Постанова

від 04.12.2006 по справі 5/496ад

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ЛУГАНСЬКОЇ ОБЛАСТІ

5/496ад

ГОСПОДАРСЬКИЙ

СУД

Луганської області

91016, м.Луганськ

пл.Героїв ВВВ 3а

тел.55-17-32

ХОЗЯЙСТВЕННЫЙ

СУД

Луганской области

91016, г.Луганск

пл.Героев ВОВ 3а

тел.55-17-32

П О С Т А Н О В А

Іменем України

04.12.06                                                                                 Справа № 5/496ад.

Господарський суд Луганської області у складі головуючого судді          Закропивного О.В., при секретарі Шмалько О.М., за участю представників сторін:

від позивача  Щербакова Ю.В. (довіреність № 03-01/4436 від  19.09.06.);  

від відповідача Нікульнікова А.В. (довіреність № 17 від  01.06.06.);

розглянувши матеріали справи за позовом:

Луганського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів (м. Луганськ, вул. Володарського, 59) до малого підприємства «МВН»(м. Брянка, Луганської області, вул. Будівельна, 3);

про стягнення  1635,85 грн., –

В С Т А Н О В И В:

Суть спору: позивачем заявлені вимоги про стягнення з відповідача 1603,85 грн. несплачених штрафних санкцій за не створення робочих місць для працевлаштування інвалідів у 2005 році.

Представник позивача позовні вимоги підтримав в сумі 817,69 грн. надавши до суду заяву про часткову відмову від позовних вимог в зв'язку із наданням відповідачем додаткових документів щодо працевлаштування інвалідів в 2005 році. З наслідками часткової відмови від позову позивач ознайомлений.

Відповідач відзивом на позовну заяву та його представник в судовому засіданні позовних вимог не визнали мотивуючи свої заперечення тим, що відповідач є авто-перевізником, його працівники, з чисельності яких повинен розраховуватись норматив для працевлаштування інвалідів, є водіями і, відповідно до ч. 3 ст. 19 Закону України «Про автомобільний транспорт», він не зобов'язаний створювати робочі місця для інвалідів. Крім того, відповідач є збитковим підприємством і фактичної можливості для сплати штрафних санкцій не має.

Заслухавши представників сторін, дослідивши матеріали справи та надані сторонами докази у їх сукупності, суд прийшов до наступного висновку.

Статтею 20 Закону України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" від 21.03.91. № 875-ХІІ (в редакції до 05.07.01., далі Закон)  передбачено, що підприємства (об'єднання), установи організації незалежно від форм власності і господарювання, де кількість працюючих інвалідів менша, ніж встановлено вищенаведеним нормативом щороку сплачують відповідним відділенням Фонду України соціального захисту інвалідів штрафні санкції, сума яких визначається у розмірі середньої річної заробітної плати на відповідному підприємстві (в об'єднанні), установі, організації за кожне робоче місце, не зайняте інвалідом.

Щодо визначення нормативу робочих місць, то відповідно до ст. 19 Закону України “Про внесення змін до Закону України “Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні”, в редакції від 05.07.01 № 2606–ІІІ для підприємств, установ, організацій, незалежно від форм власності і господарювання, встановлюється норматив робочих місць  для забезпечення працевлаштування інвалідів у розмірі 4-х відсотків від загальної чисельності працюючих, а якщо працює від 15 до 20 чоловік –у кількості одного робочого  місця.

Як свідчать матеріали справи, в 2005 році у відповідача фактично не працювало жодного інваліди замість 1-го необхідного згідно 4-х відсоткового нормативу. За незайняте робоче місце відповідачу нарахований штраф позивачем у сумі 1603,85 грн. (з врахуванням розміру середньорічної заробітної плати).

Згідно зі ст.18 Закону “Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні” працевлаштування інвалідів на підприємствах здійснюється центральним органом виконавчої влади з питань праці та соціальної політики, органами місцевого самоврядування, громадськими організаціями інвалідів.

Пунктами 5,10,11,12,13,14 «Положення про  робоче місце інваліда і про порядок працевлаштування інвалідів», затвердженого постановою КМУ від 03.05.1995 р. № 314 передбачено, що підприємства інформують центри зайнятості, місцеві органи соціального захисту населення та відділення Фонду про створення робочих місць для працевлаштування інвалідів. Працевлаштування інвалідів здійснюється державною службою зайнятості, органами Мінсоцзахисту, місцевими  радами народних  депутатів, громадськими  організаціями інвалідів з урахуванням повноважень, стану здоров'я, здібностей і професійних навиків відповідно  до висновків МСЕК.

Згідно з п. 14 "Положення про робоче місце інвалідів і про порядок працевлаштування інвалідів", затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 314 від 03.05.1995 р., підприємства (об'єднання), установи та організації в межах доведеного нормативу створюють за власні кошти робочі місця для працевлаштування інвалідів. За змістом цього Положення, робоче місце інваліда - це окреме робоче місце на підприємстві, де створено необхідні умови для праці інваліда.

У визначенні того, чи створено робоче місце для інваліда, слід враховувати положення чинного законодавства України в їх системному взаємозв'язку, зокрема, такі:

·          пунктом 3 Положення про робоче місце інваліда і про порядок працевлаштування    інвалідів передбачено, що робоче місце інваліда вважається створеним, якщо воно відповідає встановленим вимогам робочого місця для інвалідів відповідної нозології, атестоване спеціальною комісією підприємства за участю представників медико-соціальної експертної комісії, органів Держнаглядохоронпраці, громадських організацій інвалідів, і введено в дію шляхом працевлаштування на ньому інваліда;

·          у частині  першій статті 17 Закону визначено, що з метою реалізації творчих і виробничих здібностей інвалідів та з урахуванням індивідуальних програм реабілітації їм забезпечується право працювати на підприємствах (об'єднаннях), в установах і організаціях із звичайними умовами праці, в цехах і на дільницях, де застосовується праця інвалідів, а також займатися індивідуальною та іншою трудовою діяльністю, яка не заборонена законом;

·          згідно з   частинами   другою   та   третьою   статті 18 Закону підбір робочого   місця   здійснюється переважно на підприємстві, де настала інвалідність, з урахуванням побажань інваліда, наявних у нього професійних навичок і знань, а також рекомендацій медико-соціальної експертизи. Підприємства  (об'єднання),  установи  і  організації (незалежно  від  форм власності і господарювання), які використовують працю інвалідів, зобов'язані створювати для них умови праці з урахуванням індивідуальних програм реабілітації і забезпечувати інші соціально-економічні гарантії, передбачені чинним законодавством;

·          відповідно до частини першої статті 12 Закону "Про охорону праці" підприємства, які використовують працю інвалідів, зобов'язані створювати для них умови праці з   урахуванням рекомендацій медико-соціальної експертної комісії та індивідуальних програм реабілітації, вживати додаткових заходів безпеки праці, які відповідають    специфічним особливостям цієї категорії працівників;

·          у пункті 14 Положення про робоче місце інваліда і про порядок працевлаштування інвалідів визначено, що підприємства створюють для інвалідів умови праці з урахуванням індивідуальних програм реабілітації;

·          пунктом 32 Положення про медико-соціальну експертизу, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 22.02.1992 № 83, визначено наступне: "Медико-соціальні експертні комісії видають особам, визнаним інвалідами, довідки МСЕК та індивідуальні реабілітаційні програми і в триденний строк надсилають копії цих документів управлінню праці та соціального захисту населення районної, районної в м.м. Києві та Севастополі державної адміністрації та відповідному відділу, управлінню міської, районної у місті ради, на території якого проживає інвалід. Копія програми надсилається також підприємству, установі, організації, яка зобов'язана надавати соціальну допомогу і здійснювати реабілітацію інваліда".

Отже, створення підприємством для інвалідів умов праці з урахуванням індивідуальних програм реабілітації неможливе без наявності інваліда, пошуком якого зобов'язані займатись органи та організації, визначені у частині першій статті 18 Закону.

При цьому, Закон розрізняє:

а) обов‘язок забезпечити виконання нормативу робочих місць для інвалідів (зобов‘язані особи –підприємства);

б) обов‘язок працевлаштування  інвалідів (зобов‘язані особи –вище перераховані державні органи).

З чого вбачається, що обов'язок підприємства щодо створення робочих місць для інвалідів не супроводжується його обов'язком займатись пошуком інвалідів для їх працевлаштування.

Як зазначалось вище, підприємства інформують центри зайнятості, місцеві органи соціального захисту населення та відділення Фонду про створення робочих місць для працевлаштування інвалідів.

Відповідно до пункту 2.1 Інструкції щодо заповнення державної статистичної звітності за формами № 3-ПН "Звіт про наявність вільних робочих місць (вакантних посад) та потребу в працівниках", затвердженої наказом Державного комітету статистики України від 06.07.1998 № 244: звіт за формою № 3-ПН подається підприємствами, незалежно від форм власності і господарювання, місцевому центру зайнятості 28 числа щомісячно, де у графі 4 (з графи 2) проставляється наявність вільних робочих місць (вакантних посад) в рахунок річної броні, встановленої місцевими державними адміністраціями відповідно до статті 5 Закону України "Про внесення змін до Закону України "Про зайнятість населення", для працевлаштування громадян, які потребують соціального захисту і не здатні на рівних умовах конкурувати на ринку праці, а також: для пенсіонерів, учнів, студентів, інвалідів. Наявність вільних робочих місць (вакантних посад) зазначається щодо кожної категорії громадян окремо під такими шифрами: ... 14 - інваліди.

Отже, звіти за формою державної статистичної звітності № 3-ПН містять вичерпну інформацію про наявність на підприємстві вільних робочих місць для працевлаштування інвалідів протягом звітного періоду.

В ході судового розгляду даної справи було встановлено, що у звітах відповідача форми № 3-ПН за спірні періоди не відображалась інформація щодо наявності на підприємстві вільних робочих місць для працевлаштування інвалідів.

Також, за повідомленням Обласного центру медико-соціальної експертизи, відділення фонду соціального захисту інвалідів та управління соціального захисту населення, відповідачем у 2005 році атестація робочих місць для працевлаштування інвалідів за участю працівників МСЕК, відповідно до постанови КМУ № 314 від 03.05.1995 р. не проводилась, робочі місця не створювались.

Даний факт свідчить про те, що відповідачем вищевказані державні органи не інформувались і перераховані обов'язки щодо виконання нормативу по створенню робочих місць для інвалідів належним чином не виконані.

Відповідно до ч. 3 ст. 19 Закону України «Про автомобільний транспорт»для підприємств авто-перевізників, базою для розрахунку нормативу для працевлаштування інвалідів є загальна чисельність працюючих крім водіїв.

Згідно наданої відповідачем довідки, з 13 штатних працівників водії в нього становлять 6 чоловік, тобто норматив для працевлаштування інвалідів повинен розраховуватись 7-ми пацючих, які не є водіями.

В ст. 19 Закону України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" від 21.03.91. № 875-ХІІ (в редакції до 05.07.01.) зазначається, що на підприємстві створюються робочі місця для працевлаштування інвалідів при умові, що базою для розрахунку нормативу є загальна чисельність працівників не менше 8-ми працюючих.

Однак, Законом України № 2602-IV від 31.05.06. в  ст. 19 Закону України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" від 21.03.91. № 875-ХІІ (в редакції до 05.07.01.) були внесені зміни, яким встановлено, що норматив робочих місць для працевлаштування інвалідів визначається винятково дійсним Законом. Зазначені зміни вступили в законну силу 22.06.05.

Згідно ч. 1 ст. 19   Закону України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" базою для розрахунку нормативу є середньооблікова чисельність штатних працівників облікового складу за рік, а якщо працює від 8-ми до 25 чоловік – в кількості одного робочого місця.

Отже суд приходить до висновку, що норматив робочих місць для працевлаштування інвалідів у відповідача з 22.06.05., враховуючи його середньооблікову чисельність штатних працівників облікового складу за 2005 рік полягає в кількості одного робочого місця.       

В судовому засіданні представник позивача подав заяву про часткову відмову від позовних вимог в зв'язку із наданням відповідачем підтверджуючих документів про те що він є авто-перевізником та щодо кількості працюючих в нього водіїв, а також зазначив, що з наслідками відмови від позову позивач ознайомлений.

Зазначена відмова від позовних вимог прийнята, оскільки розрахунок позовних вимог в сумі 817,69 грн. що залишились, відповідає вимогам вищевказаних нормативних актів.

Таким чином, суд вважає, що позовні вимоги підлягають частковому задоволенню в сумі 817,69 грн., а провадження у даній справі стосовно стягнення 786,16 грн. слід закрити

Оскільки позивач, звільнений від сплати судових витрат, питання по їх розподілу судом не вирішується

На підставі викладеного, керуючись ст. ст. 2, 17, 87, 94, 98, 112, 136, п. 2 ч. 1 ст. 157, ст.ст. 158 - 163 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, –

П О С Т А Н О В И В:

1.          Позов задовольнити частково.

2.          Стягнути з малого підприємства «МВН»(м. Брянка, Луганської області, вул. Будівельна, 3, код 30921576) на користь Луганського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів (м. Луганськ, вул. Володарського, 59, код 13396264) в доход Державного бюджету України (код 24048321, код платежу 50070000, МФО 804013) штрафні санкції в розмірі 817,69 грн.

3.          Провадження у справі щодо стягнення 786,16 грн. закрити

Постанова  набирає законної сили після  закінчення строку подання заяви про апеляційне оскарження,  встановленого Кодексом адміністративного судочинства України, якщо таку заяву не було подано.

Про апеляційне оскарження рішення  суду  першої  інстанції спочатку  подається  заява.  Обґрунтування  мотивів  оскарження  і вимоги до суду апеляційної інстанції  викладаються  в  апеляційній скарзі.

Заява  про  апеляційне  оскарження  та  апеляційна  скарга подаються до адміністративного суду  апеляційної  інстанції  через суд  першої  інстанції,  який  ухвалив оскаржуване судове рішення. Копія апеляційної скарги одночасно  надсилається  особою,  яка  її подає, до суду апеляційної інстанції.

Заява  про  апеляційне  оскарження  постанови  суду першої інстанції подається протягом десяти днів з дня її проголошення,  а в разі   складення   постанови  у  повному  обсязі  відповідно  до статті 160 цього Кодексу -  з  дня  складення  в  повному  обсязі. Апеляційна  скарга  на  постанову  суду першої інстанції подається протягом  двадцяти  днів  після  подання  заяви   про   апеляційне оскарження.

Апеляційна   скарга  може  бути  подана  без  попереднього подання заяви про апеляційне оскарження,  якщо скарга подається  у строк, встановлений для подання заяви про апеляційне оскарження.

Згідно ст. 160 Кодексу адміністративного судочинства України у судовому засіданні, в  якому закінчився розгляд справи, оголошено вступну та резолютивну частини постанови та повідомлено представників сторін про те, що постанову у повному обсязі буде виготовлено протягом п'ятиденного строку.

Постанову складено у повному обсязі та підписано 08.12.06 у відповідності до вимог ст. 167 КАС України.

Суддя                                                                                     О.В. Закропивний