Постанова

від 21.01.2014 по справі 910/10709/13

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

cpg1251

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

04116 м.Київ, вул. Шолуденка, 1 (044) 230-06-58

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"21" січня 2014 р. Справа№ 910/10709/13

Київський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого: Баранця О.М.

суддів: Калатай Н.Ф.

Пашкіної С.А.

при секретарі Майданевич Г.А.

за участю

представників сторін : від позивача - Петричук М.В.

від відповідача - Яцимирський М.О.

розглянувши Публічного акціонерного товариства

апеляційну скаргу "Акціонерна компанія "Київводоканал"

на рішення

господарського суду міста Києва

від 13.08.2013 року.

у справі № 910/10709/13 (суддя: Шкурдова Л.М.)

за позовом Публічного акціонерного товариства

"Акціонерна компанія "Київводоканал"

до Житлово-будівельного кооперативу

"Дружба"

про стягнення 250499,64 грн.

ВСТАНОВИВ:

Рішенням господарського суду міста Києва від 13.08.13 року позов задоволено частково.

Стягнуто з житлово-будівельного кооперативу "Дружба" (02147, м. Київ, вул. Ентузіастів, буд. 41/1, код 22870523) на користь публічного акціонерного товариства "Акціонерна компанія "Київводоканал" (01015, м. Київ, вул. Лейпцизька, 1а, код 03327664) 120294,33 грн. (сто двадцять тисяч двісті дев'яносто чотири грн. 33 коп.) боргу, 4208,34 грн. (чотири тисячі двісті вісім грн. 34 коп.) 3% річних, 2268,11 грн. (дві тисячі двісті шістдесят вісім грн. 11 коп.) інфляційних витрат, 2535,61 грн. (дві тисячі п'ятсот тридцять п'ять грн. 61 коп) витрат по сплаті судового збору.

В іншій частині позову відмовлено.

Не погоджуючись із вищевказаним рішенням, Публічне акціонерне товариство "Акціонерна компанія "Київводоканал" звернулося з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення господарського суду міста Києва від 13.08.2013 року та прийняти нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити в частині стягнення 123 728, 28 грн.

Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 03.12.2013 року апеляційну скаргу прийнято до провадження. Розгляд справи призначено до розгляду.

В судовому засіданні представники сторін надали усні пояснення по справі. Розгляд справи відкладено на 21.01.2014 року.

Розглянувши матеріали справи, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються доводи та заперечення сторін, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив наступне.

Як вбачається з матеріалів даної справи, між позивачем та відповідачем укладено договір № 04362/4-09 від 16.04.1997 року про надання послуг з водопостачання та водовідведення.

Відповідно до п.1.1 договору постачальник зобов'язався забезпечити абоненту послуги з постачання питної води та водовідведення, а абонент в свою чергу сплатити за вищезазначені послуги на умовах, які визначені цим договором та Правилами №65 користування системами комунального водопостачання та водовідведення в містах та селищах України, які втратили чинність 18.10.2008 у зв'язку з набуттям чинності Правил користування системами централізованого комунального водопостачання та водовідведення в населених пунктах України від 27.06.2008 № 190 (надалі Правила № 190).

Згідно п. 2.1. договору, постачальник забезпечує постачання питної води, якість якої відповідає ДОСТу 2874-82 "Вода питна" та приймає каналізаційні стоки, які не перевищують гранично допустимих концентрацій шкідливих речовин.

У відповідності до п. 2.2. договору, абонент зобов'язаний сплачувати вартість наданих послуг за тарифами, встановленими в порядку, передбаченому чинним законодавством. У разі зміни тарифів сплата послуг абонентом здійснюється за новим тарифом з часу його введення в дію без внесення змін до договору

Кількість води, що подається постачальником та використовується абонентом, визначається за показниками водолічильників, зареєстрованих постачальником. Зняття показників водолічильника здійснюється, як правило, щомісячно представником постачальника спільно з представником абонента (п. 3.1. договору).

Відповідно до п. 3.4. договору кількість стічних вод, які надходять у каналізацію, визначається за кількістю води, що надходить із комунального водопроводу та інших джерел водопостачання, згідно до показників водолічильника, а при його відсутності - за узгодженням з постачальником, за діючими нормами водопостачання, або іншим засобом, передбаченим п. 21.2. Правил № 65 (на сьогодні п. 5.29 Правил № 190).

Умовами п.п. 12.5 та 1.10 Правил користування системами комунального водопостачання та водовідведення в містах та селищах України, затверджених наказом Держжитлокомунгоспу України № 65 від 01.07.1994р., зареєстрованих в Міністерстві юстиції 22.07.1994 року за № 165/374 передбачено, що рахунки за воду складаються на підставі тарифів, що діють у даній місцевості або населеному пункті. За твердженням представника позивача відповідачу надаються послуги - як споживачу 11 групи.

Відповідно до п. 12.6 Правил користування системами комунального водопостачання та водовідведення в містах та селищах України, затверджених наказом Держжитлокомунгоспу України № 65 від 01.07.1994 р., зареєстрованих в Міністерстві юстиції 22.07.1994 року за № 165/374. рахунки за спожиті послуги з водопостачання та водовідведення виставляються абоненту за допомогою автоматизованих систем на базі ЕОМ.

Наявними матеріалами справи в їх сукупності, а саме відомостями зняття показань водолічильників і актами про зняття показань з приладу обліку, підтверджується надання позивачем та споживання відповідачем послуг з водопостачання та водовідведення у період з січня 2006 року по листопад 2012 року включно в обсязі 135773 м.куб.

За розрахунком позивача вартість наданих відповідачу послуг з водопостачання водовідведення становить 247156,30 грн., яка розрахована за тарифами, встановленими Розпорядженнями Київської міської державної адміністрації № 1680 від 20.08.2002 р., № 1786 від 15.12.2006 р., № 143 від 12.02.2007 р., № 640 від 30.05.2007 р., № 1127 від 28.08.2007 р., № 516 від 29.04.2009 р., № 980 від 31.08.2009 р., № 1332 від 30.11.2009 року та постановою Національної комісії регулювання електроенергетики України № 58 від 20.01.2011 року і № 82 від 10.02.2012 року.

Разом з тим, відповідач взяті на себе зобов'язання по Договору виконав частково, внаслідок чого у останнього за період з січня 2006 року по листопад 2012 року виникла заборгованість перед позивачем у розмірі 238337,04 грн.

Контррозрахунок обсягів спожитої води та прийнятих позивачем стоків, їх вартості, а також доказів на підтвердження сплати вартості отриманих послуг відповідачем не надано.

Згідно з ч. 2 ст. 101 Господарського процесуального кодексу України апеляційний господарський суд не зв'язаний доводами апеляційної скарги і перевіряє законність і обґрунтованість рішення місцевого господарського суду у повному обсязі.

Відповідно до ст. 99 Господарського процесуального кодексу України в апеляційній інстанції справи переглядаються за правилами розгляду цих справ у першій інстанції з урахуванням особливостей, передбачених у цьому розділі. Апеляційний господарський суд, переглядаючи рішення в апеляційному порядку, користується правами, наданими суду першої інстанції.

Закон України "Про житлово-комунальні послуги" прийнятий 24.06.2004 року тобто після укладення Договору № 04362/4-09 від 16.04.1997 року. Прикінцеві положення даного Закону передбачають необхідність приведення у відповідність з ним всіх договорів про надання саме житлово-комунальних послуг.

Згідно з преамбулою Закону України "Про житлово-комунальні послуги", зазначений Закон визначає основні засади організаційних, господарських відносин, що виникають у сфері надання та споживання житлово-комунальних послуг між їхніми виробниками, виконавцями і споживачами, а також їхні права та обов'язки.

Відповідно до ст. 1 вказаного Закону споживачем комунальних послуг є фізична чи юридична особа, яка отримує або має намір отримати житлово-комунальну послугу.

Відповідач не є споживачем комунальних послуг в розумінні зазначеного закону. Не приведення укладеного між позивачем та відповідачем договору № 04362/4-09 від 16.04.1997 року у відповідність до вимог Закону України "Про житлово-комунальні послуги" не є підставою вважати його припиненим.

Згідно ст. 1 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні", виконавчі органи рад - органи, які відповідно до Конституції України та цього Закону створюються сільськими, селищними, міськими, районними в містах (у разі їх створення) радами для здійснення виконавчих функцій і повноважень місцевого самоврядування у межах, визначених цим та іншими законами.

Відповідно до ч. 2 ст. 140 Конституції України та ч. 2 ст. 24 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні", особливості здійснення місцевого самоврядування в містах Києві та Севастополі визначаються окремими законами про міста Київ і Севастополь.

Статтею 10 Закону України "Про столицю України - місто герой Київ" визначено, що Київська міська та районні в місті ради мають власні виконавчі органи, які утворюються відповідно Київською міською радою, районними в місті радами, підзвітні та підконтрольні відповідним радам.

Пунктом 2 Перехідних положень Закону України "Про столицю України - місто герой Київ" встановлено, що міська та районні в місті Києві ради протягом місяця після набрання чинності цим Законом вирішують питання щодо формування власних виконавчих органів на базі відповідних державних адміністрацій, які паралельно виконують функції державної виконавчої влади, що є особливістю здійснення виконавчої влади в місті Києві.

Таким чином, виходячи з положень ст.1 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" та особливостей здійснення місцевого самоврядування в місті Києві, які визначаються Законом України "Про столицю України - місто герой Київ", виконавчий орган створюється Київською міською радою.

Так, рішенням Київської міської ради від 20.06.2002 року № 28/28 "Про утворення виконавчого органу Київської міської ради та затвердження його структури і загальної численності" був утворений виконавчий орган Київради, який відповідно до пункту 2 розділу VII Прикінцевих положень Закону України "Про столицю України - місто герой Київ" паралельно виконує функції органу державної виконавчої влади, що є особливістю здійснення виконавчої влади та місцевого самоврядування в місті Києві, із збереженням існуючої назви "Київська міська державна адміністрація". Вказане рішення має юридичну силу та діє до вказаного часу.

Таким чином, особливістю виконавчого органу у місті Києві є те, що Київська міська державна адміністрація та виконавчий орган Київради є фактично одним органом, хоча мають різні повноваження та порядок діяльності.

Розглядаючи конституційність цього положення Конституційний Суд України своїм рішенням від 25.12.2003 року № 21-рп/2003 (справа про особливості здійснення виконавчої влади та місцевого самоврядування у місті Києві) надав тлумачення ст. 10 Закону України "Про столицю України - місто герой Київ" де зазначив: Київська міська державна адміністрація є єдиним в організаційному відношенні органом, який виконує функції виконавчого органу Київської міської ради та паралельно функції місцевого органу виконавчої влади. З питань, віднесених до відання місцевого самоврядування, цей орган підзвітний і підконтрольний Київській міській раді, а з питань здійснення повноважень у сфері виконавчої влади - Кабінету Міністрів України.

Виходячи з наведеного, Київська міська державна адміністрація є єдиним в організаційному відношенні органом, який виконує функції виконавчого органу Київської міської ради та паралельно функції місцевого органу виконавчої влади.

Таким чином, Київська міська державна адміністрація, як виконавчий орган Київської міської ради, наділена повноваженнями органу місцевого самоврядування і як орган виконавчої влади - повноваженнями органу державної влади.

Щодо компетенції виконавчого органу Київради на встановлення тарифів на житлово-комунальні послуги, слід зазначити наступне.

Згідно п. 2 ч. "а" ст. 28 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні", до відання виконавчого органу сільської, селищної, міської ради (в даному випадку - Київської міської ради) віднесене встановлення в порядку і межах, визначених законодавством, тарифів щодо оплати побутових, комунальних, транспортних та інших послуг, які надаються підприємствами та організаціями комунальної власності відповідної територіальної громади; погодження в установленому порядку цих питань з підприємствами, установами та організаціями, які не належать до комунальної власності.

Основні правові, економічні та організаційні засади функціонування системи питного водопостачання, спрямовані на гарантоване забезпечення населення якісною та безпечною для здоров'я людини питною водою, визначає Закон України "Про питну воду та питне водопостачання".

Згідно з абз. 8 ст. 13 Закону України "Про питну воду та питне водопостачання" (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин), до повноважень органів місцевого самоврядування у сфері питної води та питного водопостачання належить, зокрема, встановлення тарифів на послуги централізованого водопостачання і водовідведення (крім тарифів на ці послуги, які встановлюються Національною комісією регулювання ринку комунальних послуг України).

Відповідно п. 2 ч. 1 ст. 7 Закону України "Про житлово-комунальні послуги", до повноважень органів місцевого самоврядування у сфері житлово-комунальних послуг належить встановлення цін/тарифів на житлово-комунальні послуги відповідно до закону.

Виходячи з наведеного, до повноважень Київської міської державної адміністрації як виконавчого органу Київської міської ради, згідно п. 2 ч. 1 ст. 7 Закону України "Про житлово-комунальні послуги", ст. 13 Закону України "Про питну воду та питне водопостачання" та п. 2 ч. "а" ст. 28 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні", на момент існування спірних правовідносин були віднесені повноваження встановлювати ціни/тарифи на житлово-комунальні послуги, тарифи на послуги централізованого водопостачання і водовідведення, а тому виконавчим органом Київради (Київської міської державної адміністрації) були прийняті оскаржувані розпорядження в межах його повноважень та у спосіб, що встановлений законами України.

Спірні розпорядження прийняті з посиланням на Закон України "Про місцеве самоврядування в Україні", що вказує на прийняття їх відповідачем як виконавчим органом місцевого самоврядування, а не виконавчим органом державної влади.

Щодо відсутності реєстрації оскаржуваних розпоряджень в Міністерстві юстиції України, суд зазначає наступне.

З метою впорядкування видання міністерствами, іншими органами виконавчої влади нормативно-правових актів, забезпечення охорони прав, свобод і законних інтересів громадян, підприємств, установ та організацій видано Указ Президента України "Про державну реєстрацію нормативно-правових актів міністерств та інших органів виконавчої влади" від 03.10.1992 року №493/92.

Статтею 1 Указу установлено, що з 1 січня 1993 року нормативно-правові акти, які видаються міністерствами, іншими органами виконавчої влади, органами господарського управління та контролю і які зачіпають права, свободи й законні інтереси громадян або мають міжвідомчий характер, підлягають державній реєстрації.

Статтею 3 вищевказаного Указу передбачено, що нормативно-правові акти, зазначені в статті 1 цього Указу, набувають чинності через 10 днів після їх реєстрації, якщо в них не встановлено пізнішого строку надання їм чинності.

Відповідно до п.15 Положення про державну реєстрацію нормативно-правових актів міністерств, інших органів виконавчої влади, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 28.12.1992 року № 731, органи виконавчої влади направляють для виконання нормативно-правові акти лише після їх державної реєстрації та офіційного опублікування. У разі порушення зазначених вимог нормативно-правові акти вважаються такими, що не набрали чинності, і не можуть бути застосовані.

Однак, відповідно до преамбули та п. 1 Указу Президента України "Про державну реєстрацію нормативно-правових актів міністерств та інших органів виконавчої влади" та п. 1 Положення про державну реєстрацію нормативно-правових актів міністерств, інших органів виконавчої влади, до предмета регулювання цих актів не віднесено акти органів місцевого самоврядування та їх виконавчих органів.

Таким чином, акти Київської міської державної адміністрації, як виконавчого органу Київради, щодо встановлення цін (тарифів) на житлово-комунальні послуги не підлягають державній реєстрації.

Відповідно ст. 43 Господарського процесуального кодексу України господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин в їх сукупності.

Приписами статті 34 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи, обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

З огляду на викладене, суд першої інстанції дійшов вірного висновку про правомірність застосування публічним акціонерним товариством "Акціонерна компанія "Київводоканал" при здійсненні розрахунку заборгованості за надані послуги в періоді з 01.01.2006 року по 31.01.2011 року тарифів, встановлених наведеними у розрахунку розпорядженнями Київської міської державної адміністрації.

Як зазначалось вище, за приписами статті 13 Закону України "Про питну воду та питне водопостачання", тарифи на послуги централізованого водопостачання і водовідведення затверджуються Національною комісією регулювання ринку комунальних послуг України та органами місцевого самоврядування в межах повноважень, визначених законодавством.

Законом України "Про Національну комісію регулювання ринку комунальних послуг України" (набрав чинності з 22 липня 2010 року) внесено зміни до ряду законодавчих актів у сфері надання комунальних послуг.

Зокрема, у пп. 2 п. "а" ст. 28 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" зазначено, що до відання виконавчих органів сільських, селищних, міських рад належать власні (самоврядні) повноваження із встановлення в порядку і межах, визначених законодавством, тарифів на побутові, комунальні (крім тарифів на теплову енергію, централізоване водопостачання та водовідведення, які встановлюються Національною комісією регулювання ринку комунальних послуг України), транспортні та інші послуги.

Згідно з абз. 5 п. 2 частини першої та п. 4 ч. 1 ст. 6 Закону України "Про Національну комісію регулювання ринку комунальних послуг України" ця Комісія встановлює тарифи на комунальні послуги суб'єктам природних монополій та суб'єктам господарювання на суміжних ринках, ліцензування діяльності яких здійснюється Комісією, а також визначає суб'єктів природних монополій, діяльність яких регулюється відповідно до цього Закону, та складає і веде галузеві реєстри таких суб'єктів господарювання.

Публічне акціонерне товариство "Акціонерна компанія "Київводоканал" є суб'єктом природних монополій у сфері централізованого водопостачання і водовідведення та його включено до відповідного галузевого реєстру.

Таким чином, із 22 липня 2010 року з повноважень органів місцевого самоврядування виключено право встановлювати тарифи на теплову енергію, централізоване водопостачання і водовідведення для суб'єктів природних монополій, яким є відповідач у цій справі.

Відповідно до п. 2 ст. 19 Закону України "Про Національну комісію регулювання ринку комунальних послуг України", Національна комісія регулювання електроенергетики України виконує функції державного регулювання у сфері теплопостачання, централізованого водопостачання та водовідведення до закінчення процесу формування Національної комісії регулювання ринку комунальних послуг України, що має бути завершено до 1 січня 2011 року. До встановлення Національною комісією регулювання електроенергетики України тарифів на теплову енергію, транспортування теплової енергії магістральними та місцевими (розподільчими) мережами, постачання теплової енергії, а також тарифів на послуги централізованого водопостачання та водовідведення діють тарифи, що встановлені відповідно органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування в установленому законодавством порядку.

Керуючись наданими цим Законом повноваженнями, НКРЕ 20.01.2011 року прийняла постанову № 58, що набрала чинності з 01.02.2011 року, якою встановлено тарифи на послуги з централізованого водопостачання та водовідведення відкритого акціонерного товариства "Акціонерна компанія "Київводоканал".

Пунктом 13 Положення про Національну комісію регулювання електроенергетики України, затвердженого Указом Президента України від 21.04.1998 року № 335/98, діючого на момент виникнення правовідносин, встановлено, що НКРЕ в межах своїх повноважень на основі та на виконання законодавства приймає рішення у вигляді постанов і розпоряджень, які є обов'язковими для виконання підприємствами, установами, організаціями всіх форм власності.

Отже, враховуючи, що із 22.07.2010 року КМДА не може встановлювати тарифи на послуги з централізованого водопостачання та водовідведення для суб'єктів природних монополій, а НКРЕ в межах повноважень, наданих Законом, 20.01.2010 року затвердила тарифи на послуги з централізованого водопостачання та водовідведення відкритого акціонерного товариства "Акціонерна компанія "Київводоканал". Позивачем при визначенні вартості наданих позивачу послуг в періоді після 01.02.2011 року правомірно застосовано тарифи, встановлені постановами Національної комісії регулювання електроенергетики України від 20.01.2011 року № 58 та від 10.02.2012 року № 82.

Аналогічна правова позиція стосовно правомірності застосування тарифів, встановлених Національною комісією регулювання електроенергетики України для суб'єктів природних монополій наведена в постанові Верховного Суду України від 28.05.2013 року у справі № 5011- 64/2345-2012.

З огляду на викладене, можливо дійти висновку про правомірність застосування публічним акціонерним товариством "Акціонерна компанія "Київводоканал" при здійсненні розрахунку заборгованості тарифів, встановлених наведеними у розрахунку розпорядженнями Київської міської державної адміністрації, а з 01.02.2011 року - постановами Національної комісії регулювання електроенергетики України від 20.01.2011 року № 58 та від 10.02.2012 року № 82.

Крім того, відповідач просив застосувати строк позовної давності до спірних правовідносин.

Статтею 257 Цивільного Кодексу України встановлена загальна позовна давність тривалістю у три роки.

Відповідно до ч. 3 ст. 267 зазначеного Кодексу позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення.

Нарахування вартості комунальних послуг здійснювалось позивачем з січня 2006 року, отже строк позовної давності для позову про стягнення заборгованості за період з січня 2006 року по травень 2010 року включно, сплинув до звернення позивача з даним позовом, який було подано до господарського суду 01.06.2013 року, про що відповідачем у справі зроблено заяву до винесення рішення.

У позовній заяві позивач не просить відновити строк позовної давності та не наводить поважних причин пропущення строку позовної давності.

Згідно з ч. 4 ст. 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

З даною позовною заявою позивач звернувся до суду 01.06.2013 року.

Таким чином, вимоги позивача про стягнення з відповідача заборгованості за послуги з водопостачання та водовідведення за період з січня 2006 року по травень 2010 року включно задоволенню не підлягають.

Станом на час прийняття рішення судом першої інстанції заборгованість відповідача перед позивачем за послуги з водопостачання та водовідведення, надані за період з червня 2010 року по листопад 2012 року в обсязі 40662 м.куб. на підставі Договору № 04362/4-09 від 16.04.1997 р., становить 120294,33 грн.

Копії платіжних документів наданих позивачем суду апеляційної інстанції свідчать про перерахування відділом державної виконавчої служби грошових коштів на виконання наказів господарського суду.

Тому, не можуть бути доказом переривання позовної давності.

Згідно з приписами статей 525, 526 Цивільного кодексу України, одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом. Зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог -відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Оскільки заборгованість відповідача перед позивачем у сумі 120294,33 грн. за послуги з водопостачання та водовідведення, спожиті у період з червня 2010 року по листопад 2012 року включно на підставі Договору № 04362/4-09 від 16.04.1997 р., на час прийняття рішення судом першої інстанції не погашена, розмір вказаної заборгованості відповідає фактичним обставинам справи, наявність та розмір заборгованості відповідачем не спростовано, вимога позивача про стягнення заборгованості у сумі 120294,33 грн. за послуги з водопостачання та водовідведення підлягає задоволенню.

Позивач також просив стягнути з відповідача 4937,28 грн. інфляційних втрат, які нараховані за період з грудня 2009 року по листопад 2012 року включно, і 6228,42 грн. 3% річних, нарахованих за період з 01.12.2009 року по 30.11.2012 року.

Згідно з п. 3.7. Правил № 190 розрахунки за спожиту питну воду та скид стічних вод здійснюються усіма споживачами щомісячно відповідно до умов договору.

Відповідно до статті 625 Цивільного кодексу України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання грошового зобов'язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Зобов'язання припиняється виконанням проведеним належним чином (ст. 599 ЦК України).

Статтею 266 Цивільного кодексу України встановлено, що зі спливом позовної давності до основної вимоги вважається, що позовна давність спливла і до додаткової вимоги.

Враховуючи, що позовна давність до вимог позивач про стягнення заборгованості, за надані послуги з водопостачання та водовідведення, яка виникла за період з січня 2006 року по травень 2010 року включно, спливла до звернення позивача до суду з даним позовом-01 червня 2013 року, також спливла і позовна давність до вимог позивача про стягнення з відповідача інфляційних втрат за період з грудня 2009 року по травень 2010 року включно та 3% річних за період з 01.12.2009 року по 01.06.2010 року.

Розмір інфляційних втрат та 3% річних, нарахованих в межах строку позовної давності за період з червня 2010 року по листопад 2012 року, становить відповідно 2268,11 грн. та 4208,34 грн. які і підлягають стягненню з відповідача на користь позивача.

Крім того, позивач просить стягнути з відповідача 996,90 грн. пені посилаючись на п. 4.3. Договору № 04362/4-090, ч. 6 ст. 231 Господарського кодексу України та ст. 3 Закону України "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань" від 22.11.1996 № 543/96-ВР .

Зважаючи, що при укладенні договору № 04362/4-090 сторони не дійшли згоди щодо розміру пені, що підлягає до стягнення у випадку порушення зобовязання, нормами законодавства, на які посилається позивач, розмір пені не встановлюється, а лише обмежується та визначається порядок обрахування договірної санкції, вимога позивача про стягнення з відповідача 996,90 грн. пені, нарахованої в розмірі подвійної облікової ставки Національного банку України за період з 01.06.2012 року по 30.11.2012 року, задоволенню не підлягає.

Тож, оцінюючи подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин в їх сукупності, колегія суддів цілком підтримує висновок суду першої інстанції про часткове задоволення позовних вимог.

Доводи наведені позивачем в апеляційній скарзі колегією суддів не приймаються до уваги з огляду на те, що вони є необґрунтованими та такими, що спростовуються матеріалами справи.

На підставі викладеного та керуючись ст. ст. 99, 101 - 105 Господарського процесуального кодексу України, суд, -

ПОСТАНОВИВ:

1. Рішення господарського суду м. Києва від 13.08.2013 року у справі № 910/10709/13 залишити без змін, а апеляційну скаргу без задоволення.

2. Справу № 910/10709/13 повернути до господарського суду м. Києва.

3. Копію постанови направити сторонам.

Головуючий суддя О.М. Баранець

Судді Н.Ф. Калатай

С.А. Пашкіна

Повний текст постанови складено 23.01.2014 року.