» права власності на спірне майно станом на момент укладання між сторонами договору купівлі-продажу відсутні.

Ухвалами господарського суду від 13.11.2013р. та від 27.11.2013р. відповідача зобов'язано надати докази наявності права власності на приміщення площею 546,5 кв.м, що знаходиться за адресою: м.Києв, вул.В.Сосюри, 3.

На виконання вказаних вимог суду, відповідачем було надано реєстраційне посвідчення №025342 від 21.10.2008р., відповідно до якого за Приватним підприємством «САД» зареєстровано право власності на об'єкт нерухомого майна загальною площею 330,8 кв.м, що розташований у м.Києві, вул.В.Сосюри, 3, на підставі рішення господарського суду від 11.09.2008р. по справі №30/289.

Доказів наявності у відповідача на момент укладання договору б/н від 07.06.2002р права власності на нежитлове приміщення площею саме 546,5 кв.м матеріали справи не містять.

Будь-яких інших доказів наявності речових прав на приміщення торговельного комплексу площею 546,5 кв.м, яке знаходиться за адресою: м.Київ, вул.В.Сосюри, 3, станом на 07.06.2002р. Приватним підприємством «САД» до матеріалів справи всупереч вимог ст.ст.4-3, 33 Господарського процесуального кодексу України не представлено.

Тобто, продавець за спірним правочином, Приватне підприємство «САД», не було власником проданого нерухомого майна станом на 07.06.2002р. Доказів зворотного матеріали справи не містять.

Таким чином, враховуючи приписи чинного законодавства та позицію Вищого господарського суду України, викладені обставини у їх сукупності свідчать про недотримання сторонами вимог, встановлених ст.225 Цивільного кодексу УРСР, ст.4 Закону України «Про власність» щодо права на продаж товару, що є підставою для визнання недійсним договору б/н 07.06.2002р. купівлі-продажу частини торговельного комплексу, укладеного між Приватним підприємством «САД» та Товариством з обмеженою відповідальністю «САД-1», на підставі ст.83 Господарського процесуального кодексу України.

За таких обставин, враховуючи висновки щодо порушення сторонами вимог законодавства стосовно права на продаж товару під час укладання договору б/н 07.06.2002р. купівлі-продажу частини торговельного комплексу, господарський суд не приймає останній, як належну підставу набуття позивачем права власності на приміщення торговельного комплексу загальною площею 546,5 кв.м, яке знаходиться за адресою: м.Київ, вул.В.Сосюри, 3.

Інших доказів набуття Товариством з обмеженою відповідальністю «САД-1» відповідного речового права на майно, стосовно якого заявлені вимоги про визнання права власності, позивачем до матеріалів справи не представлено, а судом не встановлено.

При цьому, суд зазначає, що відповідно п.2.3 Постанови №18 від 26.12.2011р. Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції» якщо стороною (або іншим учасником судового процесу) у вирішенні спору не подано суду в обґрунтування її вимог або заперечень належні і допустимі докази, в тому числі на вимогу суду, або якщо в разі неможливості самостійно надати докази нею не подавалося клопотання про витребування їх судом (ч.1 ст.38 Господарського процесуального кодексу України), то розгляд справи господарським судом може здійснюватися виключно за наявними у справі доказами, і в такому разі у суду вищої інстанції відсутні підстави для скасування судового рішення з мотивів неповного з'ясування місцевим господарським судом обставин справи.

Наразі, у клопотанні б/н від 04.12.2013р. Товариства з обмеженою відповідальністю «САД 1» про відкладення розгляду справи позивачем не було зазначено про бажання надати нові докази в наступному судовому засіданні.

Крім того, суд також наголошує і на тому, що при зверненні до суду з розглядуваним позовом позивачем до матеріалів справи не представлено належних та допустимих доказів в розумінні ст.ст.33, 34 Господарського процесуального кодексу України, які б свідчили про порушення або невизнання відповідачем прав позивача на майно.

Ухвалами від 13.11.2013р. та від 27.11.2013р. судом було витребувано від позивача належні докази порушення або невизнання відповідачем права власності позивача на майно, яке розташовано за адресою: м.Київ, вул.В.Сосюри, 3.

За змістом ст.124 Конституції України, ст.ст.4-5, 115 Господарського процесуального кодексу України, рішення, ухвали, постанови, що набрали законної сили, є обов'язковими на всій території України.

За приписами ч.2 ст.13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» судові рішення, що набрали законної сили, є обов'язковими до виконання усіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об'єднаннями на всій території України.

В судові засідання позивачем всупереч вимог ст.124 Конституції України, ст.13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», ст.ст.4-5 Господарського процесуального кодексу України витребуваних судом документів не представлено.

Крім того, зі змісту позовної заяви б/н від 25.10.2013р. не вбачається ґрунтовних посилань позивача на порушення його речового права саме відповідачем.

При цьому, за змістом наявних в матеріалах справи документів, а саме рішення №6189799 від 25.09.2013р. Державного реєстратора прав на нерухоме майно про відмову у державній реєстрації прав та їх обтяжень, позивачу було відмовлено у державній реєстрації права власності на нежитлове приміщення, яке розташоване за адресою: м.Київ, вул.В.Сосюри, 3, через невиконання Товариством з обмеженою відповідальністю «САД-1» п.4.4.3 договору б/н від 07.06.2002р. купівлі-продажу частини торговельного комплексу, а саме непроведення у місячний строк після підписання акту прийому-передачі реєстрації об'єкта продажу в Бюро технічної інвентаризації.

Відповідачем у заяві б/н від 27.11.2013р. жодних заперечень з приводу права власності позивача на нежитлове приміщення, розташоване за адресою: м.Київ, вул.В.Сосюри, 3, не надано. Вказане речове право Товариства з обмеженою відповідальністю «САД-1» відповідач не оспорював. Крім того, Приватне підприємство «САД» позовні вимоги повністю визнало.

Тобто, вказана заява відповідача є доказом відсутності факту невизнання чи оспорювання права власності Товариства з обмеженою відповідальністю «САД-1» на приміщення торговельного комплексу, розташоване за адресою: м.Київ, вул.В.Сосюри, 3, з боку Приватного підприємства «САД».

При цьому, господарським судом при вирішенні питання про визнання права власності позивача на зазначене вище майно заява відповідача про визнання позову не приймається з урахуванням приписів ст.ст.22, 78 Господарського процесуального кодексу України.

Таким чином, позивачем належними та допустимими доказами не доведено факту оспорювання чи невизнання його речового права саме відповідачем.

Як вже зазначалось, виходячи зі змісту ст.ст.15, 16 Цивільного кодексу України, ст.20 Господарського кодексу України та Господарського процесуального кодексу України, застосування певного способу судового захисту вимагає доведеності належними доказами сукупності таких умов: наявності у позивача певного суб'єктивного права (інтересу); порушення (невизнання або оспорювання) такого права (інтересу) з боку відповідача; належності обраного способу судового захисту (адекватність наявному порушенню та придатність до застосування як передбаченого законодавством), і відсутність (недоведеність) будь-якої з означених умов унеможливлює задоволення позову.

Отже, до обставин, якими обґрунтовуються позовні вимоги входять, зокрема, факти, з яких вбачається, що відповідач вчинив дії, спрямовані на заперечення права позивача, на захист якого подано позов або утверджує за собою право, яке належить позивачу тощо, тобто ті, які свідчать про те, що право позивача порушене або оспорюється. Зазначені обставини входять до підстав позову і підлягають дослідженню, оскільки, суд, приймаючи рішення, має встановити чи мають місце факти порушення чи оспорювання суб'єктивного матеріального права, на захист якого подано позов.

Тобто, приймаючи до уваги викладені вище положення законодавства, при зверненні до суду з розглядуваним позовом, позивачем, перш за все, повинно бути доведено факт порушення його речового права з боку відповідача.

Разом з цим, Товариством з обмеженою відповідальністю «САД-1» не представлено доказів порушення його права власності на спірне майно Приватним підприємством «САД».

За таких обставин, приймаючи до уваги вищевикладене, позовні вимоги Товариства з обмеженою відповідальністю «САД 1» до відповідача, Приватного підприємства «САД» про визнання права власності на нежитлове приміщення торговельного комплексу, що складається з 546,5 кв.м та знаходиться за адресою: м.Київ, вул.Володимира Сосюри,3 підлягають залишенню без задоволення.

Згідно зі ст.49 Господарського процесуального кодексу України судовий збір залишається за позивачем.

За змістом п.3.17.3. Постанови №18 від 26.12.2011р. Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції», визнаючи недійсним повністю чи в певній частині пов'язаний з предметом спору договір або виходячи у разі необхідності за межі позовних вимог, господарський суд за результатами розгляду справи повинен з урахуванням вимог частин першої - четвертої статті 49 Господарського процесуального кодексу України вирішувати питання про стягнення та розподіл відповідних сум судового збору.

За приписами ч.2 ст.4 Закону України «Про судовий збір» за подання позовної заяви немайнового характеру ставка судового збору складає 1 розмір мінімальної заробітної плати.

Відповідно до ст.8 Закону України «Про державний бюджет України на 2013 рік» мінімальна заробітна плата з 01.01.2013р. становить 1147 грн.

Таким чином, враховуючи все вищенаведене, судовий збір в сумі 1147 грн. підлягає стягненню з позивача на користь державного бюджету України.

На підставі викладеного та керуючись ст.ст.22, 43, 49, 75, 78 82-85 Господарського процесуального кодексу України, суд -

ВИРІШИВ:

Визнати недійсним договір б/н від 07.06.2002р. купівлі-продажу частини торговельного комплексу, розташованої за адресою: м.Київ, вул.В.Сосюри, 3, укладений між Приватним підприємством «САД» та Товариством з обмеженою відповідальністю «САД-1».

Відмовити в повному обсязі в задоволенні позову Товариства з обмеженою відповідальністю «САД 1», м.Київ до відповідача, Приватного підприємства «САД», м.Київ про визнання права власності на нежитлове приміщення торговельного комплексу, що складається з 546,5 кв.м та знаходиться за адресою: м.Київ, вул.Володимира Сосюри,3.

Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «САД 1» (02090, м.Київ, Дніпровський район, вул.Празька, буд.3, кв.214, ЄДРПОУ 31172894) на користь Державного бюджету України судовий збір у розмірі 1147 грн.

У судовому засіданні 04.12.2013р. оголошено вступну та резолютивну частини рішення.

Повне рішення складено 09.12.2013р.

Суддя М.О Любченко