Постанова

від 29.07.2008 по справі 1/286-ап-08

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ХЕРСОНСЬКОЇ ОБЛАСТІ

1/286-АП-08

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ХЕРСОНСЬКОЇ ОБЛАСТІ

73000, м.Херсон, вул. Горького, 18

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М      У К Р А Ї Н И

"29" липня 2008 р.                                                           Справа № 1/286-АП-08

Господарський суд Херсонської області у складі судді  Губіної І.В. при секретарі О.С.Бєловій, розглянувши у відкритому судовому засіданні справу              

за позовом Прокурора Бериславського району Херсонської області в інтересах держави в особі Херсонського обласного відділення фонду соціального захисту інвалідів, м. Херсон

до Відкритого акціонерного товариства "Бериславський сирзавод", м. Берислав  

про  стягнення 31631грн. 91 коп.

за участю прокурора Мяло Н.В.

представників сторін:

від  позивача - Щербіна В.В. - заст. начальника відділу, дор. № 01-12/4 від 02.01.08р.

від  відповідача - Яковищенко В.І. - представник, дор. № 331 від 19.06.08р.  

Прокурор Бериславського району Херсонської області в інтересах держави в особі Херсонського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів, м. Херсона звернувся до суду з позовом про стягнення з ВАТ «Бериславський сирзавод»м. Берислав  46942,48грн. адміністративно-господарських санкцій за нестворення у 2006 та 2007 роках робочих місць для працевлаштування  інвалідів. У процесі розгляду справи позивачем збільшені позовні вимоги, він просить стягнути з товариства також 3847,66грн. пені за несвоєчасне перерахування цих штрафних санкцій.

За позовом заявник стверджує, що відповідно до ст.19 Закону України “Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні” (далі Закон (875-12) від 21.03.1991р. (зі змінами та доповненнями) відповідач зобов'язаний створити робочі місця для працевлаштування  інвалідів у 2006 році –4% від загальної чисельності працюючих, а саме 5 (п'ять) робочих місць. Фактично відповідачем працевлаштовано 2 інваліда, відповідно не працевлаштовано  в 2006 році 3 інваліда, а у 2007 році замість 3 інвалідів працевлаштовано 2 інваліда, тобто на одного інваліда менше.   

Позивач вважає, що відповідач не забезпечив установленого нормативу  робочих місць, самостійно не працевлаштував інвалідів, а тому, на підставі ст.20 Закону  зобов'язаний перерахувати адміністративно-господарські санкції до Фонду України соціального захисту інвалідів. Позивач вказує, що відповідач самостійно, в строк до 15.04.2007 року не перерахував суми адміністративно-господарських санкцій, а тому просить стягнути їх у примусовому порядку: адміністративно-господарські санкції в  сумі, що зазначена вище з врахуванням пені, на суму якої збільшені позовні вимоги, за порушення термінів сплати адміністративно-господарських санкцій у розмірі 120 відсотків річної облікової ставки Національного банку України, нарахованої на повну суму недоїмки за увесь строк прострочки.

Відповідач  позов не визнає, мотивуючи тим, що протягом 2006 та 2007 року ним приймались заходи щодо працевлаштування інвалідів. Кількість інвалідів, що підлягала працевлаштування на сирзаводі було визначено у колективному договорі. Об'яви про можливість працевлаштування інвалідів були поміщенні на дошці об'яв біля  будівлі, в якій розташовано товариство. Тому він вважає, що ним були прийняті відповідні заходи, щодо працевлаштування інвалідів, але вони у необхідній кількості  до товариства  з заявами про працевлаштування не звертались. Центр зайнятості або інші відповідні установи не направляли до товариства інвалідів  для працевлаштування. За таких обставин вимоги зазначеного позивачем Закону ним не були порушенні.   Ним пояснено, що відсутня інформація, яка свідчить про наявність фактів відмови відповідача в укладенні трудового договору з інвалідами, які були направлені для працевлаштування в товаристві  або тих, що самостійно працевлаштовувались в товаристві .

          Заслухавши представника позивача,  розглянувши матеріали  справи та дослідивши докази, суд

в с т а н о в и в:

Правовідносини щодо соціальної захищеності інвалідів в Україні, гарантії їх рівних з усіма громадянами прав, забезпечення їм можливості для участі в економічній, політичній і соціальній сферах життя суспільства, створення необхідних умов, які дають можливість інвалідам вести повноцінний спосіб життя згідно з індивідуальними здібностями і інтересами, регулюється Законом України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні".

Оскільки відповідач не надавав до Херсонського обласного відділення Фонду  соціального захисту інвалідів, звітності про кількість працевлаштованих  у 2005 та 2007 роках інвалідів, відділенням Фонду було проведено перевірка позивача  дотримання ним вимог ст.ст 19 та 20 Закону «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні». Перевіркою виявлено, що   товариство в 2006 році зобов'язано було створити 5 (п'ять) робочих місць, а фактично працевлаштовано  2 інваліда, відповідно не працевлаштовано  3 інваліда, а у 2007 році замість 3 інвалідів працевлаштовано 2 інваліда, тобто на одного інваліда менше.   

Позивач вважає даний факт є порушенням Закону, за яке відповідач повинен сплатити передбачені Законом санкції, просить стягнути з відповідача адміністративно-господарські санкції в розмірі 31631,91 грн. та пеню за порушення термінів сплати адміністративно-господарських санкцій у розмірі 120 відсотків річної облікової ставки Національного банку України, нарахованої на повну суму недоїмки за увесь строк прострочки в сумі  3847,66 грн.

Суд вважає, що позов не підлягає задоволенню на підставі наступного.

Відповідно до ст.19 Закону для підприємств, установ, організацій, у тому числі підприємств, організацій громадських організацій інвалідів, фізичних осіб, які використовують найману працю, установлюється норматив робочих місць для працевлаштування інвалідів у розмірі чотирьох відсотків середньооблікової чисельності штатних працівників облікового складу за рік, а якщо працює від 8 до 25 осіб, - у кількості одного робочого місця.

Підприємства, які використовують найману працю, самостійно розраховують кількість робочих місць для працевлаштування інвалідів відповідно до нормативу, встановленого частиною першою цієї статті, і забезпечують працевлаштування інвалідів.

Підприємства самостійно здійснюють працевлаштування інвалідів у рахунок нормативів робочих місць виходячи з вимог статті 18 цього Закону, якою, наразі, передбачено, що забезпечення прав інвалідів на працевлаштування та оплачувану роботу, в тому числі з умовою про виконання роботи вдома, здійснюється шляхом їх безпосереднього звернення до підприємств чи до державної служби зайнятості.  Підбір робочого місця здійснюється переважно на підприємстві, де настала інвалідність, з урахуванням побажань інваліда, наявних у нього професійних навичок і знань, а також рекомендацій медико-соціальної експертизи.

За змістом ст.18 Закону підприємства, при зверненні до них інваліда чи направленні інваліда на підприємство службою зайнятості, зобов'язані виділяти та створювати робочі місця для працевлаштування цих інвалідів, у тому числі спеціальні робочі місця, створювати для них умови праці з урахуванням індивідуальних програм реабілітації і забезпечувати інші соціально-економічні гарантії, передбачені чинним законодавством, надавати державній службі зайнятості інформацію, необхідну для організації працевлаштування інвалідів, і звітувати Фонду соціального захисту інвалідів про зайнятість та працевлаштування інвалідів у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Статтею 20 Закону  передбачено,  що  підприємства, які використовують найману працю, де середньооблікова чисельність працюючих інвалідів менша, ніж установлено нормативом, передбаченим статтею 19 цього Закону, щороку сплачують відповідним відділенням Фонду соціального захисту інвалідів адміністративно-господарські санкції, сума яких визначається в розмірі середньої річної заробітної плати на відповідному підприємстві за кожне робоче місце, призначене для працевлаштування інваліда і не зайняте інвалідом.

Суд, виходячи із комплексного аналізу норм ст.ст.18-20 Закону, приходить до висновку, що адміністративно-господарські санкції встановлені за правопорушення, яке складається із дій підприємства, що пов'язані із незабезпеченням працевлаштування конкретного інваліда, який мав намір зайняти робоче місце на підприємстві у межах 4% нормативу, тобто, із відмовою підприємством у працевлаштуванні.

Зазначене підтверджується положеннями ст.20 Закону України "Про зайнятість", відповідно до якої підприємства, установи і організації, незалежно від форм власності, їх службові особи зобов'язані сприяти проведенню державної політики зайнятості шляхом працевлаштування осіб-інвалідів у кількості, визначеній згідно із Законом України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні".

Доказів про наявність у діях відповідача ознак адміністративно-господарського правопорушення позивачем не надано.

Суд зазначає, що сам факт відсутності у підприємства працівників-інвалідів у кількості 4% від середньооблікової чисельності штатних працівників облікового складу за рік, не створює складу адміністративно-господарського правопорушення.

Суд наголошує, що обов'язок підприємства працевлаштувати інвалідів відповідно до ст.18 Закону кореспондується з обов'язком інших органів із виконання державної політики щодо працевлаштування конкретних інвалідів. Визначальним при цьому є те, що обов'язок підприємства працевлаштувати конкретного інваліда кореспондується, крім того, із правом самого інваліда на працевлаштування на роботу в межах 4% нормативу на будь-якому підприємстві, яке не має права відмовити інваліду у працевлаштуванні (в укладанні трудового договору). При цьому не має значення наявність чи відсутність у підприємства вакансій. Воно (підприємство) зобов'язано створити робочі місця для людей-інвалідів, які направлені чи бажають самостійно працевлаштуватися на підприємстві в межах 4%-ого нормативу. Без наявності особи інваліда, як головного учасника правовідносин з приводу працевлаштування та без його вольових дій на зайняття робочого місця на будь-якому підприємстві вказані правовідносини не виникають, а отже без нього (інваліда) і не може бути складу правопорушення, за яке Законом України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" встановлені адміністративно-господарські санкції.

Відповідно до Положення про робоче місце інваліда і про порядок працевлаштування інвалідів, затвердженого постановою КМУ від 03.05.19905 року «Про організацію робочих місць для працевлаштування інвалідів»працевлаштування інвалідів здійснюється державною службою зайнятості, органами Мінсоцзахисту, місцевими радами, громадськими організаціями інвалідів з урахуванням побажань, стану здоров'я інвалідів, їхніх здібностей і професійних навичек, відповідно до висновків МСЕК.

Згідно п. 4 цього Положення, місцеві органи соцзахисту населення разом із громадськими організаціями інвалідів з  урахуванням рекомендації МСЕК, побажань інвалідів, їхніх професійних навичок і знань готують пропозиції щодо створення нових робочих місць, у тому числі для роботи з гнучкими формами зайнятості, та передають їх відділенням Фонду соціального захисту інвалідів і центрам зайнятості.

Пунктом  9 Положення зазначено, що органі соціального захисту населення виявляють інвалідів, які бажають працювати і спроможні реалізувати свої здібності та можливості на підставі індивідуальних програм реабілітації, щомісячно надсилають державній службі зайнятості списки інвалідів, які виявили бажання працювати із зазначенням професійних спеціальностей.

Позивачем не надано суду доказів, що компетентні органі, які займаються направленням інвалідів для працевлаштування, направляли інвалідів до відповідача з метою їх працевлаштування. Не надано доказів безпосереднього звернення інвалідів до товариства із клопотанням про працевлаштування і відмови товариством в їх працевлаштуванні. Обов'язок товариства щодо створення робочих місць для інвалідів не спроводжується його обов'язком підбирати інвалідів для працевлаштування на створені робочі місця. Цей обов'язок покладено на органи працевлаштування, що перелічені в ч. 1 ст. 18 Закону "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні". Крім того, слід відмітити, що неповідомлення органів працевлаштування про кількість робочих місць для інвалідів не дає правових підстав для стягнення з товариства штрафних санкції.

Суд підкреслює, що відповідно до Конституційного принципу верховенства права та визначеного ст.19 Конституції України правового порядку в Україні, органи державного управління повинні діяти на підставі та відповідно до Законів, які визначають їх компетенцію та ніхто не може бути  примушений робити те, що не передбачено законодавством.

Враховуючи викладене, суд вважає, що чинне законодавство не зобов'язує підприємства, у тому числі відкрити або закрити акціонерні товариства, самостійне займатися працевлаштуванням інвалідів, та з'ясовувати які саме інваліди потребують роботи, якої відповідної  нозології. Без наявності конкретного інваліда  та без виконання взаємних обов'язків передбачених Законом, як роботодавця так і органів працевлаштування щодо  направлення на роботу інваліда та укладення з ним трудового договору, суд не може  вважати, що підприємство не виконало своїх обов'язків по працевлаштуванню інвалідів, оскільки були відсутні суб'єкти  працевлаштування (особи-інваліди).

За таких обставин покладати на відповідача відповідальність у вигляді штрафних санкції за неналежне виконання обов'язків, що покладені  на спеціально уповноважені органи, є неправомірними, так як це суперечить як загальним принципам права , так і ст. 19 Конституції України.

Викладені обставини свідчать про необґрунтованість вимог прокурора та  позивача по справі, невідповідність їх доводів  вимогам законодавства, а тому  суд  відмовляє в   задоволенні позову.

          На підставі ст.ст.18, 19, 20 Закону України “Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні” від 21.03.1991р., ст.2, 6, керуючись  160-163, 167  КАС України, суд

постановив:

          1.В задоволенні позову відмовити.

Суддя                                                                  І.В. Губіна

Повний текст

постанови виготовлений 31.07.08р.

Заява про апеляційне оскарження постанови суду першої інстанції подається протягом десяти днів з дня її проголошення, а в разі складення постанови у повному обсязі відповідно до статті 160 КАС України з дня складення в повному обсязі. Апеляційна скарга на постанову суду першої інстанції подається протягом двадцяти днів після подання заяви про апеляційне оскарження. Апеляційна скарга може бути подана без попереднього подання заяви про апеляційне оскарження, якщо скарга подається у строк, встановлений для подання заяви про апеляційне оскарження.