Рішення

від 23.01.2014 по справі 906/1645/13

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ЖИТОМИРСЬКОЇ ОБЛАСТІ

УКРАЇНА

Господарський суд

Житомирської області

10002, м. Житомир, майдан Путятинський, 3/65

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

Від "23" січня 2014 р. Справа № 906/1645/13

Господарський суд Житомирської області у складі:

судді Прядко О.В.

за участю представників сторін:

від позивача: ОСОБА_1 - адвокат, свідоцтво НОМЕР_4 від 04.10.2012;

ОСОБА_2 - паспорт НОМЕР_3 від 01.08.2013;

ОСОБА_3 - адвокат, свідоцтво НОМЕР_1 від 04.10.2012;

від відповідача-1: Філімончук Г.М. - довір. №92 від 28.11.2013;

Левицький І.М. - керівник ТОВ "Геозвягель" (витяг з ЄДР за № 17502632 станом на 04.11.2013);

від відповідача-2: ОСОБА_5 - паспорт НОМЕР_6 від 25.10.1996

розглянув у відкритому судовому засіданні в м. Житомирі справу

за позовом ОСОБА_2 (м.Київ)

до 1) Товариства з обмеженою відповідальністю "Геозвягель" (м.Новоград-Волинський)

2) ОСОБА_5 (м.Новоград-Волинський, Житомирська область)

про визнання недійсним договору від 04.04.2012, договору від 16.04.2012, договору від 02.01.2013

Спір розглядається у більш тривалий строк, ніж передбачено ч.1 ст.69 ГПК України.

У відповідності до ст.77 ГПК України, в судовому засіданні 21.01.2014 оголошувалась перерва до 14:30 23.01.2013, а в судовому засіданні 23.01.2014 - до 17:00 цього ж дня.

Позивач звернувся до суду з позовом про визнання недійсними договорів, укладених між ТОВ "Геозвягель" та ОСОБА_5, а саме: договір позики б/н від 04.04.2012 на суму 180000,00грн; договір позики б/н від 16.04.2012 на суму 50000,00грн; договір позики б/н від 02.01.2013 на суму 90000,00грн, та про застосування наслідків недійсності правочинів принципів реституції шляхом стягнення з ОСОБА_5 320000,00грн.

В обґрунтування заявлених вимог, позивач посилається на те, що оспорювані правочини, сума яких перевищує 1000,00грн, були укладені з перевищенням наданих директору повноважень, без рішення загальних зборів товариства, що порушує його корпоративні права на управління. Також позивач вказує, що укладення директором ТОВ "Геозвягель" договорів безвідсоткових позик суперечить меті діяльності товариства, порушує порядок розподілу прибутку товариства та впливає на його права на отримання доходів від господарської діяльності товариства (дивідендів). Обґрунтовуючи підсудність справи господарському суду, позивач посилається на приписи п.4 ч.1 ст.12 ГПК України, п.2 та п.51 постанови Пленуму Вищого господарського суду України "Про практику розгляду судами корпоративних відносин" від 24.10.2008 №13, п.1.2 рекомендацій Президії Вищого господарського суду України "Про практику застосування законодавства у розгляді справ, що виникають з корпоративних відносин" від 28.12.2007 №04-5/14, та п.2.10 постанови Пленуму Вищого господарського суду України №11 від 29.05.2013 "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними".

Позивач та його представники позовні вимоги підтримали в повному обсязі з підстав, викладених у позовній заяві та письмових поясненнях від 14.01.2014 та від 21.01.2014 (а.с.138-140, 189-191 т.1). В судовому засіданні 21.01.2014 звернули увагу суду на п.5 договору, а також те, що в день повернення ОСОБА_5 позики 03-05.09.2013, 02.10.2013 та 10-14.10.2013 останньому знову видавались позики.

Представник відповідача-1 проти позову заперечив з мотивів, викладених у письмових поясненнях від 16.12.2013 та від 09.01.2014 (а.с.33-34,141 т.1). Зокрема зазначив, що у відповідності до пункту 16.3 статуту товариства, директор ТОВ "Геозвягель" діє без довіреності від імені товариства, представляє його у всіх установах, підприємствах та організаціях, розпоряджається майном товариства в межах, що визначені загальними зборами та статутом, тому при підписанні спірних договорів позики від імені товариства, останній діяв з дотриманням вимог передбачених ч.2 ст.203 ЦК України, відповідно до наданих йому повноважень. Вказав, що оскільки статтями 41, 59 Закону України "Про господарські товариства" передбачено лише затвердження договорів, а не надання згоди на їх укладення, представник відповідача-1 вважає, що сам лише факт не затвердження договору після його підписання не може бути підставою для визнання його недійсним. Також представник відповідача-1 зауважив, що до складу повноважень учасника товариства при реалізації своїх корпоративних прав не відноситься право визнання недійсними правочинів, які укладені самим господарським товариством, крім випадків, коли він уповноважений на це відповідним товариством, оскільки учасник є лише власником частки в статутному капіталі та не відповідає за зобов'язаннями товариства, учасником якого він є. З огляду на викладене, представник відповідача-1 вважає, що позивач не наділений суб'єктивним правом здійснення повноважень власника майна товариства, і як учасник товариства він може брати участь в управлінні товариством в порядку, визначеному законом та установчими документами, тому укладення товариством спірних договорів позики не є порушенням прав учасника. З приводу питання щодо виплати дивідендів представник відповідача-1 зазначає, що згідно п.14.2 статуту товариства прибуток розподіляється між учасниками згідно рішення загальних зборів. Оскільки за 2012 рік дивіденди були сплачені засновникам в повному обсязі, а в 2013 році жодного рішення загальних зборів ТОВ "Геозвягель" з цього приводу не приймалось, посилання позивача про порушення його корпоративного права в частині виплати дивідендів, представник відповідача-1 вважає безпідставними.

В судовому засіданні 21.01.2014 представник відповідача-1 надав клопотання про долучення до матеріалів справи копій касових книг, копій фінансових звітів ТОВ "Геозвягель" за 2012 та 2013 роки (а.с.2-112 т.2). Разом з тим, зауважив, що видача коштів відбувалась частинами починаючи з дати, вказаної в п.3.1 договорів. Пояснив, що згідно касових книг, видаткових та прибуткових ордерів фактично видані кошти за оспорюваними договорами позики від 04.04.2012, від 16.04.2012 та від 02.01.2013 на загальну суму 298400,00грн були повернуті ОСОБА_5 в повному обсязі, а видача позики відповідачу-2 03-05.09.2013, 02.10.2013 та 10-14.10.2013 відбувалась на підставі інших договорів, на підтвердження чого в засіданні суду 23.01.2013 представник відповідача-1 надав довідку про стан заборгованості №8 від 23.01.2014, додаткову угоду №1 від 15.10.2013, договір позики від 05.08.2013 та копії сторінок касової книги за 19.07.2013 та 17-18.07.2013 (а.с.116-120 т.2).

Відповідач-2 позовні вимоги не визнає.

Заслухавши пояснення представників сторін, дослідивши матеріали справи, господарський суд встановив наступне.

ОСОБА_2 (позивач) та ОСОБА_5 (відповідач-2) є засновниками та учасниками Товариства з обмеженою відповідальністю "Геозвягель" (відповідач-1), із частками в статутному капіталі товариства по 50% кожний, що в перерахунку на гривневий еквівалент складає по 1000,00грн, а разом 2000,00грн (п.8.1 статуту товариства).

Матеріалами справи підтверджено, що 04.04.2012 між Товариством з обмеженою відповідальністю "Геозвягель" (позикодавець) в особі інженера-землевпорядника Дмитренка В.М., що діяв на підставі доручення від 03.04.2012 (а.с.169 т.1) та ОСОБА_5 (позичальник) було укладено договір про надання безпроцентної поворотної споживчої позики на власні потреби у розмірі до 180000,00грн (а.с.36 т.1). Згідно п.3.1 укладеного договору, видача позики здійснюється в касі позикодавця і оформляється видатковим касовим ордером не пізніше 09.04.2012. Датою повернення позики є 04.04.2015 (п.4.1 договору позики).

16.04.2012 між Товариством з обмеженою відповідальністю "Геозвягель" в особі інженера-землевпорядника Дмитренка В.М., що діяв на підставі доручення від 03.04.2012 (а.с.169 т.1) та ОСОБА_5 було укладено другий договір про надання безпроцентної поворотної споживчої позики на власні потреби на суму 50000,00грн (а.с.35 т.1). Згідно п.3.1 укладеного договору, видача позики здійснюється в касі позикодавця і оформляється видатковим касовим ордером не пізніше 30.04.2012. Датою повернення позики є 16.04.2015 (п.4.1 договору позики).

02.01.2013 між Товариством з обмеженою відповідальністю "Геозвягель" в особі головного інженера Талька Р.К., що діяв на підставі доручення від 02.01.2013 (а.с.171 т.1) та ОСОБА_5 було укладено третій договір про надання безпроцентної поворотної споживчої позики на власні потреби у розмірі до 90000,00грн (а.с.37 т.1). Згідно п.3.1 укладеного договору, видача позики здійснюється в касі позикодавця і оформляється видатковим касовим ордером не пізніше 04.01.2013. Датою повернення позики є 31.12.2014 (п.4.1 договору позики).

Пунктами 5.2 договорів позики сторони погодили, що сума позики підлягає поверненню шляхом її зарахування на поточний рахунок позикодавця чи внесення до каси підприємства. Відповідно до п.5.3 договорів, днем повернення позики чи її частини вважається день зарахування суми позики чи її частини на поточний рахунок позикодавця. Поряд з цим, суд прийшов до висновку, що п.5.3. договорів стосується першого визначеного у п.5.2 договорів можливого шляху повернення коштів.

Як вбачається з видаткових касових ордерів (а.с.53-63,75-98 т.1), на виконання вищевказаних договорів ТОВ "Геозвягель" було видано ОСОБА_5 позику на загальну суму 298400,00грн, однак з порушення строків, передбачених п.3.1 договорів.

Разом з тим, суд зазначає, що в матеріалах справи містяться прибуткові касові ордери (а.с.38-52,64-74 т.1) як доказ того, що кошти, видані ОСОБА_5 були повернуті ним в повному обсязі в порядку та у строки, встановлені п.п.4.1,5.2 договорів позики. Крім того, додатковою угодою № 1 від 15.10.2013 до договору позики від 02.01.2013 його сторони погодили припинення дії вказаного договору з 15.10.2013 (а.с.117 т.2).

Посилаючись на приписи ст.ст.92,ч.2ст.203,ст.ст.215-216 ЦК України, ст.ст.41,58-59 Закону України "Про господарські товариства" та п.16.3 статуту товариства, позивач просить суд визнати недійсними укладені між відповідачами договори позики від 04.04.2012, від 16.04.2012 та від 02.01.2013 із застосуванням реституції, оскільки рішення про укладення договорів мали приймати загальні збори учасників, тому оспорювані договори укладені представником за довіреністю з перевищенням повноважень, наданих директору ТОВ "Геозвягель", а також зазначаючи, що укладення цих договорів порушує його корпоративні права на управління та на отримання дивідендів від діяльності товариства.

Частиною 1 статті 92 ЦК України визначено, що юридична особа набуває цивільних прав та обов'язків і здійснює їх через свої органи, які діють відповідно до установчих документів та закону. Порядок створення органів юридичної особи встановлюється установчими документами та законом.

Пунктом 16.1 статуту товариства передбачено, що виконавчим органом товариства є директор, який обирається загальними зборами учасників безстроково та здійснює поточне керівництво його діяльністю і є підзвітним загальним зборам. Виконавчий орган товариства може бути обраний також і не зі складу учасників товариства.

Згідно п.16.2 статуту директор вирішує усі питання діяльності товариства, за винятком тих, що належать до виключної компетенції загальних зборів. Загальні збори можуть винести рішення про передачу частини повноважень, що їм належать, до компетенції директора. Директор підзвітний загальним зборам і організовує виконання їх рішень. Директор не вправі приймати рішення, обов'язкові для учасників товариства. Директор діє від імені товариства в межах, встановлених законодавством та цим статутом. Директор товариства без довіреності діє від імені товариства та представляє товариство у всіх державних органах, установах та організаціях.

Пунктом 16.3 статуту товариства визначено повноваження директора, згідно яких, зокрема, останній має право приймати рішення про укладення правочинів, у тому числі договорів застави, продажу основних засобів товариства, кредитні договори, тощо, на суму, що не перевищує 50% статутного капіталу товариства, що в грошовому виразі з огляду на п.8.1 статуту становить 1000,00грн.

Поряд з цим, суд враховує пп.6 п.15.10 статуту, яким визначено, що до виключної компетенції загальних зборів належить також прийняття рішення про укладення правочинів на суму, що перевищує 50 відсотків балансової вартості активів товариства за даними останньої фінансової звітності.

Згідно ч.2 ст.207 ЦК України правочини від імені юридичної особи підписуються особами, уповноваженими на це її установчими документами, довіреністю, законом або іншими актами цивільного законодавства, та скріплюються печаткою.

В контексті змісту цієї правової норми та положень ст.16 статуту товариства директор є тією особою, яка підписує правочини від імені юридичної особи та скріплює його печаткою, незалежно від того, який орган (загальні збори чи виконавчий орган) прийняв рішення про вчинення такого правочину.

Статтею 215 ЦК України визначено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою ст.203 ЦК України.

Так, згідно ч.2 ст.203 ЦК України особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності.

Припис абзацу першого частини третьої статті 92 ЦК України зобов'язує орган або особу, яка виступає від імені юридичної особи не перевищувати своїх повноважень.

Водночас саме лише порушення даного обов'язку не є підставою для визнання недійсними правочинів, вчинених цими органами (особами) від імені юридичної особи.

Згідно ст.241 ЦК України, правочин, вчинений представником з перевищенням повноважень, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки особи, яку він представляє, лише у разі наступного схвалення правочину цією особою. Правочин вважається схваленим зокрема у разі, якщо особа, яку він представляє, вчинила дії, що свідчать про прийняття його до виконання. Наступне схвалення правочину особою, яку представляють, створює, змінює і припиняє цивільні права та обов'язки з моменту вчинення цього правочину.

Як зазначено в п.3.4 постанови Пленуму Вищого господарського суду України "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними" від 29.05.2013 №11, доказами такого схвалення можуть бути відповідне письмове звернення уповноваженого органу (посадової особи) такої юридичної особи до другої сторони правочину чи до її представника (лист, телефонограма, телеграма, телетайпограма тощо) або вчинення зазначеним органом (посадовою особою) дій, які свідчать про схвалення правочину (прийняття його виконання, здійснення платежу другій стороні, підписання товаророзпорядчих документів і т. ін.). Наведене стосується й тих випадків, коли правочин вчинений не представником юридичної особи з перевищенням повноважень, а особою, яка взагалі не мала повноважень щодо вчинення даного правочину.

При вирішенні спору судом враховується подальше схвалення укладених договорів позики від 04.04.2012 та від 16.04.2012 загальними зборами товариства, про що свідчать їх рішення, оформлені протоколами (а.с.160-166 т.1), про виплату учасникам товариства дивідендів, сплата яких можлива лише в результаті визначення та розподілу прибутку від діяльності товариства за відповідний проміжок часу. Вказане є свідченням того, що при прийнятті загальними зборами рішень про виплату дивідендів його учасники мали бути ознайомлені з результатами роботи товариства за відповідний період, мали право до проведення зборів отримати інформацію про господарську діяльність товариства (в т. ч. про операційну діяльність його грошових коштів за даними записів їх руху на рахунках бухгалтерського обліку товариства) та про прибуток від такої діяльності.

Оскільки позивач як учасник товариства був присутній під час проведення загальних зборів ТОВ "Геозвягель" 06.05.2012, 20.07.2012, 28.09.2012, 31.10.2012, 30.11.2012, 13.12.2012 та 24.12.2012 та йому повністю виплачено дивіденди за наслідками прийняття відповідних рішень (а.с.143-150,160-166 т.1), суд вважає, що укладеними договорами позики від 04.04.2012 та від 16.04.2012 права останнього на управління товариством не порушені, оскільки він не був позбавлений права на вільне волевиявлення свого рішення щодо укладених у 2012 році правочинів, а також не порушені його права на отримання дивідендів.

З огляду на положення пп.6 п.15.10 та п.16.3 статуту, якими визначаються повноваження загальних зборів та директора у сфері укладення договорів, суд встановив наявність прогалини в статуті в частині визначення органу, який має право приймати рішення про укладення договорів на суму від 50% статутного капіталу до 50% балансової вартості активів за даними останньої фінансової звітності товариства.

Поряд з цим, згідно п.16.2 статуту товариства, директор вирішує усі питання діяльності товариства, за винятком тих, що належать до виключної компетенції загальних зборів.

Оскільки, судом встановлено, що згідно фінансового звіту суб'єкта малого підприємництва станом на 31.12.2012, балансова вартість активів ТОВ "Геозвягель" становила 221700,00грн (а.с.111 т.2), то на момент укладення договору позики від 02.01.2013 на суму 90000,00грн до виключної компетенції загальних зборів товариства належало право прийняття рішення про укладення правочину на суму понад 110850,00грн.

Враховуючи вищевикладене, безпідставними є твердження позивача про те, що прийнявши рішення про укладення договору позики від 02.01.2013, директор вирішив питання, що належить до виключної компетенції загальних зборів учасників товариства.

Слід також зазначити, що відповідно до п.і) ч.5 ст.41 і ст.59 Закону України "Про господарські товариства" до компетенції загальних зборів учасників товариства з обмеженою відповідальністю віднесено затвердження договорів, укладених на суму, що перевищує вказану в статуті товариства. Однак, статут товариства не містить положень щодо затвердження укладених директором договорів, а питання про затвердження договору позики від 02.01.2013 на єдиних скликаних в 2013 році загальних зборах не ставилось (а.с.167-168 т.1). Крім того, слід зазначити, що за результатами 2013 року рішення стосовно виплати дивідендів загальними зборами ТОВ "Геозвягель" відповідно до п.п. 5 п.15.10 статуту не приймалось.

Враховуючи вищевикладене, суд прийшов до висновку, що матеріалами справи також не підтверджується, що укладення товариством договору позики від 02.01.2013 спричинило порушення корпоративних прав позивача на управління та на отримання дивідендів.

Крім того, щодо посилань позивача на порушення оспорюваними правочинами його корпоративних прав (ст.116 ЦК України, ч.1 ст.167 ГК України), суд вважає за доцільне зазначити наступне.

Статтею 15 ЦК України передбачено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Разом з тим, визнання правочину недійсним є одним із способів захисту цивільних прав та інтересів особи, передбачених ст.16 ЦК України та ст.20 ГПК України.

З урахуванням приписів статей 1, 12 Господарського процесуального кодексу України справи зі спорів, пов'язаних з визнанням правочинів (господарських договорів) недійсними, розглядаються господарськими судами за одночасної наявності двох умов: якщо ці спори виникають з цивільних (частина перша статті 1 Цивільного кодексу України) або господарських (стаття 3 Господарського кодексу України) відносин, у тому числі з корпоративних, та суб'єктний склад сторін спору відповідає вимогам статті 1 ГПК.

Якщо чинне законодавство прямо не визначає кола осіб, які можуть бути позивачами у справах, пов'язаних з визнанням правочинів недійсними, господарському суду для вирішення питання про прийняття позовної заяви слід керуватися правилами статей 1 і 2 ГПК. Отже, крім учасників правочину (сторін за договором), а в передбачених законом випадках - прокурора, державних та інших органів позивачем у справі може бути будь-яке підприємство, установа, організація, а також фізична особа, чиї права та охоронювані законом інтереси порушує цей правочин (п.1.1 ч.1, абз.1 п.2.10 ч.2 постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2012 №11 "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними").

Відповідно до п.1.2 ч.1 рекомендацій Вищого господарського суду "Про практику застосування законодавства у розгляді справ, що виникають з корпоративних відносин" від 28.12.2007 №04-5/14, до корпоративних спорів належать також спори за позовами учасників (акціонерів) господарських товариств про визнання недійсними правочинів, укладених товариством, якщо позивач обґрунтовує позовні вимоги порушенням його корпоративних прав або інтересів.

Однак, як зазначено у п.11 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про практику розгляду судами корпоративних спорів" від 24.10.2008 №13, вирішуючи спір по суті, господарський суд, в першу чергу, повинен встановити наявність в особи, яка звернулася з позовом, суб'єктивного матеріального права або законного інтересу, на захист якого подано позов, а також з'ясувати наявність чи відсутність факту їх порушення або оспорювання.

Під порушенням слід розуміти такий стан суб'єктивного права, при якому воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок якого суб'єктивне право уповноваженої особи зазнало зменшення або ліквідації як такого. Зазначені вище чинні норми права передбачають необхідність доведення наявності порушень прав і інтересів позивача відповідачем при його звернені з позовом до господарського суду.

Таким чином, згідно зі ст.ст.15,16 ЦК України, ст.1 ГПК України, необхідною умовою для задоволення позову є наявність факту порушення або оспорювання прав та інтересів позивача у справі, на захист яких і спрямовано звернення з позовом до суду. При цьому позовні вимоги повинні знаходиться у взаємозв'язку з порушенням права або інтересу, тобто забезпечувати захист та відновлення порушеного права у встановлений законом спосіб.

Обраним способом відновлення свого порушеного права позивач визначає принцип реституції як можливість захисту свого цивільного права. Однак суд зазначає, що вимога за недійсним правочином може бути пред'явлена лише стороною правочину, тому у випадку застосування судом наслідків недійсності угоди (реституція), останні ніяким чином не вплинуть на права позивача у даній справі, оскільки він не є стороною оспорюваних договорів позики.

Відповідно до статей 33 та 34 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Докази подаються сторонами і іншими учасниками процесу. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Оцінивши всі встановлені обставини справи в їх сукупності згідно поданих сторонами доказів, господарський суд прийшов до висновку, про відсутність порушень корпоративних прав позивача як учасника товариства на управління та отримання дивідендів, а тому в задоволенні позову слід відмовити.

Поряд з цим, суд констатує наявність правових підстав для визнання договорів позики від 04.04.2012, від 16.04.2012 та від 02.01.2013, укладених між Товариством з обмеженою відповідальністю "Геозвягель" та ОСОБА_5 недійсними на підставі ч. 1 ст. 203 ЦК України у зв'язку з недодержанням його сторонами в момент вчинення правочину вимог ч.3 ст.238 ЦК України.

Матеріалами справи (а.с.6,7,155-156 т.1) підтверджено, що станом на момент укладення оскаржуваних договорів позики ОСОБА_5 був директором ТОВ "Геозвягель", вирішував усі питання діяльності товариства та діяв від імені товариства без довіреності.

03.04.2012 та 02.01.2013 Левицьким І.М. як директором товариства було видано інженеру-землевпоряднику ТОВ "Геозвягель" Дмитренку В.М. та головному інженеру товариства Тальку Р.К. доручення, якими їм надано право укладати договори позики від імені товариства.

04.04.2012, 16.04.2012 та 02.01.2013 між ТОВ "Геозвягель" в особі вищевказаних представників, уповноважених директором товариства Левицьким І.М., та тим же ОСОБА_5 як фізичною особою були укладені договори позики, недійсність яких є предметом спору у даній справі.

Положеннями ст.237 ЦК України передбачено, що представництвом є правовідношення, в якому одна сторона (представник) зобов'язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє. Представництво виникає на підставі договору, закону, акта органу юридичної особи та з інших підстав, встановлених актами цивільного законодавства.

Разом з тим, приписи ч.3 ст.238 ЦК України визначають, що представник не може вчиняти правочин від імені особи, яку він представляє, у своїх інтересах або в інтересах іншої особи, представником якої він одночасно є, за винятком комерційного представництва, а також щодо інших осіб, встановлених законом.

Отже, частина 3 статті 238 ЦК України встановлює самостійну заборону для представника вчиняти правочин від імені особи, яку він представляє, у своїх інтересах або в інтересах іншої особи, представником якої він одночасно є, за винятком комерційного представництва, а також щодо інших осіб, встановлених законом. Тобто, вказана вимога встановлює заборону на укладення правочину, в якому один і той самий представник одночасно виступає від імені декількох контрагентів.

Натомість, спірні правочини - договори позики від 04.04.2012. від 16.04.2012 та від 02.01.2013 вчинено з обох сторін фактично одним і тим же представником - ОСОБА_5 в його інтересах та стосовно себе особисто, що суперечить вимогам ч.3 ст.238 ЦК України.

Відповідно до п.1 ч.1 ст.83 ГПК України господарський суд, приймаючи рішення, має право, зокрема, визнати недійсним повністю чи у певній частині пов'язаний з предметом спору договір, який суперечить законодавству.

Враховуючи встановлені під час вирішення спору у даній справі обставини, суд прийшов до висновку про наявність правових підстав, з якими ст.ст.203,215 ЦК України пов'язує недійсність правочину для визнання договорів позики від 04.04.2012, від 16.04.2012 та від 02.01.2013, укладених між Товариством з обмеженою відповідальністю "Геозвягель" та ОСОБА_5, недійсними у зв'язку з недодержанням в момент вчинення правочину його сторонами вимог Цивільного кодексу України. У даному випадку правочини суперечать вимогам ч.3 ст.238 ЦК України. Відтак, зазначені договори слід визнати недійсним.

Зазначена позиція кореспондується з правовою позицією Верховного Суду України, викладеною у постанові від 20.01.2004 у справі № 8/113-2003, відповідно до якої згідно з вимогами п.1 ст.83 ГПК України, якщо у вирішенні спору буде встановлено, що зміст договору суперечить чинному законодавству, то господарський суд повинен з власної ініціативи визнати цей договір недійсним повністю або у певній частині.

Згідно з ч.1 ст.216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю.

Оскільки судом встановлено, що зобов'язання по договорам позики від 04.04.2012. від 16.04.2012 та від 02.01.2013 виконані сторонами в повному обсязі, тому останні підлягають визнанню судом недійсними без застосування наслідків їх недійсності (принципу реституції).

Також при вирішення спору суд враховує п.3.17.3 постанови Пленуму Вищого господарського суду України "Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції" від 26.12.2011 №18, відповідно до якого, визнаючи недійсним повністю чи в певній частині пов'язаний з предметом спору договір (пункт 1 статті 83 ГПК) або виходячи у разі необхідності за межі позовних вимог (пункт 2 тієї ж статті), господарський суд за результатами розгляду справи повинен з урахуванням вимог частин першої - четвертої статті 49 названого Кодексу вирішувати питання про стягнення та розподіл відповідних сум судового збору.

З огляду на викладене, судовий збір покладається на відповідачів.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст.33,34,49,69,77,82-85 ГПК України, господарський суд, -

ВИРІШИВ:

1. В задоволенні позову відмовити.

2. Визнати недійсними з моменту укладення договори позики від 04.04.2012, від 16.04.2012 та від 02.01.2013, укладені між Товариством з обмеженою відповідальністю "Геозвягель" (11700, Житомирська обл., місто Новоград-Волинський, вул.Косачів, буд.55, ідент. код 37808277) та ОСОБА_5 (АДРЕСА_1, ідент. номер НОМЕР_2).

3. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю "Геозвягель" (11700, Житомирська обл., місто Новоград-Волинський, вул.Косачів, буд.55, ідент. код 37808277) в дохід Державного бюджету України 1720,50грн судового збору.

4. Стягнути з ОСОБА_5 (АДРЕСА_1, ідент. номер НОМЕР_2) в дохід Державного бюджету України 1720,50грн судового збору.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним господарським судом.

Апеляційна скарга подається на рішення місцевого господарського суду протягом десяти днів з дня його оголошення. У разі якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частину рішення, зазначений строк обчислюється з дня підписання рішення, оформленого відповідно до статті 84 Господарського процесуального кодексу України.

Повне рішення складено: 27.01.13

Суддя Прядко О.В.

Віддрукувати:

1 - в справу