Рішення

від 26.02.2014 по справі 910/11067/13

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД МІСТА КИЄВА

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-Б тел. 284-18-98 РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

Справа № 910/11067/13 26.02.14

За позовом Заступника прокурора Голосіївського району міста Києва

до 1. Голосіївської районної в місті Києві ради

2. Приватного підприємства "Тітан парк сервіс"

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні позивача - Київська міська рада

про визнання недійсним договору оренди, визнання відсутнім права користування земельною ділянкою, зобов'язання повернути земельну ділянку

Суддя Пригунова А.Б.

Представники:

від прокуратури: не з'явились

від позивача: не з'явились

від відповідача 1: не з'явились

від відповідача 2: Бойко Д.М.

від третьої особи: не з'явились

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

Заступник прокурора Голосіївського району міста Києва звернувся до Господарського суду міста Києва з позовом до Голосіївської районної в місті Києві ради та Приватного підприємства "Тітан парк сервіс" про визнання недійсним договору оренди земельної ділянки по вул. Лятошинського, 14-22 у місті Києві, визнання відсутнім у Приватного підприємства "Тітан парк сервіс" права користування земельною ділянкою по вул. Лятошинського, 14-22 у місті Києві та зобов'язання Приватного підприємства "Тітан парк сервіс" повернути вищевказану земельну ділянку Київській міській раді. Позовні вимоги обгрунтовані укладенням договору з порушенням вимог чинного законодавства України, що є підставою для визнання його недійсним у судовому порядку, оскільки договір укладений неуповноваженою на те особою, скасовано рішення, яке слугувало підставою для передачі відповідачеві в оренду земельної ділянки та, крім того, відсутні всі істотні умови договору.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 12.06.2013 р. порушено провадження у справі № 910/11067/13, залучено до участі у справі третю особу, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні позивача - Київську міську раду, розгляд справи призначено на 09.07.2013 р. за участю прокурора, представників сторін та третьої особи, яких зобов'язано надати суду певні документи.

У процесі провадження у справі Приватне підприємство "Тітан парк сервіс" подало відзив на позову, у якому проти позову заперечило, мотивуючи свої заперечення тим, що прокурор просить визнати недійсним договір через відсутність в оспорюваному договорі істотних умов, що, на думку відповідача, суперечить загальним нормам цивільного законодавства щодо недійсності правочинів.

Також Приватне підприємство "Тітан парк сервіс" відзначає, що користується не спірною земельною ділянкою, а платним майданчиком для відстою транспортних засобів на підставі договору про співробітництво, укладеного з Товариством з обмеженою відповідальністю «Марос» від 01.01.02р.

Голосіївська районна в місті Києві ради також подала заперечення на позов, у яких відзначає про наявність у неї повноважень на укладення спірного договору оренди земельної ділянки та просить відмовити у задоволенні позову.

Розпорядженням Керівника апарату Господарського суду міста Києва від 03.10.2013 р. призначено повторний автоматичний розподіл справи № 910/11067/13 та передано її на розгляд судді Пригуновій А.Б.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 05.10.2013 р. справу № 910/11067/13 прийнято суддею Пригуновою А.Б. до свого провадження та призначено до розгляду у судовому засіданні на 06.11.2013 р.

Склад суду у даній справі змінювався.

Розгляд справи переносився в порядку ст. 77 Господарського процесуального кодексу України.

У даному судовому засідання представник відповідача заперечив проти позову з підстав, викладених у відзиві на позовну заяву.

Решта учасників судового процесу у судове засідання не з'явились.

Відповідно до ст. 82 Господарського процесуального кодексу України рішення у даній справі прийнято у нарадчій кімнаті за результатами оцінки доказів, поданих учасниками судового процесу, оригінали яких оглянуто у судовому засіданні.

У судовому засіданні 26.02.2014 р. на підставі ст. 85 Господарського процесуального кодексу України оголошено вступну та резолютивну частини рішення.

Дослідивши матеріали справи, заслухавши пояснення учасників провадження у справі, Господарський суд міста Києва, -

ВСТАНОВИВ:

Рішенням Голосіївської районної у місті Києві ради № 41/2 від 19.10.2010 р. дозволено Приватному підприємству "Тітан парк сервіс" облаштувати тимчасові майданчики для надання населенню послуг з паркування, зокрема, по вул. Лятошинського, 14-22 у місті Києві.

29.10.2010 р. між Голосіївською районною у місті Києві радою та Приватним підприємством "Тітан парк сервіс" укладено договір оренди земельної ділянки, за умовами якого позивач 1 зобов'язався на підставі п. 36 рішення Голосіївської районної у місті Києві ради № 41/2 від 19.10.2010 р. передати, а відповідач 2 - прийняти в короткострокову оренду земельну ділянку для облаштування тимчасового майданчика для надання населенню послуг з паркування за адресою: м. Київ, вул. Лятошинського, 14-22 на три роки.

Відповідно до п. 15.1. договору останній набуває чинності після підписання сторонами та його державної реєстрації.

Вищевказаний договір зареєстровано у книзі реєстрації договорів оренди земельних ділянок в районній міста Києва раді за № 381 від 29.10.2010 р.

Постановою Голосіївського районного суду міста Києва від 11.10.2011 р. у справі № 2-а-1965/11 за адміністративним позовом Прокурора Голосіївського району міста Києва в інтересах держави в особі Київської міської ради до ліквідаційної комісії з припинення Голосіївської районної в місті Києві ради визнано незаконним та скасовано рішення Голосіївської районної в місті Києві ради від 19.10.2010 р. № 41/12 «Про продовження дії договорів оренди земельних ділянок для експлуатації існуючих малих архітектурних форм».

Обґрунтовуючи заявлені вимоги, прокурор стверджує, що договір оренди земельної ділянки від 29.10.2010 р. укладено з порушенням вимог чинного законодавства, у зв'язку з чим він має бути визнаний недійсним у судовому порядку.

Оцінюючи подані докази та наведені обґрунтування за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, суд відзначає наступне.

Відповідно до ч. 1 ст. 32 Господарського процесуального кодексу України доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору.

Статтею 4 Господарського процесуального кодексу України вставлено, що господарський суд вирішує господарські спори на підставі Конституції України, цього Кодексу, інших законодавчих актів України, міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Господарський суд не застосовує акти державних та інших органів, якщо ці акти не відповідають законодавству України.

Статтею 12 Конституції України визначено, що земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією.

Згідно положень ст. 19 Конституції України органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та Законами України.

Відповідно до ст. 2 Господарського процесуального кодексу України прокурор, який звертається до господарського суду в інтересах держави, в позовній заяві самостійно визначає, в чому полягає порушення інтересів держави, та обгрунтовує необхідність їх захисту, а також вказує орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до господарського суду прокурор зазначає про це в позовній заяві.

Згідно зі ст. 29 Господарського процесуального кодексу України у разі прийняття господарським судом позовної заяви, поданої прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача. У разі прийняття господарським судом позовної заяви, поданої прокурором в інтересах держави, в якій зазначено про відсутність органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, або про відсутність у такого органу повноважень щодо звернення до господарського суду, прокурор набуває статусу позивача. З метою вирішення питання щодо наявності підстав для ініціювання перегляду судових рішень у справі, розглянутій без участі прокурора, вступу в розгляд справи за позовом іншої особи прокурор має право знайомитися з матеріалами справи в суді, робити виписки з неї, отримувати копії документів, що знаходяться у справі.

У відповідності до ст. 36-1 Закону України «Про прокуратуру» обираючи форму представництва, передбачену частиною п'ятою цієї статті, прокурор визначає, в чому полягає порушення або загроза порушення інтересів держави чи громадянина, обґрунтовує необхідність їх захисту.

Згідно рішення № 3-рп/99 від 08.04.1999 р. Конституційного Суду України представництво прокуратурою України інтересів держави в суді є одним із видів представництва в суді. За правовою природою представництво в суді є правовідносинами, в яких одна особа (представник) на підставі певних повноважень виступає від імені іншої особи (довірителя) і виконує процесуальні дії в суді в її інтересах, набуваючи (змінюючи, припиняючи) для неї права та обов'язки.

Відповідно до ст. 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Аналогічні положення містяться у ч 2 ст. 20 Господарського кодексу України.

Як зазначено Конституційним Судом України в рішенні № 18-рп/2004 від 01.12.2004 р., види і зміст охоронюваних законом інтересів, що перебувають у логічно-смисловому зв'язку з поняттям "права" як правило не визначаються у статтях закону, а тому фактично є правоохоронюваними. Охоронюваний законом інтерес перебуває під захистом не тільки закону, а й об'єктивного права в цілому, що панує у суспільстві, зокрема, справедливості, оскільки інтерес у вузькому розумінні зумовлюється загальним змістом такого права та є його складовою.

Для розуміння поняття "охоронюваний законом інтерес" важливо врахувати й те, що конфлікт інтересів притаманний не тільки правовим і не правовим інтересам, а й конгломерату власне законних, охоронюваних законом і правом інтересів.

Поняття "охоронюваний законом інтерес" у логічно-смисловому зв'язку з поняттям "права" треба розуміти як прагнення до користування конкретним матеріальним або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об'єктивного і прямо не опосередкований у суб'єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних та колективних потреб, які не суперечать Конституції та законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загально правовим засадам.

Статтею 1, ч. 2 ст. 5 Конституції України встановлено, що Україна є суверенною і незалежною, демократичною, соціальною, правовою державою. Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування.

Стаття 15 Земельного кодексу України закріплює повноваження у сфері земельних відносин за центральним органом виконавчої влади з питань земельних ресурсів.

Статтею 2 Земельного кодексу України встановлено, що земельні відносини - це суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження землею.

Відповідно до ст. 3 Земельного кодексу України земельні відносини регулюються Конституцією України, цим Кодексом, а також прийнятими відповідно до них нормативно-правовими актами.

Земельне законодавство, відповідно до ст. 4 Земельного кодексу України, включає цей Кодекс, інші нормативно-правові акти у галузі земельних відносин. Завданням земельного законодавства є регулювання земельних відносин з метою забезпечення права на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави, раціонального використання та охорони земель.

У відповідності до ст. 18 Земельного кодексу України до земель України належать усі землі в межах її території, в тому числі острови та землі, зайняті водними об'єктами, які за основним цільовим призначенням поділяються на категорії.

За приписами ст. 116 Земельного кодексу України громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом, або за результатами аукціону. Набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування.

Згідно зі ст. 78 Земельного кодексу України право власності на землю - це право володіти, користуватися і розпоряджатися земельними ділянками.

Згідно зі ст. 92 Земельного кодексу України право постійного користування земельною ділянкою - це право володіння і користування земельною ділянкою, яка перебуває у державній або комунальній власності, без встановлення строку.

Відповідно до ст. 93 Земельного кодексу України право оренди земельної ділянки - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для провадження підприємницької та іншої діяльності.

Статтями 123 та 124 Земельного кодексу України визначено умови надання земельних ділянок комунальної власності у користування.

Відповідно до ч. 1 ст. 124 Земельного кодексу України передача земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування шляхом укладення договору оренди земельної ділянки.

Відповідно до ст. 125 Земельного кодексу України право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав.

Згідно зі ст. 126 Земельного кодексу України документами, що посвідчують право на земельну ділянку є: державний акт на право власності на земельну ділянку; цивільно-правова угода щодо відчуження земельної ділянки, укладеною в порядку, встановленому законом, у разі набуття права власності на земельну ділянку за такою угодою; свідоцтво про право на спадщину (щодо земельної ділянки, набутої у власність із земель приватної власності без зміни її меж, цільового призначення); державний акт на право постійного користування земельною ділянкою; договір оренди землі, зареєстрований відповідно до закону. Приступати до використання земельної ділянки до встановлення її меж у натурі (на місцевості) і одержання документа, що посвідчує право на неї, та державної реєстрації забороняється.

Тож, згідно зі статтею 126 Земельного кодексу України, вказане право посвідчується державним актом встановленої форми або договором, який реєструється відповідно до закону.

Відповідно до ч. 5 ст. 16 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» від імені та в інтересах територіальних громад права суб'єкта комунальної власності здійснюють відповідні ради.

Статтею 24 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» передбачено, що органи місцевого самоврядування та їх посадові особи діють лише на підставі в межах повноважень, та у спосіб, передбачені Конституцією і законами України, та керуються у своїй діяльності Конституцією і законами України, актами Президента України, Кабінету Міністрів України.

Відповідно до п. 34 ст. 26 Закону України «Про місцеве самоврядування в України» виключно на пленарних засіданнях сільської, селищної, міської ради вирішуються регулювання земельних відносин.

Відповідно до ст. 59 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» Київська міська рада в межах своїх повноважень приймає нормативні та інші акти у формі рішень.

Відповідно до ст. 60 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» територіальним громадам сіл, селищ, міст, районів у містах належить право комунальної власності на рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, землю, природні ресурси, підприємства, установи та організації, в тому числі банки, страхові товариства, а також пенсійні фонди, частку в майні підприємств, житловий фонд, нежитлові приміщення, заклади культури, освіти, спорту, охорони здоров'я, науки, соціального обслуговування та інше майно і майнові права, рухомі та нерухомі об'єкти, визначені відповідно до закону як об'єкти права комунальної власності, а також кошти, отримані від їх відчуження.

Тож, виходячи з аналізу вищенаведених норм, підставою користування земельною ділянкою на умовах оренди, або на праві власності є відповідний договір, укладений у відповідності до рішення органу місцевого самоврядування або органу виконавчої влади, прийняте у відповідності до вимог чинного законодавства України та в межах визначеної компетенції, а також одержання державного акту на право власності на землю.

З метою однакового і правильного застосування господарськими судами норм матеріального і процесуального права у розгляді справ у спорах, що виникають із земельних відносин, Пленумом Вищого господарського суду України прийнято постанову № 6 від 17.05.2011 р. «Про деякі питання практики розгляду справ у спорах, що виникають із земельних відносин», пунктом 2.26 якої визначено, що розглядаючи справи у спорах про визнання недійсними договорів оренди, суди повинні з'ясовувати питання чинності рішень (розпоряджень), на підставі яких було укладено такі договори.

В той же час, як встановлено судом, станом на момент прийняття Голосіївською районною у місті Києві радою рішення № 41/2 від 19.10.2010 р., яким дозволено Приватному підприємству "Тітан парк сервіс" облаштувати тимчасові майданчики для надання населенню послуг з паркування, зокрема, по вул. Лятошинського, 14-22 у місті Києві у позивача 1 були відсутні відповідні повноваження, про що свідчить наступне.

Відповідно до п. 1 рішення Київської міської ради «Про передачу окремих повноважень районним в місті Києві радам з питань регулювання земельних відносин» від 08.06.2000 р. № 164/885 передано районним в місті Києві радам повноваження щодо передачі в оренду земельних ділянок для розміщення об'єктів благоустрою і розміщення та експлуатації малих архітектурних форм для проведення підприємницької діяльності.

Рішенням Київської міської ради від 17.07.2008 р. № 58/58 "Про заходи щодо впорядкування об'єктів торгівлі (малих архітектурних форм)" рішення Київської міської ради «Про передачу окремих повноважень районним в місті Києві радам з питань регулювання земельних відносин» від 08.06.2000 р. № 164/885 визнано таким, що втратило чинність, однак встановлено, що термін дії договорів оренди земельних ділянок, на яких розташовані об'єкти торгівлі (малі архітектурні форми), та дозволів на проведення торговельної діяльності суб'єктами господарювання, що здійснюють її в малих архітектурних формах, чинні до моменту набуття чинності новим Положенням про порядок розміщення об'єктів торгівлі (малих архітектурних форм).

Рішенням Київської міської ради від 29.10.2009 р. № 523/2592 задоволено протест заступника прокурора міста Києва від 06.03.2009 р. № 0/7/1-117вих-09 на п. 10 рішення Київської міської ради від 17.07.2008 р. № 58/58 "Про заходи щодо впорядкування об'єктів торгівлі (малих архітектурних форм)" та скасовано рішення Київської міської ради від 17.07.2008 N 58/58 "Про заходи щодо впорядкування об'єктів торгівлі (малих архітектурних форм)".

Тож, як на момент прийняття рішення №41/2 від 19.10.10. та укладення оспорюваного договору, Голосіївська районна в місті Києві рада не була наділена відповідними повноваженнями.

В свою чергу, суд відзначає, що згідно зі ст. 9 Земельного кодексу України передача земельних ділянок у власність чи користування громадян та юридичних осіб відноситься до повноважень Київської міської ради.

Тобто, надаючи Приватному підприємству "Тітан парк сервіс" право для надання населенню послуг з паркування, зокрема, по вул. Лятошинського, 14-22 у місті Києві, Голосіївська районна в місті Києві рада діяла з перевищенням повноважень, визначених нормами чинного законодавства України.

Згідно з ч. 1, п. 1 ч. 2 ст. 11 Цивільного кодексу України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема є договори та інші правочини.

Згідно зі ст. 509 Цивільного кодексу України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Зобов'язання виникають з підстав, встановлених ст. 11 цього Кодексу. Зобов'язання має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості.

Відповідно до ч. 1 ст. 173 Господарського кодексу України господарським визнається зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб'єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.

Відповідно до ч. 1 ст. 202 Цивільного кодексу України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Згідно норм ст. 203 Цивільного кодексу України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

У відповідності до ст. 204 Цивільного кодексу України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Орендою землі у відповідності до ст. 1 Закону України «Про оренду землі» є засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для проведення підприємницької та інших видів діяльності.

Як встановлено ст. 2 Закону України «Про оренду землі», відносини, пов'язані з орендою землі, регулюються Земельним кодексом України, Цивільним кодексом України, цим Законом, законами України, іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до них, а також договором оренди землі.

Договір оренди землі, відповідно до ст. 13 Закону України «Про оренду землі», це договір, за яким орендодавець зобов'язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов'язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства.

Статтею 15 Закону України «Про оренду землі» до істотних умов договору оренди землі віднесено, зокрема, об'єкт оренди (місце розташування та розмір земельної ділянки).

При цьому, відповідно до ч. 2 ст. 15 Закону України «Про оренду землі» відсутність у договорі оренди землі однієї з істотних умов, передбачених цією статтею, є підставою для відмови в державній реєстрації договору оренди, а також для визнання договору недійсним відповідно до закону.

За правилами ст. 18 Закону України «Про оренду землі» договір оренди землі набирає чинності після його державної реєстрації.

Відповідно до ст. 20 України «Про оренду землі» укладений договір оренди землі підлягає державній реєстрації. Право оренди земельної ділянки виникає з дня державної реєстрації цього права відповідно до закону, що регулює державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень.

Згідно з ч. 1 ст. 210 Цивільного кодексу України правочин підлягає державній реєстрації лише у випадках, встановлених законом. Такий правочин є вчиненим з моменту його державної реєстрації.

Згідно з ч. 3 ст. 640 Цивільного кодексу України договір, який підлягає нотаріальному посвідченню або державній реєстрації, є укладеним з моменту його нотаріального посвідчення або державної реєстрації, а в разі необхідності і нотаріального посвідчення, і державної реєстрації - з моменту державної реєстрації.

Однак, як вбачається з матеріалів справи та не спростовано самим сторонами, державна реєстрація договору оренди земельної ділянки від 29.10.2010 р. у встановленому законодавством порядку не відбулась.

Також суд відзначає, що договір оренди земельної ділянки від 29.10.2010 р. не містить відомостей щодо об'єкту оренди, а саме - розміру земельної ділянки, яка є об'єктом вказаного договору, що є істотною умовою договору відповідно до ст. 15 Закону України «Про оренду землі».

За приписами ст. 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Як зазначається в роз'ясненнях Вищого арбітражного суду України «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними» від 12.03.1999 р. № 02-5/111 (є чинними на момент прийняття рішення) вирішуючи спори про визнання угод недійсними, господарський суд повинен встановити наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угод недійсними і настання відповідних наслідків, а саме: відповідність змісту угод вимогам закону; додержання встановленої форми угоди; правоздатність сторін за угодою; у чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення спору.

Тобто, підставою для визнання недійсним договору у судовому порядку є встановлена судом його невідповідність вимогам закону та/або недотримання господарської компетенції при його укладенні.

Статтею 4-3 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, обґрунтовують свої вимоги і заперечення поданими суду доказами. Господарський суд створює сторонам та іншим особам, які беруть участь у справі, необхідні умови для встановлення фактичних обставин справи і правильного застосування законодавства.

Відповідно до ст. 33 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Відповідно до ст. 34 Господарського процесуального кодексу України господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

За приписами ст. 43 Господарського процесуального кодексу України господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що грунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.

Тож, приймаючи до уваги сукупність вищенаведених обставин, оцінку яких судом здійснено за правилами ст. 43 Господарського процесуального кодексу України суд дійшов висновку, що договір оренди земельної ділянки від 29.10.2010 р. не відповідає нормам законодавства України, чинним на момент його укладення, а відтак - підлягає визнанню недійсним у судовому порядку.

Крім того, відповідно до положень ст. 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути, зокрема, відновлення становища, яке існувало до порушення.

Відповідно до ч. 3 ст. 16 Цивільного кодексу України суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.

Положеннями ст. 20 Господарського кодексу України встановлено, що держава забезпечує захист прав і законних інтересів суб'єктів господарювання та споживачів. Кожний суб'єкт господарювання та споживач має право на захист своїх прав і законних інтересів. Права та законні інтереси зазначених суб'єктів захищаються, зокрема, шляхом визнання наявності або відсутності прав.

Порушені права землекористувачів підлягають захисту способами, передбаченими статтею 152 Земельного кодексу України, з обов'язковим дотриманням норм чинного законодавства.

Таким чином, оскільки суд дійшов висновку про недійсність договору оренди земельної ділянки від 29.10.2010 р., який в силу положень закону є підставою користування земельною ділянкою та посвічує таке право, вимоги про визнання відсутнім у Приватного підприємства "Тітан парк сервіс" права користування земельною ділянкою по вул. Лятошинського, 14-22 у місті Києві, суд визнає обґрунтованими і такими, що підлягають задоволенню.

Відповідач в обґрунтування своїх заперечень відзначає, що підставою користування платним майданчиком для відстою транспортних засобів є договір про співробітництво № 0101м від 01.01.2012 р., укладений з Товариством з обмеженою відповідальністю «Марос». При цьому, відповідачем надано копію договору №11/05/2007 від 11.05.07р., укладеного з Комунальним підприємством «Бужитлопослуги» Голосіївської районної у місті Києві ради та Товариством з обмеженою відповідальністю «Марос» відповідно до якого перше передає, а останнє приймає на умовах строковості та платності у користування візитну автостоянку за адресою: м.Київ, вул.Лятошинського, 14-22. Строк дії вказаного договору встановлено до 11.05.2032р.

В той же час, в силу вимог ст. 33, ст. 34 Господарського процесуального кодексу України відповідачем суду не надано належних та допустимих доказів того, що Комунальне підприємство «Бужитлопослуги», укладаючи договір №11/05/2007 від 11.05.07р., мало на те відповідні повноваження. Жодних клопотань, в тому числі й в порядку ст. 27, ст. 38 Господарського процесуального кодексу відповідачем не подано.

Тож, вищезазначені посилання відповідача на наявність у нього правових підстав для користування спірною земельною ділянкою є необґрунтованими.

Таким чином, вимога прокурора про визнання відсутнім у Приватного підприємства "Тітан парк сервіс" права користування земельною ділянкою по вул. Лятошинського, 14-22 у місті Києві, що випливає з недійсності договору оренди земельної ділянки від 29.10.2010 р. є необґрунтованою.

Стосовно вимог про зобов'язання Приватного підприємства "Тітан парк сервіс" повернути земельну ділянку по вул. Лятошинського, 14-22 у місті Києві Київській міській раді, суд відзначає, що відповідно до ст. 1 Господарського процесуального кодексу України підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. У випадках, передбачених законодавчими актами України, до господарського суду мають право також звертатися державні та інші органи, фізичні особи, що не є суб'єктами підприємницької діяльності.

Згідно зі ст. 21 Господарського процесуального кодексу України позивачами є підприємства та організації, що подали позов або в інтересах яких подано позов про захист порушеного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу. Відповідачами є підприємства та організації, яким пред'явлено позовну вимог.

Відповідно до ст. 2 Господарського процесуального кодексу України прокурор, який звертається до господарського суду в інтересах держави, в позовній заяві самостійно визначає, в чому полягає порушення інтересів держави, та обгрунтовує необхідність їх захисту, а також вказує орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до господарського суду прокурор зазначає про це в позовній заяві.

Разом з тим, вимоги прокурора про зобов'язання Приватного підприємства "Тітан парк сервіс" повернути земельну ділянку по вул. Лятошинського, 14-22 у місті Києві фактично заявлені в інтересах та на користь Київської міської ради, яка має процесуальний статус третьої особи у даній справі, що прямо суперечить ст.ст. 1, 2 Господарського процесуального кодексу України, а тому суд відмовляє у задоволенні позову в цій частині.

Підсумовуючи вищенаведене, виходячи із заявлених прокурором вимог та наведених ним підстав, суд дійшов висновку про часткове задоволення позову Заступника прокурора Голосіївського району міста Києва.

Витрати по сплаті судового збору відповідно до ст. 49 Господарського процесуального кодексу України стягуються з відповідачів в доход Державного бюджету України.

Враховуючи наведене, керуючись ст.ст. 32, 33, 49, 75, 82-85 Господарського процесуального кодексу України, Господарський суд міста Києва, -

ВИРІШИВ :

1. Позов Заступника прокурора Голосіївського району міста Києва задовольнити частково.

2. Визнати недійсним договір оренди земельної ділянки по вул. Лятошинського, 14-22 у місті Києві від 29.10.2010 р., укладений між Голосіївською районною у місті Києві радою (03039, м. Київ, пр. 40-річчя Жовтня, 42, код ЄДРПОУ 26077543) та Приватним підприємством "Тітан парк сервіс" (03164, м. Київ, вул. Олевська, 3, код ЄДРПОУ 36476071).

3. Визнати відсутнім у Приватного підприємства "Тітан парк сервіс" (03164, м. Київ, вул. Олевська, 3, код ЄДРПОУ 36476071) права користування земельною ділянкою по вул. Лятошинського, 14-22 у місті Києві.

4. Стягнути з Голосіївської районної у місті Києві радою (03039, м. Київ, пр. 40-річчя Жовтня, 42, код ЄДРПОУ 26077543), з будь-якого рахунку, виявленого під час виконання судового рішення в доход Державного бюджету України судовий збір у розмірі 1 147, 00 (одна тисяча сто сорок сім грн. 00 коп.) грн.

5. Стягнути з Приватного підприємства "Тітан парк сервіс" (03164, м. Київ, вул. Олевська, 3, код ЄДРПОУ 36476071), з будь-якого рахунку, виявленого під час виконання судового рішення в доход Державного бюджету України судовий збір у розмірі 1 147, 00 (одна тисяча сто сорок сім грн. 00 коп.) грн.

5. Видати накази після набрання рішенням законної сили.

6. В іншій частині у задоволенні позову відмовити.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним господарським судом.

Повне рішення складено 03.03.2014 р.

Суддя Пригунова А.Б.